Повоєнної відбудови Донбасу стала хрестоматійною у радянській історіографії, яка присвятила їй велику кількість загальних праць І тематичних монографій. У першу чергу досліджувалася роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, соціалістичне змагання, відбудова та розвиток окремих гал

Вид материала

Содержание

Микола алфьоров
Табл. 2 - Стан будівництва будинків для переселенців на грудень 1951 р.

Подобный материал:

1 ... 9 10 11 12 13 14 15 16 17

МИКОЛА АЛФЬОРОВ,

здобувач кафедри історіографії, джерелознавства, археології, методики викладання історії

Донецького національного університету

У статті вперше досліджується процес примусового переселення з етнічних українських земель, які відійшли до Польщі при другому розміні територій між УРСР і ПНР в 1951 р., у Сталінську (Донецьку) область, закріплення переселених на нових землях і роль у формуванні структури населення регіону у повоєнні роки.

Тема депортацій українського населення з земель, що відійшли до Польщі, почала розроблятися тільки у роки незалежності. У радянській історіографії вона не знайшла свого відображення. У кращому разі можна знайти згадку про факт змін лінії кордону у деяких загальних працях. А в цілому як у загальних працях, так і монографіях це питання не розглядається, бо головним чином досліджуються проблеми воєнного і повоєнного відродження промисловості, сільського господарства, діяльність партійних та комсомольських органів і т.п.[1]. Це стосується і праць відомого дослідника повоєнної історії Донбасу М.Ф. Хорошайлова [2]. Величезний масив краєзнавчої літератури теж не приділяє йому уваги, якщо не рахувати компілятивну працю П. Лавріва, де є тільки згадка про існування переселенців тієї хвилі у селах Званівка, Роздолівка і Верхньо-Кам`янка, що, безумовно, не може претендувати навіть на постановку проблеми, а тим більш на її дослідження [3]. Передумови й особливості депортації 1951 р., сучасне становище колишніх примусових переселенців, збереження ними та їх нащадками традицій та звичаїв рідного краю на Донеччині було розглянуто автором у ряді газетних публікацій 1997-2000 рр. [4].

В сучасній українській історіографії слід відзначити праці І.Г. Біласа, М. Бугая та ін., які заклали фундамент вивчення проблеми депортацій українського населення. Ними розглянуто політичні, правові і військові аспекти питання, механізм та загальний хід депортацій українського населення у 1940-і роки. Тільки у колективній праці "Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан" фіксується факт розміну районів у зв'язку зі зміною лінії кордону [5]. Проте другий розмін районів між Польщею та УРСР й остання депортація українського населення так і не знайшли свого відображення, залишившись поза увагою дослідників, хоча й є їх продовженням. І до цього часу майже невідомими залишається сам факт депортації, її передумови та відмінність від депортацій 1940-х років, не кажучи вже про їх чисельність, розміщення та роль переселенців на місцях вселення, їх роль у формуванні повоєнної демографічної картини Донбасу.

Мета статті - дослідити передумови депортації українського населення з земель, що відійшли до Польщі по другому розміну районів між Польщею та УРСР у 1951 р., умови й хід примусового переселення, становище переселенців, їх роль у господарському розвитку області і формуванні її демографічної картини.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1951 р., що обумовлено як ходом самої депортації, так і закріпленням депортованого населення у місцях вселення.

Територіальні межі дослідження охоплюють Донецьку область.

Виходячи з рівня розробленості питання джерельною базою дослідження можуть бути тільки нечисленні документи того часу, при вивченні яких необхідно врахувати такі їх особливості: часткова неузгодженість цифрових даних у довідках місцевих органів, поданих у різні роки, намагання місцевих органів почасти зняти з себе відповідальність за стан речей у районах вселення, високий рівень ідеологізації документів, що разом з іншими вищенаведеними чинниками утруднюють їх вивчення й об`єктивні наукові висновки.

1 березня 1944 р. голова Раднаркому УРСР М.С. Хрущов у своєму виступі "Визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників і чергові завдання відбудови народного господарства Радянської України" сказав: "Український народ буде домагатися включення до складу української радянської держави споконвічних українських земель, якими є Холмщина, Грубешув, Замостя, Томашів, Ярослав" [7]. Тобто йшлося про возз'єднання нарешті всіх українських земель. Далі у доповіді він підкреслив: "Усім відомо, що для того, аби поміж сусідніми державами були встановлені добросусідські відносини, потрібно, щоб державні кордони... співпадали з етнографічними" [8]. Ця позиція відповідала прагненням українського народу, але вже через кілька місяців про це було забуто. 9 вересня 1944 р. було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення і урядом УРСР про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі, що й стала передумовою депортацій українського населення. Її закріпила угода між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 р., який тепер проходив по лінії Керзона з відхиленням від неї на користь Польщі від 5 до 8 км, а в деяких місцях до 30 км. Переселенню підлягали мешканці саме Холмського, Грубешовського, Томашувського, Любачувського, Перемишльського та інших повітів, які забажають переселитися до України. Тобто саме тих районів, про які йшлося у виступі М. Хрущова.

Перший етап переселення тривав з 15 жовтня 1944 р. по липень 1945 р., другий етап - з вересня 1945 р. до 1946 р., у ході яких і відбувалося переселення українського населення з земель, що відійшли до Польщі. Третій етап переселення - акція "Вісла", яка тривала з 28 квітня по 28 липня 1947 р., - виселення українців і членів змішаних родин з етнічних земель і поселення їх у західних та північних регіонах Польщі з обов'язковим розпорошенням серед польського населення. Отже, третій етап не стосується примусового переселення українського населення до Донбасу.

Примусове переселення до Донбасу тривало у рамках першого етапу депортацій. До Сталінської області планувалося прибуття 9293 родин. За доповідною запискою заступника головного уповноваженого уряду УРСР в ЦК КП(б)У міністру внутрішніх справ від 10 серпня 1945 р. в УРСР було евакуйовано 122454 родини, або 482109 осіб. До Сталінської області прибуло 3044 родини (13201 особа), яких розселили у 28 районах області [9].

Під час депортації частина населення виявила небажання залишати рідні домівки. Його наслідком став насильницький вивіз. А невиконання органами влади місць вселення постанов уряду щодо облаштування переселенців призводило до самочинного залишення ними місць вселення.

Продовженням політики депортацій українського населення з етнічних земель став другий розмін районів між Польщею та УРСР у 1951 р. Але, на відміну від першого розділу, який було викликано перш за все політичними чинниками, другий розмін викликали економічні чинники. За українсько-польською угодою від 15 лютого 1951 р. Польщі відходили місцевості з родовищами нафти у Дрогобицькій області, за які УРСР отримувала меншу територію Польщі, яка була продовженням Львівсько-Волинського вугільного басейну. Переселенню підлягали 32 тис. українців з території головним чином Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області, яких передбачалося розселити в Одеській, Херсонській, Миколаївській і Сталінській областях УРСР, і 16 тис. поляків з території, яку передавала Польща.

Відповідно до угод українське населення мало переїхати на територію УРСР на добровільних засадах і отримати у місцях вселення земельні ділянки, зерно відповідно до кількості зданого у Польщі врожаю, грошову позику в сумі 5 тис. крб. з розстрочкою на 5 років, з них обіцяли списати всі недоїмки по поставках, податках і страхових платежах. Дозволялося вивозити одяг, взуття, білизну, продукти, реманент та ін., загальною вагою до 2 ц на родину, а також худобу та птицю. Житло та все нерухоме майно повинно було залишитися неушкодженим новим господарям - полякам. Для роз'яснення умов переселення було проведено загальні збори у кожному колгоспі, а для нагляду за виконанням цих умов у кожне село було направлено оперуповноваженого міліції. Для будівництва житла на місцях вселення, згідно з постановою РМ УРСР та ЦК КП(б)У від 14 та 24 квітня 1951 р. про будівництво житла для переселенців з частини території Дрогобицької області, яка відходила до Польщі, створювалися будівельні бригади з молоді, які згодом було направлено у відповідні місцевості, а основна частина селян повинна була закінчити сільгоспроботи й зібрати врожай, який залишався полякам. Тільки після цього відповідно до розроблених на місцях планах починалося переселення. Усього переселенню підлягало 6069 родин [10]. 30 квітня 1951 р. виконком Сталінської облради та бюро обкому КП(б)У затвердили план розміщення 2670 родин переселенців та план будівництва житла для них.

У Сталінській області за планом переселенців з колгоспів ім. Кірова, ім. Молотова, ім. Сталіна, ім. І. Франка, "Новий шлях", "Радянський прикордонник" Дрогобицької області повинні були прийняти 15 районів, розмістивши їх виключно по селах [11].

Аналізуючи сам план, можна відзначити низький рівень його опрацювання, бо для частини районів вселення не було визначено ні уповноважених по прийому переселенців, ні відповідних колгоспів. Це свідчить як про ставлення місцевих органів влади до переселенців, так і про те, що досвід попередньої депортації не було враховано. Отже, проблеми, які не було вирішено того часу, мали відтворитися на новому рівні. Для самих же місць вселення - сіл, зруйнованих війною та голодом, - прибуття переселенців з худобою, реманентом та ін. давало можливість залікувати воєнні рани та підняти сільське господарство.

З липня по жовтень 1951 р. до місць вселення йшли ешелони з примусовими переселенцями. Проте доїхали не всі - деяка частина людей залишилася у рідних місцях, а частина самочинно покидала ешелони при їх проходженні по території західноукраїнських областей.

Уповноважений Ради Міністрів постійно контролював цей процес. Так, на 11 червня з 1846 голів та працездатних членів родин, за планом, було відправлено 1707, або 92,4%. У цей же час, лісу - з 50990 куб. м, за планом, 8790 куб. м [12]. На 28 липня, за звітами, до Сталінської області прибуло 1846 родин, за планом повинно прибути ще 708 родин, з яких 2205 - працездатні особи і т.д. [13]. Одночасно йшли й перевірки стану будівництва будинків для переселенців у містах вселення. Ця проблема ускладнювалась тим, що ліс повинні були відвантажувати з місць виселення, як і частину покрівельних матеріалів, а частина їх повинна була надходити з інших підприємств регіону вселення. Як ішов цей процес, свідчать звіти перевіряючих. Так, на червень 1951 р. відзначалося, що відвантаження лісу з Нижньо-Устрицького району в райони вселення йде незадовільно. З Харківського цементного заводу не було отримано жодного листа шифера (в той час як планом було передбачене відвантаження 560 м кв.). Цементу завезено 36 т, замість 112 т і т.д. Крім того, Дрогобицький облвиконком не відправляв повідомлень про відправку ешелонів до місць вселення, що не давало можливості організувати зустріч і розвантаження ешелонів [14].

Не краще було й з самим будівництвом. На 20 липня 1951 р. було побудовано 65, відбудовано та відремонтовано - 17 будинків, куплено - 28, підготовано для переселенців - 726 будинків. У стадії будівництва знаходилося 717, відбудови - 9 будинків. Для цього заготовлено 10,5 тис. т будівельного каміння, 13,3 тис. куб. м саману, підвезено 48,3 куб. м лісу. Уповноважений Потапенко доповідав, що колгосп ім. Шевченка не отримав 482 куб. м лісу, колгосп ім. Хрущова (Андріївський район)- 687 куб. м. У Олександрівському та Краснолиманському районах переселенці не забезпечені паливом, кормами для худоби, колгоспи не провели розрахунок з переселенцями за роботи по будівництву житла у розмірі 80 тис. крб. "Через відсутність пиломатеріалів, люди зайняті на будівництві житла, простоюють без роботи. На будівництві працюють 5 автомашин лише в межах світлового дня, в результаті чого на день перевірки зі станції не вивезено 700 куб. м лісу. Розрахунок за трудодні, зароблені в Дрогобицькій області, проведений зерном дуже низької якості, тобто не зерном, а відходами, де зерна 10-15 %" [15].

Таким самим було становище й на інших місцях вселення. Звітуючи про стан будівництва по Сталінській області, уповноважений зазначав: "...В цілому не побудовано 704 будинки. На сьогодні будівництво нових і закінчення будівництва вже розпочатих будинків зупинено, не дивлячись на наявність будматеріалів. Перевіркою встановлено, що недостатньо здійснюється технагляд і грубо порушується існуючий порядок передавання будинків в експлуатацію. У більшості районів не побудовані сараї, більшість переселенців тримають скотину в житлових приміщеннях" [16]. На грудень 1951 р. значна частина переселенців так і залишилась без житла [17].

Так, у Краснолиманському районі (колгоспи ім. Шевченка, "Правда", "Червоний партизан") при плані будівництва 209 будинків було завершено будівництво тільки 129, 80 - знаходилися у стадії будівництва. Переселенці мешкали по 2-3 родини в одному будинку. Побудовані будинки були вологі, а паливом їх не забезпечили - його отримали тільки 6 родин з 209. Продовольчі позики в колгоспах ім. Шевченка і "Правда" не було видано. В колгоспі "Червоний партизан" її видали тільки найактивнішим робітникам. Розрахунок за відроблені у місцях виходу трудодні так і не було завершено. У Тельманівському районі будинки юридично не були передані переселенцям, а кредити не оформлені. При цьому було побудовано тільки 149 будинків, або 53% , і роботи було припинено. У Ямському районі переселенці зовсім не були забезпечені паливом. До 12 грудня 1951 р. переселенський відділ виконкому Сталінської області жодному колгоспу не перерахував коштів на будівництво й господарське облаштування переселенців [17].

Таблиця 1. - Розміщення примусових переселенців по районах Сталінської області.

Табл. 2 - Стан будівництва будинків для переселенців на грудень 1951 р.

Чергова перевірка уповноваженим РМ УРСР стану господарського облаштування переселенців, яка завершилася 25 грудня 1951 р., показала, що по всіх районах вселення облвиконкомом Сталінської області, райвиконкомами Андріївського, Будьоннівського, Олександрівського, Тельманівського, Ямського районів не виконана постанова РМ УРСР від 24 квітня 1951 р. "Про будівництво будинків та господарський устрій переселенців з ділянки території, що відходить до Польщі": "Не дивлячись на наявність у колгоспах будівельних матеріалів та кредитів сільгоспбанку, робота по закінченню будівництва житла для переселенців повсюдно припинена" [18]. При цьому виявилося, що значна частина будинків, яка, за звітами місцевих органів, значилася побудованими, фактично будівництвом не закінчена і жити в них неможливо. "Райвиконкоми і правління колгоспів не вживають заходів до закінчення розпочатого будівництва будинків, що викликає невдоволення і скарги переселенців. У колгоспах непередані переселенцям за актами будинки та присадибні ділянки, банківські позики на переселенців не переоформлені через поганий стан бухгалтерського обліку у колгоспах, невстановлена фактична вартість кожного збудованого будинку. Райвиконкоми і правління колгоспів не вживають реальних заходів до створення нормальних матеріально-побутових умов" [19].

Отже, не дивно, що за результатами перевірки 1 січня 1952 р. з`явилося розпорядження заступника голови РМ УРСР Л. Корнійця, де відзначалося, що з потрібних 1962 будинків побудовано тільки 1258, 523 - будуються, а будівництво ще 191 так і не розпочато, і пропонувалося голові Сталінського облвиконкому протягом 5 днів розглянути питання про виплату заробітної платні будівельникам й розробити заходи по забезпеченню до 1 травня 1952 р. завершення будівництва будинків і господарському облаштуванню переселенців [20].

До зими 1952 р. всі 1962 родини переселенців до Сталінської області отримали нарешті житло і мали змогу зайнятися господарським облаштуванням, що й поклало початок їх вкоріненню на Донеччині.

Висновки

1. Примусове переселення українського населення з етнічних земель, що відійшли до Польщі 1951 р., стало продовженням депортацій 1944-1945 рр., але, на відміну від них, носило не політичний, а економічний характер. До Сталінської області прибуло 1962 родини з Дрогобиччини, які було розселено по селах по 50 - 200 родин.

2. На відміну від примусового переселення у 1944-1945 рр., нові переселенці були зайняті виключно у сільському господарстві області, склавши у деяких колгоспах більшість працездатних робітників.

3. Невиконання на місцях постанов уряду щодо господарського облаштування переселенців, тяжкі побутові умови призводили до намагання самочинного залишення місць вселення, але їм відмовляли у прописці на нових місцях і повертали на місця вселення.

4. Незважаючи на свою відносну нечисленність, переселенці внесли свій внесок у відбудову й розвиток сільського господарства області.

Надалі доцільно дослідити кількість переселенців по окремих населених пунктах, напрямки та чисельність внутрішньо регіональних та зовнішніх міграцій переселенців з території Сталінської (Донецької) області.

Література:

1. Двойнишников М.А., Широков В.Г. Восстановление и развитие народного хозяйства СССР - великий подвиг партии и народа (1946 - 1955). - М.: Наука, 1967, История рабочих Донбасса. Т.2. - К.: Наукова думка,1981, Советское крестьянство: Краткий очерк истории (1917 - 1970). - М.: Наука, 1973 та ін.

2. Хорошайлов Н.Ф. Возрожденный Донбасс. - Д.: Донбасс, 1968, Хорошайлов Н.Ф. Возрождение Всесоюзной кочегарки. - Д.: Донбасс, 1974, Хорошайлов Н.Ф. Деятельность Коммунистической партии по возрождению Донбасса. - К.: Вища школа, 1973, Хорошайлов М.Ф. КП України - організатор відбудови і розвитку промисловості Донбасу. - Харків: ХДУ, 1969, Хорошайлов М.Ф. На відбудові. - Д.: Донбас, 1966 та ін.

3. Лаврів Б.І. Історія Південно-Східної України. - К.: УВС, 1996 та ін.

4. Алфьоров М. Відлуння "Вісли" // Донеччина. - 1997. - 31 липня, 28 серпня, 4 вересня, 11 вересня, Алфьоров М. Слідами депортації // Донеччина. - 2000. - 2 червня та ін.

5. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 - 1953: У 2 кн. Кн.1. - К.: Либідь - Військо України, 1994, Бугай М. Депортації населення з України (30-50-ті роки) // Українській історичний журнал. 1990. № 10 та ін.

6. Боєчко В., Ганжа О., Заходчук Д. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. - К.: Либідь - Військо України, 1994.

7. Хрущев Н.С. Освобождение украинских земель от немецко-фашистских захватчиков и очередные задачи восстановления народного хозяйства Советской Украины. - К., 1944. - С. 8.

8. Там само. - С. 13.

9. Алфьоров М. Депортації українського населення в Донбас 1944-1949 рр. // Схід. - 2004. - №3. - С. 64.

10. Центральний Державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), ф. 4626. оп. 1, спр. 116, арк.1.

11. Державний архів Донецької області (ДАДО), ф. 326, оп. 8, спр. 69, арк. 31.

12. ЦДАВО України, ф. 4626, оп. 1, спр. 116, арк. 2.

13. Там само, арк. 55.

14. Там само, арк. 72.

15. Там само, спр. 117, арк. 123.

16. Там само, арк. 97.

17. Там само.

18. Там само, арк. 199.

19. Там само, арк. 1.

20. Там само.

21. Там само, 117, арк. 104.

ПРОБЛЕМИ КРИЗОВОГО СТАНУ ОХОРОНИ ПРАЦІ У ВУГІЛЬНій ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ В 50-і роки XX СТОЛІТТЯ В ОЦІНЦІ ПРОФСПІЛКИ ГІРНИКІВ

Лариса МазІтова,

кандидат історичних наук, старший викладач

кафедри українознавства Донецького державного університету управління

Вперше на основі архівних матеріалів викладено і проаналізовано соціально-організаційні і політичні причини зростання травматизму у вугільній промисловості України в період 1950-х років. Дано оцінку ролі професійних спілок, партійних органів у дотриманні норм охорони праці у вугільній промисловості.

Успішне реформування українського суспільства в період державного будівництва значною мірою визначено темпами змін у базових галузях промисловості, зокрема вугільній. Реформування галузі має бути визначено тільки урядовими рішеннями, оскільки в цьому секторі економіки існують численні проблеми, пов'язані як з великою економікою, так і з великою політикою. У зв'язку з цим проблема виробничого травматизму і смертності серед робітників добувної промисловості набула національних масштабів [2]. Важке становище в галузі, на нашу думку, закономірно може перерости у вибухонебезпечну ситуацію, здатну суттєво вплинути і навіть похитнути наявну економічну і політичну структуру держави. За останні десять років травми отримали 300 тис. гірників, понад три з половиною тисячі - загинули [3]. За радянських часів мільйон тонн видобутого вугілля забирав до двох життів, зараз ця цифра коливається в межах 3,5-4,5 [4]. З 1970-х років статистику травматизму відстежував МакНДІ.

Ситуація в галузі охорони праці у вугільній промисловості України почала визрівати ще за часів побудови соціалізму і посилилася в період активного реформування радянського суспільства в 1950-і роки, про що свідчить експертна оцінка профспілкових органів. Разом з тим травматизм у вугільній промисловості за радянських часів був "закритою" темою яка до сьогодні залишається мало вивченою.

Мета даної статті полягає в аналізі стану системи охорони праці у вугільній промисловості України періоду розвитку реформаційних процесів (1950-і роки) і розкритті соціально-організаційних та політичних причин зростання травматизму та смертності.

1950-і роки відзначені в історії нашої держави як завершення побудови централізованих органів управління, які охопили всі сфери соціального і економічного життя суспільства, тим самим остаточно закріпивши залежність особистості від центральної влади і держави. Разом з тим, намагаючись будь-яким способом досягти належного рівня індустріального розвитку, державні органи вважали другорядним питанням охорону праці людей, які створювали матеріальні блага. В умовах практичної відсутності ретельно розробленої соціальної політики значну частину питань життєзабезпечення трудящих було покладено на профспілки.

Основною джерельною базою даної роботи стали документи і матеріали державних і партійних архівів, в яких знайшли відображення питання діяльності профспілки робітників вугільної промисловості в галузі охорони праці.

До початку 1950-х років профспілки СРСР так і не отримали чіткого правового статусу в радянському суспільстві і мали мінімальні права, визначені ще в 1920-1930-і роки. У своїй повсякденній діяльності вони здійснювали головним чином три функції: експерта, заявника від імені трудящих і контролера в галузі охорони праці. Роль профспілкових органів як захисника інтересів трудящих була зведена комуністичною партією до мінімуму.

Основними напрямами діяльності профспілок у галузі охорони праці, виробничого побуту і дотримання трудового законодавства були:

1) дослідження стану охорони праці, вивчення соціально-побутових характеристик виробництва, рівня медичного обслуговування шахтарів, причин зростання травматизму, профзахворювань, загальних захворювань і акцентування уваги державних органів на їх вирішенні;

2) виявлення порушень трудового законодавства з охорони праці і причин, що перешкоджали здійсненню контроля профспілкових органів за його дотриманням.

Пильна увага професійної спілки робітників вугільної промисловості до питань дотримання техніки безпеки диктувалася високим ступенем травматизму на шахтах України. При цьому необхідно зазначити, що основні дані про інтенсивність травматизму в галузі є до сьогодні маловідомими для дослідників.

Так, на третьому пленумі Укрпрофради, що відбувся 17-18 січня 1955 р, порушувалося питання про зростання травматизму в галузі, адже випадки травм у 1954 р в порівнянні з 1953 р збільшилися на 34% [6]. У 1957 р кількість травмованих на вугільному виробництві вже була в 4 рази вищою, ніж по всьому народному господарству України (137 осіб на 1000 працюючих) [7]. Ця цифра стає ще більш показовою, якщо зважити, що питома вага гірників становила всього 18% від загальної кількості робітничих кадрів республіки [8]. У 1958 р переважна кількість випадків травматизму також сталася у вугільній промисловості. Наприклад, у Ворошиловградській області кількість нещасних випадків за вказаний рік становила 85,5%, а загальне число смертельних випадків - 93% загалом по промисловості [9].

Проведений комплексний аналіз документів профспілкових організацій і медичних установ дозволяє стверджувати, що реальний рівень травматизму у вугільній промисловості України був значно вищим, ніж це зафіксовано. Так, згідно з проведеними обстеженнями профспілкових органів значна кількість нещасних випадків, що відбулися на виробництві, кваліфікувалася адміністрацією підприємств як побутовий травматизм. Саме з цієї причини побутовий травматизм у Донбасі у 1951-1954 рр. зріс на 25,5% [10].

Посилення цієї небезпечної тенденції в галузі багато в чому було наслідком відсутності єдиної політики в галузі охорони праці, яка законодавчо визначала права і обов'язки кожного члена суспільства, кожного підприємства, а також коло обов'язків і принципи взаємопов'язаності питань техніки безпеки різних міністерств і відомств.

Через відсутність єдиної системи нагляду за дотриманням техніки безпеки такий контроль на вугільних підприємствах України був підмінений діяльністю профспілкових органів, державною санітарно-промисловою інспекцією та інспекцією санітарно-промислових лікарів. Вони ж підпорядковувалися відповідно ВЦРПС, Державному гірничотехнічному нагляду при Раді Міністрів СРСР і Міністерству охорони здоров'я УРСР. Це спричинило великий потік відомчих документів, які дублювали один одного.

Контроль профспілкових органів за дотриманням адміністрацією законодавства з охорони праці на вугільних підприємствах України проводився в 50-і роки згідно з Постановою ЦКК, РНК, СРСР і ВЦРПС, прийнятою у 1933 р (від 23.06.1933 р. і 10.09.1933 р). У цих документах було визначено, що діяльність профспілкових органів в галузі охорони праці повинна бути керована ВЦРПС і її відділами, що складалися з старших інспекторів обласних і республіканських рад профспілок [11].

У своїй повсякденній роботі безпосередньо на виробництві профспілкові органи спиралися на положення комісії охорони праці фабричного, заводського і місцевого комітетів [12]. У ньому були визначені основні напрями діяльності даної комісії, що полягали в контролі за дотриманням адміністрацією правил і норм з техніки безпеки, промислової санітарії і трудового законодавства. У даному положенні визначалися також функції технічного інспектора підприємства, який був одночасно і головою комісії охорони, а також очолював роботу дільничних комісій та громадських інспекторів. При цьому вказувалося, що головою комісії не міг бути представник адміністрації, він лише міг входити до її складу як рядовий член. У положенні не були передбачені можливі покарання для адміністрації з боку профспілкових органів у разі порушення нею правил техніки безпеки і охорони праці. Даним правом не володіли й інспектори ЦК профспілки.

Право адміністрації підприємства входити як рядовий член до складу комісії з охорони праці при обмежених контрольних функціях професійних спілок дозволяло їй значну частину нещасних випадків, що відбулися на виробництві, відносити за рахунок неуважності і провини потерпілих робітників. Така практика була характерна для багатьох шахт України: однією з них була і шахта 17-17-біс тресту "Рутченківвугілля" (Донбас) [13]. З цієї ж причини показник травматизму на шахті Волинського вугільного басейну на початку 1950-х років досягав 40% нещасних випадків [14]. У зв'язку з цим не викликають здивування і дані обстеження причин зростання професійних захворювань по Ворошиловградській області за 1954 р. Вони свідчать, що 25% всіх травм в області були віднесені також за рахунок необережності робітників [15].

У 1951 р. на засіданні другого пленуму Укрпрофради представник Міністерства охорони здоров'я Ф.К. Барабаш висловив сумнів щодо думки про особисту провину робітників у наявних випадках травматизму. Він підкреслив, що травматизм на підприємствах вугільної промисловості України є прямим недотриманням правил техніки безпеки з боку адміністрації і незабезпечення належного рівня технічного навчання робітників [16].

У 1954 р намітилася тенденція до росту випадків травматизму на нововолинських шахтах. Це змусило райком профспілки провести розслідування причин травматизму. Так, було встановлено, що всі випадки з важкими і смертельними наслідками сталися в основному з провини адміністрації, де допускалося порушення правил техніки безпеки на підземних роботах [17].

У 1955 р Ворошиловградською обласною радою профспілок було проведено аналіз причин високого рівня виробничого травматизму на шахтах області. Він показав, що основними чинниками розвитку цієї тенденції були недостатня увага господарських керівників шахт, трестів і комбінатів до питань охорони праці і аварійний стан підземного комплексу вугільних шахт [18]. Так, тільки по одній з шахт Ворошиловградської області (№ 1-2 "Голубівка" тресту "Первомайськвугілля") за 5 місяців 1955 р, внаслідок незадовільного стану гірничих виробок, при піднятті і спуску вантажів і людей сталося 43 випадки виробничого травматизму - 32 % всіх нещасних випадків [19].

До вказаних причин високого рівня травматизму необхідно додати і постійні порушення інженерно-технічними працівниками вентиляційного та пилогазового режиму роботи вугільних шахт. Підтвердженням цьому є дані Сталінського обкому профспілки робітників вугільної промисловості за 1955 р. Так, було встановлено, що на 94 вугільних підприємствах області втрати повітря досягли 30%. Внаслідок незадовільного провітрювання підземних виробок у 1955 р сталося 4 вибухи, 6 випадків спалаху і 15 випадків горіння метану. За той же період сталося 89 випадків викидів вугілля і газу. Причиною ж високої концентрації метану в шахтах була, як зафіксовано, відмова адміністрації від застосування ефективних методів боротьби з викидами [20].

У звіті професійних спілок Західної України про роботу за 1954 р також указувалося, що причиною підвищеної концентрації метану є відсутність на вугільних підприємствах стаціонарних вентиляційних установок [21].

Президія Української республіканської ради профспілок на своєму засіданні 22 лютого 1958 р заслухала питання "Про посилення контролю профспілковими організаціями за станом охорони праці і техніки безпеки на шахтах і спорудах вугільної промисловості Української РСР". Було встановлено, що більшість нещасних випадків, які трапилися на шахтах України, стали результатом грубих порушень адміністрацією і інженерно-технічними працівниками правил техніки безпеки при проведенні гірничих і буропідривних робіт [22].

Профспілкові органи вимушені були констатувати, що високий рівень нещасних випадків у галузі був не тільки результатом бездіяльності адміністрації підприємств з охорони праці, але й прямим наслідком залежності інспекторів ЦК профспілки, громадських і технічних інспекторів від партійних і господарських працівників. Про це, зокрема, говорилося на нараді старших технічних інспекторів, що відбулася 21 вересня 1956 р [23], а також на нараді представників обкомів і ФЗМК профспілок від 16 вересня 1957 р [24]. Доповідачі наводили конкретні приклади, коли неодноразові розпорядження технічних інспекторів з охорони праці про закриття небезпечних для роботи лав скасовувалися партійними працівниками з огляду на необхідність виконувати покладений на шахту план вуглевидобутку. Більше того, нерідко партійні працівники і керівництво шахт завантажувало технічних інспекторів роботою, не пов'язаною з їх прямими обов'язками, і через це питанням охорони праці і техніки безпеки не приділялася належна увага і контроль профспілок [25].

Значно поширилася і практика нереагування керівництва вугільних підприємств (директорів шахт, головних інженерів і начальників дільниць) на зауваження старших інспекторів з техніки безпеки. Вони відмовлялися виконувати вимоги останніх, а також ігнорували постанови шахткомів з питань охорони праці і техніки безпеки [26]. У "Довідці про стан техніки безпеки, охорони праці й промсанітарії на підприємствах Міністерства вугільної промисловості Української РСР", складеній Укрпрофрардою за 1955 р, вказувалося, що на ряді шахт республіки були випадки, коли господарські керівники не тільки ігнорували, але часом усували громадських інспекторів від виконання ними їх обов'язків [27].

Так, на шахті XIX з'їзду КПРС тресту "Ворошиловградвугілля" активний громадський інспектор, вибійник І.Ф.Тютюников у 1955 р через гоніння з боку адміністрації підприємства вимушений був відмовитися від покладених на нього обов'язків. Цей випадок став прикладом для інших: ще 50 громадських інспекторів підприємства відмовилися контролювати дотримання техніки безпеки на виробництві [28].

Подібні випадки зневажання громадських інспекторів з охорони праці мали місце на багатьох вугільних підприємствах республіки. Наслідком цього стало значне зниження ефективності й активності їх роботи. Число активно діючих громадських інспекторів, які працювали в 1951 р. на шахтах Сталінської області, становило лише 20-70% (1950 р.)[29], а по Ворошиловградській області в 1953 р -20-35% [30].

Зневажливе ставлення адміністрації шахт до діяльності профспілкових органів з охорони праці пояснюється тим, що фактичне керівництво промисловістю здійснювали партійні, а не державні органи. Це підтверджується документами центральних і республіканських профспілкових структур.

У довідці старшого інспектора Української ради профспілок М.П. Сосницької повідомляється, що у 1955 р. секретар Краснолуцького міськкому партії (Ворошиловградської області) заборонив міському прокурору приймати від профспілкових органів скарги і відкривати справи на керівників шахт, винних у випадках травматизму. Через це профспілки вугільних підприємств вимушені були зі своїми скаргами звертатися до республіканських правоохоронних органів [31].

Безкарним залишився і директор шахти "Напівантрацит" тресту "Краснодонвугілля" О.М.Коротченко, який свідомо порушив інструкцію паспорта управління покрівлею, внаслідок чого у 1953 р загинуло троє людей. У 1954 р за директорства цієї ж особи при подібному порушенні техніки безпеки знову стався нещасний випадок: загинуло 5 чоловік. Однак директор не тільки залишився непокараним, але й був переведений партійними органами на ще більшу шахту - "Кременна-Східна" тресту "Лисичанськвугілля" (Ворошиловградська область) [32].

Прикладом поміркованого ставлення партійних структур до поборників видобування "чорного золота" будь-якою ціною є і випадок, що стався у 1956 р на шахті №2 "Нова Голубівка" Ворошиловградської області. Так, з вини головного інженера Т.С.Димова на шахті сталася аварія - був травмований робітник. Профспілковий комітет шахти за підтримки райкому профспілки добився зняття з роботи винуватця нещастя. Однак незабаром за рекомендацією партійних органів він був взятий на посаду заступника головного інженера тресту "Кіроввугілля" [33].

Тільки за першу половину 1958 р на шахтах Ворошиловградської області за матеріалами розслідувань нещасних випадків і аварій на вимогу технічних інженерів було притягнуто до судової відповідальності 131 осіб, до дисциплінарної відповідальності - 922 господарських і інженерно-технічних керівники. Окрім того, стягнуто штраф з 251 працівника на суму 18 тис. карбованців [34]. Але основна маса представників адміністрації та інженерно-технічних працівників, з вини яких сталися нещасні випадки, залишилася непокараною і не притягувалася до відповідальності, про що неодноразово говорилося на численних профспілкових пленумах і з'їздах.

Так, на п'ятому пленумі ЦК профспілки робітників вугільної промисловості, що проходив 17-18 січня 1958 р, виступив заступник голови Держгіртехнагляду С.І. Уськов, який підкреслив, що "... більшість нещасних і навіть смертельних випадків залишаються без покарання для багатьох керівників, винних у них. З огляду на "чуйне" ставлення до винуватців (як можна іноді чути при розслідуванні аварій і обговоренні матеріалів розслідування) керівники комбінатів і обласних організацій часто беруть їх під захист, забуваючи про чуйність до тих, хто через ці порушення гине у вибоях. І хіба можна вважати нормальним, коли на одній і тій самій шахті систематично гинуть робітники, а начальник шахти весь час уникає відповідальності" [34].

У цей же час (17 січня 1958 р) відбувся і шостий пленум Укрпрофради, де виступив другий секретар ЦК КП України Л.І.Найдека, який також підняв питання про травматизм у вугільній промисловості: "Сьогодні ми на виробництві втрачаємо тисячі людей внаслідок всілякого травматизму… і сьогодні радянський директор, наша робоча інтелігенція, припускається недбалості: там рука відірвана, у того нога зламана, у третього ребра поламані, і все це в ряді випадків минає безкарно" [35].

Аналізуючи величезні втрати працездатності у вугільній промисловості України в 1950-і роки, профспілкові органи на основі з'ясування реального рівня травматизму і вивчення його причин зробили висновок: високий відсоток нещасних випадків на виробництві значною мірою був наслідком залежного стану системи охорони праці від дій адміністрації підприємств.

Проведені дослідження діяльності профспілок гірників за дотриманням охорони праці і трудового законодавства дозволяє зробити висновок про те, що діяльність профспілкових органів як експерта і контролера була малоефективною за умов системи, що склалася. Вони не змогли запобігти високому росту травматизму, захворювань і порушень трудового законодавства на підприємствах вугільної промисловості.

Система охорони праці 1950-х років на підприємствах вугільної промисловості ґрунтувалася на певних політичних, соціально-економічних, правових і культурно-етичних засадах, вплинути на які профспілкові структури внаслідок своєї організаційної обмеженості не могли.

Отже, вже в той час назріла необхідність залучення радянських профспілок до притаманної їм у західному світі політичної діяльності, з тим щоб заявити про себе як про структуру, здатну не тільки експортувати, але й стабілізувати економічні і політичні процеси шляхом оптимізації соціальних проблем у виробничій сфері.

Насамкінець хотілося б зазначити, що наведений досвід має бути врахований і на сучасному етапі розвитку вугільної галузі. З боку ж науковців і фахівців з охорони праці бажано здійснити такі заходи:

1) провести цілісну повну і незалежну наукову експертизу стану вугільної промисловості на всіх етапах розвитку галузі;

2) створити творчу наукову лабораторію з орієнтацією на розвиток, вивчення і підготовку наукових проектів, висновків, рекомендацій з перебудови і розробки перспективних напрямів розвитку вугільної промисловості;

3) організувати дієву систему контролю за діями держави відносно інтересів людини праці.

Актуальність розвитку даних напрямів пояснюється тим, що оптимізація системи охорони праці у вугільній промисловості дозволить успішно реформувати ключову галузь промислового виробництва України.

Blog

Содержание