Повоєнної відбудови Донбасу стала хрестоматійною у радянській історіографії, яка присвятила їй велику кількість загальних праць І тематичних монографій. У першу чергу досліджувалася роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, соціалістичне змагання, відбудова та розвиток окремих гал

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 17

Література:

1. Чайковський А.С., Щербак М.Г. За законом і над законом. - К.: Видавництво "Україна", 1996. - С.229-239.

2. Членов С.Б. Московская охранка и ее секретные сотрудники. - М.: Отдел печати Московского Совета Р. и К.Д., 1919. - С.14.

3.Там само. - С.15-16.

4. Членов С.Б. Вказ. твір.

5. Зенькович Н. Тайны уходящего века-2: Сенсации. Антисенсации. Суперсенсации. - М.: ОЛМА-ПРЕСС, 1998. - С.241-253.

6. Там само. - С.251.

7. Чайковський А.С., Щербак М.Г. Указ. соч. - С.231.

8. Членов С.Б. Указ. соч. - С.20.

9. Там само. - С.86.

10. Там само. - С.88.

11. Чайковський А.С., Щербак М.Г. Указ. соч. - С.230.

12. Павлов П. Агенты, жандармы, палачи. - Петроград: Былое, 1922. - С.29.

13. Там само. - С.29-30.

14. Там само. - С.30-31.

15. Там само. - С. 44-46.

16. Там само. - С.42.

17. Там само. - С.43.

18. Там само. - С. 31.

Функції релігії та їх зв'язок з охоронно-правничими функціями держави: історичний аспект

Наталя Ніколаєнко,

аспірант кафедри релігієзнавства

Донецького державного інституту штучного інтелекту

Проблема, яка розглядається в статті, є фокусною для сучасного суспільства. Аналізуються основні функції релігії крізь призму суспільного життя, проводяться паралелі з аналогічними функціями держави. Доводиться необхідність конструктивної взаємодії духовної та світської основ нашого життя задля успішного розвитку і процвітання сучасного суспільства.

Взаємодія або протидія релігії та держави може бути як фактором розвитку останньої, так і її занепаду у вирі міжконфесійного протиборства. Становище, в якому перебуває українське релігійне поле в останні десять років, показує необхідність докорінного перегляду концепції відносин держави та церкви. Історичний досвід переконує, що недостатня увага і некерованість процесами, які відбуваються в релігійному житті, може спричинити серйозні соціально-політичні конфлікти. Володіючи значними матеріальними та людськими ресурсами і маючи безпосередній вихід на електорат, релігійні організації нерідко опікуються не стільки інтересами громадян, суспільства та держави, скільки відстоюють власні інтереси, а інколи інтереси іншої держави або її політичних кіл. Отже, здійснення охоронно-правничої функції держави в процесі управління релігійним життям країни є політично і соціально обумовленим заходом.

Виходячи з цього, основною метою даної статті є спроба на підставі історичного аналізу основних функцій релігії показати можливість та необхідність їх взаємодії з охоронно-правничими функціями держави.

Питання соціальної зумовленості релігії, її функцій, що реалізуються в суспільстві, розглядалися багатьма дослідниками (Бондаренко В. [1], Кальниш Ю. [2, 7], Разумков О. [3] та ін.). У той же час ще недостатньо вивчена закономірність взаємозв'язку релігії і політики через ті функції, які реалізуються ними в суспільстві. Генеза політики і релігії зі всією очевидністю виявляє у них появу своєрідного "інстинкту самозбереження", вираженого в необхідності забезпечення стабільності існуючої системи. Як наслідок, будь-який суспільний і державний устрій передбачає одночасно наявність, з одного боку, системи правових норм, що реалізуються органами примусу (армія, суд, прокуратура, спецслужби і ін.), з іншого - системи моральних установок, що змушують людей виконувати і поважати закони. Як відзначав Д.Белл: "при всеохоплюючому нормальному порядку виправдання справедливості таких норм коріниться в системі цінностей, що розділяються людьми" [4, 251]. Історично релігія як спосіб свідомості, оснований на вихідних цінностях, послужила основою загальновизнаного морального порядку. Релігія, що забезпечує виконання морального порядку, допомагає політиці в підтримці суспільної солідарності, тобто окремі функції політики і релігії можуть бути аналогічними.

У найновіший час питання взаємозв'язку і відмінності між священним та світським досить глибоко дослідив Е. Дюркгейм, за яким людина сама створила дуалізм духу й матерії, природи й історії, священного й земного. Відчуття й емоційні зв'язки, що поєднують людей, утворюють ядро будь-якого соціального існування [5]. Звідси він зробив висновок, що релігія є свідомістю суспільства, яка допомагає людям у формуванні й реалізації функції світогляду.

Антропологічна генеза виняткових властивостей людської свідомості - віри і релігії (як віри в надприродне) коріниться в глибоких надрах історії. І хоча культова практика розпочинається вже в первісних суспільствах, особливим моментом становлення цивілізації є виникнення соціальної категорії осіб, які професійно займаються задоволенням релігійних потреб людей. З розкладом первісного суспільного ладу із загальної маси виокремлюється група жерців і духовенства, закладаючи основи для утворення церкви як специфічного соціокультурного феномена. Ще в первісному суспільстві така група опиняється в постійній взаємодії з суспільними інститутами влади. Особливої ролі ця взаємодія набуває з виникненням і розвитком держави.

Унікальними писемними пам'ятками, що певним чином відображають не тільки зміст релігійних віровчень, а й взаємовідносини між церквою і державою, є давньоєгипетські написи, Веди та Упанішади давніх індійців тощо.

Вчені стародавнього світу приділяли значну увагу роздумам про природу божественного і вплив її на перебіг земного життя людини та формування відносин у суспільстві. Так, Конфуцій, відстоюючи міцну державну владу, стверджував, що правитель має божественну сутність, тому що воля неба поширюється на суспільне життя.

Вже в античній Греції політика почала відокремлюватися від релігії. Схильність до інституалізації останньої проявляється в роздумах Платона про релігію та її стосунки з державою. У ХХ книзі "Законів" він подає широку картину розвитку релігійного права. На думку Платона, релігія має підлягати нагляду й управлінню державою. Він закликає до заборони будь-яких видів неофіційних релігій і вважає, що всі церемонії мають здійснюватися в народних храмах уповноваженими жерцями [6]. Тенденція до зближення держави і церкви, виявлена ще Платоном, відстежується в працях Цицерона і Сенеки, а пізніше - апологетів християнства.

Починаючи з часів імператора Костянтина Великого спостерігається вплив християнського віровчення на державну законотворчість. Метою цього впливу було у будь-який спосіб забезпечити офіційний статус християнської церкви і сприяти реалізації церковної політики. Типовими змінами у законодавстві, яке започаткувала церква на захист своїх інтересів, були право на майнову спадщину, узаконення церковних судів, право нагляду за добродійними акціями, введення законів проти єретиків.

У кінці VI ст. в європейських державах сформувалася загальноцерковна концепція, яку прийнято називати вченням про "два мечі", або про дві влади. Вона ґрунтовно відрізнялася від античної ідеї всесвітньої спільноти, оскільки, на думку отців церкви, вона (церква) була всезагальним феноменом, так само як і держава - отже, охоплювала всіх людей. На ідею світського права ця концепція наклала ідею християнського обов'язку, а поруч із громадянством у державі постала приналежність до церкви небесної.

У ХІ - ХІІ ст. політичні праці були переважно полемічними, зосереджуючись на боротьбі між папами й імператором щодо меж церковної і світської влади. На цьому етапі стає помітною тенденція духовенства перетворити церкву на незалежний владний інститут.

З боку світської влади розвивалася певна аргументація, що наголошувала на відповідальності світського правителя безпосередньо перед Богом, не передбачаючи жодного земного посередника, і наполягала на праві світської влади, встановленої Богом, забезпечувати свою автономність. Звернемо увагу лише на те, що церква і держава в цій полеміці виступають майже рівноправними суб'єктами і досягають певного балансу у відносинах шляхом угод між духовною і світською гілками влади. Концептуальні основи цієї угоди виражаються в державному і канонічному праві.

У кінці ХІІ ст., у період становлення національних держав, з новою силою розгорілася суперечка між церквою і світською владою щодо зверхності і розмежування повноважень. Виникла чітка позиція суверенної духовної влади, яка, з іншого боку, заперечувалася опонентами на тій підставі, що суверенна влада завжди внутрішньо деспотична, отже, її слід пом'якшити за рахунок представницьких форм. У боротьбі за владарювання в суспільстві між церквою і державою переможницею врешті вийшла держава переважно завдяки відсутності єдиного погляду на владу всередині самої церкви.

Чи не останньою в Західній Європі спробою підпорядкувати державну владу церкві була політика Жана Кальвіна, під впливом якого Женевський магістрат перетворився у практично нову форму церковної адміністрації - Консисторію [7].

Під впливом церковних розколів і зростаючої в ренесансному суспільстві атеїстичної свідомості церква змушена була створити свою власну концепцію і вступити в діалог з державою вже на предмет захисту (своїх) церковних інституційних інтересів. Держава ж починає розглядати церкву передусім як ідеологічне знаряддя зміцнення світської влади.

Як соціальний організм церква амбівалентна - вона характеризується не тільки небесною природою ("...царство не від світу цього") [8], але й історичною складовою, яка входить в зіткнення і взаємодію зі "світом цим", у тому числі з державою. Держава, яка існує для устрою світського життя, зі свого боку стикається і взаємодіє з церквою, бо покликана регулювати діяльність будь-якої юридично оформленої суспільної структури, а також обмежувати зло і підтримувати добро, в чому вона знаходить природного союзника в особі церкви. Політична система суспільства за допомогою різноманітних державних інститутів влади у всі історичні періоди прагнула забезпечити цілісність і безпеку суспільства, що, за Т.Гоббсом, є головним завданням держави. Остання, розробляючи і приймаючи закони, які забезпечують непохитність існуючого ладу, за допомогою органів виконавчої влади втілювала ці закони в життя, пильно слідкуючи за можливими замахами на свою незалежність, суверенітет, територіальну цілісність та інші життєво важливі інтереси.

Релігійна система також прагнула до реалізації в суспільстві аналогічних функцій, використовуючи при цьому свої специфічні методи і засоби. Т.Гоббс, як відомо, ставив знак рівності між державою і церквою, стверджуючи, що це одне і те ж, а слова "світська і духовна влада" "є двома словами, що внесені в світ, щоб у людей двоїлося в очах і щоб люди не розуміли, хто їх законний суверен". У цьому житті немає іншої влади ні в держави, ні відносно релігії, крім світської, - стверджував Гоббс [9, с.129]. Інакше, якщо влада політична вступить в конфлікт з владою релігійною і функції обох систем розпочнуть протиборство, в країні "обов'язково виникне заколот і громадянська війна між церквою й державою, між прихильниками духовної влади і прихильниками світської влади, мечем правосуддя і щитом віри і (що ще гірше) виникне боротьба в грудях кожного християнина, між християнином і людиною" [Там само, с.462-464].

Модель відносин між державою та церквою у найновіший час розвивалася в напрямку взаємодії. Держава розуміла релігію як важливу складову забезпечення духовного розвитку своїх громадян, ввівши її, таким чином, до складу своїх внутрішніх факторів і поклавши на себе обов'язок легітимно забезпечувати духовно-релігійне життя нації. Релігія, зі свого боку, мала пронизувати та гармонізувати всі інші сфери державного життя, забезпечуючи їх невпинний розвиток за допомогою певних функцій.

Під поняттям "функції релігії" розуміється характер і напрямок впливу релігії на індивідів і суспільство, або, виражаючись більш просто, що "дає" релігія кожній конкретній людині, або будь-якому об'єднанню та суспільству в цілому, яким чином вона впливає на життя людей. Релігія, як складне соціально-історичне явище, що виступає перш за все як форма суспільної свідомості, взаємодіє з політикою, мораллю, правом, зі всіма компонентами культури. Завдяки своїм функціям (зокрема змістовій, інтегративно-охоронній, комунікативній, організаційній, виховній та ін.) релігія, спираючись на універсальну і символічну мову, здатна оформляти і виражати інтереси представників різноманітних груп і прошарків населення, забезпечувати широкий спектр впливу на соціально-політичну обстановку в державі. Особливості тієї чи іншої і політичної, і релігійної влади визначалися здатністю вловлювати й узгоджувати інтереси різних груп населення і за допомогою переконання, примусу чи навіювання ефективно регулювати соціальну взаємодію в суспільстві. Одним з перших відзначив, що релігія виконує реальні функції в житті суспільства, відповідає цілком визначеним потребам, К. Маркс [10, с.12]. Підходячи до вивчення релігії як надбудови над економічним базисом, який вона породжує, він дійшов висновку, що суспільна функція релігії полягає в інтерпретації існуючих відносин, а не в продукуванні їх.

Соціальна функція релігії - ідеологічна функція, завдання якої обґрунтувати, а отже, легітимізувати існуючий політичний устрій, або засудити існуючі порядки, настроївши суспільство проти політичної влади. Іншими словами, релігія може сприяти політичному прогресу, а може уповільнювати його, може протидіяти зростанню невдоволення в політичній сфері, а може провокувати це невдоволення. Так, наприклад, християнство, ставши державною релігією Римської імперії, сприяло зміцненню політичного ладу, виправдовуючи порядки, засновані на рабстві. Протестантизм - писав М. Вебер - дав міцний стимул розвитку сучасної західної цивілізації, тоді як східні релігії послужили бар'єром, який утруднив технічний прогрес у Китаї та Індії. Він також відмічав провідну роль теологічного вчення про попереднє визначення Ж. Кальвіна у створенні системи моральних стимулів, настільки необхідній капіталізму на початку його виникнення [8].

І політична, і релігійна система в ідеалі прагне до стабільності, отже, функції релігійних і політичних систем, спрямовані на формування суспільної ідеології, об'єднання суспільства, забезпечення правопорядку й безпеки за сприятливих умов, співпадають, забезпечуючи стабільність суспільства, внутрішню безпеку держави. При складних протиріччях між політичною і релігійною системою їх функції мають протилежну направленість, що сприяє посиленню дезинтеграційних процесів у суспільстві, послабленню і навіть знищенню політичної влади. Виходячи зі способів впливу релігії на дійсність, можна бачити, як її світоглядна чи змістожиттєва функція реалізується через систему поглядів на природу суспільства і людини. Релігійна система включає світорозуміння (пояснення світу в цілому, окремих явищ і процесів у світогляді, відбиття світу у відчуттях і сприйняттях), віровідчуття (емоційне сприйняття чи несприйняття), світовідношення (оцінка) та ін. В якості своєї підсистеми вона містить "перетворювальну діяльність", кінцевим результатом якої є мислене, ідеальне, віртуальне її перетворення світу, формування в свідомості його відображеної картини, ідеалів, принципів, ціннісних установок тощо, що в сукупності становить релігійне світобачення. Останнє задає абсолюти, "кінцеві критерії", з урахуванням яких сприймається і осмислюється Всесвіт, суспільство, людина. Формуючи в свідомості людини картину світу, релігійний світогляд сприяє осмисленню віруючим даної картини, набуттю ним змісту життя. Таким чином, релігія породжує і підтримує надію у тих, хто вірує, вирватися за межі обмеженості, позбавитися від проблем буття, страждань, лиха, самотності, морального падіння, розчарування в колишніх ідеалах. Осягнення змісту життя і подій, що відбуваються навкруги, допомагає людині долати життєві негаразди, що випали на її долю. Тому що негаразди і випробування, і навіть сама смерть для віруючої людини наповнені особливим змістом.

Змістожиттєва функція релігії протягом усієї історії розвитку людства активно використовувалась як окремими державними інститутами - політичними і військовими відомствами - їх спеціальними службами і структурами (що сприяло зміцненню політичної влади), так і тими, що протистояли державі і суспільству, - революційними, націоналістичними, екстремістськими та іншими рухами, які виховували своїх бойовиків на тих же ідеалах.

Тобто підлягає сумніву не сам релігійний факт, а спосіб його тлумачення чи метод здійснення релігійної практики. І за умов зміни якогось аспекту чи методу ситуація може бути виправлена. Наприклад, аналізуючи причини появи в межах однієї держави нових релігійних культів, автори навчального посібника "Нетрадиційні релігійні та містичні культи України" серед факторів, які змушують людей вступати до нетрадиційних релігійних об'єднань, називають відходження нових релігійних та містичних груп від традиції, зокрема традиційних церков, яке розквітає на тлі загальної духовної кризи, браку стрижневих ідей та загальновизнаних цінностей, розрив у соціальному досвіді та ціннісних засадах між поколіннями, ослабленості історичних церков і нерозвиненості їх місіонерської структури [12, с.30].

Аналізуючи "кризу релігії" як традиції, Д.Белл, спираючись на концепцію зв'язку священного і світського Е.Дюркгейма, відзначав, що релігія походить не від віри в надприродне або богів, але від поділу світу (речей, епох, людей) на священне і світське. Якщо релігія переживає занепад, то це відбувається тому, що земна сфера священного скоротилася, відчуття, що поєднують людей, і емоційні зв'язки розхиталися і ослабли. Початкові елементи, що забезпечують людям солідарність, - сім'я, церква, община, виснажилися і люди втратили здатність підтримувати стійкі зв'язки, які об'єднують їх як у просторі, так і в часі [13].

Інтегративно-охоронна функція релігії сприяє об'єднанню, збереженню існуючої общини віруючих. Інтеграція, виходячи за межі релігійної свідомості, може сприяти не тільки стабільності кола вируючих, але й суспільства в цілому. В даному випадку під стабільністю розуміється здатність соціальної системи до певних змін без корінного зламу її устоїв. До того ж саме інтеграція, поєднання і узгодження діяльності індивідів, соціальних груп, різних інститутів забезпечують стабільність. Релігія, за Е.Дюкркгеймом, виконує функцію інтегратора суспільства, діє як клей: вона допомагає людям усвідомлювати себе як моральний союз, скріплений загальними цінностями і загальними цілями, дає людині можливість самовизначитися в суспільній системі і тим об'єднатися з родинними звичаями, поглядами, цінностями, віруваннями, людьми [14]. Д.Белл вказував, що релігія не задовольняє особистих інтересів чи потреб. Вона не є результатом суспільного договору, але вона також не є тільки узагальненою системою космологічних значень. Ще до ідеологій чи інших видів світобачення вона стала засобом поєднання, інтеграції людей "в єдиний нездоланний організм" [15]. Так, в епоху удільної роздробленості влада загальноруського митрополита, поставленого за межами Руської держави і незалежного від місцевих князів, служила збереженню єдності Руської церкви, єднанню Русі, протидіяла сепаратистським тенденціям удільних князівств. За О.Контом, віра в Бога (богів) обумовлювала в історії людства військово-авторитарні режими і, таким чином, забезпечувала гармонізацію суперечливих інтересів, перешкоджала розпаду соціальної системи, сприяла підтримці порядку в суспільстві. О.Конт вважав неминучим конфлікт між релігією і наукою, передбачав перемогу позитивного знання над релігією, що обов'язково призведе до розпаду соціальних зв'язків. Інтегративна функція релігії у випадку занепаду її впливу переходить до науки. Однак, на думку Конта, релігія необхідна, навіть якщо вона в суперечці з наукою програє, оскільки потрібний "теологічний синтез" як духовна основа соціальних зв'язків [16].

Думку про інтегративно-охоронну функцію релігії як чинник стабілізації державної влади підтримує також Б. Малиновський у роботі "Магія, наука, релігія" [7]. Вона позначається на здатності державних органів вловлювати тенденції суспільного прогресу і формулювати на цій основі загальні цілі, соціальні орієнтири, визначати механізми їх досягнення, вишукувати сили і засоби для вирішення поставлених завдань. У той же час досягнення позитивного результату залежно від того, наскільки вдається політичним шляхом досягти інтеграції соціально неоднорідних груп і прошарків суспільства, забезпечити поєднання різнорідних політичних інтересів, у тому числі й інтересів віруючих різних конфесій.

У свою чергу інтегративна функція релігії ефективна за умови забезпечення єдиного загального віросповідання, або переважаюча релігія визнається державною, як, наприклад, це було в царській Росії, де православ'я було оголошене панівною релігією, а самодержавство характеризувалося православним духовенством як "народна святиня", зазіхати на яку міг лише зрадник віри. Якщо ж у суспільстві чи великих соціальних групах існуючі протилежні та альтернативні конфесії протистоять одна одній, у релігійній свідомості і поведінці віруючих виявляються взаємовиключаючі тенденції і релігія в даному випадку вже дезинтегрує, сприяє порушенню стабільності політичної системи, руйнуванню стійкості особистості, соціальних груп і суспільства в цілому. Так, наприклад, розповсюдження ідей Реформації привело до виникнення лютого релігійного протиборства між віруючими: католиками і протестантами, запекла боротьба яких за переваги своїх конфесій зробила сумнівним існування не тільки самої віри, але й життя держави, як це було у Франції. Аналогічна ситуація спостерігалася в Римській імперії, де на ранніх етапах становлення християнства останнє грало дезинтеграційну роль по відношенню до імперської ідеології. Історія релігії свідчить, що перенесення релігійних протиріч у політичну сферу неодноразово приводило до серйозних політичних конфліктів та релігійних війн, які спустошували Європу в минулі століття.

Інтегруюча функція тісно пов'язана з легітимуючою функцією релігії, аналогом якої у державі є правова функція. Легітимуюча чи узаконююча функція сприяє сприйняттю відносин, норм, встановлених порядків, державних, політичних і правових інститутів як таких (або навпаки). Релігія висуває максиму, найвищу вимогу, відповідно до якої оцінюються події і явища та формується ставлення до них. До того ж максимі надається безумовний, обов'язковий характер. Для стабільного існування спільноти віруючих, суспільства і держави всі індивіди повинні дотримуватися і певних форм поведінки. Йдеться не просто про регламентацію й виконування тих чи інших звичаїв, порядків і норм, а про осмислене ставлення до них - чи допустимі вони в принципі. Інакше кажучи, якщо припустити, що ці порядки й норми є продуктом діяльності людини і суспільства, то необхідно визнати їх відносний характер, можливість їх зміни разом з умовами навколишнього середовища. Якщо ж погодитись, що звичаї, порядки й норми мають надлюдську природу, є вічними, абсолютними, то релігія буде виступати базовою системою не тільки окремих звичаїв, порядків і норм, а усього морального устрою, всієї морально-етичної системи суспільства і особистості.

Основними державотворчими принципами сучасної демократичної держави є забезпечення за кожним громадянином права на свободу світогляду і віросповідання. Вони забезпечуються охороно-правничою функцією держави, реалізація якої - приводити до громадянського миру, зміцнення національної єдності, захисту національних інтересів. Підґрунтям такої політики має бути досконала правова база взаємин держави і церкви та юридичне оформлення функціонування релігійних організацій.

Світове співтовариство багато робить як в інформаційному, так і в законодавчому плані для того, щоб функціонування релігії в державі сприяло гармонізації модельних відносин, а не дезинтегрувало людей. Серед найбільш значних і відомих проектів можна назвати освітні програми країн Євросоюзу, які передбачають поширення об'єктивної та всебічної інформації про існуючі релігії та права людини; зміни в законодавстві окремих країн стосовно статуту релігійних організацій (наприклад, часовий ценз для надання особливого статусу релігійним організаціям у Росії та Литві; обмеження кількості альтернативних релігійних об'єднань у Німеччині тощо).

Основний Закон України, інші нормативно-правові акти, що стосуються державно-церковних відносин, також містять настанови та принципи захисту національних (державних) інтересів. До них можна віднести пріоритет прав людини, верховенство закону, єдине правове поле для усіх суб'єктів державно-церковних відносин незалежно від їх політичного громадянства, фінансових можливостей та політичного впливу.

Однак маємо констатувати, що реалізація цих принципів на сьогодні є справою дуже складною і де в чому неможливою, оскільки у релігійному житті українського суспільства виявились і постійно зміцнюються суперечливі тенденції, пов'язані з появою та поширенням у нашій державі новітніх, не укорінених у традицію і ментальність населення релігійних культів. Ця актуальна конфліктогенна проблема вимагає всебічного дослідження з боку юристів, як визначення принципових легітимних засад для подальшої дії фахівців у справі налагодження громадянського та міжконфесійного миру.

Blog