Різноманіття її визначень «Політика» одне з найбільш розповсюджених І багатозначних слів у російській мові, та й у багатьох інших мовах світу
| Вид материала | Документы |
- Продуктивні засоби утворення лексичних одиниць в сучасній англійській мові зміст, 709.94kb.
- Використання фіксованої комбінації інгібітора протонової помпи та прокінетика – новий, 152.87kb.
- Тема. Культура мовлення. Спільне та відмінне в українській І російській мовах, 125.74kb.
- План-конспекту уроку з української мови для 5-го класу Тема : Слово як одиниця лексичної, 52.25kb.
- Реферат на тему: Населення Китаю, 31.71kb.
- «Освіта та кар’єра-2011»: родзинки від Університету «Україна», 62.44kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 743.94kb.
- Змагаються шахісти, 19.53kb.
- «Організація роботи менеджера туристичного комплексу» Вступ, 418.29kb.
- Михайло Антонович «виклади про козацькі часи на україні», 1396.34kb.
Питання 1.
Поняття політики. Різноманіття її визначень
«Політика» - одне з найбільш розповсюджених і багатозначних слів у російській мові, та й у багатьох інших мовах світу. Термін «політика» (від грецький поліс - місто-держава і прикметника від нього - политикос, тобто усе, що зв'язано з містом-державою, громадянином і проч.) одержав поширення під впливом трактату Аристотеля (384-322 р. до н.е.) про державу, правління й уряд, названої їм «Політика».
У сучасній дійсності представлення про політика найрізноманітніші. Слід зазначити, що визначення політики, її сутність є предметом історичних дискусій. Приведемо деякі визначення політики, дані видними політологами:
-«Політика - це мистецтво жити разом» (Платон);
-«Політика - є сукупність засобів, що необхідні для того, щоб прийти до влади, удержатися у влади і корисно використовувати її» (Н. Макиавелли).
-«Політика — це участь у справах держави, напрямок держави, визначення форм, задач, змісту діяльності держави» (В. И. Ленін);
-«Політика - це процес керування « (О. Ренни);
-«Політика - владний розподіл цінностей усередині суспільства» (Д. Истон);
-«Політика означає прагнення до участі у владі або наданню впливу на розподіл влади, будь-то між державою, бу-те усередині держави між групами людей, що воно в собі укладає» (М. Вебер).
Таким чином, в історії розвитку політичної думки представлення про політика досить істотно змінювалися. Під політикою розуміють також мистецтво можливого, а нерідко характеризують її як «брудна справа». Послід характеризує повсякденне розуміння політики і відбиває недостатньо чіткі знання Широких мас населення. Разом з тим такий розкид представлень про політика в першу чергу зв'язаний зі складністю, багатогранністю, багатством прояву цього феномена.
Наукові трактування терміна «політика» відрізняються від повсякденних представлень строгою логічною аргументацією, узагальненістю і систематизацією, хоча і не виключають деякої суперечливості думок.
Разнообразные научные определения политики могут быть систематизированы и подразделены на несколько: социологический, субстанциональный и системный.
Социологические определения п, характеризуют её через другие общественные явления: экономику, социальные группы, право, культуру, религию. Их можно подразделить на экономические, социальные, правовые, нормативные и т.д.
Субстанциональные определения политики ориентируются на раскрытие той первоосновы, ткани, из которой состоит политика. Наиболее распространенная трактовка - это понимание политики как действий, направленных на власть: её обретение, удержание и использование.
С системной точки зрения п. является относительно самостоятельной системой, целостностью, отграниченной от окружающей среды - остальных областей общества - и находящейся с ней в непрерывном взаимодействии. (Д. Истон, Г. Алмонд).
Рассмотренные выше трактовки политики не исчерпывают всего многообразия её определений, хотя и отражают важнейшие из них.
Призначення п. – на основі спільних інтересів об’єднувати усі верстви нас. і спрямувати їх дії на виріш. найважливіших сусп-держ. питань. Політика функціонує в суспільстві
Питання 2.
2 Структура і функції політики
Політика існує в різних іпостасях (формах) - у виді мислення, мови і поводження людей. Вона має складну будівлю. У науковій літературі виділяються різні аспекти і складові частини політики. Одне з найбільше широко розповсюджених розподілів політики - розмежування в ній форми, змісту і процесу (відносин).
Форма політики - це її організаційна структура, інститути (у тому числі і система правових і організаційних норм), що додають їй стійкість, стабільність і що дозволяють регулювати політичне поводження людей.
Форма політики реально втілюється в державі, партіях і групах інтересів (асоціаціях і рухах), а також у законах, політичних і правових нормах.
Зміст політики виражається в її цілях і цінностях, у проблемах, що вона вирішує, у мотивах і механізмах прийняття політичних рішень. У політичному процесі відбиває складний, многосубъектный і конфліктний характер політичної діяльності, її прояв як відношення різних соціальних груп, організацій і індивідів.
Форма, зміст і процес не вичерпує будівлю політики. У якості її щодо самостійних елементів можна виділити: 1) політична свідомість, що включає внутрішній світ, менчадигет, ціннісні орієнтації й установки індивідів, а також політичні погляди і теорії; 2) нормативні ідеї:
програми і виборчі платформи політичних партій, цільові настанови груп інтересів, політико-правові норми; 3) інститути влади і боротьби за неї; 4) відносини володарювання панування і підпорядкування, а також політичної боротьби і співробітництва.
Крім складових частин і елементів у політику виділяють три рівні її існування. Перший, власне політичний, макрорівень, характеризує держава як ціле, публічну примусову владу, її пристрій і функціонування центрі і на місцях. Другий, мікрорівень політики охоплює окремі організації: партії, профспілки, корпорації, фірми і т.п. Третій, мегоуровень, політики відноситься до діяльності міжнародних організацій: ООН, НАТО, БЭС і т.п.
Перший з цих рівнів займає центральне місце і характеризує суть політики. Другий же і третій рівні мають підлегле значення.
З загальнодержавним, макрорівнем, політики звичайно зв'язують її основні функції в суспільстві. Вони характеризують найважливіші напрямки впливу політики на суспільство. До них відносяться:
-підтримка і зміцнення цілісності суспільства як складно диференційованої соціальної системи, забезпечення суспільного порядку й організованості;
-розробка цілей суспільства і складових його колективних суб'єктів, організація мас і мобілізація ресурсів на їхнє здійснення;
-авторитарне, обов'язкове для всіх розподіл дефіцитних цінностей і благ;
-запобігання і регулювання групових конфліктів;
-конституювання складних соціальних суб'єктів (комунікаційна функція).
Крім цих, властивих у більшому або меншому ступені будь-якому суспільству задач, політика виконує і ряд специфічних для визначених типів соціальних систем функцій. Це -підтримка класового або соціального панування; захист основних ,прав людини; залучення громадян до керування державними і суспільними справами;
забезпечення соціальної справедливості і загального блага й ін. Різноманіття функцій політики свідчить про її глибоке проникнення в суспільство, поширенні на досить різні социальые явища.
Питання 3.
Методи і функції політології.
Будь-яка наука, як сукупність (система) теоретичного знання про об'єктивну реальність має:
-предмет дослідження, тобто ті об'єктивні дані (властивості), зв'язки і відносини, що включені в процес її пізнання;
-методи, тобто пізнавальні прийоми і способи, за допомогою яких досягаються знання про предмет;
Системний метод передбачає комплексний аналіз складних механізмів функціонування сучасних багатофакторних політичних явищ, організацій та інститутів. Цей метод потребує детального вивчення складових усіх компонентів соціально-політичних процесів, їх структури, функціонування, інтеграції, хронологічного розвитку і т. ін. Застосування системного методу сприяє реалізації вимоги міждисциплінарності політологічних досліджень.
Структурно-функціональний метод суть його полягає у розділенні складного об’єкта на складові частини, у вивченні зв’язків між ними та у визначенні притаманних їм специфічних функцій , спрямованих на задоволення відповідних потреб системи з урахуванням цілості останньої та вза”ємодії із зовнішнім середовищем.
Біхейвористський метод полягає у дослідженні політики через призму зразків поведінки дійових осіб політичного процесу – окремих індивідів і їх об’єднань – за певних політичних обставин. Біхейворизм виходить із двох основних принципів неопозитивізму: верифікації та операціоналізму. Верифікація означає, що наукову цінність мають лише ті дані, які можна отримати або перевірити спостереженням та кількісним виміром. Опер раціоналізм ґрунтується на твердженні, що будь-яке пізнання є сукупністю “інструментальних операцій ”, котрі людина використовує для здобуття, оброблення і виміру потрібних їй знань.
Історичний метод полягає у тому, щоб розглядати політичні системи, інституції та процеси як незмінні, а з погляду їх ґенези в минулому , сучасного стану та тенденцій розвитку в майбутньому. Історизм як методологічний принцип поєднує у собі історичний погляд на речі з історичним методом їх пізнання.
Порівняльний метод передбачає зіставлення однорідних політичних явищ для виявлення спільних рис і специфіки, знаходження найефективніших форм політичної організації та процедури пізнавального процесу.
Політологія озброює особистість (громадянина) | політичним досвідом, політичною культурою, формує свідомого і самостійного суб'єкта історичного процесу.
Разом з тим, політологія не здатна застрахувати суспільство від усіх політичних безладь і конфліктів уже хоча б тому, що політичне життя не завжди розвивається на основі раціонально усвідомленої мотивації політичної участі. З цієї причини і сама політологія повинна удосконалювати методи аналізу, глибше проникати в природу вольового початку і механізмів його трансляції. А цьому сприяє виконання політологією її функцій:
Теоретико-пізнавальна, покликана пізнавати політичну_реальність і давати фундаментальні знання про природу і джерела
владних відносин, способах їхньої раціональної організації; :
Инструменталистская (або функція раціоналізації \ політичного життя) - покликана вказувати ефективні способи перетворення політичної і іншої сфер суспільства на основі згоди і врахування інтересів суб'єктів політики;
Діагностична - покликана визначати відповідність програм, політичних курсів, як тенденціям соціального;
прогресу, так і реальним можливостям і станові розвитку J конкретного суспільства;
Політичної соціалізації, що формує демократичну політичну культуру громадян, сприяє інтеграції індивідів у політичне співтовариство на основі загальноприйнятих норм і стандартів політичного поводження;
Політичної рефлексії, що покликана виробляти здатність раціонально критично оцінювати політичні процеси, вільно самовизначатися в політичному житті;
Прогностична, покликана розробляти бажані і можливі варіанти розвитку політичних процесів, з огляду на дію різних факторів: міжнародних, економічних, соціально-класових, ідеологічних і ін.
Питання 4.
3.Об'єкт і предмет політології, її структура і категорії
Будь-яка наука, як сукупність (система) теоретичного знання про об'єктивну реальність має:
- Предмет дослідження, тобто об'єктивної дані (властивості) зв'язку і відносини, що включені в процес її пізнання;
- Методи, тобто пізнавальні прийоми і способи, за допомогою яких досягаються знання про предмети;
- Категорії (поняття), у яких виражається зміст пізнаного;
- Форми, знання, тобто закони, теорія, описи, у яких виражаються судження про досліджувану об'єктивну реальність. Політологія вивчає ідеологічну і політичну діяльність людей, об'єктом якої є влада. Влада визначає границі світу політики, його специфіку. Зміст політичної науки складає: природа влади, її формування, виконувані функції в суспільстві, взаємодії груп, політичних партій, соціальних общностей, індивідів, держав.
Об'єктом політології є політична сфера громадського життя.
Політологію можна представити як єдину, інтегральну науку про політика, її взаємодія з особистістю і суспільством.
Будучи єдиної по своїй суті наукою, політологія внутрішньо диференційована і включає цілий ряд більш приватних дисциплін, що відбивають окремі аспекти, сторони політики і її взаимоотношение із суспільством. Як вважає німецький учений П. Ноак, політична наука складається з чотирьох найважливіших дисциплін:
Політичної філософії – галузь знань, що вивчає політикові як ціле, її природу, значення для людини. Взаємини між особистістю, суспільством і державною владою і разрабатывающая ідеали і нормативні принципи політичного пристрою, а також критерії оцінки політики;
Навчання про політичні інститути – у змісті якого представлені теорії політичної організації суспільства, держави, права, політичних партій і інших інститутів.
Теорією міжнародної політики – області політичних досліджень, предмет якої – міжнародні організації й об'єднання (ООН, НАТО, ОБСЄ, Социнтерн, «Міжнародна амністія і т.д.). Зовнішньополітична діяльність держав, партій і суспільних рухів.
Політичної історії – вивчає політичні теорії, погляди, інститути і події в їхній хронологічній послідовності й у зв'язку один з одним.
Питання 5.
Понятие и структура политической жизни общества.
Политическая жизнь – одна из основных сфер общественной жизни, связанной с деятельностью и отношением индивидов и соц. обществ, образованных ими политических институтов для изучения интересов соц. субъектов, а также борьба за их реализацию посредством политической власти в процессе политического развития.
Политическая жизнь концентрирует, интегрирует в себе все общественно значимые потребности и интересы, выступает свободным завершением общественной жизни.
Динамика политической жизни обусловлена: во-первых динамикой общественно значимых потребностей, интересов, ценностей, которые выступают на первый план общественной жизни, во-вторых, желанием полит. субъектов использовать любую возможность, которую можно использовать для укрепления или ослабления существующей власти.
Политическая жизнь объединяет все политическое, имеет общую, целостную структуру. Она включает в себя деятельность политических субъектов, политические отношения, основные институциональные структуры власти, типы – политической систем, режимов, взглядов, нормы и принципы, которые складываются в процессе людской деятельности, образовывают единую систему политических процессов.
Питання 6.
Соціально-політичні погляди Платона й Арістотеля.
Платон (438-348 до н.е) – давньогрецький філософ. Теорія трьох станів: філософів, що на підставі споглядання ідей керують усією державою; воїнів, основна мета яких охороняти державу від внутрішніх і зовнішніх ворогів, і працівників, тобто селян і ремісників, що підтримують держава матеріальна, доставляючи йому життєві ресурси. Платон виділяє три основні форми правління – монархію, аристократію і демократію. Кожна з них у свою чергу поділяється на двох форм. Монархія може бути законної (цар) або насильницької (тиран), аристократія може бути пануванням кращих або гірших (алигархия), демократія – законної або беззаконної, насильницької.
Усі шість форм державної влади Платон покритикував, висунувши утопічний ідеал державного і суспільного пристрою. По Платону царі повинні філософствувати, а філософи царювати, причому такими можуть бути тільки деякі споглядальники істини. Розробивши докладну теорію суспільного й особистого виховання філософів і воїнів, Платон не відносив неї до «працівників». Платон проповідував знищення приватної власності, спільність дружин і дітей, державну регулюємо ость шлюбів, суспільне виховання дітей, що не повинні знати своїх батьків.
Аристотель розрізняв три гарні і три дурні форми керування державою. Гарними він вважав форми, при яких виключена можливість корисливого використання влади, а сама влада служить усьому суспільству; це – монархія, аристократія і «полиття» (влада середнього класу), заснована на змішанні олігархії і демократії. Дурними видами цих форм Аристотель вважав тиранію, чисту олігархію і крайню демократію. Будучи виразний полисной ідеології Аристотель був супротивником великих державних утворень.
Питання 7.
6.Політичні ідеї середньовіччя (Августин, Аквінський)
Хома Аквінський народився в 1225 р. Головним у творчості Ф. Аквінського є розроблений їм метод упорядкування, що классификационно-подчиняется, і розміщення окремих знань і зведень. Аквінського цікавив моральний світ і, таким чином, суспільство. Центром його інтересів були духовні і соціальні проблеми. Він поміщає людину насамперед у суспільство і державу. Держава існує потім, щоб піклується про загальне благо. Ідеї доминиканца Ф. Аквінського рішуче протистоять поглядам францисканців не тільки в області психології, але й в інших областях. Області науки і віри в Аквінського зовсім ясно визначені. Задачі науки зводяться до пояснення закономірностей світу.
Аврелий Августин (354-430). Внесок Августина полягав у тому, що він спробував обґрунтувати першість віри над розумом і філософськи. Усе людське пізнання має два джерела. Перший – досвід, почуттєвий контакт із речами навколишнього світу. Іншої – у придбанні знання від інших людей. Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності, що він відстоює як вічний і незмінний принцип громадського життя. Нерівність є стороною ієрархічної структури суспільного організму, створеного богом. Августин посилається і на християнську ідею рівності всіх людей перед богом. Августин заклав основи нової християнської філософії. Характерною рисою розуміння Августином процесу пізнання є християнський містицизм. Головним предметом філософського дослідження були бог і людська душа.
Питання 8.
8.Н. Макиавелли про владу і політику.
У Середні століття (Y - XYI вв.) відбувається становлення науки про політика, тобто систематизація окремих політичних поглядів. Вирішальний внесок у цей процес зробив видатний італійський мислитель Никколо Макиавелли (1469-1527), що міркує про політика як про науку, здатної дати точні судження і пророчити закономірності розвитку державності в напрямку до демократії.
«Політика - є сукупність засобів, що необхідні для того, щоб прийти до влади, удержатися у влади і корисно використовувати її» (Н. Макиавелли).
Одним з перших від традиції широкого значення держави відійшов Н. Макиавелли. Він увів для позначення будь-якої верховної влади над людиною, будь те монархия або республіка, спеціальний термін «stato» і зайнявся дослідженням реальної організації держави.
Саме Н. Макиавелли, вичленувавши політикові як самостійну сферу в суспільстві, став розглядати її не як область належну й уявлюваного, а як політичну реальність, як практику.
Важливим внеском М. В історію політичних ідей Відродження був його підхід до проблеми держави зі світських позицій: він намагався розкрити закони суспільного розвитку, ґрунтуючись на дані історії, на розкритті людської психіки, на навчанні реальних фактів, реальної обстановки. Кращою формою держави М. Вважав республіку. Він думав, що для упорядкування держави припустимі будь-які засоби – насильство, убивство, обман, зрадництво. М. Різко засуджував політикові феодальної знаті й особливо панства, що приводила до постійних розбратів разом з тим він побоювався і «черні», утягується легко в авантюри. Його симпатії – на стороні середніх і вищих шарів торгово-ремісничого населення італійських міст.
Висновки:
1. Макіавеллі відкинув схоластику, замінивши її націоналізмом та реалізмом.
2. Заклав основи політ. науки.
3. Виступив проти феод. роздробленості за створення централізованої Італії.
4. Ввів у політичний обіг поняття «держава» і «республіка» у сучасному їх розумінні.
5. Сформулював суперечливий але вічний принцип: «Мета виправдовує засоби».
Питання 9.
Т. Гоббс Д. Локк про походження і задачі гос. – ва.
Чітке розмежування держави і суспільства було обґрунтовано в договірних теоріях держави Гоббсом, Локком,Руссо й іншими представниками лібералізму. У них ці поняття розділяються не тільки змістовно, але й історично, оскільки .затверджується, що існуючі спочатку у вільному і неорганізованому стані індивіди в результаті господарської й іншої взаємодії спочатку утворили суспільство, а потім для захисту своєї безпеки і природних прав договірним шляхом створили спеціальний орган - держава.
Одні автори (Гоббс) найсильнішим мотивом, що спонукує людини до державотворення, вважають страх перед агресією з боку інших людей, побоювання за життя і майно. Інші ж (Локк) ставлять на перший план розум людей, приведших їхній до угоди про створення спеціального органа держави, здатного краще забезпечити права людей, чим традиційні форми гуртожитку;
Яскравий приклад правової концепції політики - її контрактивистские («суспільного договору») теорії, представлені Спинозой, Гоббсом, Локком, Руссо, Кантом. Суть цієї теорії складається в трактуванні політики і, насамперед держави як спеціалізованої діяльності по охороні властивій кожній людині від народження фундаментальних прав: на життя, волю, безпеку, власність і т.д.
Питання10.
Идеи общественного договора и народно суверенитета Ж.Ж.Руссо.
Ж.Ж.Руссо идеализировал догосударств существование человека, полагая, что по природе своей человек – существо доброе. Основную задачу общественного договора философ видел в том, чтобы найти такую форму ассоциации и благодаря которой каждый, соединяясь со всеми, подчиняется только самому себе и остается свободным как и прежде. Общественный договор. По его мнению, это способ интеграции общей воли. Передавая в общее достояниесвои индивидуальные права и свободы, каждаяличность превращается в нераздельную часть целого. В таком обществе нет конфликтов, противоречий (это прямая демократия).
Питання11.
Концепция разделения власти Ш.Л.Монтескье.
Потребность в разделении властей на законодательную, исполнительную и и судебную вытекает из природы человека, его склонности к злоупотреблению властью. Власть должна иметь свой предел и не угрожать правам и свободам граждан. В работе «Дух законов» Монтескье выделил 3 типа направления – республику, монархию и деспотию. Идеальный тип правления – демократическая республика, но в тот период это было невозможно. Более жизненной может оказаться Фома аристократической демократии, при которой правление монарха уравновешивается правлением представителей народа.
Питання 12.
12.И.Кант і Г.Гегель про правову державу
Кант – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Прогресивним було навчання Канта про ролі энтагонизмов в історичному процесі життя суспільства. Тільки через дію сил, що здаються джерелом однієї лише боротьби і ворожнечі, можливе досягнення найбільшої задачі людського роду – загального правового цивільного стану . Паралельно з цим повинне бути встановлене стан вічного світу між усіма державами. Засобом до встановлення і збереження світу Кант вважав розвиток міжнародної торгівлі і спілкування з їхніми взаємними вигодами для різних держав.
Гегель – німецький філософ, представник німецької класичної філософії, творець систематичної теорії діалектики на основі об'єктивного ідеалізму. Під моральністю Гегель розумів такі ступіні об'єктивації людської волі, як родина, цивільне суспільство і держава. Гегель відзначає протиріччя буржуазного суспільства: поляризацію убогості і багатства, однобічний розвиток людини в результаті прогресуючого поділу праці. велике місце Гегель відводить аналізові праці, що вважав основним фактором процесу становлення людини.
Питання 13.
Либеральное направление западноевропейской политической мысли XIX ст. (А.Токвиль, И.Бентам, Дж.С.Милль).
Иеремия Бентам автор теории утилитаризма, назвал полным абсурдом естественные права. По его теории, люди в своей деятельности исходят из принципа тактической выгоды, которую можно измерить соотношением страдания и удовольствия: человек более всего счастлив тогда, когда его страдания минимальны, а удовольствие максимально. Вот почему цель политики состоит в достижении обществом «наибольшего счастья наибольшего числа людей». Причем государство призвано удовлетворять разнообразные интересы личности, обеспечивать безопасность и пропитание людей, не вмешиваясь при этом в их личную жизнь. Лучше всего осуществлению этой задачи соответствует форма представительской демократии: народ выбирает на основе всеобщего и равного избират. права своих представителей в однопалатный парламент; депутаты не оправдавшие доверия должны привлекаться к юрид. ответственности; кроме того, необходимо функционирование различных механизмов контроля за органами власти со стороны общества.
Алексис Токвилль после посещения США и написания работы «О демократии в Америке» сделал выводы:
1. распространение демократии является мировой тенденцией. Вызванной утверждением социального равенства и упадком аристократии. Остановить этот процесс невозможно.
2. демократия обладает рядом преимуществ: «сама сущность демократического правления представляет собой верховенство большинства»; именно демократия способствует благополучию наибольшего числа граждан, обеспечивает политическую свободу и широкое участие масс в управлении.
Все эти достоинства наиболее полно воплотились в американской политической системе, ее учреждениях и Конституции.
3. кроме достоинств есть и недостатки демократии: ей угрожает индивидуализм, проявлениями которого являются эгоизм, политическая апатия граждан, их растущее безразличие к общественным проблемам.
Питання 14.
Политические идеи анархизма.
БакунинМ.А. – русский революционер, один из основателей и стереотипов анархизма и народничества. Ошибочно усматривал в государстве основной источник – угнетения масс, всех социальных зол, Бакунин высказывался против всякой государственности; резко выступал против какого-либо использования государства рабочих классов, против марксистского учения о диктатуре пролетариата. Отстаивая лозунг «свободной федерации»землевладельческих и фабрично-ремесленных ассоциаций, Бакунин и его последователи отвергали участие в политической борьбе в рамках, существующих государств, использование избирательной агитации, парламентов. Мечтая о социальной революции Бакунин не понимал ее действительного содержания, ее экономического и политического условий, подлинной исторической миссии рабочего класса. Он возлагал главную надежду на крестьянство и на ремесленные полупролетарские слои города.
КропоткинП.А. - русский революционер, один из теоретиков анархизма, социолог, географ, геолог. Был сторонником социальной революции, в которой видел не стихийный бунт (как Бакунин), а сознательное действие народа, оплодотворенное революционной мыслью. Кропоткин различал в обществе два враждебных начала: «народное» и «кабальническое», борьба между которыми составляет содержание исторического процесса. Главным содержанием будущей социальной революции Кропоткин считал революционное творчество масс, а будущее общество представлялось ему союзом вольных общин, объединенных свободных договоров. По мысли Кропоткина первоочередные задачи социальной революции составляют: экспроприация всего, что служит или может служить эксплуатации (в том числе и предметов потребления), установление прямого обмена городских товаров на сельскохозяйственные продукты, интеграция труда, сочетание умственного образования с физическим трудом. Анархо-коммунистическая утопия Кропоткина выражала интересы мелкого производителя.
Питання 15.
Социально-политическая концепция марксизма (К.Маркс, Ф.Энгельс, В.И.Ленин).
Створена К.Марксом і Ф.Енгельсом теорія соціально-політичного і духовного розвитку суспільства – стала базою концепції політики. Марксизм є спроба дати відповіді на запитання, поставлені ходом історії. Важливішим з них є питання про шляхи утвердженого епохою Просвітництва ідеалу вільної особи.
Фундаментом марксистського аналізу політики як суспільного явища виступає висунуте К.Марксом і Ф.Енгельсом положення про суть класів, класової боротьби, боротьби політичної, спрямованої на завоювання та утвердження влади. Політична влада – це організоване насилля одного класу для придушення іншого.
К.Маркс припускав найрізноманітніші види класової боротьби, не заперечував значимості морних форм боротьби робітників за поліпшення добробуту і реалізацію прав людини. Кардинально вирішити проблеми непримиримості інтересів, на думку Маркса, може тільки соціальна революція. Головне питання революції – питання влади. Але Маркс і Енгельс не абсолютизували революційну форму суспільного життя, не ігнорували інші його форми.
В.І.Ленін. Сформулював марксистську політичну доктрину XXст. Центральне місце в ній займає питання про класову боротьбу, що є одним з найголовніших питань марксизму. Ленін ідеалізував саму доктрину, що стала політичною ідеологією комуністичної партії. Складовою частиною доктрини стала концепція соціалістичної революції. Також Ленін розробив концепції держави диктатури пролетаріату, пролетарської демократії та ін. Значну увагу тут він приділяє ролі класів, народних мас. Розвинув всі сторони марксистської соціології.
Питання 16.
16.Вебер про владу, керуванні і політику
Макс Вебер – німецький соціолог, історик, економіст, юрист. Вирішуючи питання про взаємодію релігійної ідеології і соціально-економічної структури суспільства Вебер намагалася «перебороти» марксистську теорію базису і надбудови і представляв релігію самостійною активною силою, що визначає виникнення капіталізму. У своїй теорії соціальної структури Вебер поряд із класами виділяв статусні групи, зв'язані з володінням соціальним престижем, з особливим стилем життя, і групи влади, найбільш чітким вираженням яких він вважав політичні партії. По Веберу, статусні групи цілком автономні стосовно класового розподілу суспільства. Веберу належить також теорія бюрократії, авторитету і влади. Вебер уплинув на розвиток сучасної буржуазної соціології. Майбутнє капіталізму Вебер розглядав песимістично. Марксистські ідеї про соціалістичне перетворення суспільства він вважав реальною погрозою існуванню західного капіталізму. З позиції націонал-лібералізму Вебер критикував зовнішню і внутрішню політику кайзерівської Німеччини, вважаючи необхідним проведення ряду реформ і замін кайзерівського режиму буржуазною парламентською республікою.
Питання 17.
Класичні концепції еліти Моска, Парето, Михельса.
Концепція еліти, заснована на спостереженні за реальним політичним поводженням і взаємодіями суб'єктів політики, була створена теоретиками італійської школи політичної соціології: Моска, Парето і Михельсом. Цю школу прийнято називати макиавеллистской, оскільки саме Н. Макиавелли, вичленувавши політикові як самостійну сферу в суспільстві, став розглядати її не як область належну й уявлюваного, а як політичну реальність, як практику.
Видатний соціолог і політолог Моска (1858-1941) спробував довести неминучий розподіл будь-якого суспільства на дві нерівні по соціальному стані групи. Моска проаналізував проблему формування політичної еліти і її специфічних якостей. Він вважав, що найважливішим критерієм входження в неї є здатність до керування іншими людьми, тобто організаторська здатність, а також виділяють еліту з іншої частини суспільства матеріальна, моральна й інтелектуальна перевага. Відзначаючи згуртованість групи керуючих і її пануюче положення в суспільстві, Моска називав її політичним класом. Цей клас піддається поступовим змінам. Існують дві тенденції в його розвитку: аристократична і демократична. Перша з них виявляється в прагненні політичного класу стати спадкоємним якщо не юридичним, те фактичним. Друга, демократична, виражається у відновленні політичного класу за рахунок найбільш здатних до керування активних нижчих шарів. Таке відновлення запобігає дегенерації еліти, робить її здатної до ефективного керівництва суспільством. Рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями найбільш бажаного для суспільства, тому що воно забезпечує як наступність і стабільність у керівництві країною, так і його якісне відновлення.
Незалежно від Моски приблизно в цей же час теорію політичних элит розробляв Парето (1848-1923). Він, як і Моска, виходив з того, що світом за всіх часів правило і повинне правити обрану меншість - еліта, наділена особливими якостями: психологічними (уродженими) і соціальними (придбаними унаслідок виховання й утворення). У «Трактаті по загальній соціології» він писав:
«Подобається це чи теоретикам ні, але людське суспільство кількаразове й індивіди різні фізично, морально й інтелектуально». Сукупність індивідів, чия діяльність у тій або іншій сфері відрізняється ефективністю, високими результатами, і складає еліту. (До речі, саме Парето ввів у науковий побут термін «еліта»).
Вона поділяється на правлячу, прямо або опосредованно (але ефективно) участвующую в керуванні, і неправлячу -контрэлиту - людей, що володіють характерними для еліти якостями, але не мають доступу до керівництва через свій соціальний статус і різний рід бар'єрів, що існують у суспільстві для нижчих шарів.
Правляча еліта внутрішньо споєна і боре за збереження свого панування. Розвиток суспільства відбувається за допомогою періодичної зміни, циркуляції двох головних типів элит - «лис» (гнучких керівників, що використовують «м'які» методи керівництва: переговори, поступки, лестощі, переконання і т.п.) і «львів» (твердих і рішучих правителів, що спираються переважно на силу). Зміни, що відбуваються в суспільстві, поступово підривають панування одного з типів еліти. Так, володарювання «лисиць», ефективне у відносно спокійні періоди історії, стає непридатним у ситуаціях, що вимагають рішучих дій і застосування насильства. Це веде до росту невдоволення в суспільстві і посиленню контрэлиты («львів»), що за допомогою мобілізації мас скидає правлячу еліту і установлює своє панування.
Великий внесок у розвиток теорії політичних элит уніс Р. Михельс (1876-1936). Він досліджував соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства. В основному, солідаризуючись з Моской у трактуванні причин елітарності, Михельс особливо виділяє організаторські здібності, а також організаційні структури суспільства, що підсилюють елітарність і піднімають керуючий шар. Він прийшов до висновку, що сама організація суспільства вимагає елітарності і закономірно відтворює неї.
У суспільстві діє «залізний закон олігархічних тенденцій». Його суть полягає в тому, що невіддільне від суспільного прогресу розвиток великих організацій неминуче веде до олигархизации керування суспільством і формуванню еліти, оскільки керівництво такими об'єднаннями не може здійснюватися всіма їхніми членами. Ефективність їхньої діяльності вимагає функціональній спеціалізації і раціональності, виділення керівного ядра й апарата, що поступово, але неминуче виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них і підкоряють політикові власним інтересам, піклуються в першу чергу про збереження свого привілейованого положення. Рядові ж члени організацій недостатньо компетентні, пасивні і виявляють байдужість до повсякденної політичної діяльності. У результаті будь-якою, навіть демократичною організацією завжди фактично править елітарна олігархічна група.
З дії «закону олігархічних тенденцій» Михельс робив песимістичні висновки щодо можливостей демократії взагалі і демократизму соціал-демократичних партій зокрема. Демократію же він фактично ототожнював з особистою участю мас у керуванні.
У працях Моски, Парето і Михельса поняття політичної еліти одержало вже досить ясні обриси. Були намічені її найважливіші властивості, параметри, що дозволяють розмежовувати й оцінювати елітарні різні теорії сучасності. До них відносяться: 1) особливі властивості, властивим представникам еліти; 2) взаємини, що існують усередині елітарного шару і характеризують ступінь його згуртованості, інтеграції; 3) відносини еліти з неелітою, масою; 4) рекрутирование еліти, тобто як і з кого, вона утвориться; 5) роль еліти в суспільстві, її функції і вплив.
Концепції элит Моски, Парето і Михельса дали поштовх широким теоретичним, а згодом (переважно після другої світової війни) і емпіричним дослідженням груп, що керують державою або претендують на це. Сучасні теорії элит різноманітні:
1 "Ціннісні теорії. Як і макиавеллистские концепції, вважають еліту головною конструктивною силою суспільства, однак, зм'якшують свою позицію стосовно демократії, прагнуть пристосувати елітарну теорію до реального життя сучасних держав. Еліта - найбільш коштовний елемент соціальної системи, орієнтований на задоволення її найважливіших потреб. Це на об'єднання людей, що прагнуть реалізувати свої егоїстичні групові інтереси, а співробітництво осіб, що піклуються, насамперед про загальне благо;
2 Теорії демократичного елітизма. (елітарна демократія). Виходять із запропонованого Иозефом Шумпетером розуміння демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру виборців. Вважають, що демократія , характеризується не відсутністю страти еліти, а скоріше новим способом рекрутирования і новою самосвідомістю еліти. Еліти необхідні, насамперед, як гарант високого якісного складу керівників, обраних народом. Сама соціальна цінність демократії вирішальним образом залежить від якості еліти;
3 Концепція плюралізму эліт - найбільш поширена в сьогоднішній елітарній думці. Вона не заперечує елітарну теорію в цілому. В основі її підходу лежать наступні постулати:
політичні еліти - це' еліти функціональні; заперечення еліти як єдиної привілейованої щодо споєної групи; розподіл суспільства на еліту і масу відносно умовно і часто розмито; неправомірно говорити про їхнє соціальне панування;
4 Леволиберальные концепції. Розділяючи деякі положення макиавеллистской школи затверджують: а) головний элитообразующий ознака - володіння командними позиціями, що керують посадами; б) має місце глибоке розходження між елітою і масою; в) рекрутирование еліти здійснюється переважно зі свого власного середовища на основі прийняття її соціально-політичних цінностей; г) найпершою функцією пануючої еліти в суспільстві - забезпечення свого панування.
Питання 18.
18.Питання політики в Київській Русі
По своєму політичному пристрої Київська Русь являв собою раннефедеральное державу у формі монархії. Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення. Важливу роль у політичному керуванні грали також Рада при Великому князі і її представниках на місцях. Деякі державні питання вирішувало віче, значення якого поступово зменшувалося. Під час правління Володимира Великого в центрі уваги поставав питання не захоплення земель, а благополуччя своїх володінь. Володимир зосередився на захисті власних границь, приєднав до своїх володінь землі сучасної Західної України, установив дружні стосунки з поляками. Угорцями і чехами ( в основі цього лежало прагнення підкорити собі основні торговельні шляхи). Найбільшого розвитку Київська Русь досягла під час правління Ярослава Мудрого. У цей період був створений найвідоміший пам'ятник давньоруського права - Російська Правда. Російська Правда - правовий юридичний кодекс усієї Київської Русі.
Политий. Ідеї в той годинник ще не відокремлювалися від загального релігійно теологічної свідомості. А тому і сама політична наука не могла сформуватися як окремий вид людської діяльності.
Питання 19.
19.Політичний досвід Запорізької січі. Конституція 1710 року.
У середині 16 століття за Дніпровськими порогами склалася особлива военно- територіальна організація українського козацтва - Запорізька Січ. Вона не була державою в повному змісті цього слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її називали "козацькою республікою". Її населяли як козаки-воїни, так і сугубо мирне населення. Для соціального пристрою Запорізької Січі характерна воля переходу з посполитых у козаки і навпаки, формальна рівність усіх козаків, відсутність кріпосництва і феодальних станів. У той же час існувала значна різниця між багатими козаками і козацькими низами. У військовому відношенні Запорізька Січ розділена на безліч куренів. Вищим органом керування була загальна військова рада, на яку збиралися всі козаки. Усі найважливіші рішення приймалися спільно, громадою, хоча козацька старшина досить успішно робила свою лінію всупереч інтересам козацьких низів. Демократична политико- правова організація запорізької Січі значно впливала на сучасників, вона стала зародком майбутнього українського державності.
Важливу роль у розвитку української политий. Ідеї і встановлення демократичної системи вітчизняного утворення держави зіграла конституція Пилипа Орлика 1710 р. Не звертаючи уваги на те, що ця конституція не була втілена в життя, воно має велике значення як правовий документ.
Питання 20.
Соціально-політичні погляди Сковороди
Філософія Сковороди зводилась до основної ідеї, що сутність людини – це дух, думка і серце. Шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю. Г.Сковорода палко відстоює рівність між людьми, право кожного незалежно від соціального становища на щастя і свободу, вважаючи свободу найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства де всі рівні, вбачав у вихованні через самовиховання, на основі праці відповідного життєвого покликання. Між тим чомусь Сковорода бачив, що українському народу загрожувало перетворення в аморфну етнографічну масу, приречену на денаціоналізацію, але не зважив, рахуючи, що все саме собою вирішується.
Питання 21.
Політична думка України в ХІХ ст.(М.Костомаров, Т.Шевченко, М.Драгоманов)Шевченко стояв на революційно-демократичних позиціях. Його заслуга полягає в тому, що визволення України з-під національного гноблення, розглядав складовою частиною соціального розкріпачення народів Росії, викривав лжепатріотизм кріпосників і таврував ганьбою тих, у «кого нема любові до батьківщини, ті серцем жебраки, каліки…».Шевченко стверджував що відполірувати народ не можна, як через полегшення його труднощів.
Важливе місце в історії суспільно-політичної думки України кінця 19ст. займала діяльність М. Драгоманова. Підстава його суспільно-політичних і державних поглядів представляє автономно-федералістична концепція Він успадкував традиції Кирило-Мефодіївського общ-ва і продовжував них. Це знайшло відображення в програмі «Суспільство» М. Драгоманів виступав за революцію, вважаючи, що вивести Росію на нову дорогу може тільки відкритий напад на її політичний лад, напад мовою і дією з боку правильно організованих політичних суспільств, організованих з людей суспільних і військових у всіх її областях серед усіх її народів. М.Драгоманов допускав іншу думку ідею еволюційного розвитку суспільства, тому що здійснення соціалістичного ідеалу «можливо тільки поступово і при високому розвитку мас, а тому досягти можна більше за допомогою розумної пропаганди, чим кривавих повстань. Із соціально-політичною проблематикою зв'язувалися погляди на національне питання. Національні права можуть бути досягнуті на основі політичних воль: чим більше політичних воль, тим більше національних прав. Драгоманов розробляє принцип федералізму державних і недержавних слов’янських народів як засіб переходу від імперського репресивно-диктаторського унітарно-цетристського способу правління до демократичних , Європейських форм державності. Поряд з політичною програмою Драгоманов створював і програму конструктивної діяльності щоб підтягувала культуру України до загальноєвропейського і світового рівня.
Питання 22.
Політичні ідеї слов'янофілів і західників
Слов'янофіли – представники одного з напрямків російської суспільної і філософської думки 40-50-х рр. XIX століття – слов'янофільства, що виступили з обґрунтуванням самобутнього шляху історичного розвитку Росії, на їхню думку, принципово відмінного від шляху західноєвропейського.
А.С. Хом'яків – визнаний глава слов'янофільства. У своїй «Семіраміді» Хом'яків убачав фундаментальну закономірність: людський дух спирався на два початки: волі (иранство) і необхідності (кушитство) – два, що борють між собою духовних принципу. Кушисты в історії підкорили собі іранец-мирних хліборобів. Ідея иранства для Хом’якова виступала ідеалізацією кращих рис російського народу, ідея кушитства – західних народів.
Західники – представники одного з напрямків російської суспільної думки 40-50 х рр. XIX століття, що виступали за ліквідацію кріпосництва і визнавали необхідність розвитку Росії по західноєвропейському шляху.
Соціально-політична програма ліберального західництва була підкріплена своєю підставою – філолофсько-історичними концепціями. Саме в області філософського осмислення історії ліберали внесли значний вклад. Відмінною рисою лібералів-західників була ідея стрункого, органічного, розумного розвитку російської історії.
Питання 23.
Націоналістичний напрямок в політичній думці України кінця ХІХ –початку ХХ ст.(В.Липинський, С. Томашивський)
Політична думка на Україні на початку ХХ ст відбивала перехід українського національно – визвольного руху зі стадії культурного українофільства до організованої роботи в масах.
Суть до доктрина Липинського волиться до найважливіших моментів: по-перше, вважалося що політичний ідеал для України спадкова монархія на чолі з гетьманом, як символ української національної ідеї влада гетьмана обмежується двома законодавчими палатами: нижчою – з’їзду Рад поодиноких земель і вищою – Трудовою радою держави; по-третє, суть класифікації це панування активної меншості аристократії; по-четверте, реалізація доктрини визначалась поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму.
У Липинський затверджував, що тільки власна держава побудована українською нацією на своєї етнографічній території врятує її від економічного руйнування і кривавої анархії. Основна орієнтація В.Липинського – ніхто не побудує Українську Державу, якщо ми самі його не побудуємо і ніхто не зробить нас нацією, якщо ми самі не захочемо нею стати. Свою ідеологію він будував на народних традиціях вважав , що державу, що утворилася, повинна очолювати сильна влада в руках однієї особистості , а держава можна будувати з ініціативою ведучого шару або аристократії. Саме вона може повести за собою пасивна більшість , а інтелігенція повинна бути посередником між суспільними класами завдяки культурній і інтелектуальній праці.
В.Липинський підкреслював, що політика – це метод домагатися й організовувати влада ,що побудує і збереже державу і націю. В.Липинський зробив великий внесок у загальну політологію, саме в теорію еліт, політичну культуру цивільного суспільства. Заслуга Липинського в тому, що він розглядає державність України фактором національного об’єднання, підкреслюючи що тільки власна держава дасть те об’єднання всіх хліборобів, ремісників, промисловців, що стане міцним українським.
Томашивський був теоретик консервативного напрямку, послідовником Клерекальной монархії. Він вважав , що причиною втрати державності України є внутрішня слабість самого українського народу . Він критично відносився до ліберально – критичних підстав суспільного пристрою , шукав нові методи організації державної влади , і суспільних відносин які могли б спиратися на співтовариство всіх класів . Він вважав головним у державному будівництві незалежність суверенітет і цивільна єдність усіх людей у державі незалежно від мови національної релігії.
Питання 24.
24.Політична думка в Україні кінця 19в.-першої половини 20в.( И.Франко, В.Винниченко, М.Грушевський)
Проблема виникнення держави привернула увагу И Франка. Розглядаючи питання революційного переходу від капіталізму до соціалізму в 70-х роках 19 ст. він вважав, що «велика всесвітня революція рознесе теперішній порядок, поставить новий». Під революцією він розумів ряд культурних і політичних фактів кривавих чи ні. І Франко вважав, що держава в його минулому значенні, слово при соціалізмі зникне. Державу і політику замінить діяльність суспільств, де не буде керування з верха, а сам народ буде собою керувати, на себя працювати, себе захищати. У пошуках нових доріг И Франко розглядав ідею народної держави , що візьме на себе обов'язку опіки над громадянами від народження до смерті- це значить, що вона його взує, дасть роботу й оплату праці, а в старості -ласкавий хліб. Але в цих умовах починається застій, занепад і повна апатія. Франко робить висновок: що народна держава і зв'язаний з нею соціалізм соціал-демократичного щастя не принесуть, вважав що державна власть відрізняється вимогами народу, людства. Влада в державі- це той розділ праці, утворення і господарського стану, що панує в цілому державі.
Політична думка на Україні на початку 20ст.відбивала перехід українського національно- визвольного руху зі стадії культурного українофільства до організованої роботи в масах. Цікава еволюція відбулася в поглядах комуніста В. Винниченка .При визначенні национально-государсвенных форм він виходив з інтересів будівництва соціалізму. У своїй праці «Заповіт» В.Винниченко вважав, що Українське державність є. Її утворив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в Росії. Але існуюча українська державність не може задовольнити потреба національного відродження. Вона не самостійна, не незалежна, вона окупирова Росією, вона покалічена, покалічена, розграбована, але суть її держави є і тримають у собі ідею самостійності, що у визначений час вибухнуть, щоб здійснити неї. Державність є тільки засіб для досягнення мети.
М.Грушевський (1866-1934 рр.) – патріарх укр. політичної думки ХХ ст., талановитий вчений-історик, визначний громадський і політичний діяч, голова УЦР, президент УНР. Грушевський простежував закономірний процес формування укр., народу, як окремої етно – культурної спільноти, всебічно обґрунтував його природне право на свою історію, національну, культурну і власну державність. Народницький зміст світогляду Грушевського визначають ідеї народоправства пріоритету інтересів “маси народної” над інтересами держави. Визначаючи цінність держави “ як культурної і поступової форми” учений вважав, що її можна обстоювати тільки тоді, коли вона дає змогу духовну моральну , економічному і політичному розвиткові громади. Він багато зробив у царині розроблення концепції побудови незалежної української держави, як демократичної республіки «громади-держави » заснованої на засадах рівності, виборності складних структур. Значне місце в його поглядах займає ідея федералізму та місцевого самоврядування.
З вище сказаного: видно, що представники різного напрямків вважали, що державна самостійність- твердження політичної суверенної України є рішучий і єдино можливий фактор національного відродження її народу.
Питання 25.
Националистическое направление в политической мысли Украины конца XIX – начала XX ст. (Н.Михновский, Д.Донцов).
Д. Донцов (1883-1973) – український публіцист і суспільно-політичний діяч. Своя творчість Донцов почав із заперечення традиційного українського націоналізму 19 століття прозвавши його за федералистические, автономічні цілі.
Спираючи на ідеї Макиавели, Ницше він відстоює тезу про придатність більшості способів у безкомпромисной боротьби за виживання нації, чим завоював в умовах бідності політичної думки межвоенной пори прихильність західноукраїнської молоді того часу.
Власну ідеологічну позицію Д. Донцов обґрунтовує в полеміці.Він формує три основних питання «Яка мета нації», «Як здійснити свою мрію», «Хто може завершити цей процес». Відповіддю на них, на погляд Донцова може бути:
- «Незалежність і повний сепаратизм».
- Визнання боротьби, національної революції, як єдиного можливого способу досягнення цієї мети
Твердження «людини нового духу», що здатний реалізувати поставлену мету
Питання 26.
Понятие, структура и функции политической власти.
Влада має таке значення для політики, як матерія для фізики.
Влада – це є можливість і право суб’єкта влади впливати таким чином на об’єкт влади, що останній змушений змінювати свою поведінку тоді коли це протирічить його чітко визначеним інтересам.
Суб’єкти влади – людина-лідер, клас, нація.
Об’єкти влади – людина, соц. та нац. ланки сусп.
Найважливішою характеристикою влади є наявність відносин панування та підкорення між суб’єктом та об’єктом влади. Таким чином:
1. Суб’єкт влади має ресурси, мету, яку може реалізувати через інших людей.
2. Об’єкт влади – те на що впливає суб’єкт влади.
3. Ресурс влади: те, через що суб’єкт влади впливає на об’єкт, примушуючи його змінювати його поведінку.
4 процес влади – це здійснення відносин в якійсь галузі життєдіяльності, або сусп.
5. суб’єкт і об’єкт влади – агенти влади. Відрізняються наявністю ресурсів.
Група утилітарних ресурсів: майно, гроші….
Нормативні ресурси пов’язані з діяльністю адміністрації в можливостях основаних на владі та законах:
1) Ек ресурси 2)політ 3) соц 4) склові 5) інформац 6) демограф 7) культурні 8) правові
Сучасна нація виділяє 2 осн. форми політ влади: 1) політ. влада партій, сусп. організ. та рухів. 2) держ. політ. влада.
Держава має в своєму арсеналі майже увесь перелік ресурсів у суспільстві.
Осн. підходи до теорії влади:
1. Біхевіористська – розглядає владу як певний тип поведінки, застосований на можливості зміни поведінки інших людей.
2. Інструментальна теорія – як використання певних засобів для досягнення мети, завдань.
Структуралістська – влада, як особливі відносини між тими, хто керує і тими, хто підкорюється.
Теологічна теорія – влада, як досягнення певних результатів певної мети.
Кофліктологічна теорія - влада. Як можливість сприйняти рішення, які регулюють розподіл матеріальних благ у конфліктологічних ситуаціях .
Реляціоністська теорія - влада є такі меж особові стосунки, які дають змогу одним людям змінювати поведінку інших.
Функції політичної влади:
1. Інтегративна – ф-ція, напрямлена на консолідацію політ. сил, інтеграцію суспільних і політичних ідей.
2. регулятивна – ф-ція забезпечує створення політ механізмів, їх регулювання, підтримує вольовими методами здійснення ф-цій.
3. мотиваційна – передбачає, що політ влада формує мотиви політ діяльності, підпорядковує ними як загально значущі так і інші мотиви відповідно до політ інтересів сб’єктів володарювання.
Стабілізаційна – зміст пов’язаний з тим що влада націлена на забезпечення стійкого стабільного розвитку політ системи, всіх її структур та громадянського суспільства.