Повоєнної відбудови Донбасу стала хрестоматійною у радянській історіографії, яка присвятила їй велику кількість загальних праць І тематичних монографій. У першу чергу досліджувалася роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, соціалістичне змагання, відбудова та розвиток окремих гал
| Вид материала | Документы |
- Писанка, яка з прийняттям християнства стала символом Христового Воскресіння використовується, 365.08kb.
- Стаття присвячена дослідженню участі населення Західної та Центральної України в економічному, 150.39kb.
- Реферат на тему, 214.7kb.
- Езпечує діяльність Партії, її керівних та виконавчих органів, Регіональних та Місцевих, 541.01kb.
- Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
- В допомогу керівникам гуртків «Матеріали тематичних бесід про Чорнобильську катастрофу», 46.58kb.
- Охорона рослин народами світу”, 99.9kb.
- Розвиток освіти на шполянщині, 906.36kb.
- П. П. Шевченко німецька національна меншина пвіденної україни у 20-ті–30-ті роки, 286.66kb.
- Ідеї Просвітництва проникнули в Німеччину, роздроблену на безліч невеликих держав,, 107.99kb.
МІГРАЦІЙНІ ТА ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ У ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ
1943-1951 рр.
МИКОЛА АЛФЬОРОВ,
здобувач кафедри історіографії, джерелознавства,
археології, методики викладання історії Донецького національного університету
У статті розглядаються міграційно-демографічні процеси в Донецькій області у 1943-1951 рр. Досліджуються деякі аспекти державної міграційно-демографічної політики, співвідношення та роль природного та механічного приросту, їх вплив на зміну чисельності населення області та формування її трудових ресурсів у повоєнні роки.
Тема повоєнної відбудови Донбасу стала хрестоматійною у радянській історіографії, яка присвятила їй велику кількість загальних праць і тематичних монографій. У першу чергу досліджувалася роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, соціалістичне змагання, відбудова та розвиток окремих галузей господарства, окремих підприємств. Головна увага зверталася на вугільну та металургійну галузі. В окремих працях йшлося й про формування робітничих кадрів. Але демографічні та міграційні процеси не розглядалися. В узагальнюючих працях ці процеси зведено, як правило, до загального положення, що Донбас відбудовувала вся країна, що не дає уявлення про хід цих процесів [1].
З числа монографій слід відзначити численні праці відомого дослідника відбудови Донбасу М.Ф. Хорошайлова, у яких розглянуто діяльність партійних й частково комсомольських, профспілкових організацій, відбудову окремих галузей господарства, у першу чергу вугільної [2]. За тим же принципом побудовано й праці інших дослідників цього періоду історії Донбасу, які уточнюють окремі деталі відбудови виробництва. Але вони теж не розглядають демографічні та міграційні процеси в регіоні [3].
Великий масив краєзнавчої літератури як загального характеру, так і з історії окремих міст, районів і навіть підприємств цих даних не наводять. Чи не єдиним винятком є компілятивна праця П.Лавріва [4], де наведено дані переписів населення 1939 р. та 1959 рр. і є згадка про депортацію населення на території Донецької області у 1951 р.
Сучасна українська історіографія також не досліджує цього питання [5]. Практично всі дослідники оперують тільки даними офіційних переписів 1939 та 1959 років, тому демографічні, міграційні процеси випадають з поля зору, що обумовлює необхідність їх вивчення.
Мета цього дослідження - на основі комплексного аналізу літератури і джерел розглянути міграційні та демографічні процеси у Донецькій області в 1943 - 1951 рр., у тому числі співвідношення та роль природного і механічного приросту населення, їх вплив на зміну чисельності населення області та формування її трудових ресурсів у ці роки.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1943-1951 рр., тобто період воєнної та повоєнної відбудови, оскільки цей період порівняно з 1952-1959 рр. має свою специфіку, зумовлену її особливостями. З його завершенням у цілому завершується формування основного масиву населення регіону, відбувається еволюція державної міграційної та демографічної політики. Хоча в історіографії прийнято за кінцеву дату 1950 р., але вона досить дискусійна з огляду на те, що за її основу прий-нято закінчення відбудови важкої промисловості, не приймаючи до уваги інші галузі господарства, на що вказували деякі науковці ще наприкінці 50-х - початку 60-х років.
Розглядаючи міграційні та демографічні процеси, слід виходити з того, що вони здійснювалися у цей час військово-адміністративними методами (мобілізація населення та молоді, оргнабори, депортації та ін.). 1951 р. обрано кінцевою датою тому, що саме в цей час відбувається остання депортація населення із Західної України, а також приймається Постанова Ради Міністрів СРСР, яка змінила умови оргнаборів і стала фактичною відмовою від вирішення демографічних та міграційних питань військово-адміністративними методами.
Виходячи з рівня розробленості питання, джерельною базою дослідження можуть бути тільки документи того часу, вивчення яких стикається з наступними труднощами: стан документів воєнних років, відсутність статистичних даних по окремих роках, зміни форм звітності.
На 1939 р. на території Донецької області мешкало 3,1 млн осіб [6]. У роки війни населення регіону різко зменшилося. У багатьох працях за точку відліку повоєнної чисельності населення Донеччини беруться дані на січень 1944 р. - 1,7 млн. осіб, що складає 54,8% від довоєнної чисельності. Але більш правомірним буде брати дані на кінець 1943 р. На 1 грудня 1943 р. в області мешкало 1577603 особи, з них: міського населення - 721310, сільського - 856293. Таке співвідношення міського та сільського населення відбиває той стан, що склався під час війни. За грудень 1943 р. населення області збільшилося на 123303 особи, склавши 1701306 осіб. Міське населення склало 1144587 осіб, сільське населення - 556799 осіб [7]. Шляхом нескладних розрахунків можна виявити, що сільське населення зменшилося на 299494 особи, а міське зросло на 423277 осіб. Якщо скласти вибуле із сіл населення та прибуле до області, їх чисельність перевищить реальний приріст міського населення на 480 осіб. Саме стільки, мабуть, вибуло за межі області.
Стан документів демографічного відділу обласного статуправління не дає можливості прослідкувати процес у повному обсязі через відсутність даних за окремі роки. Проте можна прослідкувати головні тенденції процесу залюднення Донбасу. Природний приріст населення області порівняно з 1940 р. у повоєнні роки складав:
Графік 1. - Динаміка природного приросту населення 1945-1951 рр.
Цей графік показує динаміку природного приросту населення Донецької області з 1940 по 1951 рр. Статистичні дані дають таку картину природного приросту: 1940 р. - 47919 осіб; 1945 р. - 22658; 1946 р. - 47719; 1947 р. - 5182; 1948 р. - 34515; 1949 р. - 58982; 1950 р. - 58419; 1951 р. - 62721 [8], тобто перевищив передвоєнний показник на 14802 особи. Проте у 1939 р. природний приріст по області складав 70697 осіб, отже, цього показника навіть на кінець відбудови не було досягнуто за 6 повоєнних років. Досягнуто і перевищено його було тільки у 1958 р., коли він досяг 75545 осіб [9]. Якщо врахувати, що цей приріст міг стати трудовим ресурсом не раніше ніж через 15-16 років, тобто наприкінці 50-х років, то на перший план під час відбудови висувається механічний приріст населення.
Розуміння цього чинника знайшло відображення у постановах уряду, наказах та розпорядженнях міністерств про мобілізацію населення, оргнабори, мобілізацію молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ, молодіжних і комсомольських призовів та ін., тобто шляхом керованих міграцій. За основу подальших розрахунків береться саме механічний приріст, бо показник чисельності прибулих з інших областей не може бути вичерпним, тому що разом з міграцією у межі області йшов і зворотній процес - вибуття за її межі.
В останній рік війни, 1945, механічний приріст населення склав 23367 осіб, переважну більшість з яких становили прибулі з інших областей України, з Російської Федерації. При цьому з РФ: з Курської області - 3674, з Кримської - 2487 осіб, інші області мали негативний показник механічного приросту (Ростовська область, Краснодарський край та ін.), тобто чисельність вибулих у ці області перевищувала чисельність прибулих з них.
Це ж стосується й міграцій з інших республік СРСР до Донецької області. Виняток становила Молдавія, механічний приріст з якої склав 1694 особи [10].
Табл. 1. - Механічний приріст населення з інших республік СРСР
Населення, що склало у цей час механічний приріст, прибувало на відбудову промислових підприємств області, головним чином у вугільну і металургійну промисловість. Негативний показник механічного приросту з вказаних республік відбувався через закінчення війни і початок демобілізації, тяжкі умови праці і відсутність умов для житла у регіоні, бажання повернутися до своїх родин.
1946-1947 рр. виявилися найтяжчими у повоєнній відбудові. Голод, що охопив Україну, тяжка праця і нестерпні соціально-побутові умови призвели до масового дезертирства з підприємств, що, в свою чергу, призвело до зростання питомої ваги міграцій з інших областей України і республік СРСР.
У 1947 р. з Російської Федерації прибуло 63827 особи, вибуло 59266, механічний приріст склав 4606 осіб. З УРСР прибуло 167552 особи, вибуло 115972, механічний приріст склав 51580 осіб. Найбільше прибуло мешканців Київської, Ворошиловградської, Полтавської, Сумської, Львівської областей [11].
Такий стан керованих міграцій не міг задовольнити потреб відбудови. Тому 21 травня 1947 р. з'являється постанова Ради Міністрів СРСР "Про порядок проведення організованого набору робітників", згідно з якою голови колгоспів повинні були надавати допомогу уповноваженим з оргнабору у колгоспах, не перешкоджати колгоспникам виїжджати разом з родинами. Членам родин вербованих робітників надавалися пільги, але суттєво змінити становище постанова так і не змогла. І тільки постанова ЦК ВКП(б) "Про стан партійно-політичної роботи на вугільних шахтах Донбасу" від 28 лютого 1948 р. звернула увагу на причину цього явища - умови праці та життя прибулих, намітивши низку відповідних заходів, внесла зміни до умов оргнаборів та мобілізацій молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ. Як результат, у 1948 р. зафіксовано найвищий показник механічного приросту населення, який склав 167067 осіб, що більше ніж у п'ять разів перевищував природний приріст населення області [12].
У 1949 році продовжує зростати чисельність населення області, яка склала 1990482 особи. У відомостях про рух населення облстатуправління пояснювалось прибуттям населення до області у зв'язку із зростанням промисловості, внаслідок чого за рік чисельність працюючих збільшилась на 70630 осіб за рахунок оргнаборів, а за мобілізаціями молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ прибуло ще 36925 осіб.
У складі населення області чоловіки складали 41,2%, а жінки 58,8%. Зростання населення відбувалось тільки в містах, а в сільських районах залишилося на старому рівні. Найбільше зростання населення за 1948-1949 рр. відбулося в таких містах, як Горлівка - на 29%, Макіївка - на 26,6%, Жданов - на 22,3%, Сталіно - на 21,4%. У містах та селищах міського типу за 1949-1950 рр. населення збільшилося на 289306 осіб, механічний приріст склав 268768 осіб, або 92,2%.
Чоловіків у працездатному віці нараховувалося 676988 осіб, з них робітників - 594247, або 87,7%. Жінок нараховувалося 846927, з яких працювало 395180 осіб, або 46,7%. Зріс і віковий склад населення - це пояснювалося механічним приростом населення у зв'язку з відбудовою і розвитком промисловості [13]. Усього механічний приріст за 1949 р. склав 137399 осіб, у 1950 р. - 117562 особи.
21 листопада 1951 року, із закінченням четвертої п'ятирічки, було прийнято нову постанову Ради Міністрів СРСР "Про впорядкування проведення організованого набору робітників", що остаточно закріпили принцип їх добровільності, пільги та відмову від військово-адміністративних методів управління міграціями населення. Це призвело до деякого зниження рівня міграцій. У 1951 р. механічний рух населення у містах та міських поселеннях характеризувався, як і раніше, великим прибуттям населення з інших областей і значним вибуттям осіб. У цей час прибуло 326112 осіб, вибуло - 226301, механічний приріст населення міст та сіл склав 99800 осіб, або 56,7%. Значна його частина - 66,8%, прийшлася на промислові центри: м. Сталіно - 65579 осіб, або 29% до загальної кількості прибулих; м. Макіївка - 34464, або 10,6%; м. Горлівка - 27801, або 8,5%; м. Жданов - 21531, або 6,6%. Прибуття населення проходило головним чином до великих промислових підприємств, шкіл ФЗН, ремісничих училищ, в останні з яких прибуло 20944 особи, або 6,4% від загальної чисельності прибулих.
Як і у 1949-1950 рр., основну частку прибулих давали області України - 221115 осіб, або 67,9% від загальної чисельності прибулих. З областей Російської Федерації - 89633 особи, або 27,5%, а з 14 інших республік СРСР - 14723 особи, або 4,6%. З 221115 осіб, що прибули з України, у межах області перемістилося 94738 осіб, або 42,8%, з них - 74119 у містах області і 18612 із сіл до міст області [14].
Серед прибулих з інших областей України найбільший відсоток припадає на Харківську - 15021 особа (6,8%), Ворошиловградську - 12082 (5,5%), Дніпропетровську - 11975 (5,4%), Вінницьку - 10027 (4,5%). З Російської Федерації: Курську - 18313, або 20,4% прибулих із Росії. Більшість прибулих - 88% складали працездатні особи, а 53,3% - чоловіки.
За цей час вибуло з області - 42865 осіб: з Макіївки - 21283, або 9,4%, Горлівки - 18076, або 8%, Жданова - 10266, або 4,5%. Відбували головним чином до областей України та Росії.
З вказаного механічного приросту населення 68294 особи, або 68,4% від усього механічного приросту, прийшлося на 12 міст обласного підпорядкування. Найбільше з них: Сталіно - 22714 (22,8% від загального механічного приросту), Макіївка - 13181 (13,3%), Горлівка - 9725 (9,7%), Жданов - 7947 (8%). Зменшення механічного приросту порівняно з минулими роками пояснювали поступовим укомплектуванням кадрами промислових підприємств і збільшенням плинності кадрів державних трудових резервів.
Графік 2. - Динаміка механічного приросту населення 1945-1951 рр.
Загальна чисельність населення у 1951 р. склала 3276 тисяч осіб. Загальний природний приріст населення області з 1945 по 1951 р. включно складає 301142 особи. Якщо прийняти показник природного приросту населення дорівнюючим рівню 1945 р. (15996 осіб), то отримаємо 316 тисяч осіб. З грудня 1943 р. по 1951 рік включно приріст чисельності населення області склав 1690 тис. Якщо з цього загального приросту виключимо загальний природний приріст, то отримаємо 1374 тис. осіб загального механічного приросту.
Графік 3. - Співвідношення між природним і механічним приростом населення 1945 - 1951 рр.
Тобто, чисельність населення області з грудня 1943 р. по 1951 р. включно збільшилася майже вдвічі головним чином за рахунок механічного приросту населення.
Висновки
1.Після звільнення у 1943 р. Донецької області постало завдання відбудови її промислового потенціалу. Проте зменшення чисельності населення за роки війни майже вдвічі ускладнювало його вирішення. Відновити довоєнну чисельність населення можна було тільки шляхом зовнішніх керованих міграцій населення, здійснюваних військово-адміністративними методами.
2. Головними їх джерелами стали: мобілізації населення, оргнабори, мобілізації молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ, повернення евакуйованних та репатрійованних, відбудовчі загони та ін.
3. З 1943 р. по 1951 р. чисельність населення області досягла довоєнної і дещо перевищила її за рахунок зовнішніх керованих міграцій з інших областей, які проводилися військово-адміністративними методами. Незважаючи на це в регіоні спостерігалася велика плинність населення, яка була викликана тяжкою працею та незадовільними соціально-побутовими умовами. Але весь час механічний приріст населення перевищував природний, пік якого припав на 1948 р., а найнижчий показник прийшовся на 1945 р. Переважну більшість механічного приросту дали області України.
4. З кінця 40-х років йде поступове зменшення зовнішніх міграцій, але механічний приріст населення має велике значення у збільшенні чисельності населення, особливо трудових ресурсів, ще й на початку 50-х років.
Щодо подальших перспектив, доцільно розвивати дослідження у наступних напрямах: більш поглиблене вивчення напрямів міграційних потоків,їх статево-вікової та соцільної структури, чисельності, впливу на зміни чисельності окремих районів області та формування її демографічної карти у повоєннні роки.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Двойнишников М.А., Широков В.Г. Восстановление и развитие народного хозяйства СССР - великий подвиг партии и народа (1946-1955). - М.: Наука, 1967; История рабочих Донбасса. Т. 2. - К.: Наукова думка, 1981; Очерки истории Донецкой областной партийной организации. - Д.: Донбасс, 1978; Советский тыл в Великой Отечественной войне. Кн. 2. -М.: Мысль, 1974. та ін.
2. Хорошайлов Н.Ф. Возрожденный Донбасс. - Д.: Донбасс, 1968; Хорошайлов Н.Ф. Возрождение Всесоюзной кочегарки. - Д.: Донбасс, 1974; Хорошайлов Н.Ф. Деятельность Коммунистической партии по возрождению Донбасса. - К.: Вища школа, 1973; Хорошайлов М.Ф. КП України - організатор відбудови і розвитку промисловості Донбасу. - Харьків: ХДУ, 1969; Хорошайлов М.Ф. На відбудові. - Д.: Донбас, 1966; Хорошайлов Н. Непокоренный Донбасс. - Д.: Донбасс, 1982; Хорошайлов Н.Ф. Суровые годы войны. - К.: Политиздат Украины, 1977 та ін.
3. Денисенко П.І. Комуністична партія України - організатор відбудови народного господарства республіки (1943-1945). - К.: Політвидав України, 1968; Ежов В.А. Всенародная помощь в восстановлении угольной промышленности Донбасса в 1943-1945 гг. - Сталино: Облиздат, 1955; Мавродин В.И. Коммунисты Донбасса в борьбе за восстановление тяжёлой промышленности в годы Великой Отечественной войны. - М.: Политиздат, 1962 та ін.
4. Лаврів П.І. Історія Південно-Східної України. - К.: УВС, 1996.
5. Ткаченко А.С. Трудящиеся Донбасса - фронту. - Д.: Донбасс, 1995 на ін.
6. История рабочих Донбасса. Т. 2. - К.: Наукова думка, 1981, с. 86.
7. Державний архів Донецької області (ДАДО), ф. 326, оп. 2, спр. 61а, арк. 38.
8. Там само, ф. Р-4249, оп. 1-додат. спр. 543, арк. 2.
9. Там само.
10. Там само, оп. 3-додат. спр. 16, арк. 4.
11. Там само, спр. 56, арк. 1.
12. Там само, оп. 3. спр. 4167, арк. 4.
13. Там само, оп. 3-додат., спр. 146, арк. 3-6.
14. Там само, оп. 3, спр. 4167, арк. 1, 2, 5.
ЗАРОБІТНА ПЛАТА ТА ЗАСОБИ ІСНУВАННЯ ПЕДАГОГІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
У 1920-І - 1930-І РР.
Михайло Кузьменко,
кандидат історичних наук, доцент Донецького
державного інституту штучного інтелекту
Стаття присвячена проблемам заробітної плати освітньо-педагогічних кадрів, яка виконувала важливу соціальну функцію матеріального заохочення і відтворення фізичних сил педагогів. На багатому фактичному матеріалі показано справжній стан освітян радянської України у міжвоєнний період, особливо в роки колективізації, голодомору та період сталінського терору.
Матеріальне і духовне в життєдіяльності людини, а тим паче цілої соціально-професійної групи, забезпечують їхню цілісність і повноцінність. Матеріальна скрута і злиденність інтелігенції, у тому числі вчителів міських та сільських шкіл, судячи з біографій відомих педагогів та їхньої життєвої позиції, не означали злиденності духовної. Вони не втрачали людської гідності, коли йшлося про подолання соціально-побутових проблем.
Сучасна українська історіографія висвітлює проблему творчого життя наукових та освітньо-педагогічних кадрів у контексті масового політичного терору, здійснення політики "українізації", виокремлення видатних діячів. Історики духовного відродження періоду 20-х звертають увагу на особистості, які вплинули на розвиток освіти та культури, нехтуючи соціальними прошарками українського суспільства. Незаперечним є факт, котрий утвердився в історіографії, що носіями і творцями духовних підвалин національної культури була українська інтелігенція та селяни. Перша генетично і соціально мала зв'язок з селом. Політичні фактори, особливо періоду української революції, проявлялися досить виразно на значному прошарку сільських педагогів, які не сприйняли радянської модернізації освіти на початку 20-х рр. Важливо з'ясувати, чи стали матеріально-побутові умови життя учителів загальноосвітньої школи фактором їхньої "совєтизації" і водночас стимулом соціальної активності на освітянській ниві.
Мета цієї публікації - висвітлити на основі нових підходів з використанням опублікованих та вперше включених до широкого наукового обігу архівних джерел проблему заробітної плати та інших засобів існування педагогів загальноосвітніх шкіл радянської України у 1920-і - 1930-і роки.
Плата за роботу, у тому числі в освітніх закладах, завжди виконувала декілька важливих соціальних функцій: матеріальне заохочення та відтворення фізичних сил працівника. На думку деяких дослідників, зарплата упродовж 20-х рр. відігравала "вирішальну роль у матеріальному забезпеченні педагогів", хоча проблема ця неоднозначна [1]. Зокрема Київський губвідділ народної освіти інформував у 1922 р. наркома освіти Г.Ф.Гринька про те, що становище всіх з оплатою праці катастрофічне: вона становила одну сьому прожиткового мінімуму [2]. Її не вистачало для підтримки фізичного існування педагогів, тому в містах їх забезпечували продпайками через систему єдиних споживчих товариств [3], до яких "приписували" міське населення. В період голоду 1921-1922 рр. державні та міжнародні організації займалися порятунком голодуючих дітей, яких лише у 1922 р. налічувалося 1,8 млн осіб, з них найчастіше помирали у віці п'яти-шести років, тобто вони мали наповнити класи у наступному 1923/24 р. навчальному році. Від тривалого голодування в школах перебувало 52%, які страждали на недокрів'я, а 50% були нестерпно виснаженими [4]. Виховання та навчання фактично призупинилося, тому що діти не сприймали педагогів, які також голодували.
Причини голоду достатньо висвітлені: посуха, продрозкладка, яка тривала і протягом 1922 р., загальноекономічна криза в країні, господарська руїна в промисловості, спад сільськогосподарського виробництва. Проголошена натуральна форма оплати праці для сільських учителів залежала від наявності фондів, яких бракувало навіть для утримання дитячих будинків. Внаслідок голоду скоротилася кількість школярів в Україні, а відтак збільшилася кількість безробітних освітян. Сільські педагоги, особливо у південних регіонах, харчувалися різними сурогатами.
А зарплата, за умов зруйнованої економіки та відсутності сталої грошової одиниці, виявилася номінальною. Однак вона засвідчує певне співвідношення в освітніх закладах міста та села.
Таблиця 1. - Середньомісячна зарплата вчителів УСРР (в крб.) [5]
Її справді не вистачало для забезпечення прожиткового мінімуму, але педагоги сподівалися отримати бодай продпайок чи допомогу. У важкому становищі перебували безробітні освітяни, а їх у лютому 1924 р. налічувалося 11106 осіб, які зосереджувалися головним чином у Києві, Одесі, Харкові [6]. Поява районної ланки місцевого бюджету у 1923/24 р. певним чином позначилася на збільшенні ставки зарплати насамперед сільських учителів, але існувала проблема "заборгованості", тобто затримок у її виплаті грошима та продпайками. В 1924/25 р. губернські комісії НК РСІ обстежили стан заробітної плати вчителів. Так, внаслідок вивчення матеріального становища 144 вчителів Полтавщини виявилося, що зарплату від 20 до 30 крб. одержували 62 особи (43%), а решта (82) мали її меншу за 20 крб. Лише 12% сільських педагогів мали деяке господарство [7]. На Донбасі зарплата вчителів не опускалася менше 30 крб., а подекуди становила 40 крб., особливо у семирічках, натомість педагоги Чернігівщини одержували її нерівномірно: із 100 обстежених вчителів 27 осіб мали від 20 до 37 крб., 63 особи лише 4 крб. 80 коп. та 19 крб. 25 коп., хоча 74% з них володіли підсобними господарствами [8]. Серед сільських педагогів Одещини зарплата не перевищувала 30 крб., а господарства мали 24% [9]. На Харківщині ситуація з оплатою сільських педагогів виявилася такою: від 15 до 20 крб. одержували 25% вчителів, а решта 20-37 крб., крім семирічки (там платня сягала 80 крб.), хоча більше 37 крб. мали 6% педагогів. Сільські педагоги Катеринославщини одержували 70 крб. і 20 пудів жита, але траплялися села з оплатою 8 крб., 20-25 крб. [10]. Середня заробітна плата вчителів Київщини становила 18 крб., проте 27% з них мали власне господарство, а на Волині - 14 крб. [11].
Соціальний статус особи чи професійної групи неможливо визначити, аналізуючи виключно її сутнісні ознаки без співставлення з іншими прошарками суспільства. За таких умов мізерна чи фантастична зарплата стає показником ролі і місця тієї чи іншої професії у суспільстві, тому як держава виявила до неї своє ставлення шляхом фінансового забезпечення або надання різних пільг. Звернімося до матеріалів офіційної статистики, які зафіксували середньомісячну зарплату деяких соціально-професійних груп.
Таблиця 2. - Середньомісячна зарплата деяких соціально-професійних груп українського
суспільства весною 1925 р.(крб., місто) [12]
Статистичне обстеження фіксує, як свідчать дані таблиці 2, найнижчий рівень оплати праці міських педагогів загальноосвітньої школи, особливо на Поліссі. Особи прикладних професій (лікарі, ветеринари та агрономи) мали вищу зарплату порівняно з учителями. Вона не вирішувала їхніх соціальних проблем, але засвідчувала упосліджене ставлення держави до фінансового забезпечення освітян. Місцева номенклатура також вирізнялася з-поміж інших груп міського населення. В сільських районах зарплата соціально-професійних груп була такою.
Як свідчать дані табл. 3, голови сільських рад, кількість яких становила тоді 10% [14], як і сільські педагоги, загалом були найменш оплаченою категорією. Зарплата міських учителів була дещо вища, але несуттєво, проте вони майже не мали власного городу. Отже, враховуючи рівень зарплати міських та сільських педагогів, вони посідали останню сходинку серед основних соціально-професійних груп.
В серпні 1925 р. ВУЦВК та РНК УСРР, дбаючи про здійснення загального навчання та "навернення" учителів до школи, починаючи з 1925/26 р. практикували 10% надбавки до посадового окладу за кожні три роки роботи, а також передбачили безплатну квартиру при школі з опаленням та освітленням. Дітей педагогів звільняли від плати за навчання в семіричці [15]. У 1926/27 р. зарплата міського вчителя становила 60 крб., а сільського 40 крб. [16], тобто номінально виросла, але ціни на продукти також зросли. За даними обстеження 27514 педагогів, проведеного НК РСІ упродовж другої половини 20-х рр., безкоштовними квартирами було забезпечено 15380 (56%), але головним чином у містах [17]. Школи охопили, за визначенням секретаря ЦК КП(б)У Д.Лебедя, у 1925/26 р. 40-50%, а місцями 35% дітей шкільного віку [18].