Розвиток освіти на шполянщині

Вид материала

Документы

Содержание III. Зміни в освіті в 1931-1940 роках IV. Школи в роки Великої Вітчизняної війни

Подобный материал:

• Анотований перелік навчально-методичної літератури, що видана з грифом Міністерства, 100.96kb.
• Розвиток освіти на Черкащині, 140.08kb.
• Управління освіти І науки, 115.73kb.
• Система управління якістю відділ освіти лозівської міської ради харківської області, 206.47kb.
• Розвиток системи охорони, 234.96kb.
• Довідка про розвиток освіти в Кролевецькому районі за 9 місяців 2011 року, 110.45kb.
• • губи розтягнуті в посмішку, 659.43kb.
• Тема № Система освіти в Україні та навчання іноземних мов > Основні принципи освіти, 1347.41kb.
• Методичні рекомендації для учителів фізики щодо підготовки учнів до зовнішнього незалежного, 187.27kb.
• Од є початком особливої навчальної діяльності, яка вимагає від дитини не лише значного, 367.59kb.

III. Зміни в освіті в 1931-1940 роках


Тридцяті роки XX ст. принесли великі зміни в усіх сферах суспільного життя. Прискорювалась індустріалізація в місті і колективізація в селі. Змінювався адміністративно-територіальний устрій. В липні 1930 р. ліквідували округи (в т.ч. Черкаський або Шевченківський) і райони безпосередньо підпорядковувались республіканському центру в Харкові. А в лютому 1932 р. почали створюватись області, зокрема і Київська, до складу якої ввійшов Шполянський район. Школи району тепер підпорядковувались райвідділу освіти, той - управлінню освіти Київського обласного виконавчого комітету, а останній - Народному комісаріату освіти УРСР в Харкові.

Початок 30-х років ознаменувався переходом до загальної обов'язкової (4-річної) початкової освіти.

Відбулись зміни і в методах навчання. Згідно постанови ЦК ВКП (б), прийнятої у вересні 1931 р., передбачалось введення нових програм і відновлення предметної системи навчання з січня 1932 р. Головною формою навчання знову ставав шкільний урок з фіксованим часом

тривалості. Лабораторно-бригадний метод скасовувався, як і Дальтон-плани, та комплексні системи навчання. Згодом в школах утвердилась пояснювально-ілюстративна система навчання, головне місце в якій зайняв усний, словесний виклад знань з використанням наочності. Структура діяльності учителя на уроці тепер набула такого вигляду: усне пояснення - ілюстрація - контроль розуміння учнями нового матеріалу – корекція - закріплення - повторення здобутих знань. Головна увага приділялась розвитку пам'яті учнів.

В 1934 р. приймається ще одна постанова "Про структуру початкової й середньої школи в СРСР", згідно якої на всій території держави встановлювалась нова, єдина система шкільної освіти: початкова школа (1-4 класи), неповна середня школа (1-7 класи) і середня школа (1-10 класи). Першими середніми десятирічними стали школи №1 в м.Шполі і №1 в с.Матусів, згодом №2 в с. Лебедин і в Сигнаївка. В 1937 р. десятирічкою стала школа і в селі Лип'янка, яке тоді входило до Златопільського району Київської області. А в січні 1939 р. Златопільський район увійшов до складу новоутвореної Кіровоградської області, де він перебував до 1954 р. Разом із Лип'янкою до Кіровоградської області входили і села Журавка, Маслове, Межигірка, Нечаєве.

Згідно постанови ЦК ВКП(б) в 1935 р. в усіх школах СРСР відновлювалась п'ятибальна система оцінювання знань учнів. Вона існувала тоді в словесній формі: відмінно, добре, посередньо, погано і дуже погано. Запроваджувались нові правила поведінки для учнів та виставлення окремої оцінки з поведінки. Вводились посади класних керівників. Запроваджувалась учнівська форма. Чітко визначався початок і кінець навчального року, його поділ на 4 навчальні чверті. Все це свідчило про посилення державного контролю за роботою шкіл. Водночас слід визнати, що ці заходи внесли чіткий порядок у функціонування школи і сприяли підвищенню відповідальності вчителів та учнів.

Особливо суворим був контроль райвідділів освіти за станом успішності учнів, оскільки на початку 30-х років завершився перехід на обов'язкову початкову 4-річну освіту і почався перехід на обов'язкову семирічну, передусім в містах. Тому вчителям доводилось працювати майже щодня після уроків додатково з невстигаючими учнями по 1-2 години, причому безкоштовно. Якщо ж учень все-таки не засвоював програмовий матеріал, його залишали на другий рік в цьому ж класі; якщо не засвоював матеріал і на другому році навчання — залишали на третій рік. Якщо і тут не було зрушень - виключали з школи.

Найкращі показники в навчанні серед шкіл району мала школа №1 в Шполі, директором якої був Петро Туровський. В той час в школі працювали такі кваліфіковані спеціалісти як вчитель математики Сергій Федорович Струмінський, вчитель фізики Іван Іванович Погорілий (який також був і завучем школи), вчителька української мови Наталія Василівна Клименко, вчитель хімії Юрій Гончарук, вчителька географії Олександра Варламівна Рибаківська, вчитель фізкультури Леонід Оксентійович Гайдаєнко. Вчителями початкових класів працювали Міля Туровська, Марія Оксентіївна Погоріла і Ольга Григорівна Гончарук.

В школі також проводилась велика позакласна робота, діяло багато гуртків, зокрема драматичний, в якому брали участь як учні, так і вчителі. Велика увага приділялась фізичному вихованню учнів: влітку часто проводились змагання з легкої атлетики і волейболу, а взимку - з лижного спорту. Набував популярності і футбол. В теплі дні щоранку директор і вчителі проводили з учнями фізичну зарядку. Весною 1937 р. школа придбала інструменти для духового оркестру, під музику якого розпочали проводити фіззарядку.

Учнівські агітбригади часто виступали перед працівниками колгоспів Шполи, яких тоді було в місті аж чотири: "Червоний хлібороб", "Червона нива", імені Сталіна та імені Молотова.

Вчителі Шполянської школи №1 відрізнялись також своїм одягом. Зокрема, директор Петро Туровський носив синій френч, сині галіфе і хромові чоботи, які завжди були начищеними до блиску.

В ті часи школу №1 в Шполі називали "школа Туровського", оскільки саме енергійність директора надихала на продуктивну роботу як вчителів, так і учнів.

Школа №1 знаходилася тоді аж в чотирьох приміщеннях. Головним вважалось приміщення колишньої поміщицької економії. Це був дерев'яний будиночок із залізним дахом довжиною близько десяти метрів. В семи кімнатах будинку вчились учні, а великий коридор посередині приміщення був своєрідним актовим залом. Як згадує колишня учениця Кунець З.О., саме тут проводились лінійки та вечори, виступав шкільний хор. Із цього коридору було два виходи. Перший, головний, виходив до берегів річки Шполки. Він був оформлений двома колонами у вигляді міфічних атлантів. Другий виходив в сторону вулиці Леніна.

Ближче до вулиці Леніна були розташовані два одноповерхові будиночки, де вчились 5-8 класи, а також двоповерховий будинок (нині тут знаходиться відділ освіти), в якому вчились 9-10 - класи. Крім того, за головним приміщенням, в напрямі на захід, був ще один будиночок, в якому розміщалася майстерня. В кінці 30-х років в школі №1 було по два паралельні класи (від 1-го по 10-й).

Другою великою школою в Шполі була школа №3. Вона знаходилась в кількох приміщеннях. Початкові класи (1-4-ий) вчились ще в дореволюційному приміщенні, яке в народі називали "абазинкою". Старші класи навчались в т.зв. центральній школі, яка знаходилась через дорогу.

В Шполянській школі №3 діяв ансамбль музичних інструментів. Деякі учні грали навіть на такому складному, інструменті як скрипка. Проте музичної школи в Шполі тоді не було. В районі діяла єдина музична студія в селі Лозуватка. В цю студію ходили на навчання і деякі учні з Шполи. Як згадує колишній учень школи №3 Дмитро Поліщук, він в кінці 30-х років і в погожі дні, і в негоду ходив пішки на навчання в Лозуватську музичну студію. Але Дмитро настільки добре опанував гру на скрипці, що завжди виконував сольні номери у виступах ансамблю музичних інструментів Шполянської школи №3 при проведенні позакласних заходів.

В Шполі по вулиці Лозуватській (нині Пролетарська) в приміщенні дореволюційної школи також відкрили трудову школу, яка згодом стала семирічною, під номером 4. На початку 30-х років директором школи був Шерман Борис, а завучем - Гавура Василь Лаврович. Біля школи в невеличкому будиночку розмістились майстерні. Викладач трудового навчання Білецький Іван Григорович добре розумівся в сільськогосподарській техніці. Вдома він для себе навіть власноручно змайстрував молотарку.

В районі цукрового заводу в Шполі діяла міська школа №5.

По вулиці Приютській діяла семирічна школа №6.

Також в 30-і роки продовжувала існувати і єврейська школа. Таким чином в Шполі налічувалось аж шість шкіл.

В 1930 р. в селі Лебедин було споруджено нову будівлю семирічної школи №2, першими директорами якої були Бондаренко М.Г. і Рудь О.О. а за директорування Червоненка Степана Васильовича (в 1937-1941 рр.) школа з семирічної стала середньою (десятирічною). Сам директор був прикладом справжнього інтелігента: знав кілька іноземних мов, цікавився крім освітніх справ ще й мистецтвом, мав велику бібліотеку (більше 500 книг). Після війни Червоненко С.В. був запрошений на роботу в міністерство закордонних справ СРСР в Москву, а пізніше працював в радянських посольствах за кордоном, зокрема в Китаї і Чехословаччині.

В передвоєнні роки в Лебединській школі №2 проводилась велика позакласна робота. Учням особливо подобалось проведення новорічних свят-маскарадів в спеціально виготовлених костюмах, причому кожен учасник маскараду виконував якийсь концертний номер: вірш, танець, пісню або брав участь у театральній сценці. При школі влітку також діяв колгоспний піонерський табір.

В зв'язку з нестачею вчителів в 1932 р. в Шполі, в районі Верхньої Дар'ївки, було відкрито педагогічний технікум, який проіснував до 1936 р. В педтехнікумі було три курси, а також річні курси для швидкої підготовки вчителів початкових класів. Як згадує колишній студент цього педтехнікуму Григорій Клювак, він в 1935 р. поступив в цей навчальний заклад, але закінчив лише І курс, бо в 1936 р. педтехнікум закрили, а студентів перевели в Корсунь, Канів і Переяслав, де вони закінчили навчання. Після закриття педтехнікуму на його місці відкрили дитячий будинок для дітей, чиї батьки були репресовані. Він проіснував до початку Великої Вітчизняної війни.

Учителі шкіл змушені були виконувати в післяурочний час великий обсяг громадської неоплачуваної роботи, оскільки цього вимагала правляча комуністична партія. Так разом з бригадирами колгоспів вчителі відповідали за випуск колгоспних стінних газет, мусили відвідувати численні збори і наради, які проводив Шполянський районний комітет комуністичної партії.

Крім того, вчителів зобов'язували обходити хати і агітувати людей за підписку на облігації Державної позики, кошти від якої направлялись передусім на проведення індустріалізації в країні.

30-і роки характерні також активізацією діяльності шкільних піонерських організацій. В штат кожної школи було введено посаду піонерського вожатого, який безпосередньо займався проведенням різних виховних заходів з дітьми. Для координації діяльності піонерських загонів і дружин шкіл в Шполі було створено районний будинок піонерів.

Залучалися піонери і до проведення атеїстичної пропаганди серед населення. Так піонери Шполянської школи №4, яказ находилась поруч з православною церквою, на релігійні свята біля неї марширували з барабанним боєм і піснею „Взвейтесь кострами, синие ночи, мы пионеры - дети робочих”, виявляючи свою зневагу до релігії. А окремі з них брали участь у руйнуванні цієї церкви, а також церков в селах Сигнаївка, Топильна, Лебедин, Матусів, Лозуватка в 30-і роки.

Щотижня в школах проходили лінійки, на яких обговорювалися різні питання їх життя, а також важливі політичні події. Так, в грудні 1936 року в усіх школах пройшли урочисті лінійки, присвячені прийняттю нової Конституції СРСР, а в січні 1937 р. - з нагоди прийняття нової Конституції Української РСР.

Проте 1937-й рік приніс і масові репресії на Шполянщину, які зачепили і освітню сферу. Так, влітку 1937 р. органи НКВС заарештували директора Шполянської середньої школи №1 Петра Туровського та бухгалтера цієї ж школи Дмитра Лисенка, яких невдовзі розстріляли. Було репресовано також і директора Шполянської школи №3 Івана Коваленка.

Новим директором Шполянської школи №1 було призначено Івана Івановича Бджолу, а школи №3 - Сару Фімовну Голошінську.

Також було репресовано директора Лебединської школи №1 Жураківського Степана Григоровича.

Новий, 1938-й рік приніс дальше посилення ідеологічного контролю комуністичної партії над системою освіти. Після виходу в світ восени 1938 року "Короткого курсу історії ВКП(б)" під редакцією Й. Сталіна в школах стали регулярно проводитись спеціальні заняття для вчителів, де вони до пізнього вечора мусили конспектувати уривки з цієї праці. Ці заняття відвідував з метою контролю новопризначений секретар Шполянського

райкому комуністичної партії Т.Скоморохов та голова районного виконкому М.Ткаченко.

Після призначення в 1938 р, нового першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова в школах України запроваджується обов'язкове вивчення російської мови. А в квітні 1938 р. з'являється партійна постанова про недоцільність і шкідливість дальшого існування навчальних закладів для груп національних меншин. Тому набір учнів в єврейську школу в Шполі різко зменшився і згодом вона припинила своє існування.

Важливою політичною подією влітку 1938 року стали вибори нового українського парламенту - Верховної Ради України, які вперше проводились за мажоритарною системою. Вчителі шкіл змушені були стати добровільними агітаторами і ходити від хати до хати, переконуючи людей підти проголосувати за тих кандидатів в депутати, які пропонувала комуністична партія. І 26 червня 1938 р. новий парламент УРСР було обрано.

В жовтні 1938 р. Шпола отримує статус міста, що підносить престиж міських шкіл.

В зв'язку з загостренням міжнародної обстановки в 1939 році в школах значно більша увага стала приділятись фізичній і військовій підготовці старшокласників. Вводився предмет "військова справа", при вивченні якого учні вчились користуватися гвинтівкою і протигазом, влучно стріляти. Систематично проводились змагання по складанню норм фізкультурно-спортивного комплексу ГТО ("Готов к труду и обороне"). Також на території зруйнованої церкви по вулиці Пролетарській було встановлено спеціальну вежу, з якої учні-старшокласники стрибали з парашутами, готуючись до служби у військовій авіації. Для військово-комуністичного виховання молоді використовувались також два звукові кінотеатри в Шполі. Деякі кіносеанси, наприклад кінофільму „Чапаєв” учні з вчителями були змушені відвідувати обов'язково.

1939/1940 навчальний рік проходив на фоні різкого погіршення міжнародної обстановки. Розпочалася Друга світова війна. У вересні 1939 року до СРСР було приєднано Західну Україну, яка до цього часу перебувала під владою Польщі. Цей факт в жовтні-листопаді відзначався в усіх школах як велике свято возз'єднання всього українського народу в єдиній державі - УРСР. Всі ці події комуністична пропаганда пов'язувала з ім'ям Й.Сталіна, якого преса і радіо всіляко вихваляли як мудрого "вождя і батька всіх народів СРСР". В грудні 1939 р. в навчальних закладах проводились різні заходи з нагоди 60-річчя від його народження, під час яких учні читали вірші і співали пісні про керівника держави.

Цей навчальний рік мав ще одну особливість. Після початку війни СРСР проти Фінляндії в кінці 1939 року багато вчителів-чоловіків було мобілізовано в армію. На їх місце прийшли студенти, які навчалися на останніх курсах педагогічних інститутів і технікумів.

2 жовтня 1940 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про державні трудові резерви СРСР”, який передбачав розвиток мережі ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання (ФЗН) з метою підготовки кваліфікованих робітничих кадрів для зростаючих потреб промисловості. Частина учнів Шполянського району після закінчення семирічної освіти поступала на навчання в такі заклади. Одним з них був і Олександр Кунець з Шполи, який після закінчення семирічки поступив у школу ФЗН в російському місті Пенза. Згодом він стане наймолодшим на Шполянщині Героєм Радянського Союзу, який проявить себе у боротьбі з ворогом під час Великої Вітчизняної війни.

В школах запроваджувалось проведення воєнізованих походів старшокласників з метою підготовки їх до участі у майбутніх воєнних діях. Так, в жовтні 1940 р. в Лебединській школі №2 цілий тиждень велась підготовка до такого походу. Організовувались військові підрозділи з хлопців на чолі з чоловіками-вчителями, одягненими у військову форму, а з дівчаток було утворено санітарний загін, який був одягнений у білі лікарські халати, позичені у сільській лікарні. Після ретельної підготовки 19 жовтня 1940 р. під керівництвом директора школи Червоненка С.В. і вчителя військової справи Кирилюка А.К. відбувся воєнізований похід у Грабський ліс. В цьому лісі було проведено військово-практичну гру з імітацією умов бойових дій. На жаль, менш як через рік майже всі учасники цього походу стали учасниками справжньої війни.

В 1940/1941 навчальному році в освіті відбулися деякі нововведення. Так в жовтні 1940 р. вводиться плата за навчання у 8-10 класах. Але це не привело до зменшення кількості учнів-старшокласників, хоч середня освіта і не була обов'язковою. Це свідчило про розуміння батьками важливості здобуття освіти для майбутнього життя дітей.


IV. Школи в роки Великої Вітчизняної війни

(1941-1945 рр.)


Напад фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року зупинив поступальний розвиток радянської системи освіти. Більшість вчителів-чоловіків мобілізували в Червону армію. Деякі вчителі були евакуйовані у східні райони СРСР.

На початку серпня 1941 року гітлерівські війська окупували Шполянщину. Спочатку вони ставились до місцевого населення більш-менш лояльно. У створеній районній управі працювали українці, які погодилися на співробітництво з окупаційною владою. Дозволялося відкриття українських початкових шкіл, в яких припинялося викладання російської мови, але вводилося вивчення Закону Божого. Частина української інтелігенції навіть виношувала плани створення українських гімназій з восьмирічним терміном навчання. Німці спочатку цьому не перечили. І в жовтні 1941 року завдяки ініціативі вчителя Юхименка Миколи Петровича (родом з села Товмач) у Шполі було відкрито українську гімназію. Планувалось вивчення, крім традиційних предметів, також історії України, філософії, латинської мови і, звичайно, німецької. Але, оскільки вчителів для викладання всіх предметів не вистачало, вирішили, що гімназія буде спочатку не восьмирічною, а шестирічною. Проте, набрали лише чотири початкових класи. Деякі вчителі викладали по кілька предметів. Так, Чепур Григорій Йосипович викладав арифметику і Закон Божий. В класних кімнатах були повішені ікони, кожен день занять починався з молитви.

Але в грудні 1941 року за наказом рейхскомісара України Е.Коха всі українські школи було закрито. Це пояснювалось необхідністю видання нових шкільних програм і підручників, бо книги з радянських шкільних бібліотек німці почали палити або викидати на смітники.

Взимку 1941-1942 років більшість приміщень шкіл стали використовуватися німцями не за призначенням: як казарми для німецьких солдат, стайні для коней, різні склади. Так, зокрема, приміщення школи в селі Васильків використовували для зберігання сільськогосподарського інвентаря: плугів, борін, сівалок, граблів, вил тощо. Німці називали це „агрокущем". А в приміщенні Шполянської школи №1 вони влаштували стайню для коней. Подібна ситуація була і в Шполянській школі №4 (по вулиці Пролетарській, що навпроти пожежної установи), Скотарівській, Лебединській №2 школах.

Проте, 12 січня 1942 року з'являється новий наказ рейхскомісара України Коха, згідно з яким відновлювалось навчання в початкових школах, які стали називатись „народними школами". Це були чотирьохрічні школи для дітей віком 7-11 років. Оскільки нових підручників видано не було, то дозволялось тимчасово користуватись старими радянськими підручниками, з яких вилучались сторінки із зображенням портретів Сталіна, Леніна, а також зірки, серпа та молота (які були елементами герба СРСР), піонерської атрибутики: горна і барабана. Дитячі організації в школах заборонялись, збори учнів не проводились, шкільні газети не видавались. Окупаційна влада вважала, що у класі достатньо одного чергового учня. Заохочувались тілесні покарання учнів: ляпас по щоці або удар указкою по спині. Такі заходи мали сприяти поліпшенню дисципліни у класі і уважному сприйманні учнями навчального матеріалу. Це нагадувало давньоєгипетське шкільне правило; „Вухо учня знаходиться на його спині". Звенигородська газета „Рідне слово" писала про завдання нової школи так: „Виховуючи почуття національної самосвідомості, українська школа прищеплює дітям пошану і приязнь до інших культурних націй, зокрема, до передової німецької нації... Нова школа виховує справжню любов до праці, пошану і любов до своїх батьків, ввічливість до старших. Вона повинна дати учневі звичайну, елементарну грамотність, просте уміння на папері викласти свою думку, практичне застосування одержаних невеликих знань".

Але відновлювати роботу Шполянської української гімназії німці заборонили. Відвідування учнями „народних шкіл" було поганим. Учні не знали, де можна купити лінійки, ручки, олівці, чорнило, а їхні батьки не завжди могли купити взуття і зимовий одяг, тому учні сиділи вдома.

Проте було відкрито так звані „народні школи" в селах Антонівка, Сигнаївка, Надточаївка, Топильна, Товмач. Деякі з них попрацювали кілька місяців і закрились, а чотирьохрічна школа в Товмачі працювала з перервами майже весь період окупації. За цей час у ній змінилось троє директорів, один з яких Седик Трохим був розстріляний німцями.

Заборонивши відкриття середніх шкіл та вищих навчальних закладів, окупаційна влада дозволила відкриття професійно-технічних закладів, де учні могли опанувати робітничі професії: токаря, столяра, ткача, муляра, шевця, ливарника тощо.

У Шполі було відкрито ремісничу школу для підготовки столярів, слюсарів, токарів, ковалів. Директором цієї школи був Крилов. Як зазначала 1 серпня 1943 р. окупаційна газета „Рідне слово", у Шполі реміснича школа успішно проводить навчання слюсарів, токарів, столярів. Кращими називались учні-столяри Петро Поліщук, Василь Каландирець і Юрко Вдовиченко та учні-слюсарі Степан Бурлака, Володимир Березенко, Микола Томенко.

Німці заохочували відвідування дітьми церковних храмів. Відновлювалася робота Преображенської церкви в Лебедині. Відкривалися церкви в деяких житлових будинках у Шполі. Одну з них було відкрито і в будинку біля головного приміщення школи №1.

Весною 1942 року почалось вивезення молодих людей, в тому числі і

учнів-старшокласників, на роботу в Німеччину. Для цього молодь спочатку збирали в якомусь одному місці, а потім гнали на залізничну станцію в Шполі, звідки і відправлялись ешелони в „третій рейх".

Одним з місць збору молоді Шполянського району німці вибрали приміщення колишньої міської школи №1. Вікна школи були зовні забиті дошками, щоб унеможливити втечу з приміщення. Крім шполян сюди зганяли і жителів сіл Мар'яніка, Терешки, Лозуватка. Вони знаходилися тут декілька днів, після чого їх відправляли залізницею на роботу в Німеччину. В цих заходах брала участь і шполянська поліція, яку очолював Іван Гуля.

Після визволення Шполянщини від ворога уже у березні 1944 р. почалися роботи по відродженню мережі шкіл. Завдані німецькою окупацією збитки були великі. Німці зруйнували 31 школу, знищили книги усіх бібліотек. Тому спроби відновити навчання навесні 1944 року закінчились невдачею.

В останні роки війни відбулися певні зміни в організації навчально-виховного процесу. Ще з серпня 1943 року стали діяти „Нові правила для учнів", які передбачали роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (при наявності приміщень). Проте на Шполянщині через скруту з шкільними приміщеннями це нововведення не було реалізоване. А згідно урядової постанови „Про заходи щодо поліпшення якості навчання у школах" від 21 червня 1944 року запроваджувалось проведення випускних і перевідних екзаменів для учнів початкових, семирічних і середніх шкіл, а також передбачалась можливість нагородження учнів середніх шкіл золотими і срібними медалями за успіхи у навчанні. Замість словесної системи оцінювання знань учнів запроваджувалась цифрова п'ятибальна система, яка проіснувала більш як півстоліття. Оцінки „1" і „2" вважались незадовільними і служили підставою для залишення учнів на повторний рік навчання.

1944-1945 навчальний рік проходив з великими труднощами. Не вистачало класних кімнат, тому багато шкіл містились в кількох приміщеннях. Наприклад, Шполянська школа №1 знаходилась аж у чотирьох приміщеннях. Одне з її довоєнних приміщень - двоповерховий будинок по вулиці Леніна, біля міського парку, було передано для щойно відкритої в Шполі музичної школи. Натомість школі №1 передали будинок біля західної сторони міського парку, де в роки війни існувала православна церква. Міська школа №1 відновила свою роботу як середня десятирічна школа. Директором її знову став Іван Іванович Бджола, який повернувся з евакуації.

В більшості сіл школи також розміщувались в кількох хатах. Так, в селі Водяне одне приміщення школи знаходилось ще в дореволюційному будинку, який колись належав місцевій поміщиці Чахурській, а друге - в хаті, конфіскованій в 30-ті роки у заможного селянина Снігура. В 1944-1945 н.р. в школі відкрили три перші класи, в яких навчалось по 40-50 учнів. Відновилось навчання і в 5-6 класах, але 7-й клас не відкрили через те, що в нього набрали мало дітей. Тому бажаючі закінчити курс семирічної школи пішки ходили в сусідні села Товмач або Лип'янку, де діяли повні семирічні школи. Крім того, були і класи переростків, де вчились діти різного віку, тому що під час війни багато дітей зовсім не відвідували школу і не змогли здобути навіть початкову 4-класну освіту.

Але в наступні роки відвідування школи учнями поліпшилось і тому у великих школах існувало аж по 4-6 паралельних класів. Наприклад, в Лебединській школі №2 навчалось шість паралельних четвертих класів, а загальна кількість учнів перевищувала 1000 осіб.

В школах не вистачало меблів, зошитів, ручок. В колгоспах нашвидкуруч виготовляли столи і лави, за якими і починали навчання учні у вересні 1944 року. Ось що згадує про ті часи жителька с.Надточаївки Сторчак Ольга Миколаївна: „Зошитів після війни не було. Сестра Ліда розрізала на аркуші паперовий мішок з-під цукру, потім олівцем розграфила лінії і вийшов саморобний зошит. Мати дома робила чорнило з бузини, столового буряка і сажі. Ручкою була палиця, до якої прив'язували перо, яким і писали букви та слова. Підручник був лише у вчительки. В школі варили куліш, галушки і чай, якими годували учнів. Цукор, у вигляді великих кусків, возили з Шполи. Взимку школу обігрівали груби, в яких спалювали дрова, тому що вугілля в села не привозили. Електрики також не було, використовували гасові лампи. В школі була сувора дисципліна. Вчителів ми боялись і слухали".

В кожній школі після війни відроджувались дитячі організації: жовтенят, піонерів і комсомольців, які повинні були тримати учнівські колективи під контролем комуністичної партії. Особливо швидко зростали ряди піонерів. Так, з лютого 1944 року по квітень 1945 року їх число в школах України виросло майже в 2,5 рази: з 553 612 до 1 354 729 дітей.

Особливістю життя в завершальний період війни була велика кількість дітей-сиріт і напівсиріт, батьки яких загинули на війні. Так на грудень 1944 року на території визволеної України було взято на облік 125 000 сиріт (з них 21 000 - безпритульних). А на липень 1945 року вже налічувалось 162 000 сиріт і майже така ж кількість напівсиріт. Тому у визволених районах було створено більше 170 дитячих будинків, в тому числі і в Шполі в районі Верхньої Дар'ївки.

Колишні учні шкіл Шполянщини гідно проявили себе в роки війни. Вісім з них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Це: Костенко Антон Миколайович, родом з села Нечаєве (посмертно), Поліщук Іван Іванович, родом з с. Лип'янка (посмертно), Цибульський Микола Степанович, родом з села Товмач (посмертно), Юрченко Федір Сергійович, родом з села Топильна (помер в шпиталі від ран), Тур'ян Пінхус Григорович, родом з села Лебедин, Тирса Володимир Григорович, родом з села Антонівка, Лисенко Іван Йосипович родом з села Іскрене, Кунець Олександр Миколайович, родом з міста Шполи, який став Героєм Радянського Союзу у 20 років. Багато інших віддали своє життя заради мирного майбутнього своєї країни.