Інформаційний вісник
| Вид материала | Документы |
- Інформаційний вісник, 5342.01kb.
- Інформаційний вісник, 1023.87kb.
- Інформаційний вісник, 993.03kb.
- Бібліосвіт державна бібліотека України для юнацтва Інформаційний вісник 1 (21)’2007, 868.75kb.
- Інформаційний вісник, 150.85kb.
- Інформаційний вісник, 1072.15kb.
- Інформаційний вісник, 1100.75kb.
- В «україні» оселився «азійський тигр», 28.01kb.
- Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 83.1kb.
- Проект „Вартові демократії: медіа проти корупції" Електронний інформаційний бюлетень, 898.95kb.
Інформаційний вісник
2 (30) 2009
Київ 2009
ББК 78.34(4Укр)
Б 59
Бібліосвіт : інформ. вісн. – Вип. 2 (30) 2009 / [редкол.: Г. Саприкін (голов. ред.), Т. Сопова (відп. ред.), С. Чачко, Т. Якушко]; ДЗ «Держ. б-ка України для юнацтва». – К. : [б.в.], 2009. – 72 с.
Редакційна колегія: Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп. ред.), С. Чачко, Т. Якушко
Редактори: С. Чачко, В. Кучерява
© ДЗ «Державна бібліотека України для юнацтва», 2009
ЗМІСТ
| | Досвід зарубіжних колег | |
| Віл Шерман | Майбутнє бібліотекарів | 4 |
| | Патріотичне виховання молоді | |
| О. Козенко | Ростимо патріотів України | 26 |
| | Досвід роботи | |
| Н. Фесенко | Діяльність мережі структурних підрозділів, що обслуговують юнацтво, в бібліотеках Сумської області | 32 |
| Т. Забірко | Крокуй у майбутнє – читай! | 38 |
| | Чи маю право? | |
| В. Паянок | Правила проведення планових та позапланових ревізійних перевірок | 44 |
| | Вісті з регіонів | |
| О. Ярмоленко | Миколаївська книжкова весна | 49 |
| Л. Огребчук | Вітайте нас з новосіллям! | 54 |
| А. Тростинко | Конкурс знавців історії України | 56 |
| Є. Кулик | Всі мови в гості до нас | 57 |
| | Сценарії | |
| К. Прийма | Літописець долі українського народу (до 100-річчя В. Барки) | 59 |
Досвід зарубіжних колег
Майбутнє бібліотекарів
Віл Шерман, бібліотекар-дослідник,
Торонто (Канада)
Швидкий розвиток інтернет-технологій спричиняє зміни у бібліотечній професії, історія котрої налічує не одне тисячоліття. Але поки дехто висловлює занепокоєння з приводу перевороту і хаосу, давайте замислимося, а чи насправді ця революція аж настільки руйнівна? Врешті-решт, деякі бібліотекарі роблять усе можливе, аби спростити процес адаптації.
Нижче розглянуто думки 27 бібліотекарів з приводу поточної революції у бібліотечній справі, а також їх міркування щодо того, яким чином нагадати світовій спільноті про своє існування.
Переваги інтернет-версії Web 2.0 ні в кого не викликають сумніву. У час, коли соціальні мережі перебувають на вершині хвилі популярності, що робити тим, хто залишився, як кажуть, за бортом? Відповідь на це запитання почнемо з ретельного ознайомлення з понятійним апаратом, що використовується для опису змін, які чекають на сучасну бібліотечну справу.
Термінологія, пов’язана з Web 2.0. Поняття «Бібліотека 2.0», похідне від Web 2.0, застосовується настільки широко, що «L2» досить давно стало визнаною абревіатурою. Цей термін увійшов у моду, але все ще не є узгодженим. «Я вважаю, що “Бібліотека 2.0” є жахливим терміном, він взагалі не може використовуватись, – говорить Т. Скотт Плучак, директор Лістер-Гілської бібліотеки Університету штату Алабама у м. Бірмінгемі. – Чому? Та тому, що це поняття занадто неоднозначне і може використовуватися для визначення будь-якого явища, котре матиме на увазі користувач». «У світі не знайдеться навіть двох людей, які використовували б цей термін в однаковому значенні, – каже Плучак. – Тож він жодним чином не може бути корисним у професійному обговоренні. На мою думку, це просто жахливий термін».
Варто зазначити, що практично в жоден інший момент нашої бесіди пан Плучак не вдавався до такої експресивної лексики, і це зовсім не дивно. Я припускаю, що, крім незручності застосування, негативне ставлення деяких людей до терміну «Бібліотека 2.0» спричиняє й дещо інше. Професійні поняття, як і власні імена, глибоко зачіпають людську індивідуальність. Зневажливе прізвисько, незалежно від того, стосується воно людини чи професії, може покласти край спілкуванню через свою образливість чи невизначеність.
Саме прагнення до покращення спілкування змушує Джеффа Баррі, бібліотекаря та художнього оформлювача книг з Буенос-Айреса, уникати вживання цього терміну. На його думку, «Бібліотека 2.0» звучить як занадто гучне модне словосполучення, вигадане реалізаторами програми. Він висловлює побоювання, що така назва перешкоджатиме сприйняттю користувачами таких позитивних, на його думку, принципів даного винаходу, як раціональна еволюція бібліотечних послуг та технологій.
Тим часом вживання терміну «Бібліотека 2.0» уже вийшло за межі бібліотечного середовища. У нього починають «вірувати» завдяки зусиллям інтерактивних стратегів. «Я використовував термін «Бібліотека 2.0» та «L2» (скорочення від англ. «Library 2.0») у різних випадках, хоча часто і не мав у голові його чіткого визначення. Так чи інакше, термін цей, на мою думку, досить прийнятний». І вочевидь, серед багатоголосся думок щодо «L2» чутно голос самих бібліотекарів.
Майкл Стівенс, автор статті «Web 2.0 та бібліотеки: найкращі практичні рішення для соціальних мереж», користується цим терміном досить вільно. Він говорить не лише про «Бібліотеку 2.0», але й про «Ставлення 2.0», «Філософію 2.0», навіть «Світ 2.0». І не лише він. Успішна програма Хелен Блауер «Вивчаємо 2.0» розроблена з метою введення бібліотекарів у курс технологій 2.0, щоб вони мали змогу краще надавати послуги та працювати разом. Майкл Кейсі, який, очевидно, першим запропонував обговорюваний термін, так прокоментував його у блогу Джеффа Баррі: «Логічно назвати «Бібліотекою 2.0» електронну бібліотеку, що спирається на інструментарій Web 2.0.
Джефф Баррі, здається, більше реагує на звучання терміну, ніж на його значення. Плучак, однак, знаходить помилку у самому значенні слова, визнаючи його не досить зрозумілим. Він зазначає, що багато хто вживає термін «Бібліотека 2.0», маючи на увазі систему бібліотек, найбільш технічно забезпечених для майбутніх змін. За словами Плучака, бібліотеки «завжди були дуже інноваційними», і новітня технологія є просто «останнім досягненням еволюційного процесу, що розпочався тисячоліття тому».
З цим можна погодитися. «Бібліотека 2.0» стала підтвердженням технологічного честолюбства, відділивши кілька останніх років від решти історії. Сподіваюся, у майбутньому жоден новий винахід не тільки в бібліотечній галузі (програмний продукт, бренд тощо) не вважатиметься безнадійно застарілим.
У той же час я розумію історичне та суто людське прагнення вийти на новий рівень сучасних технологій, шукаючи шляхів для опису світу. Цілком природно, що поняття «L2» є рівноправним з такими фундаментальними категоріями, як «бізнес», «освіта» та «життя».
Однак, зміни у бібліотеках є потенційно контрпродуктивними, якщо не відверто образливими. Баррі сподівається, що послуги, узагальнювані поняттям «Бібліотека 2.0», згодом сприйматимуться просто як бібліотечні послуги. Але Плучак вважає, що термін «бібліотека» дедалі більше втрачає свою значимість, натомість термін «бібліотекар» (що не потребує жодних змін або додавання уточнення «2.0») відповідає зростаючій потребі сучасного суспільства у консультативній діяльності, незалежно від того, звідки надходить інформація.
Плучак знову наголошує на важливості термінології: «Ми часто говоримо, що «бібліотеки» і «бібліотекарі» близькі за значеннями, але це не так. На мою думку це означає, що без бібліотек, фондів та сховищ інформації бібліотекарі можуть опинитись у незнайомому середовищі як консультанти, що працюють з більш широкою інформаційною базою. Говорить Деніел Лі, бібліотекар-дослідник компанії Navigator Ltd.: «Бібліотеки – це тільки будівлі, працювати вони можуть лише завдяки бібліотекарям та іншому персоналу. Саме люди приносять найбільшу користь».
«Бібліотека», «Бібліотека 2.0», або «бібліотекар». Чи щось зовсім інше. А який термін використали б особисто Ви, щоб окреслити професійне відношення до сучасних змін в інформаційному просторі?
Врешті-решт, термінологія, можливо, не є найсуттєвішим чинником?
«Я не певен, що суттєвим є те, як ми це називаємо, – говорить Стівен Бел, співавтор книги «Довідник з новітніх інформаційних технологій для бібліотекарів», – головне, щоб ми могли правильно розпізнавати його за способом взаємодії користувачів з мережею та веб-сайтами та за їх очікуваннями як користувачів інформації».
Старе та нове. Плучак пропонує бібліотекарям, котрі висловлюють незадоволення з приводу повільного просування реформ, характеризувати глобальну картину на прикладі локальних проблем. Але серед опитаних мною розповсюдженими, майже рутинними, є скарги на консерваторів, котрі гальмують прогрес. Часто ці скарги супроводжуються натяками на серйозну боротьбу між старим та новим.
Девід Лі Кінг, керівник відділу цифрових технологій та послуг публічної бібліотеки м. Топіка та округу Шоні, говорить, що «бібліотечно-інформаційний простір знаходиться у центрі революції», тож бібліотекарі мають бути наділені вмінням швидко адаптуватися до нового, хоча для декого це «дійсно проблема». Бібліотекарі та інші співробітники, котрі не бажають змін, наразі становлять велику проблему».
Лора Соломон, керівник сектору застосування Інтернету публічної бібліотеки м. Клівленд, розповідає про те, що їй доводиться чути від колег численні скарги з приводу неможливості здійснення реформ через спротив консервативної частини персоналу. Вона спостерігає внутрішню боротьбу між «розумінням та байдужістю».
Пол Піваль, бібліотекар відділу дистанційного навчання в університеті Калгарі, також вважає «бібліотекарів, котрі не бажають опановувати нові технології та засоби комунікації», чинником, що тягне бібліотеки назад. На запитання, чи не призведе використання «Бібліотеки 2.0» до хаосу, Соломон відповідає: «Навряд чи ми просунемося аж так далеко».
Ці коментарі дають зрозуміти, що стиль життя та погляди певної групи людей уповільнюють хід реформ. Крім того, розвиток світу за межами бібліотеки пришвидшується, а опір змінам призводить до збільшення прірви між бібліотеками та їх соціальною релевантністю.
Стівенс стверджує, що найбільші виклики бібліотекам «надходять зсередини», посилаючись на «інституційну інерцію та «брак уваги» до тенденцій і майбутнього». Він вимагає, щоб бібліотеки уважно стежили за тим, як відбувається адаптація до змін, а також використання блогів, і каже: «Бібліотеки, котрі підтримують ці ідеї, подолають бюджетні труднощі, а з ними як просторові, так і світоглядні обмеження».
Важким завданням для бібліотекарів є жорстка боротьба з нерозумінням колег, не кажучи вже про власне нерозуміння. Тож якщо опір є таким спільним, то чи не відображають ці ретроградні тенденції професію в цілому? Президент Американської бібліотечної асоціації Лоріен Рой, врешті решт, сказала мені: «Бібліотеки – це дуже різносторонні, установи, здатні змінюватись та дивувати».
Але чому тоді ця різностороння установа приймає на роботу стільки «незнайок?» Невже консервативна частина персоналу є незламною силою, котра просто не дослухається до здорового глузду? Невже саме ці люди тягнуть назад більш прогресивних бібліотекарів? Чи, можливо, нормальний розвиток гальмує підхід до цих людей – або неможливість підійти до них.
Перший підхід Блауерз був відностно хибним. Намагаючись здійснити реформи через навчання бібліотекарів користуванню Web 2.0, їй вдалось охопити лише 60 співробітників. Вона змінила підхід, і зараз понад сто бібліотек на трьох різних континентах взяли участь у її програмі «Вчимо 2.0» (не зважаючи на додаток 2.0).
Насправді, Блауерз зазначає, що не зустріла спротиву з боку співробітників бібліотек; натомість бібліотекарі «прийняли з готовністю» її підхід до навчання. Ймовірно, це не здивує Плучака чи Роя; адже в тому, що бібліотеки та бібліотекарі адаптуються, як їм і годиться, немає нічого революційного.
Але, цікавим здається той факт, що Блауерз намагається акцентувати мою увагу на тому, що своїм найважливішим завданням вона вважає не навчити бібліотекарів використовувати «технічні прийоми», а залучити їх до аналізу культурних змін та розвити у них здатність до адаптації. Хоча трохи дивно отримати послання про здатність до адаптації, закорковане у пляшку «2.0». Чому програмне забезпечення, створене з метою ефективної взаємодії декількох користувачів, має уособлювати ідею адаптації? Чому зазначене має робити саме цей набір інструментів, а не попередник?
Плучак говорить, що зараз «люди закохані у блоги, «Вікі» та соціальну мережу «Facebook», але пройде ще п’ять років – і з’явиться абсолютно інший інструментарій. Дженна Фрідман, співробітник довідково-бібліографічної служби бібліотеки «Барнард» зазначає, що поява соціальної мережі не є першим випадком, коли технологія Web 2.0 розширює перелік посадових обов’язків. «Пробачте, – говорить вона, – але ще у недалекому минулому бібліографи-консультанти скаржились на те, що тепер до сфери їх відповідальності увійшли ще й телефонні дзвінки».
Аналогічно Ерік Ліз Морган, керівник відділу цифрового доступу та інформаційної архітектури мережі бібліотек університету Нотр-Дам, стверджує, що помилково було б пов’язувати таку професію, як бібліотечна справа, з її інструментами. Натомість професія має асоціюватись з метою, до якої вона спрямована. «Ми ж не вважаємо столярів «спеціалістами по роботі з молотком»; так само і бібліотекарі не є спеціалістами з книжок у шкіряних палітурках», – каже він.
То що ж історичного відрізняє появу мережі Web 2.0 на загальному тлі розвитку технічного інструментарію бібліотек? Відповідь, можливо, не є складною: це відбувається просто зараз, і відбувається дуже швидко. Кармін Віттенборг, бібліотекар Університету Вірджинії, котра нещодавно співпрацювала з компанією «Google» у програмі пошуку книг, вважає, що бібліотеки мають бути готовими до «стрімких змін» з метою задоволення «мінливих потреб... студентів та професорсько-викладацького складу».
Але як саме бібліотекарі планують зробити це?
Бізнесова модель. У пошуках шляхів реагування на вимоги часу багато бібліотекарів відзначають як швидко діловий світ вдається до застосування інтернету та Web 2.0, аби краще обслуговувати власних клієнтів. І це не дивно, адже бізнес є типовою сферою з точки зору виживання в умовах жорсткої конкуренції, незвичної для бібліотек. Тож якщо бібліотекарі візьмуть приклад з професіоналів бізнесу, це піде їм на користь. Отже, мені казали, що бібліотекам конче необхідно йти в ногу зі «світом 2.0».
Стівенз також говорить про необхідність задоволення потреб окремих споживачів, серед яких «досвід, вибір обслуговування та створення бренду». Він зазначає, що відчуває захоплення перед відвідуванням магазину компанії «Apple» або кав’ярні «Starbucks», засуджує забороняючі надписи, котрі бачить у багатьох бібліотеках. «Ви мені вибачте, – говорить він, – але надпис про правила користування установою на вхідних дверях не надто заохочує до відвідування».
Звичайно, дуже легко перераховувати недоліки бібліотек та досягнення бізнесу. Але прагнучи надолужити згаяний час та досягти високого рівня обслуговування, бібліотеки мають пам’ятати, що вони – не кав’ярня «Starbucks» і не торгівельні точки зі збуту цифрових медіа-плеєрів iPod. Не варто сприймати дане твердження буквально та вдаватись до диспутів стосовно того, чи повинні бібліотекарі пропонувати відвідувачам каву. Натомість потрібно чітко розрізняти сфери діяльності бібліотек та бізнесу.
Однією з найважливіших розбіжностей є те, що бізнес вважає своїм обов’язком збір особистих відомостей, а бібліотеки традиційно стоять на варті конфіденційності своїх підопічних. Джессамін Вест, співредактор книги «Повсталі бібліотекарі знов здобувають владу» порівнює конфіденційність та нейтралітет, що їх забезпечують бібліотекарі з тими, що гарантуються лікарями або юристами; ці принципи роботи є просто безцінними, оскільки зустрічаються дуже рідко у сучасному суспільстві. За винятком випадків виконання постійно обговорюваних вимог Патріотичного акту США, «усе, що ви робите у бібліотеці, залишиться у бібліотеці», каже вона.
Дана проблема не поставала настільки гостро до останнього часу, тому, що збір інформації не був такою серйозною справою. Принаймні не досягав масштабів діяльності компанії «Google», що за правом «визначає правила гри» та змушує бібліотеки приділяти більше уваги питанню власної конкурентноздатності, ніж у минулому. Тож, шукаючи потрібну інформацію, багато людей у наш час звертаються до «Google», а не до бібліотек; до «Netflix» звертаються у пошуках фільмів, а книги шукають на «Amazon». Ці та інші компанії мають просто невгамовний апетит на особисті відомості; часто сам користувач надає інформацію про себе в обмін на зручний сервіс.
Що зробить той або інший бізнес з особистими даними, залежить від багатьох чинників, а от що вчинить з інформацією бібліотека, можна стверджувати майже однозначно: вона її не розголосить, принаймні без боротьби. Тож у бібліотекарів є ще одна причина, аби стати більш компетентними. Вест застерігає: «Чим більше бібліотек залучають до надання своїх послуг сторонні компанії та програмні продукти на кшталт «eBooks» (електронна книжкова бібліотека), тим більше даних потенційно опиняються поза нашим контролем».
Тепер давайте повернемось до тези Плучака щодо відмінності термінів «бібліотеки» та «бібліотекарі». На його думку, ці два слова не є синонімами, і «бібліотеки» фактично втрачають свою значимість. Припустимо, з цієї причини бібліотеки припиняють існування, а бібліотекарі процвітають. Але виникає наступне запитання: де ще, крім бібліотеки, не відстежуватиметься пошук інформації підопічними? Професіоналізм бібліотекарів в ознайомленні людей з інформацією є дуже важливим, але захист конфіденційності відвідувачів просто безцінний.
Проте, бізнесова модель знаходить серйозний відгук у бібліотекарів. І «Google», і «Netflix» є дуже успішними тому, що надають свою інформацію та продукти «безпосередньо користувачеві», говорить Соломон. «Будь-який аспект діяльності бібліотеки, котрий спрямовує користувача саме до неї, а не в іншому напрямку, є важливим».
Чад Бейнінджер, координатор з питань довідково-навчальних технологій університету Огайо, говорить, що «звичайний бізнес не збирається залучати якомога більше людей до бібліотеки», та наголошує на необхідності зміни принципів, котрі «не заохочують до відвідування»: заборони користуватись мобільними телефонами; приносити до бібліотеки їжу, напої тощо, – аби виховувати нову групу підопічних. «Новому поколінню подобається приносити з собою різну техніку і користуватись нею під час навчання, говорити нормальним тоном, пити каву, заходити на різні сайти, за допомогою функції «wi-fi», – говорить він. – Небажання адаптуватись до змін – це дуже неефективна модель поведінки».
Але під час зміни підходу до обслуговування клієнтів надзвичайно важливо, аби бібліотекарі проводили чітке розмежування між собою та діловим світом і розповідали про це відвідувачам. Поки бібліотека перебуває у стані пошуку нових підходів до своїх користувачів, відвідувачі не повинні втратити «надійне сховище», яким є для них бібліотека. Нейтралітет бібліотекаря та політика конфіденційності бібліотеки є унікальними заохочуючими принципами, і якщо ми втратимо їх, то отримаємо дуже непривабливу модель ведення справ».
«Бібліотека не повинна бути модною розкішшю чи заробляти гроші», – говорить Фрідман. Раймонд Барбер, редактор літератури для підлітків видавництва «H. W. Wilson», підкреслює значимість систем самоконтролю у бібліотеках, але в той же час висловлює занепокоєння з приводу «втрати особистого контакту між бібліотекарем та відвідувачем». Мартін Харфагар, засновник громади «ТрансАніуе», яка знаходиться на віддаленому острові біля південного узбережжя Чілі, бажає відійти від холодного безособового дизайну міських бібліотек Сантьяго та відновити «усю повноту шляху людини до книги». Фрідман вважає справою честі для будь-якого бібліотекаря якісне обслуговування користувачів.
Звісно до «бездоганного обслуговування» прагнуть і успішні компанії. У цьому сенсі було б дуже мудро з боку бібліотекарів взяти з них приклад у випадках, коли це доречно. Особливо при комплектуванні фондів бібліотек. Стівенз застерігає бібліотекарів від «техноманії» та вихваляє рішення і доступні ціни мережі Web 2.0, котрі дозволять зменшити обсяги закупівель книг у реалізаторів за завищеними цінами. Вест з прикрістю відзначає бажання бібліотекарів не відставати від забезпечених відвідувачів, чиї новинки техніки важко не помітити, і говорить, що найкраще, що можуть зробити бібліотекарі, просто не помічати цих новинок. Для нього важливо, щоб бібліотекарі «ставились з повагою до своєї професії та чітко усвідомлювали мету власної роботи, аби обрати оптимальні рішення, а не бути насильно технологізованими».
І бібліотекарі роблять свій вибір. Вони ведуть блоги, користуються RSS, переглядають відеоконференції та використовують багато інших технологій Web 2.0 як дієві робочі інструменти. Філ Бредлі, автор довідника «Як використовувати Web 2.0 у вашій бібліотеці», вбачає у Бібліотеці 2.0 величезний потенціал і описує її як «втілення всіх можливостей Web 2.0». На його думку, Бібліотека 2.0 дає надію на те, що технології перестануть заважати, а «почнуть допомагати бібліотекарям… висловити свою думку». За допомогою Бібліотеки 2.0 бібліотекарі дивитимуться у майбутнє з упевненістю.
Реклама бібліотек. Незалежно від ступеня досконалості бібліотеки, для зміцнення позицій бібліотечної установи і професії у суспільстві, важливо розповідати потенційним користувачам про досягнення, широко рекламувати їх. Багато бібліотекарів відзначають простоту та фінансову доступність соціальної мережі як економного маркетингового рішення для бібліотек. Але існує також можливість подальшого вдосконалення застосування технологій з цією метою.
«Я вважаю, що найбільша частина Бібліотеки 2.0, що оминається зараз увагою, – це онлайновий маркетинг та інформаційно-пропагандна діяльність», – говорить Сара Хаутон-Джен, веб-адміністратор бібліотеки округу Сан-Матео штату Каліфорнія. Вона радить приділяти більше уваги місцевим блогерам (ведучим електронних журналів), а також переглядати сайти та соціальні мережі з точки зору можливостей бібліотекарів рекламувати свої послуги. «Якщо ми цього не зробимо, ми продовжуватимемо рухатись замкненим колом, внаслідок чого вже опинились у складному становищі та намагаємось наздогнати решту світу», – говорить вона.
Але Стівенз посилається на дані дослідження, згідно з яким 84 % користувачів мережі Інтернет розпочинають пошук інформації зі звернення до пошукової машини, і лише 1 % – з сайту бібліотеки. Ці дані говорять про те, що потрібен більш дієвий, спосіб нагадати світові про бібліотеки. Наприклад, Соломон хотіла б провести колективну рекламну кампанію, аби переконати громадськість у тому, що бібліотеки є життєво необхідними. «Бібліотеки продовжують пропонувати свої послуги поодинці, – говорить вона. – Це чудово, але потрібно поєднати ці зусилля з більш масштабним підходом, і тоді результат буде дієвішим».
Розробка більш ефективної маркетингової програми для бібліотек є «ключовим завданням» Мередіт Фаркаш, авторки посібника «Соціальне програмне забезпечення для бібліотек». Вона наголошує на важливості не просто бібліотек, але того як ними користуватися. Студенти та викладачі, котрі користуються університетською бібліотекою, зазвичай або просто не знають про існування окремих баз даних бібліотеки, або не в змозі скористатися ними. На думку Фаркаш, бібліотеки повинні не лише інформувати користувачів про наявність певних ресурсів, а й проводити освітні заняття.
Здається, такий «освітній метод» приносить додатковий бонус, адже користувач відчуває себе причетним до роботи бібліотеки. Маючи змогу використовувати інструментарій, до якого традиційно мали доступ лише бібліотекарі, користувачі починають позитивніше оцінювати власний досвід, активніше ставитись до соціальних мереж.
Також Фаркаш заохочує бібліотеки до впровадження стратегій скритого маркетингу, таких як створення підліткової консультативної ради, котра частіше приносить прибуток, ніж вимагає витрат і врешті-решт виявляється дуже ефективною. «Люди скоріше повірять, що це „круто”, якщо їм про це скажуть однолітки чи однокурсники», каже вона і наводить декілька прикладів успішної діяльності підліткової консультативної ради в бібліотеках.
Тож маємо позитивні приклади, хоча, вочевидь, багато над чим ще потрібно працювати. Одна «біла пляма» – це визначення того, що саме потрібно рекламувати. Піваль не зважає на мою стурбованість з приводу поступового зникнення бібліотек і говорить, що зусилля, спрямовані на популяризацію бібліотек серед підлітків, є дуже плідними. Але його, в свою чергу, турбує те, що сам бібліотекар залишається «поза кадром».
З метою розширення читацької аудиторії у бібліотеці, де працює Піваль, розмірковують над ідеєю відрядити бібліотекарів, озброєних ноутбуками, до університетських кампусів, аби зустрітися зі студентами там, де вони є. Піваль також розповідає про те, як його персонал просто «ув’язнив» бібліотекарів на факультетах, таким чином, поглибивши зв’язок між академічною бібліотекою та рештою навчального закладу. «Здається, щоб розв’язати проблему, варто просто поставити себе на місце своїх підопічних, фізично чи віртуально... На мій погляд, бібліотекарі далеко не «профі» у сфері маркетингу, але вони повинні ними стати».
Також залучення маркетингових технологій, зазвичай, приносить кращі результати за умови креативного підходу. Джен Амбаум, співавтор коміксу на бібліотечну тематику, під назвою «Unshelved» розповіла, що взагалі ніхто не мав на меті «рекламувати ані сам бібліотечний заклад, ані його послуги, але в результаті нам вдалось і те, й інше». Вже не кажучи про те, як модно стало читати книги! Амбаум також констатує зростання інтересу до Інтернет-коміксів, а це ще один аргумент на користь того, що віртуальний простір є дуже ефективним середовищем для рекламування бібліотек.
Віттенборг говорить, що, додатково до студентських і професорсько-викладацьких консультативних рад, технологія 2.0 застосовується в університеті Вірджинії для популяризації послуг бібліотеки та підтримання зворотнього зв’язку з читачами. Рой наводить приклади декількох рекламних ходів для бібліотекарів, котрі не потребують значних витрат, наприклад «розсил повідомлень» та «встановлення особистого контакту» через соціальну технологію, за допомогою телефону, миттєвих повідомлень та блогів.
І якщо в декого виникають сумніви щодо того, чи дійсно варто поспішати з рекламою бібліотек, Ніколь Енгард, спеціаліст з метаданих Принстонської богословської семінарії, відповідає так: «Деякі громадські діячі пишуть до місцевих газет, начебто бібліотеки взагалі не потрібні, адже пересічні громадяни в інтернет-кафе зможуть самостійно зробити те, що робимо ми (бібліотекарі)». Вона говорить це, наголошуючи на необхідності «подолати існуючі проблеми та довести усьому світові, що в бібліотеках можна не просто отримати інформацію та книжки, а будь-яку потрібну та достовірну інформацію».
Але спочатку варто визначитись, куди просуватись та що саме доводити усьому світові. Адже і пропаганда на місцях, і рекламні кампанії мають свої позитивні сторони та разом можуть принести відчутний результат за умови вдалої організації. Проте, навіть загальнонаціональна кампанія обмежується однією країною і, відповідно, не несе універсального послання. Успіх чекає лише на ті бібліотеки, котрим вдасться охопити найширші верстви населення, як у великих містах, так у маленьких містечках чи злиденних країнах третього світу.
Цифрова нерівність. На острові Аніуе, що розташований на півдні від Чілі, немає ні електро-, ні водопостачання. Але там є бібліотека. З 85 родин, котрі населяють острів, близько 50 чол. записалися до бібліотеки. П’ятеро дітей, плюс пара дорослих, регулярно отримують книги у відділі абонементу.
І це дивує. Розвиток бібліотеки чи іншого культурного закладу або музею звичайно вважається характеристикою спільнот більш розвинених регіонів, ніж острів Аніуе. Хтось може підсумувати: спочатку проведіть водопровід, а потім говоритимете про бібліотеку.
Харфагар, архітектор з Сантьяго, який заснував бібліотеку, сам вважає, що якщо б хтось проводив опитування на території архіпелагу, люди могли відповісти, що їм потрібні «хороші дороги, чи пошта, або ж пристойна робота, або школа поблизу. Або, – додає він, – можливо, бібліотека».
Але Харфагар дає чітко зрозуміти, що поява бібліотеки не є результатом опитування чи «виконання плану» з забезпечення писемності певного відсотку населення. Насправді, коли я запитав його, для чого острову потрібна бібліотека, він відповів: «Вона йому не потрібна».
Щоправда, він наводить приклади того, яким успіхом користується бібліотека в ролі «ще одного сусіда», причому не нав’язливого для інших мешканців острова. Збільшуючи фонди бібліотеки, які зараз нараховують близько 900 одиниць зберігання, він передбачає купівлю спеціалізованих видань, котрі відображають потреби острова і, перегукуючись з Барбером, говорить: «Я знаю, що є такі матеріали, що повинні бути у кожній бібліотеці, але кожна бібліотека по-своєму унікальна».
Харфагар вважає, що процес оцифрування даних рано чи пізно неминучий, але, на його думку, насамперед потрібно розвивати місцеву самобутність. Також потрібно удосконалювати інфраструктуру, бо ж приступити до оцифрування інформації можна лише після забезпечення певного рівня «електро- та водопостачання, чистоти довкілля, охорони здоров’я та освіти. Вирішення цих проблем є першочерговим порівняно з впровадженням новітніх технологій», – говорить Харфагар.
Суворість життєвих умов мешканців острова просто вражає. Усі вони, кинуті місцевою владою напризволяще, працюють на землі. Їх матеріальне становище є вкрай поганим навіть на загальному тлі країн, що розвиваються. Висловлюючись з приводу стану бібліотек Аргентини, Баррі говорить, що «важко сприяти розвитку бібліотечної культури у таких малорозвинених країнах», і зазначає, що невідкладні проблеми просто відсувають розвиток бібліотек на задній план.
У виняткових випадках, таких як острів Аніуе, важливим у здобутті «статусу близького сусіда» є глибоке розуміння власної спільноти з її бідністю. Харфагар говорить, що такі фактори як малочисельне населення, дощовий клімат та повільніший спосіб життя сприяють бібліотекам з меншою кількістю читачів, але це має сенс лише в рамках усього життєвого укладу цієї місцевості.
Обговорюючи впровадження технологій у сільських бібліотеках Вермонту, Вест зазначає, що «прогрес приходить не поспішаючи», і навіть якби бібліотекарі були зобов’язані використовувати технології 2.0 з метою покращення якості обслуговування, для сільської громади це не мало б ніякого значення, тому її члени не часто користуються мережею Інтернет. Також якщо говорити про низьку текучість бібліотекарів, Вест коментує: «більшість людей не уявляють, що там відбувається, адже, відверто кажучи, вони там взагалі не живуть».
Знову згадаємо про уповільнений спосіб життя. У спільнотах, де новітні технології запроваджуються повільніше, у людей інші потреби, тож ті бібліотеки, які зможуть задовольнити ці потреби, залучать ширшу аудиторію. Харфагар нагадує, що лише декілька процентів населення земної кулі має комп’ютер.
Наступним фактором, що поглиблює цифровий розрив, є політика. Поки уряд Чылі вихваляється високим показником проникнення комп’ютерів у господарства з низьким доходом, Харфагар відзначає, що технічне, а також програмне забезпечення у таких господарствах зазвичай застаріле або взагалі списане, навіть якщо припустити, що хтось знає як ним користуватись. «Сама по собі кількість господарств, обладнаних комп’ютерами нічого не варта – говорить він, – і використовуються лише як знаряддя політичної боротьби».
Чи є Чілі єдиною країною, де трапляються подібні речі?
Ознайомити людей з новою технологією набагато важче ніж просто видати їм комп’ютери, навіть працюючі. Вест говорить, що діяльність Фундації Гейтсів з надання бібліотекам комп’ютерів не є аналогічною діяльності фонду Карнегі у минулому. «Це абсолютно різні речі. Багато часу Вест присвячує допомозі сільським жителям Вермонту в отриманні елементарних навичок роботи з комп’ютером. Вона та багато інших співробітників невтомно працюють, аби заповнити прогалину, котра утворилася з часу появи комп’ютерів, але вони не допомагають і не навчають міських жителів.
Вест говорить, що багато її учнів просто не знають людей, які могли б допомогти їм оволодіти навичками роботи з комп’ютером, що робить її місію життєво необхідною. Не менш важливою є її допомога іншим бібліотекам, які вона регулярно відвідує: їй уже доводилось допомагати висококваліфікованій кабельній компанії встановити Wi-fi.
За її словами, сільські бібліотеки ніколи не досягнуть рівня міських, але чи потрібно це взагалі?
Хороше запитання. Якщо бібліотека не прагне бути сучасною, то що вона взагалі робить? Яке ж її першочергове завдання?
Харфагар робить особливий акцент на ролі бібліотеки у формуванні особистості. На його думку, бібліотека є тим місцем, де місцеві рибалки, фермери, а особливо, їхні діти, могли б дати волю своїй уяві. Він вважає, що у таких примітивних громадах люди знають тільки про матеріальний світ, і якщо бібліотека зможе розширити горизонти їхнього світобачення, вона одразу відчує подвійну вдячність з боку «фізичного світу».
Він гадає, що інформація про погоду, яка потрібна, аби вирішити, що одягти завтра, відрізняється від знань, які людина засвоює аби відчутніше впливати оточення, наприклад, від знань, котрі здобуваються під час дослідження першопричин такого явища, як глобальне потепління, та його наслідків.
Хоча Харфагар не сповіщає про наявність волоконнооптичного зв’язку між континентальною частиною Чілі та островом Аніуе, нам здається, що острівна бібліотека є не такою пасивною, як можна уявити, виходячи з його натяків на «сусідство». Скоріше спадає на думку, що, ідучи назустріч громаді, розуміючи її життєвий ритм, бібліотека виконує освітню, а також спрямовуючу функцію. Метою бібліотеки є ставити перед суспільством нові і нові завдання, і в такий спосіб розвивати та вдосконалювати його. Але на острові Аніуе, робити це потрібно по-дружньому, щоб це не виглядало як «примусове підвищення рівня писемності серед населення».
Тож як друг громади, бібліотека має давати елементарні знання та навички, що допоможуть людям у житті. Розповісти людям про правила поведінки у надзвичайних ситуаціях під силу будь-якій бібліотеці, навіть у сільській та менш технологічно розвиненій місцевості.
Вест заохочує бібліотеки до ознайомлення своїх підопічних з «базовими технологічними навичками», зазначаючи, що внаслідок посилення ролі «електронного уряду» у США, знання комп’ютеру стає абсолютно необхідним. Вона наводить приклади он-лайн консультацій з оподаткування, спілкування з обраними представниками влади, а також горезвісний випадок, коли внаслідок урагану «Катрін» люди змушені були заповнювати анкети Федерального агентства з управління країною у надзвичайних ситуаціях через мережу Інтернет. «Якщо ви не вміли працювати з комп’ютером, – говорить Вест, – то це був не найкращий час для навчання».
Бібліотеки, які часто оцінюють як невдах у світі онлайнової інформації, насправді виявилися необхідними технологічними ресурсними центрами, навчальними осередками та місцями пошуку необхідної інформації.
Кріс Замареллі, аспірант Університету штату Меріленд та асистент бібліотеки Інституту Брукінгз, вважає, що бібліотеки США стають фактично «ресурсними центрами електронного уряду» та констатує впровадження електроніки у бібліотеки та зростання рівня обізнаності користувачів бібліотек, що має спонукати персонал бібліотек до більш поглибленого вивчення широкого кола питань електронного доступу до системи оподаткування, чи комп’ютерних форм медичного страхування пенсіонерів.
Ще один аргумент на користь необхідності бібліотек стосується малозабезпечених верств населення США. Можна уявити бібліотекаря як позаштатного консультанта за межами бібліотеки, але багато людей залежать саме від бібліотеки. «Площа та ресурси коштують грошей», – говорить Барбер, котрий щосуботи бачить у місцевій публічній бібліотеці, де він працює, багатьох відвідувачів, котрих «об’єднує одне: у них удома немає ані комп’ютера, ані інших ресурсів». Деякі з них взагалі бездомні. Безкоштовна публічна бібліотека часто залишається єдиним місцем, де є туалет та завжди раді бідним та знедоленим. Також це місце де можуть спочити люди, котрі бавлять дітей; тут можна почуватись у безпеці, але таких місць стає дедалі менше. Бібліотеки є соціальними установами, тож можуть позиціонуватися як інституції, що допомагають своїм спільнотам, а особливо тим їх членам, котрі залишаються поза увагою.
Оцифрування фізичного простору. Навіть за більш сприятливих умов, наприклад у бібліотеках медичних закладів, завдяки розвитку новітніх технологій проводиться активне вивільнення площі. Плучак зауважує, що завдяки збільшенню кількості оцифрованої інформації у віртуальному просторі, була створена бібліотека для пацієнтів медичного центру з метою надання людям місця для отримання, обробки та аналізу інформації. Він говорить, що друковані матеріали не були пріоритетними для цієї бібліотеки.
Бібліотека нового покоління може навіть створювати враження чогось, що надихає, та бути оформленою на основі звичок її відвідувачів, котрі бажають аби їхній пошук інформації, приміщення та соціальні зв’язки нагадували їм пошук інформації та спілкування онлайн. У новому приміщенні бібліотеки Університету Калгарі є майданчики для спілкування, котрі нагадують простори сучасного віртуального світу. Для посилення асоціативного зв’язку, сама споруда має назву «цифрова бібліотека».
Залишається лише сподіватись на те, що приміщення бібліотеки не стане стовідсотковою копією мережі Інтернет. Хаотична природа поведінки у віртуальному просторі навряд чи стане гарним прикладом у створенні для відвідувачів розслаблюючої атмосфери для роздумів та досліджень. Підбиваючи баланс між оцифруванням змісту та його поєднанням з іншими способами навчання нинішніх студентів, у рамках яких вони об’єднуються та перетворюють простір, Віттенборг підкреслює, що необхідність у створенні «аналогових місць, де б вони могли тихо читати й разом навчатися, зберігається».
Природно, що перед багатьма бібліотеками постає завдання реорганізації та використання існуючих приміщень з іншою метою. Часто це спричиняє масштабні перестановки книг, іноді відбуваються перетворення «книгосховища в центрі кампуса» на важливий центр безперервного навчання з відеотекою, кафе, дедалі більшою кількістю приміщень для групових занять та розеток для ноутбуків. Вона розповідає також про переведення 400 тис. книг з вільного доступу до сховища.
Аналогічно чинить і бібліотека Белл: вона теж здає книги до сховища, і вивільняє місце для безпровідних комп’ютерів. «Розвиток нових технологій змушує бібліотеки звільняти приміщення, де зберігались книги, та натомість відкривати нові зали для відвідувачів».
Але чи могло б таке статись і без нових технологій? Протиставляючи бібліотеку на острові Аніуе, таку відмінну холодним байдужим публічним бібліотекам Сантьяго, Харфагар демонструє не меншу її «прогресивність», не зважаючи на примітивність середовища. Виявляється, що, незалежно від того, яким чином людина інтегрується в суспільство, чи то вештаючись у брудному одязі та перехиляючи чарчину мате з сусідами, чи використовуючи соціальну мережу для спілкування з більш технологічно розвиненим оточенням, – ефективність роботи бібліотеки значною мірою залежить від здатності її працівників зрозуміти психологічні потреби відвідувачів.
Бібліотека навиворіт. Проаналізувавши найбільш розповсюджені тлумачення бібліотеки, слід зупинитися також на інших, не менш цікавих. Крім інтерактивного спілкування у Web 2.0, опанованого бібліотекарями, наразі здійснюються різноманітні проекти, котрі, в перспективі, можуть значною мірою вплинути на розвиток бібліотечної справи.
Однією з останніх інновацій є переведення книг у цифровий формат або оцифрування, початок якому, мабуть, поклав Майкл Харт, винахідник електронної книги та засновник проекту «Гутенберг» (громадська ініціатива зі створення та розповсюдження електронної універсальної бібліотеки). Це спроба зробити всі суспільно важливі книги світу доступними читачам, які б могли зберігати їх на власних комп’ютерах або запам’ятовуючих пристроях. Харт вбачає багато відмінностей між проектом «Гутенберг» та програмою з пошуку книг «Google», іншою масштабною спробою оцифрування книг.
«Перегляд електронних книг за допомогою Google нагадує читання через чиєсь плече – багато аспектів залишаються підконтрольними розробникам», – говорить Харт. Для прикладу він наводить чітко визначену мету проекту, котрий є «засобом, що має допомогти користувачам відкривати для себе нові книги, а не читати чи завантажувати їх з мережі.» Але він вважає, що масштабна рекламна кампанія даного винаходу у ЗМІ, проведена у 2004 р., лише «посіяла зерна розчарування».
Натомість, проект «Гутенберг» є абсолютно доступним та відкритим: він розроблений таким чином, аби надати цілковитий контроль кінцевому споживачеві. Користувач має змогу завантажувати книги, обирати потрібний шрифт, робити виправлення (там, де це необхідно) або вносити інші зміни. Харт відстоює не просто повну власність, а широку відповідальність користувачів за ресурс. Він знову і знову наголошує на широких можливостях та доступності електронних запам’ятовуючих пристроїв, адже у недалекому майбутньому стане можливим збереження на одному терабайті «кожного слова, надрукованого за всю історію людства. Ось тоді це буде справжня бібліотека!»
У результаті розширення можливостей зберігання інформації користування бібліотеками як книгосховищами стає недоцільним. Тож бібліотекарі у звичному (принаймні для декого) значенні цього слова, «сходять з дистанції», а поняття бібліотеки та ролі бібліотекаря переосмислюються, що має спричинити обговорення того, яким чином бібліотеки й надалі повинні забезпечувати відвідувачам безпечне середовище, в якому бібліотекарі допомагатимуть добирати та аналізувати інформацію, дотримуючись при цьому принципів нейтралітету та конфіденційності.
Вільне відвідування бібліотеки, безкоштовні електронні книги або бібліотекар, який допомагає упорядкувати всю інформацію, отриману безкоштовно та збережену на особистому терабайті, – це звучить чудово. Однак, Харт дуже мало говорить про те, яку роль відіграватиме бібліотекар у світі оцифрованої інформації. Бен Буннел, голова спілки бібліотекарів, підходить більш практично до питання про вплив оцифрування даних на бібліотеки. З одного боку визнає, що компанії «Google» завдяки своїй фінансовій могутності нарешті вдалось втілити мрії багатьох бібліотекарів про оцифрування даних, створивши унікальну програму пошуку книг «Google Book Search». Але, з іншого боку, Буннел не вважає правильним називати цю програму бібліотекою, та говорить, що в умовах, коли «бібліотеки мають стати громадськими центрами, а бібліотекарі – упорядниками інформації», краще було б вважати її просто «інструментом для бібліотек та бібліотекарів». Він наводить дві позитивні функції взаємодії бібліотек – усунення затримок при взаємодії між бібліотеками, а також значне полегшення пошуку повних текстів книг.
Для багатьох бібліотек оцифровка даних була занадто дорогою, аж поки всі витрати не взяв на себе «Google». Проект «Гутенберг» має цілу армію завзятих помічників, котрі регулярно оцифровують нові книги, але темп їх роботи значно відстає від роботи компанії «Google». Віттенборг пояснює, що «університету Вірджинії «Google» потрібен більше, ніж університету «Google», та розповідає, якими «гігантськими кроками» просувався «Google» ще з 1993р. Вона вважає, що проект «Гутенберг» повинен сфокусувати свою увагу там, де ми можемо підвищити цінність цифрової інформації, наприклад, у шкільному навчанні та викладанні.
Одним із головних досягнень оцифрування даних є зруйнування бібліотечних мурів та відкриття можливостей для співпраці між бібліотеками у будь-якому куточку земної кулі. У минулому, дослідники, яким доводилося співпрацювати на великих відстанях, неодмінно потрапляли у залежність від недостатньої швидкості зв’язку та транспортування рідкісних видань. Виходячи з того, що таке широке розповсюдження книг часто-густо було просто неможливим, стає зрозумілим, що оцифрування не лише прискорює процес взаємодії та співпраці у глобальному масштабі, але й відкриває досі небачені можливості спілкування.
Не зважаючи на скарги Харта на обмежувальний характер програми «Google Book Search», саме неможливість забезпечити доступ кінцевого споживача до повного тексту видання (у багатьох випадках) вказує на іншу мету оцифрування інформації: цифрова книга – це довідково-інформаційний ресурс, частина метаданих, що знаходяться по той бік слів та розділів книги.
Тім Спалдінг, розробник сайту соціальної мережі для бібліофілів «LibraryThing» (бібліотечна штучка) – пішов на крок далі. З точки зору обсягу, сайт містить більше книг, ніж Гарвардська бібліотека, проте в цій бібліотечній … штучці немає жодної «книги» як такої. Це чисті метадані, тобто більш розвинена форма обговорення відомих та улюблених авторів, навколо спільних інтересів, до яких гуртуються відвідувачі сайту. Тож в міру накопичення даних прогностична здатність автоматизованої книжкової рекомендації помітно зростає.
Жартівливий прогноз Маршалла Маклюена про те, що у майбутньому друкуватимуться лише такі «книги» як рекламні буклети чи каталоги, здається здійснюється. Навіть найбільший та найкращий бібліотечний фонд більше не має значення, говорить Спалдінг, адже масштаб колекції «LibraryThing» значно перевищує фонди найбільших бібліотек. Він не схвалює поняття «контент, створюваний користувачами» тому, що воно призводить до дегуманізації і передбачає абсурдний, заснований на продуктивності підхід до відданості людей спільнотам, у яких вони живуть. Як на мене, то дані електронної бібліотеки «LibraryThing» є концептуальною антитезою до поняття «контент» (зміст, інформаційне наповнення). Це дещо нематеріальне, таке що відділилось не лише від паперу, чорнил та обкладинки, але й від свого оцифрованого «двійника». Ось що говорить Спалдінг про можливості соціальних мереж: «Завдяки цій технології стало неймовірно просто зробити доступною для широких верств населення навіть ту інформацію, яка досить важко підлягає «усуспільненню».
Кількість оцифрованих даних зростає з неймовірною швидкістю, але яка користь з того, що через декілька років стане можливим розміщення усіх книг, надрукованих за всю історію людства, на одному терабайті або накопичення всього світового контенту на мультимедійному плеєрі? Хто з нас наділений даром безсмертя, аби прочитати це все? Чи потрібно копирсатись у всіх цих даних, аби знайти потрібні розділи?
Харт наводить декілька аналогій з минулого, але важко сказати, чи мають вони відношення до управління інформаційним наповненням сьогодні та у майбутньому. Він наголошує на тому, що еволюція книг у цифровий формат неминуча. Так само як колись усе, що було вирізьблено з каменю, зараз перенесено на папір, те що, зараз надруковано на папері, невдовзі з’явиться на екрані. Аналогічно, він відзначає бурхливе зростання обсягів книжкового контенту та доступу до нього. «До появи друкованих робіт Ґутенберга у середньостатистичного громадянина не було жодної книги. А до появи проекту «Гутенберг» у середньостатистичного громадянина не було жодної бібліотеки».
Здається, що на тлі загального ентузіазму щодо розміщення книг у віртуальному просторі, залишилось поза увагою більш значні технологічні досягнення: не тільки кількісне зростання змісту, але й революція у гуртуванні людей навколо нього. Більш того, відгуки, що їх залишають відвідувачі та їх помітки стають більш цікавими, ніж сама книга. У недавньому виступі для Бібліотеки Конгресу Спалдінг відзначив, що деякі аспекти каталогізації не можуть бути застосовані до фонду повнотекстових копій книг, натякаючи на те, що певною мірою зміст книги є не таким важливим, як спосіб її застосування читачами.
Чи призведе подальший розвиток цієї тенденції до ствердження, що важливим є не зміст книги, а її ідея? Чи це просто ознака безглуздя, на кшталт віри у те, що людині не обов’язково харчуватись, а достатньо просто уявити їжу?
Варто пам’ятати, що культурні зміни, обумовлені винаходом друкарського верстату Ґутенбергом, були надзвичайними. Вони викликали не тільки різке збільшення кількості матеріалу, але й появу нового способу взаємодії з цим матеріалом. Що стосується нашого часу, то його, здається, робить цікавим те, що формою контенту стає саме соціальна взаємодія, і бібліотекарям час почати виконувати активну роль у створенні цього невловимого «контенту, що формується користувачами».
Встановлюючи стосунки з відвідувачами, персонал «бібліотечної штучки» («LibraryThing») не «командує парадом». Так само і бібліотека на острові Аніуе – це просто ще один сусід. Однак, бібліотекарі є незамінними, і ніхто не знає цього краще самих бібліотекарів. Часи змінюються стрімкіше, ніж будь-коли, тож настав час заявити про себе світові.