Geum.ru

Київський національний університет внутрішніх справ

Вид материалаДокументы

Содержание


Висновки до другого розділу
Організаційно-правовий механізм забезпечення реалізації права на свободу совісті, віросповідання
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Висновки до другого розділу


Теоретичний і практико-прикладний аналіз декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року, ст. ст. 22, 23 Конституції УСРР цього ж року, ряду нормативно-правових актів з питань забезпечення свободи совісті та діяльності релігійних організацій дозволяє стверджувати, що радянська держава проголошуючи принцип відокремлення церкви від держави, формально декларувала його як принцип, скерований на поширення ідеї права свободи совісті для всіх членів суспільства незалежно від ставлення до релігії.

Міркування про залежність вияву різних категорій прав людини, в тому числі і свободи совісті, від інтересів держави, її політики не були чимось випадковим і чужим для української політико-правової думки, хоч обсяг та інтерпретація теоретичних положень і висновків у ній мали відповідати підневільному становищу та імперським поглядам на політичний статус України. Першу спробу залучення державних чинників до вирішення проблем у релігійній сфері здійснювали українські уряди періоду визвольних змагань. У 1917-1920 роках, коли поширювалися погляди на церкву і державу як знаряддя експлуатації, на закон як волю певного класу, котрі потрібно знищити у процесі революційної боротьби, ці уряди вдавалися до ґрунтовної розробки політико-юридичного оформлення державно-церковних стосунків. У результаті, за спостереженнями сучасних дослідників, відбулася спонтанна еволюція в бік секуляризації. Церква в Україні (на відміну від більшості європейських країн) переживала період розмежування сфер влади між нею та державою як важлива і цінна інституція. Незалежно від ставлення українських державних структур, вона виконувала націотворчу функцію. Усе це було оптимальним варіантом облаштування державно-церковних стосунків, характерні риси якого у наступні десятиліття потрапляли (а частіше – не потрапляли) у суспільне життя на українських теренах.

На догоду тим, хто проповідував ідеї атеїзму і своєю поведінкою стверджував право на революційне насильство, тим, для кого важливо було подати відокремлення церкви від держави не як один з відомих політико-правовій науці принципів свободи совісті, а як гостру (хоча політично й ідеологічно забарвлену) потребу реального життя людей, суспільства, релігійних організацій, певних конфесійних течій, радянським законодавцем визначалися у декреті Раднаркому РСФРР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 23 січня (5 лютого) 1918 року, покладеному в основу декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року, передумови здійснення громадянами свободи совісті і церковної свободи релігійної дії. Тут вказувалося на те, що кожен громадянин може сповідати будь-яку релігію або не сповідати жодної і що всякі правопозбавлення у цьому випадку відміняються; що в межах республіки забороняється видавати будь-які місцеві закони або постанови, які б утискували або обмежували свободу совісті або встановлювали будь-які переваги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян; наводилося правило про те, що вільне виконання релігійних обрядів забезпечується за кожним громадянином, оскільки вони не порушують громадського ладу і не супроводжуються замахами на права інших громадян.

В умовах відступу до непівського буржуазного права, що трактувався теоретиками радянського права як “можливий і водночас необхідний” чи добровільний та зроблений в інтересах робітничо-селянської революції (при обов’язковому “обмежувальному, а зовсім не поширювальному” тлумаченні нового законодавства), свобода совісті (воля сумління) розглядалася з точки зору необхідності забезпечення громадянам, насамперед, віруючим громадянам, вільного вибору релігій, заснування ними нових релігійних учень, сповідування тобто відправлення культу, використання громадських і політичних прав, незалежно від релігійних переконань, що потребувало рівності перед законом усіх релігійних громад, і, нарешті, можливості не належати до жодної релігії.

Поняття “церковної свободи релігійної дії” (церковної волі) передбачало свободу засновувати нові релігійні громади, свободу церковної організації й управління, повну рівність у правах усіх зареєстрованих релігійних громад.

Обидва наведені переліки, що своєю появою завдячують головним чином відтворенню цілком реальних, але свавільно перекреслених вирішенням завдання “забезпечення за трудящими дійсної свободи совісті, а також припинення можливості використовувати релігію і церкву в інтересах збереження класового ладу” перспектив розвитку законодавчого закріплення свободи совісті, релігійних переконань та антирелігійної пропаганди, відповідали певним приписам Конституції РСФРР 1918 року та Конституції УСРР 1919 року. Ознайомлення з ними виявляє з-поміж них такі, що час від часу потребували коригування, деяких змістовно-термінологічних уточнень, доповнень, змін і навіть скасування внаслідок виникнення проблем з їхнього застосування, а також світоглядної нетерпимості між віруючими і невіруючими, атеїстами, точніше між керівництвом РПЦ, рядом інших релігійних центрів, з одного боку, і вождистською ланкою СРСР, з другого боку.

Під час розгляду попереднього проекту Адміністративного кодексу УСРР 1927 року підкомісією, очолюваною М. Броном, наприклад, пропонувалося такі положення як “примусове стягнення зборів та оподаткувань на користь церковних і релігійних громад, а також і заходи примусу або кари з боку цих громад над своїми членами не дозволяються”, примітку (“увагу”) “збори пожертв самим причтом і ходіння по домівках з молитвами у визначений канонічними правилами відповідної релігії або місцевим звичаєм час (перед святом, і на свята Різдва, пасхи, храмові свята тощо), а також у випадках відправи по хатах релігійних потреб (поминання, навернення тощо) дозволяється безперешкодно” та інші, включити до цього документу, а саме розділу V [підрозділу Б “Релігійні громади”] під назвою “Відокремлення церкви від держави”. Однак на час затвердження Адміністративного кодексу УСРР 12 жовтня 1927 року цей підрозділ (тоді вже – розділ 2), як і весь розділ V (відповідно – поділ Х “Правила про культи”), виявився структурно менш складним й за змістом одноріднішим: при їх укладенні вирішувалося порівняно просте завдання зібрати діюче законодавство про культи, вносячи до нього деякі поправки, головно, усуваючи дублювання ряду його норм.

У теоретичній перебудові ст. 23 Конституції УСРР 1919 року про релігійну й антирелігійну пропаганду (статті, яка передбачала, що право пропаганди релігійних учень має носити суто релігійний характер, а право пропаганди антирелігійних наук не повинно суперечити комуністичному світоглядові), важливе місце посідала практика обмеження можливостей релігійної пропаганди та подальшого розвитку пропаганди антирелігійної. Започаткована за відсутності юридичної заборони релігійної пропаганди, коли за релігійними організаціями визнавалося право вести релігійну пропаганду в різних дозволених законом формах, вона мала швидше негативні, ніж позитивні результати, оскільки не тільки “не відвертала” віруючих від релігії, а до певної міри “зміцнювала” і “згуртовувала” їх. Утім, це не завадило радянському законодавцеві при формулюванні норм наступної республіканської конституції віддати перевагу збереженню за кожним громадянином права боротися шляхом переконання, шляхом пропаганди й агітації проти тієї чи іншої релігії. У ст. 8 Конституції УСРР 1929 року говорилося про те, що в Українській Соціалістичній Радянській Республіці церква відокремлюється від держави і школу від церкви і про те, що свобода релігійних ісповідань та антирелігійної пропаганди тут визнається за всіма громадянами.

Помітний вплив на відокремлення церкви від держави як конституційний принцип і одночасно конституційну норму-гарантію, покладену в основу правового регулювання свободи совісті і віросповідання у радянській Україні чинили релігійні моделі забезпечення державно-фіскальних і приватно-правових прав окремих осіб, організації шлюбно-сімейних, трудових та інших суспільних відносин.

Перехід до обов’язкової громадянської реєстрації шлюбу, впровадження виключно державної реєстрації фактів народження, одруження, смерті, зміни прізвищ, імен окремих осіб поступово знаходили своє відображення у радянському законодавстві в галузі сімейного права (з 1926 року підготовленому за цією галуззю Кодексі законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР), а зменшення кількості встановлених церквою святкових вихідних днів – у радянському законодавстві в галузі трудового права, першою чергою, Кодексі законів про працю УСРР 1922 року.

У системі радянського законодавства досить помітні ті нормативно-правові акти, які стосувалися, по-перше, заборони будь-де, окрім храмів, публічно виставляти релігійні емблеми і прилюдно виконувати дії релігійного характеру, по-друге, реорганізації народної освіти з цілковитим ігноруванням будь-якого релігійного впливу на духовний розвиток особистості і суспільства. Здійснювалася така реорганізація в руслі декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”. Закріплений у ньому сам по собі не “злий” ідеал державного устрою, при якому школа стає закладом державним, а релігія – винятково справою самих віруючих, дозволяв прибічникам революційної ідеї відокремлення церкви від школи витісняти представників релігійного культу зі сфери народної освіти.

Відштовхуючись від загальнополітичних характеристик, що свідчили радше про незадовільність існуючої за царизму системи освіти та виховання, органи радянської влади накладали обмеження щодо практикування релігії в школі, виконання (відправлення) обрядів. Кодексом законів про народну освіту УСРР 1922 року принцип відокремлення школи від церкви розглядався як умова досягнення мети радянського виховання й освіти, конкретизована цілковитим знищенням релігійного впливу на “покоління будівників нового комуністичного суспільства”, організацією антирелігійної діяльності всієї розгалуженої мережі освітніх закладів (дошкільних, загальноосвітніх, середніх, спеціальних, вищих) та іншими напрямами руйнування і реорганізації “застарілих форм і надбудов освіти”, запровадження суто світської освіти.


РОЗДІЛ 3

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА СВОБОДУ СОВІСТІ, ВІРОСПОВІДАННЯ
І РЕЛІГІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ


3.1. Теоретичні, науково-практичні основи забезпечення реалізації державою та її органами права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність


Для втілення в життя прав і свобод людини, що закріплені у нормативно-правовому акті найвищої юридичної сили, важливе значення має їх реальне забезпечення. Наразі помітною є загальна тенденція, яка має характер інтелектуального наступу. З урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння – інтерпретації – законодавство з питань прав людини осмислюється (тлумачиться) – причому як у процесі його створення, встановлення, так і в процесі застосування, реалізації – у такий спосіб, аби воно могло служити реальним засобом, інструментом для досягнення змістовних цілей. У результаті породжуються уявлення про реально здійсненні права, що ґрунтуються на достатньо розвиненій загальній теорії прав людини, котра в свою чергу спирається на нові підходи до розуміння закономірностей забезпечення прав і свобод конкретної особи, досягнення якого відбувається шляхом дослідження єдиного і цілісного механізму його здійснення [769, с. 21-27; 901; 902; 903].

Механізм забезпечення прав і свобод особи є узгоджено функціональною системою взаємопов’язаних нормативно-правових передумов забезпечення прав і свобод (правового статусу особи), юридичних засобів (правових гарантій забезпечення прав і свобод особи) та загальносоціальних умов, які в своїй сукупності створюють реальні можливості для повноцінного здійснення прав і свобод, їх охорони від потенційних правопорушень та захисту. Функціонування механізму забезпечення прав і свобод особи втілюється у певних формах, що вказують на співвідношення між елементами цього механізму залежно від поставлених перед ними конкретних цілей і завдань, що спрямовані на перетворення закріплених в законі прав і свобод в дійсність. До форм забезпечення прав і свобод особи належать забезпечення реалізації прав і свобод особи, забезпечення охорони прав і свобод особи, забезпечення захисту прав і свобод особи.

Забезпечення реалізації прав і свобод особи розуміється, з одного боку, як система їх гарантування, тобто загальні умови та спеціальні юридичні засоби, що забезпечують їх правомірну реалізацію, а за необхідності й охорону, з другого боку, як напрям діяльності державних органів щодо створення умов для реалізації прав громадян.

Задовго до жовтневої революції 1917 року російська соціал-демократія виробила виразну програму дій щодо релігії і церкви. Розмежовуючи питання про ставлення до релігії, з одного боку, “партії соціалістичного (революційного) пролетаріату”, і, з другого боку, соціалістичної держави, В.І. Ленін у статті “Соціалізм і релігія”, написаній ним у 1905 році, тлумачив відокремлення церкви від держави наступним чином: “Державі не повинно бути діла до релігії, релігійні громади не повинні бути зв’язані з державною владою. Кожен повинен бути цілком вільний сповідувати яку завгодно релігію або не визнавати ніякої релігії, тобто бути атеїстом <…>. Ніякі відмінності між громадянами в їх правах залежно від релігійних вірувань зовсім не допустимі. Всякі навіть згадки про те або інше віросповідання громадян в офіційних документах повинні бути безумовно знищені. Не повинно бути <…> ніякої видачі державних сум церковним і релігійним громадам, які повинні стати цілком вільними, незалежними від влади союзами громадян-однодумців” [296, с. 97].

Такий статус церкви невдовзі відобразився у російському декреті “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 23 січня (5 лютого) 1918 року, покликаному тривалий час визначати правові умови для досягнення ідеалу суспільства і мети його майбутнього розвитку: релігія вільна від нагляду й тиску влади і влада вільна від сакральних санкцій, побудована на раціональній і демократичній основі. Тому-то, за спостереженням управляючого справами Раднаркому РСФРР, майбутнього директора Музею історії релігії і атеїзму в Ленінграді, завідувача сектору історії релігії і атеїзму в Інституті історії АН СРСР В.Д. Бонч-Бруєвича, “робітники скрізь вітали декрет про відділення церкви від держави і школи від церкви, необхідність якого давно назріла” [420, с. 81].

Утім, саме на момент захоплення влади більшовиками припадала остаточна девальвація головних життєвих ідеалів і культурних цінностей, особливо релігійних уявлень, які замінювалися у свідомості людей “новими ідеями”. Практично всі прошарки суспільства тією чи іншою мірою зазнали впливу атеїстичної ідеології. Одних вона, як слушно зауважує сучасний німецький соціолог В. Аксючиць, позбавила волі і здатності реалістично мислити, інших – спрямувала на пошуки історичних “міражів”. Міський пролетаріат, як “молодий” ще прошарок, що втратив своє вчорашнє селянське коріння і не здобув нового обмежувального укладу, виявився беззахисним перед “атеїстичною апологією безгрунтя й безукладдя”[759, с. 233].

Щодо селянських мас, то вони у цій загальній ідеологічній метушні були залишені напризволяще. Відповідно з появою декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 23 січня (5 лютого) 1918 року не зникали моменти, які змушували рахуватися з міркуваннями “премудрих королів” російської революції, цілком властивими “державній мудрості” дрібнобуржуазних партій, про те, що селянство не розуміє боротьби пролетаріату і його партії з клерикалізмом, що вона буде підливанням масла у вогонь контрреволюційної боротьби буржуазії проти робітничого класу, змусить широкі несвідомі маси відсахнутися від революції і т. ін., а не рішуче відкидати їх геть як “обивательські”, “міщанські”. Зробити це закликав у вересні 1917 року кандидат у члени ЦК РСДРП(б) М.О. Скрипник, звертаючись до основних лозунгів партії (щоправда, довільно): “Свобода совісті“, “Відокремлення церкви від держави і відокремлення школи від церкви”, “Конфіскація церковного і монастирського майна”, “Геть попів з політичного життя” та інших [573, с. 86-87].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Під градом подібних звинувачень і застережень республіканські органи радянської влади визнавали ряд “вимог” про збори і податки, накладені на церковні та релігійні громади за користування культовим майном такими, що “носять характер ворожої демонстрації”. Але разом з тим вони вдавалася до поступового законодавчого закріплення цієї практики, щоправда, з огляду на низку відповідних союзних обіжників. Так, згідно з циркулярами Наркомату юстиції СРСР від 3 вересня 1923 року і 19 січня 1924 року у містах і міських поселеннях на території УСРР із церковних і релігійних громад, крім збору за страхування молитовного приміщення (причому обов’язковому страхуванню підлягали не тільки молитовні будинки, а й культові предмети, що знаходилися в них), почали стягувати щорічний місцевий збір із споруд у розмірі 1,4 % від вартості молитовної будівлі. Орендна плата за земельні ділянки всередині церковної огорожі в містах і міських поселеннях мала вноситися з урахуванням ставок, встановлених жителями того чи іншого населеного пункту для приватновласницьких присадибних земель, як того вимагав циркуляр Наркомату юстиції СРСР від 15 вересня 1923 року [193, арк. 6-7].

У цей час у радянській Україні відбувалася зміна попередньо досягнутої унормованості порядку реєстрації релігійних громад, яка, на перший погляд, відображала ступінь “місцевої” відмінності законодавства поруч з намаганнями уніфікації. Однак насправді вона була не більш як димовою завісою, за якою керівники практичної роботи з реєстрації релігійних громад в Україні здійснювали стару орієнтацію на обмеження прав не лише фактично, але й юридично існуючих церковних і релігійних громад, але цього разу вже через використання наявної у законодавчій практиці УСРР тенденції до єдиної форми релігійного об’єднання – релігійної громади.

Вивчивши питання про встановлені законодавством РСФРР форми релігійних об’єднань, в адміністративному відділі Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР знайшли “незаперечні” докази того, що розмежування понять “група” і “громада” значно полегшує “церковним об’єднанням їхню легалізацію”. Найменш привабливою для керівників владних структур видавалася ситуація (нехай і передбачена ст. 15 декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”), коли релігійна група формувалася лише для укладення договору на молитовне приміщення, а фактично ним користувалися (чи не користувалися) всі місцеві жителі. Релігійна група при цьому не була самостійною, вона являла собою лише визначене релігійною громадою утворення для підписання договору на користування молитовним приміщенням та відповідальності за його виконання [113, арк. 6-7].

Звертаючи увагу на те, що така своєрідна “подвійність” стримувала справу легалізації церковних і релігійних громад та викликала неоднозначне ставлення “з боку цивільної влади” до керівників практичного відокремлення церкви від держави в республіці, в адміністративному відділі Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР “турбувалися” про законодавче оформлення “практичної унітарності форми релігійних об’єднань” [113, арк. 6-7].

Спочатку “цілком таємно” у своєму циркулярі за № 3 від 8 лютого 1924 року, надісланому за підписом тимчасово виконуючого обов’язки наркома внутрішніх справ С.Ф. Буздаліна “всім губернським Відділам Управління (по Ліквідкому)”, висловлювалося невдоволення тим, що “на місцях віруючим різних релігійних вірувань, котрі не можуть через малочисельність отримати в користування приміщення культу, не дозволяється влаштування молитовних зібрань на приватних квартирах у кількості, меншій ніж 50 чоловік, хоча б і з попереднім кожного разу дозволом з боку місцевої влади”. При цьому такого роду заборони, якщо вони “не викликалися умовами даного моменту і конкретною небезпекою подібних зібрань в контрреволюційному відношенні або у відношенні громадської небезпеки з точки зору технічної (правил про громадське приміщення і т. п.), загальнопобутової в значенні порушення інтересів інших громадян”, визнавалися незаконними і такими, які суперечили декрету про відокремлення церкви від держави та ст. 13 Конституції” [41, арк. 7]. Але вже 28 лютого цього року в “таємному” роз’ясненні Наркомату внутрішніх справ з приводу цитованого циркуляру, яким, по суті, групам віруючих у кількості меншій 50 ти чоловік дозволялося влаштування молитовних зібрань у приватних будинках, указувалося на те, що цей дозвіл стосувався тільки тих місцевостей, де віруючих одного й того ж культу не налічувалося 50-ти чоловік для того, щоб звичайним порядком (через реєстрацію статуту та укладення договору) “отримати право на відправлення культу”. Щодо осіб, які сприяли влаштуванню зібрань віруючих без врахування цієї умови, могли порушуватися “судові розслідування” [41, арк. 10].

Врешті 16 квітня 1924 року з’явилася постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР “Про доповнення ст. 7 Постанови ВУЦВК від 1 листопада 1922 року “Про порядок реєстрації товариств і спілок, які не мають на меті добувати зиску, і про порядок нагляду за ними”, згідно з якою в Україні, на відміну від РСФРР, де існувало два види релігійних об’єднань – релігійні товариства (громади) (не менше 50-ти осіб) і групи віруючих (не менше 20-ти осіб) [213, с. 128-132], діяли лише релігійні громади [142, арк. 4, 26]. Заяви засновників релігійних громад про реєстрацію їхнього статуту в Україні завіряли нотаріально, печатки, штампи та бланки, що вказували на попереднє офіційне становище духовних осіб та релігійних громад, тут у них відбиралися, чого не передбачало російське законодавство.

У разі відсутності достатньої кількості віруючих для передачі їм церкви українським законодавством дозволялося “об’єднуватися в районному масштабі й утворювати районні релігійні товариства з правом проведення молитовних зібрань у кожному населеному пункті, об’єднаному даною громадою”. Щодо найменш чисельних релігійних об’єднань, котрі і “в районному масштабі” не налічували потрібної кількості членів, діяв окремий циркуляр Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР від 7 квітня 1924 року, що надавав право таким релігійним об’єднанням влаштовувати “молитовні зібрання в приватних будинках, заздалегідь попередивши місцеву владу про час і місце їх проведення” [113, арк. 8].

Станом на 1 січня 1925 році в Україні налічувалося 10 856 релігійних громад, члени яких винятково з богослужбовою метою користувалися культовими будівлями (церквами, костелами, кірхами, синагогами, кенасами, мечетями). Віросповідний склад таких релігійних громад дозволяють відтворити матеріали доповіді про релігійний фронт в Україні, підготовленої на замовлення ЦК КП(б)У (табл. 4.2 [193, арк. 83].).

Усі зареєстровані тоді 12 208 релігійних громад, уключаючи і сектантські, налічували 7 063 154 члени, що у співвідношенні із загальною кількістю дорослого (старшого 18 років) населення України – 17 465 040 осіб – (цю цифру отримували з огляду на те, що за даними ЦСУ станом на 1923 рік усього населення в Україні було 28 388 000 осіб, із яких 42 % – дітей (до 18 років)) становило 40,4 %. Вважалося, що інші 56,6 % дорослого населення України членами релігійних громад не виступали, хоча частина з них не втрачала зв’язку з церквою, зазвичай не беручи якоїсь активної участі в її житті [193, арк. 83 зв.].