Інформаційний вісник

Вид материала

Документы

Содержание Ведучий ІІ. Ведучий ІІ. Читець ІІ. Ведучий ІІ. Читець ІІ. Читець ІІ. Читець ІІ. Ведучий ІІ. Ведучий ІІ.

Подобный материал:

• Інформаційний вісник, 5342.01kb.
• Інформаційний вісник, 1023.87kb.
• Інформаційний вісник, 993.03kb.
• Бібліосвіт державна бібліотека України для юнацтва Інформаційний вісник 1 (21)’2007, 868.75kb.
• Інформаційний вісник, 150.85kb.
• Інформаційний вісник, 1072.15kb.
• Інформаційний вісник, 1100.75kb.
• В «україні» оселився «азійський тигр», 28.01kb.
• Сумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ, 83.1kb.
• Проект „Вартові демократії: медіа проти корупції" Електронний інформаційний бюлетень, 898.95kb.

Ведучий ІІ. Фактологічною основою роману послужили особисті спогади одного земляка, який описав долю близької йому родини і залишив свій опис на розсуд письменника. Василь Барка дав цій родині прізвище Катранників. Трагічна доля родини із села Клеконочі уособлює шлях мільйонів українців на Голгофу голодної смерті. Послухаймо уривок з твору.

Читець І. Нехай я пропаду, – а чим сім’я винна?.. І до кого вдатися? Чого з не нашої столиці лізуть, сиділи б дома… Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна – теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди – все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем. Ох, мордуйся під його грозьбою! Чи мати в церкві достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в лихо. Трохи лишилось харчів для дітей, віддаси – тоді їм смерть, просто хотять повбивати. Десь діти, на сонці, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напасті. Бідні! – хто пожаліє, як нас не буде.

Ведучий І. Вісім місяців 1932-1933 років увійшли в історію України як операція «Голод». За офіційними даними, в Україні загинуло протягом цього періоду від 4 до 10 мільйонів чоловік.

Ведучий ІІ. Усі переживання цієї родині, зображені письменником, він бачив на власні очі, пережив сам або чув про них від очевидців. У 1933 р. Василь Барака відвідав родину свого брата на Полтавщині та був вражений до глибини душі тим жахіттям. Подібне до нього випаде й на його власну долю на Кубані в 1934 році. Бачив він, як гниють на станціях та біля елеваторів розкриті під дощем, підтоплені водою гори зерна, як божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, як німотно мовчать хати, з яких виходить солодкавий трупний дух…

Ведучий І. Важко читати цю страхітливу хроніку невимовно трагічної долі українського народу. Жодна уява не здатна відтворити цей жахливий спектр чорної біди, яка захопила Україну і відкинула її за межі елементарного людського буття. Та Василь Барка намагався в міру своїх фізичних і творчих сил відкрити перед нами моторошну безодню людського горя і відчаю. Ось як виразив цей трагізм поет М. Гнатюк.

Читець ІІ.

Вітер з сходу розчесав калину,

плід упав – розхристана земля.

Хто зігріє кинуту дитину,

Що до сонця руки здійняла?

Тридцять третій... Середина літа...

Півсела від голоду нема.

Хата... Дитя, думами зігріте,

їсти просить

В печі пітьма.

Більше тижня, як не їли,

Час завмер — пелюстка майбуття,

їх цькували, голодом морили,

А дитя просилося в життя.

Що подати, доню? –

застогнала.

Обняла...

А дзвони б’ють біду.

Чоловіка, сина поховала,

А сьогодні сльози вже не йдуть.

В очах весело зачервоніло,

Піднялися дивно дві руки,

І в каструлю

з реготом влетіли

У хвилину стягнуті віки.

(Гнатюк М. Вітер зі сходу розчесав калину / М. Гнатюк // Гнатюк М. Терен душі . – Коломия, 1997. – С. 7.)

Ведучий І. У передмові до видання академік, літературознавець Микола Жулинський відзначив: «Цей великий прозовий твір є свідченням совісті автора перед людьми і Богом як найвищим суддею його діянь».

Ведучий ІІ. Тоталітарну комуністичну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, пожирає своїх дітей, автор називає – «жовтим князем». Це демон зла, який несе з собою руйнацію і спустошення. Послухаймо, як він передає пророцтва випадкового подорожнього дідка про «сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює», бо пророцтва ці здійснюються.

Говіркий дідок домислює одкровення Йоанна про звіра, що виходив із моря – «він з дна морського виходить, це – з життя народів, де всякі хвилі котяться». І далі дідок розгортає перед занімілим від подиву Мироном Катранником максимально наближену до реальності апокаліптичну картину торжества влади звіра:

Читець І. Виліз він з багна в образі компартії – зразу кинувся на сім’ї людські: розриває їх, бо сказано – звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає – кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів – огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі…

Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, – кладеній від князя, що при дияволі ходить.

Ведучий І. Це було насправді. Голодом виморені, розкидані кістки були скрізь – і по бур’янах, і по дорогах, і в полі.

Читець ІІ.

Ні труни, ні хрестів.

І ні тризни!

Прямо в яму… Навіки віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни.

І її затамований гнів.

Ні віночка. Ні навіть барвінку.

Наче падалиць – під вітрюган!

То причастя Твоє , Україно.

Україно, то Твій талісман…

Ні могили, ні хресного знаку.

Щоби Пам’ять розтерти на дерть!

Це Тобі, Україно, подяка.

Щоб на всі покоління.

Ущерть!

(Листопад А. Ні труни, ні хрестів / А. Листопад // Дзвін. – 1994. – № 10. – С. 2.)

Ведучий ІІ. Символічною є картина, яку малює автор.

Читець І. Урожай видався небаченим. Таких важких жнив не було від створення світу і вже не буде: …важкі колоски схиляли стебло, і вітер ледве розгойдував їх. А жати було нікому. Зерно обсипалося. Потім аж до Різдва достоював, гниючи, той врожай… А хліборобів домучено… Не могли косу в руці вдержати. Хотіли чимось підкріпитися і багато повзло в лани: спожити стиглих колосків… так і мерли на місці! Скрізь по нивах повно покійників, але не видно з сторони, коли ж хто заглянув зблизька, повзучи між ними, робилося моторошно від скритого кладовища.

Читець ІІ.

Гей, Україно,

Де твої хлопці?

Стомлене поле. Зболені трави...

Хто ж нас погладить та й по головці

Хто приголубить наші булави?!

...А мої хлопці та й у могилах.

Їхнії коні по чужи-хатах.

А в моїх хлопців зломлені крила.

Як же їм, Боже, як же літати?!

Гей, Україно?

Де твої дочки?

Сумно в господі без господині.

Чорними стали білі садочки.

Пустка у душах,

Порожньо – в скрині.

...А мої дочки та й по куточках

Стогнуть і досі, гнані і босі.

А мої дочки – вічнії вдови,

Їхня родина – доля тернова.

Гей, Україно?

Де ж українці?

Мати чекає вісті од сина.

Будемо разом чи поодинці?!

Гей, українці?

Де ж Україна?!

(Листопад А. Гей Україно / А. Листопад // Дзвін. – 1994. –

№ 10. – С. 2.)


Ведучий І. Все принесено в жертву цьому звіру. Нагодований звір повзе геть у своє лігво. І врятована від варварів дорогоцінна церковна чаша. Сяє вона небесною зорею над спустілим селом, обіцяючи всім, мертвим і живим, вічне спасіння.

Читець І. Катранник… дивився безвиразно… а вмить аж сіпнувся і втопив погляд в живий колір пшениці: ось – хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша де.

Муки голоду такі сильні, але совість сильніша. Зради не спокутувати, пляма впаде на дітей – нащо тоді жити?

І Мирон відвернувся від принизливого порятунку.

Читець ІІ.

То був страшний навмисний голод.

Стріла була така нищівна.

Щоби згромадити стодолу

Колгоспної катівні.

...То був страшний навмисний злочин.

Такого ще земля не знала.

Закрили Україні очі.

І душу міцно зав’язали.

Сліпу, пустили старцювати...

Луна ще досі в оболонях.

Здичавіла вкраїнська хата

На березі своїх агоній.

Глуху, заставили мовчати.

А то би світ втопивсь в Славуті.

Як божевільно їла мати

Свою дитиноньку майбутню.

Мерцями всіялося поле.

Ні хрестика і ні могили.

То був такий навмисний Голод.

Чи, Боже, й Ти вже був безсилий?!

(Федюк Т. Навмисний голод / Т. Федюк // Дзвін. – 1994. – № 10. – С. 6.)

Ведучий ІІ. Василь Барка, вибравши долю самітника, все своє життя присвятив творчості, в якій шукав істину як смисл людського існування на землі. Йому належать слова «щасливий той, кому відкривається істина». І дійсно, це так.

І, як сказав академік Микола Жулинський, вершиною його творчої Голгофи є томи епічних творів, лірики, драми, повістярства, перекладів, у якому домінує «вища могутність духовна – світло віри».

Ведучий І. На схилі літ, зачинившись у своїй глен-спейській «келії», Барка, розповідають, полюбляв смажити каштани. І не тому, що вони навіювали йому мрії про Париж, в якому колись хотів пожити, той запах навіював йому гіркі спомини – смаженими каштанами рятувався Василь Очерет разом з односельцями від голодної смерті в страшному 33-му.

У його житті було багато гіркоти. З дружиною розлучила війна. Назавжди. Вона померла від раку легенів, залишивши єдиного їхнього сина Юрка. 1986 року з Майкопа до Нью-Йорка він приїжджав до батька. Це була їх остання зустріч.

Ведучий ІІ. Письменник тяжко хворів, дев’яностолітнім переніс операцію на серці. А потім інсульт, параліч, дім для одиноких у невеличкому містечку під Нью-Йорком… Хвороба відібрала в нього мову, але свідомість залишилася ясною. І коли до нього приходили друзі, його очі ясніли; коли співали, то й він намагався підспівувати; читали молитву – Василь Костянтинович тоді теж збирав докупи пальці паралізованої руки, готовлячись перехреститися. «Він дуже відрізнявся від інших пацієнтів: світлий погляд, витончені, апостольські риси обличчя…», – згадувала Надія Світлична.

Ведучий І. Приятелі якось сказали, що збираються в Україну, на святкування 10-ліття незалежності, й запитали, що передати. Він приклав руку до серця та, схиливши голову в напівпоклоні, почав добирати слова… А потім махнув рукою й винувато всміхнувся своїми небесної мудрості очима. Відповідь, напевне, слід було б прочитати в них: «Передайте мій сердечний уклін…». І ці слова не мали б нічого спільного із знеціненою патетикою. Бо мають присмак зовсім іншої ностальгії:

Я хочу рідну бачити країну,

Вернутись до її порога…

Жити в ній віднині і до смерті…

Ведучий ІІ. Мрії Барки не судилося здійснитися. Він жив Україною, творив для України і не гасив надії на своє духовне повернення в Україну. Бо знав, Україна духовно підніметься. І він, поет і мислитель, цю віру в пробудження національного духу, гордості й величі «вселяв» у кожне своє слово, пророчо, наповнюючи його містичним передчуттям неминучого воскресіння України. Сподіваємось, що повернеться «повний» за його словами, на дев’ятнадцять чи двадцять томів Василь Барка.

Ведучий І. «Світ ловив мене, але не спіймав», – такий напис заповідав зробити на своїй могилі Григорій Сковорода. «Світ мене зловив, але не втримав», – сказав одного разу Василь Барка. Він похований на цвинтарі в Баунд Бруку. На могилі – простий, пофарбований в білий колір, дерев’яний хрест…


БІБЛІОСВІТ


Інформаційний вісник № 2 (30) 2009


Редакційна колегія: Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова

(відп. ред.), С. Чачко, Т. Якушко


Редактори: С. Чачко, В. Кучерява


Комп’ютерна верстка В. Кучерявої


Засновник – ДЗ «Державна бібліотека України для юнацтва»

Виходить чотири рази на рік

Підписано до друку 10. 06. 09. Зам. № 115. 72 стор. Тираж 100 пр.

Просп. Перемоги, 60, м. Київ, 03057

ссылка скрыта

E-mail:inform@4uth.gov.ua