Київський національний університет внутрішніх справ
| Вид материала | Документы |
- Київський національний університет внутрішніх справ, 1124.6kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ, 496.9kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни, 2238.3kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Кравчук Валентина, 1959.42kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Марценюк Олександр, 1452.87kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису шинкарук ярослав, 1124.82kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Калюк Олексій, 942.48kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ, 1248.12kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ, 1037.98kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ, 1198.07kb.
Таблиця 4.4
Докладні дані про зменшення молитовних будинків
різних культів на теренах УСРР
| Назва культу | Скільки було молитовних будинків | На скільки їх зменшилось | ||
| 1914 р. | 1927 р. | В абсолютних цифрах | У відсотках | |
| Православ’я всіх орієнтацій | 10.897 | 8.324 | 2.573 | 23.61 % |
| Іудейство | 1.400 | 1.034 | 326 | 23.28 % |
| Римо-католицизм | 322 | 274 | 48 | 14.9 % |
| Лютеранство | 234 | 220 | 14 | 0,59 % |
| Інші (сектанти, старовіри, караїми, магометани і т. ін.) | 1.518 | 1.095 | 423 | 27.85 % |
Упродовж 1928-1929 років активісти антирелігійної роботи, “маніпулюючи” тезою про матеріальну “неспроможність окремих релігійних громад утримувати будинок”, (визнаючи її чи навпаки спростовуючи), вдавалися до пошуку спільного знаменника для цієї та інших причин (інколи їх можна розглядати і як способи) закриття культових будівель, таких як “передача храмів під інші культурно-освітні установи по приговорах”, “закриття храмів, що були при школах та різних установах під час здійснення декрету про відокремлення церкви від держави”. Віднайшовши його у випадках закриття культових будівель “за вимогами трудящих”, які влада, мовляв, тільки виконувала, “безбожники” при підготовці відповідних звітів не враховували випадки закриття культових будівель “в адміністративному порядку (знесення через старість, перешкоди вуличному рухові тощо)” чи то випадки закриття сектантських молитовних будинків як непоказові: такі молитовні приміщення, зазвичай не вважалися спеціально культовими спорудами. Якщо протягом першої половини 1928 року в СРСР “у порядку виконання постанов трудящих” було закрито 219 культових будівель, то в першій половині 1929 року таких будівель налічувалося 423, із них міських 243, сільських 180. Про закриття ще 317 культових будівель (154 міських і 163 сільських) тоді було порушено клопотання, вони ще очікували свого затвердження у різних виконкомах [462, с. 106].
Винесенню остаточних рішень щодо закриття більшості із культових будівель перешкоджали положення першого Адміністративного кодексу УСРР, затвердженого ВУЦВК 12 жовтня 1927 року і введеного в дію з 1 лютого 1928 року, до якого окремим поділом (Х) увійшли “правила про культи” [201, с. 1242-1247].
Реєстрація релігійних громад у порядку, встановленому арт. арт. 282-309 ІХ поділу цього кодексу, для товариств і спілок, що не мали на меті отримання прибутку, виключала можливість отримання цими громадами прав юридичної особи. “Релігійні громади прав юридичної особи не мають”, – говорилося в арт. 360 Х поділу українського Адміністративного кодексу, за “увагою” до якої договори на користування молитовним і культовим майном мали складати від свого імені ті члени релігійних громад, що підписували договір, а не від імені релігійної громади [200, с. 286].
Але перелічені в арт. 365 цього поділу випадки закриття товариств і спілок, що не мали на меті отримання прибутку, поширювалися і на релігійні громади.
Релігійні громади належало закривати за постановою Наркомату внутрішніх справ УСРР або АМСРР, або окружних виконкомів у тих випадках, коли у їхній діяльності виявлялися мета і методи, що суперечили Конституції УСРР чи Конституції РСР, а також чинним законам. У § 11 типового статуту релігійної громади пояснювалося, що під виявленням у діяльності релігійних громад мети і методів, що суперечать Конституції УСРР і СРСР та чинним законам, розуміється, приміром, те, якщо релігійна громада розпочала політичну діяльність замість релігійної тощо [928, 1923. – № 24. – с. 11].
Релігійні громади можна було закривати і за постановою загальних зборів у тому разі, коли велика частина громади перейде до іншого напрямку тієї самої віри і таке інше.
У тому випадку, коли число членів релігійної громади було або ставало менше 50 осіб, ті також слід було закривати [200, с. 288-289]. (Правда, наприкінці 1920-х років керівникам справою практичного відокремлення церкви від держави в Україні довелося повернутися до констатації факту існування тут двох форм релігійних об’єднань: релігійних громад і релігійних груп. Обов’язковою умовою існування релігійних громад була наявність не менш як 50 ти фундаторів, що мали зареєстрований статут у порядку, встановленому для реєстрації товариств і спілок, які не мали на меті отримання прибутку. Релігійні групи могли мати у своєму складі менш, як 50 осіб і статут, зареєстрований у вищевказаному порядку, але виключно за дозволом Центрмекосо при Наркоматі внутрішніх справ УСРР (зазвичай релігійні групи зареєстрованого статуту не мали).)
Інша справа, що радянські партійно-державні органи зазвичай уникали звернення до нормативного забезпечення здійснення “церковної волі”, що дозволяло авторам антирелігійних видань замовчувати цілком реальне існування зв’язку між закриттям культових будівель чи релігійних громад та зняттям служителів культу з обліку у зв’язку із “зреченням сану”. У 1926 році в Україні “зреклося” релігійної діяльності всього 81 особа. У 1927 році їх мали вже 179 осіб, а в 1928 – 439 осіб, тобто у п’ять раз більше, ніж два роки тому. Нарешті, у 1929 році тільки у 20-ти округах України “зреклося” свого “сану” 429 осіб [492, с. 6]. У пропагандистській літературі формувалася думка про те, що саме “успіхи соціалістичного будівництва в усіх галузях народного господарства, ріст політичної свідомості серед широких мас трудящих”, а зовсім не “вирішальний штурм” церкви, який розпочався разом з насильницькою колективізацією селянських господарств, спричинили інтенсивне залишення “пастирями духовними” своєї “роботи” [492, с. 6-7].
Тим часом у сусідній Росії всі постанови про релігійні об’єднання, видані впродовж десятиліття, уже були зібрані в один правовий акт – однойменну постанову ВЦВК і Раднаркому РСФРР від 8 квітня 1929 року, якою діяльність релігійних громад обмежувалася задоволенням релігійних потреб віруючих переважно в межах молитовного приміщення. Тепер “двадцятці” (а не “п’ятдесятці”) надавався дозвіл на отримання їх для культових потреб. Менш ніж 20 осіб віруючих могли утворювати групу, яку також слід було реєструвати. Таким групам, щоправда, не надавалися у користування культові будинки, але вони набували права на орендовані приміщення від приватних осіб або державних органів. Помітно ускладнювалося становище священиків: вказаною постановою вони “прив’язувалися” до зареєстрованого товариства і поза його межами не могли діяти [276, с. 16-27; 305, с. 250-261].
На цій основі в Наркоматі внутрішніх справ УСРР здійснювали розробку положення “Про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад та систему обліку адмінорганами складу релгромад та служників культу”, а також інструкції “Про порядок обліку складу релігійних громад та переведення матеріально-грошової звітності релгромад”, затверджених заступником наркома внутрішніх справ І. Якимовичем 30 грудня 1929 року [289, с. 1-30, 31-32]. Згідно з існуючим наприкінці 1920-х років порядком, з’ясування та уточнення конкретних меж виключень і обмежень у діяльності релігійних громад належало до компетенції Секретаріату Президії ВУЦВК, який в інструкції “Про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад і про систему обліку адмінорганами складу релгромад та служителів культу” від 23 червня 1932 року [335, с. 486-498] забезпечував поглиблене і розширене тлумачення Х поділу Адміністративного кодексу УСРР “Правила про культи”. Так, відомій ст. 360 Адміністративного кодексу у цій інструкції відповідала ст. 13, де з’ясовувалося, що “релгромади засновуються виключно для задоволення релігійних потреб”, тому вони не користуються правом юридичної особи, тобто не мають права, як громада, набувати у власність майно, брати на себе чи давати зобов’язання, складати договори, позивати та відповідати на суді. Щодо угод на користування молитовним і культовим майном, то їх за ст. 14 інструкції мали укладати від свого імені, а не від імені релігійної громади, ті члени релігійних громад (“п’ятдесяток”), що підписували угоди.
З огляду на таке застереження, викликане “увагою” до ст. 360 Адміністративного кодексу 1927 року (тепер приміткою), за всі зобов’язання, що брали на себе члени “п’ятдесятки” під час підписання угоди на користування молитовнею та культовим майном, вони повинні були відповідати особисто. Уповноважені релігійної громади також не мали права юридичної особи, а значить, також не могли ні від свого імені, ні від імені релігійної громади укладати будь-які угоди. Якщо такі угоди й укладалися, то, згідно зі ст. 15 інструкції Секретаріату Президії ВУЦВК від 23 червня 1932 року, вони “жодну сторону ні до чого не зобов’язували” [335, с. 488].
Перехід влади до нових політичних сил на теренах Російської імперії супроводжувався запереченням буржуазних державно-правових засад. Останні тлумачилися як знаряддя поневолення і пригноблення одним економічно пануючим класом іншого, позбавленого власності і політичної влади. Озброєна такими політичними міркуваннями нова влада вдавалася до численних спроб запровадження радикальних заходів із ліквідації історично безперспективних власників, у тому числі і РПЦ та інших конфесій. Активне втручання держави в майнову сферу релігійних установ, яка традиційно вважалася гарантованою від зовнішніх впливів, різного роду юридичних обмежень, завершилося позбавленням їх правоздатності як абсолютної цінності. Стосовно релігійних установ вона мала, так би мовити, делегований характер, оскільки передавалася державою окремим віруючим, котрі перебували з нею в договірних відносинах.
4.2. Здійснення захисту права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність
4.2.1. Запобігання порушенням права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність на етапі розробки та прийняття Кримінального кодексу УСРР 1922 року
За всієї складності трагічного протиборства на перший план у знесиленому і знекровленому суспільстві з кінця 1917 року до початку 1920 року, ще більшою мірою – у 1921-1922 роках, виходить невідворотність “створення своєї, перехідного типу, пролетарської держави”, перед якою “пролетаріат-переможець” мав здійснювати розробку “системи примусових норм, які відповідали б інтересам пануючого класу (пролетаріату), і які б захищалися його (робітничого класу) організованою силою” [293, с. І]. Ті його представники, яким довелося безпосередньо докласти руки до цієї “щоденної копіткої праці” усвідомлювали, що буржуазним правом як “системою примусових норм, які відповідали інтересам пануючого (буржуазного) класу”, їм користуватися не личить, хоча і побоювались, що “пролетарські” законодавчі органи не зможуть відразу задовольнити “потреби народу в новому праві” [461, с. 20]. Однак бити на сполох вони не поспішали, твердячи про ту роль “величезної ваги”, яка за цих умов відводилася “гласові народу” – суду [461, с. 20].
“Після Жовтневої революції все старе кримінальне законодавство було відмінено, але суди функціонували, – писав український правознавець, академік ВУАН по кафедрі звичаєвого права О.О. Малиновський, – відправляючи правосуддя, вони керувалися революційною правосвідомістю, тобто творили нове радянське право” [382, с. 146]. Мовлячи про радянське кримінальне право, інший український правознавець – М.А. Чельцов Бебутов звертався до характеристики його розвитку, точніше, визначених ним “віх теорії у сфері кримінального права”, і розглядав останнє “в цілому в його історичному розвитку”[636, с. 57]. Спочатку це був період революційної правосвідомості, далі – “Керівних засад кримінального права” 1919 року” [314, с. 57-60], насамкінець – Кримінальні кодекси 1922 року.
Відразу підкреслимо, що широкого процесу надання радянському кримінальному праву елементів новизни тоді не відбувалося. Безпосередня правотворча праця судових органів радянської України стримувалася, за свідченням, наприклад, керівників Одеського губернського юридичного відділу, “відсутністю декретів та інструкцій, пов’язаних з труднощами застосування повністю радянських законодавств північної Росії через особливі місцеві українські умови” [275, с. 8]. Це призводило до зосередження уваги членів вказаного юридичного відділу, винятково на “ліквідації колишніх судових місць” [275, с. 8].
З огляду на “цілий ряд декретів, постанов, циркулярів, що рясніли статтями й подробицями, які передбачали умови та порядок ліквідації справ, що знаходилися у виробництві скасованих судових установ”, голова Одеської ради народних суддів І.О. Хмельницький (батько першого наркома юстиції УСРР О.І. Хмельницького) вирішив навіть “привести в систему найголовніші основи ліквідації”, коротко виклавши найсуттєвіші вказівки практичного характеру [633, с. 14]. При цьому кримінальні справи скасованих судових установ розподілялися ним на три категорії. До першої з них були віднесені справи, припинені декретом Раднаркому УСРР “Про умови і порядок припинення кримінальних справ” від 17 лютого 1919 року [322, 1919. – № 12. – Ст. 146. – с. 171], а саме справи “1) про злочини, спрямовані проти уряду і порядку управління, існуючих на Україні до Радянської влади і , 2) всі справи про релігійні злочини” [633, с. 16].
Тепер, коли в ролі критеріїв розмежування злочинів за “категоріями кримінальних норм діючого права” (встановлення загальних меж категорій злочинів та визначення характеру репресивних заходів) радянським законодавцем застосовувалися не формальні ознаки (зокрема, розмір завданої шкоди чи покарання), а соціальне оцінювання злочину, його спрямованість, характер та ступінь суспільної небезпеки (фактично небезпеки для державного устрою), вони стали непотрібними, їх, не вагаючись, було ліквідовано. Процесуальна практика судів, яка також потрапляла у залежність від вказаних критеріїв, тісно перепліталася з правилами про організацію і ведення судового виробництва. Відповідно до порядку направлення і руху незакінчених справ, визначеного декретом Раднаркому УСРР 17 лютого 1919 року, а раніше – декретом “Про направлення незакінчених справ скасованих судових установлень”, розглянутим на засіданні ВЦВК РСФРР 29 грудня 1917 року (11 січня 1918 року), “червоні комісари”, щоб “розвантажити” окружні суди і судові палати”, мали виходити з того, що “усі кримінальні справи з так званих політичних і релігійних злочинів припиняються з усіма наслідками” [223, Т. І. – с. 295].
Присвячені “релігійним злочинам” закони Російської імперії – глава І (за поясненнями правознавців-марксистів, через повагу укладачів до Бога), глава Особливої частини як в Уложенні про покарання 1845 року, так і в Кримінальному уложенні 1903 року, характеризувалися надалі виключно як кримінальні закони, які за царського ладу, а також за Тимчасового уряду після Лютневої революції 1917 року використовувалися “для захисту класових інтересів експлуататорів і для затемнення самосвідомості експлуатованих”. Особливо “діставалося” статтям глави ІІ (“Про порушення постанов, які обороняють віру”) Кримінального уложення 1903 року, що містили норми, які передбачали відповідальність: 1) за богохульство (від каторги та заслання на поселення до ув’язнення у виправному домі – до 3 років; лише якщо винний богохульствував через нерозуміння, невігластво або в стані сп’яніння, він карався арештом); 2) за блюзнірство, тобто за паплюження обрядів церкви та наругу дією чи зганьбленням так званих “освячених” предметів, використовуваних при богослужінні (в’язницею); 3) за перешкоджання богослужінню – в’язницею чи арештом; 4) за святотатство, тобто крадіжку церковних предметів (каралось каторгою).
З метою захисту православної або іншої християнської релігії ув’язненням у фортеці або засланням карали за 5) “зведення” православного в інше християнське віросповідання; ув’язненням у виправному домі або фортеці, або навіть каторгою – за 6) “зведення” християнина в нехристиянську віру; ув’язненням у фортеці – за 7) прилюдне підбурення православних до переходу в інше віросповідання чи учення та секту; засланням на поселення – 8) сама приналежність до “бузувірського вчення”, наприклад, до секти скопців або до вчення, поєднаного із “суто аморальними діями” [643, с. 709].
На користь намірів швидко позбутися діянь, знаних до жовтневого перевороту як “релігійні злочини”, працював і той факт, що декретом Раднаркому РСФРР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 23 січня (5 лютого) 1918 року, який було покладено в основу декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року, чітко встановлювалися межі допустимої свободи віросповідання і культу та правовий режим відокремлення церковних та релігійних об’єднань від держави. У зв’язку з цим радянській владі не доводилося відмовлятися від провідної “ідеї радянської кримінальної політики”, сутність якої полягала в тому, що “суд <…> є знаряддям самозахисту пролетарської держави від класових ворогів, з одного боку, і нестійких елементів із свого середовища, – з другого” [493, с. 10; 574, с. 21-48, 64, 65, 70; 640, с. 4].
Навпаки, її репресії, як визначав завідувач V Ліквідаційного відділу Наркомату юстиції РСФРР П.А. Красіков, “падали з усією силою на церковників” лише в міру контрреволюційної діяльності останніх, а всі її декрети і заходи спрямовувалися тільки на те, щоб “вилучити народну освіту із рук служителів культу, позбавити реакційні класи старого суспільства можливості організовувати і зміцнювати сили контрреволюції, використовуючи темноту і невігластво мас за допомогою успадкованого від самодержавного ладу церковного апарату і віками накопичуваних багатств” [490, с. 9; 439, с. 13].
У міру конкретизації цього положення у нормативно-правових актах зростала зацікавленість релігійно-церковними справами з боку органів більшовицької партії. У партійній позиції щодо “емансипації” державної влади від впливів релігії і церкви простежувалася і категорична неможливість поступитися принципом про непримиренність, ворожість комунізму й будь-якої форми релігії, і чітке формулювання мети окремих компромісів із “лояльними” владі церковними ієрархами, що полягала в організації розколу РПЦ та її остаточному знищенні разом з іншими традиційними релігійними організаціями країни.
Організаційно-практична діяльність більшовицької партії у цих напрямках активізувалася під час сповнених драматизму подій, пов’язаних із голодом 1921-1922 років. Українські більшовики за підтримки та сприяння партійного центру вдавалися до найрізноманітніших способів, щоб скерувати активність революційних трибуналів, комісій допомоги голодуючим – відомчих і територіальних, які діяли під наглядом Центральної комісії при ВУЦВК (ЦК Допголу), проти служителів культу та віруючих як винуватців загрозливого продовольчого становища в країні. Зручним прикриттям для цього підступного задуму стали положення прийнятого 16 лютого й опублікованого 23 лютого 1922 року за підписом голови ВЦВК, кандидата в члени Політбюро ЦК РКП(б) М.І. Калініна декрету ВЦВК “Про порядок вилучення церковних цінностей, які знаходяться в церквах і монастирях”, постанови ВЦВК “Про передачу церковних цінностей на користь голодуючим”, виданої 26 лютого цього року [159, арк. 64; 184, арк. 103; 951, 1922. – 26 февраля] та інструкції Центральної комісії допомоги голодуючим і Наркомату юстиції РСФРР про порядок вилучення церковних цінностей, надрукованої 28 лютого [951, 1922. – 28 февраля].
Аналогічні документи (постанова й інструкція), опубліковані ВУЦВК та ЦК Допголом відповідно 8 березня [91, арк. 16, 17; 130, арк. 274; 159, арк. 65] та 21 березня 1922 року [158, арк. 5, 7, 76, 77; 940, 1922. – 21 березня], уміщували пункти про те, що приховування цінностей розглядається як розтрата власності республіки, а за приховування описів церковного майна передбачається покарання у вигляді примусових робіт терміном до одного року з конфіскацією майна релігійних чи церковних організацій. Ці пункти змушували подумки повертатися до недавньої ініціативи “найнещаднішої боротьби зі злочинами і правопорушеннями, які перешкоджають справі надання допомоги голодуючим” [322, 1922. – Ст. 155. – с. 160].
Вона була сформульована 1 березня 1922 року в постанові ВУЦВК “Про відповідальність за злочини проти справи надання допомоги голодуючим”. Найсуворішим покаранням, передбаченим декретом ВУЦВК “Про боротьбу з викраденням вантажів на державних складах і при транспортуванні вантажів залізничним, водним і гужовим шляхом” від 15 червня 1921 року, аж до застосування найвищої міри покарання [322, 1921. – Ст. 311. – с. 358-359] за цією постановою піддавалися “посадові або приватні особи, винні у викраденні чи присвоєнні майна чи вантажів, призначених на допомогу голодуючим, а також підсобники і переховувачі”, рівно як і “посадові особи, винні у здирстві чи прийнятті хабарів в усіх видах за надану по службі допомогу голодуючим чи такі, що використовують своє службове становище з особистою корисною метою на шкоду голодуючим” [322, 1921. – Ст. 311. – с. 358-359]. Справи цих осіб мали розглядати “Революційні Трибунали по воєнному відділенню”, причому не пізніше двотижневого терміну від дня їх надходження та в умовах найширшого розголосу [322, 1922. – Ст. 155. – с. 161].
Із незначними, хоча і помітними відповідними змінами вказана пропозиція була відтворена на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 14 квітня 1922 року, але вже як більшовицька позиція члена колегії Наркомату внутрішніх справ УСРР В.А. Балицького, секретаря Президії ВУЦВК В.І. Єрмощенка, голови ДПУ УСРР В.М. Манцева “надати центральній комісії всі повноваження і права аж до адміністративного арешту і віддання під суд за невиконання її розпоряджень і за бездіяльність”, яку голові ВУЦВК Г.І. Петровському доручали оформити у “радянському порядку” [175, арк. 68].
У прийнятій ВУЦВК 19 квітня 1922 року “Додатковій інструкції по вилученню церковних цінностей на користь голодуючих”, справді, з’явилися положення, за якими Центральній комісії по вилученню церковних цінностей (Ценізкому) дозволялося “накладати адміністративні стягнення аж до арешту терміном на один місяць на осіб, котрі ухилялися від необхідності сприяння роботі з вилучення церковних цінностей чи взагалі ухилялися від виконання розпоряджень Ценізкому”, а також “віддавати під суд ревтрибуналу всіх, хто протидіяв вилученню церковних цінностей, тим або іншим чином викрадаючи їх з обернення на справу допомоги голодуючим” [158, арк. 14; 43, арк. 55]. Прикметно, що в останньому положенні формулювалося вже інше рішення засідання Політбюро ЦК КП(б)У від 14 квітня 1922 року, а саме “доручити комісії (Ценізкому – Г.Л.) розіслати на місця від імені ВУЦВК і РНК УСРР телеграму про накладення на осіб, винних у приховуванні церковних цінностей або інвентарних списків тяжкої кари, аж до найвищої міри покарання” [175, арк. 68]. (У такий спосіб партійне керівництво республіки “нагадувало” місцевим функціонерам про ті склади злочинів, у яких могли звинувачуватися священики і віруючі на майбутніх судових процесах.)
Загалом рішення Політбюро ЦК КП(б)У з вищенаведеними директивними вказівками, погодженими на найвищому рівні – в Політбюро ЦК РКП(б) та завуальованими у законодавчі положення, призначалися перш за все для успішного підпорядкування безпосередніми виконавцями кампанії по вилученню церковних цінностей її офіційно декларованої мети – (порятунку життя голодуючих) неофіційній (знищення релігії взагалі і РПЦ зокрема). Причому знищення останніх, по суті, повинно було мати тотальний характер. Про це йшлося у відомому нині листі В.І. Леніна до В.М. Молотова для членів Політбюро ЦК РКП(б) від 19 березня 1922 року, надісланому під грифом “цілком таємно” з резолюцією “Прохання в жодному разі копій не знімати, а кожному членові Політбюро (тов. Калініну також) робити помітки на самому документі” [503, с. 88-92]. У тексті цього листа, як зазначає у передмові до одного із сучасних археографічних збірників російський історик М.М. Покровський, страхіття голоду змальовані коротко і вражаюче – але лише як обставина, що сприяла – а) розгрому противника з широким застосуванням розстрілів для його залякування (“з такою жорстокістю, щоб вони не забули цього протягом кількох десятиліть”) і б) отримання коштів, необхідних для здійснення зовнішньо- і внутрішньополітичних планів партії і перш за все – для зміцнення позицій у Генуї [854, с. 32].
Високо оцінив виявлену В.І. Леніним “кмітливість” – конфіскувати церковні коштовності для врятування населення, що вмирало з голоду, – тодішній керівник Секретаріату РКП(б) Й.В. Сталін. В іншому випадку цей захід, на його думку, важко було б здійснити, а тим більше виправдати [969, 1928. – 18 апреля].
У руслі задумів і планів партійного керівництва республіканськими органами радянської влади протягом першої половини 1922 року здійснювався пошук дозволеної міри поступок, необхідних для легального існування РПЦ та інших традиційних релігійних організацій у “богоборчій” державі. Так, Ліквідаційний відділ Наркомату юстиції УСРР спільно з відділом судконтролю на початку червня цього року розробив і передав голові Ценізкому для затвердження інструкцію “Про порядок розгляду справ, що виникли у зв’язку з вилученням церковних цінностей” [132, арк. 135, 139].
Навряд чи подібні кроки спроможні були применшити суспільне невдоволення тим, що частину арештованих служителів культу, віруючих було репресовано без суду і слідства, а значить, і супроводжуючих документів, підготовлених з урахуванням діючих кримінально-правових норм. Саме тому при створенні точної, з цифровими характеристиками загальної картини застосування сили, арештів, процесів у ревтрибуналах та розстрілів не уникнути детального співставлення матеріалів фонду Ценізкому із секретними документами багатьох інших фондів після їх виявлення в центральних та місцевих архівах.
Лише з огляду на те, що у такій делікатній справі як руйнування релігії взагалі і РПЦ зокрема, далеко не все документувалося для вічного зберігання, за відсутності тих чи інших об’єктивних матеріалів маємо звернутися до (нехай і сумнівної) розстрільної арифметики кампанії з вилучення церковних цінностей, яку зафіксували громадські та церковні діячі, науковці пореволюційних десятиліть.
Про отримані від 55 революційних трибуналів країни відомості про закінчення ними 231 справи щодо “тихонівської агітації” у 1923 році (коли “процеси” ще тривали) чи не першим повідомляв І. Брихничев. За цими справами тоді було притягнуто до відповідальності 732 особи. Мірою покарання для 44 із них став розстріл [423, с. 19-20].
Лідер обновленців, заступник голови ВЦУ РПЦ протоієрей О.І. Введенський, виступаючи проти духовенства тихонівської орієнтації, писав, що результатом протидії “тихонівців” декрету від 22 січня 1918 року стали 1 414 “кривавих зіткнень” населення з радянською владою [431, с. 202]. (Прикметно, що 20 квітня 1922 року про 1 400 сутичок із мирянами і духовенством, які ставали в обороні церков та майна, можна було прочитати і в газеті “Правда”). Незабаром ряд авторів, переважно атеїстів, поширили назване число сутичок і на кампанію по вилученню церковних цінностей [923, 1927. – № 3. – с. 59; 471, с. 23; 470, с. 63; 867, с. 88].
Науковці, котрі намагаються виявити істину в цьому складному і драматичному питанні, наводять дані протоієрея М. Польського про те, що у 1922 році жертвами зіткнень між віруючими і владою та розстрілів за вироком суду стали 2 691 представник білого духовенства (священик), 1 962 ченці, 3 447 черниць і послушниць – всього 8 100 осіб [714, с. 285; 653, с. 204; 710, с. 106]. Досліджуючи “церковне життя під більшовиками” на українських теренах, М. Польський твердив, що тут у зв’язку з реквізицією церковних цінностей радянською владою було розстріляно і замучено духовних осіб: у Харківській єпархії – 98, Одесько-Херсонській – 191, Полтавській – 124, Катеринославській – 92, Чернігівській – 78. Не зібрано таких даних по Київській, Подільській та Волинській єпархіях [262, с. 1014; 668, c. 292].
Звинувачувати духовенство, віруючих революційним трибуналам, як засвідчують матеріали слідства та суду тематичних справ, що відклалися серед документів Наркомату внутрішніх справ УСРР (“Справа по звинуваченню служителів культу у приховуванні цінностей церков м. Катеринослава. 22 квітня – 30 жовтня 1922 р.” (Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 1019), “Справа по звинуваченню служителів культу в приховуванні цінностей церкви в с. Твердохлібові, Кременчуцької губернії. 27 травня – 10 липня 1922 р.” (Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 1093), “Справа по звинуваченню служителів культу у приховуванні цінностей Святогорського Успенського монастиря Харківської губернії. 28 квітня – 5 грудня 1922 року” (Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 1094)) та документів Головного управління робітничо-селянської міліції при Наркоматі внутрішніх справ УСРР (“Справа по звинуваченню настоятеля Казанського Собору та інших у приховуванні церковних цінностей”. 10-15 травня 1922 року”) (Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 1427) та інші), дозволяли переважно постійні “турботи” карально-репресивних відомств про виявлення та облік майна ліквідованих церков, монастирів, молитовних приміщень відповідно до старих єпархіальних описів, інвентарних книг [103, арк. 1].
Принагідно владними органами не тільки розглядалися, почасти за аналогією, але й моделювалися картини “приховування” культового майна, у нашому випадку – церковних цінностей від комісій з вилучення. “Подревтрибунал у складі головуючого Рамова, чл.: Садонова, Кобрина і Фролова при секретарі Гурмані <…> розглянувши справу про звинувачення настоятеля Казанського Собору та інших у приховуванні церковних цінностей, постановили справу докласти до № 482 як аналогічну” [119, арк. 1], – читаємо у витязі з розпорядчого засідання Подільського губернського революційного трибуналу від 17 травня 1922 року.
“Контрреволюційну” змову, яку нібито вчинили 6 червня 1922 року священик Хресто-Воздвиженської церкви м. Катеринослава Ф. Романовський та її парафіяни, було сконструйовано головним чином із використанням інформації, отриманої від такого собі “Глядача”. (Ним міг бути, як засвідчують пізніші документи матеріалів слідства, “помічник уповноваженого 4-ї групи ДПУ” т. Чернов). Грамотно і рішуче розповідав він восени 1921 року в своїх листах до Катеринославського військо-революційного трибуналу, рапортах комендантові губчека, голові пошуково-розшукового відділення, уповноваженому з агентури про те, як “петлюрівець” протоієрей Хресто-Воздвиженської (колишньої Воєнної) церкви отець Ф. Романовський проводив агітацію проти радянської влади [104, арк. 52, 53, 54]. (Уже тоді на одному із таких дописів з’явилась позначка “т. Степанову. Завести розробку. Дати завдання в Б.р.” [104, арк. 54]). Коли Ф. Романовський очолив комісію по боротьбі з голодом при союзі церковних громад міста Катеринослава та його околиць, той же “Глядач” поспішив змалювати на сторінках місцевої газети “К труду” процедуру приховування цим священиком та членами правління церковної громади шести ікон. Саме за це останні на засіданні малої трійки Катеринославського губернського відділу ДПУ були звинувачені відповідно у “безгосподарності” та “контрреволюції” [104, арк. 77, 78, 79, 109].
Справа слухалася у неділю 11 червня 1922 року у приміщенні Катеринославського театру імені Луначарського (колишнього Зимового театру) військовою секцією губернського революційного трибуналу. Тоді і стала очевидною вся безпідставність і поспішність слідства та суду: обвинувачені у наданому їм останньому слові свою вину не визнали; до вироку довелося вносити положення про те, що “обвинувачення св. Романовському в контрреволюції, яка виявилося у приховуванні церковних цінностей, не доведене <…>”, “обвинувачення Максимович вважати не доведеним” і т. ін. [104, арк. 109, 129-174 зв.].
За “законом Військово-Революційного часу” на судовому засіданні військового відділу Кременчуцького губернського революційного трибуналу 10 червня 1922 року розглядалася справа про “контрреволюційний виступ”, що стався під час вилучення церковних цінностей із церкви села Твердохлібове Погребінської волості Кременчуцької губернії.
“Протидія селян названого села, за спостереженнями, викладеними у виписці з інформаційного матеріалу про цей виступ, невдовзі надісланій Кременчуцькому губвиконкому, – носила характер повстання.” “<…> 3 травня цього року, ранком, – пояснювалося тут, – парафіяни церкви вдарили на сполох у дзвін, на звук якого збіглися всі жителі села і, скупчившись в огорожі церкви, перешкодили вилученню з неї церковних цінностей уповноваженим по вилученню церковних цінностей у волості товаришем Годлевським, котрий намагався переконати селян, але марно, розлючені селяни виштовхали його за огорожу, через що товариш Годлевський, щоб не вдаватися до збройної сили, вирішив повідомити Голову Волвиконкому села, а церква у свою чергу була зачинена на замок противниками вилучення церковних цінностей, і все тимчасово начебто стихло, але через певний час знову вдарили на сполох і знову підняли ґвалт парафіяни, які старалися припинити напад деяких радпрацівників, яких вони виштовхали геть із дзвіниці і, тісно оточивши їх, мабуть, побили б, але, на щастя, нагодився Голова Волвиконкому, котрий вистрілив угору серед натовпу, однак, і не зважаючи на це жінки кинулися на командира 150 ї дормістсапроти з сапами, і почалася сутичка, і з великими труднощами нашим представникам і групі радпрацівників удалося змусити натовп відійти за огорожу, і комісія взялася до визначеної роботи” [105, арк. 5, 9].
Між тим, керуючись “соціалістичним правом свідомості і революційною совістю”, військовий відділ Кременчуцького губернського революційного трибуналу вирішив накласти на 44 річного священика місцевої церкви А.Я. Стеблинського штраф на користь голодуючих в сумі 200 млн. крб. (у разі несплати ув’язнити його на 2 роки) за те, що він “на момент вилучення вимагав від комісії скликання загальних зборів віруючих, скликання церковної ради, а також не прийняв пропозиції членів комісії виступити як священику перед віруючими з пояснювальною і заспокійливою промовою з питання вилучення” [105, арк. 50, 50 зв.] тощо.
Точку зору лише однієї сторони конфлікту, що розгорівся навколо врятування коштовних богослужбових предметів у Харківському Святогорському Успенському монастирі, відображав гучний показовий судовий процес над архімандритом цього монастиря Т.В. Скрипченком та шістьма ченцями, звинуваченими у приховуванні монастирських цінностей. Тому саме голос віруючих, добре чутний протягом 5 днів з 18-19 години вечора до 2-3 години ранку у залі засідань Донецького губернського революційного трибуналу по військовому відділенню, а в останній день 11 червня 1922 року у театрі міста Бахмута, не дозволяв оприлюднювати вирок у цій справі. “<…> При повному напливі публіки відкрилися дебати сторін, – розповідав про цей день у доповіді заступникові голови Верховного ревтрибуналу товаришу Попову заступник голови Донецького губревтрибуналу товариш Корженевич, – після промови захисника Сикиркова в залі суду піднялось рукоплескання, тупіт ногами, уся публіка нахиляється на сцену, де засідав Суд. Цей шум <…>, зчинений у залі, мав характер протесту і незадоволення публіки судом над ченцями, <…> суд, помітивши, що, незважаючи на попередження Голови, публіка не зупиняється, а більше хвилюється, повинен був зробити перерву і попросити публіку звільнити зал засідань <…> хоча багато публіки залишилося, але більше ексцесів не було” [132, арк. 42-42 зв.]. Тоді присутніх удалося ознайомити із обвинувальним висновком суду та його пропозицією губвиконкому закрити монастир в адміністративному порядку і передати його в розпорядження відповідним органам радянської влади (“Собеза, Наробраза, Здрава” тощо) для “доцільнішого використання будівель монастиря з огляду на чудові кліматичні умови” [106, арк. 188-192 зв.; 132, арк. 44]. (Це була лише ширма, за якою Донецький губернський партійний комітет за підтримки ЦК КП(б)У вже влітку 1922 року розпочав роботи по створенню на території монастиря відомого будинку відпочинку “Святі гори” [186, арк. 55-56, 63]).
Відтак іще до появи першого радянського Кримінального кодексу – Кримінального кодексу РСФРР 1922 року, де мали закладатися загальні юридичні параметри компромісу з РПЦ та іншими традиційними релігійними організаціями, теза про “церковну контрреволюцію” ставала директивою для революційних трибуналів.
Як засвідчує резолюція І Всеукраїнського з’їзду діячів юстиції (19-23 січня 1922 р.), проект Кримінального кодексу РСФРР 1922 року мав вирішальне значення для підготовки Кримінального кодексу УСРР [209, с. 27]. Узявши за основу Кримінальний кодекс РСФРР, ВУЦВК “для захисту робітничо-селянської держави і революційного правопорядку від його порушників і суспільно-небезпечних елементів і для встановлення твердих основ революційної правосвідомості” [322, 1922. – № 36. – Ст. 553. – с. 559-560] 23 серпня 1922 року ввів у дію Кримінальний кодекс УСРР.
ВУЦВК також оголосив, що зі вступом у силу з 15 вересня 1922 року Кримінального кодексу УСРР відпадає чинність усіх раніше виданих законів щодо встановлення ними підстав і розмірів покарання, за винятком таких актів: “Про відповідальність за злочини проти справи подання допомоги голодуючим” (із визначенням мір покарання відповідно до ст. ст. 105, 108, 110, і 130-ї Кримінального кодексу УРСР); “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” (ст. 1251 Кримінального кодексу УРСР); “Про цивільний шлюб та про ведення книг про акти громадянського стану” (ст. ст. 961, 1231, 1252) та ще восьми інших постанов [322, 1922. – № 36. – Ст. 553. – c. 559-560]. Тим самим він привернув увагу до проблем, які виходили за межі змісту прийнятого документу.