Поняття та класифікація юридичних наук

Вид материала

Документы

Содержание 84. Стадії правозастосовчого процесу. Перша стадія Третя стадія 85. Аналогія права, аналогія закону. Аналогія закону 86. Поняття, риси та види правовідносин. 1. За функціональною спрямованістю норм права 2. За рівнем індивідуалізації суб’єктів 3. За галузями норм права 4. За кількістю суб’єктів 5. За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами 6. За характером дій зобов’язаного суб’єкта 7. За волевиявленням сторін 87. Юридичні факти. 1. За юридичними наслідками 2. За складом 3. За тривалістю у часі 4. За відношенням до волі суб’єктів Правова презумпція 88. Правомірна поведінка. ... Полное содержание

Подобный материал:

• Національна юридична академія України, 6335.29kb.
• Парламентське видавництво, 5723.42kb.
• Бази даних I. Вступ. Основні поняття, 142.32kb.
• В. Д. Гавловський кандидат юридичних наук (розд. 4, 6, 8, висновки), 3601.83kb.
• Поняття юридичної науки та її місце в системі суспільних наук, 1990.39kb.
• Задорожній Олександр Вікторович, Буткевич Володимир Григорович, Мицик Всеволод Всеволодович, 3357.97kb.
• Програма та методичні рекомендації з організації та проведення стажування курсантів, 1158.84kb.
• Тимчасова програма навчальної дисципліни для підготовки бакалаврів напряму підготовки, 352.24kb.
• Лядаються проблеми правового регулювання валютних відносин, визначення поняття й змісту, 160.75kb.
• Академічний курс Підручник для вищих навчальних закладів За загальною редакцією академіка, 15341.53kb.

84. Стадії правозастосовчого процесу.


Процес застосування норм права може починатися за ініціативою самого правозастосовувача, вказівкою вищестоячого органу або за заявами зацікавлених суб’єктів і являє собою систему послідовних дій, певні однорідні групи яких об’єднуються у так звані стадії правозастосування.

Доцільно виділити такі самостійні стадії процесу правозастосування.

Перша стадія – це встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання або вирішення. На цій стадії застосування правових норм належить встановити, які дії, події відбулись та чи мають вони юридичне значення. Всю сукупність обставин, які підлягають встановленню, можна віднести до трьох основних груп:

1. фактичні обставини, з якими нормами права пов’язано виникнення юридичних наслідків№;
   
2. дані, які характеризують особистість суб’єктів, причетних до розгляду відповідної справи;
   
3. обставини, що спонукали суб’єктів до певної поведінки (правомірної або протиправної).
   

При цьому беруться до уваги умови, мотиви юридично значущої поведінки.

По своїй суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, яка знаходить вираз у збиранні, перевірці та оцінці відповідних доказів по справі та їх джерел. При цьому методи і засоби, що застосовуються при встановленні та дослідженні обставин справи, повинні бути:

• дозволені правом;
  
• етичні;
  
• наукові;
  
• ефективні.
  

Друга стадія зводиться до вибору та встановлення аутентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на основі змісту якої норми права повинна розглядатися дана конкретна ситуація.

Юридична (правова) кваліфікація – це встановлення тотожності (подібності) ознак конкретної поведінки суб’єктів тим ознакам, які зафіксовано у нормі права.

При виборі норми права, що передбачала б обставини, які слід урегулювати, треба встановити аутентичність правової норми:

• упевнитись, що текст норми, яка використовується не був змінений у встановленому порядку;
  
• чи є вона чинною у даний момент.
  

Для цього треба користуватися лише офіційно виданими текстами.

Взагалі, кожну обрану для застосування норму права слід досліджувати в таких напрямках:

• чи була чинною нормою права на момент, коли відбувалися обставини, що досліджуються;
  
• чи чинна вона на момент розглядання конкретної справи;
  
• чи чинна вона на території, де розглядається справа;
  
• чи поширюється її чинність на суб’єктів, які пов’язані з цією справою;
  
• чи є текст норми, який застосовується, аутентичним її офіційно встановленому змісту.
  

На цій стадії застосовуються різні види тлумачення (див. пит. 74,75)

Третя стадія – це прийняття рішення по справі. Ця стадія пов’язана із застосуванням норм права, на яких оформлюються результати всієї правозастосовчої діяльності. Прийняте рішення знаходить свій вираз в акті застосування права, тобто у виданні індивідуального акта владного характеру, що встановлює права і обов’язки конкретних суб’єктів (вирок, наказ, рішення і т.д.).

Акти застосування норм права виступають як один із засобів державного керівництва і засіб вирішення юридичних справ, що виконує функції індивідуального регулювання поведінки суб’єктів в конкретних правових відносинах. Акти застосування норм права характеризуються такими ознаками:

1. це офіційний акт компетентного органу, що виражає волю держави і уособлює однобічне волевиявлення уповноваженого органу;
   
2. він має обов’язкове значення;
   
3. акт застосування завжди має індивідуальний характер;
   
4. він може відігравати роль юридичного факту, тобто сприяти виникненню, зміні та ліквідації правовідносин;
   
5. це акт, що виданий на основі і у відповідності до норм права, які застосовуються;
   
6. він містить індивідуально-конкретне, державно-владне веління (розпорядження);
   
7. він видається у певній формі і у передбаченому законом порядку;
   
8. він має юридичну силу і забезпечується відповідними засобами;
   

Акти застосування норм права різняться від нормативних актів за такими ознаками:

• нормативні акти містять норми права, тобто приписи до невизначеного кола осіб, а акти застосування містять індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб та організацій;
  
• нормативні акти характеризуються можливістю неодноразової їх реалізації, а акти застосування щодо конкретного життєвого випадку мають одноразову чинність.
  

Четверта стадія застосування норм права – заключна, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджуються в життя. Наприклад, студент, зарахований до ВУЗу, починає навчання у навчальному закладі.


85. Аналогія права, аналогія закону.


Прогалини в праві – це відсутність норм права (або їх частин), що регулюють конкретне суспільне відношення у тому випадку, якщо воно підлягає сфері правового регулювання. Дійсна прогалина в праві існує тоді, коли певне питання повинно розв’язуватись юридичними засобами, але правом таке розв’язування не передбачено. Наприклад, прогалиною кримінального права можна визнати відсутність норми про відповідальність жінок за зловживання алкоголем або наркотиками в період вагітності чи годування дитини, яке призвело до смерті чи каліцтва дитини.

Найбільш ефективним засобом усунення прогалиниу праві є видання компетентним органом правових норм, яких бракує. Однак такий шлях правотворення не завжди прийнятний. Тому в деяких випадках прогалини в праві можуть бути усунені за допомогою таких прийомів, як застосування аналогії закону і права.

Аналогія закону – це застосування для урегулювання даних відносин закону, що регулює аналогічні (близькі за змістом) відносини. Так, КПК не передбачена можливість відводу громадського обвинувача. Але він містить статтю щодо регулювання порядку відводу державного обвинувача. На її основі і вирішується перше питання.

У випадках, коли суспільні відносини прямо не врегульовані ніякими нормами права і відсутні норми, що регулюють схожі відносини, застосовують аналогію права, тобто вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів права (гуманізму, справедливості, рівноправ’я і т. ін.).

Слід брати до уваги, що аналогія закону, і особливо аналогія права, мають обмежену сферу використання. Їх застосування повністю виключене при вирішенні питання про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, що можуть виникнути виключно при скоєнні суспільно небезпечних діянь, передбачених законом. У той же час аналогія припустима в цивільному, трудовому і в деяких інших галузях права. Але в кожному конкретному випадку рішення, що було прийняте за допомогою використання аналогії закону чи права, має значення виключно для даного конкретного випадку.


86. Поняття, риси та види правовідносин.


У суспільстві існує багато різних за своїм змістом відносин, з-поміж яких правові відносини займають особливе місце. Правові відносини є результатом дії вимог норм права на відносини між різними суб’єктами. Вони мають низку ознак, що відрізняють їх від інших видів суспільних відносин. Такими ознаками є:

1. належність правовідносин до сфери ідеологічних відносин як результат свідомої діяльності людини;
   
2. правовідносини з формальної точки зору суто юридичного підходу нерозривно пов’язані з нормами права, виникають на їх основі. Реально можуть виникати лише правовідносини, які визначені юридичною нормою. Єдиний виняток з цього правила – виникнення правовідносин у випадку вирішення справи на основі аналогії права;
   
3. правовідносини – це особлива форма взаємозв’язку суб’єктів через їх права і обов’язки, що закріплені у правових нормах. У правовідносинах завжди є дві сторони – одна, що має суб’єктивні права, і друга – на яку покладені відповідні юридичні обов’язки;
   
4. у правовідносинах реалізація суб’єктивних прав і здійснення юридичних обов’язків забезпечуються можливістю застосування заходів державного примусу;
   
5. правовідносини – це вольові відносини між суб’єктами, тобто вони виникають за їх волевиявленням. При цьому є правовідносини, для виникнення яких потрібне волевиявлення всіх його учасників (вступ до шлюбу), та правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з його учасників (проведення обшуку, накладення адміністративного стягнення).
   

Отже, правовідносини – це специфічні вольові суспільні відносини, що виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов’язані суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.

Виходячи з того, що правовідносини – це поєднання фактичних суспільних відносин і юридичних норм, розрізняють їх юридичний і фактичний зміст. Юридичний зміст правовідносин – це зафіксовані у нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників. Суб’єктивне право розуміється як міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб.

Юридичний обов’язок – це покладена на зобов’язану особу і забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої особи. Фактичний зміст правовідносин – це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.


Існуючі у суспільстві правовідносини, залежно від їх певних ознак, поділяються на декілька видів:

1. За функціональною спрямованістю норм права, на основі яких виникають правовідносини	а) регулятивні, в яких поведінка суб’єкта повністю відповідає приписам норм права, тобто є правомірною;
	б) охоронні – виникають з факту неправомірної поведінки суб’єктів як реакція держави на таку поведінку.
2. За рівнем індивідуалізації суб’єктів	а) відносні – в яких точно визначені права і обов’язки всіх учасників як уповноважених, так і зобов’язаних (покупець і продавець, наречений і наречена і т. ін.);
	б) абсолютні – в яких визначена лише одна сторона – носій суб’єктивного права, а всі інші визнаються зобов’язаними не заважати здійсненню ним своїх прав (відносини власності, в яких точно визначений власник, а всі інші – зобов’язані не втручатися в його справи).
3. За галузями норм права	Державно-правові, адміністративно-правові, кримінально-процесуальні і т.ін.
4. За кількістю суб’єктів	а) прості, що відбуваються лише між двома суб’єктами;
	б) складні – між трьома і більше суб’єктами
5. За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами	а) односторонні, в яких кожна сторона має або лише права, або лише обов’язки;
	б) двосторонні, в яких кожна із сторін має як права так і обов’язки.
6. За характером дій зобов’язаного суб’єкта	а) активні, в яких зобов’язаний суб’єкт мусить вчинити певні дії;
	б) пасивні, в яких він повинен утриматись від певних дій.
7. За волевиявленням сторін	а) договірні, для виникнення яких необхідне виявлення волі (згода) як уповноваженої, так і зобов’язаної сторони (напр. Договір найму);
	б) управлінські, для виникнення яких досить бажання лише уповноваженої сторони (накладення адміністративного стягнення).

87. Юридичні факти.


Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Без юридичних фактів правовідносини неможливі.

За різними ознаками юридичні факти поділяються на такі видові групи:

	а) правоутворюючі – на основі яких суб’єкти набувають певних прав та обов’язків (при досягненні певного віку – право брати участь у виборах депутатів);
1. За юридичними наслідками	б) правозмінюючі – що тягнуть за собою збільшення або зменшення обсягу певних прав чи обов’язків;
	в) правоприпиняючі – що ліквідують певні права і обов’язки, носієм яких суб’єкт був до виникнення цих фактів.
	а) прості – що складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків;
2. За складом	б) складні – що являють собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків
3. За тривалістю у часі	а) одноактні – що складаються з одноразового акту їх виявлення (купівля квитка, що дає право на проїзд);
	б) триваючі (або юридичні стани) – тривала у часі ознака (перебування у шлюбі)
	а) події – відбуваються незалежно від волі суб’єктів (стихійне лихо);
4. За відношенням до волі суб’єктів	б) дії – відбуваються по волі суб’єкта: правомірні – відповідають вимогам норм права; протиправні – не відповідають вимогам правових норм.

Правомірні юридичні факти поділяються на:

1. юридичні акти – дії, що спеціально чиняться з метою виникнення певних юридичних наслідків (подача заяви про прийом на роботу);
   
2. юридично значущі вчинки – дії, що не мають на меті спричинення юридичних наслідків, але вони виникають в силу закону (знахідка скарбу).
   

Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції. Презумпція – це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв’язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом. Презумпція не є достовірним фактом, а фактом, що припускається з великою мірою ймовірності і застосовується в юридичній практиці як засіб, що полегшує досягнення істини у вирішенні справи.

Правова презумпція – це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Правові презумпції поділяються на:

1. презумпції, що не можуть бути спростовані – це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які не підлягають сумнівам, а тому не потребують доказу (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітнього);
   
2. презумпції, що можуть бути спростовані – це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які мають юридичне значення до того часу, поки у відповідності із встановленою процедурою не буде встановлено інше (презумпція невинності).
   

88. Правомірна поведінка.


Правомірна поведінка, на відміну від протиправної, характеризується соціальною корисністю, відповідністю моделям, відображеним у правових нормах, позитивними юридичними наслідками. Основною юридичною ознакою правомірної поведінки є:

• з формального боку – її адекватність правовим нормам;
  
• з погляду правової природи – “правомірність”. Під нею розуміється:
  

1. відповідність нормам права, праву взагалі;
   
2. одиниця виміру, за допомогою якої, з погляду права, дається оцінка поведінки як такої, що має правову природу;
   
3. здатність права регулювати певну поведінку суб’єктів, а також властивість цієї поведінки бути врегульованою правовими засобами.
   

Правомірна поведінка має складний характер. Зокрема, вона пов’язана з правовідносинами не тільки як юридичний факт. Якщо під правовідносинами розуміти суспільні відносини, врегульовані нормами права, то правомірна поведінка є їх соціальним змістом, засобом втілення суб’єктивних прав і обов’язків у життя. Це дозволяє деталізувати співвідношення правомірної поведінки і реалізації норм права, правового регулювання в цілому. Правомірна поведінка являє собою загальну форму реалізації суб’єктивних прав і обов’язків, втілення правових настанов у життя, форму перенесення юридичних можливостей і необхідностей у соціальну дійсність.

Як загальна форма реалізації суб’єктивних прав і обов’язків правомірна поведінка, випливаючи з характеру норм права, що реалізуються, здійснюється у вигляді їх дотримання, виконання і використання, а також правозастосування, тобто становить єдність юридичного і соціального змісту реалізації норм права.

Правомірна поведінка в механізмі правового регулювання відображується:

• у нормах права – як модель;
  
• у юридичних фактах – як конкретні життєві обставини;
  
• у правовідносинах – як суб’єктивні права і обов’язки;
  
• в їх реалізації – як загальна форма і засіб;
  
• в правопорядку – як його зміст
  

Це характеризує правомірну поведінку як явище, що об’єднує елементи механізму правового регулювання в єдине ціле.

За різними критеріями правомірна поведінка поділяється на види:

1.	В аспекті юридичних фактів на:	юридичні вчинки та індивідуальні акти: правоутворюючі; правозмінюючі; правоприпиняючі діяння.
2.	У плані реалізації норм права на:	дотримання; виконання; використання; правозастосування.
3.	Як зміст правовідносин на:	здійснення: суб’єктивних прав; обов’язків; законних інтересів суб’єктів.
4.	За зовнішньою формою виразу на:	дії; бездіяльність.
5.	За способом детермінації на:	активну, зумовлену внутрішніми причинами; пасивну, відповідно до зовнішніх обставин.
6.	За способом формування в текстах правових документів на:	Прямо чи безпосередньо передбачену правовими нормами.
7.	За характеристиками суб’єктів на:	індивідуальну; колективну; посадову; професійну та ін.

Однією з найбільш відомих класифікацій правомірної поведінки є поділ її відповідно до особливостей суб’єктивної сторони на:

• активно правову;
  
• звичайну;
  
• конформну;
  
• маргінальну.
  

Правова активність полягає у добровільності здійснення правових норм, переконаності в їх необхідності і справедливості, доброму знанні права, всебічної участі у правовій діяльності.

Звичайна правомірна поведінка характеризується тим, що необхідність її здійснення стала притаманною суб’єкту властивістю і може навіть не усвідомлюватись ним в усіх її аспектах.

Основу конформної поведінки становить пасивно-пристосовницьке ставлення до правового середовища, яке здійснюється за принципом “робити так, як роблять інші”.

Маргінальна поведінка базується на мотивах страху перед юридичною відповідальністю. Такий стан суб’єкта характеризується готовністю до протиправних дій у випадку послаблення нагляду за його поведінкою.