Geum.ru

Повоєнної відбудови Донбасу стала хрестоматійною у радянській історіографії, яка присвятила їй велику кількість загальних праць І тематичних монографій. У першу чергу досліджувалася роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, соціалістичне змагання, відбудова та розвиток окремих гал

Вид материалаДокументы

Содержание


Таблиця 3. - Середньомісячна зарплата соціально-професійних груп українського суспільства
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Таблиця 3. - Середньомісячна зарплата соціально-професійних груп українського суспільства

весною 1925 р. (у черв. крб., село) [13]




Зарплата, яку одержували сільські вчителі в 1926/27 р., задовольняла на 50-60% їхні соціально-побутові потреби, відтак у селах Прилуцької, Катеринославської, Макіївської та Кам'янецької округ вони публічно заявили протест з приводу мізерної оплати їхньої праці. У "спецзведеннях" ДПУ від 1926/27 р. зазначалися факти голоду серед учителів Барвенкового на Ізюмщині [19].

У 1929 р. запроваджувалося пенсійне забезпечення працівників освіти. Наркомпраці СРСР видав спеціальну інструкцію, яку видрукували газети для обговорення. Згідно з інструкцією її мали одержати: вчителі шкіл першого ступеня та перших чотирьох груп шкіл підвищеного типу; керівники хат-читалень та бібліотек у сільських районах; вчителі нижчих сільськогосподарських шкіл; педагогічний персонал дитячих будинків у селах; учителі старших груп починаючи з п'ятої групи шкіл підвищеного типу (шкіл 2-го ступеня, семирічок та шкіл селянської молоді [20]). В РРФСР право на пенсію мали викладачі технікумів, які в УСРР були віднесені до працівників вищих навчальних закладів. Всі вони одержували за єдиної умови: 25 років педагогічного стажу, у тому числі 5 років за радянської влади. До стажу зараховували діяльність в усіх початкових школах (міністерських, земських, народних парафіяльних, " міських церковнопарафіяльних" і вищих початкових школах; у гімназіях, прогімназіях, реальних і комерційних школах, технікумах, учительських семінаріях). Влада не проігнорувала також роботу педагогів в установах дошкільного спрямування, їх викладацьку службу у колишніх духовних та військових школах і семінаріях. Пенсію не нараховували за стаж класним наглядачам, класним дамам, викладачам, викладачам предметів релігійного культу та військових дисциплін, "кандидатам на вчителя" у недільних школах. Стаж не обов'язково мав бути безперервним, а "перервами" визнавалися: служба в Червоній Армії, час перебування на виборних радянських та професійних посадах, період ув'язнення до революції за політичну діяльність та звільнення з посади вчителя за подібними мотивами.

Пенсію видавали незалежно від стану працездатності пенсіонера та його майнового стану, тобто до уваги бралася вислуга років. Її одержували по смерті діти, брати, сестри пенсіонера, його батьки. Розмір пенсії встановлено такий: 50 крб. для викладачів технікумів, 40 крб. для вчителів старших груп семирічок та шкіл підвищеного типу, а для решти соціально-професійних груп освітніх закладів - 30 крб. на місяць [21]. Якщо пенсіонер продовжував працювати, то мав одержувати 10 крб. пенсії. Таким чином, радянська держава визнала освітянську дореволюційну службу педагогів, за винятком культових посад, врахувала певний ідеологічний аспект, надаючи перевагу факту лояльного ставлення до влади.

Важливим джерелом поповнення матеріального достатку сільських вчителів була земельна ділянка та власне господарство. Вони мали право на землекористування як громадяни УСРР, але за умови, якщо "заробіток сільського вчителя є допоміжним прибутком до господарства двору [22]". Вони повинні були виявити соціальну активність і сприяти соціалістичному будівництву, засвідчуючи у такий спосіб власну позицію і прихильне ставлення до політичного режиму.

Соціальне забезпечення сільських учителів у роки масової колективізації та здійснення індустріалізації виявилося декларативним. Сфабрикована ДПУ справа "СВУ", крім арештів великої кількості педагогів в Україні, негативно позначилася на їх матеріальному становищі. Після показового процесу до них ставилися підозріло, з елементами меншовартості. Сільським вчителям встановили пільги: їхня зарплата не підлягала оподаткуванню єдиним сільгосподатком, якщо вона не перевищувала визначеного неоподаткованого прибутковим податком мінімуму - 100 крб. [23]. Однак, судячи з висновків та зауважень керівництва Наркомосу УСРР, сільські педагоги не одержували зарплату упродовж декількох місяців. Зокрема заступник наркома освіти О.Полоцький, закликаючи їх працювати "по-новому", визнавав той факт, що вчителям не видавали зарплату 6-7 місяців [24]. Він згадав одного з керівників райвиконкому, котрий так відповів на скарги учителів: "Протягом 6-7 місяців з голоду не померли, адже жодного випадку голодної смерті не було, значить, все в порядку" [25].

Запровадження карткової системи продуктопостачання (1929 - 1935 рр.), здійснення масової колективізації і злочинної політики розкуркулення, заборона вільної торгівлі і ліквідація кооперативної системи, діяльність хлібозаготівельних загонів, використання карально-репресивних заходів в українських селах (конфіскація майна, реквізиції, натуральні штрафи, "тверді завдання" тощо) призвели до соціальної дестабілізації в українському селі: депресії, самогубства освітян, голоду, моральної і психічної деградації вчителів. У роки колективізації та розкуркулення більшовики, крім позбавлення селян волі, майна, засобів виробництва, прищеплювали дітям почуття класової ненависті до власних батьків, поширювали серед школярів обряд відмови від батька-куркуля, зомбували відповідним чином психіку дітей.

Здійснення колективізації фактично зруйнувало економічну базу сільських шкіл: вони утримувалися на місцевому бюджеті, на кошти земельних громад, соціальну основу яких становили селянські господарства. У ході масового створення колгоспів ще не було економічного механізму фінансового забезпечення сільських педагогів та матеріального утримання самих навчальних закладів. Непівська доба відійшла, а колгоспна (стосовно матеріального забезпечення школи) ґрунтувалась на ідеї суцільної колективізації та політики хлібозаготівель. Весною 28 травня 1931 р. наркомат постачання УСРР, виконуючи директиви уряду та партії, скасував порядок централізованого постачання хлібом учителів, інтернатних установ, систему гарячих сніданків для школярів. 28 травня 1931 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову "Про матеріально-побутовий стан учительства", визнавши факт затримки виплат зарплати на 2-3 місяці, скасування системи їх постачання з централізованого фонду, доручивши цю справу керівникам місцевих органів влади та колгоспам [26].

Педагоги переносили фізичні та моральні страждання, перетворюючись у пошуках порятунку від голодної смерті на жебраків. До Раднаркому УСРР надходили тривожні повідомлення про жалюгідний матеріальний стан сільських учителів. "Харчових продуктів учителі та учні не одержують зовсім, - інформував уряд Фастівський райком КП(б)У, - по багатьох селах не видано навіть хліба за січень та лютий місяці" [27]. На скарги освітян місцеві органи відповідали співчуваючи: "Радянська влада для вас продуктів не відпускає" [28]. Вони не мали взуття, одягу, харчів, тижнями не виходили з домівок. Особливо важким було становище "молодих педагогів, мобілізованих по лініях ЛКСМУ на педроботу" [29]. Хліб мали борошномельні підприємства, установи споживчої кооперації, окремі колгоспи, органи Наркомпостачу, але всі боялися порушити директиву про заборону централізованого постачання освітніх закладів. Учителям не видавали хліба, "промкраму", тобто одягу, білизни, взуття. Деякі з них просили тимчасово звільнити їх з роботи до початку теплої погоди. Педагоги не мали харчів по кілька місяців. "Продукти харчування видавалися несвоєчасно, - повідомляла Чорнухівська районна профспілка освітян, - а на сьогодні, 22.04.1931 р., немає продуктів за березень і квітень. Без харчів працювати важко, то таких трудно дістати в кредит, а утримання, як правило, не видається, а затримується" [30]. Чиновники місцевого значення з глузуванням відповідали на різні прохання керівників профспілок та педколективів про надання продовольчої допомоги. "Учителі - народ свідомий, хай перетерплять" [31]. Отже, примара голоду наздогнала педагогів значно раніше, ніж вона накрила українські села.

Весною 1932 р., коли голодомор став масовим явищем, ситуація в освітніх закладах сільських районів була катастрофічною. Матеріальна допомога у вигляді разових завезень хліба для облаштування громадського харчування та гарячих сніданків стосувалася конкретних шкіл, а її почали надавати лише весною - влітку 1933 р.

Децентралізація системи постачання навчальних закладів, тобто переведення їх на місцевий бюджет, за умов функціонування продрозкладки по-сталінському, стала подібною до методу хлібозаготівель. Продовольчі фонди соціальної галузі (наука, освіта, медицина, культура) зосереджувались на забезпеченні хлібом новобудов п'ятирічки, армії, ключових галузей промисловості.

29 жовтня 1932 р. Укрколгоспцентр прийняв відому постанову "Про порядок постачання вчителів", якою встановив такий порядок забезпечення педагогів сільськогосподарськими продуктами: у районах суцільної колективізації (що мають не менш як 68% колективізації) утримання вчителів здійснювали в усіх селах виключно колгоспи, а також у суцільно колективізованих селах несуцільно колективізованих районів, де педагоги були членами колгоспів [32]. Їх забезпечували хлібом за державними цінами у межах визначених урядом норм. У селах, селяни яких зволікали з колективізацією, постачання вчителів здійснювалося пропорційно відсотку усуспільнення дворів та господарств. Заступник наркома освіти О.О.Карпенко звертав на початку 1933 р. увагу на створення хлібних фондів для вчителів, забезпечення їх сніданками, тому що вони виявилися найбільш ураженою соціальною групою: зарплату не видавали, землю усуспільнили, централізоване постачання скасували [33].

Новий порядок забезпечення вчителів і школярів продуктами харчування за рахунок колгоспів, пограбованих молотовськими хлібозаготівельними комісіями в Україні, виглядав химерним й цинічним. Учителі, які ще залишились живими, поставилися до жалюгідної системи разового чи дворазового постачання з глибоким і сумним скепсисом. "Про централізоване постачання вчительства писалося в газетах, - зазначав 15 вересня 1933 р. один педагог з Гросуївського району Одеської області, - якого вчительство чекало. Але, а-л-е, що ж воно - оце жалюгідне центромучительство вчителям дало? Замість минулої голодухи і набрякання від голоду наприкінці року, - в цьому році голод на весь розмах почався з початку учбового року" [34]. Їх свідомо позбавили засобів існування. "Справа з постачанням вчительства, - зазначалося в актах перевірки НК РСІ шкіл влітку 1931 р. - набирає загрозливого характеру. Три місяці як з постачання хлібом зовсім зняті члени сім'ї вчителів" [35]. А заборгованість по зарплаті лише у 98 районах сягнула тоді 3 млн крб. [36].

Смертність педагогів від голоду, як і решти соціально-професійних груп села, статистичні установи та органи загсів не фіксували. Вони розчинилися серед жертв голодомору у категорії "сільське населення".

Від репресій та голоду фактично загинула дореволюційна генерація освітян, а підготовка нової ускладнювалася матеріальною скрутою. Внаслідок голодування і нестатків студенти-заочники, тобто сільські вчителі, масово не з'являлися на екзаменаційну сесію. В архівосховищах України збереглися документи Всеукраїнського інституту підвищення кваліфікації педагогів (списки студентів-заочників, явка на сесії, кадровий склад інститутів соціального виховання). Наприклад, у липні 1932 р. на літню сесію до Полтавського інституту соціального виховання, де лекції читав відомий професор педагогіки Г.Г. Ващенко, приїхали 35% історико-економічного, 45% агробіологічного, 46% технолого-математичного та 55% мовно-літературного відділень [37]. У Зінов'євському інституті соціального виховання на літню сесію 1932 р. не з'явилося 61%, в Миколаївському - 63%, в Одеському - 57% заочників [38], які працювали сільськими вчителями. Восени 1931 р., тобто на початку голодової вакханалії, 92 студенти-заочники Київського ІСВ не завершили навчання [39], тому що не мали матеріальної змоги та фізичної сили.

В екзаменаційну сесію 1933 р., коли голод охопив сільські райони України та дрібні міста, доводилося об'єднувати студентів всіх курсів в єдину групу, забезпечувати елементарне харчування на час іспитів. У Донецькій області мали приїхати на сесію 1033 студенти-заочники, а з'явилося лише 627. До Бердянського ІСВ прибуло 69%, Мелітопольського - 42%, Нікопольського - 34,4%, Новомосковського - 68% від загальної кількості студентів [40]. Жахливе становище спостерігалося в інших областях. Влітку 1933 р. на сесію приїхали лише 30% заочників Житомирського ІСВ, 29,8% - Київського польського та 30,1% - Київського українського ІСВ, 28% - Уманського і 22% - Черкаського ІСВ [41], тобто дві третини залишилося в районах, охоплених голодом. У Галицькому, Куп'янському, Кременчуцькому, Лебединському та Лохвицькому педтехнікумах на екзаменаційну сесію 1933 р. приїхало лише 34% заочників, а до Бердичівського ІСВ - 46%, Вінницького - 35%, Кам'янець-Подільського - 36% [42]. Половину майбутніх дипломованих педагогів становили особи, які розпочали працювати після 1917 р., а 10% мали дореволюційний стаж роботи в школах [43]. На весняну сесію 1933 р. мали прибути 75 тис. "учителів-студентів" для підвищення кваліфікації, але дві третини не доїхали, а серед них українці становили 83% [44]. "Чорномовне" свідчення гуманітарної катастрофи в галузі освіти, яка, враховуючи ще і наслідки масових репресій, спонукала до чергової реорганізації системи середньої та вищої ланки.

Мережа педагогічних інститутів, яка постала в 1933/34 р., виявилася своєрідною формою нівелювання колосальних втрат професорсько-викладацького складу, а також зменшення чисельності вчительського контингенту. Восени 1933 р., звітуючи про виконання постанови уряду про "навчальні програми та режим у вищій школі й технікумах", професор В. Дюшен та професор С. Кельман зазначали, очевидно необачно, таке: "Як може, наприклад, забезпечити готування кваліфікованих наукових кадрів н.-д. інститут мовознавства, коли на всіх адміністративних посадах там аспіранти?" [45]. Питання виявилося не риторичне, а трагічне за постановкою, бо там працювали донедавна відомі мовознавці. Справді звітний рік виявився роком "боротьби й перемог", але над інтелектуальною елітою нації.

В серпні 1933 р., коли дві третини заочників не змогли приїхати на сесію, тому що бракувало коштів, фізичних сил, заступник наркома освіти А.А.Хвиля переймався тим, що "кадри шкільні, кадри науково-дослідних закладів були засмічені націоналістами, петлюрівськими і фашистськими елементами", тому вимагав їх "очищення" [46]. Наркомос швидкоруч готував тоді на спецкурсах 17 тис. учителів, а з іншого боку, вимагав стовідсоткової перепідготовки педагогів прикордонної смуги [47]. 26 травня 1933 р., враховуючи очевидну загрозу "зриву" навчального року, РНК УСРР прийняв постанову "Про забезпечення 1933 - 1934 учбового року політехнічної школи педагогічним персоналом", вимагаючи від Наркомосу мобілізації додатково до плану 10585 учителів [48], але виявити їх повністю не вдалося. Внаслідок масових репресій та голодомору в сільських школах не вистачало педагогів. На початку вересня 1933 р. в школах Варварівського, Березанського, Мало-Дівицького та Менського районів Чернігівської області бракувало 93-98% педагогів [49].

Терор голодом та масові репресії проти освітян стали основною причиною сумнозвісного "дефіциту педкадрів". Трьох - та шестимісячні курси їх підготовки не змогли подолати дефіциту, тому що вчителі залишали школу і село, переховуючись від лихоліття голодомору і репресій. 8 травня 1934 р. Раднарком УСРР видав постанову "Про повернення колишніх учителів на роботу до політехнічної школи", запропонувавши Норкомосу та місцевим органам освіти виявити і відрядити на роботу до політехнічної школи таких осіб: які закінчили педагогічні учбові заклади після 1 січня 1931 р. та не працюють за фахом; залишили школу після 1931 р., але склали іспити на звання вчителя після 1920 р.; вибули після 1 січня 1931 р. з останнього курсу "педвишів і педтехнікумів", крім тих, що їх звільнено з учбового закладу як "класово-ворожий елемент" [50]. Роботу по виявленню мали завершити до літа, запроваджуючи своєрідну "примусову педагогізацію" колишніх учителів, які працювали рахівниками в господарських установах, в кооперації, на будівництві. Безробітний В.Ф. Дурдуківський (директор 1-ї української гімназії, а в радянські часи - трудової школи ім. Т.Г.Шевченка у Києві), репресований за сфабрикованою справою "СВУ", але звільнений в 1930 р. за станом здоров'я, нестерпно голодував усі роки до чергового арешту 28 грудня 1937 р., але не був покликаний до педагогічної роботи, бо належав до категорії "засуджених" [51].

Таким чином, наслідки голоду серед сільських педагогів виявилися не лише статистичними, а також глибоко морально-психологічними. "Центромученики" не хотіли працювати у школі і дитячих будинках, згадуючи жахливі явища голодного лихоліття. Державним органам, незважаючи на підвищення зарплати і введення персональних звань для вчителів, не вдалося надолужити втрати і подолати "дефіцит педкадрів", який у 1933 р. становив 30 тис. У грудні 1935 р., тобто після скасування карткової системи, та через два роки після голоду в Україні працювало 145 тис. педагогів у школах, а в 1933 р. їх було 135 тис. [52], отже, за два роки спромоглися підготовити 10 тис. вчителів. Переважно це були випускники різних педкурсів та учительських інститутів, хоча й вони не могли заповнити "прогалини" з педкадрами у сільських школах. 16 липня 1935 р. на курсах перепідготовки перебувало 15 тис., а на сесіях заочників 17 тис. майбутніх дипломованих учителів [53], хоча половина на них не з'явилася. На харчування протягом місяця необхідно було видати 137 крб., а видавали 10 крб., відтак на курси підготовки істориків, які діяли на базі Чернігівського педінституту, не приїхала половина слухачів [54].

У сільських школах бракувало учителів, придатних для навчання класів, посібників і зошитів. У січні 1935 р. на Дніпропетровщині учням не додали 3,5 млн зошитів, що створило ситуацію, яка загрожувала припиненням навчання [55]. 28 червня 1935 р. секретар ЦК КП(б)У М.М.Попов інформував В.Чубаря про позбавлення помешкань Запорізького, Мелітопольського, Херсонського, Вінницького та Глухівського педінститутів та про їх передання школам [56]. Відсутність житла для студентів і викладачів стала причиною недобору в Луганському педінституті в серпні 1935 р.

Скасування карткової системи продуктопостачання населення не змінило жалюгідного соціально-побутового становища сільських педагогів. 28 вересня 1935 р. ЦК КП(б)У запропонував постанову "Про кредитування вчителів початкової і середньої школи", яка стосувалася тих, хто одержував зарплату меншу за 150 крб., а таких налічувалося 57 тис. осіб, тобто 47,5% [57]. Того ж самого дня нарком фінансів УСРР О. Рекіс інформував секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева про те, що кредит адресований педагогам з окладом менше 300 крб., яких на селі було 114 тис., а в містах - 32 тис. осіб. Розмір кредиту становив п'ятитижневий фонд зарплати (28,1 млн крб., з них 20 млн для сільських учителів, а 8,1 млн крб. для міських) [58]. Товарний кредит, а не грошовий, мав поліпшити їх побутові умови життя, яких "почали одягати, бо голі і босі" [59]. Зокрема на Чернігівщині кредит одержали: у Конотопському районі - 109, Глинському - 119, Хільчанському - 13, Іваницькому - 13, Бобровицькому - 50, Яблунівському - 15, Семенівському - 1, Сосницькому - 13, реалізувавши лише 121 тис. крб. з 780 тис., виділених для області, а з 5050 учителів його одержали 877 осіб [60]. На Харківщині жоден район, крім Хорольського, не виконав обсягів кредитування вчителів, а на Вінниччині - з великого напругою, бо "краму" бракувало, а також був надто дорогий (пальто коштувало 300 крб.). На Дніпропетровщині у грудні 1935 р. почали завозити до шкіл 820 костюмів (з 3000 запланованих), 530 пальт (з 2000 до їх реальної цифри) та 550 пар взуття, коли потреба становила 2000 пар [61]. Фабрика шила щодня 80-100 костюмів, а щоб забезпечити ними педагогів, необхідно було безперервно працювати 25 днів [62]. Педагогам Київської області виділили галоші низької якості, пропонували білизну, то вони брали все, - "що дають". На Донеччині кредит одержали 75 учителів з 390, а в решті районів (Артемівському, Краматорському, Костянтинівському, Макіївському, Горлівському і Чистяківському) лише 22 з 62 заявлених у списку [63].

Одягнувши учителів, але далеко не всіх, держава запропонувала моральне заохочення. 10 квітня 1936 р. ЦВК і РНК СРСР прийняв постанову "Про персональні звання для вчителів початкових і середніх шкіл", яка запроваджувала такі персональні звання: учитель початкової школи, учитель середньої школи, заслужений учитель школи. Вони були довічними з атестатом установленого зразка за підписом наркома освіти [64]. За критерій визнання взяли освітній ценз, тобто рівень освіти претендента. Так, звання вчителя середньої школи надавали тим, хто мав диплом педагогічного інституту або університету. Для виконання цієї постанови РНК УСРР та ЦК КП(б)У розробили низку конкретних заходів, які стосувалися головним чином підвищення кваліфікації педагогів [65].

10 квітня 1936 р. РНК СРСР видав постанову "Про порядок виплати заробітної плати вчителям", яку відтоді виплачували районні та міські відділи освіти двічі на місяць - 16 та 1-го, а в сільських районах один раз на місяць - 20-го числа кожного місяця [66]. Сільські школи переводилися на бюджет району, а винних у затримці зарплати віддавали до суду. Газети зарясніли статтями про "Сталінське піклування про вчителя", висвітлюючи безправне життя освітян у "капіталістичних країнах" та переслідуючи факт того, що "в країні соціалізму вчитель - виключно почесне звання [67]". Матеріальне становище засвідчувало далеко "не почесне" ставлення до них, коли бракувало зарплати, одягу, хліба.

Таким чином, підсумовуючи матеріальне становище та принципи соціального забезпечення педагогів радянської України, слід зазначити, що упродовж першої половини 1920-х рр. фактично втратила стимулююче значення система оплати праці, тому що не правила за джерело існування. Матеріально-побутовий рівень життя переважної частки освітян був нижчим від прожиткового мінімуму та норм відтворення продуктивності праці. Бракувало елементарного: одягу, взуття, білизни, мила. Реальна зарплата становила третину її довоєнного рівня.

Основними причинами жебрацького становища педагогів була загальна господарська руїна, безробіття, відсутність промислових товарів, дорожнеча. До 1925 р. уряд практикував призначення персональних пенсій, а з другої половини запроваджував пенсійне забезпечення відповідно до стажу та заслуг. Ставка пенсій засвідчувала не стільки матеріальну забезпеченість, скільки політичну лояльність та соціальну благонадійність пенсіонера-педагога. Якщо відомих вчених та провідних професорів і викладачів інститутів матеріально і морально (звання, премії, нагороди) з тих, що пройшли перевірку, заохочували, то рівень життя педагогів початкової і середньої школи упродовж 1920 - 30-х років можна визнати "незадовільним", а в роки голодомору 1932 - 1933 рр. нестерпним. Вони залишали школу, ховаючись від репресій, помирали від голоду, вдавались до самогубств, тому хронічною хворобою загальноосвітньої школи була нестача педкадрів, враховуючи щорічне збільшення чисельності випускників педінститутів. Сільські педагоги не мали тих формальних пільг, якими користувалися колгоспники, хоча упродовж 30-х рр. для учителів важливо було просто фізично вижити в умовах політичного терору, голоду, атестаційних чисток, депортацій [68].