Повоєнної відбудови Донбасу стала хрестоматійною у радянській історіографії, яка присвятила їй велику кількість загальних праць І тематичних монографій. У першу чергу досліджувалася роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, соціалістичне змагання, відбудова та розвиток окремих гал

Вид материала

Документы

Содержание Лариса мазітова Кримські татари і фактор турецького впливу в українсько-російських дебатах стосовно криму

Подобный материал:

• Писанка, яка з прийняттям християнства стала символом Христового Воскресіння використовується, 365.08kb.
• Стаття присвячена дослідженню участі населення Західної та Центральної України в економічному, 150.39kb.
• Реферат на тему, 214.7kb.
• Езпечує діяльність Партії, її керівних та виконавчих органів, Регіональних та Місцевих, 541.01kb.
• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• В допомогу керівникам гуртків «Матеріали тематичних бесід про Чорнобильську катастрофу», 46.58kb.
• Охорона рослин народами світу”, 99.9kb.
• Розвиток освіти на шполянщині, 906.36kb.
• П. П. Шевченко німецька національна меншина пвіденної україни у 20-ті–30-ті роки, 286.66kb.
• Ідеї Просвітництва проникнули в Німеччину, роздроблену на безліч невеликих держав,, 107.99kb.

ЛАРИСА МАЗІТОВА,

кандидат історичних наук, старший викладач

Донецького державного університету управління


Стаття присвячена фокусній тематиці сучасної історичної думки - світоглядній проблемі екології праці та охорони здоров'я у вугільній промисловості Донбасу у 50-і роки ХХ століття. Авторка піддає аналізу цікавий емпіричний матеріал щодо промислової санітарії та захворюваності у вугільній промисловості нашого регіону і пропонує комплексні історичні підходи вирішення цього питання. Стаття ґрунтується на новітніх історичних джерелах, які оригінально інтерпретуються. Зроблено висновок, що інтенсивний розвиток промислового сектора економіки здійснювався шляхом інтенсифікації праці при мінімальній увазі держави й партії до рядового працівника.


Обговорення шляхів подальшого соціального-економічного розвитку регіону, що активно відбувається у наукових колах Донбасу, порушує великий комплекс актуальних проблем, серед яких і питання стану екології праці та охорони здоров'я у вугільній промисловості України.

Ситуація, що склалася у вугільному регіоні країни, незважаючи на численні спроби керівництва області якось її оптимізувати, спричиняє високий травматизм та професійну захворюваність працівників. За даними обласної газети "Акцент", 95 % шахт є газонебезпечними, 75 % загрожує вибух вугільного пилу, 50 % - раптові викиди, 50 % працюють без реконструкції більш ніж 50 років [1].

Необхідно визнати, що стан екології праці, промислової санітарії та захворюваності у вугільній промисловості Донбасу є і завжди був не стільки питанням соціальним, скільки політичним. Саме тому всебічне дослідження даної сфери за радянських часів було закритим і недоступним широкому колу фахівців та громадськості. Набувши характеру тільки для службового використання, дані питання подавалися як суто медичні і до сьогодні були забороненими для широкого обговорення та всебічного вивчення іншими науковими галузями. Саме тому об'єктивність інформації про професійну захворюваність та її доступність стали складовою частиною вимог страйкових комітетів трудящих вугільних регіонів країни.

Через нерозробленість даної теми в історичній науковій літературі головною джерельною базою статті стали документи державних та партійних архівів, матеріали преси.

Беручи до уваги відсутність комплексного вивчення даного питання, автор поставив за мету прослідкувати стан і спробувати визначити можливості оптимізації визначеної проблеми.

Вугільна промисловість Донбасу у 50-і роки давала 3/4 вугілля, яке видобувалося для розвитку промислової та соціальної інфраструктури СРСР [2]. І, виступаючи базовою ланкою у побудові розвинутого індустріального суспільства, добувна галузь функціонувала в кризових умовах промислової екології та неефективної системи промислової санітарії та охорони здоров'я.

Неспроможність державних структур комплексно займатися питаннями техніки безпеки, покращувати умови праці робітників при форсованому веденні гірничих робіт у 50-і роки на Україні сприяла росту кількості найбільш небезпечних шахт, які мали підвищений вміст метану та пилу.

Якщо у 1940 році на Донбасі таких шахт нараховувалося 125, то у 1955 році - 199 [3], а у 1959 р. з 318 шахт тільки одного тресту "Сталін-вугілля" 56% були підприємствами підвищеного ризику [4]. В результаті умови праці на них залишались не просто важкими, але й небезпечними. Внаслідок травматизму та тимчасової непрацездатності значно підвищилися трудові втрати. Захворюваність у галузі у 1954 р. не тільки не зменшилась порівняно з довоєнним періодом, але й збільшилась на 6% [5]. Якщо у першому півріччі 1952 р. середня тривалість перебування на лікарняному листку складала 9,9 дня, то у 1953 р. - 10,9 дня, а в 1954 р. - 11,4 дня [6]. Тільки за 1950-1951 рр. в Українській РСР вибуло з процесу виробництва через захворювання і травми 13699 шахтарів [7].

Проведений у 1955 р. лабораторний аналіз показав, що 95% пород у Донбасі мають понад 10% двоокису кремнію, тобто всі породи Донбасу є силікозонебезпечними [8].

Розвиток механізованого добування вугілля у 50-і роки посилив пилоутворення в очисних та підготовчих вибоях та призвів до збільшення кількості хворих з пиловою патологією. В той же час техніка, що використовувалася на підприємствах вугільної промисловості, не мала ефективних способів захисту від пилу. Існуюча технологія виробництва, відсутність на більшості шахт водних комунікацій, методики та засобів боротьби з пилом також ускладнювали розв'язання проблем росту пилоутворення. Навіть там, де працювали системи знепилювання, норми пилу були в 25-30 разів вищими за допустиму межу. А на тих дільницях, де системи не працювали, рівень запилення був у 600-700 разів і навіть 800 вищим за норму [9].

Використовуваний у вибоях інертний пил, як основний засіб боротьби з пилоутворенням, згідно з лабораторними даними, містив значну кількість кремнезему. Інтенсивне застосування інертного пилу ставало додатковим джерелом росту пневмоконіозу. Разом з цим існуючий порядок затвердження силікозних вибоїв, як правило, зволікався, і в результаті на момент затвердження вибою як силікозонебезпечного він уже міг бути випрацюваним [10].

Такі умови праці були першопричиною розвитку значної кількості хворих на силікоз, що виникав внаслідок підвищеного вмісту кварцевого пилу у вугільних вибоях, та антракоз як наслідок вдихання вугільного пилу.

Недостатню увагу господарських керівників до питань оздоровлення умов праці підземних робітників, незадовільне проведення заходів із забезпечення протипилового режиму на шахтах можна назвати соціальною причиною захворюваності на силікоз. На більшості підприємств не вживалося ніяких заходів для знепилювання одягу.

З 1952 р. Міністерством охорони здоров'я СРСР для виявлення хворих на силікоз стали проводитися медичні огляди, які підтвердили постійне зростання захворювання. На нашу думку, воно обумовлене скороченням техніки, оснащеної системами пиловловлювання та зрошення. Якщо у 1954 р. по Ворошиловградській області вугільні комбайни зі зрошування складали 77% від загальної кількості працюючих, а врубмашини - 13,8%, то у 1955 р. кількість таких комбайнів зменшилась на 44%, а врубових машин - до 12% [11]. На початок 1957 р. в цілому по Донбасу тільки 50% вугільних комбайнів та 1196 врубмашин мали систему зрошення [12].

До середини 1955 р. у вугільній промисловості Донбасу було визначено 916 силікозонебезпечних вибоїв, де працювали 7224 чол., які за умов відсутності ефективних способів заглушування пилоутворення автоматично опинялися в розряді потенційних хворих [13]. Підвищена запиленість повітря стала причиною того, що з другої половини 1955 р. по 1958 р. у вугільній промисловості СРСР кількість хворих на силікоз збільшилася на 12 тисяч [14]. Додатковими чинниками згадуваного росту захворюваності можна назвати низьку якість медичних оглядів та недостатню охопленість ними гірників. Так, по Сталінській області у 1957 році кількість неоглянутих робітників дорівнювала 17%, а по Ворошиловградській - 10%. Низька якість медоглядів не тільки не дозволяла визначити рівень професійних захворювань, але й загострювала перебіг хвороби у тих, кому не надавалась необхідна медична допомога [15].

У 1959 р. вперше в Україні через значну кількість хворих і серйозний ступінь тяжкості захворювання була встановлена інвалідність з причини захворювання на пневмоконіоз. По Сталінській області на 1 січня 1959 р. таких інвалідів нараховувалося 4834 особи [16], по Ворошиловградській області було встановлено 4443 хворих на пневмоконіоз [17]. Відповідно до чинного в 50-і роки Цивільного кодексу СРСР (ст.413), хворі на пневмоконіоз мали право звертатися до судових органів із позовом до підприємства про відшкодування завданих збитків у зв'язку з інвалідністю. Однак, незважаючи на існуючі законодавчі акти, у другому номері журналу "Судова практика Верховного Суду СРСР" за 1955 рік була опублікована вказівка Верховного Суду СРСР, у якій надавалося розпорядження відмовляти працівникам, що звертаються з подібними позовами до судових органів.

Показники загальної захворюваності серед шахтарів також були високими. У доповіді Інституту фізіології праці зверталася увага на той факт, що ріст показників тимчасової непрацездатності серед гірників України за 1951-1954 рр. відбувся значною мірою за рахунок збільшення гострих шлунково-кишкових захворювань (на 39,0%), невритів та невралгій (на 6,8%), а також шкірно-гнійничкових та простудних захворювань [19].

Розвиток шкірно-гнійничкових захворювань на вугільних підприємствах Донбасу на початку 40-х років характеризувався такими даними: у 1952 р. - 11,5 випадків на 100 чол., у 1953 р. - 12,4 [20]. Збільшення ж серед робітників галузі хворих на простудні захворювання тільки у 1953 році склало 55% від загальної кількості захворювань галузі [21].

Значні втрати працездатності були обумовлені передусім відсутністю належних санітарно-гігієнічних умов праці вугільників та низькою якістю їх медичного обслуговування [22].

Так, у 1951 р. відповідно до нормативів Міністерства охорони здоров'я Союзу РСР, на 1000 осіб населення припадало 12 лікарняних місць. У Сталінській області фактично приходилося 7 місць на 1000 осіб. Дослідження багатьох лікарень показало, що основна їх частина була розташована у непридатних будинках, палати були переповнені, через що відзначалися випадки відмов від госпіталізації [23].

У 1955 р. Сталінський обком профспілки робітників вугільної промисловості, вивчаючи стан медичного обслуговування трудящих, змушений був звернути особливу увагу державних органів республіки на те, що у м. Сталіно за наявності 2 тис. хворих на туберкульоз міська лікарня могла оздоровити лише 230 осіб [24].

Проблема низької якості медичного обслуговування обумовлювалася не тільки недостатньою кількістю медичних закладів, але й нестачею та значною плинністю лікарських кадрів. Всього з 1948 по 1954 рр. на Донбас було направлено 6233 лікарів і за цей же період вибуло 2494 осіб [25].

Не вистачало коштів і на заходи з санітарно-побутового обладнання та промислової санітарії вугільної промисловості. Так, на санітарно-побутове обладнання та промислову санітарію на вугільних шахтах Сталінської області у 1952 р. було витрачено всього 7,5 млн. крб., так само, як і в наступні, 1953-54 рр. Із асигнованих на 1955 р. 11388 тис. крб. на вказані потреби галузі в першому півріччі було витрачено тільки 33,4% відпущених коштів [26].

Звичайним явищем на підприємствах вугільної промисловості України стало використання не за призначенням коштів, виділених для охорону праці та техніку безпеки [27].

Збільшення рівня захворюваності серед шахтарів України було також результатом відсутності системи санітарно-побутового обслуговування робітників. Воно мало здійснюватися через адміністративно-побутові комбінати, що вміщували бані з душовими кімнатами, гардеробні для зберігання домашнього та робочого обягу, пральню, флягову та питну станції, приміщення для знепилювання, просушування та ремонту спецодягу, фотарії та інші служби [28].

Розширення адміністративно-побутових комбінатів у 50-і роки відбувалося в основному у трьох напрямах: поступового добудовування розрізнених невеликих будівель санітарно-побутового призначення, багаторазових прибудувань нових приміщень до існуючої будівлі адмінпобуткомбінату та будівництва удосконалених комбінатів замість застарілих та непридатних [29]. Перевага здебільшого надавалася першим двом напрямам, внаслідок чого у 1955 році на підприємствах вугільної промисловості України з 220 адміністративно-побутових комбінатів 78 не відповідали санітарним нормам [30].

На тих шахтах, де були відсутні адміністративно-побутові комбінати, наявні служби санітарно-гігієнічного обслуговування були розрізнені або взагалі відсутні. При цьому бані та душові, які функціонували на вугільних підприємствах, як правило, не відповідали своїм вимогам.

Так, якщо у 1952 р. на 28 шахтах Сталінської області не було бань [31], то у 1958 р. таких шахт залишилося вже 3, але водночас 100 бань вимагали розширення, а 110 не відповідали правилам технічної експлуатації [32]. У Ворошиловградській області у 1959 р. з 336 бань та душових 103, тобто 30,8%, не відповідали санітарним і технічним нормам експлуатації [33].

Відсутність станцій фільтрації та подавання до бань шахтної нехлорованої води прямо позначилася на рості шкірно-гнійничкових захворювань. Так, у 1955 році на вугільних підприємствах Сталінської області тільки на 4 шахтах застосовувалась очищена вода і на 34 планувалось встановлення фільтрів та хлораторів [34].

Значне збільшення шлунково-кишкових захворювань стало наслідком гострої нестачі кип'ятильників для води, сатураторів, фляг та відсутності чіткого питного режиму на шахтах України.

У 1956 р. на 152 шахтах Сталінської області забезпеченість флягами складала 60% [35]. Не кращі справи були й на вугільних підприємствах Ворошиловградщини, де у 1958 р. не вистачало 163 кип'ятильників, 66 сатураторів, 1009 бачків для питної води, 116 флягових, 11995 фляг [36].

Повільно вирішувалося й питання про організацію прання спецодягу на вугільних підприємствах України, що збільшувало кількість шкірно-гнійничкових захворювань і пневмоконіозу. В середині 50-х років з 220 пралень вугільних підприємств тільки 96 були механізованими. Але з цих 96 повної заміни обладнання вимагали 34 [37]. І якщо у 1952 р. по комбінату "Сталінвугілля" нараховувалось 142546 підземних робітників, то щодня пралося 8556 комплектів спецодягу [38]. У 1958 р. на цьому комбінаті і комбінаті "Артемвугілля" працювали 262 тис. підземних робітників, при цьому щодня пралося всього 7905 комплектів робочого одягу [39]. Незавжаючи на збільшення в 50-і роки кількості трудящих на вугільних підприємствах Сталінської та Ворошиловградської областей, кількість комплектів робочого одягу, що підлягала санітарній обробці, зменшилася.

Наприкінці 1958 р. вперше в СРСР була проведена координаційна нарада за участю Академії будівництва й архітектури УРСР, Донецького науково-дослідного інституту надшахтного будівництва і цілого ряду державних органів. Його учасники розглянули питання будівництва та удосконалення адміністративно-побутових комбінатів вугільних шахт. Учасники наради прийняли рішення про спільну комплексну розробку нових проектів адміністративно-побутових комбінатів [40].

Стан екології праці, промислової санітарії та захворюваності у вугільній промисловості Донбасу у 50-і роки підводить до висновку, що інтенсивний розвиток промислового сектора економіки здійснювався шляхом інтенсифікації праці при мінімальній увазі держави й партії до самого будівника "світлого майбутнього".

Наявний стан соціально-виробничої сфери став наслідком певного способу виробництва та виробничих відносин. Саме тому питання, пов'язані з проблемою ліквідації причин, які викликають постійний ріст захворюваності, залишалися нерозв'язаними і в наступні десятиліття через існуючий лад і структуру функціонування вугледобувної галузі у вугільній промисловості Донбасу, одночасно завдаючи не тільки соціальних, але й економічних збитків. В середині 80-х років загальні економічні втрати від одного випадку захворювання на пневмоконіоз складали 22,6 тис. крб.

Всебічний аналіз порушених у даній статті проблем повинен допомогти нормалізації умов праці шляхом створення методу аналізу й синтезу систем забезпечення безпечної екології праці та охорони здоров'я у вугільній промисловості регіону на сучасному етапі.

Автор планує продовжити розпочате дослідження в напрямку детального вивчення і аналізу процесів у вугільній галузі СРСР у 1950-80-х роках.


ЛІТЕРАТУРА:


1. Акцент.-2003.- 7 ноября.

2. Бакулев Г.Д. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна - М.: Госполитиздат, 1955. - С. 321.

3. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України) - Ф. 2. - Оп. 9. - Спр. 1463. - Арк. 9.

4. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф. 7416. - Оп. 7.- Спр. 2912. - Арк. 27.

5. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8.- Спр. 1182. - Арк. 67.

6. Там само. - Спр. 1028. - Арк.195.

7. Там само. - Спр. 465. - Арк.122.

8. Там само. - Спр. 1287. - Арк.43.

9. Там само. - Спр. 1028. - Арк.287.

10. Там само. - Спр. 1125. - Арк.257.

11.Там само. - Спр. 1253. - Арк.88.

12. Там само. - Спр. 1788. - Арк.7.

13. Там само. - Спр. 1120. - Арк.76-77.

14. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф. 7416. - Оп. 7. -

Спр. 1902. - Арк. 1.

15. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8.- Спр. 1788. - Арк. 7.

16. Там само. - Спр. 1802. - Арк. 164.

17. Там само. - Спр. 1800. - Арк. 173.

18. Центральний державний архів Російської Федерації. - 7416. - Оп.7.- Спр. 2902. - Арк.1-2.

19. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 324. - Арк. 54.

20. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф. 7416. - Оп. 7. - Спр. 1996.- Арк. 32.

21. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1028. - Арк. 197.

22. Там само. - Арк. 194; там само. - Ф. 342. - Оп. 15. - Спр. 3328. - Арк. 22.

23. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф. 7416. - Оп. 7. -Спр. 901. - Арк.1-58.

24. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр.1182. - Арк. 72.

25. Там само. - Спр. 1002. - Арк. 3.

26. Там само. - Спр.1028. - Арк. 208-209.

27. Там само. - Спр. 946. - Арк.1-2.

28. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф, 7416. - Оп.7. - Спр. 901. - Арк.38.

29. Административно-бытовые комбинаты угольных шахт. - М.: Углетехиздат, 1959. - С. 5.

30. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1178. - Арк. 43-44.

31. Центральний державний архів суспільних організацій України. - Ф. 1.-

Оп. 46. -Ч. ІІІ. - Спр. 6431. - Арк. 33.

32. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1802. - Арк. 166.

33. Там само. - Спр. 2212. - Арк. 273.

34. Державний архів Донецької області. - Ф. 920. - Оп. 2.-Спр. 194. Арк. 11.

35. Там само.

36. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1800. - Арк. 169.

37. Там само. - Ф. 1178. - Арк. 43-44.

38. Центральний державний архів суспільних організацій України. - Ф. 1. - Оп. 46. - Ч.III. - Спр. 6431. - Арк.32.

39. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1802. - Арк. 166.

40. Административно-бытовые комбинаты угольных шахт. - М.: Углетехиздат, 1959. - С.104-106.


КРИМСЬКІ ТАТАРИ І ФАКТОР ТУРЕЦЬКОГО ВПЛИВУ В УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ДЕБАТАХ СТОСОВНО КРИМУ


Наталя Стівенс,

аспірант Інституту історії України НАН України

(відділ "Кабінет українсько-грецьких відносин НАН України")


У статті досліджується вплив кримськотатарського фактора на внутрішньополітичну ситуацію в Криму й українсько-російські та українсько-турецькі взаємини. Автор простежує проблему від другої половини XVIII століття до сьогодні.


Питання кримських татар посідає значне місце в комплексі українсько-російських, внутрішньоукраїнських та внутрішньоросійських політичних процесів. Більш того, протягом останнього десятиліття воно стало джерелом конфліктних ситуацій не тільки в самій Україні, але загрожувало вийти за межі країни. Деякі спалахи напруженості навколо цього питання вдалося загасити, але вони лише підкреслили необхідність ретельного аналізу проблеми. Українські та закордонні дослідники вже приділили їй значну увагу. В роботах Ю. Зінченка, Ю. Піховшика кримськотатарська проблема вивчається в історичній перспективі. Інші автори досліджують проблему з точки зору суто внутрішньоукраїнського питання - Б. Бабін, С. Стюарт, С. Грабовський, або питання двосторонніх відносин Росії та України - С. Глєбов, Т.Язикова. Однак історичний розвиток кримськотатарського етносу відбувався на перехресті російсько-турецького суперництва. Тому сьогоднішній стан питання треба аналізувати, беручи до уваги і тісний зв'язок татар з Туреччиною та активну роль, що її відіграє Росія в ситуації щодо Криму. Тому автор концентрує увагу на потрійному вимірі татарського питання і ставить за мету проаналізувати кримськотатарський фактор у відносинах України як з Росією, так і з Туреччиною.

Причини всіх питань, пов'язаних з конфліктним потенціалом кримських татар і деструктивним фактором їх впливу на внутрішньополітичне становище України і українсько-російські дебати щодо Криму, потрібно шукати в далекому минулому. При цьому різні дослідники бачать витоки цієї проблеми в різних епохах. Так донецька дослідниця О. В. Щокіна вважає, що корені своїх образ кримські татари вбачають у подіях другої половини XVIII століття. Після перемоги Російської імперії в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. і підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору Кримське ханство оголошувалось незалежним від Османської імперії. Це відкрило російському царату дорогу для повної ліквідації державного утворення кримських татар, що й сталось в 1783 р. 8 квітня 1783 р. Катерина II підписала Маніфест про приєднання Криму до Росії. Цей акт став прямим порушенням умов Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р., відповідно до якого незалежний Крим повинен був залишитись під владою ханів. В результаті держава кримських татар перестала існувати. Серія протестів кримських татар закінчилась їх зіткненням з регулярною російською армією, результатом яких стала масова еміграція кримських татар до Туреччини [1].

Треба сказати, що сучасними дослідженнями цього питання майже повністю заперечується версія російсько-турецьких війн як першопричин сучасних образ кримських татар. Адже масова еміграція до Османської імперії тоді не відбулась, а більшість кримських татар у наступних війнах воювали за Російську імперію [2].

Значно серйознішою треба визнати версію про появу так званого кримськотатарського фактора історичних образ після насильницької депортації кримських татар у травні 1944 р. Більшість українських дослідників цієї проблеми дотримується саме такої думки [3]. Проте в сучасній російській історіографії не завжди вважають депортацію кримських татар безпідставною. Опубліковані останнім часом дослідження свідчать про те, що насильна депортація кримських татар була прямим наслідком їх співпраці з фашистськими окупантами в 1941-1944 рр. [4].

Як би там не було, але 11-15 травня 1944 р. майже 370 тисяч кримських татар і представників 20 інших національностей (греки, вірмени тощо) було виселено з півострова, при цьому прийняті Верховною Радою СРСР постанови забороняли представникам перш за все кримськотатарського народу повертатися до Криму з будь-якого приводу [5].

В подальшому І. В. Сталін використав дану ситуацію для ліквідації Кримської АСРР, яка великою мірою була в 1921-1944 рр. кримськотатарською автономією [6]. Це в свою чергу пізніше, в лютому 1954 р., дало можливість М. С. Хрущову на абсолютно законних юридичних засадах передати Кримську область РРФСР до складу УРСР.

Потрібно також сказати, що після депортації народів Криму було вирішено стерти з півострова їх культурно-історичну спадщину. 14 грудня 1944 р. видано Указ Президії Верховної Ради СРСР про перейменування 11 районів і їх центрів Кримської АРСР. 21 серпня 1945 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про перейменування ще 326 сільських рад і населених пунктів. 18 травня 1948 р. підписано указ про перейменування 1062 сіл Кримської області. Матеріали цих указів готували начальник топографічної служби Таврійського військового округу полковник І. Г. Дорофєєв, а також консультанти - наукові співробітники музеїв Криму В. І. Бабенчиков і М. Г. Кустова [7].

До 1987 р. повернення кримських татар на батьківщину було практично неможливе. Сім'ї кримських татар, що на свій страх і ризик повертались до Криму, були повторно депортовані. Під час перебудови відбулося загострення проблеми. В 1987-1989 рр. спостерігалося різке піднесення кримськотатарського національного руху. В Москві і місцях постійного мешкання татар проводились демонстрації і голодування. Кримські татари повертались до Криму й насильно, самовільно захоплювали землі, бо їхні вимоги в цьому питанні ігнорувались. Населення Кримського півострова різко негативно поставилося до подібних дій представників виселеного народу. Активно протидіяла і влада. Після одного із зіткнень з правоохоронними органами під Алуштою в серпні 1989 р., кримські татари перейшли межу ненасилля, розгромивши приміщення Верховної Ради Криму [8].

Правоохоронні органи СРСР мали достатньо сили і засобів, щоб повністю ліквідувати проблему кримських татар, яка стала набирати радикальних форм. Проте цього не зробили. Уряд СРСР пішов на ліквідацію наслідків сталінської депортації. 28 жовтня 1989 р. була видана постанова Верховної Ради СРСР "Про висновки і пропозиції з проблем радянських німців і кримськотатарського народу" [9]. Цей документ відкрив дорогу поверненню кримських татар на батьківщину. 12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про відновлення Кримської АРСР. Але відновлена автономія була східнослов'янською за визначенням, і місця кримським татарам в ній не знайшлося [10]. Однак вже з літа 1991 року повернення кримських татар ні півострів відбувалося на цілком законних підставах. У грудні 1991 року СРСР - держава, яка створила кримськотатарську проблему, - припинила своє існування, але проблема повернення, інтеграції та взаємодії кримських татар з місцевим населенням залишалась невирішеною.

Етнополітика незалежної України формувалася, базуючись на демократичному визнанні рівних прав і свобод громадян незалежно від їх етнічного походження, і своїм змістом спрямовувалася на забезпечення вільного національного розвитку всіх етнічних спільнот держави. Про це свідчить цілий ряд політико-правових документів, зокрема Закон України про національні меншини, прийнятий у 1992 р. [13].

Уряд незалежної України проголосив також курс на послідовне забезпечення повернення кримських татар на місця їх історичного мешкання. Таким чином, Україна наслідувала всі проблеми, створені давно і не нею [12].

Які ж причини того, що за умов найжорстокішої економічної кризи Уряд України добровільно взяв роль єдиної сили, яка проводила послідовну політику реабілітації кримськотатарського народу. Думається, що лідери України пішли на це, виходячи із таких міркувань:

1. Подібними діями українське керівництво наочно демонструвало світовій спільноті свій демократичний характер і намагання всіляко виконувати всі міжнародні угоди про захист прав людини.

2. Реабілітуючи кримських татар в умовах економічної кризи, Україна могла сподіватись на надання країнами Заходу певної гуманітарної, фінансової та матеріальної допомоги.

3. В умовах виходу на міжнародну політичну арену українська дипломатія мала реальні шанси на позитивне вирішення ряду зовнішньополітичних та економічних питань у мусульманських і тюркськомовних країнах.

4. Україна прагнула протиставити кримських татар російським націоналістам у Криму і тим самим отримати певні козирі в справі збереження Кримського півострова за собою.

5. Всіляко вирішуючи питання, пов'язані з кримськими катарами, українське керівництво подавало певний приклад татарам у Росії у разі загострення деяких аспектів, пов'язаних з Кримським півостровом з боку Російської Федерації. Подібними діями українське керівництво могло дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Росії і тим самим добитись прийнятого для себе виходу із протиріч щодо Криму.

Вищевказані міркування підтвердились подальшими подіями. Вже до 1995 р в Крим повернулось більш як 250 тис. кримських татар. Ще 200 тис. перебувало в країнах СНД, в першу чергу в Росії, для якої цей народ створював певну "незручність". Адже в Росії також існує самостійна татарська проблема, що має певний дезинтеграційний потенціал [14].

Під час повернення кримських татар до півострова українське керівництво, серйозно побоюючись сценарію зіткнення двох активних національних рухів - російського та кримськотатарського, подальшого розподілу Криму і його перетворення на "Чорноморський Кіпр", намагалося ретушувати проблему. Так, при відтворенні Кримської АРСР вимоги кримських татар враховані не були. Але це призвело до протилежного результату. В червні 1992 р. відбувся загальнонаціональний з'їзд - Курултай, який обрав вищий повноважний орган кримських татар - Курултай на чолі з Мустафою Джемільовим [15]. Курултай відразу ж розпочав активну діяльність і став консолідуючим органом вимог татарського народу. Це фактично призвело до тієї ситуації, якій намагався запобігти офіційний Київ [16].

А тим часом протистояння продовжувалось. У 1993 р. було прийнято закон про вибори народних депутатів до Верховної Ради Криму. Кримським татарам він не залишив ніяких надій на представництво в найвищому законодавчому органі автономії. Лише після численних акцій протесту були прийняті поправки до закону про вибори, що передбачали 14 місць у Верховній Раді Криму для татар [17].

Однак кримські татари постійно заявляли про прагнення добитись своєї національної автономії як частини української державності. У зв'язку з цим треба підкреслити і той факт, що кримські татари вже давно є монолітною політичною силою, яка здатна вести боротьбу за національну автономію до кінця. І ведеться вона досить активно на двох рівнях:

- парламентською фракцією кримських татар у Верховній Раді України на чолі з Рефатом Чубаровим;

- курултаєм і меджлісом кримськотатарського народу на чолі з мустафою Джемільовим.

Таке багаторівневе представництво не поступається, а в деяких ситуаціях навіть перебільшує структури російськомовного населення в Криму, попри значну моральну підтримку з боку Чорноморського флоту, а також деяких російських політиків [18]. Крім того, досить часто позиції російськомовних громадських рухів та політичних партій стають значно поміркованішими в період парламентських і президентських виборів. З іншого боку, протягом середини 90-х років українські національне орієнтовані та "державницькі" партії, що не мають соціальної бази в Криму, сформували тандем з представниками кримськотатарського народу, граючи на його негативному ставленні до російських радикальних ідей стосовно Криму [19].

Втім, незважаючи на той факт, що представники кримських татар відіграли стабілізуючу роль в Криму, фактично виступивши як альтернатива російському націоналістичному руху, проблема Криму не була вирішена. Вона просто стала складнішою, хоча і призвела до пом'якшення позиції деяких радикальних представників російськомовного населення.

Логічним розвитком подій стала еволюція самого кримськотатарського руху. Зрозумівши свою значущість як політичної сили, лідери кримських татар приступили до формування своєї власної політичної програми з усіма характерними наслідками. Незважаючи на те, що представники кримських татар постійно заявляють, що будуть діяти мирним шляхом, через переговори, їх радикальні лідери не виключають і тактики громадянської непокори. Активність кримських татар в будь-якій формі спрямована не проти української держави, а проти місцевих націоналістів і проросійських структур. Враховуючи певну залежність Криму від України (водопостачання, комунікації), кримські], татари не схильні вимагати суверенітету Криму [20]. Проте, аналізуючи процес повернення татар до Криму, можна відмітити намагання татар контролювати якомога більшу територію півострова. Так, кримські татари, повертаючись на півострів, селяться 2 не на колишніх місцях, а на вільних (чи тих, що звільняються) ділянках. В результаті в Криму з'явилась велика кількість нових татарських поселень з назвами, що раніше не зустрічались. При цьому народна пам'ять зберегла, звичайно, не в повному обсязі, колишні назви населених пунктів, якими користуються офіційно (тобто в кримськотатарській мові до цих пір не сприйнято перейменування історичних об'єктів) [21]. Подібні тенденції приводять до розповсюдження татарської топоніміки на території Криму.

У кримських татар найнижчі показники правопорушень і соціальних виступів з економічних проблем. При цьому рівень народжуваності у кримських татар найбільший в Україні [22]. До чого це може привести через кілька десятків літ, враховуючи при цьому українське законодавство в питанні референдумів, наважко здогадатись. І, нарешті, прецеденти для радикальних дій кримських татар у разі необхідності уже створені ними ж. Досить згадати червневі події 1995 р., коли кримські татари свідомо пішли на загострення міжетнічних відносин на півострові з використанням актів збройного насилля. В результаті український уряд змушений був оголосити надзвичайний стан на півострові і ввести війська. Ціною неймовірної напруги сил вдалось уникнути повторення югославського варіанта розвитку подій [23].

Восени 1998 р. кримські татари, незадоволені Конституцією Автономної Республіки Крим, прийнятою кримським парламентом 21 жовтня 1998 р., знову спробували загострити внутрішньополітичну ситуацію на півострові. Адже Конституція не мала положень, що регламентують політичне життя корінних мешканців Криму та їх прав на державність у межах України. Однак тут вперше проявились протиріччя серед самих лідерів кримськотатарського народу. Через це за парламентські стіни цей конфлікт не вийшов [24].

І пізніше деякі дії представників радикального крила кримськотатарського руху привертали увагу та занепокоєння офіційного Києва та Москви. У жовтні 2002 р. кримськотатарські політики дуже чітко дали зрозуміти громадськості України і Росії свої погляди на майбутнє. Захоплення чеченськими терористами театрального центру на Дубровці в Москві з більш як 700 заручниками викликало протест і засудження в усьому, світі, проте Рефат Чубаров у своїх інтерв'ю досить чітко висловив підтримку народу, що бореться за свою незалежність такими методами, і не виключив подібних акцій з боку своїх співвітчизників [25]. У такому випадку Україна може повторити російський шлях помилок у Чечні. Враховуючи наявні в Криму російські геополітичні і військові інтереси, проблема кримських татар може стати і російською.

Передбачаючи це, ще на початку 1990-х рр. російські та українські політологи виступали за вироблення загальної стратегії з кримського питання як Україною, так і Росією, бо вона актуальна для обох сторін. Адже у разі загострення конфліктних ситуацій в Криму і за Крим переможцем може виявитись третя сторона - Туреччина, де вже давно визрівають плани переселення до Криму 2 млн. Кримських татар, що проживають у Туреччині (при цьому від 4 до 8 млн. турок вважають себе нащадками кримських татар) [26].

За сьогоднішніх умов будь-які форми утвердження Туреччину у Північному Причорномор'ї ослаблюють і Росію, і Україну. Зволікання вирішення проблеми ЧФ призводить до посилення Туреччини як провідної сили Чорноморського регіону і закриває для України і Росії дорогу до країн Середземномор'я, Близького Сходу та Індійського океану. Не випадково, що першими зрозуміли це українські політики після зборони турецькими властями проводити через чорноморські протоки в 1997 р. два десантних кораблі на повітряній подушці типу "Зубр". Тоді ж цей фактор постав і на переговорах України з Росією про Чорноморський флот [27].

Подібний крок - лише прелюдія до більш відвертих кроків з турецького боку. Підтримана розвалом СРСР і послабленням давнього історичного суперника - Росії, Туреччина намагається грати більш активну роль у взаємовідносинах Росії й України. Невизначеність у питаннях геополітичного і регіонального домінування, макроекономічного лідерства в цій широкій зоні провокує спроби втілити в життя старий потяг турків-османів до встановлення свого контролю в тюрксько-мусульманському регіоні, що знаходиться під традиційним впливом Росії. Своїми діями Туреччина намагається змінити традиційну геополітичну конфігурацію в північному Чорноморському регіоні [28]. При цьому військовий потенціал Турецької республіки збільшується рік у рік, тоді як збройні сили України, Болгарії і Румунії практично залишились на рівні 1991 р. [29]. Поки що турецькі прагнення залишаються на рівні риторики. Проте кожного разу, коли на виборах перемагають радикальні партії, є реальна загроза перетворення слів на справи. Наприклад, перемігши на виборах 1996 р. в Туреччині, представники партій РЄФАХ в особі свого лідера Неждеметтіна Єрбакана заявили про намір створити "Ісламський союз" від Марокко до Казахстану, включаючи Крим, і захищати своїх єдиновірців від Боснії до Кашміру і Чечні [30]. Правда, серйозним стримуючим фактором для ісламських радикалів-політиків Туреччини є їхні союзники по НАТО, яких лякає перспектива зміни прозахідної орієнтації Туреччини.

Із сказаного випливає, що кримські татари є потенційною загрозою дестабілізації внутрішньополітичного становища в Україні та певною мірою в Росії. В той же час кримськотатарський фактор був протиставлений іредентистським тенденціям російських націоналістів в Криму, внаслідок чого їхні сепаратистські наміри значною мірою були нівельовані. Турецький фактор, у свою чергу, теж виявився лише потенційною загрозою для України і Росії. Відверті вислови турецьких політиків і дії їх по відношенню до двох східнослов'янських держав не зробили суттєвого впливу на дебати щодо Криму. Фактор турецької загрози лише один раз виник на російсько-українських переговорах і в основному став предметом обговорення політологів. Україна на офіційному рівні вважає Туреччину своїм важливим партнером і ніякими діями не намагається навіть позначити проблеми у взаємовідносинах зі своїм південним сусідом [31].

Таким чином, аналізуючи кримськотатарське питання та його вплив на російсько-українські відносини, можна дійти наступних висновків.

1. Безсумнівно, визнання прав кримського народу мало позитивний ефект для зовнішньополітичного іміджу нової незалежної держави - України та підриву поширеного стереотипу про "руськість Криму". Однак, це визнання не було забезпечене чітко окресленою стратегією інтеграції татар в українське суспільство, що призвело до соціальних негараздів репатріантів.

2. У результаті масового повернення татар до Криму вірогідність дестабілізації ситуації ні півострові з боку радикально-консервативних політичних партій та - проросійськи налаштованих націоналістів зменшилась.

3. Проте еволюція кримськотатарського руху призвела до його трансформації в політичний фактор з радикальним крилом. Протягом середини - другої половини 90-х років конфігурація кримського пасьянсу ускладнилася. Тепер у Криму політичний маятник хитається між трьома центрами сили: українська влада - кримські татари (що відчувають підтримку Туреччини) - проросійські структури (що відчували підтримку з боку радикальних політиків Російської Федерації - Ю.Лужков, А.Тулєєв та інші).

4. Процес формування російської зовнішньої політики на засадах жорсткого прагматизму, послаблення ультранаціоналістичних гасел у російської політичної еліти, що збіглися з певною радикалізацією позицій кримських татар, призвів до того, що насьогодні російська та українська політична еліта досягла компромісу щодо політики в Криму. Офіційна Москва розуміє, що подальші спроби дестабілізувати ситуацію на півострові призведуть до активізації кримськотатарського населення й у перспективі посилення позицій Туреччини, від чого Росія ніяк не виграє.

5. Нарешті після десяти років геополітичної невпевненості нова політична конфігурація в Криму забезпечила Україні легітимний контроль над внутрішньою ситуацією над півостровом, практичну військову присутність Росії в Криму на вигідних Україні умовах, а також політичні права кримськотатарського народу (за підтримки Туреччини). Незважаючи на те, що ці перестановки можуть здаватися тимчасовими, кримський варіант став одним з прикладів зміни геополітичного монополізму на регіональну багатополярність, досягнення і збереження якої надало можливість запобігти "балканським" сценаріям та зберегти громадянський мир на півострові, розрядку у відносинах України та Росії, України та Туреччини.