Б. М. Малиновський "Нет ничего дорожче " Переклад з росiйської мови1
| Вид материала | Документы |
- Теоретич принципы барокко и кл-ма в теории иск-ва XVII, 378.81kb.
- Первая, 4985.29kb.
- Сергей Лукьяненко, 4074.17kb.
- Русская здрава, 59.84kb.
- Зміст Вступ. Переклад Т. Шарашидзе 7 Передмова, 9849.63kb.
- Програма фахових вступних випробувань для навчання на освітньо-кваліфікаційному рівні, 985.48kb.
- Лекция на тему о бессмертии души. Глава Книга Екклесиаста Сектант: «Живые знают, что, 54.3kb.
- Общие рекомендации по составлению электронных учебников рузин, 92.73kb.
- Нет ничего прекрасней на этой планете, чем цветок, за исключением, пожалуй, самой Афродиты., 4996.25kb.
- Нет ничего прекрасней на этой планете, чем цветок, за исключением, пожалуй, самой Афродиты., 4953.36kb.
t.kiev.ua/MUSEUM/chBooks_u.phpl
Утiм, я вiдволiкся. Проти КМШП теж йшла вiйна, тiльки безкровна. З одного боку - бюрократична, з iншого боку - вiд небажання зрозумiти i пiдтримати прогресивну розробку. Та й працювати приходилося по-фронтовому, - тривале комплексне налагодження вели цiлодобово.
Я приходив на роботу о восьмiй ранку, годину-пiвтори займався замдиректорськими справами - читав, складав i пiдписував рiзнi "папери", iнший денний час йшов на органiзацiю справ по КМШП. Повертався додому не ранiше дванадцятої ночi. Перед виходом знову переглядав пошту, що нагромадилася. I так щодня, за винятком вiдряджень, протягом усiх трьох iз зайвим рокiв, поки створювалася КМШП.
Дуже важко було працювати з заводчанами.
Коли отримали з заводу першу виготовлену там машину, нас охопив жах. Це було збiговисько деталей - i тiльки. Усi численнi паянi з'єднання - а їх було понад 100 тисяч, - були виконанi самим огидним чином i постiйно вiдмовляли. Контакти в рознiманнях - а їх було теж чимало (близько 30 тисяч) - постiйно порушувалися. Налагодити таку машину було просто неможливо. Що ж з'ясувалося пiсля вiдвiдування цеху, де збирали КМШП?
Директор заводу, почувши лише те, що машина в 6 разiв бiльше осцилографа, набрав хлопчикiв та дiвчаток, якi тiльки закiнчили школу, посадив їх на робочi мiсця в тiльки обладнаному примiщеннi, озброїв паяльниками, i от вони-то i почали "паяти" елементи машини (пайки хвилею ще не було) i ламати рознiмання необережним поводженням.
Оскiльки термiн установки першої КМШП у бесемерiвському цеху наближався, довелося перепаяти практично всю машину, замiнити багато рознiмань, i тодi налагодження пiшло.
Пам'ятаю, у тi важкi днi я зiбрав усiх, хто мiг допомогти, i сказав: - Розумiю, що робота дуже нелегка. Але на фронтi було важче. Повiрте менi: ви ж не гiрше фронтовикiв!
Я звертався до молодих - бiльшостi було 23-25 рокiв; менi виповнилося 35, я був на 10 рокiв старше - два довоєнних роки служби в армiї, плюс-участь у вiйнi, що додала вiдповiдальностi i самостiйностi.
Мої слова вплинули: спiвробiтники працювали не щадячи сил (А.Г. Кухарчук, B.C. Каленчук, Л.О. Коритна, В.Г. Пшеничний, I.Д. Войтович та iн.).
Приймати машину приїхала Держкомiсiя на чолi з академiком А.А. Дороднiциним. До неї були включенi i представники заводу.
Почався прогiн машини на час, потiм iспити на нагрiвання, на працездатнiсть при замiнi елементiв, розв’язувались задачi, запропонованi членами комiсiї, постiйно йшли тести на справнiсть пристроїв i машини в цiлому. Iспити велися вдень i вночi протягом тижня. Заводчани улаштували дiйсну змову при прийманнi документацiї. Хоча остання готувалася за участю заводських конструкторiв, представник заводу Л.П. Пасеков написав особливу думку про те, що частина документiв треба переробити.
9 грудня 1961 року акт приймання Державною комiсiєю КМШП "Днепр" був пiдписаний. Комiсiя прийняла КМШП iз високою оцiнкою, вiдзначила, що це перша в Союзi напiвпровiдникова керуюча машина i що необхiдно провести через рiк її другий iспит безпосередньо на мiсцях застосувань.
"Колесо" життя
Переклад з росiйської глави з книги Б.М.Малиновського "Нет ничего дороже", Стор. 94-101
Київ, "ЧП Горобец". 2005, 336 стор., 272 ил., ISBN 966-8508-04-1
t.kiev.ua/MUSEUM/chBooks_u.phpl
"Колесо" мого життя почало рухатися 24 серпня 1921 року в селищi Лух Iванiвської областi. Коли я народився, селище бiльше походило на велике красиве село з декiлькома будинками мiського типу. Лух був вiдомий з XIII столiття, тодi вiн постраждав вiд татарської навали. Залишившись удалечинi вiд залiзничних дорiг, якi почали будуватися, вiн залишився селом, хоча якийсь час (до 1925 р.) називався мiстом. У першому отриманому мною паспортi мiсце народження так i називалося - мiсто Лух. Зараз Лух iменується селищем. Батько працював у селищi Лух вчителем, але жив у селi Вознесення в будинку своїх батькiв, кiлометрах в 10 вiд Луха. Роки через три родина батька переїхала в невелике мiсто Родники тiєї ж Iванiвської областi. До речi, у цьому мiстi батько Сергiя Олексiйовича Лебедєва ще до революцiї кiлька рокiв працював учителем.
Перший раз я побачив Лух, коли менi було рокiв десять. Батьку хотiлося побувати в рiдних мiсцях, i вiн узяв мене i мого старшого брата. Запам'яталася рiчка, що протiкає по окраїнi Луха i має таку ж назву, i... вiвсянi млинцi, якими почастували нас знайомi батька. Смутно пам'ятаю високий вал, що колись захищав Лух вiд полякiв.
З Родникiв, де я вперше в життi побачив єдиний у мiстi автомобiль i випадково залетiв лiтак типу У-2, наша родина переїхала в мiсто Iваново, де я закiнчив середню школу i був у 1939 роцi призваний в армiю.
Воєнна частина мого життя склала шiсть рокiв. Участь у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi зайняла чотири роки, але здавалися вони нескiнченно довгими. Нашу частину - артилерiйський полк, озброєний могутнiми гаубицями, спочатку направили на границю з Фiнляндiєю. Слiдом за Нiмеччиною вона оголосила вiйну Радянському Союзу. Там я прийняв бойове хрещення - перший мiнометний обстрiл, що мiг бути й останнiм. Потiм перекинули в Прибалтику - у район Нарви. Нашi вiйська вiдступали. Боячись оточення, у серпнi 1941 року полк зняли з фронту i вiдправили у вiйськовi табори пiд мiстом Горьким. Могутнi гаубицi замiнили на далекобiйнi пушки. У жовтнi частина опинилася пiд Калiнiним (тепер Тверь), де мене, тодi сержанта, командира вiддiлення артилерiйської розвiдки, ранило осколком снаряда, коли знаходився на спостережному пунктi. Зиму пролежав у госпiталi в Тюменi. Потiм були запаснi полки (у Камишловi i Кiровi). У травнi опинився в артилерiйському полку 55-й стрiлецької дивiзiї на запам’ятавшомуся на все життя моторошними артилерiйськими обстрiлами, заливними дощами i 30-ти градусними морозами Пiвнiчно-захiдному фронтi (Демянськ, Стара Русса). За триста днiв постiйних невдалих наступiв дивiзiя понесла величезнi втрати. Частина загиблих дотепер ще лежать не в братських могилах, а в болотах пiвнiчно-заходу. Серед них мiг бути i я. Про все не розповiси. Але скiльки разiв дивився, як говорять, прямо смертi в очi! В один iз сiчневих днiв 1943 року мене врятувало... чудо. Випадково пiдняв голову догори i... побачив високо над собою двi чорнi точки. Мiни неслися прямо на мене. Унiкальний випадок - навряд чи хто-небудь бачив стрiмко пiдлiтаючу до жертви мiну. Встиг упасти. Виручив глибокий снiг. Потiм - Курська дуга, жорстокi бої пiд Понирями (не легше!). Успiшне форсування Десни, Днiпра, наш блискавичний наступ в Бiлорусiї, друге поранення, госпiталь у Мозирi. Повернення в частину (уже старшим лейтенантом, командиром 76 мм батареї), швидкоплиннi бої пiд Ригою, перекидання на баржах у капiтульовану Фiнляндiю - через Хельсiнкi на вiйськово-морську базу Поккала Удд. Там для мене закiнчилася вiйна. "Колесо" життя, потрапивши на початку вiйни на границю з Фiнляндiєю, накрутивши кiлька тисяч кiлометрiв, повернулося на фiнську землю.
* * *
Наукова частина мого життя - якщо так можна сказати - виявилася вдалою на знайомство з ученими зi свiтовим iм'ям - С.О. Лебедєвим, В.М. Глушковим, М.М. Амосовим, Б.Є. Патоном. Доля зв'язала мене i з багатьма чудовими вченими Iнституту кiбернетики iменi В.М. Глушкова НАН України в першу чергу з тими, хто працював i працює у вiддiленнi кiбернетичної технiки. Їм присвячена книга. Про життя i дiяльнiсть деяких iз учених розказано в тридцяти п'яти нарисах. Серед них - два академiки, два члени кореспонденти, 21 доктор i 10 кандидатiв наук. У 1999 роцi, як уже писав, я мав честь вручити в Кембриджi диплом Почесного доктора НАН України творцю першої у свiтi ЕОМ з програмою, яка зберiгається в пам'ятi Морiсовi Уiлксу.
Першим на моєму шляху опинився С.О. Лебедєв. Вiн запропонував менi тему кандидатської дисертацiї i виступив опонентом по нiй. Вiн же запропонував брати участь у дослiдженнi можливостi застосування iмпульсних дiод-магнiтних елементiв у першому в континентальнiй Європi комп'ютерi "МЭСМ". Повторююся тому, що менi дуже хочеться зберегти пам'ять про цього чудового вченого i людину - основоположника вiтчизняного комп’ютеробудування. На його рахунку п'ятнадцять супер-ЕОМ створенi за двадцять рокiв, вiд лампових до самих могутнiх у Європi ЕОМ на iнтегральних схемах. Крiм книги, написаної мною до 90-рiччя вiд дня його народження, мною був пiдготовлений перший телефiльм про його дiяльностi, перший СД-диск i перший Iнтернет сайт (англiйською мовою) про роль С.О. Лебедєва в розвитку комп'ютерної науки i технiки. Я дуже радий, що книга i сайт принесли С.О. Лебедєву широку популярнiсть за рубежем.
Пiсля С.О. Лебедєва в 1956 роцi доля мене звела з В.М. Глушков. Як говорилося вище, вiн дуже вплинув на наступний етап моєї наукової дiяльностi, зв'язаний з розробкою i застосуванням першої в Радянському Союзi керуючої машини широкого призначення "Днепр". Саме вiн висунув iдею створення унiверсальної керуючої машини i запропонував менi здiйснити її. Вiктор Михайлович пiдтримав мене при захистi докторської дисертацiї. У 1993 р. я написав книгу "Академiк В. Глушков. Сторiнки життя i творчостi". Там багато чого сказано про нього. Книги були подарованi всiм учасникам ювiлейного урочистого засiдання АН УРСР, присвяченого 70-рiччю В.М. Глушкова. По книзi був написаний сценарiй телефiльму "Кiбернетик Вiктор Глушков. Погляд з майбутнього". Телефiльм демонструвався на урочистому засiданнi, був показаний по телебаченню i багаторазово в нашому iнститутi в днi народження Вiктора Михайловича. Телефiльм i книга були подарованi мною родинi Вiктора Михайловича. Як усяка людина, вiн мав свої людськi слабостi. Додам, що в якомусь iнтерв'ю вiн сам вiдзначив свої недолiки: не завжди справедливо ставився до спiвробiтникiв, гарячився. Але причиною цього, за його словами, було лише бажання допомогти справi.
Запам'яталася зустрiч з Вiктором Михайловичем восени 1981 року у вагонi потяга, що вiз його з Києва до Кремлiвської лiкарнi. У цей день я їхав у Москву на зустрiч з однополчанами. Коли пiдходив до вагону, побачив машину швидкої допомоги i тих хто виходив з вагона - А.О. Стогнiя, В.I. Скурихiна, В.I. Гриценко, В.А. Тарасова й iнших спiвробiтникiв iнституту. Я здогадався, що вони проводжали Вiктора Михайловича. Коли потяг рушив i пройшло хвилин десять, я вирiшив зайти в купе, де були Вiктор Михайлович i Валентина Михайлiвна. Вони пили чай, запропонували менi домашнiх пирiжкiв. Вiктор Михайлович запитав про якiсь мої справи. Виглядав вiн майже як звичайно. Завершуючи не дуже веселий вiзит, я згадав курйозний випадок двадцятилiтньої давнини.
- Пам'ятаєте, Вiктор Михайлович, - сказав я, - через рiк пiсля Вашої появи в Києвi ми з Вами їхали до Москви, i вночi, спросоння, я схопив чоловiка, що виходив з купе, i силою затяг усередину, вирiшивши, що це злодiй. А це були Ви! Тепер для Вас Валентина Михайлiвна буде бiльш надiйним супутником!
Коли, побажавши спокiйної ночi, я виходив з купе, Вiктор Михайлович попросив Валентину Михайлiвну пiдняти йому ноги. - Як боляче ти менi зробила! - почув я наповнений стражданням голос Вiктора Михайловича.
Ця зустрiч з Вiктором Михайловичем була останньою. Тодi не думав, що побачу його через три мiсяцi в Києвi, у конференц-залi Академiї, куди проститися з ним прийшли, здавалося, спiвробiтники всiєї Академiї наук.
* * *
Я не буду повторювати результати своїх наукових дослiджень, про їх сказано ранiше. Нi в якому разi не хочу порiвнювати себе з iстинно талановитою людиною - Вiктором Михайловичем Глушковим - засновником Iнституту кiбернетики НАН України й основоположником iнформацiйних технологiй в Українi. Замiсть цього хотiв би навести власну оцiнку моєї дiяльностi, записану в зошитi для замiток на пам'ять ще майже 15 рокiв тому, коли пiсля iнфаркту я зумiв знову зайнятися роботою.
"1 липня 1990 р. Подумалося: добре, коли в людини є талант. Якщо вiн не погублений самим або чужими людьми - заздрiсникiв i дурнiв у нас вистачає - то життя, iмовiрно, цiкавiше. Точнiше - думаю, що в такої людини бiльше шансiв прожити довше, а то i вiчно. Вiчно в змiстi духовного слiду на Землi, вiдбитого в унiкальних художнiх картинах, великих музичних i лiтературних творах, видатних винаходах i вiдкриттях та iн.
Чи є в мене справжнiй талант? Упевнений абсолютно - немає! Мої деякi успiхи в життi зв'язанi з тим, що я всю, якщо можна так сказати, творчу частину життя намагався робити те, що здавалося менi корисним, без утоми, без облiку стану здоров'я, без особливої системи, але досить цiлеспрямовано. Така здатнiсть людини не втрачати часу пустопорожнє теж дає непоганi результати."
Думаю, що "непоганi результати" - це КМШП "Днепр", експонується в Державному полiтехнiчному музеї в Москвi i на моїй батькiвщинi - в селищi Лух Iванiвської областi в музеї iм. М.М. Бенардоса, злагоджена i результативна протягом тридцяти рокiв робота керованого мною вiддiлення кiбернетичної технiки, книги по iсторiї вiтчизняної комп'ютерної науки i технiки, що одержали визнання й у нас i за рубежем. Останнє випливає з того, що ряд книг з iсторiї створення перших комп'ютерiв у свiтi з’явилися в Нiмеччинi, Англiї, Iталiї, Австрiї, США. У них гiдне мiсце зайняли матерiали з моїх монографiй. От-от з'явиться в США в перекладi на англiйську мову моя улюблена книга "Iсторiя обчислювальної технiки в особах" - про комп'ютерних пiонерiв Радянського Союзу. Одержала визнання української наукової громадськостi книга про президента Нацiональної академiї наук "Академiк Борис Патон. Праця на все життя". Сподiваюся, що до цих книг додасться i ця, котру я закiнчую. Так що "слiд на Землi" усе-таки залишиться.
* * *
Не можу не сказати кiлька слiв про Миколу Михайловича Амосова, що теж зустрiвся на моєму шляху.
Микола Михайлович був душею i серцем створеного мною неофiцiйного Клуба вчених (Клуба Амосова), що протягом останнiх 10 рокiв його життя регулярно два рази на мiсяць збирався в Будинку вчених НАН України. Його членами були дванадцять академiкiв, шiсть членiв-кореспондентiв, десять докторiв наук. Метою Клуба були зустрiчi з найбiльш компетентними людьми, щоб з перших рук одержати й обговорити iнформацiю про те, що вiдбувається в Українi. Зустрiчi почалися в 1994 роцi. Iм'я Амосова залучало дуже цiкавих гостей, тому кожна зустрiч була визначною подiєю i закiнчувалася жаркою вiдвертою дискусiєю, тон якiй задавав М.М. Амосов. Не випадково один з гостей (англiйський посол) сказав наприкiнцi зустрiчi:
- Не думав, що менi доведеться сидiти на такому "гарячому" стiльцi.
Члени Клубу активно брали участь в обговореннi тем i проблем, що пiднiмали гостi, i все-таки самим активним учасником зустрiчей був Микола Михайлович.
До 85-рiччя Миколи Михайловича йому подарували комп'ютер. Вiн дуже швидко освоїв роботу з ним, через Iнтернет став спiлкуватися зi своїми однодумцями за рубежем. Був пiдготовлений Iнтернет-сайт Амосова, що одержав велику популярнiсть (тисячi вiдвiдувань за день).
Цiкаво, що вiн категорично вiдмовлявся взяти комп'ютер, як занадто дорогий подарунок, i лише пiсля довгих домовленостей погодився. А потiм активно використовував його при пiдготовцi своїх книг. В усьому цьому йому активно допомагала Вiра Борисiвна Бiгдан, моя дочка.
Члени Клуба стали свiдками творчого i фiзичного злету М.М. Амосова. В цi роки з'явилися його книги: "Преодоление старости", "Голоса времен", "Энциклопедия Амосова", "Размышления об обществе, будущем и об Украине", "Здоров'я", "Эксперимент (омолодження через великi фiзичнi навантаження)", "Родителям о детях", "Мысли и сердце" (перевидання), "Мировоззрение", "Идеология для Украины".
Неймовiрною напругою фiзичних i духовних сил вiн буквально вирвав у природи ще десять рокiв активного творчого життя.
Пiд його керiвництвом були виконанi дослiдження зi штучного iнтелекту, роботам, нейронної ЕОМ. Його книги, i не тiльки книги, а i статтi у провiдних перiодичних виданнях, його виступи перед великими аудиторiями викликали величезний iнтерес своєю вiдвертiстю - про що б вiн не писав або говорив - про себе, про роботу хiрурга, про недолiки нашого суспiльства - усе ставало помiтною подiєю, що впливає на наше життя, що надихає своєю правотою, щирiстю, переконанiстю.
I так вiн трудився до останнього дня свого життя.
По Iнтернету вiн зв'язувався з усiм свiтом, i свiт вiдповiдав йому численними листами, вiдгуками про його книги, теплими словами подяки за усе зроблене їм для людей.
12 грудня 2002 року Миколи Михайловича не стало... Важко в це повiрити... Всього за шiсть днiв я був у нього дома i передав касету з поздоровленнями з днем народження вiд членiв Клуба. Здавалося, вiн не мiняється з часом, буде жити i жити, даруючи людям розумнi книги, iнтерв'ю з животрепетних питань, допомагаючи своїм оптимiзмом, добрими радами, прямотою i вiдкритiстю своїх неординарних поглядiв на життя, суспiльство, наше майбутнє.
* * *
Ще кiлька слiв хотiлося б сказати про Бориса Євгеновича Патона. У моїй книзi "Академiк Борис Патон. Праця на все життя" (Київ. Наукова думка. 2002. 339 с. iл.) докладно описанi його життя i творчiсть. Я мав щастя не раз розмовляти з ним, коли готував книгу. Це воiстину унiкальна людина i, щоб добре дiзнатися про нього, треба хоча б прочитати мою книгу. Ще краще - зустрiтися з ним, якщо повезе. Слава богу, вiн живе i здраствує. Його кредо, передане в спадщину - "праця на все життя". Минуле пiвстолiття - свiдок цьому. У третiй частинi книги "Очима очевидця" показана його визначальна роль у збереженнi Академiї.
Про таких людей як Б.Є. Патон, С.О. Лебедєв, В.М. Глушков, М.М. Амосов чудово сказано у книзi Н.В. Гончаренко "Генiї в мистецтвi i науцi" (М., 1991 р. - С. 379): "Можна до межi iнтенсифiкувати своє життя, об'їхати кiлька разiв навколо свiту, вiдвiдати найбiльшi мiста свiту, перечитати максимальну кiлькiсть лiтературних i наукових шедеврiв, спiлкуватися з найцiкавiшими сучасниками, взяти активну участь у найвидатнiших подiях столiття, тобто продовжити своє життя як би усередину, в глибину, в ширину, але воно все-таки залишається тiльки одним, час для якого природа вiдпустила не дуже щедро. Так, у всякому разi, здається людям. I чи створив ти щось велике i довговiчне або тяг сумовиту рутину конторського службовця, ти мiг збагатити або знебарвити лише одне своє життя, за межами якого - абсолютна рiвнiсть однакового небуття для усiх. Генiй глибше iнших усвiдомлює це i, не пiддаючись пробi скептичного - "який сенс надривати свої сили", - намагається шляхом неймовiрної творчої працi вкласти в одне життя багато, збагативши його змiстовнiсть."
* * *
Десь у 1970 роцi мене потягнуло в рiднi мiсця, i я з родиною, на "Волзi" проїхав по мiстах "Золотого кiльця", а потiм вирiшив вiдвiдати Лух, Вознесення i Родники. За минулi три десятки рокiв усе, звичайно, змiнилося. Лух запам'ятався товстим шаром пилу, що лежав на дорозi, яка проходить через центр мiстечка. Нiяких емоцiй вiд вiдвiдування мiста, де народився, у мене не було, хотiлося швидше виїхати i позбутися пилу, який проникав всюди. Село Вознесення й обрадувало i засмутило - багато чого з первозданної природи, що оточувала його, збереглося, але красива церква була в роки вiйни розiбрана по цеглинцi на фундаменти будинкiв, грубки й iнше. Мiсто Родники запам'яталося вулицями, на яких для дорожнiх покрить замiсть асфальту використовували шлак, що було дуже незручно для машин i пiшоходiв.
Напевно, цими враженнями вiд рiдних мiсць я б i обмежився. I все-таки не даремно говорять: "Випадок малоймовiрний, але щедрий". I вiн вiдбувся. У 1999 роцi, коли я став готувати книгу про Бориса Євгеновича Патона, у Президiї Академiї менi показали зiбранi за багато рокiв фотографiї, знятi пiд час численних поїздок президента по Українi i за рубежем i присланi йому пiсля повернення. Узявши перший конверт, я побачив на ньому зворотну адресу, де був зазначений... Лух! У листi, адресованому Б.Є. Патону, говорилося, що посилаються знiмки, що були зробленi пiд час вiдвiдування Луха делегацiєю вчених, що приїхала з Iванова, де проходили ювiлейнi збори Росiйської академiї наук, присвяченi 100-рiччю з дня народження винахiдника дугового зварювання Миколи Миколайовича Бенардоса, який довгий час жив у родовому маєтку його матерi поблизу Луха. Делегацiя учасникiв ювiлейних зборiв, у яку входили президенти АН СРСР О.П. Александров i АН УРСР Б.Є. Патон i ряд iнших вiдомих учених приїхали в Лух на вiдкриття музею iменi М.М. Бенардоса i встановленого в селищi Лух пам'ятника основоположнику дугового зварювання. Там i були зробленi цi фотографiї. На жаль, у конвертi нiяких знiмкiв не виявилося. Я послав листа у Лух iз проханням надiслати фотографiї i з нетерпiнням чекав вiдповiдi. Автором знiмкiв виявився вчитель iнформатики однiєї з лухських шкiл Юрiй Михайлович Фокiн. Вiн надiслав фотографiї, розповiв про створений у селищi Лух музей iменi М.М. Бенардоса i про те, як перетворився Лух при пiдготовцi до 100-рiччя М.М. Бенардоса: дороги в мiстечку були заасфальтованi, побудоване прекрасне шосе, що з'єднало Лух з Iвановом, багато будинкiв вiдремонтованi. У свою чергу, я надiслав йому (i для шкiльної бiблiотеки) кiлька книг "Iсторiя обчислювальної технiки в особах". Велику лепту в благоустрiй Луха внiс спiвробiтник Iнституту електрозварювання iм. Є.О. Патона Олександр Миколайович Корнiєнко. Вдячнi луховчанi присвоїли йому звання почесного громадянина мiста Луха.
Напевно, на цьому все б i закiнчилося, якби стараннями О.М. Корнiєнко в селищi Лух, а точнiше в музеї iм. М.М. Бенардоса не довiдалися б про свого земляка.
Керiвництво музею М.М. Бенардоса звернулося в Московський полiтехнiчний музей iз проханням передати наявний у них другий екземпляр КМШП "Днепр" цьому музею. Для маленького мiстечка показалося престижним зберегти пам'ять про уродженця Луха, єдиного на мiстечко члена-кореспондента, що створив, до того ж першу в СРСР напiвпровiдникову керуючу машину широкого призначення КМШП "Днепр".
От i вийшло, що почавши багато рокiв тому рух у селищi Лух, "колесо" мого життя, пройшовши малопомiтними дорогами дитинства i юностi, прокотилося по заповненими смертями дорогам вiйни, пiввiку котилося усе далi i далi по кам'янистих стежках науки, маючи вже серйознi поломки, не знаючи чим усе це закiнчиться. Нарештi доля зробила вибiр, зупинившись на краєзнавчому музеї iменi М.М. Бенардоса в селищi Лух, в якому вирiшили зберегти пам'ять про свого земляка. А щоб закрiпити цей вибiр остаточно, музей привiз у Лух мої книги й установив у музеї КМШП "Днепр". Я сердечно дякую директору музею Галинi Iванiвнi Ширшовiй за увагу, проявлену до свого земляка.
Чому ж КМШП "Днепр" з'явилася в селищi Лух, а не в Києвi на своїй iсторичнiй батькiвщинi? Ще за три роки до передачi КМШП "Днепр" у Лух, я рекомендував Державному полiтехнiчному музею в Києвi установити в ньому КМШП "Днепр". Московський полiтехнiчний музей, маючи два екземпляри цiєї машини i з огляду на мою велику допомогу в роботi музею, погодився передати в Київ один екземпляр КМШП "Днепр", про що я вiдразу ж сповiстив київський музей. Моя пропозицiя була прийнята з ентузiазмом, але на цьому усе закiнчилося, а, точнiше, уже три роки робляться слабкi спроби переправити машину в Київ. Виявилося, що на це немає коштiв, i багато iнших причин.
Коли музей iменi М.М. Бенардоса захотiв привезти КМШП "Днепр" у Лух, я подзвонив про це директору київського музею Леонiдовi Олександровичу Гриффину i запитав, як менi дiяти.
- Нехай вони беруть машину, ми не зумiли це зробити ранiш, не зумiємо i зараз. - Такою була вiдповiдь.
Звичайно, шкода! Не зумiли зберегти "МЭСМ", не подбали про першу в СРСР напiвпровiдникову керуючу машину широкого призначення.
Але, як говорять - немає худа без добра - другий екземпляр КМШП "Днепр" уже не зберiгається в запаснику Державного полiтехнiчного музею в Москвi, а став експонатом у Краєзнавчому музеї iменi М.М. Бенардоса в селищi Лух. На прохання музею до неї додалися мої книги по iсторiї розвитку комп'ютерної науки i технiки, книги про мою участь у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi, копiя мого листа канцлеру Нiмеччини Колю в зв'язку з 50-рiччям нападу гiтлерiвцiв на Радянський Союз (я послав йому свою книгу "Участь свою не выбирали", видану до цiєї дати) i копiя його вiдповiдi до мене. Сподiваюся, що в музеї з'явиться i ця книга, яку я все-таки встиг закiнчити. Для мене такий поворот подiй став буквально символiчним -"колесо" мого життя докотилося до мiсця, де колись батько засмучено сказав моїй мамi: "Ну, от, народився ще один хлопчисько". Батько мав пiдставу сказати цi слова - я був третiм сином. Але вийшло так, що старший син не дожив до двох рокiв, середнiй був убитий на вiйнi, а народжена пiсля мене сестра загинула в 32 роки через помилковий дiагноз лiкаря.
Важкi удари долi, що випали на долю батькiв не були виключенням. Майже кожна родина того часу понесла подiбнi втрати.
У мене, крiм трьох уже дорослих дiтей, ростуть п'ять славних онукiв i є навiть правнук. Родове дерево, на якому безжалiсно було пiдрублено основне гiлля, усе-таки зазеленiло.
Оглядаючись на минуле
Переклад з росiйської глави з книги Б.М.Малиновського "Нет ничего дороже", Стор. 101-103
Київ, "ЧП Горобец". 2005, 336 стор., 272 ил., ISBN 966-8508-04-1