Навчально-методичний комплекс для студентів усіх спеціальностей (денної та заочної форми навчання) Затверджено

Вид материала

Документы

Содержание Кудрик Л. Г., канд. філос. наук, професор МКА, доцент кафедри життєвих компетентностей Львівського обласного інституту післядипл Анотація. загальна характеристика Залікові питання для модульного контролю Тривалість курсу Мета та завдання курсу Завдання курсу Структура та зміст курсу Наукові концепції розвитку та саморозвитку Teма 2: ТЕОРІЇ ЛЮДСЬКОЇ ПОВЕДІНКИ Тема 3. НООСФЕРНА ТА ПРОСОЦІАЛЬНА ПОВЕДІНКА Teма 4. АГРЕСИВНА ПОВЕДІНКА ЛЮДИНИ ТА ШЛЯХИ ЇЇ РЕГУЛЯЦІЇ (САМОРЕГУЛЯЦІЇ). Плани семінарських занять Самостійна робота студентів Критерії оцінювання Суттєві характеристики “духовно пробудженої людини” за М. Савчиним Наукові концепції розвитку та саморозвитку особистості Завдання 3. Підготувати творчу письмову роботу Теорії поведінки Соціальне середовище 1.Фізіологічні потреби ... Полное содержание

Подобный материал:

• Навчально-методичний посібник для студентів денної форми навчання технічних спеціальностей, 1037.68kb.
• Навчально-методичний комплекс з дисципліні "основи регіональної промисловості" для, 103.29kb.
• Містить рекомендації по організації самостійної роботи, зокрема, по підготовці студентів, 499.21kb.
• Опорний конспект лекцій з дисципліни „ правознавство (для студентів денної І заочної, 1124.35kb.
• Програма, методичні вказівки та контрольні завдання з дисципліни «екологія» для студентів, 566.78kb.
• Конспект лекцій для студентів спеціальностей 030508 І 030508 "Фінанси І кредит" денної, 4154.08kb.
• Навчально- методичний комплекс з курсу "антропологія" для студентів денної та заочної, 200.4kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи Для студентів денної І заочної форми, 441.83kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи Для студентів денної І заочної форми, 245.99kb.
• Закон Тора, 482.31kb.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»


ПОВЕДІНКА ЛЮДИНИ В СОЦІАЛЬНОМУ ДОВКІЛЛІ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС

для студентів усіх спеціальностей (денної та заочної форми навчання)


Затверджено

на засіданні кафедри соціології

та соціальної роботи

Протокол №5 від 2 грудня 2010 р.


Львів, СПОЛОМ, 2011


ПОВЕДІНКА ЛЮДИНИ В СОЦІАЛЬНОМУ ДОВКІЛЛІ : НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми навчання. / Укл. : Т. Г. Тюріна, Л. Г. Кудрик


Укладачі:

Тюріна Т. Г., канд. пед. наук, доцент каф. соціології та соціальної роботи НУ «Львівська політехніка»

Кудрик Л. Г., канд. філос. наук, професор МКА, доцент кафедри життєвих компетентностей Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти


Відповідальна за випуск: Климанська Л. Д., канд. філософ. наук, доцент


Рецензенти:

Піча В. М., д-р соціол. наук, професор

Равчина Т. В., канд. пед. наук, доцент

ЗМІСТ


АНОТАЦІЯ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
СТРУКТУРИ КУРСУ, ЗМІСТУ ТА МЕТОДИКИ ЙОГО ВИКЛАДАННЯ 4


ЗМІСТ КУРСУ (лекції, семінари, індивідуальні завдання)

Teма 1. Наукові концепції розвитку та саморозвитку особистості 10

Teма 2. Теорії людської поведінки 18

Тема 3. Ноосферна та просоціальна поведінка 28

Teма 4. Агресивна поведінка людини та шляхи її
регуляції та саморегуляції 45


ДОДАТКИ

Додаток А. Українська Духовна Республіка Олеся Бердника 54

Додаток Б. Основні принципи всезагальної ноосферної духовно-екологічної конституції людства. Ноо – Конституція 56

Додаток В. Тренінгові вправи: «Поведінка любові» 67

Додаток Г. Тренінгові вправи: «Як навчитися конролювати свою агресивну поведінку» 70


ЗАЛІКОВІ ПИТАННЯ ДЛЯ МОДУЛЬНОГО КОНТРОЛЮ 73


ПРИКЛАДИ МОДУЛЬНИХ КОНТРОЛЬНИХ ЗАВДАНЬ 74


ЗАГАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ 75


АНОТАЦІЯ

Навчальний курс «Поведінка людини в соціальному довкіллі» призначений для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форми навчання Національного університету «Львівська політехніка».


Тривалість курсу: 60 академічних годин.

Під час викладання курсу «Поведінка людини в соціальному дровкіллі» враховуються зв’язки з навчальним курсами загальної та соціальної педагогіки, психології, соціальної роботи, соціології, філософії, культурології тощо.


Мета та завдання курсу

Головною метою навчального курсу є ознайомлення студентів з теоретичними пeрспективами людського розвитку; основними теоріями людської поведінки та способами емоційної саморегуляції. Особливий наголос робиться на формуванні ноосферної людини, яка усвідомлює особисту відповідальність за себе і свою поведінку у енергоінформаційній системній взаємодії «Людина–Суспільство–Земля–Всесвіт».


Завдання курсу:

1. Усвідомити роль людської особи у енергоінформаційній системній взаємодії «Людина – Суспільство – Земля – Всесвіт».
   
2. Ознайомити студентів з різноманітним теоріями духовного розвитку та саморозвитку людської особи, а також прогностичними концепціями еволюції людини і людства.
   
3. Ознайомити студентів з теоріями людської поведінки, особливостями ноосферної та просоціальної поведінки.
   
4. Ознайомити студентів зі шляхами регуляції та саморегуляції агресивної поведінки.
   
5. Досягти поєднання теорії і практики шляхом виконання творчих та практичних робіт, тренінгових вправ.
   

Унаслідок засвоєння навчального курсу студенти повинні знати:

• Теоретичні перспективи розвитку людини і людства з погляду наукових, філософських, релігійних джерел.
  
• Різноманітні погляди, напрямки, теорії, концепції щодо трактування людської поведінки.
  
• Ключові поняття курсу («поведінка людини», «соціальне довкілля», «ноосфера», «ноосферна цивілізація», «ноосферний розвиток», «ноосферна та просоціальна поведінка» тощо).
  
• Різноманітні способи регуляції та саморегуляції агресивної поведінки.
  

Унаслідок набутих під час вивчення навчальної дисципліни знань студенти повинні уміти:

• Застосовувати знання з теорії розвитку особистості для самоаналізу та подальшого духовного зростання.
  
• Застосовувати знання теорій людської поведінки для кращого саморозуміння та розуміння поведінки інших людей; усвідомленого розв’язання особистих життєвих ситуацій, проблем відповідно до вимог загальнолюдських норм моралі.
  
• Застосовувати практично знання з теорії саморегуляції для гармонізації свого внутрішнього стану та своїх стосунків з соціальним довкіллям.
  

1.3. Науково-методичні засади та навчальні методи.

При викладанні цього курсу автори широко використовують синергетичний підхід сучасної постнекласичної науки щодо осмислення проблеми поведінки людини у соціальному довкіллі: на основі синтезу науки, релігії та духовної філософії за принципом синкретичного взаємодповнення, що дає можливість більш глибоко і багатогранно розглянути це питання згідно з принципами соціальної роботи та нормами викладання. Цей курс ґрунтується на інтерактивному підході, при якому студент є активним учасником навчального процесу.

Морально-духовний розвиток особистості студента, формування ноосферної свідомості, гуманного ставлення до соціального довкілля будуть підкріплюватися у процесі аудиторних дискусій, роботи в групах в аудиторії і поза її межами, а також під час виконання творчих робіт, індивідуальних та групових завдань, тренінгових вправ.


СТРУКТУРА ТА ЗМІСТ КУРСУ


Кількість лекцій: 8 год.

Кількість семінарів: 16 год.

Самостійна робота студентів: 36 год.

Навчально-тематичний план курсу «Поведінка людини в соціальному дровкіллі»

Тематика лекційних занять

No.	Назви тем	К-сть год.
1 2 3 4	Teма 1: НАУКОВІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ТА САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ. Дається аналіз концепцій вітчизняних і закордонних вчених (В. Слободчикова, Є. Ісаєва, О. Киричука, З. Карпенко, М. Савчина та ін.), у яких розкриваються закономірності розвитку людської істоти, ступені її духовного зростання та їх суттєві властивості; внутрішні механізми духовної еволюції людини, характеристики духовної людини з погляду наукових, богословських, духовно-філософських підходів. Teма 2: ТЕОРІЇ ЛЮДСЬКОЇ ПОВЕДІНКИ Дається короткий виклад основних теорій людської поведінки ( А. Маслоу, Д. Макклеланда, П. Сорокіна тощо). Розглядаються теорії зовнішньої та внутрішньої мотивованої поведінки (біхевіоризму, сподівання-інструментальності, Р. Вудвортса і Р. Уайта). Розкривається вплив зовнішньої і внутрішньої мотивації на поведінку і психічні процеси людини. Тема 3. НООСФЕРНА ТА ПРОСОЦІАЛЬНА ПОВЕДІНКА Розкривається роль людської істоти у енергоінформаційній системній взаємодії «Людина – Суспільство – Земля – Всесвіт»; розглядаються поняття «біосфера», «ноосфера», «ноосферна цивілізація», «ноосферний розвиток», «ноосферна та просоціальна поведінка» та їх особливості, спрямованість, аналізується модель просоціальної поведінки С. Шварца; дається короткий виклад Ноо – Конституції людства. Teма 4. АГРЕСИВНА ПОВЕДІНКА ЛЮДИНИ ТА ШЛЯХИ ЇЇ РЕГУЛЯЦІЇ (САМОРЕГУЛЯЦІЇ). Дається короткий виклад основних теорій агресії, аналіз причин агресивної поведінки, її види, механізми формування, способи боротьби з агресією; розкривається поняття саморегуляції, дається аналіз саногенного та патогенного мислення та їх впливу на поведінку людини; розглядаються шляхи подолання агресивної поведінки.	2 2 2 2
Разом	.	8

Плани семінарських занять

No.	Назви тем	К-сть год.
1 2 3 4	Тема 1-2. НАУКОВІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ТА САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ Поняття загальнолюдських, морально-духовних цінностей. Концепція еволюції свідомості І. Підласого. Концепція духовної еволюції людини (В. Слободчикова, Є. Ісаєва). Концепція духовного розвитку людини (О. Киричука та З. Карпенко). Поняття високодуховної людина за М. Савчиним. Teма 3-4. ТЕОРІЇ ЛЮДСЬКОЇ ПОВЕДІНКИ Поведінка людини: біологічні та соціальні чинники. Теорії поведінки А. Маслоу, Д. Макклеланда, П. Сорокіна та ін. Зовнішня стимуляція і внутрішня мотивація поведінки людини. (теорії зовнішньої стимуляції та внутрішньої мотивації). Вплив зовнішньої і внутрішньої мотивації на поведінку і психічні процеси людини. Тема 5-6. НООСФЕРНА ТА ПРОСОЦІАЛЬНА ПОВЕДІНКА Людська особа у енергоінформаційній системній взаємодії «Людина – Суспільство – Земля – Всесвіт». Поняття, біосфери, ноосфери, ноосферної цивілізації, ноосферної свідомості, ноосферного розвитку. Ноосферна та просоціальна поведінка: сутність, норми, спрямованість. Модель просоціальної поведінки С. Шварца. Teма 7-8. АГРЕСИВНА ПОВЕДІНКА ЛЮДИНИ ТА ШЛЯХИ ЇЇ РЕГУЛЯЦІЇ (САМОРЕГУЛЯЦІЇ). Агресивна поведінка: теорії агресії. Причини агресивної поведінки, її види, механізми формування. Способи боротьби з агресією. Поняття саногенного та патогенного мислення (за Ю. М. Орловим).. Психологічна структура образи та шляхи її подолання (за Ю. М. Орловим).. Психологічна структура провини та шляхи її подолання (за Ю. М. Орловим).. Шляхи формування саногеннонго мислення (за Ю. М. Орловим)..	4 4 4 4
Разом		16

Самостійна робота студентів

	Зміст роботи	К-сть годин
1.	Підготовка до семінарських занять, опрацювання літератури до курсу, виконання індивідуального домашнього завдання (творчої роботи)	20
2.	Підготовка до написання підсумкового модульного тестування	16

Критерії оцінювання

Модульний контроль становить – 60 балів

Написання творчої роботи – 20 балів

Поточний контроль – 20 балів

Загальна оцінка – 100 балів


Лекція 1. НАУКОВІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ТА САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ


План лекції

1. 
   Поняття загальнолюдських морально-духовних цінностей.
   
2. Концепція еволюції свідомості І. Підласого.
   
3. Концепція духовної еволюції людини (В. Слободчикова, Є. Ісаєва).
   
4. Концепція духовного розвитку людини (О. Киричука та З. Карпенко).
   
5. Поняття високодуховної людини за М.Савчиним.
   

Закон еволюції – це один із фундаментальних законів існування Всесвіту. В еволюційному русі перебуває весь Всесвіт, уся Світобудова: в постійному процесі сходження від недоско­налого, низького рівня розвитку до вищого, досконалого ступінь за ступенем проходить усе суще. Цей еволюційний процес можна уявити собі як могутній потік і еволюція людської істоти, яка, будучи часткою цього потоку, відбувається у напрямі до вищої гармонії та досконалості. Як стверджують дослідники, еволюція людини у світобудові невіддільна від долі космічного розвитку, вона нерозривно пов’язана з еволюцією всього людства, Землі, Всесвіту, тому що на енергетичному рівні ми усі – Єдине Ціле.

Всесвіт побудований так, що людина буде еволюційно духов­но розвиватися лише в тому разі, якщо буде жити в гармонії з космічними законами, своїм внутрішнім духовним єством.

Будь-яка людина може перебувати як на еволюційному, так і на інволюційному шляху розвитку. Якщо ж людська особа об­рала інволюційний шлях, порушуючи космічні закони, і не живе за духовними принципами, то вона “випадає” з цього космічного еволюційного руху, і сама себе прирікає на виродження, мо­ральну деградацію, саморуйнування та самознищення.

Важливо з’ясувати, в чому полягає сутність правильності ціннісних суджень, від яких залежить моральність суспільства і людства, розуміння «добра» і «зла».

Якщо проаналізувати літературу з проблеми дослідження, то можна виявити, що існують на Землі так звані вічні, універсальні, всезагальні цінності, виражені в усі часи і у всіх релігіях та філософських школах. Такі вищі цінності, як, любов, добро, милосердя, справедливість, прагнення до пізнання, самопізнання та самовдосконалення є вічними, вони існують поза часом та простором. Саме тому вони можуть бути надійним орієнтиром духовного розвитку особистості, сприяють її внутрішньому зростанню, духовному самовдосконаленню тощо.

У поняття “загальнолюдські цінності” вкладається два взаємодоповнюючих значення. По-перше, це цінності, які мають значення і становлять сенс життя для більшості людей. У гуманному суспільстві такі якості особистості як совість, честь, миролюбство, здатність до любові, співчуття, милосердя, взаємодопомоги, почуття власної гідності вважаються загальнолюдськими цінностями.

По-друге, це вічні цінності, які носять абсолютний характер. Віруючі люди вважають, що ці цінності мають Божественну природу. В їх основі лежить ідея Бога як абсолютного втілення Любові, Добра, Істини, Краси, Справедливості.

Загальнолюдські цінності виступають як ідеал, взірець поведінки для більшості людей. Відображаючи досвід усього людства, ці цінності сформульовані у різних релігійних системах як заповіді.

Вселюдські цінності також виражені в «Загальній Декларації прав людини» (1948), «Європейській Конвенції прав людини і основних свобод» (1950), «Міжнародному пакті про громадянські і політичні права» (1966), в недавно прийнятій екуменічній хартії Європи і інших міжнародних документах, визнаних більшістю країн світу, у «Всезагальній Ноосферній Духовно-екологічній Конституції людства» (2007.) тощо.

Зазначені загальнолюдські цінності прийняті всіма народами нашої планети. Вони визначають вектор еволюції людської цивілізації і є перспективою цього розвитку.

Сучасна психолого-педагогічна наука виділяє такі рівні цінностей:

• матеріальні;
  
• соціальні;
  
• духовні або загальнолюдські цінності.
  

У процесі свого розвитку особистість проходить відповідні етапи, ступені духовного зростання, що виявляється у певній індивідуальній системі ціннісних орієнтацій, які визначають її ідеали, моральні засади, принципи і, врешті-решт, життєвий шлях.

У сучасній науці зустрічаємо різноманітні концепції щодо рівня розвитку, ступеня еволюції ціннісних орієнтацій особистості, які автори пов’язують з рівнем еволюції свідомості, особистісним духовним зростанням людини тощо.

Зокрема, концепція еволюції свідомості І.Підласого присвячена саме характеристиці рівнів еволюції свідомості людини залежно від індивідуальної системи її ціннісних орієнтацій, яка постійно змінюється залежно від ступеня духовного зростання особистості, трансформації її свідомості чи, навпаки, духовної деградації.

І. Підласий виділяє п’ять ступенів еволюції свідомості сучасної людини, залежно від її ціннісних орієнтацій та рівня розвитку її потреб.

Для першого рівня – егоцентричного – характерне сильне «Его», установка лише на власне «Я», особистий престиж, самоствердження.

Для другого рівня еволюції свідомості пріоритетними вартостями стають родинні, зростає значення піклування про інших, але поки що найближчих – родичів і батьків.

Для третього рівня притаманні цінності, що пов’язані з життям у суспільстві, розумінням приналежності до свого народу, нації. Людина піднімається до рівня громадянської активності, патріотизму, національної свідомості. Засадничі вартості третього рівня – пізнання, са­мореалізація, автономність, користь, задоволення, відвертість, індивідуальність тощо.

Четвертий рівень – це здатність розуміти інших, усвідомлювати свою приналежність до людства і те, що людство – єдиний організм. Свідомість людини розширюється до розуміння єдності людства, загальнолюдських цінностей. До вартостей четвертого рівня слід зарахувати волю, братерство, працю, мир, творчість, гуманізм, злагоду та ін.

Для п’ятого рівня трансформації свідомості людини характерним є розуміння Сонячної системи як єдиного організму, а Землі – як його частини, усвідомлення наявності Всесвітнього Розуму. З цього випливає відповідне ставлення до буття, усіх живих організмів, до себе. До вартостей п’ятого рівня належать: душа, безсмертя, віра, любов, надія, покаяння тощо. Найвищий рівень – п’ятий – можна вважати духовним рівнем, для якого є притаманним усвідомлення людиною своєї єдності з усім організмом Всесвіту.

Таким чином, процес розвитку (розширення) свідомості людини і, відповідно, зміни її вартісних орієнтацій проходить через такі стадії: егоцентричність, самоствердження; родинні вартості; суспільні, громадські, національні вартості; загальнолюдські вартості; універсальні вартості (духовна свідомість).

Отже, за І. Підласим, свідомість людини, як і все у Всесвіті, еволюціонує. У своїй еволюції вона проходить певні стадії, етапи свого становлення і зростання: від особи з егоцентричним рівнем свідомості до людини високоморальної, для якої є притаманним соціоцентризм: прагнення до соціальної гармонії, повага прав людини і народів і далі – до людини високодуховної, з космопланетарним рівнем свідомості, для якої є характерним космоцентризм: відчуття єдності з навколишнім світом, людством, Землею, Космосом, прагнення бути у гармонії з собою і зовнішнім світом, жити і діяти, творити за Вищими Духовними Законами.


Концепція еволюції людини (В. Слободчикова, Є. Ісаєва).

Російські психологи В. Слободчиков та Е. Ісаєв висунули концепцію, згідно з якою у своєму духовному розвитку цілісна людина проходить шлях від особистості до індивідуальності і далі – до універсуму (Боголюдини) – кінцевої мети земної еволюції людини. Людина трактується ними як суб’єкт, який спроможний стати активним творцем свого власного життя, характерною ознакою якого є фундаментальна здатність до самодетермінації, саморозвитку, самооновлення, самоутворення тощо.

Поняття “особистість”, “індивідуальність”, “універсум” фіксують різні виміри духовної сутності людини, певні етапи, ступені її духовного зростання.

Особистість, за авторами, – це передусім продукт і результат процесу соціалізації. Вона формується, розвивається, збагачується, вдосконалюється через суспільство і у суспільстві, прагне знайти своє місце і реалізувати себе у громадському житті. Людина рівня розвитку особистості дотримується усіх морально-етичних норм суспільства, у якому вона живе, орієнтується на загальні цінності, прислухається до думки найближчого оточення, спрямована на колективний шлях розвитку та служіння суспільству. Отже, поняття “особистість” фіксує соціально значущі якості людини, описує замученість особи у систему соціальних зв’язків і відносин. Людина рівня особистості скерована переважно до «іншого»: до пізнання світу, інших людей, а не до самопізнання, своєї внутрішньої духовної сутності. Дослідники розглядають особистість як спосіб буття людини в світі, як представника суспільства, вільну, самостійну, відповідальну особу, яка визначила своє місце в житті, суспільстві, культурі. Саме на цьому ступені розвитку людина вперше усвідомлює себе потенційним автором власного життя, приймає персональну відповідальність за своє майбутнє.

Характерними ознаками особистісного рівня розвитку людини є здатність до самовизначення і саморозвитку, з одного боку, а з іншого – принципова обмеженість даного етапу полягає в тому, що людина рівня особистості ще не досягла внутрішньої свободи, незалежності від найближчого соціального оточення.

Головні ознаки цього періоду – саморефлексія, поява життєвих планів, готовність до самовизначення, установка на свідому побудову життя, поступове вростання в різні сфери буття.

У процесі особистісного зростання у людини виникає власний внутрішній світ, з’являється здатність до саморефлексії. Культивування в собі рефлексії¹ – піднімає людину на наступний ступінь еволюції – на рівень індивідуальності.

Якщо особистість – це певна позиція людини у взаєминах з іншими,із суспільством, то індивідуальність трактується як глибинний сокровенний розвиток людини, її внутрішнє духовне зростання. Це спрямованість на пошуки і самореалізацію себе у світі, на самопізнання, тобто пізнання своєї глибинної внутрішньої сутності, свого духовного «Я». Людина яка йде шляхом індивідуального розвитку відчуває особисту відповідальність за усі свої діяння, формує свій власний морально-етичний кодекс, якого дтримуєт ься. Вона самостійна, незалежна від суспільства, спрямована більше на служіння самому собі: розкриття своїх творчих можливостей, досягнення власних цілей.

Головним у характеристиці індивідуальності є її внутрішній світ, його зміст і спрямованість, усвідомлення своєї унікальності, здатність до саморегулювання, саморозвитку, самовдосконалення. Індивідуальність – це вимір самосвідомості, самопізнання, саморозвитку та самоактуалізації людини. Сутність індивідуальності полягає у пошуках самого себе, визначенні власної позиції у житті, в спроможності бути самим собою: незалежним, суверенним, самостійним. Поняття індивідуальності вказує на те, що людина зі всієї багатоманітності соціальних ролей і функцій, сукупності зв’язків і відносин виділяє своє власне, особливе, робить його абсолютно цінним змістом свого істинного “Я”. Індивідуальність – це визначеність всередині самої себе, це вихід в унікальну справжність свого життя, це внутрішнє відчуття свободи.

Отже, індивідуальність – це форма буття людини у суспільстві, коли людина не розчиняється у спільноті, не поглинається іншими, а являє собою окремість, що існує, живе у рамках суспільного цілого своїм особливим життям, реалізуючи його у власний спосіб. Індивідуальність – це прагнення, в першу чергу, залишатись самим собою за будь-яких обставин. Автори В. Слободчиков та Є. Ісаєв характеризують індивідуальність як універсальну самобутню людину, яка реалізується у вільній, творчій діяльності, проявляється в самовизначенні, самостоянні, самовдосконаленні. На рівні індивідуальності людина стає автором свого

власного життя у всій його повноті. Вона відчуває безмежну відповідальність за СВІТ і за СЕБЕ у СВІТІ, здатність принести в жертву свою унікальну одиничність і стати лише причетною до безмежного Універсального Буття.

Зазначені автори бачать мету еволюції людини в досягненні нею рівня універсуму. Універсалізм (універсальність) людського життя є вищим рівнем її духовного виміру, що проявляється в повному усвідомленні людиною сенсу свого життя і місця у Всесвіті, в розумінні власної єдиноприродності зі Світом, своєї причетності до Світу як до безмежного цілого. Цей зв’язок, стосунки людини зі Світом, переживання глибинної духовної єдності із ним, коли межа між Я – Іншим – Оточенням – Богом зникає. Все єдине. На рівні універсуму людина виступає як “мікрокосм”, аналогічний за внутрішньою своєю суттю Світові (“макрокосму”). Досягнення людиною ступеня універсалізації і самоеволюції означає пошук нових вищих цінностей, заради яких варто жити. Це пошук передусім духовних основ. У цей період життя починають домінувати духовні прагнення. Людина входить в абсолютно нову і дуже важливу фазу свого життя, у якій вона виростає до зрілого людського буття – найвищого розквіту людської істоти.

Характерною ознакою людини, яка досягла рівня Універсуму, є усвідомлене прагнення до духовного саморозвитку, Духовного Буття. За сучасними російськими психологами В. Слободчиковим та Е. Ісаєвим, Духовне Буття – це вищий спосіб особистісного існування, який пов’язаний зі звільненням від тиску буденного життя, від спокуси потягів, пристрастей і зваблень власної самості. В їхньому розумінні, Духовне Буття – це любов до якості життя? і воля до досконалості в усіх його сферах.

Отже, універсальність автори концепції розглядають як категорію, що фіксує вищий ступінь духовного розвитку людини, виявляється в повному усвідомленні сенсу і призначення свого життя, в знанні своєї причетності до Світу, у відчутті духовної єдності з Універсумом.

В.Слободчиков та Е.Ісаєв трактують людину як суб’єкта, здатного до духовного саморозвитку, активного перетворення самого себе і навколишнього світу. За дослідниками, у своїй еволюції людина проходить відповідні етапи духовного зростання як по горизонталі, так і по вертикалі: від особистості (для якої є характерним розвиток переважно в горизонтальному напрямку) до індивідуальності – і далі до універсуму, для яких є притаманною еволюція по вертикалі (вглиб – до свого внутрішнього єства і до Неба).

У своїй концепції автори розкривають процес духовного становлення людської істоти: «особистість» – «індивідуальність» – «універсум», як об’єктивну закономірність генезису людини.


Концепція духовного розвитку людини
(О. Киричука та З. Карпенко).

За концепцією духовної еволюції вітчизняних психологів О. Киричука та З. Карпенко, людина як цілісна особа в своєму розвитку проходить відповідні етапи свого розвитку: від моносуб’єкта до полі – та метасуб’єкта.

На рівні моносуб’єкта людина прагне до самореалізації, самовиразу, самоствердження. Смислом функціонування суб’єкта на цьому рівні є розкриття власних інструментальних можливостей щодо впливу на природу, техніку, інших людей. Моносуб’єкт – це такий рівень розвитку людини, на якому вона здатна реалізувати себе у конкретній справі чи діяльності, що оцінюється з погляду ефективності та доцільності.

На рівні соціоцентричного полісуб’єкта людина узгоджує свої власні інтереси з інтересами інших людей, підкоряючись нормам суспільної моралі. Вона діє як моральна особа, орієнтуючись на добро як кінцеву мету моральної регуляції поведінки в умовах міжособистісних взаємовідносин. Основоположними життєвими вартостями для неї стають відповідальність, обов’язок, гідність, сумління.

Отже, полісуб’єкт є вже включеним у соціальну взаємодію і здійснює вчинки, які складаються у відповідну поведінку, що підлягає нормативній регуляції та оцінці з боку моральної відповідності.

Третій рівень розвитку суб’єкта становить метасуб’єкт (людина високодуховна). Метасуб’єкт – це вищий духовний рівень розвитку людини, на якому вона визначає своє ставлення до буття взагалі, відповідає на питання про кінцеві цілі та універсальні цінності свого існування, покликання особистої, життєвої місії, духовного шляху. Характеризуючи людину такого рівня розвитку, О.Киричук та З. Карпенко пишуть, що метасуб’єкт визначається у своїх стосунках з Творцем і Вічністю. Життя метасуб’єкта оцінюється з погляду його здатності здійснити подвиг в ім’я основоположних життєвих цінностей: гуманізму, справедливості, творчості тощо. Метасуб’єкт прагне гармонізації своїх відносин зі світом, Космосом. За авторами концепції, суб’єкт цього рівня розвитку бачить відносність моральних критеріїв поведінки і діє відповідно до свого розуміння Вищого Блага, керуючись власною духовною інтуїцією, уявленнями про досконалість, вселюдську і світову гармонію, низьке і високе, потворне і величне та ін.

На рівні метасуб’єкта людина прагне до самоактуалізації, тобто максимального виявлення і розвитку своїх духовно-творчих можливостей, приділяючи основну увагу вищим, духовним потребам.

Заслуговує на увагу думка авторів, згідно з якою людина, яка досягла рівня метасуб’єкта, стає здатною до істинної любові. За Е. Фроммом, дійсна любов веде до особистісного зростання, продуктивної співтворчості з іншим, переживається як неповторний альтруїстичний процес самозабуття, виходу за межі власного “Я” у простір вселенської гармонії.

Отже, за авторами концепції, людина у своїй еволюції проходить відповідні етапи духовного зростання від моносуб’єкта (особи егоцентричного рівня) до людини високоморальної – полісуб’єкта (для якого є притаманним соціоцентризм: прагнення до соціальної гармонії, повага прав народів та людини) і далі – до людини високодуховної – метасуб’єкта (якому притаманний космоцентризм: відчуття єдності з Космосом, прагнення жити і творити за Вищими Духовними Законами – Добра, Справедливості, Любові, Краси).

Суттєві характеристики “духовно пробудженої людини” за М. Савчиним:

– перебуваючи на вершині переживань, людина відчуває себе цілісною, інтегрованою, гармонійною, організованою, від­повідальною; ця повнота життя зумовлює більшу здатність до творчості, розумової активності, діяльності, любові, відпові­дальності;

– людина з пробудженою духовністю відчуває себе незалеж­ною від оточення; внутрішній світ для неї стає важливішим за зовнішній, духовний – за матеріальний; людина цікавиться про­блемами духовного росту;

– головним стає внутрішній (суб’єктивний) час, а не той, який показує годинник (об’єктивний); внаслідок цього у людини вини­кає почуття “наповненості” прожитих хвилин, годин, днів, міся­ців, років;

– чистота внутрішнього світу (Любові, Доброти, Віри) – важ­ливіша за чистоту об’єктивного матеріального світу

Внутрішні духовні закони, за якими живе високодуховна лю­дина, проявляються через трансцедентування (вихід за чуттєві межі) і різні прагнення: гармонії, рефлексії (знання, розуміння), духовного розширення (виплеснути себе на світ), єднання зі світом, творення добра тощо.

М. Савчин виділяє такі інтегральні показники вияву духов­ності людини

1. віра в Бога, в Божу благодать, щира молитва;
   
2. творення добра, не зла;
   
3. любов, відкритість до інших людей;
   
4. внутрішня гармонія;
   
5. мир з собою та світом, спокій;
   
6. відсутність негативізму, невротичних станів, психопатії, ак­центуації;
   
7. конструктивність, продуктивність та творчість притаманні її життєдіяльності;
   
8. мудрість, налаштованість на вічні цінності.
   

І наостанок, дослідник подає сфери, у яких виявляється “індивідуальний дух пробудженої людини”:

• у житті людини з Богом, що реалізується прагненням до духовного (Вищого, Божественного);

• в любові особистості до світу, до інших людей, у якій реалі­зується прагнення до: а) розширення свого доброго начала на світ; б) злиття себе зі світом; в) духовного;

• у прагненні людини до: а) гармонії у її внутрішньому світі та зовнішньому оточенні; рефлексії (знання, розуміння себе, своєї діяльності, своїх стосунків тощо); трансцедентуванні, виходу за чуттєві межі (“за завісу”);

• у людській творчості, в якій реалізується прагнення до: а) розширення себе на світ (матеріалізація своїх ідей, добрих намірів); б) гармонії, в) духовного життя; г) творення добра.


Семінар 1-2.

НАУКОВІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ТА САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ

1. Поняття загальнолюдських, морально-духовних цінностей.
   
2. Концепція еволюції свідомості І. Підласого.
   
3. Концепція духовної еволюції людини (В. Слободчикова, Є. Ісаєва).
   
4. Концепція духовного розвитку людини (О. Киричука та З. Карпенко).
   
5. Поняття високодуховної людина за Савчиним.
   

Індивідуальні завдання:

Завдання 1. Перегляд фрагментів фільмів «Хористи» (реж. Кристофер Баратьер, франко-швейцарське виробництво), «Дванадцять (реж. М. Михалков, виробництво Росія), «Мати Тереза» (італійсько-американського виробництва)..

Завдання 2. Проаналізувати поведінку персонажів фільму залежно від рівня їхнього духовного розвитку за концепціями (І. Підласого, В. Слободчикова, Є. Ісаєва, О. Киричука та З. Карпенко, М. Савчина). Обґрунтувати свою відповідь.

Завдання 3. Підготувати творчу письмову роботу:«Розкрити залежність поведінки людини від рівня її духовного розвитку, ціннісних орієнтацій».


Література до теми:

1. .Киричук О. В., Карпенко З. С. Рівні суб’єктності та індикатори духовності // Педагогіка і психологія. – 1994. – №4-5. – С. 3-12
   
2. Підласий І. Ідеали українського виховання // Рідна шко­ла. – 2000. – №4. – С. 6-13.
   
3. Підласий І. Повернення душі // Духовність особистості: методологія, теорія і практика. Зб. наук. праць / Гол. ред. Г. П. Шевченко – Вип. 3. – Луганськ : Вид-во Східноукр. нац. ун-ту ім. В. Даля, 2004. – №3. – С. 3-17.
   
4. Савчин М. В. Загальна психологія. Навч. посіб. У 2 ч. Части­на ІІ. – Дрогобич : Видавнича фірма “Відродження”, 1998. – 147 с
   
5. Савчин М. В. Духовний потенціал людини. / Літ. ред. Орест Пілько. – Івано-Франківськ : Плай, вид-во Прикарпатсько­го ун-ту, 2001. – 204 с.
   
6. Слободчиков В. И., Исаев Е. И. Основы психологической антропологи. Психология развития человека: Развитие субъективной реальности в онтогенезе. Учеб. пособие для вузов. – М. : Школьная пресса, 2000. – 416 с.
   
7. Слободчиков В. И., Исаев Е. И. Основы психологической антропологии. Психология развития человека: введение в психологию субъективности. Учеб. пособие для вузов. – М. : Школьная пресса, 1995. –
   384 с.
   
8. Тюріна Т. Феномен духовності особистості. Монографія. – Львів: СПОЛОМ, 2009. -232с.
   

Лекція 2.

ТЕОРІЇ ПОВЕДІНКИ


План лекції:

1. 
   Поведінка людини: біологічні та соціальні чинники.
   
2. Теорії поведінки А. Маслоу, Д. Макклеланда, П. Сорокіна тощо. тощо.
   
3. Зовнішня стимуляція і внутрішня мотивація поведінки людини (теорії зовнішньої стимуляції та внутрішньої мотивації).
   

Поведінка – система взаємопов’язаних реакцій і дій людини й тварини у взаємодії з навколишнім середовищем. Поведінка людини є системою дій і вчинків, які мають моральне значення й підлягають моральній оцінці незалежно від того, з яких причин їх зроблено [ 2, с.261].

Соціальне середовище – суспільні, матеріальні та духовні умови, що оточують людину, забезпечують її існування, формування і діяльність. Соціальне середовище як постійне джерело поповнення особистого досвіду , знань людини є тим об’єктивним фактором, що визначає спрямованість життєвих потреб, інтересів, цінностей, реальну поведінку особи, процес її самовизначення і самореалізації. Розрізняють соціальне середовище в широкому розуміння (макросередовище), що охоплює всю суспільно-економічну систему, соціум, до якого належить індивід, та соціальне середовище у вузькому розумінні – мікросередовище, що охоплює безпосереднє соціальне оточення людини – сім’ю, професійну спільність, посередницьку групу та ін. Соціальне мікросередовище – це своєрідне, неповторне поєднання всіх обставин життєдіяльності людини, сфера безпосередніх взаємин, спілкування, контактів, що формують конкретну, неповторну спрямованість життєдіяльності. Вплив соціального середовища на формування людини – не односторонній процес, бо індивід селективно ставиться до зовнішніх впливів. Одні й ті ж самі соціальні умови можуть породжувати різноманітні реакції людей. Людина, взаємодіючи зі своїм соціальним середовищем, не лише пристосовується, але і діяльно-творчо пристосовує умови відповідно до потреб, інтересів, мети. Т.І.Ящук (10, с. 328-329).

Поведінка людини обумовлюється біологічними та соціальними чинниками, а також рівнем розвитку особистості, її особистим та суспільним досвідом.

Біологічну основу поведінки складають інстинкти (інстинкти самозбереження, розмноження, турбота про потомство, спадковість тощо). Такі особливості поведінки, як емоційність, агресивність, прагнення до успіху, любов, як вважають учені, мають біологічну природу.

У сучасному суспільстві поведінка людини багато в чому визначається соціальними чинниками. Зокрема, успіх людини визначається умінням дотримуватись певних поведінкових норм.

У 40-хр.р. ХХ ст. психолог А. Маслоу висловив припущення, що людська поведінка визначається широким спектром потреб. Він розбив ці потреби на п'ять категорій і розташував їх у визначеній ієрархії (фізіологічні, безпеки, соціальні, успіху, самовираження). Маслоу, створюючи свою теорію мотивацій, намагався пояснити, чому в різний час у людей виникають різні потреби. Як вважає вчений, коли потреби найнижчого рівня задоволені хоча б частково, людина починає рухатися до задоволення потреб іншого і не обов'язково наступного рівня ієрархії. Отже, Маслоу твердить, що потреби вищих рівнів не є мотивами для людини, доки не задоволені (хоча б частково) потреби нижчого рівня. У кожний конкретний момент часу людина буде прагнути до задоволення тієї потреби, що для неї є більш важливою або сильною.. Отже, за дослідником, потреби людини мають ієрархічну структуру, що складається з 5 рівнів.


Ієрархія потреб (модель Маслоу):

1.Фізіологічні потреби (потреби найнижчого рівня) є необхідними для виживання. Вони включають потребу в їжі, сні, воді, житлі, відпочинку, сексуальні потреби тощо.

2. Потреби в безпеці включають потреби в захисті від фізичних і психологічних небезпек з боку навколишнього світу, безпечному оточенні, забезпеченні порядку, а також і впевненість у тому, що фізіологічні потреби будуть задовольнятися в майбутньому.

3. Соціальні потреби (потреби в приналежності, дружбі, любові) включають почуття приналежності до чого-небудь або кого-небудь, підтримки, задоволення атмосферою праці тощо.

4. Потреби в повазі включають потреби в особистих досягненнях, компетентності, повазі з боку навколишніх, визнанні особистих заслуг, а також в самоповазі, самопошані, почутті успіху, авторитеті у колег тощо.

5. Потреби в самовираженні, самореалізації, потреби у створеннія умов для розкриття та розвитку творчого потенціалу та його використання, дослідження власних можливостей, духовне зростання.

Як стверджує А. Маслоу, особливе значення вищим потребам людина надає лише з віком, тому потреба у самовираженні стає домінантною переважно у середньому віці. Деякі люди, за вченим, не можуть піднятися у своєму розвитку до певного рівня тому і обирають стиль життя, який відповідає задоволенню лише потреб нижчих рівнівей. Однак ця ієрархічна структура не є абсолютною та незмінною.

Девід Макклеланд розширив теорію А. Маслоу, додавши поняття потреби влади, успіху та аффіляції (приналежності).

1) Потреба влади виявляється як бажання впливати на інших людей. Люди, котрі мають здатність до керівництва, потребують влади, оскільки остання забезпечує їм можливості для прояву, реалізації своєї особистості.

2) Потреба успіху пов’язана з процесом доведення роботи до успішного завершення.

3) Потреба в аффіляції² (прагнення до приналежності,) – це потреба бути своїм серед певного кола осіб (певна соціальна група, студентський колектив, колектив відділу, де працює людина тощо).


Наступна концепція – концепція поведінки людини П. О. Сорокіна, у якій він розглядає різноманітні умови та фактори, від яких залежить поведінка людини. Поведінка людини і соціальних спільнот у ній подається у вигляді як детермінована впливом сукупності космічних, біологічних, психічних та соціальних сил.

Сукупність умов, що визначають поведінку людини, він зводить до невеликої кількості певних груп, або до "основних розрядів" сил:

1. Космічних (фізико-хімічних) факторів;

2. Біологічних.

3. Соціально-психічних.

За дослідником, людина є матеріальною масою і через це підпорядковується законам неорганічного світу – фізики, хімії. Далі, як організм, вона та її поведінка підпорядковані біологічним силам, від яких залежить життя і поведінка будь-якого організму. Нарешті, людина живе в суспільстві інших людей, вона наділена психікою і свідомістю, що зумовлює залежність поведінки від психічних і соціальних законів.

До умов та факторів космічного порядку П. Сорокін відносить усі сили і явища природи, що вивчаються фізико-хімічними науками, які він поділяє на прості або складні. До простих космічних сил – подразників, за автором, належать світло, звук, теплота, колір, вологість, електрика та ін. До складних космічних сил ці самі подразники входять у вигляді різних сполук: клімат місця проживання, його гористість або рівнинність, розподіл води і суші, порізаність певного місця річками, склад і характер ґрунту, зміна пір року, чергування дня і ночі та ін. Сукупність простих і складних космічних умов утворює космічне середовище, яке оточує як окрему людину, так і будь-яке населення з усіх боків. Космічне середовище як сукупність природних умов є фактором, що визначає поведінку людини, уклад і хід суспільного життя. Іншими словами, і поведінка окремих людей, і життя, заняття, долі спільнот, організацій або груп людей залежать від природних умов. Природні умови кожного суспільства накладають могутній відбиток на все його життя.

Наступним розрядом сил – подразників, що визначають поведінку людей за П. Сорокіним, є біологічні сили чи фактори. До біологічних належать усі умови, які зберігають життя організму. До таких умов насамперед належать біологічні, чи життєві, потреби. Наведемо їх основні характеристики:

- вони отримуються разом з організмом;

- спадкові;

- не залежать від свідомості та власного досвіду; властиві всім живим організмам.

П. Сорокін виділяє такі найголовніші біологічні потреби: задоволення голоду і спраги; статева (розмноження); самозахисту від сил і впливів, що загрожують життю; групового самозахисту (захист і

заступництво "своїх", "близьких"); руху; неусвідомлюваного наслідування; фізіологічні – сну і спокою, безцільного витрачання надлишкової енергії (гри), видалення з організму сечі, калу та ін.

Нарівні з потребами до біологічних факторів належать подразники, що виходять від рослинних та тваринних організмів. Фауна (світ тваринних організмів) впливає на поведінку людини. Йдеться, наприклад, про поведінку людини в місцях, багатих на хижих звірів та дичину, або про вплив на їхню поведінку дрібних організмів – інфекційних мікробів, бацил, що спричинюють епідемії, підвищену смертність з-поміж людей, та ін. Флора (рослинний світ) також впливає на поведінку людини, зумовлюючи різні дії, вчинки, наприклад, у лісі. Життя в районах, багатих на придатні для харчування рослини, відрізняється від життя в місцях, де таких умов немає.

Наступною важливою біологічною умовою, що доволі істотно впливає на поведінку людей, є явище біологічної спадковості. Вплив спадковості на поведінку людини описується такими закономірностями:

- за спадковістю передаються анатомо-фізіологічні родинні властивості, інстинкти людей. Індивідуально надбані ознаки в людей, як загальне правило, за спадковістю не передаються.

- соціальне середовище впливає на багато інстинктів людини, зменшує силу впливу й навіть поступово руйнує їхні механізми. Унаслідок цього в людини руйнується багато родинних властивостей, що передаються спадково.

Відносний ступінь впливу спадковості та середовища в людському світі не є величиною сталою, а історично мінливою. Із підвищенням рівня культури, ускладненням та прискоренням темпу суспільного життя вплив і роль спадковості все зменшуються, а вплив середовища, зокрема соціального, набуває все більшого значення у визначенні поведінки людини.

І, нарешті, на поведінку впливають також інші сили, зокрема соціально-психологічні.

Соціально-психологічні сили, що виросли на ґрунті біологічних сил, є силами, які виправляють, регулюють і концентрують роботу біологічних "моторів" поведінки. Роль їх із підвищенням рівня культури збільшується.

Соціально-психічні фактори поведінки людини поєднують, по-перше, психічні чинники, зумовлені високорозвиненою нервовою системою людини з властивими їй психікою і свідомістю і, по-друге, соціальні чинники, зумовлені залежністю нашого життя й долі від інших людей, у середовищі яких ми живемо та діємо.

До першої групи факторів П. Сорокін відносить:

- ідеї (зображення, поняття, теорії), сукупність яких складає знання і вірування людини;

- почуття-емоції, що складаються з відчуття болю чи задоволення, любові та ненависті, гніву, люті, обожнення, поваги, страху та ін.;

- воління, що полягають у свідомому постановленні певних цілей і прагненні їх здійснити.

Друга група складається з матеріальної культури, що оточує людину, духовної атмосфери соціального середовища, суспільно-політичної організації групи, явища влади, багатства і грошей, розподілу праці та ін.. Усі вони складні, оскільки є різними факторами першої групи з біологічними та космічними факторами. Позначаються вони як фактори соціального середовища.

Відмінність впливу на поведінку факторів соціально-психологічних порівняно з біолого-космічними полягає в тому, що останні ми сприймаємо як такі, які обмежують свободу нашої поведінки (хвороба приковує нас до ліжка, мороз заважає купатись у відкритих водоймах тощо). Поводжуючись згідно зі соціально-психічними факторами (відповідно до наших ідей, розуміння, бажання), ми діємо "вільно". З огляду на це підвищення впливу соціально-психічних факторів на нашу поведінку ми сприймаємо як розширення нашої свободи.

Отже, кожна людина, народжуючись на світ, має в собі лише біологічну організацію, біологічні імпульси та ряд спадкових рис. Решта в ній визначається сукупністю впливу соціального середовища. Проте не слід переоцінювати роль соціального середовища у визначенні поведінки людини. Поки що вона багато в чому залежить і від біологічних, і від космічних "моторів" поведінки. За образним висловом П. О. Сорокіна, "ми знаходимось десь на півдорозі від людини-тварини до людини свідомої, громадської. Біологічні сили не цілковито керують нами, проте не цілком і ми керуємо силами соціально-психологічними ".


Зовнішня стимуляція і внутрішня мотивація³.

Мотивована поведінка є результатом дій трьох чинників: спадковості, особистісного та ситуаційного. Під особистісним фактором розуміється мотиваційна спрямованість особистості (потреби, цінності, ідеали, рівень духовного розвитку), а щодо ситуативного – зовнішнє оточення людини, умови (поведінка інших людей, ставлення, оцінки, реакції оточуючих, фізичні умови тощо). Слід відзначити, що коли йдеться про зовнішні чинники, то аналізуються передусім не об’єктивні параметри середовища, а оцінки й інтерпретації особистістю контекстуальних аспектів своєї поведінки, тобто суб’єктивне відтворення об’єктивних умов і те значення, яке вона тим умовам надає.

Більшість психологів виділяють два типи мотивації і, відповідно, два типи поведінки:

1) зовнішню мотивацію і, відповідно, зовнішньо мотивовану поведінку;

2) внутрішню мотивацію і, відповідно, внутрішньо мотивовану поведінкую.

В основі зовнішньої мотивованої поведінки лежать фактори, які її ініціюють та регулюють і які знаходяться поза «Я» особистості чи поза її поведінкою.

Загальновідомим є положення, що зовнішньо мотивована поведінка базується перед усім на нагородах, заохоченнях, покараннях чи інших видах зовнішньої стимуляції, які ініціюють і спрямовують бажану чи гальмують небажану поведінку. Найбільш яскраво концептуалізація цього типу мотивації представлена в біхевіористких теоріях та теоріях інструменталізму.

Джерело внутрішньо мотивованої поведінки – знаходиться в самій людині, в її середині. Внутрішньо мотивована діяльність не має жодних заохочень, крім самої внутрішньої активності. Люди включаються у цю діяльність заради неї самої, а не заради досягнення зовнішніх нагород. Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досягнення якоїсь іншої цілі.

Існує давня притча, яка допомагає краще зрозуміти сутність і особливості зовнішньої і внутрішньої мотиваційної поведінки людини. Одного разу один мудрець спробував з’ясувати причини поведінки людей, які будували Храм. Став обабіч шляху, яким возили каміння на побудову Храму, і першого зустрічного їздового запитав:

– Що ти робиш, людино добра?

– А хіба не бачиш, – відповів той, – везу каміння.

– А ти? – запитав мудрець іншого.

– Заробляю на хліб собі і дітям своїм.

– Третій їздовий сказав: Будую Храм, мудрий старче.

Всі вони робили одну справу: возили каміння. Всі отримували гроші за свою роботу, але мотивація у них була різною.


Теорії зовнішньої мотивації.

Біхевіоризм або "наука про поведінку" (від англійського "біхевіор" – поведінка).

За вченням біхевіоризму, поведінка людини у своїй основі визначається не внутрішніми психічними процесами, а механічними впливами зовнішніх подразників із зовнішнього середовища за принципом «стимул – реакція».

У біхевіористських теоріях головний акцент робиться в детермінації поведінки на підкріпленні позитивних (нагороди, заохочення) і гальмуванні негативних (покарання) наслідків після виконання певного поведінкового акту. Засновником біхевіоризму вважається Є. Торндайк. Ним була відкрита закономірність, яка була названа ефектом закона Торндайка: поведінка, яка приводить до позитивних наслідків,

закріплюється і має тенденцію до повторення, тоді як поведінка, що призводить до негативних наслідків, має тенденцію до припинення. Головним ініціатором і регулятором поведінки стає зовнішнє по відношенню до людини підкріплення. Сутність прикладного використання цієї моделі у педагогіці і взагалі у життєвій практиці полягає у систематичному підкріпленні бажаної поведінки (оцінки, модульна система, бонуси, акції тощо) і гальмуванні небажаної поведінки (різного роду покарання тощо).

Слід підкреслити, що ці системи розраховані на підкріплення визначально нецікавої і непривабливої поведінки, яку за своєю волею людина виконувати не буде. У цьому випадку людина стає маріонеткою, якою маніпулюють, використовуючи різного роду підкріплення.

Другим варіантом теорій зовнішньої мотивації є теорії сподівання – інструментальності.

Теорія сподівання заснована на припущенні, що людина спрямовує власні зусилля для досягнення певної мети лише за умови, коли впевнена у задоволенні своїх потреб чи досягненні цілі. Мотивація є функцією фактора сподівання “витрати праці задля результатів”, а сподівання “результати – нагорода” і валентності (тобто відносного ступеня задоволення). Мотивація слабшає, якщо ймовірність успіху чи вартість винагороди оцінюється людьми низько.


Теорії внутрішньої мотивації

Наприкінці 50-х рр.. з’явилися дві роботи, в яких автори намагалися пояснити механізми внутрішньо мотивованої поведінки людини: Р. Вудвортса і Р. Уайта.

Людина, згідно Р. Вудвортсом , народжується з активною тенденцією засвоїти світ за допомогою поведінки. Така поведінка трактується ним як сталий потік активності у взаємодії з довкіллям, що, відповідно, і забезпечує організм людини необхідною енергією.

Р. Уайт вважає, що всі види поведінки, при виконанні яких організм не отримує видимих підкріплень, спрямовані до однієї мети: підвищення компетентності й ефективності людини, її майстерності у взаємодії з довкіллям.

Людина приходить у світ, щоб пізнати його за допомогою поведінки – взаємодіїї з довкіллям.Чим краще людина працює у напрямі підвищення майстерності, компетентності, професіоналізму, тим людина більше отримує енергії. Внутрішньомотивована поведінка – це прагнення до вдосконалення, майстерності, компетентності, задоволення від своєї роботи.


Порівняння наслідків зовнішеьої і внутрішньої мотивації.

Чисельні дослідження продемонстрували, що зовнішня і внутрішня мотивації можуть значною мірою енергетизувати поведінку і змінювати її спрямованість. Який же тип мотивації слід культивувати, якщо ми зацікавлені у сталому і гармонійному розвитку особистості? Для відповіді на це запитання звернемося до результатів експериментів.


Вплив зовнішньої і внутрішньої мотивації на поведінку і психічні процеси людини

Вплив зовнішньої мотивації.

• Зовнішньо мотивована поведінка припиняється, як тільки зникає зовнішнє підкріплення.
  
• Піддослідні надають перевагу більш простим завданням. Вони роблять лише те, що належне, для того, щоб отримати нагороду.
  
• Зовнішня стимуляція не сприяє розвитку творчості, креативності.
  
• У процесі взаємодії з іншими людьми переважають негативні емоції (суперництво тощо).
  

Вплив внутрішньої мотивації.

• Внутрішньомотивована поведінка може продовжуватися досить довго при відсутності будь-яких видимих нагород.
  
• Надається перевага складності і об’єму завдань.
  
• Сприяє креативності.
  
• Сприяє отриманню задоволення від роботи; викликає емоції інтересу та радісного збудження.
  
• При внутрішній мотивації здійснюється більш успішне засвоєння шкільної (вузівської) програми: теоретичного матеріалу, спостерігається більш ефективне понятійне навчання, а також значне покращення мнемонічних процесів.
  
• Підвищується самооцінка та самоповага.
  
• У процесі взаємодії з іншими людьми переважають доброзичливі стосунки, взаємодопомога, взаємопідтримка, творча взаємодія.
  

Кожний вид мотивації має свої плюси і мінуси. .Найбільш позитивний вплив як на пізнавальні процеси, так і на особистість у цілому має внутрішня мотивація. Зовнішня мотивація має перевагу переважно при вирішенні часткових завдань.

Отже, в стані внутрішньої мотивації людина відчуває себе істинною причиною, джерелом, автором усвідомленої нею поведінки і сприймає себе як ефективного агента у взаємодії з довкіллям (почуття компетентності).

Стан зовнішньої мотивації регулюється, ініціюється. спрямовується силами зовнішніми по відношенню до Я. У цьому стані людина сприймає себе, причини своєї поведінки як нав’язані зовнішньо, а себе як особу, якою маніпулюють.

Якщо людина знаходиться у стані зовнішньої мотивації при виконані нецікавої чи непривабливої діяльності, то використання контролюючих стимулів має позитивний ефект у підтриманні та регуляції цього мотивованого стану.

Якщо ж людина знаходиться у стані внутрішньої мотивації, то контролюючі стимули знижують рівень її чактивності, позбавляючи людину почуття самовизначеності і компетентності.


Семінар 3-4.

Теорії поведінки

1. 
   Поведінка людини: біологічні та соціальні чинники.
   
2. Теорії поведінки А. Маслоу, Д. Макклеланда тощо.
   
3. Зовнішня стимуляція і внутрішня мотивація поведінки людини. (теорії зовнішньої стимуляції та внутрішньої мотивації).
   
4. Вплив зовнішньої і внутрішньої мотивації на поведінку і психічні процеси людини.
   

Індивідуальні завдання:

Завдання 1. Навести приклади зовнішньо і внутрішньо мотивованої поведінки (із власного досвіду, на прикладі своїх знайомих, героїв фільмів, книг тощо). Обґрунтувати свою відповідь.

Завдання 2. Перегляд фрагментів фільмів «Хористи» (реж. Кристофер Баратьер, франко-швейцарське виробництво), «Дванадцять» (реж. М. Михалков, виробництво Росія), «Мати Тереза».

Завдання 3. Проаналізувати концепції зовнішньо і внутрішньо мотивованої поведінки, ілюструючи прикладами із фільмів; показати поступовий перехід, еволюцію зовнішньо мотивованої у внутрішньо мотивовану поведінку. Розкрити причини. Обґрунтувати свою відповідь.


Література до теми:

1.