Geum.ru

Київський національний університет внутрішніх справ

Вид материалаДокументы

Содержание


Для доставки полной версии работы перейдите по
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

а) На здійснення соціалізації землі приватна власність на землю скасовується, і весь земельний фонд оголошується загальнонародним добром і передається трудящим без усякого викупу на засадах зрівняльного землекористування. <…>

в) Як перший крок до повного переходу фабрик, заводів, рудень, залізниць та інших засобів виробництва й транспорту у власність Радянської робітничо-селянської Республіки, підтверджується радянський закон про робітничий контроль і про вищу Раду Народного Господарства з метою забезпечення влади трудящих над експлуататорами <…>” [404, с. 310]. У результаті, з’ясовуємо, що за Конституцією РСФРР 1918 року було “байдуже, являється власником весь трудовий народ чи держава, тобто робітничо-селянська республіка”. “Конституція забувала, – писав М.М. Алексєєв, – що в республіці, як і в будь-якій державі, існує своя керівна група і “належність республіці” – це значить бути у розпорядженні цієї групи. <…> Так врешті-решт виходить і в інших сферах життя” [404, с. 310].

Законодавче вираження змальована ситуація, на думку вченого, знаходила вже у “радянській декларації прав” (“Декларації прав трудящого і експлуатованого народу”), де, порівняно з буржуазними деклараціями, викладалися, головним чином, права так званої “позитивної свободи”, “внутрішня сутність” якої зводилася до “дозволу колективно користуватися тими благами, які надавалися радянською республікою “трудящому і експлуатованому народу”. Так, “позитивна свобода” робітників і селян у сфері права спілок обіцяла, що радянська республіка, “зламавши економічну і політичну владу імущих класів і цим усунувши всі перешкоди, які досі заважали <…> робітникам і селянам користуватися свободою організації і діяння”, надає останнім всіляку допомогу для їх об’єднання і організації”. Але фактично це означало, що держава, як стверджував учений-емігрант, не тільки створювала матеріальні умови для допомоги спілкам трудящих, але й регламентувала як одноосібний господар життя цих спілок і спрямовувала їхню діяльність” [404, с. 312].

Тому “радянську декларацію”, на його думку, правильно було б назвати не “декларацією прав народу”, а “декларацією прав держави”, яка, з одного боку, владно позбавляє відомі частини народу його прав, з другого боку, встановлює для населення ряд примусових обов’язків [405, с. 46]. Власне, через це “Декларація прав трудящого і експлуатованого народу”, нехай навіть “інкорпорована без змін” у першу радянську конституцію як її перший розділ, не була поцінована, насамперед тією частиною населення країни, яка на “перехідний період”, за ст. ст. 64, 65 цієї конституції, належала до класу “нетрудящих” [407, с. 173]. “Тоді, на зорі свого існування, пролетарська держава, саме, як держава, як організований у пануючий клас пролетаріат, – заявляв у 1923 році професор Г.С. Гурвіч, – наче б у дзеркалі вперше цілком відобразилася в своїй декларації, і образ вийшов настільки чіткий, яскравий і безсумнівний щодо справжнього характеру жовтневої революції, що буржуазне охвістя Установчого Зібрання з дрожем відвернулося від нього” [448, с. 35-36]. Учений був переконаний, що шукати автора цього документу не варто: він не зберіг у собі “ні найменшого сліду чиєїсь індивідуальності досить млявої, щоб вона могла не розчинити свого розуму, почуття і волі в колективній душі революційних робітників” [448, с. 36]. Але вже наступного 1924 року, впізнаючи у “сухому, стислому і сильному як бойова команда” оприлюдненому 3-м Всеросійським з’їздом Рад під назвою “Декларація прав трудящого і експлуатованого народу” документі “голос самої революції <…>, її власну розповідь про її власні діяння”, професор визнавав, що цей документ було написано В.І. Леніним [449, с. 36].

Безвідносно до того, хто був автором другого розділу Конституції РСФРР 1918 року, який доповнював і розвивав основні положення її першого розділу, той упродовж багатьох років також зберігав декларативне значення. М.М. Алексєєв вважав, що тільки “право релігійної свободи” залишалося, згідно радянської конституції, без відповідного реального “забезпечення” з боку держави, але і на цей випадок, як доводилося переконуватися на практиці, держава всіляко “забезпечувала” антирелігійну пропаганду [405, с. 49]. “По суті, радянська конституція, знає тільки два права, у яких захищається свобода людини: це право свободи антирелігійної пропаганди і право самовизначення національностей” [404, с. 314], – писав він.

Тут М.М. Алексєєв погоджувався з відомим російським юристом М.А. Рейснером, який разом із О.Г. Гойбаргом був редактором проекту першої радянської конституції, підготовленого Наркоматом юстиції РСФРР. “Творці Радянської конституції наслідували приклад буржуазних республік, – стверджував він, – і завдяки цьому створили цілий ряд положень в основному законі Рад, – положень досить невдалих за змістом і формою” [562, с. 331]. Він убачав хиби насамперед у розділах першому під назвою “Декларація прав трудящого і експлуатованого народу” та другому – “Загальні положення конституції РСФРР”, де йшлося про права і свободи, однак неможливо було віднайти “ніяких спеціальних вольностей і прав, спрямованих проти і на захист від влади праводомагань” [562, с. 331].

Навіть “свободу совісті”, яка для реального втілення в життя об’єднувалася з відокремленням церкви від держави і школи від церкви та забезпеченням “свободи релігійної і антирелігійної пропаганди”, що справді відповідала правам буржуазних держав, республіка, на думку М.А. Рейснера, не могла гарантувати, оскільки “ні про які природжені невідчужувані, надані самою природою права особи <…> не тільки в галузі яких-небудь прав зборів, свободи слова і совісті, але й таких прав, які взагалі невідомі буржуазній державі, як-то право на існування, на працю, на освіту тощо”, тут говорити не доводилося. Причини цього вчений шукав у тому, що, “по-перше, трудова республіка стоїть не на основі філософських фантазій, а на міцному світогляді позитивного знання, де природа жодним законодавством не займається, а, по-друге, вона пройнята інтересами не окремих особистостей, якими б хорошими ті не були, а колективу, і притому колективу трудящих. <…> Якщо ж пролетаріат приніс цій державі свої класові принципи й ідеали, то вони в цілому пройняті історичним й економічним ученням марксизму, – продовжував він. – Радянський громадянин не є щось створене до держави, а народжений у самій державі її законом” [562, с. 331].

Основні положення Конституція РСФРР 1918 року було відтворено у Конституції УСРР, затвердженій 3-м Всеукраїнським з’їздом рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів 10 березня 1919 року і прийнятій в остаточній редакції Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом 14 березня цього ж року. Так, показова для того часу норма статті 13 Конституції РСФРР – “З метою забезпечення за трудящими справжньої свободи совісті церква відокремлюється від держави і школа від церкви, а свобода релігійної і антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами“ [241, с. 74] – була майже повністю викладена в статтях 22 і 23 Конституції УСРР, а саме в пристосованому до УСРР тексті Декларації прав трудящого та експлуатованого народу 1918 року, що окремим розділом увійшов до цієї Конституції. Але в ній більш різко підкреслювалася неприпустимість використання релігії і церкви в інтересах збереження класового ладу. “З метою всебічного проведення засад диктатури пролетаріяту і найбіднішого селянства, – наголошувала стаття 22 української конституції, – УСРР надає трудящим масам усю повноту прав і можливостей в галузі громадського та політичного життя”. “Відповідно до цього загального положення, з метою забезпечення за трудящими дійсної свободи совісті, а також припинення можливості використати релігію і церкву в інтересах збереження класового ладу, – підсумовувала стаття 23, – церква відокремлюється від держави, і за всіма громадянами визнається право пропаганди релігійних вчень, які не ставлять перед собою ніяких соціальних і політичних цілей, а також антирелігійних вчень, які духом своїм не суперечать комуністичному світоглядові” [241, с. 117-118; 300, с. 43, 58, 63].

Взагалі, відмінності “конституційних постанов”, прийнятих радянськими республіками в “період утвердження диктатури пролетаріату”, правниками, його сучасниками, пояснювалися частково особливістю економічних і побутових умов, а інколи – “принципово різними” поглядами авторів конституції даної республіки від поглядів на те чи інше питання авторів конституції іншої республіки. Сутність цих “принципово різних” поглядів зводилася, на їхню думку, “не до розрізнення мети і прагнень, і навіть не до розрізнення шляхів, якими йшли Соц. Рад. Республіки до єдиної мети”, а до розрізнення, головним чином, “темпу досягнення, темпу бігу до визначеної мети по визначеному шляху” [450, с. 40]. Стосовно запровадження релігійної та антирелігійної пропаганди, то стаття 23 Конституції УСРР 1919 року допускала пропаганду релігійних догм і поглядів, тим самим начеб прирівнюючи її до антирелігійної пропаганди. При цьому вона передбачала, що право пропаганди релігійних учень має носити суто релігійний характер, а право пропаганди антирелігійних наук не повинно суперечити комуністичному світоглядові. (Останнє зауваження обмежувало право ведення пропаганди антирелігійних учень немарксистського напрямку. Заперечення ними “економічного фундаменту” релігійних вірувань визнавалося особливо шкідливим.)

Для радянської влади, яка запроваджувала у державну систему “досвід лікування соціального питання комуністичними засобами і з комуністичними цілями” [241, с. 117-118], досить “авторитетними” видавалися програмні положення (більш відомі як гасла) РСДРП: “церква відокремлюється від держави”, “школа відокремлюється від церкви”, як, власне, і позиція більшовиків у релігійному питанні.

Варто підкреслити, що орієнтованість останніх на “сповідування войовничого матеріалізму в його марксистському різновиді”, цілковито замовчувана вже з початку 1920-х років радянською наукою, дозволяла тогочасним ученим, громадським і церковним діячам за кордоном вважати РКП(б) соціальним утворенням з яскраво вираженим “аспектом релігійної секти” [404, с. 310]. Більшовицький матеріалізм, зауважував А.В. Річинський, був таким же безкомпромісним світоглядом, як і будь-яка релігія, що, обіцяючи спасіння, потребувала для цього “налаштовувати своє життя згідно з її наукою”, вимагав “безумовного послуху своїм приписам, а в першу чергу – жадав “чистоти віри”, цебто знищення всякого сліду правдивої віри в людській душі та виполювання всіх проявів ідеалістичного виховання” [564, с. 242] тощо.

Відразу було помічено, що такий матеріалізм “свідомо і щиро” “сповідувало” небагато членів РКП(б), але це були її “вожді”, що при авторитарній побудові партії мало вирішальне значення. “Партійній периферії” та співчуваючим їй прошаркам населення, за спостереженнями М.С. Тімашева, явно “лестило етичне вчення нової релігії, яке вони спростили до однієї єдиної формули “все дозволено” [620, с. 186]. Вочевидь, саме на це покладався, приміром, селянин-незаможник, “хлібороб” Ф.С. Бодня, колишній унтер-офіцер царської армії, котрий за свої переконання піддавався “білогвардійським” репресіям. Будучи членом Новомосковської повітової більшовицької організації, він наважився вступити до шлюбу за релігійним обрядом після того, як 1920 року замість дозволу на це від керівництва партійного осередку він отримав попередження про виключення його за такі дії із партії. “Ставлю Вас до відома, – писав він 30 травня наступного року секретареві повітового комітету партії, – що я одружився релігійним шлюбом, а тому прошу повідомити, можу я вважати себе членом партії чи виключеним із неї через відступ від ідей партії” [13, арк. 5].

У відповідь – рішенням загальних зборів Новомосковської більшовицької організації 8 червня 1921 року Ф.С. Бодню було позбавлено партійного квитка РКП(б) № 142881 за “здійснення обряду вінчання” [13, арк. 2]. Подібна практика набувала поширення до того, як на початку серпня 1921 року на пленумі ЦК РКП(б) прозвучала критика позиції членів більшовицької партії у релігійному питанні. З тим, щоб запобігти, головним чином, численним порушенням положень пункту 13 прийнятої у березні 1919 року програми РКП(б) про повне “зруйнування зв’язку між експлуататорськими класами і організацією релігійної пропаганди” шляхом сприяння “фактичному звільненню трудящих мас від релігійних забобонів” і організації найширшої науково-освітньої та антирелігійної пропаганди” [246, Т. 2., с. 49], тут зверталися з постановою до членів цієї партії, від яких “ультимативно” вимагали “припинити зв’язок з церквою будь-якого віросповідання”, долучитися до культурно-просвітницької діяльності, спрямованої проти релігії тощо [246, Т. 2., с. 268; 265, с. 29].

Вважалося, що запровадження досвіду французької революції у використанні насильницьких засобів боротьби з релігійними забобонами здатне призводити до “фанатизації мас, а значить, подовжувати боротьбу” (з релігією. – Г.Л.). Більш успішним (у вищенаведеному випадку – на рівні марксистських уявлень про релігію як надбудову над певним матеріальним базисом) визнавалося “поставлення релігії в можливо невигідні умови змагання з проповідуваним державою антирелігійним світоглядом” [620, с. 187], зведене в ранг політики радянської влади щодо релігії і церкви. Повною мірою це стосувалося радянської України, де майже не знали періоду “безпосередньої фізичної” боротьби з церквою і всю роботу проти “церковності, обрядовості та релігійності” розпочали з другого, переважно “пропагандистського” рівня боротьби з релігією. “Великоросійський” тип контрреволюційного священика, котрий відкрито йшов на чолі змови проти радянської влади і закінчував своє життя під ударом червоноармійського багнета, як засвідчував В.С. Рожицин, – був “чужим” Україні. На його думку, “хвилі” державних переворотів настільки знебарвили і принизили духовенство, що церква відігравала тут “дуже незначну громадську роль” і ніхто з українських ієрархів “не висунувся” у боротьбі з більшовицькою владою. Тож агітація проти зовнішніх проявів “історичних релігій”, яка відразу “поглинала” “агітаційні сили, спрямовані проти церкви” на півночі, на півдні була повністю використана для протиставлення не церкви – радянській владі, а релігії – комунізму [265, с. 20].

Компартійно-радянське керівництво УСРР, сповнене намірів якомога швидше від “обережної” науково-популярної пропаганди перейти до “шаленого масового агітаційного натиску на церкву”, поціновувало таке рішення з тактичних міркувань. Восени 1921 року при висвітленні проблем “ставлення комунізму до віруючої особистості і церковної політики комунізму” партійні лідери заперечували таку собі “нейтральність комунізму”. “Комунізм непримиренний до жодної релігійності, – зазначалося тоді в тезах із антирелігійної пропаганди, – він не є новою релігією, він має своїм завданням перетворення матеріалістичного пролетарського атеїзму в загальне світобачення майбутнього безкласового трудового комуністичного суспільства” [182, арк. 100]. Під цим “історично можливим і необхідним для повного розвитку культури” “суспільством атеїстичним” розумілося таке суспільство, яке не мало трьох ознак релігії: “загальновизнаної віри в бога, установлених обрядів та церкви, як союзу віруючих” [199, с. 26].

В умовах відступу до непівського буржуазного права, що трактувався теоретиками радянського права як “можливий і водночас необхідний” чи “добровільний та зроблений в інтересах робітничо-селянської революції” (при обов’язковому “обмежувальному, а зовсім не поширювальному” тлумаченні нового законодавства) [593, с. 1553], в основу однозначних дій радянської влади по використанню всього її могутнього державного апарату задля забезпечення світського характеру життя людей було покладено “волю класу трудящих” у формі законів. Останні, замість “характеру декларацій”, тепер набували “характеру норм, правил поведінки, технічних вказівок, більш точних і детальних практичних директив” [527, с. 132]. З точки зору створення необхідних передумов для здійснення громадянами (у першу чергу – “щиро налаштованими віруючими громадянами”) вільного вибору релігій, заснування ними нових релігійних учень, сповідування тобто відправлення культу, використання громадських і політичних прав, незалежно від релігійних переконань, що потребувало рівності перед законом усіх релігійних громад, і, нарешті, можливості “не належати до жодної релігії” [604, c. 65; 605, с. 381-390; 612, с. 421-430; 277, с. 3-5] розглядалася в них свобода совісті (воля сумління). “Відправа культу й оголошення під час неї проповідей суто релігійного характеру в будинках, що виключно призначені для богослужбових цілей, а так само і виконання тих чи інших обрядів, що обслуговують дану родину (молебні, панахиди, передсвятні молитви службовців культу і т. інш.) як в цих молитовнях, так в помешканнях віруючих, – зазначалося у додатковій інструкції Наркомату внутрішніх справ УСРР і Наркомату юстиції УСРР від 17 лютого 1925 року, – припускається безперешкодно без особливого дозволу” [225, с. 63-64]. Цим самим було зроблено крок у напрямку дедалі ширшого визнання і підтримки передбаченого у ст. 5 декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року положення про те, що вільне виконання релігійних обрядів забезпечується за кожним громадянином, оскільки вони не порушують громадського ладу і не супроводжуються замахами на права інших громадян.

Особливо цікавою своїм конкретним змістом ця можливість ставала у міру наближення до розуміння свободи совісті (волі сумління) і церковної волі, як наслідків відокремлення церкви від держави для віруючих. Керівники практичного здійснення відокремлення церкви від держави зупинялися на таких складових волі сумління як “1) право віруючих визнавати будь-яку релігію, або право невіруючих не визнавати жодної релігії; 2) воля засновувати нові релігійні течії; 3) вільне виконання релігійних обрядів; 4) воля проповіді, з додержуванням чинних законоположень; 5) користування громадськими і політичними правами, за винятком представників духівництва, що позбавлені політичних прав не як віруючі, а як нетрудовий елемент, незалежно від їхніх релігійних переконань” [325, с. 17-18]. Церковну волю вони вбачали у “1) волі засновувати нові релігійні громади, 2) волі церковної організації й управління і 3) повній рівності у правах усіх зареєстрованих релігійних громад” [325, с. 18].

Обидва наведені переліки мали розширене, поглиблене тлумачення, як правило, завдяки відтворенню цілком реальних, але свавільно перекреслених вирішенням встановленого Декларацією трудящого та експлуатованого народу України завдання “забезпечення за трудящими дійсної свободи совісті, а також припинення можливості використовувати релігію і церкву в інтересах збереження класового ладу” (ст. 23 Конституції УСРР) [241, с. 117-118] перспектив розвитку конституційно-правового забезпечення права кожної людини на свободу совісті і віросповідання. Перший момент, на який варто у зв’язку з цим звернути увагу, – це питання взаємовідносин держави і церкви та релігійних відносин в суспільстві, які не були врегульовані у Договорі про утворення СРСР, підписаному 30 грудня 1922 року. Відомо, що не говорилося про них і в проекті Конституції СРСР, в основному схваленому 23 травня 1923 року на об’єднаному засіданні Президії ВУЦВК та Раднаркому УСРР, як, власне, і в ст. 1 Конституції СРСР від 1924 року, де окреслювалося коло питань, віднесених до відання Союзу РСР [241, с. 227-238]. Перша союзна Конституція не мала ні глав, ні окремих статей про політичні й особисті свободи громадян СРСР. Тож її поява не передбачала перегляду чи зміни норм про свободу совісті, закріплених в Конституції УСРР 1919 року на республіканському рівні. Тому не знаходимо цих норм у постановах ІХ та Х з’їздів Рад УСРР “Про зміну Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки” від 10 травня 1925 року та 13 квітня 1927 року [241, с. 257-263, 273; 300, с. 218-229, 273, 217-329].

Залишаючи в “недоторканому вигляді” текст Декларації прав трудящого та експлуатованого народу в першій радянській конституції, що повинна була “належати історії і складати її окрасу”, укладачі першої союзної Конституції скористалися її основними положеннями для того, щоб ці свободи тільки урочисто підтвердити як принцип, котрий робітничо-селянська влада не мала наміру порушувати [499, с. 106]. Здається, що навряд чи їхнє завдання могло б бути іншим в обстановці нетерпимості між віруючими і невіруючими, атеїстами, точніше, між керівництвом РПЦ, рядом інших релігійних центрів, з одного боку, і вождистською ланкою СРСР, з другого боку. У розмові з членами першої американської робітничої делегації 9 вересня 1927 року сам генеральний секретар ЦК РКП(б) Й.В. Сталін удавався до розгорнутого пояснення причин того, що партія “не може бути нейтральною <…> щодо релігії, релігійних забобонів, <…> реакційного духовенства”. За його словами, виходило, що партія веде і буде вести антирелігійну пропаганду проти всіх і всяких релігійних забобонів для того, щоб “всемірно відстоювати науку”, “підірвати вплив реакційного духовенства, яке підтримує експлуататорські класи і проповідує покору цим класам”, “отруює свідомість трудящих мас” [586, с. 132]. Із такою термінологією генсек, котрий свого часу навчався в Горійському духовному училищі та Тифліській духовній семінарії, підходив до ствердної відповіді на питання: чи придушено в країні реакційне духовенство? “Так, – говорив він, – придушили. Біда тільки в тому, що воно не цілком ще ліквідоване” [586, с. 132-133].

Торкаючись у цій розмові релігійного законодавства, “вождь Сталін” заявляв: “Законодавство нашої країни таке, що кожний громадянин має право сповідувати яку завгодно релігію. Це справа совісті кожного. Саме тому і провели ми відокремлення церкви від держави” [586, с. 132]. “Але, провівши відокремлення церкви від держави і проголосивши свободу віросповідання, – продовжував він, – ми разом з тим зберегли за кожним громадянином право боротися шляхом переконання, шляхом пропаганди й агітації проти тієї чи іншої релігії, проти всякої релігії” [586, с. 132].

Слід зазначити, що саме цьому праву віддавалася перевага при формулюванні чи то викладі підвалин законодавчої політики щодо “культурно-просвітницької” сфери взагалі і “правових норм по відокремленню церкви від держави і школи від церкви” зокрема.

Український політичний і державний діяч – професор юридичного факультету Харківського інституту народного господарства Ю.П. Мазуренко виділив в окремий правовий інститут, окрему наукову дисципліну “правові норми про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, співвідносячи їх із таким основним завданням радянського будівництва, як “запровадження пролетарської ідеології”, іншими словами, асоціюючи їх з “культурною функцією” органів влади. “Мені можуть зауважити, визнавав учений, – що цей предмет слід віднести до права політико-організаційного, як питання, яке має на сучасний момент актуально політичне значення, але я вважаю, що за своїми завданнями і методами він і тепер уже за всієї його політичної важливості більш наближається до виховно-просвітницького права” [523, с. 41]. Усвідомлюючи, що у “правових нормах про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” знаходять прихисток, “по суті, виключно питання антирелігійної агітації і пропаганди, нехай із деякими, звичайно, заходами державного впливу” [523, с. 41], Ю.П. Мазуренко відводив їм відповідне місце в укладеній ним “Схемі системи права перехідного періоду” (Див.: Додаток А).

Укладалася вона тоді, коли переважна більшість наукових кіл, представників держави та партії вдавалася до характеристики не реально існуючого у другій половині 1920-х років механізму юридичного забезпечення свободи віросповідання, а такого, який вони прагнули бачити у соціалістичному суспільстві. Адміністративний кодекс УСРР, затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 року і введений у дію з 1 лютого 1928 року, у 27 статтях (ст. ст. 350-376) розділу під назвою “Правила про культи” зібрав діюче законодавство про культи, вносячи до нього деякі поправки, а значить, усуваючи дублювання ряду його норм. В українському Адміністративному кодексі було відтворено зміст декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, далі йшлося про правове положення релігійних об’єднань, порядок їх утворення, діяльності, зняття з реєстрації, а також матеріальних гарантій для здійснення свободи віросповідання [200, с. 1242-1247]. Тому вміщений у додатку до арт. 3 постанови ВУЦВК від 12 жовтня 1927 року перелік 56 декретів і постанов, що втратили силу з наданням чинності Адміністративному кодексові УСРР, розпочинався декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України ”Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року [200, с. 1263-1264; 2001, с. 382-384].

Інструкція Наркомату юстиції, Наркомату внутрішніх справ і Наркомату освіти УСРР від 10 листопада 1920 року про застосування законоположень про відокремлення церкви від держави і школи від церкви тут не згадувалася. Можна стверджувати, що вона не була скасована і втратила силу лише в тій частині, в якій заперечувала ст. ст. 350-375 Адміністративного кодексу УСРР 1927 року (Див.: додаток Б). Виходить, що зберігало чинність положення вказаної інструкції про те, що “визнання будь-якої віри або невизнання ніякої віри є виключно приватна справа сумління кожного громадянина, і тому органи радянської влади не можуть сприяти послідовникам будь-якої віри в справі задоволення ними своїх релігійних потреб, а рівно як органи влади, як і приватні особи не можуть перешкоджати будь-кому в цьому” [336, с. 4-5].

Крім того, статтею 357 Адміністративного кодексу УСРР 1927 року заборонялося видавати постанови і розпорядження, які утискували б або обмежували волю сумління [200, с. 1247]. Такими, за офіційним роз’ясненням, вважалися постанови та розпорядження місцевих органів влади, які суперечили основним положенням про волю сумління (свободу совісті), що їх встановила центральна влада, поясненням і розпорядженням, що їх видавав на розвиток цих положень Наркомат внутрішніх справ УСРР, або правам і уповноваженням, наданим місцевим органам у справі відокремлення церкви від держави [201, с. 284]. Через те, що в деяких “найбільш відсталих верствах трудящих” релігійні вірування зберігалися і взагалі не можна було боротися з релігійними забобонами жодними адміністративними заходами, та маючи на увазі, що радянська влада дозволила віруючим вільно виконувати релігійні обряди (у цьому випадку йшлося про пункт 18 постанови ХІІІ з’їзду РКП(б) “Про роботу на селі”), першим Адміністративним кодексом 1927 року заборонялося видавати і будь-які постанови та розпорядження, що встановлювали б будь-які переваги й привілеї у зв’язку з належністю громадян до тієї чи іншої віри [2001, с. 284].

Можливо, що відносна ліберальність чітко і логічно побудованих норм українського Адміністративного кодексу 1927 року, у тому числі і тих, що стосувалися релігійної царини, була відгомоном політики непу, почутим його укладачами. Стаття 72 Адміністративного кодексу УСРР, наприклад, майже дослівно повторювала зміст постанови ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 27 липня 1927 року про надання Наркомату внутрішніх справ АМСРР, адміністративним відділам окружних виконавчих комітетів, адміністративно-міліцейським відділкам районних виконавчих комітетів права застосовувати заходи адміністративного впливу за “прилюдне зламання чи перешкоду релігійними обрядами або культовими церемоніями волі руху інших громадян всупереч законові і наказові влади” з тим, щоб увільнити судові установи від маловажливих кримінальних справ і прискорити їх розв’язання [200, с. 1239; 322, 1927. – № 39. – Ч. І. – Ст. 177. – с. 791].

Разом з тим, так було започатковано перелік характерних тільки для законодавства УСРР підстав для притягнення до адміністративної відповідальності. Спільною постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР 30 серпня 1929 року сюди було віднесено такі правопорушення, як влаштування релігійних походів, крім похорону, або виконання релігійних обрядів поза межами огорожі молитовень, що безпосередньо прилягає до молитовень, без спеціального кожного окремого разу дозволу окружного адміністративного відділу або районного виконавчого комітету; прилюдне порушення чи перешкоджання релігійними обрядами або культовими церемоніями свободі руху інших громадян усупереч законові або розпорядженню влади; скликання загальних зборів релігійної громади без попереднього повідомлення або з повідомленням, але порушуючи існуючі для цього обіжники тощо [322, 1929. – № 23. – Ч. 1. – Ст. 189. – с. 808-809, 812-813].

Виходить, що українським законодавцям справді належав пріоритет у формулюванні конституційної норми про свободу совісті як “свободу релігійних віросповідань і антирелігійної пропаганди” [909, с. 15]. Стаття 8 Конституції УСРР, затвердженої 11-м Всеукраїнським з’їздом рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів 15 травня 1929 року, гарантувала тепер громадянам “свободу релігійних ісповідань і антирелігійної пропаганди” замість “свободи релігійної і антирелігійної пропаганди”. У Конституції УСРР говорилося: “В Українській Соціалістичній Радянській Республіці церкву відокремлюється від держави і школу від церкви і свобода релігійних ісповідань та антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами” [241, с. 280; 300, с. 390]. Вилучення із статті Конституції УСРР 1929 року про свободу совісті права релігійної пропаганди і невключення його до відповідних статей у наступних радянських конституціях пояснювалося необхідністю зруйнування зв’язків між залишками експлуататорських класів і релігійною пропагандою, яку ті використовували з “контрреволюційною” метою.

В Україні, як і в усьому СРСР, поширювалися спрощені уявлення про причини і темпи секуляризації радянського суспільства. Відчуття реальності в оцінках релігійності населення поступалися ілюзіям про швидкий процес відмирання релігійності в країні, залежний від “найскорішого переходу індивідуальних селянських господарств на рейки колективізації, від пов’язаного з цим “викорінювання” ринкових відносин, від темпів усього соціалістичного процесу в цілому, включаючи сюди і процес культурної революції [241, с. 379].

Жваві дискусії навколо перспектив існування релігії, про функції релігійних організацій у соціалістичному суспільстві, форми і призначення антирелігійної роботи, її співвідношення з загальною ідеологічною роботою партії велися в період підготовки нової Конституції СРСР (так званої сталінської конституції 5 грудня 1936 року), яка замінила першу союзну конституцію 1924 року (власне, це був договір про утворення СРСР). Якщо тут взагалі не йшлося про релігію, то в Конституції СРСР 1936 року була закріплена стаття про свободу совісті (ст. 124) [241, с. 379]. Її основні положення сприйняли і відтворили союзні й автономні республіки. У статті 104 Конституції УСРР, затвердженої 14 м надзвичайним Всеукраїнським з’їздом рад 30 січня 1937 року, говорилося: “З метою забезпечення за громадянами свободи совісті церкву в Українській РСР відокремлено від держави і школу від церкви. Свобода відправлення релігійних культів і свобода антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами” [296, с. 212].

У цій статті, як і раніше, закріплювалися основні гарантії свободи совісті – відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Але слово “відокремлювати” тут, як і в пізніших нормативних актах, які регулювали взаємини між державою і релігійними організаціями, уживалося в минулому часі, що засвідчувало завершення самого процесу відокремлення церкви від держави і школи від церкви 1930-ми роками. З огляду на те, що при соціалізмі недійсних, негарантованих свобод не може бути, з тексту цитованої статті конституції “соціалізму, що переміг”, було вилучено слово “дійсна”. Термін “свобода релігійних ісповідань” тут було замінено “свободою відправлення релігійних культів”.

Усе це якоюсь мірою відбивало фактичний стан розвитку українського радянського законодавства, у тому числі й законодавства про релігійні культи, якого було досягнуто за умов тоталітарного режиму, визначеного юристом, фахівцем з питань державного устрою, доктором державних наук, до еміграції – професором юридичного факультету Московського університету І.О. Ільїним як “<...>політичний лад, що безмежно розширив своє втручання в життя громадян, включав усю їхню діяльність в обсяг свого управління і примусового регулювання” [467, с. 50].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Цим самим свобода совісті “більш, ніж сотні мільйонів людей”, на думку укладачів “Пояснювальної записки”, яка містила виклад суперечностей між декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 22 січня 1919 року та вказаною інструкцією, віддавалася на розгляд виконкомів. “У даному місці виконком міг дозволити викладання віровчення, а в іншому ні, – пояснювали вони. – Виконком одного складу в одній і тій же місцевості, в один і той же рік припускає, вважає за можливе дозволити навчання вірі, в іншому складі той самий виконком може скасувати даний дозвіл” [125, арк. 280].

Обговорення можливості зміни норми про викладання релігійних віровчень було перенесено з площини політичної та юридичної в ідеологічну. На найвищому рівні мовилося про доцільність заборони викладання “Закону Божого”, катехізису, Біблії давньоєврейською та іншими мовами, богословських предметів, які вивчалися в школах за царизму, дітям до 14 років та неповнолітнім до 18 років і створення у їхній свідомості “впорядкованого гармонійного світу”. Принципового значення набувало підсилення виховних функцій радянської держави, турбота робітничо-селянського уряду про розумовий і моральний розвиток дитини в дусі пролетарської моралі, по відношенню до якої і християнство, й буржуазна мораль були “в однаковій мірі аморальні” [591, с. 11-25; 559, с. 202-219; 512, с. 102-201].

Високий рівень довіри населення до декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, покликаного “покласти край викладанню в школі релігійних учень відразу, циркулярним ударом”, виник і зберігався, переважно завдяки декларованому ним бережному ставленню до самого релігійного почуття. “Навчання релігії приватним шляхом”, урахування її “живучості і разом з тим інтимності зв’язку релігійного почуття з душевним укладом “середньої” людини – особливо дрібнобуржуазного середовища” [625, с. 13] перебували в його основі на початку 1920-х років.

“Релігійна стихія ще жива, – стверджував Д. Третьяков, котрий “зберігав контакт із справою народної освіти в Одесі з початку радянських перетворень”, – і їй тісно в рамках приватного навчання” [625, с. 13-14]. Те, що в одному з передмість Одеси місцевим псаломщиком було відкрито школу, в якій викладався “Закон Божий”, а також те, що цей предмет “тут і там” намагалися “легально” повернути до школи, він розглядав як свідчення “живучості” православ’я, “можливо, готового до деякої реформації, переодягання в шати стилю модерн” [625, с. 15]. Так, один із волосних виконкомів Первомайського повіту Одеської губернії “повернення предметів культу в громадські місця і релігійного викладання в школу” кваліфікував як неминучий наслідок нової економічної політики. На необхідності відкриття пасторських курсів (“нового “радянського” розплідника церкви” – Д.Т.) наполягав юрисконсульт єпископа, відвідавши у вересні 1921 року губернський відділ народної освіти [625, с. 15].

Ставлення Одеського губернського відділу народної освіти до питання “про релігію в школі”, за оцінками Д. Третьякова, було швидше позначене лібералізмом, ніж мало продуману і струнку систему соціального виховання. Це сталося через притаманну відділові ініціативу не виходити за рамки “шанобливо-лояльного” змісту декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року, інакше кажучи, через його наміри дотримуватися вимоги про недопустимість релігійного навчання в школі, якій ліберальна тенденція вказаного декрету надавала дещо “реформістського” характеру.

Політична дійсність засвідчувала невідповідність останньої “вимогам культурного і політичного моменту та завданням остаточного звільнення народних мас, на підставах розуму і соціальної справедливості, від середньовічних забобонів і пережитків феодального і буржуазного ладу” [625, с. 14]. Домагаючись вирішення справи на користь такого стратегічного курсу, радянська влада мала, як відзначав відомий український культосвітній діяч, голова Укрголовпрофосвіти Я.П. Ряппо, “звільнити школу від протиріч”. “Радянська школа повинна бути світською, такою, що надає знання і ясний розум, – писав він. – Духовенство зі своїми відживаючими і наївними бреднями, які вносять плутанину в здоровий глузд, повинно відійти в архів чи музей, як зразок помилок наших далеких предків” [567, с. 4].

З точки зору Одеського повітового відділу народної освіти, необхідні для цього конкретні кроки були накреслені в наказі, надісланому ним 10 січня 1921 року до волосних відділів народної освіти. Замість того, щоб ужити заходів до виконання декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року, їхні завідуючі, за даними, отриманими у повітовому відділі народної освіти, “допускали по-справжньому злочинну бездіяльність, завдяки чому порушувався закон”: наприклад, у деяких школах повіту викладався “Закон Божий”. У зв’язку з цим Одеський повітовий відділ народної освіти наказував усім підпорядкованим йому завідуючим волосними відділами народної освіти:

“1) Негайно вжити <…> найрішучіших заходів до проведення вказаного декрету в життя, не допускаючи викладання в школах віровчень будь-якої релігії.

2) Довести до відома населення (шляхом правильного тлумачення і пояснення йому декрету), особливо, тій його частині, яка порушує клопотання про викладання закону Божого в школах, що подібного роду клопотання не будуть розглядатися в повітовому відділі народної освіти і викладання будь-якого віровчення в школах, як державних закладах не може бути допущено – оскільки це суперечить декрету.

3) Релігія – справа приватна: це є справа совісті кожного окремого громадянина, а тому релігійне виховання і вивчення Закону Божого, якщо хто забажає, може здійснюватися поза школою приватним шляхом.

Особам, зайнятим Державною службою, як-то: вчителям, керівникам дитячих садів та іншим, категорично забороняється займатися викладанням Закону Божого, навіть коли б останнє було організовано у приватний спосіб.

4) Стежити за тим, щоб на місцях не поширювалися брехливі свідчення куркулів, контрреволюціонерів і особливо священиків щодо проведення в життя декрету про відокремлення церкви від школи. Усіх винних притягувати до відповідальності через арешт для піддання під суд” [40, арк. 1].

У цьому наказі Одеський повітовий відділ народної освіти давав вказівку про те, що завідуючих волосними відділами народної освіти “в разі невиконання або відступу” від положень указаного документу слід теж “піддавати суду Ревтрибуналу” [40, арк. 1]. З одного боку, це рішення було цілком природне для керівництва, у нашому випадку, Одеського повітового, як, власне, і губернського відділу народної освіти, який першим очолював “офіційний представник радянської шкільної політики”, лівий соціал-демократ. З другого боку, саме організатори народної освіти в Україні були поставлені в рамки певного політичного замовлення, коли більший інтерес у компартійного керівництва республіки викликало послідовне виконання настанов “зверху”, від Наркомату освіти РСФРР, а не виправдання особливостей процесу відокремлення школи від церкви в українському суспільстві.

За підтримки політичного відділу Надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією 3 вересня 1921 року при Наркоматі юстиції УСРР відбулася міжвідомча нарада, на якій “вироблялися основні принципи циркулярів по Наркомпросу для попередження захоплення прав Радвлади автокефалістами в сфері народної освіти” і порушувалося питання про “ліквідацію відповідних незакономірних частин постанов” Київського єпархіального собору, який проходив з 22 по 26 травня 1921 року. А вже 7 вересня Наркомат юстиції УСРР звертався до Надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією з проханням повідомити через Київську Губчека голову Всеукраїнської Православної Церковної Ради (ВПЦР) М. Мороза про його “термінову явку першим пасажирським поїздом” до Ліквідаційного відділу. У разі відмови передбачалося “звинуватити М. Мороза, а також членів президії Київського Собору В. Липківського, М. Шараїмського, І. Тарасенка в контрреволюції, за участь у винесенні контрреволюційних постанов <…>, мірою покарання вибрати утримання всіх під вартою <…>, діловодство як Собору, так і Всеукраїнської Православної церковної Ради тимчасово заарештувати <…> і необхідні матеріали використати в ролі речових доказів” [126, арк. 5].

У “запрошеного” у такий спосіб із Києва до столиці тодішньої радянської України Харкова М. Мороза 16, 20 вересня 1921 року взяли пояснення та підписку про те, що всі постанови травневого собору Київщини, які суперечать радянському законодавству, не будуть виконуватися, а “на наступному Всеукраїнському Православному Церковному Соборі в Києві (його вирішили відкрити на Покрову – 14 жовтня 1921 року – Г.Л.) резолюції такого роду допущені не будуть” [124, арк. 218, 224; 221, с. 245]. “Я, <…> як колишній Голова 1-го Українського Православного Церковного собору Київщини 22-26 травня 1921 р., і як голова Всеукраїнської православної церковної ради, – писав М. Мороз, – після отриманих мною в Ліквідаційному відділі НКЮ роз’яснень даю цю підписку в тому, що постанови собору Київщини <…> ст. 4-а – про українізацію всіх парафій Київщини;

п. а) ст. 15-ої – про обов’язкове запровадження загальнонародних церковних співів у кожній парафії;

п. 2 ст. 16-ої – про організацію середніх церковних шкіл;

п. 3 ст. 16-ої – про організацію вищих катехізаторських шкіл;

п. 5 ст. 16-ої – про заснування Всеукраїнського церковно-історичного музею для збирання всіх давніх і сучасних матеріалів з історії української церкви;

п. 6 ст. 16-ої – про організацію однієї загальної богословської бібліотеки під керівництвом всеукр. прав. церк. Ради, про вилучення із вжитку тенденційної літератури;

п. 7 ст. 16-ої – про передачу всеукр. прав. церк. Раді комісією з розподілу книг при Всевидаті всіх книг богословського змісту; <…>: виконаними не будуть” [221, с. 209-210].

Не обійшлося без своєрідного тиску на Наркомат освіти УСРР з боку Ліквідаційного відділу Наркомату юстиції УСРР і під час підготовки першим “проекту циркуляру з приводу викладання так званого закону божого” [221, с. 244]. У 1921 році Ліквідаційним відділом Наркомату юстиції УСРР було суворо заборонено викладання “Закону Божого” дітям і підліткам, які не досягли 18 років. На підставі циркуляру Наркомату юстиції УСРР відповідного змісту губернські виконкоми видали обов’язкові постанови, якими духовенству всіх релігійних культів заборонялося таким особам викладати релігійні дисципліни. Своє судження щодо подібних заборон висловлював Я.П. Ряппо, який у передмові до збірника чинного законодавства УСРР про народну освіту зазначав, що кожен крок, кожну нову завойовану позицію із “зруйнування та реорганізації застарілих надбудов і форм освіти” доводилося “закріплювати законодавчими актами Радянської влади, щоб, спираючись на закріплені етапи, прямувати далі” [232, с. ІХ].

Систему народної освіти в Україні, за словами Я.П. Ряппо, “ще не викристалізовану в усіх її деталях”, таку, яка “перебувала в процесі творення”, 1922 року ВУЦВК “встановив у формі Кодексу законів про народну освіту” [232, с. ІХ]. Затверджений постановою ВУЦВК від 22 листопада 1922 року Кодекс законів про народну освіту УСРР діяв до початку 1930 х років, після чого був замінений окремими законами і положеннями (статутами) [483, с. 1064].

Офіційно пропаговане радянською владою відокремлення школи від церкви в основних засадах Кодексу законів про народну освіту УСРР (§ 27) розглядалося з позицій створення в Україні умов для досягнення мети радянського виховання і освіти, а саме “розкріпачення трудящих мас від духовного рабства, розвитку їх самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом, заснованим на ясному розумінні законів розвитку природи і суспільства” [244, с. 851-852]. Релігійний світогляд тут аж ніяк не міг уживатися з “революційними” інтересами “знищення класового суспільства і створення нового”, проведенням в життя “принципів комунізму й ідейно-організаційного впливу пролетаріату на напівпролетарські і непролетарські прошарки трудящих мас” тощо [244, с. 851].

Більше того, Українська Соціалістична Радянська Республіка брала на себе зобов’язання забезпечити принцип соціального виховання й цілковитого знищення релігійного впливу на “покоління будівників нового комуністичного суспільства”. “Виховання і освіта в УСРР повинні бути вільні від якого б то не було релігійного впливу” [244, с. 852], – говорилося в § 28 основних засад Кодексу законів про народну освіту.

Він розвивався у підготовлених для учасників наради завідуючих губернськими відділами народної освіти, що проходила 10 грудня 1922 року, тезах доповіді Д.Р. Менжинської “Чергові завдання Головсоцвиху”. Тут цілком конкретно й однозначно наголошувалося на необхідності “остаточного звільнення дитячих закладів від будь-якого релігійного впливу”. “Розвиток шляхом читання бесід, проведення занять з природознавства матеріалістичного світогляду, вилучення ікон та інших предметів релігійного культу і містичного змісту, заборона участі в церковному хорі”, як передбачалося керівництвом Головсоцвиху, мали враховуватися при “постановці політичного виховання серед дітей і підлітків” [154, арк. 146-147].

Висловлювалася впевненість у тому, що особи, які не досягли повноліття, не можуть досить критично поставитися до церковних віровчень і врешті решт через це мають потрапити “повністю під вплив церковних догматів” з усіма випливаючими з цього наслідками, в значенні певного світогляду. Тож вихід було знайдено у “розширеному тлумаченні поняття школи”, про що свідчив текст § 29 основних засад Кодексу законів про народну освіту УСРР. “Викладання віровчень у навчально-виховних закладах – учням і в храмах молитовних і приватних домах – особам, які не досягли 18-річного віку, – вказувалося тут, – забороняється” [244, с. 852].

Теоретики радянського кримінального права це положення відразу кваліфікували як “автентичне (тобто запропоноване самим законодавцем)” тлумачення ст. 121 Кримінального кодексу УСРР, затвердженого ВУЦВК 23 серпня 1922 року. Короткі, а значить не зовсім точні (за іншими даними) норми § 29 основних засад Кодексу про народну освіту УСРР 22 листопада 1922 року надалі сприймалися як “з а г а л ь н е п р а в и л о”, згідно з яким “г р у п о в е в и к л а д а н н я віровчень малолітнім і неповнолітнім в УСРР <…> з а б о р о н я л о с я, не тільки в навчально-виховних закладах (як в державних, так і в приватних), не тільки у храмах і молитовних будинках, але і в приватних приміщеннях” [326, с. 286]. За підготовленою 24 березня 1924 року інструкцією Наркомату освіти і Наркомату внутрішніх справ УСРР “Про порядок занять приватних осіб з дітьми” особи, які організовували групи для навчання дітей релігії, притягувалися до кримінальної відповідальності [925, 1924. – № 3-4. – с. 21].

Позитивно мали вирішуватися лише проблеми, пов’язані з навчанням батьками своїх дітей у релігійному дусі, як навчанням, включеним до “загальної системи виховання”, а також з релігійними проповідями, які хоча й уміщували елементи навчання, все ж таки не могли вважатися “викладанням”, оскільки входили до церковного ритуалу. Інший погляд на ці проблеми, як запевняв М. Зільберштейн, загрожував “складно здійснюваною формальною регламентацією стосунків між батьками і дітьми, <…> необхідністю заборони відвідування дітьми молитовних будівель, що не знаходило б собі опори в декреті про відокремлення церкви від держави” [325, с. 49].

Дещо пізніше, 16 лютого 1926 року, Наркомат внутрішніх справ УСРР, здавалося, відступив від загального правила про заборону групового викладання віровчень “чужим” дітям. З огляду на клопотання ряду релігійних громад про видачу окремим їх членам дозволу на влаштування групової підготовки до конфірмації, а також з метою погодження такої практики в цьому питанні з РСФРР, він, підтверджуючи свої попередні пояснення, повідомляв, що групове навчання неповнолітніх релігії, а значить, і їх групова підготовка до конфірмації забороняється. Однак при цьому визнавав те, що проведення зазначеної підготовки до конфірмації дозволяється католикам і лютеранам на позагрупових заняттях, тобто, коли цією підготовкою займаються з 2-3 неповнолітніми у приватному помешканні, нехай, навіть і з участю служителів культу [233, с. 142-143].

Зазвичай ті особи, які перебували у матеріальній і службовій залежності від церковних та релігійних організацій, витіснялися із навчально-виховних закладів як “ворожі елементи”. З цією метою постановою Наркомату освіти УСРР “Про відміну бальної системи, припинення читання деяких курсів та визнання інших необов’язковими” у вищих навчальних закладах з 20 березня 1919 року ліквідовувалися богослов’я і церковне право, оплата за читання лекцій по них не здійснювалася [322, 1919. – № 17. – Ст. 358. – с. 484]. Постанова Народного Комісаріату освіти УСРР “Про вилучення із приміщень вищих шкіл Республіки символів релігійних культів і про необов’язковість викладання предметів релігійного характеру” від 11 квітня 1919 року зміцнювала позиції влади з цього питання [322, 1919. – № 19. – с. 534].

Надалі держава діяла не менш однозначно. З тим, щоб тримати духовенство якомога далі від педагогічної діяльності, Раднарком УСРР у ст. 3 постанови “Про надання роботи служителям релігійних культів” від 7 березня 1921 року заборонив йому службу в установах Наркомату освіти УСРР [322, 1921. – № 4. – Ст. 121. – с. 27]. Циркуляром Наркомату юстиції УСРР від 31 липня 1922 року за № 141 усім губернським відділам юстиції пропонувалося пильно стежити за розглядом карних справ, які могли виникати з приводу служби священиків, рабинів та інших у відділах Наркомату освіти [925, 1922. – № 5-7. – с. 107-108]. Тож § 30 основних засад Кодексу законів про народну освіту УСРР 1922 року лише продемонстрував незмінність даної “лінії”: “Викладання як загальноосвітніх, так і спеціальних предметів в усіх навчально-виховних закладах особами, що перебувають в матеріальній або службовій залежності від організацій релігійного культу”, ним заборонялося [244, с. 852].

Боротьба за “виключно цивільну наукову освіту з цілковитим ігноруванням будь-якого релігійного впливу на виховання й освіту дітей і підлітків” в Україні не тільки не супроводжувалася рішучим протестом проти індивідуального навчання їх релігії під час занять, які б не нагадували собою шкільного викладання, але й не могла служити запорукою того, що виховання підростаючого покоління у релігійному дусі тут не здійснюватиметься батьками. (Не далі як 21 березня 1924 року Наркомат внутрішніх справ УСРР змушений був надавати офіційне роз’яснення про належне громадянам право навчати своїх дітей релігії приватним способом “в своїй квартирі в межах даної сім’ї” [278, с. 65].)

Визволення дітей з-під “реакційних впливів” їхніх батьків не втрачало свого поважного значення для пролетарської держави з часів жовтневого перевороту 1917 року. Удаючись до радикального засобу – “громадського виховання дітей” більшовицьке керівництво країни не обмежувалось “вигнанням релігійної пропаганди зі школи” [429, с. 247]. Воно прагнуло, “щоб школа сама перейшла в наступ проти релігійної пропаганди в родині, і заздалегідь робила б нечутливою свідомість дітей до всіх тих релігійних казок, котрим ще й досі вірять та ще й досі видають їх за бувальщину дуже дорослі люди” [429, с. 251]. Тому владні структури спрямовували свої зусилля на організацію антирелігійної діяльності всієї розгалуженої мережі освітніх закладів (дошкільних, загальноосвітніх, середніх, спеціальних, вищих), як того вимагав § 31 Кодексу законів про народну освіту. “З метою звільнення трудящих мас від релігійних забобонів, – говорилося тут, – усі навчально-виховні, наукові і політико-освітні заклади розвивають широку і планомірну науково-освітню і антирелігійну пропаганду” [244, с. 852].

При цьому не бралося до уваги те, що “саме вчительство <…> в значній своїй частині <…> ніяк не могло примиритися з рішучими заходами Радянської влади в справі поновлення шкіл і вигнання з них релігії” [642, с. 21]. Виховані на “старих” традиціях і в “старому” дусі вчителі, за спостереженням представників влади, щиро заявляли, а частіше думали про себе, що релігійна свідомість і релігійна віра завжди властиві людству, і що широкі народні маси не можуть відмовитися від релігії. Адже це означає відмову від моралі, тісно пов’язаного з релігійним, морального виховання тощо [642, с. 21].

Відхилялися пропозиції цілого ряду культурно-освітніх працівників (“культурних робітників”), які висловлювалися за побудову культурно-освітньої роботи на безрелігійній основі: “школа й державна політосвітня робота мусить бути арелігійна” [925, 1928. – № 48. – с. 3].

Невірною, шкідливою, “антипролетарською лінією” називав таку позицію М. Скрипник 6 грудня 1928 року у постанові Наркомату освіти УСРР “Про завдання антирелігійної роботи”. Проаналізувавши цілу “низку інформацій” у пресі та в безпосередніх звітах органів Наркомату освіти УСРР про “боротьбу різних релігійних інституцій та напрямів з науковим світоглядом, радянською культурно-освітньою роботою”, він захищав тут офіційний погляд на проблему: “Ніякої байдужості, “безсторонності” в боротьбі між релігійними забобонами й науковим соціалістичним світоглядом” [925, 1928. – № 48. – с. 4]. “Наша Радянська школа і весь державний апарат радянської освіти є і мусить бути органом державної пропаганди комунізму, державним органом боротьби з релігійними забобонами, – зазначав М. Скрипник наприкінці вказаної постанови. – Наша школа і вся наша освітня робота мусить бути не арелігійною, а антирелігійною” [925, 1928. – № 48. – с. 4].

У підтвердження правильності слів наркома освіти на місцях відразу відшукали ті “явища”, які потрібно було сприймати за “абсолютно ненормальну” арелігійність. У Лубенській окружній інспектурі пригадали про диспут у Вовчанському районі, розмову вчительки Сенчанського району з дітьми про різдвяні свята, проведені в релігійному дусі, про відсутність антирелігійної роботи в школі і серед населення, релігійний побут деяких “культурників” тощо [600, с. 2].

Наприкінці 1920-х років питання “мобілізації установ соціального виховання і особливо вчительства на рішучу боротьбу з ідеями клерикалізму та конфесіоналізму”, за розпорядженням управління соціального виховання Наркомату освіти УСРР, мало висвітлюватися всіма окружними інспектурами народної освіти “як з принципового погляду, так і з методичного”: “чому саме треба вчителеві кинути його арелігійність та як треба організовувати антирелігійне виховання в установах соцвиху, використовуючи місцеві умови, місцевий матеріал (церковні угруповання, юнацький актив у боротьбі з церковниками і т. ін.)” [925, 1928. – № 16. – с. 13]. Згідно з циркуляром Наркомату освіти УСРР “Про заходи у справі активізації антирелігійної боротьби” від 17 серпня 1928 року методичні комісії всіх окружних інспектур народної освіти, вузів, професійних та трудових шкіл УСРР (циклові та предметні) повинні були “пильно стежити і дбати за м а т е р і а л і с т и ч н у в и т р и м а н і с т ь викладу всіх дисциплін” [925, 1928. – № 34. – с. 15]. Проблеми ведення антирелігійної пропаганди при цьому заслуговували на їхню особливу увагу. Правлінням вузів та адміністрації професійних і трудових шкіл належало, обміркувавши їх, розробити “п л а н о в і заходи, виходячи з конкретних умов вузу чи школи щодо активізації антиідеалістичної та антирелігійної пропаганди” [925, 1928. – № 34. – с. 18].

У школах Лубенського округу 1928 року у “боротьбі з релігією” було “багато зроблено, <…> але багато ще недороблено, багато ще не розпочато та багато такого, що не слід було робити” [460, с. 68]. Тяглість традиції – відповідальність учительства, яке отримувало освіту у “старі часи, за старими традиціями з релігійними нормами”, за здійснення покладеної на нього місії і батьків за християнське виховання своїх дітей – перешкоджала антирелігійній роботі. Упродовж років вона мала “святковий характер”: “підносилася” в очікуванні релігійних свят і “знижувалася” по їх завершенню.

Однак від можливості ширше розгорнути цю роботу доводилося відмовлятися не стільки через неправильне розуміння завдань боротьби з релігією, стільки через невдало обрані її форми і методи, які зводили нанівець все те, що “гарно” було зроблено. Антипасхальна кампанія 1928 року, на думку окружної інспектури народної освіти, була тим “дзеркалом”, у якому все це відбилося. Майже в усіх школах округу у великодні дні запровадили навчання, заздалегідь провівши розмови з дітьми про необхідність їхньої явки на заняття. Учні приходили до школи у дні свята, маючи при собі записки від батьків з погрозами, лайками. Дехто з дорослих приходив у ці дні до школи з тим, щоб забрати свою дитину додому [460, с. 69].

Накреслений Наркоматом освіти УСРР загальний для всіх освітніх закладів, по суті, новий курс – на антирелігійне виховання молоді, який передбачав не лише відмову від викладання релігії в школі, як це було раніше, але й організацію цілеспрямованої боротьби з релігійною ідеологією, робив, за твердженням С. Сірополка, “свою згубну справу в дитячій душі”. “У кожному разі треба дивуватися тому, що при всіх зусиллях більшовицької влади знищити в дитячих душах віру в Бога, більше ніж третина дітей одверто висловилася, що вірить в Бога” [571, с. 691], – писав відомий український освітній діяч, аналізуючи матеріали вивчення релігійних уявлень та стану релігійності серед дітей.