Розвиток освіти на шполянщині

Вид материала

Документы

Содержание 50-х років ХХ століття) VІ. Суперечливий характер розвитку освіти VІІ. Зміни в школах після проголошення

Подобный материал:

• Анотований перелік навчально-методичної літератури, що видана з грифом Міністерства, 100.96kb.
• Розвиток освіти на Черкащині, 140.08kb.
• Управління освіти І науки, 115.73kb.
• Система управління якістю відділ освіти лозівської міської ради харківської області, 206.47kb.
• Розвиток системи охорони, 234.96kb.
• Довідка про розвиток освіти в Кролевецькому районі за 9 місяців 2011 року, 110.45kb.
• • губи розтягнуті в посмішку, 659.43kb.
• Тема № Система освіти в Україні та навчання іноземних мов > Основні принципи освіти, 1347.41kb.
• Методичні рекомендації для учителів фізики щодо підготовки учнів до зовнішнього незалежного, 187.27kb.
• Од є початком особливої навчальної діяльності, яка вимагає від дитини не лише значного, 367.59kb.

V. Відродження і дальший розвиток шкільної справи (друга половина 40-х-перша половина

50-х років ХХ століття)


Друга половина 40-х років ХХ століття характеризується поліпшенням стану освітянської галузі. Були повністю відремонтовані шкільні приміщення, зростав випуск підручників, зошитів, ручок, олівців, навчального приладдя.

Розширялась мережа семирічних шкіл. Деякі з них, які до війни були семирічними, в перші повоєнні роки функціонували як початкові, оскільки батьки не в змозі були фінансово забезпечити своїх дітей підручниками, одягом і взуттям, тому діти старшого віку не всі відвідували школу. А обов’язковою лишалась після війни лише початкова, чотирьохрічна освіта. Відновили свою діяльність після війни, як початкові, Скотарівська, Станіславчицька, Іскренська та Шполянська №5 школи. В Скотарівській школі, наприклад, було більше як 300 дітей. Середня наповнюваність класів перевищувала 40 учнів. Працювала вона в дві зміни. Парт і ослонів не вистачало, тому учні під час уроків сиділи і на підлозі, і на підвіконнях. Зошитів не було, тому писали на шматочках паперових мішків з-під мінеральних добрив чи цукру. Вчителі Кельбас Зінаїда, Ващенко Марія і Медянівська Віра ночами розкреслювали „косу лінію” кожному учневі на обривках паперових мішків. Підручників у дітей не було, був лише один – у вчительки. Вона давала його кращому учневі додому, до якого приходили однокласники і всі разом виконували домашні завдання.

В 1946 р. до школи прибув демобілізований з армії Григорій Самохатній, який до війни був директором школи. Він привіз дуже дефіцитні речі – 100 штук пер, якими учні згодом користувались кілька років. Із 1946 р. школа стає чотирьохрічною. Умови праці вчителів були важкими. Крім того, зарплату їм виплачували нерегулярно. Своєчасно її одержував лише директор. Тільки після грошової реформи в грудні 1947 р. вчителі стали регулярно отримувати зарплату. З 1947 р. в школу також стали надходити зошити, олівці, пера і підручники. Проте спочатку їх було мало і один підручник видавали на 3-5 учнів.

В 1948 р. з початкових стали семирічними Буртівська, Іскренська, Мар'янівська і Шполянська школа №5, а в 1950 р. – Скотарівська школа.

1948 р. вважається початком існування Шполянської школи №2. Спочатку це була 3-класна початкова школа в дореволюційному приміщенні по вулиці Пролетарській, 20. До війни це було одне з приміщень школи №4. Ця будівля в минулому належала сім'ї єврейського підприємця, яку конфіскувала держава в 30-і роки. У восьми кімнатах будівлі знаходились класи, які обігрівались грубами. Першим директором школи №2 був колишній фронтовик Микола Петрович Задорожній (1948-1950 рр.).

В 1949 р. в СРСР було проголошено курс на завершення переходу до обов'язкової семирічної освіти і про початок переходу в містах до десятирічної. Досягнення в цій справі, як було звично в ті часи, пов'язували з мудрим керівництвом комуністичної партії на чолі з Й.Сталіним. Йому в грудні 1949 р. виповнилось 70 років, тому в зв’язку з цією ювілейною датою в усіх школах проводились різноманітні виховні позакласні заходи.

Щороку 5 грудня також відзначалося свято „сталінської конституції”, а в 10 класі вивчався спеціальний предмет, де учні знайомились із змістом Конституції СРСР.

Для швидшого охоплення дітей семирічною освітою початкові школи Шполянську №2 в 1950 р., а Нечаївську в 1952 р. перетворили в семирічні.

Одночасно деякі семирічні школи перетворювали в середні, десятирічні школи. Так, в 1951/1952 н.р. в середні було реорганізовано Шполянську №3, Лозуватську, Товмацьку, Кримківську, Сигнаївську, Антонівську, Лебединську №1 семирічні школи. В 1954 р. середніми стали Васильківська №1 і Матусівська №2 семирічні школи. А в 1955 р. відбувся перший випуск десятикласників середньої школи в с. Топильна (яке до 1959 р. входило ще до складу Вільшанського району, згодом розформованого).

40-50-і роки характерні великими заходами держави щодо повної ліквідації дитячої бездоглядності. З цією метою в Шполі було відкрито два дитячі будинки. Перший з них відкрили в колишньому двоповерховому дворянському палаці в районі Верхньої Дар'ївки ще весною 1944 р. До війни в цьому будинку знаходився спец дитбудинок для дітей, батьки яких були репресовані в 30-і роки.

Директором дитбудинку в 1944 р. призначили Степана Герасименка, який до війни працював на аналогічній посаді в дитбудинку, розташованому в приміщеннях колишнього Лебединського жіночого монастиря в Грабському лісі. У Верхньодар'ївському дитбудинку з'явилося підсобне господарство: ферма для вирощування свиней і корів та пасіка, завдяки цьому харчування дітей було непоганим. Крім того, кілька повоєнних років надходила ще й гуманітарна допомога з США, зокрема яєчний порошок.

В 1947 р. в Шполі в районі Нижньої Дар'ївки було відкрито ще один дитбудинок, в якому виховувались переважно сироти з сімей, батьки яких працювали залізничниками. Коли діти підростали, вони йшли вчитись в російськомовну семирічну школу, яка діяла при дитбудинку. Ця школа під №42 перебувала в управлінні Одеської залізниці. В 1954 р. тут навчалось 88 дітей. Після закриття в 1956 р. дитбудинку школа продовжувала своє існування. В ній згодом стали вчитись не лише діти-сироти, а й діти з сімей працівників колгоспу „Радянський хлібороб”.

В повоєнні роки в школах з'явилось багато нових вчителів, оскільки значна частина довоєнних загинула на війні. Зокрема не повернулися додому колишні вчителі Шполянської школи №1 Струмінський Сергій Федорович, Гайдаєнко Леонід Оксентійович, Рудь Олекса Оксентійович.

В Шполянській школі №1 стали працювати після війни вчителі фізики і математики Григорій Якович Шевчук, російської мови і літератури Ричевольська Софія Петрівна, Ісак Абрамович Чеповецький і Ріва Соломонівна Шульман, історії Михайло Євтихійович Шестун і Оксана Трохимівна Гребенюк, географії і біології Іван Іванович Бойкиня, хімії Ліна Яківна Єжелі, креслення Володимир Іванович Березенко, трудового навчання Зіна Іванівна Долінська, фізкультури Іван Захарович Березенко.

Поряд з ними продовжували працювати і вчителі довоєнного часу: директор школи Іван Іванович Бджола, вчителі математики Григорій Йосипович Чепур, української мови Наталія Василівна Клименко.

40-і роки були роками особливого посилення партійного контролю над інтелігенцією, це був час так званої „жданівщини” і боротьби з „українським буржуазним націоналізмом” та „космополітизмом”. Тривали і далі сталінські репресії. Зачепили вони і Шполянщину. В 1948 р. за фальшивим доносом органи держбезпеки заарештували колишнього фронтовика, батька двох дітей, вчителя історії Шполянської школи №1 Михайла Євтихійовича Шестуна, якого згодом було засуджено на тривалий термін позбавлення волі. Лише після смерті Сталіна він був звільнений з ув'язнення.

Проте доля уродженця Шполи письменника Іцика Фефера, заарештованого в Москві в цьому ж 1948 р. за брехливими звинуваченнями в антирадянській діяльності, виявилась значно трагічнішою. В 1952 р. він був розстріляний. Його родичі в Шполі з жахом дивились у своє майбутнє.

Проте, незважаючи на існування тоталітарної комуністичної системи, освіта розвивалась. Успішно йшов перехід до загальної семирічної освіти, швидко було ліквідовано дитячу бездоглядність і злочинність, розвивалась система вечірньої і заочної освіти. В Шполі діяла вечірня середня школа (5-10 класи) для працюючої молоді (директорами якої були Рахіль Яківна Шуліменко, а згодом Микола Петрович Задорожній).

За успішністю учнів був встановлений суворий контроль і облік. Проводились перевідні і випускні екзамени. Невстигаючих учнів лишали на повторний рік навчання.

В 1953 р. в Україні було завершено перехід до загальної семирічної освіти. В її школах в цей час працювало близько 300.000 вчителів. Кращі з них удостоювались почесних звань і державних нагород. Серед них були і вчителі Шполянської середньої школи №1. Так, вчителька української мови і літератури Клименко Наталія Василівна вперше на Шполянщині 18 травня 1950 р. була удостоєна звання „Заслужений вчитель України”. А 1 лютого 1952 р. такого ж звання був удостоєний і вчитель математики цієї школи Григорій Якович Шевчук. Вони також були нагороджені орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора. Урядові нагороди мала і вчителька історії цієї ж школи Гребенюк Оксана Трохимівна.

Шполянська школа №1 стала найавторитетнішою в районі. Тут вчилися діти партійно-державного керівництва. Зокрема, в 1950 р. цю школу закінчила Бубновська Галина – дочка секретаря Шполянського райкому партії, і Млієвська Єлизавета – дочка директора меблевої фабрики в Шполі.

Після смерті Сталіна в 1953 р. повіяли вітри лібералізації суспільного життя. Припинилися масові політичні репресії. Все більшого розвитку набував процес поширення середньої освіти. Повертались з тюрем незаконно засуджені люди.

В 1954 р. було збудоване нове двоповерхове приміщення Шполянської середньої школи №1 – найкраще на той час в районі, яке мало 10 просторих класних кімнат.

Середню освіту в цій школі здобували також діти з сусідніх сіл Іскрене, Кримок, Мар'янівки, для яких ще з 1949 р. існували шкільні гуртожитки. Після цього одне із колишніх приміщень школи №1 (біля міського парку) передали школі №4, яка згодом стала теж середньою (десятирічною).

Навчання в 8-10 класах лишалось і далі платним (ще з 1940 р.). Так, в 1956 р. щорічна плата за навчання складала 150 рублів, з них 75 рублів батьки повинні були заплатити до 1 жовтня, а ще 75 рублів - до 1 лютого.

З 1954 р. було припинено викладання в школах курсу „Військова справа”.

7 січня 1954 р. було утворено Черкаську область, до складу якої ввійшли три міста обласного підпорядкування – Черкаси, Умань, Сміла, а також 29 районів Київської (серед них і Шполянський), Полтавської, Кіровоградської та Вінницької областей.

В січні 1957 р. територія Мокро-Калигірського району, який розформували, ввійшла до складу Шполянського району. Також після розформування в жовтні 1959 р. Златопільського району частина сіл (Журавка, Маслове, Межигірка, Лип'янка, Нечаєве) теж ввійшла до складу Шполянського району, як і село Топильна (після розформування Вільшанського району). Тому кількість шкіл в Шполянському районі на початок 60-х років досягла 58.


VІ. Суперечливий характер розвитку освіти

(середини 50-х – початок 90-х років ХХ століття)


Хрущовські реформи зачепили і школу. В грудні 1958 р. в СРСР було прийнято Закон „Про зміцнення зв’язку школи з життям і дальший розвиток системи народної освіти в СРСР”. А в квітні 1959 р. аналогічний закон було прийнято і в Україні. Відповідно з цими законами семирічні школи перетворювались у восьмирічні, а середні десятирічні – в одинадцятирічні. Восьмирічна освіта проголошувалась обов'язковою. Навчання в старших класах ставало безкоштовним.

Стратегічним напрямом у розвитку школи було визначено політехнізацією і зміцнення зв’язку школи з виробництвом. Такий курс був обумовлений початком науково-технічної революції в світі.

В школах вводилось виробниче навчання, створювались учнівські виробничі бригади різного профілю. Запроваджувалась посада заступника директора з виробничого навчання. Одинадцятирічні середні школи отримали нову офіційну назву „Середня загальноосвітня трудова політехнічна школа з виробничим навчанням”. І такі школи проіснували до 1965 р., коли знову повернулись на 10-річний термін навчання.

В шполянських школах стали вивчати столярну, тракторну, автомобільну справу. В приміщенні старого будинку школи №1 обладнується кабінет для трудового навчання учнів. Згодом були збудовані майстерні, в яких спочатку знаходилось лише два деревообробні і три металообробні верстати та гаражі для автомобілів.

Учні шкіл на уроках трудового навчання виїжджали в колгоспи району, допомагаючи їм в проведенні сільськогосподарських робіт.

А в сільських школах створювались учнівські виробничі бригади, за якими постійно закріплювалась певна площа землі. Перша навчально-виробнича бригада в районі була створена в 1958 р. в селі Лозуватка. Вона обробляла 39 гектарів землі, яку їй виділив колгосп імені Першого Травня.

Замість попередньої системи трудових ресурсів і ремісничих училищ в Україні розгорталась мережа професійно-технічних училищ, які мали готувати більш кваліфікованих робітників для промисловості і сільського господарства. На 1965 р. в Черкаській області діяло вже 17 таких училищ, але в районі не було створено жодного. Лише в 1976 р. для підготовки майбутніх робітників в Шполі відкрили міжшкільний навчально-виробничий комбінат, який очолив Олексій Іванович Габелок. Комбінат готував спеціалістів з автомобільної, швейної, автотракторної, столярної, токарної і будівельної справи, а згодом і молодших медсестер, секретарів-друкарок, бухгалтерів-обліковців, кулінарів.

В другій половині 50-х років всі школи були електрифіковані, що значно поліпшило умови навчання учнів.

Велика увага в 60-70-і роки приділялась і роботі учнів під час літньої практики на пришкільних ділянках. Тут вони проводили різноманітні агрономічні досліди, старанно доглядали посіви картоплі, буряків, моркви, кукурудзи, вивчаючи вплив на їх ріст різних мінеральних добрив. Серед міських шкіл найкращих результатів в цій справі добивалась вчителька школи №1 Галина Минівна Куцовіл. Її учні також старанно доглядали центральну клумбу перед школою, яка в теплий період року потопала в великій кількості квітів (зокрема петунії і вербени).

На північний захід від старого приміщення школи №1 знаходився великий парк, який простягався аж до берегів річки Шполки. В ньому росли дерева різного віку, а також ряди акуратно підстрижених кущів, зокрема жовтої акації. Алейки між кущами були акуратно посипані піском, обіч них стояли лавки для сидіння. В парку знаходилась братська могила радянських воїнів, які загинули при визволенні Шполянщини в січні-лютому 1944 р., та пам'ятник герою-солдату.

В парку проводились різні позакласні заходи.

З метою комуністичного виховання учні шкіл залучались до проведення загальноміських демонстрацій, присвячених дню 7 листопада (роковинам Жовтневої революції 1917 р. в Росії, в ході якої до влади прийшли більшовики на чолі з Леніним) та 1 Травня (святу міжнародної солідарності трудящих).

Але виховували і такі події, яка сталася, наприклад, влітку 1956 р. і надовго закарбувалась в пам'яті учнів. Розпочалися екзамени. Проходили вони і в 10-Б класі Шполянської середньої школи №1, де навчався Анатолій Таранець. Хлопець був добрим спортсменом, гарно малював, мріяв стати військовим льотчиком. Але доля склалася в нього інакше. 5 червня 1956 р. в Шполянській МТС, яка знаходилась на місці нинішнього автопарку, спалахнула пожежа. Учні 10-Б класу були на консультації з хімії і якраз вийшли на перерву. Коли вони побачили заграву пожежі, всі побігли до МТС. Анатолій з товаришами кинувся в палаючі майстерні і став виносити з них запасні частини до тракторів і автомобілів. Але в майстерні від вогню тріснула балка і впала на юнака. На ньому загорівся одяг. Дорослі збили з юнака вогонь і відправили в лікарню. Кілька днів лікарі боролись за життя 18-річного хлопця, але опіки шкіри були дуже великими і Анатолій помер. Згодом на честь його подвигу вулицю Садову в Шполі перейменували на вулицю Анатолія Таранця, а в 1988 р. на фасаді школи, де вчився юнак-герой, було відкрито меморіальну дошку.

В 1956 р. також було перепрофільовано Шполянський дитбудинок у Верхній Дар'ївці в заклад нового типу – школу-інтернат з виробничим навчанням. Тут залишилось 70 дітей-сиріт. Навчались вони на першому поверсі (де було п'ять класів), а на другому поверсі були спальні кімнати. Обігрівалось приміщення за допомогою пічного опалення.

В 1960 р. побудували новий триповерховий спальний корпус, їдальню, котельню, пральний комплекс, внаслідок чого умови життя дітей в інтернаті значно поліпшились.

Школа мала велике підсобне господарство – 31 гектар землі, 8 корів, 4 коней, 100 голів свиней, два трактори, автомобіль, пасіку, кролеферму.

Учні працювали разом з вчителями: вирощували овочеві культури, доглядали тварин. Оскільки своїх комбайнів в школі не було, то зернові культури жали серпами, в’язали у снопи, а потім молотили комбайнами, які приїжджали з села Василькова.

В школі працювали гуртки, була столярна, чоботарна і швейна майстерні, де дівчата старших класів самі шили собі різний одяг. Крім того, учні за державний кошт забезпечувались парадною, шкільною та робочою формою. Першим директором школи-інтернату був Микола Гадіон (в 1956 р.), згодом – Григорій Цибуля, потім О.В.Мірошник, В.П.Запорожан, В.Д.Вербівський.

Про те, що навчально-виховний процес в цій школі був на високому рівні свідчить той факт, що багато її випускників стали відомими людьми. Так Микола Коваленко став професором, доктором медичних наук, Анатолій Циганков – генерал-лейтенантом радянської армії, Микола Метелиця – начальником будівельного управління Київського метробуду, заслуженим будівельником України, брати Руслан та Віктор Бесєдіни – лікарями.

В 1961 р. російськомовну школу №42 Одеської залізниці в Нижній Дар'ївці було передано в управління Міністерства освіти України і вона стала іменуватись Шполянською восьмирічною школою №7. В ній було вісім класних кімнат, добре обладнані майстерні.

50-60-і роки минулого століття характерні зростанням престижу освіти. Саме в цей час з'явився конкурс при вступі у вищі навчальні заклади. Це був час початку освоєння космосу і бурхливого розвитку хімічної промисловості та машинобудування. Тому був дуже великий інтерес учнів до вивчення фізики, хімії і біології, оскільки професії інженера, механіка і технолога тоді були дуже затребуваними суспільством. Адже в країні йшло велике промислове будівництво, яке вимагало саме спеціалістів цих професій для нових фабрик і заводів.

В школах працювало багато вчителів, які досконало знали цей предмет і передавали свої знання учням. Це, зокрема вчителі Шполянської школи №1 Віра Кузьмівна Мельник (хімія), Олександр Устимович Гончаренко (фізика), Галина Минівна Куцовіл (біологія), Олекса Юхимович Драч (географія), Володимир Іванович Березенко (креслення), Григорій Остапович Клювак (математика), Антон Макарович Старинець (завуч).

Привабливою в ці роки була також професія лікаря. Саме в 1964 р. уродженець Шполи Олексій Коломійченко отримав найпрестижнішу в СРСР Ленінську премію за досягнення в галузі медицини. Він часто бував в Шполі, про нього знала не тільки Черкащина, а й вся Україна. З нього брали приклад молоді покоління.

Так співпало, що саме три випускники Шполянської школи №1, які закінчили її в 1965 р., досягли згодом великих успіхів в науці. Так, Соломко Анатолій став кандидатом, а згодом і доктором медичних наук, Бісноватий Зіновій – кандидатом технічних наук, Зільберварг Руслан – кандидатом сільськогосподарських наук.

В зазначених здобутках незаперечна заслуга і педагогічних працівників, і організаторів освіти 40-60 років – завідуючих Сала С.Ю., Бараненка П.І., Осипенка І.В., Скринника Д.М., Ганзенка А.А.

Початок 60-х років ХХ століття був характерний черговим посиленням ідеологічного тиску комуністичної партії на систему освіти. В жовтні 1961 р. ХХІІ з'їзд КПРС в Москві прийняв третю програму комуністичної партії, яка передбачала створення через 20 років „земного раю” – комунізму. Тому в школах розгорнулась пропаганда цього курсу партії, зокрема посилювалась увага до виховного процесу, оскільки учнів слід було виховувати згідно норм так званого Морального кодексу будівника комунізму, який був складовою частиною нової програми партії. В 1962 р. в 10-х класах ввели вивчення курсу суспільствознавства. В позакласній роботі проводились численні заходи, на яких учні вихваляли комуністичні ідеї, як єдино правильні. Вивчення комуністичних ідей починалась в дитячій піонерській організації, яка об'єднувала всіх дітей віком 10-14 років. Для піонерських зборів, присвяченим ювілейним датам, використовувався піонерський парк, створений в центрі Шполи. На його центральній клумбі було встановлено скульптурне зображення піонерів.

В ці роки проводився також курс на охоплення всіх старшокласників 14-17 років комсомольською молодіжною організацією. Комсомольці читали і конспектували твори В.Леніна та документи партійних з'їздів, щоб засвоїти суть комуністичних ідей. Згодом вони складали так звані „ленінські заліки”, які особливо активізувались в 1967 р. (на відзнаку 50-річчя жовтневої революції) і в 1970 р. (на відзнаку 100-річчя від дня народження В.Леніна).

В школах діяли також організації комуністичної партії, в які входили вчителі. І хоч не всі вони були комуністами, але мали відвідувати партійні збори, які великого ефекту для поліпшення навчально-виховного процесу не справляли.

В цілому ж 60-і роки стали кроком уперед в розвитку освіти і пристосуванні її до вимог науково-технічної революції, яка розгорталася у світі.

Більшість учнів тоді розуміли престижність здобуття знань і наполегливо працювали над їх оволодінням. Дисциплінованості школярів сприяло і запровадження в 60-і роки нової учнівської форми: для хлопчиків – штани і піджак сірого кольору, для дівчат – коричневе плаття з фартушком чорного або білого кольору. Але частина хлопців носила і темно-сині френчі і штани.

Вчителі 60-х років відрізнялися охайністю і акуратністю одягу, що позитивно впливало на учнів.

Професія вчителя в ці роки була досить престижною, про що свідчила наявність щорічних конкурсів серед абітурієнтів при вступі в педагогічні інститути.

Частина вчителів за свою зарплату будувала власні будинки.

Інша частина вчителів отримувала квартири від держави.

В 1966-1967 н.р. в Україні розпочався перехід на нові шкільні програми, також вводились нові предмети, зокрема в 8 класі – „Основи Радянської держави і прави”. Знову ввели вивчення військової справи під назвою „початкова військова підготовка”. Згодом вчитель цього предмета отримав статус заступника директора школи. При школах розпочалось будівництво стрілецьких тирів, в шкільних приміщеннях створювались кабінети військової підготовки. В травні випускники 10-х класів чоловічої статі проходили кількаденні військові збори в піонерському таборі „Олімпія” в урочищі „Півники” недалеко від с.Кримок. Це свідчило про посилення мілітаризації суспільства.

В 70-і роки було введено нову шкільну форму для дівчаток: піджак, жилет і спідниця (замість коричневих платтів). В школах відбувся перехід на кулькові ручки. Чорнильниця і перо відійшли в минуле. Невдовзі було припинено і викладання предмету „каліграфія” в початкових класах. Це нововведення, з одного боку, спростило процесу навчання письму молодших школярів, а з другого – привело до погіршення почерку у частини учнів.

В 1972 р. було прийнято урядову постанову „Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і дальший розвиток загальноосвітньої школи”, а в 1973 р. парламент СРСР прийняв „Основи законодавства СРСР та союзних республік про народну освіту”. Початкова школа з 4-річної ставала 3-річною, а в 4-10-х класах учнів навчали вже багато вчителів-предметників. Ставилось завдання, щоб всі учні 8-их класів продовжували навчання в 9-10 класах або профтехучилищах і здобували середню освіту. При цьому бажання і можливості учнів до уваги не бралися. Ті учні, які не хотіли навчатись в денній школі, напівпримусово залучались до навчання в заочній або вечірній школах.

В Шполі заочна школа працювала в приміщенні колишньої середньої школи №4 по вулиці Садовій (нині тут районна станція юних техніків).

Гонитва за дутими показниками охоплення молоді загальною середньою освітою, псевдоборотьба з другорічництвом привели до посилення формалізму і бюрократизму в діяльності школи. Численні перевірки шкіл різними районними інстанціями (від райвно до товариства „Знання”) вели до поширення лицемірства, подвійної моралі, а в цілому – до зниження рівня знань випускників. Починає девальвуватись престиж золотих і срібних медалей, якими нагороджували найкращих випускників.

На кінець 70-х років в 23.400 школах України навчалось 7,5 млн. учнів, з них 730.000 закінчили її в 1980 р. Таким чином, фактично всі діти і підлітки в Україні були охоплені обов'язковою загальною середньою освітою. Але рівень знань в частини випускників середньої школи був низьким.

60-70-і роки характеризуються великим розмахом будівництва в районі нових шкіл.

Так, в 1959 р. спорудили нову школу в Кримках, в 1961 р. – нове приміщення школи №5 в Шполі. В цьому ж році відкрили ще одну школу (№3) в Лебедині. В 1962 р. було споруджено нове приміщення школи в Кавунівці, 1963 р. – Ярославці, Надточаївці і Терешках, 1965 р. –Скотаревому, 1967 р. – Топильному, 1968 р. – Станіславчику і Матусові (школа №2), 1969 р. – Соболівці, 1971 р. – Антонівці і Нечаєвому, 1973 р. – Водяному, 1978 р. – Матусові (школа №1).

Але найбільшими школами були Шполянські школи №1 і №3. В 1970 р. добудовується новий спортзал і ліве крило середньої школи №1, а згодом її дах був перекритий оцинкованим залізом. В зв’язку з цим міську середню школу №4 було ліквідовано. Одночасно восьмирічну школу в Нижній Дар'ївці в січні 1973 р. перенумерували з №7 на №4. Таким чином кількість шкіл в Шполі скоротилось з 7 до 6.

В 1976 р. завершується будівництво нової споруди міської школи №3, в яку перейшли на навчання і учні восьмирічної школи №6, яка припинила своє існування. Таким чином з шести денних шкіл в Шполі лишилось п'ять (не рахуючи школи-інтернату).

Будівництво нових шкіл за типовими проектами (а в 60-70-і роки їх збудували 15), а також добудови ряду шкіл (Шполянської №1, Лебединської №2, Іскренської) дали змогу розпочати в 70-і роки масове впровадження в усіх школах кабінетної системи навчання. Ініціатором її впровадження виступила Лип'янська школа (директор Денисенко В.Д.). Школи також перейшли на однозмінний режим роботи. Навчання продовжувалось за шестиденкою (при одному вихідному – неділі), що не сприяло ефективному відпочинку вчителя. Але це компенсувалось тривалою літньою оплачуваною відпусткою.

Одним з кращих не лише в районі, а й в області був кабінет географії, створений в Лебединській школі №1 вчителем Кравчуком Анатолієм Максимовичем в 1974 р. Тут діяло також наукове учнівське товариство „Горизонт”. Анатолій Кравчук згодом розробив дидактичний матеріал з географії, який в 1977 р. надрукувало видавництво „Радянська школа”. А сам автор став науковим кореспондентом відділу методики географії Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР.

Значних успіхів добивалися не лише великі школи. Так зразковою в багатьох відношеннях була Надточаївська восьмирічна школа, директором якої з 1954 по 1977 р. працювала Сіпко-Жуковська Валентина Прокопівна. Згодом, в 1977-1983 роках, вона очолювала Шполянський районний відділ освіти. За свою сумлінну роботу Сіпко-Жуковська В.П. була удостоєна звання „Заслужений вчитель України”.

В 70-і роки вперше за останні 40 років існування радянської школи стали істотно змінюватись методи навчання учнів. Поряд з ілюстративно-пояснювальним методом став поширюватися проблемний виклад матеріалу, що сприяло розвитку творчого мислення учнів, оволодінню навиками здобувати знання з різних джерел.

З 7-го класу вводились факультативні заняття для поглибленого вивчення окремих тем з навчальних предметів.

Для здійснення індивідуального підходу поширювалось використання різноманітних дидактичних матеріалів.

Зросла роль наочності у викладанні предметів. Школи отримали багато нових географічних і історичних карт, таблиць, картин, обладнання і приладів для проведення дослідів та практичних робіт на уроках фізики, хімії і біології.

Також розгорнулась робота по впровадженню в навчальний процес технічних засобів навчання – кінопроекторів, магнітофонів, телевізорів, фільмоскопів, діапроекторів, графопроекторів, кодоскопів, епідіаскопів. В кабінетах іноземної мови встановлювалось лінгафонне обладнання. Створена районна фільмотека мала теки тематичних шкільних кінофільмів.

Традиційно велика увага приділялась трудовому навчанню. В усіх новозбудованих школах були майстерні для трудового навчання учнів, які все більше насичувались новішими металообробними та деревообробними верстатами, іншим приладдям. Найкращими вважались майстерні в Шполянській №1, Матусівській №2 та Топилянській школах.

Продовжував діяти і міжшкільний навчально-виробничий комбінат, очолюваний Габелком О.І. За 30 років (1976-2006 рр.) ним підготовлено близько 11000 спеціалістів робітничих професій з 15 профілів трудового навчання.

Значна увага приділялась розвитку фізкультури. Усі нові школи мали великі спортивні зали. Крім легкої атлетики і гімнастики більша увага стала приділятись таким ігровим видам спорту як волейбол і баскетбол.

Але найпопулярнішим видом спорту серед молоді в Україні став футбол. Це значною мірою було пов’язано з успіхами футбольної команди київського „Динамо” на всесоюзній і міжнародній аренах. Іноді футболісти цього клубу приїжджали і в Шполу, виступаючи в товариських матчах на новому стадіоні „Колос”, збудованому в 1964 р.

Як завжди, велику увагу приділяла держава вихованню учнів в дусі комуністичних ідей. Особливо активізувалась ця робота при підготовці до 100-річчя від дня народження В.Леніна в 1970 р. В школах створювались ленінські кімнати, які розповідали про біографію комуністичного вождя, проводились так звані ленінські уроки, на уроках історії і суспільствознавства почали вивчатися уривки з праць В.Леніна.

Обов’язковим елементом шкільного життя стали політичні інформації для учнів, які проводилися щотижня. Всі ці заходи повинні були сформувати так званий комуністичний світогляд учнів, складовими елементами якого вважались віра в правильність дій комуністичної партії, „виховання соціалістичного інтернаціоналізму і радянського патріотизму”.

Для координації зусиль у виховному процесі в школах вводиться нова посада організатора позакласної виховної роботи, який ставав заступником директора школи. Також безпосередню роботу з учнями проводили піонерські вожаті і класні керівники.

Незважаючи на ідеологічну заангажованість виховних заходів в школах, вони відігравали певну роль у формуванні і загальнолюдських моральних цінностей учнів – почуттів справедливості, гідності, честі, поваги до старших, любові до своєї землі, розвивали естетичні смаки, сприяли розвитку художньої самодіяльності, громадської активності учнів.

Саме в ході таких заходів в 1967 р. виник самодіяльний ансамбль танцю „Гренада”, в якому брали участь школярі.

Показовим в цьому аспекті є і діяльність шкільного краєзнавчого музею в селі Скотареве, створеного ентузіастом, місцевим вчителем Григорієм Івановичем Самохатнім. Закінчивши в 1932 р. Корсунь-Шевченківський педагогічний технікум, він після армії, з 1946 р., все життя пов'язав з школою. Майже 20 років збирав матеріали для краєзнавчого музею, який було відкрито в 1965 р. в селі Скотареве. Цей сільський музей став одним з кращих в області за кількістю експонатів. Його відвідували делегації з різних куточків всієї України.

Г.І. Самохатній разом із своїм колегою – вчителем з Товмача В.П.Колосом доклав також чимало зусиль в пошуках матеріалів для статей про Шполянський район, вміщенних в енциклопедичному виданні „Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область”, яке побачило світ в 1972 р.

Краєзнавчу роботу серед школярів проводив і вчитель міської школи №3 Шорубалко Павло Кирилович.

Але найбільшу діяльність в позакласній роботі розгорнуло науково-географічне товариство „Глобус”, створене вчителькою географії Лебединської школи №2 Валентиною Панасівною Коливай. Її вихованці тричі посідали перші місця на Всесоюзних конкурсах наукових робіт з географії, нагороджувались двома пам’ятними медалями Тянь-Шанського та медаллю С.В.Колесника. Педагогічний досвід Коливай В.П. з проблеми „Географічне товариство „Глобус” в школі” занесено до республіканської картотеки і описано в географічній енциклопедії України. Вчителька нагороджувалась численними грамотами Міністерства освіти, а в 1978 р. їй було присвоєне звання „Заслужений вчитель України”.

Удосконалюються в цей час і форми керівництва системою освіти.

В квітні 1968 р. з'явилось Положення про районний (міський) методичний кабінет, який став організуючим центром систематичної роботи з підвищення наукової і методичної кваліфікації керівних та педагогічних кадрів шкіл, дошкільних та позашкільних закладів.

В 70-і роки покращилась і робота шкільних їдалень, більшість з яких були під'єднанні до водопровідних систем і забезпечені проточною водою. Найкраще це було зроблено в міських школах, оскільки в ці роки в Шполі було споруджено водопровідну централізовану мережу. Правда, при спорудженні водокачки і каналізаційних систем біля школи №1 було фактично знищено чудовий парк. Згодом на його місці збудували районну станцію юних натуралістів.

В ці роки значно зміцнилась матеріально-технічна база шкіл, причому не тільки за рахунок коштів державного бюджету, а й завдяки шефським промисловим підприємствам і колгоспам. Особливо суттєвою була допомога шефів при проведенні поточних ремонтів шкіл, які проводились щоліта. За традицією в Шполі над школою №1 шефствувала кондитерська фабрика, над школою №3 – меблева фабрика, над школою №5 – цукрозавод. В Матусові над школою №1 шефствував колгосп „Комуніст”, на кошти якого і було споруджене нове приміщення в 1978 р., а над школою №2 – Матусівський цукрозавод, на кошти якого теж було збудовано нове приміщення в 1968 р.

Проте в 70-і роки внаслідок поширення теорії „неперспективних сіл”, населення яких стало скорочуватись, було закрито школи в Масловому, Коротиному, Сердегівці, Веселому Куті, Кавунівці.

80-і роки були досить суперечливими в розвитку освіти, поєднуючи в собі як негативні, так і позитивні моменти.

В 1984 р. було прийнято основні напрями нової шкільної реформи в СРСР. Почався перехід до навчання дітей з 6-річного віку та перехід з 10-річного на 11-річний термін навчання в середній школі. Змінювалась структура середньої школи: 1-4 класи знову ставали початковою школою (як це і було з 1921 р. по 1972 р.), 1-9 класи вважались неповною середньою школою, а 1-11 класи – повною середньою школою. Передбачалось зменшення наповнюваності класних колективів: в 1-9 класі – до 30 учнів, в 10-11 класі – до 25 учнів. В школах пропонувалось ширше застосовувати методи навчання, які активізують творчу діяльність учнів, зокрема проведення в старших класах семінарських занять, конференцій, лабораторних і практичних робіт.

З 1985 р. в школах ввели вивчення нового предмету – „Основи інформатики і обчислювальної техніки”. Вчителям підвищувалась зарплата. Також оголошувався перехід до загальної професійної освіти учнів, велика роль у цьому процесі відводилась міжшкільним навчально-виробничим комбінатам і професійно-технічним училищам. Саме заклад такого типу, який спочатку називався сільська спеціальна середня школа – коледж, було відкрито в 1990 р. в селі Васильків ( директор Віталій Валентинович Бурій). Тут проводилось навчання за чотирма профільними групами: механізатори, агрономи, швеї-мотористки і кухарі-кондитери. Школа мала також значне підсобне господарство. Згодом школа-коледж отримала назву Васильківське професійно-технічне училище №44.

У виховній роботі шкіл у 80-і роки акцентувалась увага на посиленні виховання в учнів почуття непримиренності до так званої буржуазної ідеології з її ліберальними цінностями та до американського способу життя з його культом грошей, злочинністю і наркоманією. Водночас замовчувались досягнення західної цивілізації в соціальному розвитку та її демократичні ідеали. Такі акценти зумовлювались загостренням міжнародного становища в світі і посиленням конфронтації між СРСР і США на початку 80-х років, коли новий президент США Рональд Рейган відкрито проголосив Радянський Союз „імперією зла”.

В останнє десятиріччя існування СРСР продовжувалось будівництво нових приміщень. Вони будувались дво- і триповерховими, з великою кількістю кабінетів, спортзалами і харчоблоками. Так, в 1982 р. ввели в експлуатацію нову середню школу у Василькові, після чого потреба у існуванні ще одної школи в селі відпала. Були збудовані також нові середні школи в Лип'янці (1985 р.), Лозуватці (1986 р.), Шполі школа №2 (1987 р.), Журавці (1988 р.), дев'ятирічна школа в Буртах (1989 р.).

Але справжньою окрасою і візитною карткою освіти Шполянщини стала нова середня школа в селі Сигнаївка, споруджена в 1990 р. за оригінальним проектом. Велика заслуга в цьому була і директора школи Свердел Людмили Павлівни.

Проте в 70-80-і роки все більше проявлялась і така негативна тенденція, як посилення русифікації шкільної освіти. Нова хвиля цього процесу розпочалась після появи урядової директиви в 1978 р. (яку згодом назвали „Брежнєвським циркуляром”) та партійно-урядової постанови в 1983 р. „Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в навчальних закладах союзних республік”. Через рік керівництво України видало свою постанову, згідно якої вчителям російської мови встановлювалась 15% надбавка до зарплати. Розширювалась сітка шкіл з двомовним (російсько-українським) режимом навчання. Зокрема, в новій середній школі №2 в Шполі з часу її відкриття у 1987 р. відразу вводилалась двомовність у викладанні предметів: одна паралель класів мали вивчати предмети лише на українській мові, друга – лише на російській.

У зв’язку з низькою ефективністю сільського господарства школам пропонували створювати і розширювати власне підсобне господарство. Так, в Шполі при школі №1 було організовано міні-свиноферму, а при школі №3 – чималу кролеферму.

Продовжувалась практика так званих трудових десантів учнів шкіл на допомогу колгоспам при збиранні врожаю. У вересні-жовтні в окремі дні заняття зовсім не проводились, а учні виїжджали працювати на колгоспні поля. Зокрема учні Шполянської школи №1 виїжджали в село Терешки, допомагаючи місцевому колгоспу імені Т.Шевченка.

Процес „перебудови”, розпочатий в 1985 р. новим керівником КПРС М.Горбачовим, зачепив і шкільну освіту. Посилилась увага до впровадження нестандартних методів навчання, пропагувався досвід вчителів-новаторів – В.Шаталова, Є.Ільїна, С.Лисенкової, який часто був недостатньо апробований. Запроваджувалось вибори директорів шкіл, підвищувалась роль батьківських комітетів. Водночас загострення політичної боротьби в країні внесло дезорганізацію у виховний процес. Також почало скорочуватись державне фінансування шкіл. З поглиблення економічної кризи на рубежі 80-90-х років ХХ століття зростала інфляція і дефіцит різних товарів, що спричинило зниження життєвого рівня вчителів. Втрачалися орієнтири в розвитку всієї системи освіти.

Але не дивлячись на труднощі, освіта району розвивалася і досягала успіхів. Цьому сприяли творчі пошуки багатьох педагогічних працівників, відділу освіти, який в 1967-1977 та 1983-1992 роках очолював Вороневич В.О. Не випадково за вагомий внесок в розвиток освіти йому було присвоєне почесне звання „Заслужений працівник освіти”, нагороджено кількома медалями та багатьма грамотами.

В другій половині 80-х років став зменшуватися ідеологічний тиск з боку комуністичної партії, почалось висвітлення „білих плям” історії 30-50-х років ХХ століття, пробуджувався інтерес до вивчення героїчних сторінок минулого українського народу, зокрема до періоду козацької доби. Прийнятий в 1989 р. Закон „Про мови в Українській РСР” визнав державною мовою в республіці українську мову і зупинив процес русифікації освіти.

Ці позитивні тенденції набули дальшого розвитку уже після проголошення незалежності України і розпаду СРСР.

VІІ. Зміни в школах після проголошення

незалежності України

Своєрідним вододілом в історії українського народу стало проголошення його незалежної держави в 1991 р. Ця подія не могла не накласти свого відбитку і на освіту.

Новий 1991/1992 н.р. розпочався в умовах деполітизації, демократизації і гуманізації системи освіти. Комуністичні дитячі і юнацькі організації (жовтенят, піонерів і комсомольців) припинили свою діяльність. Вводилось вивчення предметів „Історія України”, „Географія України”, „Народознавство”.

Новий Закон „Про освіту” 1991 р., а згодом його редакція 1996 р. визначили такі принципи освіти в молодій Українській державі:

• гуманізм;
  
• демократизм;
  
• пріоритетність загальнолюдських та духовних цінностей;
  
• органічний зв’язок з світовою та національною історією, культурою, традиціями;
  
• незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;
  
• науковий, світський характер освіти;
  
• інтеграція з наукою і виробництвом;
  
• взаємозв’язок з освітою інших країн;
  
• гнучкість і прогностичність системи освіти та ін..
  

Стаття 53 Конституції України, прийнятої в 1996 р., закріпила положення про те, що повна загальна середня освіта є обов'язковою.

А в прийнятому в травні 1999 р. Законі „Про загальну середню освіту” було сказано, що загальна середня освіта є обов’язковою основною складовою безперервної освіти і спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання і виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави. Визначив закон і завдання загальної середньої освіти. Це:

- виховання громадянина України;

- формування особистості учня, розвиток його здібностей і обдарувань, наукового світогляду;

- виконання вимог Державного стандарту загальної середньої освіти;

- виховання в учнів поваги до Конституції України, її державних символів, прав і свобод людини, відповідальності перед законом за свої дії;

- реалізація права учнів на вільне формування політичних і світоглядних переконань;

- виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій, державної та рідної мови;

- виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян як найвищої соціальної цінності, формування засад здорового способу життя.

Згідно цього Закону передбачається продовження терміну навчання для здобуття загальної середньої освіти до 12 років і поділ школи на три типи: І ступеня (1-4 класи), ІІ ступеня (5-9 класи), ІІІ ступеня (10-12 класи). Всі колишні середні школи отримали нову назву: загальноосвітні школи І-ІІІ ступенів.

Процеси гуманізації в освіті змусили вчителів перебудувати свої відносини з учнями в бік толерантності, більшої відкритості, взаємоповаги.

Водночас суспільно-економічна криза в країні негативно позначилась на освіті. Понесла вона і певні втрати через обмежене фінансування. Але відділу освіти, який в 1992-1999 роках очолював Кравець В.П., завдяки підтримці органів місцевої влади вдалося зберегти мережу навчально-виховних закладів, яка нараховувала 32 загальноосвітні школи, школу-інтернат, міжшкільний навчально-виробничий комбінат, будинок школярів, дитячо-юнацьку спортивну школу, станції юних натуралістів і юних техніків, дитячий парк, 5 дошкільних закладів Міністерства освіти і науки України.

В 1996 р. завершується будівництво нового приміщення Капустинської школи.

Не дивлячись на економічні негаразди не послаблюється увага до навчання і виховання учнів, до особи вчителя.

Цьому сприяв і Указ Президента України 1995 р. „Про Всеукраїнський конкурс „Учитель року”. Гідну участь в цьому конкурсі взяли й педагоги району. Так вихователька дитячого садка №1 м.Шполи Чорновольська В.В. стала переможцем обласного конкурсу „Вихователь року – 93”. Вчителі Шполянського НВК „ЗОШ І-ІІІ ст. №2-ліцей” Килимиста О.В., Дишлюк В.С., Боїн Л.М., Лебединського НВК №2 Осаула С.О., Лебединського НВК №1 Задорожня Н.П., Станіславчицького НВК Козоріз С.О., Шполянської зош І-ІІІ ст. №1 Шевчук В.В., Шкарбан В.М. в 1995, 1998, 1999, 2002, 2005, 2006, 2007 роках ставали призерами обласного етапу конкурсу „Учитель року”. А вчителі української мови і літератури Лебединського НВК №1 Задорожня Н.П., математики Шполянського НВК „ЗОШ І-ІІІ ст. №2-ліцей” Дишлюк В.С. стали переможцями обласного туру конкурсу „Учитель року” в 2000 і 2004 роках. Значна увага приділяється вивченню перспективного педагогічного досвіду працівників освіти.

В 1994 р. звання „Заслужений тренер України” було присвоєне Оберемку В.М., тренеру ДЮСШ.

В 1998-1999 н.р. в Шполянській школі №3 запроваджується поглиблене вивчення окремих предметів. Пізніше воно з'явилося в Шполянській №1, Шполянській №2, Матусівській №2, Лебединській №2, Топилянській загальноосвітніх школах.

У 1995 р. колегія обласного управління освіти після комплексної перевірки педколективів відзначила позитивну роботу відділу освіти (зав.Кравець В.П.) з вдосконалення управлінської діяльності навчально-виховним процесом. Подібний висновок зроблений і Державною інспекцією Міністерства освіти і науки України в 1998 р.

Новим пріоритетом в розвитку освіти стала президентська програма посилення роботи з обдарованими учнями. Цьому сприяв перехід з 2003/2004 н.р. на профільне навчання в старшій школі (10-11 класи), запровадження міжшкільних факультативів, ефективніше використання варіативної частини навчальних планів, а також відкриття навчальних закладів нового типу. Зокрема, в серпні 2003 р. Шполянська міська школа №3 була реорганізована в гімназію, а в серпні 2005 р. на базі міської школи №2 було відкрито ліцей з фізико-математичним та технологічним профілями. Ці заходи сприяли збільшенню числа учнів, які поглиблено вивчали навчальні предмети. А це, в свою чергу, позитивно позначилось на результатах їх виступів в обласних олімпіадах та конкурсах-захистах науково-дослідницьких робіт МАН України. Так, за останні сім років учні району 43 рази ставали призерами обласних олімпіад з базових дисциплін і 41 раз – призерами обласного етапу конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт МАН. Окремі учні досягали таких результатів по два і більше рази. Серед них: Шевчук Ярослав з гімназії №3 (в олімпіадах з історії і правознавства), Осадчий Владислав з Шполянської ЗОШ №1 (в олімпіадах з історії і правознавства), Ткачук Андрій з Шполянського НВК „ЗОШ І-ІІІ ст. №2-ліцей” (в секції МАН „Інформатика і електроніка”), Мельниченко Вікторія з Шполянської ЗОШ №1 (в олімпіаді з правознавства та секції МАН „Право”), Новосьолов Сергій з Шполянського НВК „ЗОШ І-ІІІ ст. №2-ліцей” (в секціях МАН „Хімія” і „Екологія”), Тітко Анна з Шполянської ЗОШ №1 (в олімпіаді з правознавства і секції МАН „Історичне краєзнавство”), Осадчий Євгеній з Шполянської ЗОШ №1 (в олімпіадах з історії і правознавства).

В 2000/2001 н.р. відбувся перехід з 4-бальної („2”, „3”, „4”, „5” балів) на 12-бальну систему оцінювання навчальних досягнень учнів.

А в 2001/2002 н.р. в школу пішли першокласники, які будуть навчатися за новими програмами 12 років.

В 2002/2003 н.р. 653 вчителі 32 загальноосвітніх шкіл навчали 7084 учнів.

Значні здобутки в навчально-виховному процесі має Сигнаївська школа, яка знаходиться в сучасній будові, спорудженій за спеціальним проектом. Педагогічний колектив проводить значну роботу по впровадженню нових методів в навчально-виховний процес, пошуку нових форм співпраці з батьками і громадськістю села. За результатами конкурсу з правового виховання школу занесено до республіканської картотеки перспективного педагогічного досвіду з питань морально-правового виховання, а з нагоди 10-ої річниці Незалежності України цю сільську школу нагороджено медаллю „10 років Незалежності України”. А в жовтні 2006 р. за участь у фіналі Всеукраїнського фестивалю-конкурсу на кращу модель сучасної сільської загальноосвітньої школи України Сигнаївський НВК Міністерством освіти і науки України, Академією педагогічних наук України нагороджено Дипломом І ступеня. Велика роль у цих досягненнях її директора Свердел Л.П., яка очолює школу з березня 1981 р. Тому закономірним є присвоєння в 2004 р. Свердел Л.П. звання „Заслужений вчитель України”.

Крім загальноосвітніх шкіл функціонує професійний ліцей. Своє існування він започаткував в с.Василькові 1 вересня 1990 р. як сільська спеціалізована середня школа-коледж з чотирма профільними групами (по підготовці агрономів, механізаторів, швей-мотористок і кухарів-кондитерів). В 1993 р. заклад було реформовано в професійно-технічне училище №44, а з вересня 2004 р. – в професійний ліцей. В цьому ж році новоутвореному ліцею передані два приміщення колишньої загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів №4 та геріатричної лікарні в м.Шполі (в районі Нижньої Дар'ївки). Впродовж цих років його директор Бурій В.В., який очолював заклад до червня 2006 р., доклав багато зусиль для його становлення і авторитету.

Тривалий час Шпола залишалась одним з не багатьох райцентрів Черкаської області, який не мав навіть середнього спеціального навчального закладу. Враховуючи потребу часу і оцінюючи ситуацію в регіоні, було прийняте рішення про відкриття в місті філії Черкаського інституту управління (нині – Східноєвропейського університету) – вищого навчального закладу недержавної форми власності, де діти навчаються за кошти батьків і підприємств. В липні 1999 р. філія прийняла перших студентів, розпочавши навчання за спеціальностями „Бухгалтерський облік”, „Економіка підприємства”, „Діловодство”.

А у 2002 р. за рішенням центрального комітету Товариства сприяння обороні України автомобільна школа (з 1961 р. займалась підготовкою спеціалістів робітничих професій) була реорганізована у вищий навчальний заклад – Шполянський технічний коледж, який почав готувати спеціалістів по обслуговуванню і ремонту автомобілів, їх двигунів та спеціалістів-бухгалтерів.

Вирішення нових завдань у розвитку освіти в кінцевому рахунку визначається кадровим потенціалом освітніх установ, наступністю в їх роботі і водночас творчим і новаторським ставленням до своєї справи.

В районі на 1 вересня 2006 р. працювало 798 педпрацівників. З них 164 вчителі мали кваліфікаційну категорію „спеціаліст вищої категорії”, 88 удостоєні звання „старший вчитель” і 28 „вчитель-методист”. Серед них виділяється група вчителів, які ось уже більше 10 років систематично показують високі результати в своїй роботі. Так вихованці вчителя історії і основ правознавства Шполянської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 Шевчука В.В. більше 15 разів ставали призерами обласних олімпіад та конкурсів Малої академії наук, а він двічі ставав лауреатом обласного Всеукраїнського конкурсу „Учитель року”: в 2002 р. в номінації „Правознавство” і в 2005 р. – в номінації „Історія”. Крім того Шевчук В.В. є автором багатьох краєзнавчо-історичних робіт, зокрема, нарису „Історія Шполянського краю” та наукового дослідження „Шполянщина козацька”.

Є досягнення і у вчителів інших предметів. Так, в останні три роки займають призові місця на обласних олімпіадах та конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт вихованці вчителів Шполянської гімназії №3 Осадчого А.П., Шполянської ЗОШ І-ІІІ ст.№5 Арестової О.В.

Координуючу роль у роботі з педагогічними кадрами району відіграє методичний кабінет районного відділу освіти, який очолює 15 років Кравець В.П., що віддав справі освіти близько 50 років свого життя, відмінник освіти України, „Отличник просвещения СССР”, відзначений двома державними медалями та багатьма грамотами.

Завдяки зусиллям районного відділу освіти (завідуюча Дудник К.І. (1999-2000 р.р.), начальники Вербівський П.Є. (2000-2005 р.р.) і Дядченко Ю.О. (з серпня 2005 р. по даний час) та педагогічних колективів в останні роки в 16 школах вдалося поліпшити температурний режим в зимовий період завдяки будівництву автономних котелень, зміцнити навчально-матеріальну базу.

Особливо характерними в цьому відношенні були 2006-2007 роки, коли з ініціативи начальника відділу освіти Дядченка Ю.О. було проведено капітальний ремонт відділу освіти, придбано 250 комп'ютерів для загальноосвітніх шкіл та 4 шкільних автобусів для навчально-виховних комплексів сіл Бурти, Антонівка, Терешки та Нечаєве.

Колегією Головного управління освіти і науки обласної держадміністрації в листопаді 2007 р. за наслідками перевірки роботи відділу та закладів освіти району щодо організації профільного навчання дано високу оцінку діяльності відділу освіти, методичного кабінету та закладів освіти. Наказом Головного управління освіти і науки облдержадміністрації від 22.02.2008 р. за №61 відзначено позитивну динаміку основних показників щодо розвитку загальної середньої освіти в районі. В 2007 р. він зайняв друге місце в рейтингу серед районів області.

І на сьогоднішній день не знає зупину розвиток освіти, не дивлячись на об'єктивні і суб'єктивні перепони.


літературА

1. Гоголь Н.В. Избранные места из переписки с друзьями / Гоголь Н.В. Собрание сочинений. В 7-ми т. Т.6. Статьи. – М., 1986.
   
2. Гриценко М.С. Нариси з історії школи в Українській РСР (1917 – 1966 рр.). – К., 1966.
   
3. Духовна спадщина Черкаського краю: Хрестоматія з історії культури Черкащини. Книга друга: Розвиток науки і освіти в краї від давніх-давен і до сьогоднішніх днів / Упоряд.: А.І.Кузьмінський. – Черкаси. – 1997.
   
4. Єлінецький І.О., Кравченко В.І., Полтавець В.С., Канава О.К. Роки і люди: Історія Лебединського насіннєвого заводу Шполянського району Черкаської області. 1846-1996. – Черкаси, 1996.
   
5. Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. – К., 1972.
   
6. Кирилюк П.Г., Коваль Г.М., Борійчук В.В., Ільченко А.Г. Історія становлення та розвитку Матусівського цукрового заводу Шполянського району Черкаської області. 1844-1994. – Черкаси. – 1994.
   
7. Коваль П.В., Голуб К.О., Татарина Л.М. Матусівська середня школа № 2. – Черкаси. – 1998.
   
8. Коновець О.Ф. Просвітницький рух в Україні: ХІХ – перша третина ХХ ст. – К., 1992.
   
9. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Г. Історія української школи і педагогіки. – К., 2003.
   
10. Мазур В., Розовик Д. Перші кроки національної школи // Наука і суспільство. – 1993. - № 2.
    
11. Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР: 1917 – 1967. – К., 1967.
    
12. Наш рідний край: Хрестоматія з історії Черкащини / Упоряд. А.І.Кузьмінський, Г.В.Суховершко, В.Я.Чудновський. – К., 1993.
    
13. Огієнко Іван. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу. – К., 1992.
    
14. Очерки истории школы и педагогической мысли народов СРСР. Конец ХIX – начало ХХ века. – М., 1991.
    
15. Пилипенко Олександр. Система освіти в Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст. // Київська старовина. – 2004. - № 6.
    
16. Пироженко Л. Григоріїв – автор навчальних книг з історії України // Історія в школі. – 2000. – № 2.
    
17. Поліщук М.С. Стан початкової освіти на Правобережній Україні в 60-90-х рр. ХІХ ст. // Український історичний журнал. – 1971. – № 3.
    
18. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1. – К., 1993.
    
19. Почепцов В.Ф. З історії розвитку освіти на Черкащині // Краєзнавець Черкащини. Другий випуск. – Черкаси. – 1991.
    
20. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні. – К, 1991.
    
21. Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. – К., 2001.
    
22. Січинський Володимир. Чужинці про Україну: Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. – К., 1992.
    
23. Чугуев. Описание и справочная книга Черкасского уезда Киевской губернии. – Черкассы. – 1911.
    
24. Шевчук Віктор. Історія Шполянського краю. – Черкаси. – 2003.
    
25. Шмідт Д. Шпола. – К., 1882.
    
26. Шполянщина. 1923-2003. Люди. Події. Факти. /В.О.Вороневич, І.І.Заїка, М.М.Маньківська, І.І.Каландирець, Т.О.Трофименко. – Черкаси. – 2004.
    

Зміст

1. 
   Сторінка редактора..........................................…………………….......3
   
2. Освіта наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, р.І ………….........4-24
   
3. Становлення радянської системи освіти (1920-1930 р.р.), р.ІІ.........25-34
   
4. Зміни в освіті в 1931-1940 р., р.ІІІ ………………………..................35-43
   
5. Школи в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 р.р.), р.ІV …44-49
   
6. Відродження і дальший розвиток шкільної справи (друга половина 40-х-перша половина 50-х років ХХ століття), р.V ……………………………………………………..........................50-55
   
7. Суперечливий характер розвитку освіти (середини 50-х-початок 90-х років ХХ століття, р.VІ ………………………………………....56-70
   
8. Зміни в школах після проголошення незалежності України , р.VІІ...71-77
   
9. Література........…………………………………………………………78-79