Розвиток освіти на шполянщині

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Анотований перелік навчально-методичної літератури, що видана з грифом Міністерства, 100.96kb.
• Розвиток освіти на Черкащині, 140.08kb.
• Управління освіти І науки, 115.73kb.
• Система управління якістю відділ освіти лозівської міської ради харківської області, 206.47kb.
• Розвиток системи охорони, 234.96kb.
• Довідка про розвиток освіти в Кролевецькому районі за 9 місяців 2011 року, 110.45kb.
• • губи розтягнуті в посмішку, 659.43kb.
• Тема № Система освіти в Україні та навчання іноземних мов > Основні принципи освіти, 1347.41kb.
• Методичні рекомендації для учителів фізики щодо підготовки учнів до зовнішнього незалежного, 187.27kb.
• Од є початком особливої навчальної діяльності, яка вимагає від дитини не лише значного, 367.59kb.

У повітових училищах кількість навчальних дисциплін була збільшена: арифметика, геометрія, загальна фізика, технологія, природнича історія, географія, російська, польська, німецька, французька мови, креслення, малювання, катехізис. Діти отримували необхідні знання, відповідно до їх стану та рівня промисловості, а також такі, які б дали їм змогу навчатися в гімназії.

14 грудня 1832 р. було утворено Київську шкільну округу, до якої віднесено Київську, Волинську, Подільську та Чернігівську губернії. Шкільному начальству поставлено тепер в обов’язок викурити в школах польський дух (це було пов’язано з придушенням польського повстання 1830-1831 рр.), а натомість русифікувати школу. В школах Київської округи введено російську мову викладання, а польської мови не було в числі предметів викладання.

Нові школи в Київській шкільній окрузі відкривалися вже за загальним статутом 1803 р. (гімназії, повітові та парафіяльні школи). Оскільки парафіяльні школи з однорічним курсом за статутом 1803 р. мали утримуватися тільки на громадські кошти або на кошт тих землевласників, що відкривали школи для своїх кріпаків, поширення цих шкіл ішло дуже мляво. Крім того, нові парафіяльні школи своїм урядовим духом і програмою не задовольняли населення, і воно, як і в давнину, воліло вчити своїх дітей у дяків.

На Шполянщині азбуку вчила мізерна кількість дітей сільських багатіїв. Навчання вів дяк, який і сам був далекий від науки. А від його „викладання” туманилося в голові. В ті часи „підручниками” були – „Граматика” Мелетія Смотрицького, часослов і Псалтир. Дуже тяжко було осмислити все те, що написано церковнослов’янською мовою в тих книгах. Молитви розучували напам’ять, бо нотної грамоти і сам дяк не розумів. Тут виникали такі труднощі, що дяк радив співати молитву на мирський лад: „Сидить зайчик під липкою, сіє муку калиткою”. Дяк сам відбирав учнів для науки: шість, а найбільше дев’ять осіб. Навіть ця наука мало кому була доступна, бо дякові треба було платити за це грішми та натурою.

Колишній учень Лип’янської школи Дорофій Парфенович Мандибура, який не один десяток років працював у Шполі лікарем, розповідав, скільки коштувала наука: дід Дорофея віддав дякові корову з телям, щоб той навчив його батька читати Псалтир. А щоб міцніше засвоювалась наука – носив дід до дяка ще й горілку, сало, пшоно та інші продукти.

Наочним приладдям в дяка була „указка” – палиця з лози, що нею дяк тикав в літери абетки, виголошуючи: „Аз-земля-єр – Аз, буки-како-ікі – Буки, веді-добро-іді – Веді”, та різка, гречка і дрібкові сіль, що на них часто ставили школярів голими колінами.

Як саме відбувався процес навчання в такій школі, образно свідчить наш земляк, український байкар Петро Петрович Гулак-Артемовський, який багато років працював на ниві освіти і був ректором Харківського університету:

„Ей! Хведьку! Вчись! Ей, – схаменись! –

Так панотець казав своїй дитині, –

Шануйсь, бо, далебі, колись

Тму, миу, здо, тло – спишу на спині!”

Хведько не вчивсь – і скоштував

Березової кашки... [3, 27].

У 30 – 40-х рр. міністерство державних маєтків почало організовувати школи для своїх селян-кріпаків і закликало землевласників відкривати школи для своїх кріпаків, але значна більшість землевласників того часу дивилася на народну освіту, як на пусту і шкідливу забаву. Що говорити про ставлення поміщиків до освіти, коли навіть письменник Микола Васильович Гоголь у листі до одного землевласника писав : „Вчити мужика грамоті для того, щоб дати йому можливість читати непутящі книжки, що їх видають для народу європейські людинолюбці, - це справжня нісенітниця... Якщо в когось з них (селян) дійсно з’явиться бажання вчитися, розуміється, зовсім не для того, щоб стати шахраєм-конторником, а для того, щоб прочитати ті книжки, що в них міститься Закон Божий, - тоді інша справа. Виховуй його, як сина, і на нього одного витрати усе те, що ти вжив би на всю школу” [1, 278]. Тому й на Шполянщині приватних шкіл для селян в цей час не було.

В другій половині ХІХ ст. соціально-економічний розвиток українських земель, зокрема розвиток промисловості, зумовив потребу в подальшому розвитку освіти. На час скасування кріпацтва кількість початкових шкіл в Наддніпрянській Україні була недостатньою для задоволення потреб населення у знаннях. Промисловий переворот, який в Україні на початку 1860-х рр. вступив у якісно нову фазу розвитку, викликав різке збільшення попиту на освічених людей. Тому в цей час значно розширюється мережа закладів початкової освіти. В селах Шполянщини починають відкриватися перші церковно-парафіяльні (приходські) школи, де вчили писати, читати, рахувати, співати релігійні пісні. Першу таку школу відкрили в 1859 р. в Надточаївці (це була одна з перших шкіл у Черкаському повіті). В с.Станіславчику церковно-приходська школа була відкрита в 1860 р. У с.Матусові у 1861 р. було відкрито школу при Вознесенській церкві, а у 1862 р. – при Дмитрієвській церкві [11, 309-310]. Хоч у селі було дві школи і багато дітей шкільного віку (до півтори тисячі), але через нестатки школу відвідувала лише кожна третя дитина. У 1862 р. було також відкрито школу і в Буртах [Там же, 310].

У 1860 р. в с.Топильній була відкрита однокласна парафіяльна школа, термін навчання в якій становив три роки.

Про те, як відкривалися школи, як оснащувалися і чого в них навчали, яскраво видно з історії відкриття школи у с. Василькові.

Восени 1861 року на сходці селян села Василькова розглядалося питання про відкриття у селі школи. Старості села доручили підшукати вчителя. Було виділено приміщення неподалік від управи. Селяни обговорили питання про оплату праці вчителя. Після довгих суперечок було вирішено, що всі господарства будуть вносити певну суму грошей у касу сільської управи на виплату вчителю за роботу та придбання інвентаря для школи. Незабаром були зроблені довгі парти, ослони, стіл і стілець-табуретка. Перших учнів було дванадцять, з них – двоє дівчат. Навчання почалося після Покрови (14 жовтня). У цей час у селянських господарствах закінчувалися роботи, де, як правило, допомагали діти. Учителем був церковний дяк Романовський. Було три уроки на день: російська мова, арифметика, Закон Божий та молитви. Місцевий священик наглядав за навчанням дітей у школі [26, 130].

Але технічний прогрес вимагав розширення освітніх закладів. Тому в 1864 р. в Російській імперії була проведена шкільна реформа. Вводилася єдина система початкової освіти.

26 травня 1869 р. Олександр ІІ затвердив статут про організацію шкільної справи в Київській, Подільській та Волинській губерніях (на решті території Наддніпрянщини діяв статут про початкові народні школи від 14 липня 1864 р.). Існування різних статутів пояснювалося тим, що в цих правобережних губерніях не було земського самоврядування. Згідно з статутом 1869 р., всі школи цих губерній знаходилися під керуванням куратора Київської шкільної округи, а ближчий догляд за ними доручається інспекції народних шкіл цієї округи. Щодо мови навчання – у всіх школах мала бути російська. В „Інструкції учителям народних училищ”, підписаній попечителем Київської шкільної округи О.П.Ширінським-Шихматовим (1864-1867 рр.), вказувалось на необхідність „переконувати дітей, що вони росіяни, розвивати в них любов і повагу до православної віри, до своєї російської народності, до сільського побуту, до законів і до царя-визволителя” [15, 70]. Відкриваються однокласні народні училища в селах, де сільські громади відводили для них приміщення і зобов’язувалися за свій рахунок ремонтувати, опалювати й освітлювати училища. Казна виділяла на кожне однокласне училище щорічно 226 крб. [Там же, 71-72].

У Ярославці був маєток високопоставленого поштового чиновника у відставці, поета, одного з останніх представників „пушкінської плеяди” Андрія Івановича Подолинського. Своєму синові Сергію Подолинські постаралися дати добру освіту – він успішно закінчив природничий факультет Київського університету. Вже будучи відомим вченим, С.А.Подолинський у 1870-х рр. деякий час жив у батьковому маєтку, де заснував школу-лікарню, в якій працював лікарем і навчав дітей та дорослих.

У 1859 р. в Лебединському Миколаївському монастирі ігуменя Філарета заснувала училище для дівчаток духовного звання. Тут навчалося 40 дівчат духовного звання і сиріт. Училище утримувалось частково за кошти монастиря, частково за рахунок благодійних внесків. В 1872 р. воно перетворилось на шестикласне, а кількість вихованок зросла. У 1878-1879 навчальному році в училищі навчалося 82 учениці, з них – 30 сиріт, які знаходилися на повному монастирському пансіоні. Були також і приходящі учениці, що навчалися за плату і без неї. В училищі викладалися такі предмети: Закон Божий, арифметика, каліграфія, фізика, географія, історія, природознавство, малювання, педагогіка, російська та слов’янська мови. Факультативно викладалися французька та німецька мови, музика, співи, алгебра. Деяких викладачів спеціально привозили із Златопільської гімназії.

У 1872 р. для навчальних цілей була закуплена в Єлисаветграді ножна швейна машинка “Зінгер”, а дещо пізніше, в 1891 р., був призначений спеціальний викладач з пошиву одягу та рукоділля. Було збудовано ряд допоміжних приміщень училища, влаштована бібліотека. Випускниці училища мали право працювати викладачами в церковно-приходських школах [ЦДІА, ф.127, оп.998, спр.197, арк.11-18]. За заслуги в заснуванні та становленні училища ігуменя Філарета (в миру – баронеса фон Шліппенбах) була нагороджена золотими наперсними хрестами від Синоду та з Кабінету Його імператорської величності.

Дуже швидко число учениць досягло 100 осіб і училище стало предметом турбот як монастиря, так і Київської митрополії. На його започаткування митрополит Ісидор виділив 3000 карбованців [4, 29].

За розпорядженням Єпархіального керівництва від 16 грудня 1887 р., замість діючого шестикласного училища в Лебединському монастирі відкрилося двокласне духовне жіноче училище з чотирирічним курсом навчання, де крім загальноосвітніх дисциплін викладалися уроки ремісничого курсу, в якому виключна увага приділялась рукоділлю (шитву), що було в цьому монастирі давнім традиційним промислом. “після училища в келії готували уроки, а після уроків займалися рукоділлям: виготовляли декоративні квіти, опоряджували ікони, в’язали рукавички, шкарпетки, мереживо, вишивали, шили туфлі, виконували покрівельні роботи. Покрівельником була мати Валерія. Був в училищі і свій богомаз – Поліщук Феня” (із спогадів жительки с. Лебедин Поліни Полікарпівни Цяпкало, 1908 р.н.). Училище продовжувало справно функціонувати при наступницях Філарети ігуменях Архелаї, Аполлінарії, Євфалії, Улянії і припинило свою діяльність під час громадянської війни.

Директор Лебединського цукрового заводу Василь Олександрович Константинов енергійно діяв, аби відкрити при заводі двокласне училище. В 1873 р. для цього були споруджені два будиночки: один для училища, другий – для проживання вчителів. В цих будиночках пізніше розташовувалася школа № 1 (вони були знесені після будівництва заводського клубу в 1967 році).

У вересні 1874 р. В.О.Константинов звернувся до інспектора народних училищ Київської губернії з проханням відкрити при заводі двокласне сільське училище. Власник заводу Ізраїль Маркович Бродський пообіцяв виділяти на потреби училища 1000 крб. в рік. 11 березня 1875 р. дозвіл було дано і училище відкрилося. В перший клас було прийнято 37 осіб, з них – 30 хлопчиків і 7 дівчаток. Законовчителем було призначено священика П.В.Гребіновського, а вчителем – Якова Хаустова. Через 20 років в училищі навчалося 120 учнів, а завод витрачав на його утримання 2300 крб. в рік [4, 33]. Навчання в училищі тривало 5 років. Діти заводських працівників навчалися безкоштовно, а решта повинна була платити 18 крб. за рік. Вивчали в училищі Закон Божий, арифметику, російську літературу, російську та слов’янську граматики, історію, географію. Училище давало початкову освіту, але вищу, ніж церковно-приходські школи. Тому випускники училища працювали в заводі або в маєтку Йосипа Тимофійовича Роговського конторниками, вагарями, старостами тощо.

Дещо раніше в центрі Лебедина вже діяла при Георгіївській церкві церковно-приходська школа, відзначена під час відвідин села Київським митрополитом Арсенієм у серпні 1863 р., коли він побував у церквах і монастирі. Митрополит особливо відзначив священика Георгіївської церкви К.П.Томкевича за навчання дітей у школі. У 1866 р. в цій школі була вакансія вчителя з оплатою 59 крб. на рік і туди був направлений вчитель Іван Панасевич. Пізніше школа була перенесена в прихід Преображенської церкви і розташовувалася в приміщенні навпроти будівлі сучасної пекарні. Понад 30 років в школі вчителював Федот Антонович Пелих. Зарплату йому видавав священик Преображенської церкви Іван Петрович Гребіновський.

В кінці 1874 р. на сході села було вирішено відкрити в Лебедині однокласну міністерську школу, а для цього використати колишнє приміщення волосного управління (навпроти сучасного продуктового магазину). Лебединська громада вирішила виділяти на школу 200 крб., а решту, 226 крб. до річної потреби, просити в Міністерства народної освіти. З відповідним клопотанням до Київської навчальної округи звернувся інспектор народних училищ Гаврило Солнцев і вже 24 травня 1875 р. (досить оперативно як на ті часи) Міністерство повідомило про позитивне вирішення цього питання і виділило з 1 липня відповідні кошти. Однокласна міністерська школа забезпечувала початкову освіту. Діти там навчалися три роки і їх за цей час навчали читати, писати і рахувати. Якість навчання була невисокою та й відвідування школи учнями було несистематичним. Колишній учень цієї школи І.Г.Рудас згадував, що деякі учні ходили до школи по три роки в перший клас аби опанувати абетку, а про табличку множення годі було й говорити.

У Василькові з 1876 року термін навчання в школі збільшився до трьох років. Учителем в цей час був сліпий – Григорій Іванович Кислий. У нього був помічник – колишній учень школи Похилько Кирило Семенович. У 1879 році для школи було збудовано нове приміщення.

У 1877 р. у Шполі відкрилось двокласне училище, дерев'яний будинок для якого був споруджений при допомозі місцевого поміщика О.Абази. Тому в народі цю школу згодом прозвали абазинкою. Її будівля була знесена в 1970-ті роки при будівництві нового приміщення середньої школи № 3. Тобто, ця споруда тільки трохи не дотягла до свого 100-річного ювілею. А в 1881 р. було відкрите однокласне народне училище, в якому навчалося 45 православних хлопчиків. Штабс-капітан Рильського полку Д.Шмідт в своїх „Записках”, датованих квітнем 1882 р., наводить цікаві дані про Шполу цього періоду. Зокрема, він вказує, що в містечку, крім однокласного народного училища, в 1877 р. було відкрите ще й двокласне народне училище, яке утримувалось власником маєтку. За свідченням Шмідта, на 1 січня 1882 року в двокласному училищі було:

- всього учнів – 120,

- з них: хлопчиків – 82 дівчаток – 38

- з них: православних 59 33

католиків 7 1

євреїв 16 4

- з них: дітей дворян 8 3

духовенства 3 2

купців 2 1

міщан 45 25

селян 23 7

За право навчатися в цьому училищі платили в рік: євреї – 15 крб., місцеві селяни і міщани – від 3-х до 5-ти крб., залежно від стану, інородці – 6 крб. В училищі є бібліотека на 220 томів [25, 9].

У 1881 р. в с.Скотареве було побудовано церковнопарафіяльну однокласну школу, в якій щорічно навчалось до 25 учнів. Ця школа існувала до 1910 р.

13 червня 1884 р. було затверджено статут церковнопарафіяльних шкіл. Клерикальний характер церковнопарафіяльних шкіл (завдання їх за статутом – „укріпляти в народі православне вчення віри і християнської моралі та подавати початкові корисні знання”) і вузькість їхньої програми („не слід ставити собі побічної мети – подавати учням різні відомості про зовнішній світ”) не відповідали інтересам населення, а тому ці школи існували більше на папері, ніж у дійсності [19, 354].

Церковні школи поділялися формально на два ступені: школи грамотності (нижчий ступінь) та церковнопарафіяльні школи, що складали якийсь вищий ступінь, бо – за статутом – курс їх мав бути трирічним. Але в дійсності ця формальна різниця стиралася, так що, за спогадами Олександра Лотоцького, „кожен священик звичайно кваліфікував свою школу по власній подобі, - більш сміливий та кар’єрист називав її церковнопарафіяльною, менш сміливий – школою грамотності” [19, 355].

У церковнопарафіяльних школах, крім Закону Божого, елементарної грамоти, читання та церковного співу, запроваджувалось вивчення історії, географії та математики, створювалися бібліотеки. Парафіяльні школи становили 80 % усіх закладів. Курси для вчителів були організовані при Полтавській і Черкаській семінаріях.

У 1893 р. у Лип’янці була відкрита церковно-приходська школа. В ній вчитися було нелегко. Підручники були на церковнослов’янській і російській мовах. В школі було до п’яти десятків книг. В основному, це були книги релігійного змісту (різноманітні „Житія”), а з світських – „Как мыши кота хоронили”, „Брянский лес”, „Путешествие Коробейникова по святых местах” та інші. Діти українців погано розбиралися в російській мові, а церковнослов’янської не тямили взагалі. Тому й не дивно, що у викладання впліталася українська мова. Наприклад, щоб запам’ятати, де пишеться літера „ять”, завчалося напам’ять безліч слів. А щоб не було помилки в їх написанні, вчителька радила перекладати слова українською мовою, й там, де звучатиме літера „і”, сміливо можна писати „ять”, і помилки не буде. Одразу наводила приклади: гнезда – гнізда, седла – сідла, бес – біс, беда – біда тощо.

Тож і не дивно, що від такої науки багато учнів залишало школу. Які знання давала ця школа видно із розповіді однієї з колишніх учениць: „Проходила я до школи дві зими, всі букви вивчила, а докупи їх так скласти і не зуміла. На цьому моя наука і закінчилася”.

У Василькові 1892 року учням-випускникам школи було влаштовано перший екзамен, що проводився в селі Водяне. Учителем в цей час була дочка хлистунівського священика Надія Петрівна Паторжинська. За добре здані екзамени економ Малаховський нагородив учнів 2 карбованцями, а учительку – 20 карбованцями. Вчилися в школі учні різного віку – від 8 до 17 років. Школа була однокласна, але мала три групи. В першій групі навчалися діти 8-10 років. Дівчата майже не відвідували школу. Програма церковно-приходської школи передбачала навчання дітей умінню читати по-слов’янськи „граматку”, часослов і Псалтир; читати російською мовою житія святих; уміти виконувати чотири арифметичні дії. Центральне місце у навчанні займав Закон Божий. Якщо вчителі намагались познайомити учнів з початками географії, природознавства, то це для них закінчувалося неприємностями. Так, за давніми переказами старожилів, священик Олександр Каховський ганявся з палицею за вчителькою Євдокією Іванівною, а через два дні її з села забрала поліція.

В школі існували міри покарання, після яких деякі діти непритомніли. В трьох групах навчалося до 40 дітей. Училися в основному діти заможних батьків.

Наприкінці ХІХ ст. початкові школи на території сучасної України характеризувалися тим, що були у підпорядкуванні різних міністерств та відомств, приватних осіб і окремих організацій. На початок 1897 р. в українських губерніях діяло 13 424 початкові школи, в яких навчалося 703 670 учнів [8, 279]. Ці школи розподілялися за відомствами так [13, 314]:

Школи	Кількість, од.	Кількість учнів
Міністерства народної освіти	5 349	338 326
церковно – приходські	8 061	314 452
інших відомств	14	892

Проте, незважаючи на різну підпорядкованість, зміст освіти в них майже не різнився і визначався принципами православ’я, самодержавства, становості, класової, національної та статевої нерівності. До того ж мережа шкіл була нерозвиненою, значна частина дітей не могла в них навчатися.

Початкова школа складалася з одно- та двокласних шкіл і вищих початкових училищ.

В однокласних початкових школах вивчали Закон Божий, церковнослов’янську граматику, російську мову (граматика, письмо, читання), арифметику та співи. При вивченні російської мови мало місце пояснювальне читання, на якому учні одержували елементарні відомості з історії, географії па природознавства.

Не набагато кращим було також становище і в початкових земських школах, де мали місце неоднакова кількість навчальних тижнів, дискримінація дівчаток (з різних причин) і надзвичайно великий (подекуди катастрофічний) відсів на кінець року.

Дещо краще було поставлене навчання в міських та залізничних школах. Тут запроваджувалися екскурсії в природу, до музеїв, на виставки; на уроках застосовувалися ілюстрації, демонстрації наочності та інші методи навчання.

Вивчаючи арифметику, учні опановували чотирма арифметичними діями над цілими числами, ознайомлювалися з дробами, нумерацією, таблицями мір довжини, ваги, часу, з мірами поверхні й об’єму тіл, вчилися користуватися рахівницею. З метою розвитку логічного мислення та пам’яті учнів вчили усній лічбі, усному розв’язуванню складних задач тощо.

Естетичне виховання забезпечувалося уроками церковних співів. Хоч цей предмет був обов’язковим, проте викладання його мало лише релігійну спрямованість, часто велося нефахівцями, що не сприяло розвитку в дітей естетичних смаків та уподобань.

Дещо вищого рівня знань учні набували у двокласних училищах. Тут вивчалися географія з короткими відомостями про явища природи, креслення і малювання. Крім елементарної грамоти, учні ознайомлювалися з синтаксисом, мало місце літературне читання.

Вивчення рідної мови дітьми українців навіть не планувалося, а окремі спроби прогресивного вчительства нещадно переслідувалися. Звідси ознайомлення учнів початкової школи з українською культурою, літературою, фольклором, народним мистецтвом на території України було практично неможливим та досить проблематичним.

На Шполянщині в цей час існували різні школи, серед них Станіславчиківська однокласна народна, заснована в 1886 р., та Матусівська однокласна народна, заснована в 1891 р.

Більшість шкіл не мали своїх приміщень і тулилися в пристосованих приміщеннях при церквах, у сільських хатах тощо.

Не дивлячись на те, що рівень підготовки в школах був таким низьким, школу закінчували люди з унікальними здібностями. Так, наприклад, Степан Бендюженко (Бен), майбутній український поет, мав чудову пам’ять. У 6 років перечитав майже всього „Кобзаря”, багато віршів знав напам’ять. Навчаючись у Лозуватській ЦПШ, у будь-який час міг повторити без зупинки урок, який задавався ще на початку року чи впродовж його. Коли Бен закінчив сільську школу, батюшка Іван Гордієвський сказав батькам: „Не навчати таку дитину гріх. Отрок народжений для наук”. Батьки Бена, незаможні селяни, вирішили прислухатися до слів священика і дати синові освіту. Закінчивши місцеву однокласну церковнопарафіяльну школу, Степан вступив у підготовчий клас вчительської семінарії ім. Т.Г.Шевченка в Кирилівці. Але далі освіта обірвалася через нестатки.

На початку ХХ ст. парафіяльні школи було передано у відання земств. Земства на свої кошти будували будинки шкіл з цегли під залізною покрівлею. Так, у 1900-1903рр. земство побудувало у Василькові нову двокласну школу. Підрядчиком будівництва був водянський чоловік похилого віку. Двокласна школа мала п’ятирічний термін навчання. У першому класі було три групи – перша, друга і третя, а в другому класі – дві групи. Церковно-приходська школа продовжувала існувати до 1904 року, але учнів у ній зменшувалось з кожним днем. За школу велася запекла боротьба між священиком о.Каховським та завідувачем двокласною школою Ю. Родіним. Церковно-приходська школа була на утриманні сільської громади, тому старання священика були марними. Згодом учні цієї школи розбіглися, і в 1904 році сільський сход постановив закрити школу.

У земській школі у четвертому і п’ятому відділеннях вчителі викладали географію, природознавство, з чим не міг змиритись священик. Він домігся, що у вересні 1905 року завідувача школою Ю.С. Родіна зняли з посади і призначили Беседовського. Новий завідувач був більш підходящою особою для священика. Він мало турбувався про знання учнів. І все ж у школі були прогресивні учителі. Добру пам'ять про себе залишив, наприклад, учитель Петро Васильович Кулаковський.

У 1908 році старого священика Олександра Каховського замінив П.Попович – син лозуватського багатого селянина. Про себе він теж лишив в учнів та жителів недобру пам'ять. Саме він з помічником економа Лозинським викликав війська із Звенигородки на придушення селянського бунту.

В 1907 році в с.Матусові було відкрите двокласне училище. В 1911 р. тут працювало 4 вчителі. Закінчило училище в 1911 р. лише 8 осіб, а решта – 23 особи, що починали разом навчатися з випускниками, вибули з училища ще до закінчення курсу навчання через відсутність умов для закінчення навчання. У Матусівському училищі навчався Тодось Осьмачка – майбутній український поет і перекладач, уродженець с.Куцівки (тепер Смілянського району). Т.Осьмачка, після закінчення церковноприходської школи в Куцівці, продовжив навчання в Матусові. Навчання в училищі велося російською мовою. Ось як розповідає про це наш земляк з Мар’янівки, письменник і публіцист Михайло Слабошпицький в своїй книзі «Поет із пекла: Тодось Осьмачка»: „Інколи, прийшовши додому, хлопчина починав розмовляти російською. Мабуть, вона видалося йому, як і деяким іншим сільським дітям, „культурнішою”, а головне – „панською”. Довідавшись про це від дітей та сусідів (бо ж сама не чула), мати сердито висварила його, приказуючи: „”Та говорив би ти, сину, по-християнському, по-людському”. Ці слова свідчать про ставлення народу до русифікаторської політики царського уряду.

Про рівень освіченості на селі свідчать і такі дані. 9 березня 1908 р. в Матусові було скликано сходку, яка мала вирішити деякі земельні питання. З 318 заможних селян, які з’явилися на сходку, письменними було лише 63, які й підписалися на приговорі і за себе, і за 255 неграмотних. Про це свідчить копія приговору Матусівської сільської сходки Матусівської волості першої мирової дільниці Черкаського повіту Київської губернії від 9 березня 1908 р. В 1910 р. в Матусівській волості всього була 1301 дитина, яка за своїм віком повинна була навчатися в школі, а відвідувало її лише 548. Решта 843 дітей не мала можливостей для навчання.

У 1910 р. Скотарівська церковнопарафіяльна школа стала двокласною. В кожному класі навчалось до 30 учнів.

В 1911 р. в с.Матусові було одне вище початкове училище і 2 однокласні приходські школи.

Як видно із звіту про позашкільні культурно-освітні заклади в Черкаському повіті за 1911 рік, в Матусові була одна бібліотека на 588 книг. За цей рік із бібліотеки було видано лише 153 книги. Це досить переконливе свідчення про низький культурний і освітній рівень населення.

В с. Водяному була 4-класна церковно-приходська школа, розташована в центрі села, поблизу церкви, заснована приблизно в 1911 році. Спочатку був перший клас, а потім поступово школа стала чотирикласною. В кожному класі було по 20-25 учнів. З 1911 по 1916 рік в школі працював учитель Качатий Іван Аксентійович, родом із села Капустино. В 1915 році в школу прибули ще дві учительки – сестри Зелінські – Надія Григорівна та Любов Григорівна.

Учнів навчали арифметики, граматики, вивчали церковно-слов’янську мову. Обов’язковим був Закон Божий, який викладав піп Зінкевич Йосип Павлович. Він же і завідував школою. Кожного ранку учнів заставляли молитися Богу, а в суботу і неділю ходити до церкви, співати релігійні пісні, за найменшу провину учнів карали різками. В школі навчалися діти переважно багатих. Плата за навчання становила 8-10 карбованців у рік.

У 1912 р. у с.Топильній було відкрито земське двокласне училище з шестирічним терміном навчання. Його будівництво почалося ще в 1908 р. на кошти сільської громади. Корпуси цього училища збереглися до наших днів.

Архівні дані свідчать про те, що у Шполі існувало чотирикласне міське училище – навчальний заклад вищого типу. В липні 1913 р. сільський сход Городища просив представників влади відкрити таке училище в містечку, мотивуючи тим, що в сусідніх містечках з меншим населенням (мм. Сміла, Шпола, Лисянка, Кирилівка, Стеблове, Медвін) такі училища вже давно існують [ДАЧО, ф. 6, оп. 1, спр. 8, арк. 44].

Боротьба українського народу за збереження державної незалежності 1918-1920 рр. відкрила нову сторінку в історії освіти. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов’язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося в усіх сферах культурного життя. Разом з тим жорстока класова і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколола суспільство на ворожі табори, спотворила світосприйняття людей, сформувала складну ідеологічну обстановку.

1918-1920 рр. відзначалися корінною ломкою старої системи народної освіти. Кожен політичний режим, що утверджувався в нашому краї, прагнув вести свою лінію в галузі освіти, шукаючи такі її форми, які відповідали б характеру і завданням цих режимів.

Тимчасовий уряд, що утворився після повалення самодержавства в Росії, 20 червня 1917 р. видав постанову про передачу церковнопарафіяльних шкіл у відання Міністерства народної освіти, маючи на увазі об’єднати всі школи в одному відомстві. Зі свого боку Міністерство визнало потрібним передати ці школи органам місцевого самоврядування. Згідно циркулярного розпорядження міністерства народної освіти від 19 серпня 1917 р. повітові управи зобов’язувалися прийняти церковні школи на свій баланс. Вже восени 1917 р. шкільні приміщення, які знаходилися на громадській землі і збудовані на громадські та казенні кошти, були передані у відання Черкаської земської управи.

В 1917 р. на базі земського двокласного училища в с.Матусів утворена школа № 1.

На 1917 р. в Лебедині діяло три школи: двокласне приходське училище (при заводі), яке з 1913 р. перейшло в підпорядкування Міністерства народної освіти; однокласна міністерська школа в центрі села; церковно-приходська школа при Преображенській церкві, так звана "Пелихова школа". Тому всі освітні перетворення, починаючи з 1918 р., проводилися на базі цих шкіл, причому першими задавали тон члени товариства “Просвіта”, яке діяло в Лебедині з 1917 р. Воно було досить авторитетним і популярним серед селян.

За часів Скоропадського проводиться широка українізація освіти. В усіх типах шкіл було введено вивчення таких нових предметів як українська мова і література, історія України, географія України. При їх вивченні почали використовувати нові підручники, написані українською мовою. Одним з авторів таких підручників став Ничипір Григоріїв, уродженець с.Бурти, батько якого Яків працював учителем початкової школи в Сердегівці. Ничипір теж став вчителем, а згодом почав писати підручники з історії України. Найвідоміші з них такі: „Про навчання дітей рідній історії”, в якому автор доводив, що навчання дітей рідній історії є першим кроком до формування національної свідомості особи; книга для читання „Історія України, виложена народними думами і піснями” та „Історія українського народу” для вищих початкових шкіл та перших класів гімназій. В „Історії українського народу” Григоріїв вперше застосував поділ параграфів на частини, а в кінці кожного з параграфів розмістив запитання [14,]

В 1918 р. існували такі міністерські школи: Матусівська однокласна народна, в якій навчалося 127 учнів, та Станіславчиківська однокласна народна, в якій навчалося 98 учнів.

31 серпня 1918 р. комісаріат повідомляв земську управу, що він дозволяє перетворити у вищі початкові школи 21 двокласну початкову школу Черкаського повіту, в тому числі – Матусівську [ДАЧО, ф. 6, оп. 1, спр. 135, арк. 69]. Ці школи повинні були утримуватися на місцеві кошти, а їхній матеріальний стан повністю покладався на повітову народну управу.

В умовах Директорії українізація школи проводилася ще інтенсивніше, але в зв’язку зі швидким перебігом політичних подій закріпити її результати не вдалося. Хоча певні успіхи й були. Так, наприклад, 21 січня 1919 р. відбулися збори освітян с.Матусів. На зборах слухали доповідь інструктора позашкільної освіти Гудзенка про організацію позашкільної освіти. Збори постановили: „Організацію „Просвіти” та курсів для дорослих визнати бажаним і необхідним і прийняти, як в справі роботи в „Просвіті”, так і в справі навчання на курсах діяльну участь, але з побажанням, аби народна управа допомогла цій справі постачанням підручників та освітленням, без яких неможливо проводити роботи” [ДАЧО, ф.6, оп.1, спр.102, арк. 23].

Громадянська війна вносить свої корективи в життя суспільства і освіти, зокрема багато шкіл було закрито, вчителі ризикували бути розстріляними, їх не вистачало там, де знаходили можливість навчати дітей. Якщо учитель з’являвся, то на деякий час відновлювалися і заняття. Вчителі одержували зарплату нерегулярно і прожити на неї було неможливо. Зокрема, у Василькові батьки платили за кожного учня півтора пуда борошна, два фунти жирів (біля 800 грам), сім фунтів крупів. Багато учнів залишали школу і не вчилися. Навчання проводилося в двох класних кімнатах по дві групи в кожній. Всього навчалося в школі близько 40 дітей [23, 131]. Часто на всю школу був лише один учитель. Він давав учням самостійну роботу, яку учні виконували в класі й дома при світлі каганця. Учні пропускали багато занять, бо не було в чому ходити до школи. В ній проводилося по три-чотири уроки. Часто школа закривалася на кілька днів або тижнів.

Після остаточного встановлення радянської влади Народний комісаріат освіти видав постанову про те, що, починаючи з 1 квітня 1919 р., всі існуючі назви шкіл нижчих і середніх, як-то „гімназія”, „реальне училище”, „вище початкове училище”, „початкове училище” і т.д. скасовуються. Замість них для всіх навчальних закладів вводиться загальна назва: „Єдина радянська трудова соціалістична школа”. Школи поділялись на два ступеня:

а) І ступінь – для учнів від неграмотних по четвертий клас включно;

б) ІІ ступінь – для учнів від п’ятого класу по сьомий включно.

Навчання в школах І ступеня було обов’язковим для всіх громадян, які не проходили раніше курс з 8-річного віку. Обов’язковими предметами, крім основних, вводилися: викладання ручної праці, музики, співів, малювання. Латинська мова залишалася як предмет не обов’язковий. В усіх школах І й ІІ ступенів скасовувалося викладання Закону Божого.

У Лебедині в 1918 р. двокласне приходське училище було перетворене у вищу початкову семирічну школу, а однокласна міністерська школа була перетворена в трудову школу № 2, теж з семирічним строком навчання. Але тоді збіднілі селяни вже не могли забезпечити своїх дітей всім необхідним для відвідування школи. На засіданні профкому рафінадного заводу 20 вересня 1920 р. відзначалося: “Коли була церковна школа, ота міністерська, то вміщала 230 душ, а тепер одна семирічка і записалося 185 душ, бо селяни не мають чобіт і одягу”. Тут малися на увазі стара однокласна міністерська школа та “Пелихова школа”, яких об’єднала школа № 2. В ній у вересні 1920 р. було укомплектовано 5 навчальних груп (класів), в яких налічувалося 185 учнів. В школах продовжували працювати колишні вчителі: А.І.Іваницький, сестри Олімпіада і Ольга Квітченки, В.О.Левицький та інші.

Радянська влада, яка встановилася, основну увагу звертала на соціальне реформування школи та підпорядкування її завданням „комуністичного виховання”. Починається новий етап розвитку освіти.

ІІ. Становлення радянської системи освіти

(1920 – 1930 р.р.)


На початку 1920 року на Черкащину втретє приходить більшовицька, комуністична влада. Але більшість селянства вороже зустрічало політику нової влади, зокрема т.з. продовольчу розкладку. Тому селянські повстанські загони продовжували боротьбу. Чимало таких загонів час від часу з’являлися і на Шполянщині в районі Лебединського лісу. Зокрема загін під командуванням Івана Лютого – Лютенка (псевдонім „Гонта”), який сам був родом з села Капустине. Протягом 1920 року більшовицька влада фактично встановилась лише в тих населених пунктах, де знаходились військові частини Червоної армії, а по селах панували селянські отамани.

Тільки після запровадження нової економічної політики в другій половині 1921 року більшовицька влада починає поступово утверджуватись в сільській місцевості. Організовуються вибори до сільських, волосних і губернських рад депутатів, які стають офіційними органами нової влади. А до цього фактично владу здійснювали ревкоми (революційні комітети), які стверджувались комуністами передусім для придушення селянського руху. В грудні 1921 року обирають і Шполянську волосну раду та волосний виконавчий комітет, при якому створюються різні відділи. Серед них – і відділ освіти волвиконкому.

Саме в вересні 1921 року було почато роботу більшості шкіл на Шполянщині під контролем комуністичної влади, хоча спроби їх відкриття були і в 1920 році (як - от в селі Лебедин). Проте через нестачу взуття, одягу, навчального приладдя школу відвідувало мало учнів. Тому в селі Лебедин було прийнято рішення об’єднати всі три колишні початкові школи в одну семирічну. Старші (5,6,7 – ий) класи навчались в приміщенні колишнього двокласного училища при цукрозаводі, а молодші – в окремих хатах в різних частинах села. Так само колишні початкові школи об’єднали в семирічну і в селі Матусів.

В 1922 році в Україні приймають „Кодекс законів про народну освіту”, який детально регламентує порядок функціонування нової, радянської школи. Кодекс проголошував, що новою метою виховання є „розкріпачення трудових мас від духовного рабства, розвиток їх самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією, матеріальним світоглядом”. Колишні дореволюційні початкові школи і гімназії підлягали перетворенню в нові, „трудові радянські школи”, навчання в яких мало тривати 7 років. Трудові школи ділились на І ступінь (1 – 4 класи) і ІІ ступінь (5 – 7 класи). Але оскільки нових програм і підручників не було, то у більшості випадків утверджувались початкові 4-річні школи. Деякі нові школи відкрили в приміщенні колишніх поміщицьких складів або господарських економій, які мали досить просторі кімнати. Одну з таких початкових шкіл було відкрито в 1922 році в Шполі в приміщенні колишньої поміщицької контори по вулиці Конторській (нині вулиця Леніна).

Багато шкіл відновили роботу в дореволюційних приміщеннях. А до 1917 року початкові школи існували в кожному селі Шполянщини. Зокрема, початкову 4-класну школу було відкрито в Шполі в приміщенні дореволюційної школи, яку в народі звали „абазинкою” (за прізвищем поміщика Олександра Абази, який забудував її ще в другій половині 19 ст.). Ця школа знаходилась на місці сучасного спортмайданчика гімназії №3. За спогадами колишньої учениці цієї школи Щир Галини Данилівни, ця школа знаходилась в одноповерховому дерев’яному будиночку, обмазаному і побіленому глиною. Повернута була вона переднім фасадом до території, де нині знаходиться дитсадок „Зірочка”. Вхід до школи був із двору. Вікна біли одинарними. Всього у школі було 4 класи (від 1 –го по 4-ий), в кожному з яких вів заняття один учитель. Взимку вона обігрівалась пічним опаленням (дрова, торф). Діти йшли в школу в 8 – 9 років. Через дорогу знаходився ще один будинок, в якому згодом стали навчатись 5 – 7-і класи. Цей будинок учні називали „центральна школа”.

Так само в селі Топильна (яке тоді входило до Вільшанського району) початкову школу було відкрито в приміщенні колишнього земського двокласного училища, яке діяло з 1912 по 1918 рік і було розраховане на шестирічний термін навчання. Будівлі цього колишнього училища були з цегли і мали кілька просторих кімнат висотою 2,5м. Згодом ця школа отримала назву школи Завгороднього, очевидно, за прізвищем учителя, що викладав в ній. Їх будівлі збереглись в Топильно аж до нашого часу. В них деякий час проживали сім’ї сільських вчителів.

Навчання в радянських початкових школах в першій половині 20-років було необов’язкове, тому спочатку більшість дітей їх не відвідували. Зовсім не було зошитів і нових підручників. Не вистачало класних приміщень і навчального приладдя. Писали на клаптиках газет і паперу ручками з перами, які вмокали в чорнило. Кожен учень носив з дому чорнильницю. Портфелів не було. Їх заміняли торбинки, зшиті з тканини. Шкільної форми також не було. Учні ходили в тому, що мали. Особливо великою проблемою було дитяче взуття, зокрема осіннє і зимове, бо вулиці сіл перетворювалися восени і ранньої весни в грязюку. Діти з багатодітних родин ходили в школу по черзі, взуваючи одні й ті самі чоботи, купити яких могла не кожна сім’я. А коли ставало сухо, то багато дітей ходило в школу босоніж.

Оскільки в травні вулиці сіл були вкриті пилюкою, то діти в школу приходили часто забрудненими. Вмивалися вони водою з криниці, оскільки водопроводів не було. В теплі дні в класних приміщеннях теж було багато пилюки. Шкільних їдалень не було, тому малі школярики клали окрайці хліба в торбинки, де носили шкільне приладдя. Воду діти пили з баків, які стояли в класах і наповнювались водою з криниці.

Проте 1922/1923 навчальний рік розпочався в школах із запізненням, бо вони вчасно не були підготовлені до початку занять: тривав ремонт приміщень, їх побілка, виговлення саморобних дерев’яних лав, столів, дощок. Крім того, багато дітей в вересні ще допомагало батькам у завершенні сільськогосподарських робіт і зовсім не відвідувало школу. Також через нестачу палива взимку 1922/1923 навчального року багато шкіл взагалі тимчасово припинили заняття і навчальний рік закінчила дуже мала кількість учнів.

Весною 1923 року в Україні пройшла адміністративна реформа: замість волостей було утворено райони. Шпола з волосного поселення стає районним центром. До складу Шполянського району, крім Шполи, ввійшли також ще 13 сіл: Бурти, Надточаївка, Сигнаївка, Сердегівка, Терешки, Мар’янівка, Ховківка, Водяне, Кримки, Лозуватка, Васильків, Устимівка і Кам’януватка.

В 1928 році після розформування Матусівського району до складу Шполянського району ввійшли села Матусів, Павлівна, Лебедин, Станіславчик, а також Іскрене та Георгіївка. В 1931 році до складу Шполянського району включено Капустине, Скотареве і Товмач. В кожному з цих сіл було відкрито трудову 4-класну школу І ступеня. Організаційно всі ці школи об’єднувалися в Шполянську районну трудову школу.

В 1923/1924 навчальному році вже більш – менш стабільно функціонувала Шполянська семирічна районна трудова школа. Вона знаходилась в приміщеннях, які були розкидані в різних частинах Шполи. Центральне приміщення знаходилось на вулиці Вокзальній.

Ось що пишеться в документах того часу, які до цих пір збереглися в Державному архіві Черкаської області: „Школа знаходиться в окремих будинках. На 1 жовтня 1923 року в школі вчилось 586 учнів, в тому числі 420 хлопчиків, а на 1 червня 1924 року – 542 учні, в тому числі 387 хлопчиків. В 1 – ий клас ходило 237 учнів, в 2–ий - 125, в 3–ій – 53, 4–ий – 46, в 5–ий - 28, в 6–ий – 36, в 7–ий – лише 17 учнів. Їх вчили 10 вчителів, з яких шестеро було чоловіками і четверо – жінками. Завідуючим Шполянською семирічною трудовою школою в 1923/1924 навчальному році працював Коцюрба”.

Така невелика кількість дітей пояснювалась тим, що більшість з них тоді взагалі не відвідувала школу. В ній навчалось менше 40% дітей шкільного віку.

Навчання предметів велося українською мовою, оскільки згідно рішень ХІІ з’їзду РКП (б) в 1923 році політика коренізації (яка в Україна набрала форми українізації) стала офіційною партійною лінією.

Одночасно більшовицька влада дозволила створення шкіл і для національних меншин. Тому в Шполі по вулиці Клубній, 16 діяла єврейська семирічна школа, в якій навчання велось в дві зміни. Тут в 1923/1924 навчальному році навчалось 287 учнів, в тому числі 201 дівчинка і 86 хлопчиків. Їх навчали 8 вчителів. Навчання велось на єврейській (ідши) та російській мові. Вивчалась і українська мова. Діяли дитячі органи самоврядування – учкоми, класкоми, судкоми.

Всього в 1924/1925 навчальному році в Шполянському районі, який налічував 14 населених пунктів, діяло 2 семирічки (районна семирічна школа і єврейська в Шполі) та 12 початкових (4-річних) шкіл в селах.

В другій половині 20-х років почалась боротьба за загальну обов’язкову початкову освіту всіх дітей. Тому збільшилась кількість шкільних приміщень, під які використовувались часто будинки, конфісковані у приватних підприємців або заможних селян (так званих „куркулів”). Так, в Шполі було відкрито початкові школи в будинку Буткевича по вулиці Смоляній (нині вулиця Комсомольська 66), а згодом на кутку Чепурівка (нині вулиця Калініна) в хаті куркуля Тулумана, якого було виселено під час колективізації.

Згідно рішення райвиконкому в 1926/1927 навчального року планувалось з Шполянської районної трудової школи виділити дві чотирирічні початкові школи. Тому згодом в Шполі стало три семирічні і дві чотирирічні школи, в яких разом навчалось більше 1000 учнів. Їх вчили 35 вчителів.

На кінець 20-х років всі шкільні приміщення в Шполі було перереєстровано і розділено між міськими школами, які одержали нумерації: № 1, № 2 (єврейська), № 3, № 4, № 5. Всі вони згодом стали семирічними. Також існували (ще з 1921 року) семирічні школи № 1 в Лебедині і № 1 в Матусові. Зросла кількість семирічних шкіл і в сільській місцевості. Так семирічними в 1928 році стали Надточаївська, Товмацька, Капустинська і Лип’янська школа, в 1929 – Топилянська, в 1931 – Іскренська, Ярославська, Водянська, Терешківська і Кримківська, в 1932 – Васильківська і Соболівська, в 1933 році – Скотарівська, в 1934 – школа № 2 в Матусові, а також Сигнаївська, Лозуватська і Антонівська школа.

Всього ж в 1930 році в Шполянському районі діяло 28 трудових шкіл, в тому числі 6 семирічок.

Слід зауважити, що села Антонівка, Веселий Кут, Кавунівка, Соболівка, Ярославка входили тоді до Мокро-Калигірського району, а села Журавка, Лип’янка, Нечаєве, Маслове – до Златопільського району.

Навчання в 20-і роки проходило під знаком великих змін. З метою розвитку суспільної активності учні старших класів вводились до складу шкільних рад. В школах було відмінено оцінювання знань учнів в балах та нагородження випускників золотими і срібними медалями. Скасовувались екзамени. Учнів переводили з класу в клас лише за відгуками педагогічних рад. Також ліквідовувалася посада класного керівника.

В школах було припинено викладання Закону Божого і латинської мови, а вчителі, які виступали з критикою нової влади, звільнялись з роботи. Щоб бути прийнятим на роботу, спочатку слід було заповнити спеціальну анкету, яку згодом уважно вивчав районний відділ освіти. Ось зразок такої анкети 1923 року:

„Сведения про учителя:

1. Имя, отчество, фамилия.

2. Должность.

3. Возраст.

4. Образование.

5. Политические убеждения.

6. Профессия.

7.Национальность.

8. Социальное положение.

9. Откуда происходит.

10. Должность в старой армии.

11. Должность в Красной армии.

12. Сколько имеет членов семьи.

13. Имущество.

14. Где был и что делал до 1917 года.

15. Где был и что делал после 1917 года по настоящее время (подробно).” Таке анкетування мало метою не допустити в школи людей, які не були лояльні до більшовицької влади. Колишні дореволюційні вчителі вважались консерваторами, які погано сприймають революційні нововведення. А зміни в навчальному процесі дійсно були кардинальними. Відмінялась класно-урочна система навчання учнів, як така, що виховує муштрованість і не сприяє вільному розвитку особистості. Скасовувались і домашні завдання для учнів. Натомість запроваджувався бригадно-лабораторний метод в навчанні, при якому замість ліквідованих класів створювались учнівські бригади і лабораторії, де учні самостійно, отримавши індивідуальні завдання від учителя, працювали над його виконанням, після чого зразу здавали залік вчителеві по системі „зараховано” – „не зараховано”. Такі методи навчання запозичувались з досвіду американської вчительки Еллен Паркгерст, яка будувала свою роботу з учнями на основі спеціальних планів, які називали ще Дальтон-планами (від назви міста Дальтон в США, де вони найбільше використовувались в місцевих школах на початку 20 століття). Крім того, в радянських школах ліквідувалось викладання окремих предметів, замість них запроваджувався комплексний метод і метод проектів, які передбачали вивчення основ наук за комплексними, інтегрованими методами. В школах Шполянщини комплексні теми мали такі назви: „Пшоняна каша”, „Як садити овочі”, „Болотна рослинність”, „Солодкий цукор”, „Дерев’яні меблі” та інші. При вивченні цих тем учні ходили на екскурсію в Дар’ївський ліс, в заплаву річки Шполки, виготовляли гербарії зібраних рослин. Також вони відвідували цукрові заводи в Шполі і Матусові, меблеву фабрику в Шполі, де знайомились з виробничими процесами. Вважалось, що це посилить зв’язок теоретичних знань учнів з їх майбутньою практичною діяльністю на виробництві.

Перед школами ставилось в 20-і роки також завдання перетворити їх на „самообслуговуючу школу-комуну з вільним вихованням”. В зв’язку з цим учні значну кількість часу приділяли прибиранню класних приміщень, території навколо школи. Садили вони і дерева та доглядали вже існуючі садки, збираючи в них гусінь і інших шкідників.

Учні Шполянської школи № 1, наприклад, прибирали прилеглу територію у напрямку до річки Шполки. Тут до революції знаходилися стайні поміщиці Пелагеї Урусової. Але під час революційних подій селяни зруйнували ці приміщення, розібравши будівельний матеріал для своїх потреб. Розбиті камені і цегла валялися скрізь, тому школярі прибирали цю територію, а згодом стали висаджувати тут дерева. Невдовзі тут виник парк з акуратними алеями.

Подібна робота проводилася і в інших школах. Біля них розбивалися клумби, на яких учні вирощували квіти. Отже, трудовому вихованню учнів приділялась значна увага. Але майстерень при більшості шкіл не було, тому учні були дуже слабо обізнані з новою технікою, зокрема з трактором і автомобілем, поява яких на вулицях Шполи в 20-і роки була великою рідкістю.

20-і роки характерні розширенням українізації шкіл. Майже всі предмети викладались українською мовою. В 5-7 класах це були: арифметика, українська мова, алгебра, геометрія, природознавство, фізика, політична грамота, історія культури, географія, співи. Також викладались російська і німецька мови. Що ж до уроків фізкультури, то вони обмежувались переважно т.з. „сокальською гімнастикою”, запозиченої з досвіду роботи шкіл у місті Сокаль на Галичині. Такі ігри як волейбол, баскетбол, футбол дітям тоді були невідомі. Оскільки спортзалів в школах не було, то більшість уроків фізкультури проводились на дворі. Взимку діти катались на власних саморобних лижах або грались в сніжки.

З метою посилення комуністичного виховання учнів впроваджувались нові свята – Жовтневої революції, Паризької Комуни, Ленських подій, Шевченківські свята, які в Шполі проводились біля відкритого в 1924 році пам’ятника Тарасу Шевченку.

Проте в 20-і роки зберігався ще і значний вплив релігії. Незважаючи на те, що школа офіційно була відокремлена від церкви, діти разом з батьками відзначали православні релігійні свята. Тому і час шкільних канікул визначався з урахуванням цього фактора. Так, зимові канікули починались 16 грудня і тривали фактично аж до Різдва Христового, а весняні канікули продовжувалися з 16 квітня до початку травня, тобто припадали на свято Великодня або Воскресіння Ісуса Христа.

В позаурочний час діти в школах займались в різних гуртках: драматичному, літературному, історичному, природничому, географічному, співочому, палітурному, музичному.

Осередків дитячих і юнацьких комуністичних організацій в школах було ще небагато. Зокрема, в 1924 р. в Шполянській районній трудовій школі зовсім не було комсомольського осередку і "Юних спартаків".

В 20-і роки в Шполі певний час діяла і кустарно-реміснича школа, яка готувала учнів до майбутньої роботи ковалями, столярами, кушнірами, бондарями, стельмахами, шевцями.

В ці роки велась боротьба з бездоглядністю дітей, які після воєн залишились без батьків, а таких в 1922 р. налічувалось 1,5 млн. Для дітей-сиріт і напівсиріт в Шполі було створено два дитбудинки: один в районі Верхньої Дар'ївки, другий — в районі вулиці, яка згодом і отримала назву від дитбудинку - Приютська (в ті часи російською мовою дитбудинки називали "приютами"). Згодом тут відкрили і школу, яку теж називали "Приютською". В кінці 20-х років ця школа отримала офіційну назву — Шполянська школа №6.

В 30-і роки на території закритого Свято-Миколаївського жіночого монастиря в Грабському лісі біля села Лебедин було відкрито трудову колонію для малолітніх правопорушників. Її очолив директор В.К.Вовченко. Тут жили, працювали і одночасно навчались діти-сироти, які раніше займались бродяжництвом і дрібними крадіжками. В колонії був суворий режим. Згодом колонія поповнювалась і дітьми з сімей, батьки яких були репресовані.