Повоєнної відбудови Донбасу стала хрестоматійною у радянській історіографії, яка присвятила їй велику кількість загальних праць І тематичних монографій. У першу чергу досліджувалася роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, соціалістичне змагання, відбудова та розвиток окремих гал
| Вид материала | Документы |
- Писанка, яка з прийняттям християнства стала символом Христового Воскресіння використовується, 365.08kb.
- Стаття присвячена дослідженню участі населення Західної та Центральної України в економічному, 150.39kb.
- Реферат на тему, 214.7kb.
- Езпечує діяльність Партії, її керівних та виконавчих органів, Регіональних та Місцевих, 541.01kb.
- Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
- В допомогу керівникам гуртків «Матеріали тематичних бесід про Чорнобильську катастрофу», 46.58kb.
- Охорона рослин народами світу”, 99.9kb.
- Розвиток освіти на шполянщині, 906.36kb.
- П. П. Шевченко німецька національна меншина пвіденної україни у 20-ті–30-ті роки, 286.66kb.
- Ідеї Просвітництва проникнули в Німеччину, роздроблену на безліч невеликих держав,, 107.99kb.
Література:
1. Зубов В.П. Аристотель. - М.,1963.
2. Браун Ф. Разыскание в области гото-славянских отношений. - СПб., 1899.
3. Веллмер А. Модели свободы в современном мире // Социолог. - № 1. - М., 1991.
4. Гегель Г.В. Философия права / Соч. - Т.7. - М-Л., 1934.
5. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - Т.1. - К., 1994.
6. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. - К., 1990.
7. Дорошенко Д.І. Нарис історії України: В 2 тт. - Т.1. - Варшава, 1923.
8. Ідзьо В.С. Передумови суспільного та політичного становлення Гальцької держави (ІІ-Х століття н.е.) // Науковий вісник українського історичного клубу. - Т.ІУ. - М., 2000.
9. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 тт. - Т.1. - К., 1994.
10. Ловмянский Г. Основные черты позднеплеменного и раннегосударственного строя славян // Становление раннесредневековых славянских государств. - К., 1992.
11. Морен Э. Втрачена парадигма: Природа людини // Філософсько-соціологічна думка. - 1995.- №5-6.
12. Нагаєвский І. Історія української держави двадцятого століття. - К., 1993.
13. Павленко Ю.В. Передісторія давніх Русів у світовому контексті. - К., 1994.
14. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: В 2 тт. - Т.1. - К., 1995.
15. Свод древнейших письменных известий о славянах. - Т.1. - М., 1991.
16. Токвиль А. О демократии в Америке. - М., 1897.
17. Третяков П. Анты и Русь. Советская Этнография, 1947. IV. Мавродін В.В. нарис з історії СРСР. Древньоруська держава. - К., 1985.
18. Бичко І.В. Філософія. - К., 1994.
ДЕПОРТАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ
В ДОНБАС 1944 - 1949 рр.
МИКОЛА АЛФЬОРОВ,
здобувач кафедри історіографії, джерелознавства, археології,
методики викладання історії Донецького національного університету
У статті вперше досліджується процес примусового переселення українського населення з етнічних українських земель, які відійшли до Польщі при першому розміні територій між УРСР і ПНР в 1944 р., у Донбас, його закріплення і роль у зміні складу населення регіону у по-воєнні роки.
Тема депортації українського населення з земель, що відійшли до Польщі, почала розроблятися тільки у роки незалежності. У радянській історіографії вона не дістала свого відображення. У кращому разі можна знайти згадку про факт змін лінії кордону у деяких загальних працях. А в цілому як у загальних працях, так і монографіях це питання не розглядається, бо головним чином досліджуються проблеми воєнного і повоєнного відродження промисловості, сільського господарства, діяльність партійних та комсомольських органів тощо. [1]. Це стосується і праць відомого дослідника повоєнної історії Донбасу М.Ф. Хорошайлова [2]. Величезний масив краєзнавчої літератури теж не приділяє уваги цьому питанню [3].
В українській історіографії останніх десятиліть слід відзначити праці І.Г. Біласа, М.Бугая та ін. [4], які заклали фундамент вивчення проблеми. Ними розглянуто політичні, правові і військові аспекти питання, механізм та загальний хід депортацій. Проте не проаналізовано стан економічної та соціальної сфери районів поселення, чисельність та роль переселенців у відновленні довоєнної демографічної картини Донбасу, куди переселялись депортовані. Потребують уточнення й окремі цифрові дані, наведені І.Г. Біласом, що пояснюється специфікою використаної ним джерельної бази, - архів Головного інформаційного бюро МВС (АГІБ МВС).
Мета статті - дослідити процес примусового переселення в Донбас українського населення з земель, що відійшли до Польщі у 1944 р., визначити чисельність та місця вселення переселенців, їх закріплення та роль у народному господарстві регіону.
Хронологічні рамки цього дослідження охоплюють 1944-1949 рр., що обумовлено як ходом самих депортацій, так і закріпленням депортованого населення у місцях поселення. Хоча депортації українського населення в межах України припинилися у 1946 р., вважати цю дату кінцевою при розгляді проблеми видається не зовсім правомірним, бо кінцевою ланкою цього процесу є закріплення і облаштування переселенців на нових місцях. Оскільки воно супроводжувалося некерованою міграцією переселенців з місць поселення протягом наступних років, демографічна картина, природно, зазнавала змін. Тому кінцевою датою дослідження слід вважати рік відносної стабілізації чисельності переселенців і остаточної локалізації місць розселення, що дозволяє скласти уявлення про кінцеві наслідки депортацій українського населення з території Польщі до Донбасу, а саме 1949 р., коли ці показники набули відносної стабільності.
Територіальні межі дослідження охоплюють Донецьку та Луганську області.
Виходячи з рівня розробленості питання, джерельною базою дослідження можуть бути тільки нечисленні документи того часу - матеріали бюро Ворошиловградського та Сталінського обкомів КП(б)У, Управління Ради Міністрів УРСР у справах переселення українського населення, при вивченні яких необхідно врахувати такі їх особливості: часткову неузгодженість цифрових даних у довідках місцевих органів, поданих у різні роки, намагання місцевих органів почасти зняти з себе відповідальність за стан справ у районах поселення, високий рівень ідеологізації документів, що разом з іншими вищенаведеними чинниками утруднюють їх вивчення й об'єктивні наукові висновки.
Аналіз зазначених джерел дозволяє стверджувати, що передумовою депортацій стало підписання 9 вересня 1944 р. угоди між Комітетом національного визволення Польщі і урядом УРСР про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі. Її закріпила угода між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 р. Вона закріпила новий кордон по лінії Керзона з відхиленням від неї на користь Польщі від 5 до 8 км, а в деяких місцях до 30 км. На підставі цих угод були створені головні і районні представництва урядів у справах евакуації населення, які й повинні були її проводити. Для організації прийому, перевірки, фільтрації людей створювалися контрольно-пропускні пункти на прикордонній лінії, на яких діяли комісії з трьох осіб - представників НКВС, НКДБ, контррозвідки "Смерш".
Відповідно до угод, українське населення мало переїхати на територію УРСР на добровільних засадах і отримати у місцях вселення земельні ділянки, зерно відповідно до кількості зданого у Польщі врожаю, грошову позику у 5 тис.крб. з розстрочкою на 5 років, з них обіцяли списати всі недоїмки з поставок, податків і страхових платежів. Дозволялося вивозити одяг, взуття, білизну, продукти, реманент та ін. загальною вагою до 2 ц на родину, а також худобу та птицю.
Постановою РНК УРСР та ЦК КП(б)У "Про підготовку до прибуття, розміщення і облаштування українського населення, евакуйованого з території Польщі" № 15/16 від 15 грудня 1944 р. було затверджено план розселення в районах областей України. Згідно з ним у грудні 1944 р. бюро Ворошиловградського та Сталінського обкомів КП(б)У (як і в інших місцях поселення) розглянули питання про влаштування евакуйованих з території Польщі, затвердили плани його розміщення й закріпили за кожним районом станції прибуття ешелонів. Так, Свердловський райвиконком Ворошиловградської області мав зустріти на ст. Должанка 180 родин з 747 осіб і розмістити їх у 22 колгоспах, Ровеньківський - на ст. Ровеньки - 450 родин з 1826 осіб, щоб розмістити у 55 колгоспах, Биково-Антрацитський - 102 родини з 485 осіб для розміщення у 12 колгоспах і т.д. [5]. У обливиконкомах створювались сектори з розселення евакуйованого населення зі штатом на 4 особи й окладом від 550 до 650 крб. [6].
Перший етап переселення тривав з 15 жовтня 1944 р. до липня 1945 р. До Ворошиловградської області планувалося прибуття 8729, а до Сталінської області -9293 родин. Згідно з доповідною запискою заступника головного уповноваженого уряду УРСР до ЦК КП(б)У і міністра внутрішніх справ від 10 серпня 1945 р. в УРСР було евакуйовано 122454 родини, або 482109 осіб, з яких до Ворошиловградської області направлено 1555 родин, або 6782 особи, а до Сталінської - 3110 родин, або 12490 осіб [7]. Насправді у 1945 р. до Ворошиловградської області прибуло 1348 родин, в яких нараховувалося 6089 осіб, котрих було розселено у 12 районах по 100-200 родин у кожному, крім Ново-Айдарського, де розмістили 320 родин [8]. До Сталінської області прибуло 3044 родини, в яких налічувалася 13201 особа. Їх розселили у 28 районах області [9]. Різниця між даними, наведеними Управлінням при РНК УРСР у справах переселення українського населення, і доповідною запискою головного уповноваженого пояснюється як смертністю під час переселення так й втечами окремих родин або їх членів з маршруту.
З вересня 1945 р. по серпень 1946 р. тривав другий етап депортацій, але нові ешелони до Донбасу не прибували. Що спричинилося до цього?
По-перше, попередній етап виявив небажання частини населення залишати рідні домівки і спричинив його насильницький вивіз населення. По-друге, органи влади місць розселення не виконували (або не повністю) виконували постанови уряду щодо переселенців. У серпні 1945 р. Сталінська облрада перевірила на місцях хід їх виконання і виявила суттєві недоліки у прийомі, розміщенні і господарському влаштуванні переселенців. Перевірялося забезпечення родин необхідними для життя речами та сільськогосподарським реманентом. Так, у Мар'їнському районі з 119 родин присадибні ділянки отримали 45, у Старо-Керменчицькому - з 87 родин - тільки 7, у Авдіївському з 199 родин - жодна. Не краще було і з житлом. У 10 перевірених районах, де знаходилось 1380 родин, будинки надали 244, інші мешкали у будинках та господарських будівлях місцевих жителів по 2-4 родини укупі. У той же час практично не використовувалися житлові помешкання колишніх німецьких колоній. А Маріупольський міськком КП(б)У і міськрада не мали ні плану, ні графіку будівництва житла. З 1136 родин, що потребували житла у перевірених районах, будівництво або відбудова зруйнованих будинків передбачалася тільки для 303 родин [10].
Ще гіршими були справи у Ворошиловградскій області. У жовтні 1945 р. бюро місцевого обкому КП(б)У констатувало, що житлові будинки з надвірними будівлями, які знаходяться у віданні селищних і сільських рад і повинні були бути передані переселенцям, "до сих пор заняты организациями" - з 1335 родин розселено тільки 778, значна частина з яких мешкає у непридатних для зими умовах, наділення садибами і підготовка до будівництва житла не проводиться, будівельні бригади не створені, виділено тільки 43% зерна від необхідного, багато господарств не забезпечені на зиму необхідними речами і паливом, а худоба - кормом. Ряд родин мешкали разом з худобою. Зрозуміло, що у таких умовах було не до навчання дітей переселенців - 213 з них залишилися поза школою [11]. Усе це породжувало невдоволення переселенців, частина яких намагалася самовільно покинути місця розселення навіть ціною втрати останнього майна.
У цих умовах 3 жовтня 1945 р. і з'являється постанова ЦК КП(б)У і РНК УРСР № 1620 - 118 "Про невідкладні заходи господарського та побутового влаштування українського населення, що прибуває з Польщі, і роботу серед нього", місцеві органи повинні були регулярно звітувати про хід його виконання. Але кардинально змінити становище переселенців дана постанова не змогла. 22 жовтня 1945 р. бюро Ворошиловградського обкому констатувало, що постанова ЦК і РНК, відповідне рішення бюро обкому від 22 жовтня 1945 р. не виконуються [12]. Аналогічне рішення було прийнято і на засіданні Сталінського обкому. Проте кількість переселенців не зазнала особливих змін.
На 1 січня 1946 р. у Ворошиловградську область прибуло 1348 родин переселенців, або 6089 осіб, які були розміщені у колгоспах. Рішенням виконкому облради від 25 січня 1946 р. передбачалося створення переселенських колгоспів у колишніх німецьких колоніях: 4 - в Успенському районі ("Перемога", ім. Чапаєва, ім. Хрущова, ім. К. Лібкнехта з 587 членами загальною чисельністю) і по одному колгоспу в Ново-Світлівському, Старобільському і Ново-Айдарському районах [13].
Таблиця 1 - Переселенські колгоспи, створені і намічені до створення на базі німецьких
колоній у Ворошиловградській області
на 25 березня 1946 р.
Але становище переселенців від цього не покращало. Завіз місцевих будматеріалів для будівництва житла не проводився через відсутність призначених для цього постачальників. Тому й будівництво йшло незадовільно. Так, у Ровеньківському районі з запланованих 170 будинків було розпочато будівництво 16 і ремонт 12 будинків, у інших районах воно й зовсім не проводилось. Навіть даних про наявність вільних будинків у облради та облземвідділу не було. На 25 березня 1946 р. фінансовими органами було передано 125 вільних будинків, хоча подібних будинків тільки у тому ж Успенському районі нараховувалось 88, а передано було переселенцям тільки 16. Не краще було і з працевлаштуванням: з 1348 родин, що опинилися у колгоспах, тільки 188, або 15%, стали їх членами. Розрахунків за полишений у Польщі врожай та майно так і не було проведено [14].
Перевіркою було встановлено, що побутові умови багатьох переселенців вкрай незадовільні. Наприклад, у Ново-Світлівському районі 50 родин переселенців мешкало у будинках місцевих колгоспників у порядку ущільнення в антисанітарних умовах; у колгоспі "Рассвет" Ново-Аненьківської селищної ради дві родини з 17 осіб мешкало на площі 20 кв. м. "В квартире грязно, холодно, топливом не обеспечены, продуктов питания нет, в квартире лежит больная гриппом. В этом же сельсовете семьи Гарбер Тома и Гарбер Теодора живут в одной комнате 25 кв. м - 13 человек, квартира к жилью непригодна, сырая, грязная, топлива нет, кормов для скота нет, в квартире не топится и лежит больной человек с осложнением. Шарен Петр имеет семью из 9 человек, квартира для жилья непригодна, крыша течет, продуктов нет, сам больной, из-за отсутствия обуви девочки не посещают школу" [15]. Родина Коновал з 7 осіб, 5 з яких - діти, мешкала у Свердловському районі у колишньому приміщенні інкубатора (сараї) разом із коровою. Подібні факти наводяться і по інших районах. Влада ж не відображала дійсного стану речей і взагалі зміщувала акценти: "Самовольных выездов переселенцев целыми семьями нет, но имеет место выезд отдельных членов их семейств" [Там само].
У Сталінській області на 5 квітня 1946 р. із запланованих 9293 родин прибуло 3044 родини, що нараховували 13201 особу. Основна частина прибула влітку, а незначна кількість - у квітні - травні 1945 р. З часу прибуття самовільно вибуло 12 родин, залишилося 3032 родини. З числа прибулих працювало на промислових підприємствах 77 родин, у колгоспах - 2955 родин. Самостійних переселенських колгоспів не було створено, тільки у колгоспі "Червона поляна" Старобешівського району переселенці складали 50% його членів (з 29 - 15 переселенців). Передбачалося побудувати 3827 будинків для родин переселенців. Проте будівництво так і не розпочалося, а в Маріупольському районі із запланованих облбудторгом 107 будинків райвиконком затвердив будівництво 54. За даними облбудвідділу, на той час у відбудованих житлах було поселено 752 родини і 1408 отримали квартири. Було створено 187 будівельних бригад, у яких працювало 2518 осіб, але використовувались вони не за призначенням, а на колгоспних роботах. Одна з причин - незадовільне забезпечення будматеріалами. Так, за останній квартал 1945 р. Авдіївським районом було отримано тільки 178 кв. м скла і 14 т вапна, решта так і не надійшла через відсутність їх у підприємств. Наряд на скло у 2-му кварталі 1946 р. не було виконано тому, що Артемівський завод випускав до 20 березня 1946 р. брак, а після цієї дати зовсім не працював через несправність механізмів. Кількість вільних будинків у районах області не було підраховано, хоча тільки у Волноваському районі 60 колгоспних будинків було передано переселенцям, а нараховувалося ще 137 будинків, які під час війни незаконно зайняли місцеві мешканці. А за звітами облбудвідділу у цьому районі вільного житла не було. Якби ці будинки звільнили, то можна було б поселити усіх прибулих до району переселенців. Тільки колгосп "Червоний степ" мав можливість передати 7 будинків. Подібна картина склалася і в інших районах [17].
За висновком перевірки, в області не була виявлена кількість вільних будинків, як і кількість житла, необхідного для будівництва, планів якого не було розроблено. Будівельні матеріали не завозилися, будівництво так і не розпочалося. Розрахунки з переселенцями за майно і врожай залишені у Польщі, не проведені, видача грошей на допомогу переселенцям не організована, безкорівні родини телятами не наділені [18].
Не краще було і з кредитами на будівництво житла. За планом, у 1945 р. у Ворошиловградській області з цією метою переселенцям потрібно було виділити 1 млн крб., фактично виділили 51 тис. крб., або 5,1%, у 1946 р. - із запланованих 630 тис. крб. на перший квартал видано 500 тис. крб., або 79%. У Сталінській області з 2 млн крб., запланованих у 1945 р., було видано тільки 10,9%, а за перший квартал 1946 р. - 27% від запланованих 1,4 млн крб. [19].
У серпні 1946 року завершилася депортація українського населення з етнічних земель, що відійшли до Польщі. Про число переселенців до Донбасу з 1944 р. по 1946 р. свідчить наступна таблиця.
Таблиця 2. - Кількість переселених до Донбасу родин і їх питома вага за роками
З травня 1946 р. виявляється розбіжність статистичних даних у поданих з місць звітах. За ними, на 1 травня 1946 р. загальний план розселення переселенців у Ворошиловградській області складав 8729 родин, фактично прибуло - 1348 з 6317 осіб. Тобто підтверджуються вже відомі дані. Так само звітність по цій області виглядає і в наступні роки. Дещо інші дані були надані Сталінською областю: загальний план прибуття і розселення - 7293 родини, фактично прибуло - 3044 родини, які нараховували 13201 особу [20]. Як бачимо, якимось чином змінилася планова кількість переселенців, що можна було б віднести за рахунок кореляції планів або просто помилки, але у довідці на 1 січня 1947 р. вже подається інше: за планом повинно було прибути 9393 родини, у тому числі за планом на 1945-1946 рр. - 3827, фактично прибуло - 3044 родини, що нараховували 13201 особу [21]. На 1 січня 1949 р. план по Ворошиловградській області складав 8729 родин з 33766 осіб, фактично прибуло - 1348 родин, що нараховували 6317 осіб, тобто як подавалося і раніше, а по Сталінській області вказано, що за планом повинно було прибути 7293 родини з 29045 осіб, фактично прибуло - 3044 родини, що нараховували 13201 особу [22]. Отже, зміни планових показників по Сталінській області не є результатом кореляції чи помилки. Але ці зміни у звітності не могли вплинути на реальне становище з розселенням і облаштуванням переселенців на місцях.
У Сталінській області, згідно з відповідними довідками на 1947 р., у сільській місцевості було розміщено 1415 господарств переселенців, і тільки 1256 стали членами колгоспів. У промисловості і на підприємствах працювало - 170 господарств, наділено садибами - 1585, будинками - 732, молодняком худоби - 299. Для 243 господарств будувалися будинки, а 133 вже отримали їх. Крім того, нараховувалося 25 господарств, які не мали корів [23]. Таким чином, побутові умови життя переселенців не набагато змінилися на краще. Тому й надходили скарги з їх боку. За звітами, "…поступают жалобы разного характера, большинство из них рассматриваются сразу на месте, некоторые направляются в Управление по делам эвакуированных. Многие переселенцы обращаются с просьбой переехать в другие районы области" [24]. Зокрема 32 родини таким чином виїхали з Старобешівського району Сталінської області до Добропільського району тієї ж області. Але більшість покидала місця поселення самочинно. Вже на 5 квітня 1946 р. у звітах по Сталінській області відзначалося, що 12 родин самочинно її покинули, а у Ворошиловградській відзначали самочинний виїзд окремих членів родин переселенців. Але в тому ж, 1946 р. тільки у Львівській області, згідно з інформацією про вжиті заходи щодо розселення і повного господарського облаштування переселенців, які прибули до неї, безпланово (тобто самочинно) створено на її території 1146 господарств, в яких було 4518 осіб переселенців, що прибули зі східних областей України. У тому числі із Ворошиловградської області - 9 господарств, що нараховували 49 осіб, зі Сталінської - 21 господарство (98 осіб) [25]. До кінця 1946 р. зі Сталінської області вибуло з різних причин 1987 родин, частина з яких повернулася і на 1 січня 1947 р. в області лишилося 1151 родина переселенців [26]. На 1 липня 1948 р. з Ворошиловградської області вибуло за дозволом - 70 родин, в яких було з 385 осіб, без дозволу - 1019, в яких нараховувалося 4762 особи, або 75,6% всіх прибулих в область. На місці залишилося 289 родин (1170 осіб). Зі Сталінської області за дозволом вибуло 65 родин, в яких було 259 осіб, без дозволу - 2301 родина, що нараховували 16282 особи (75,5%), залишилося на місцях - 678 родин (2660 осіб). На 1 січня 1949 р. з Ворошиловградської області вибуло за дозволом 70 родин, в яких було 383 особи, без дозволу вибуло (прибуло) 1008 родин - 4736 осіб (74,8% вибуття), нараховано у області 270 родин з 1196 осіб. Зі Сталінської області вибуло (прибуло) без дозволу 65 родин - 259 осіб, без дозволу - 2291 родина, що нараховувала 16342 особи, або 75,2% [27]. Таким чином, можна сказати, що на початок 1949 р. стабілізувалася чисельність переселенців з території Польщі у Донбасі і локалізувалися місця їх розселення.
Висновки
1. Отже, переселення українського населення з етнічних земель, що відійшли до Польщі, на територію Донбасу тривало з квітня по вересень 1945 р. За планом розселення, до Ворошиловградської області мало прибути 8729 родин, а до Сталінської - 9293. Фактично прибуло 1348 родин, в яких було 6089 осіб до Ворошиловградської і 3044 родини, в яких нараховувалося 13201 особа, до Сталінської області.
2. У Ворошиловградській області їх розселили у сільській місцевості, частину організували у переселенські колгоспи на базі колишніх німецьких колоній. У Сталінській області основна частина теж була розселена у сільській місцевості, але переселенських колгоспів не створювалося. Незначна кількість переселенців працювала у промисловості.
3. Невиконання на місцях постанов уряду щодо господарського влаштування переселенців, тяжкі побутові умови призвели до відпливу населення за межі Донбасу як за дозволом, так і здебільшого самочинно. Незважаючи на повернення частини переселенців на місця вселення на 1949 р. в Донбасі залишилося менше 25% переселенців. Таким чином, політика закріплення примусових переселенців у Донбасі була реалізована частково, а їх чисельність у місцях поселення стабілізувалася.
Надалі доцільно дослідити кількість переселенців по окремих населених пунктах, напрямки та чисельність внутрішньорегіональних та зовнішних міграцій переселенців з території Донбасу.