Geum.ru

Лекции по истории зарубежной журналистики: античность

Вид материалаЛекции

Содержание


Біллі про права
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 3. Журналістика Великобританії, Ірландії, Мальти, Гібралтару


Свобода слова і свобода преси на британських островах. Поява перших друкованих газет. Формування робітничого руху і боротьба за дешеву пресу. Нелегальні видання. Чартистський рух. Диференціація преси. Газета “Таймс” як впливовий інструмент урядової політики. Газетно-видавничі корпорації і магнати преси. Пропаганда соціалістичних і комуністичних ідей на шпальтах партійної преси. Розмежування журналістських сил напередодні Другої світової війни. Зміни на газетно-журнальному ринку після війни. Криза преси в 1970-х роках. Зміна медіа-магнатів. Комп’ютеризація британських ЗМІ. Телерадіокорпорація Бі-Бі-Сі. Телеагентство Візньюз. Агентство телехроніки Юпітн. Кабельні мережі КОМПАК і СЕАКОМ. Світове інформаційне агентство Рейтер. Інформаційні агентства Прес Асошіейшн і Ексчейндж Телеграф. Новітні тенденції в розвитку ЗМІ Великобританії. ЗМІ Ірландії. ЗМІ Мальти. ЗМІ Гібралтару.


Бурхлива історія Англії славетна тим, що саме в цій країні врешті-решт було вироблено та удосконалено законодавчі механізми свободи слова і свободи преси, а також створено відомий Білль про права. Ще в ІХ сторіччі король Альфред оголосив, що усякий, хто дискредитує державу, повинен підлягати “покаранню не менш легкому, ніж вирізання язика”. У 1215 році королю Джону була нав’язана так звана “Магна карта”, котру за своєю філософською концепцією можна вважати першоджерелом англійської свободи слова, – але вона свободу слова ще не захищала.

До 1620 року свобода слова отримала відкриту підтримку короля Якова І. Одначе він, тим не менше, попереджав: державні справи “не є темами або предметами для обговорення серед простих людей чи на зборах поспільства”. Люди незнатного походження, казав він, не повинні погано говорити про своїх панів. Особливо небезпечним було розширення друкованого слова, тому що воно було постійним і доступним для багатьох людей. Це підтвердив у 1644 році знаменитий памфлет англійського поета Джона Мільтона “Ареопагітика”, в якій вперше було виголошено лозунг загальної свободи преси, що означав на ділі вимогу свободи для буржуазної преси. Корона почала вимагати, щоб усі нові публікації одержували спеціальний дозвіл, інакше вони могли бути конфіскованими на місці.

Нарешті, в 1689 році як умову сходження на трон Вільям прийняв англійський Білль про права, який утверджував парламентський суверенітет за рахунок королівської влади. Статті Білля розширювали громадянські права, включаючи гарантії проти свавільних арештів і кінець цензури над пресою. Членам парламенту було надано право свободи слова, хоча воно й не розповсюджувалося на тих, хто підпадав під дію законодавчої влади.

Таким чином, виникнення періодичної преси в Англії було підготовлено усім ходом її економічного, соціально-політичного та культурного розвитку. Книгодрукування, що виникло у країні в XV ст., розширення торгівлі, у тому числі міжнародної, процес національного становлення, розвитку й удосконалення єдиної англійської мови в XVІ ст., яке по праву вважається часами Відродження в Англії, створили комплекс передумов для появи періодичної преси.

Попередники газет в Англії в XVІ ст. стали рукописні листки “Ньюс”, що містили відомості про прибуття торгових кораблів, а потім друковані “Баладас оф ньюс” (“Балади новин”). 23 червня 1588 р. виходить номер “Інгліш мерк’юрі” (“Англійського вісника”), котрий інформував читачів про важливі міжнародні події. З цією датою звичайно пов’язується поява періодичної преси в Англії, хоча “Інгліш мерк’юрі” ще дуже мало був схожий на сучасну газету. Нагадували книгу й “Уїклі ньюс фром Італі, Джермані етс.” (“Щотижневі новини з Італії, Німеччини тощо”), які видавалися у 20-і рр. XVІІ ст., однак “Новини” вже мали порядковий номер й дату виходу.

Починаючи з XVІ ст. влада ввела суворий контроль за друкованою справою. У XVІ ст. – XVІІ ст. було прийнято ряд законодавчих актів, що встановлювали кількість друкарень і кількість осіб, яким дозволялось займатися видавничою практикою. Непокора загрожувала жорстоким покаранням. У руках Зіркової палати фактично знаходилася попередня цензура.

Незважаючи на численні заборони, видавнича справа продовжувала розвиватися, чому сприяло введення в першій половині XVІІ ст. тривалих ліцензій на право друкування новин.

У роки, що передували англійській буржуазній революції, Англія була наповнена численними політичними антифеодальними памфлетами. Після революції 1640 р. у країні з’являється багато нових видань, найбільше поширення отримали “вісники” (“mercurius”). “Меркуріус цивікус” мав дату та зазначення місця виходу, був ілюстрований. “Меркуріус Британнікус” (“Британський вісник”, з 1649 р. “Політичний вісник”), що видавався з 1643 р., у 1659 р. надрукував першу в країні рекламу достоїнств чаю. У 1642 р. в англійській мові з’являється слово “газета” (“newspaper”).

У 1641 р. було ліквідовано Зіркову палату, проте англійське законодавство про пресу продовжувало ставати більш жорстким: у 1641 р. були заборонені публікації про палату громад, у 1643 р. введено попередню цензуру.

Після реставрації Стюартів (1660 р.) кількість періодики в Англії зменшилася, але в той же час з’являлися нові видання: “Оксфорд газетт” (з 1666 р. – “Лондон газетт”), що виникла в 1665 р., продовжує виходити й донині.

“Славетна революція” 1688 р. надала англійській буржуазії конституційні гарантії, зафіксовані в Біллі про права (1689 р.). Це значно стимулювало газетно-журнальну справу в країні, тим більше, що в 1695 р. було скасовано цензуру (проте значна кількість обмежень стосовно преси зберіглася). У 1702 р. почала видаватися перша в Англії щоденна газета “Дейлі курант”. У 1709 р. в Лондоні виходило 18 газет загальним накладом 35 прим. на тиждень. Збільшувалася спеціалізація періодики, посилювалося політичне звучання їхніх виступів. Так, уперше наважилася на публікацію матеріалів про діяльність англійського парламенту газета “Джентльменс мегезін” (1731-1754). Початок XVІІІ ст. був пов’язаний з літературно-публіцистичною та видавничою діяльністю видатних англійських письменників Даніеля Дефо (1660-1731), Джонатана Свіфта (1667-1745) та ін.

Англійські видання отримали популярність за кордоном, їх наслідували в багатьох країнах Європи.

Наприкінці XVІІІ ст. в Англії з’являються газети, які протягом багатьох десятиліть і навіть кількох століть визначатимуть обличчя преси в країні. Так, у 1785 р. потреби реклами викликали до життя газету “Юніверсал дейлі реджістер”, яка три роки по тому була перейменована на “Таймс” (“Часи”). Вона поступово стала символом англійського стилю життя. Із 1781 р. виникла традиція випускати по неділях видання для масового читача.

На умонастрої прогресивних сил країни здійснили сильний вплив ідеї Великої Французької буржуазної революції (1789 р.). Незважаючи на те, що британські офіційні кола стали оплотом європейської реакції та осередком контрреволюції, заворушення охопили досить широкі верстви соціальних низів. Яскравим явищем у громадському житті Англії були публікації та поширення творів видатного англійського просвітника Томаса Пейна (1737-1809) “Права людини”, який стверджував ідеали свободи, рівності, братерства.

Співзвучній цьому документові стала спрямованість ряду видань, таких як “Пігс міт” (“Свинячий корм”, 1793-1796) та ряду інших, котрі розповідали читачу про бідування “трудящої частини людства”, виступали на захист французької революції. Відвертим противником Франції виступила заснована в 1789 р. газета “Обсервер” (“Спостерігач”).

У той час підкуп іноземної преси був дуже поширеним. Наполеон намагався використати цей спосіб встановлення контролю над пресою у боротьбі проти головного свого противника й конкурента, яким була Англія. У свою чергу, британська буржуазія пильно стежила за всіма його спробами створити політичний і психологічний плацдарм в англійській громадській думці. Так, у 1802 році англійська розвідувальна служба повідомляла із Парижа в Лондон про те, що агент Наполеона Ф’єв поїхав до Англії із спеціальною місією – знайти доступ до редакторів англійських газет для того, щоб запропонувати їм постійне утримання і тим самим забезпечити собі канали впливу на місцеві уми на користь Франції. З перших днів французької революції в Англії починає консолідуватися й створюватися база проти крамольних ідей з протилежного берега Ла-Манша. Одна з англійських газет виходила під назвою “Антиякобинський огляд”. Прагнучи нейтралізувати пропагандистські виступи своїх англійських противників, Наполеон згодом наказує передруковувати на шпальтах газет імперії усі матеріали профранцузького, пронаполеонівського характеру в Парижі та інших західноєвропейських країнах. З цією метою була заснована спеціальна газета англійською мовою “Аргус”.

У 1811 р. в Лондоні виходило 8 ранкових і 8 вечірніх газет. Якщо в 1753 р. загальний тираж періодичних видань в Англії становив 7 млн. 411 тис. 757 прим., то в 1820 р. – 29 млн. 387 тис. 843. Друковану періодику країни вирізняло велике змістовне розмаїття: у ній публікувалася внутрішня та зовнішня інформація, театральна хроніка, огляди літератури.

На рубежі XVІІІ – ХІХ ст. Англія стає найрозвинутішою капіталістичною країною, але разом із зростанням її заможності відбувалося масове зубожіння трудящих. Уже в 60-і рр. XVІІІ ст. їхній протест вилився в рух луддитів, які руйнували машини й механізми, що стали символом соціальної несправедливості. Разом з численним зростанням пролетаріату (у 20-і рр. в Англії було близько 2 млн. фабрично-заводських робітників, а на середину цього ж сторіччя вони становили приблизно 40% населення) збільшувалася його політична активність, чому значно сприяла преса для трудящих.

Однак створити широку мережу масової робочої преси в Англії було дуже важко через так званий гербовий збір – мито, що береться з будь-якого періодичного видання та вноситься до скарбниці. Після його введення в 1712 р. ціни на газети підвищилися настільки, що вони стали недоступні для англійської бідноти. Якщо, скажімо, газета йшла в роздрібний продаж ціною в 1 пенс, то видавець газети мав наклеїти марку на неї в 3 пенси. Таким чином, витрати видавця з оплати гербового збору перевищували, принаймні, втричі, а в ХІХ сторіччі – у 4-5 разів виручку від роздрібного продажу газети. Значну частину витрат з видання газети власники покривали за рахунок реклами. Газети опинялися в такому становищі, коли вони могли виходити лише за підтримки ззовні. Для редакторів, що добивалися субсидій, кожний уряд тримав на поготові відповідну статтю бюджету і відпущені по ній асігнування. Як правило, стаття бюджету була закритою. Парламент утверджував їх “за рубрикою”, а не конкретним обгрунтуванням. Найчастіше це була рубрика “Витрати міністерства внутрішніх справ”. Ці асигнування вважалися непідзвітними парламенту. Спроби змінити цей існуючий аж до нашого часу порядок безрезультатні. Вони парируються таким мотивуванням: оскільки призначення спеціальних служб міністерства внітрішніх справ полягає в тому, щоб їхні операції велися секретно і успіх операції залежить від ступеня збереження секретності, то і парламент в ім’я вищих інтересів держави не повинен вимагати розкриття цих секретних операцій.

В архівах англійського уряду містяться дуже красномовні документи – відомості на виплату регулярного грошового утримання газетам. Наприклад, у відомості 1792/93 бюджетного року фігурують 9 найбільших англійських газет того часу на чолі з “Дайері”. “Дайері” – 400 фунтів стерлінгів, “Лондон івнінг пост” – 200 фунтів стерлінгів, “Сент джеймс кронікл” – 300 фунтів стерлінгів, “Паблік леджер” – 100 фунтів стерлінгів, “Уайтхолл івнінг пост” – 200 фунтів стерлінгів, “Морнінг геральд” – 600 фунтів стерлінгів, “Оракл” – 200 фунтів стерлінгів, “Уорлд” – 600 фунтів стерлінгів, “Таймс” – 300 фунтів стерлінгів. Замикає цю відомість тільки щойно створена газета “Таймс”. Неважко також помітити, що кошти розподілялися залежно від калібру газети та послуг, які вона надавала уряду в політиці, включаючи й сферу взаємовідносин з іншими державами. Що вимагалося від газет за ці гроші? Щоб вони регулярно публікували заготовлені в канцелярії прем’єр-міністра або в канцеляріях інших міністерств кореспонденції, коментарі, або ж спеціально організовані кореспонденції з інших країн, покликані у вигідному світлі окреслювати зовнішню політику даного уряду.

Коли у Франції почалася революція, то багато ліберально настроєних редакторів англійських газет почали попервах всіляко підтримувати сам факт повалення французької абсолютистської монархії та утвердження рівних прав буржуазного та дворянського класів. Тоді найбільш реакційні представники британського дворянства, які сильно впливали на політичну обстановку в країні, почали в парламенті та в пресі звинувачувати “вільнодумців”, нібито надруковані кореспонденції “написані в комісаріатах нового уряду в Парижі”. Архіви того часу переповнені такими документами. Вони – свідчення розповсюдженого переконання в неминучій фінансовій залежності преси від того чи іншого джерела.

Блискучою ілюстрацією цього служить діяльність лондонської газети “Таймс”. У перші ж місяці після її заснування власник газети був запрошений у міністерство внутрішніх справ, де йому була запропонована регулярна щорічна субсидія в розмірі 300 фунтів стерлінгів в порядку компенсації за публікацію потрібних уряду коментарів і кореспонденцій. Ця практика тривала до 1799 року. У цьому році назва газети “Таймс”, ім’я її редактора зникають з платіжних відомостей міністерства внутрішніх справ. Поширення “Таймс” стало досить солідним для того часу. Середній наклад англійських газет вважався 2 тисячі примірників. “Таймс” уже в перше десятиріччя свого існування зуміла збільшити тираж до 4 тисяч. До початку 20-х років ХІХ сторіччя тираж газети перевищив 7 тисяч примірників, а до 30-х років – 10 тисяч. Коли газета набула репутацію “громовержця”, тобто гучного критика усіх політичних курсів, які не збігалися з лінією її видавця, тираж газети піднявся до рівня 20 тисяч і потім 30 тисяч примірників, що інколи перевищувало поширення інших лондонських газет, разом узятих.

Зростав тираж, зростали й прибутки від реклами. Якщо в бухгалтерських книгах 1815 року у графі “Надходження від реклами” значилося 9 тисяч фунтів стерлінгів, то в 1821 році – 14,5 тисячі фунтів. В анналах Сіті 1812 року видавець “Таймс” Уолтер 2-й значиться як бізнесмен із цілком самостійним значним прибутком (до 10 тисяч фнтів стерлінгів на рік) і характеризується в одному з документів як особистість, яка не стільки потребує підтримки, скільки здатна сама надавати пораду й допомогу іншим.

Герцог Веллінгтон, ставши головою уряду Лондона після перемоги над Наполеоном, намагався встановити довірливі стосунки з газетою і забезпечувати з її допомогою публікацію “правильних” матеріалів. Показово, що Веллінгтон і Уолтер 2-й не значилися в лавах однієї і тієї ж політичної партії. У щоденнику секретаря міністра фінансів за 1834 рік “Таймс” характеризується як єдина лондонська газета, котра має значення і як “лідер серед газет Європи”. Згодом цю практику намагалися продовжити й інші уряди. Система інспірування “Таймс” набула особливо витонченого характеру, коли на службу газеті поставив своє перо талановитий автор передовиць Г.Рів. Його статті відзначалися міткістю оцінок і суджень, глибиною аналізу (особливо щодо фігури імператора Луї Наполеона, який теж спробував підкупити Ріва і “Таймс”, але невдало). Представники міністерств змагалися в тому, щоб привернути увагу і розташування Ріва, і в такий спосіб інспірувати теми й думки для сергових передовиць газети у дусі, бажаному для уряду. Улещування газети владою змінювалося конфліктами, коли, наприклад, напередодні 1820-х років газета була позбавлена навіть такої милості, як публікація урядових оголошень. Але це уже не могло відчутно позначитися на матеріальному становищі газети. Головне досягнення видавця “Таймс” та її популярного редактора тих часів Дж.Барнса полягає в тому, що вони чуйно вловили інтереси і віяння в колах промислової буржуазії, що переживала бурхливого розквіту, так само як і в фінансових центрах Сіті, які ішли в ногу з новим поколінням англійських фабрикантів і заводчиків.

Підтримуючи так звані “нові гроші”, роблячи на них ставку, “Таймс” отримувала і відповідну матеріальну компенсацію, що дозволяло їй бути набагато самостійнішою на відміну від конкурентів. Широке коло рекламодавців давало мзогу газеті не прив’язуватися до якого-небудь певного джерела економічної сили та впливу. Видавці газети посилено створювали кореспондентську мережу за кордоном. Найбільш відомі з цих кореспондентів, на зразок У.Рассела, який створив собі ім’я на репортажах з фронтів Кримської війни, ставали в один ряд з іншими “творцями думок” – редакторами та авторами передовиць “Таймс”. Газета почала виступати в ролі коригувальника урядової політики, хоча траплялися й “проколи”. Напередодні Кримської війни “Таймс” чи не до останнього моменту проповідувала максимальну “обережність” у відносинах З Росією (оскільки ще діяла інерція курсу на всіляке підтримання “стабільності” на континенті, щоб не підірвати вигідну для певних кіл буржуазії торговельну кон’юнктуру). У цей момент лорд Рассел, який щойно пішов з посади міністра закордонних справ, звинуватив видавців “Таймс” у тому, що вони активно працюють на Росію. Після цього тон передовиць почав змінюватися настільки різко, що російський імператор дізнався про зміст англійського ультиматуму Росії саме з газети, яка випередила дипломатичний документ.

Складні метаморфози у зовнішньополітичній позиції видавців “Таймс” були викликані Громадянською війною в США. Газета зайняла двозначну позицію, зовні виступаючи за нейтралітет Англії, але продовжуючи малювати антирабовласницьку Північ у невигідному світлі. Президент Лінкольн розумів, куди схиляється “Таймс”. Коли йому представили Рассела, який приїхав до Вашінгтону в ролі спеціального військового кореспондента (після міжнародних лаврів за висвітлення Кримської війни, яка і газеті принесла репутацію безжального критика усіх негараздів у військовій машині англо-французьких союзників), то Лінкольн заявив йому: “Лондонська “Таймс” є однією з найпотужніших сил у світі. Я радий познайомитися з вами як з її посланником”. Чим більше газета схилялася на бік Півдня, тим важче для Рассела було перебування у столиці Півночі. Він перебирається до Нью-Йорка, де одержує від фінансових тузів Уолл-стріту недвозначну пропозицію: писати про США “більш прихильно” й отримувати за це грошові компенсації від місцевих бізнесменів. Безперечно, що перемога у війні за звільнення негрів Америки від рабства була отримана не завдяки, а всупереч бажанням англійських “творців думок”.

Роль “Таймс” як рупора зовнішньої політики Лондона та інструменту міжнародної дипломатії стала настільки загальновизнаною, що до газети зверталися не лише тоді, коли виникала потреба в інспірованих коментарях, а й для розголошення документів з метою повернути хід міжнародних відносин у той чи інший бік. У цьому смислі особливо показова тактика Бісмарка, який на рубежі 70-х років ХІХ сторіччя прагнув прискорити війну між Прусією та Францією. Знаючи про франкофобські настрої в “Таймс”Ю бісмарк зробив усе, щоб зміст усіх кореспонденцій з Берліна малював французьку сторону в невигідному світлі. Редактору “Таймс” були передані для публікації документи, які повинні були підтвердити версію про намір Франції захопити Бельгію. В умовах, коли франко-пруська війна стала неминучою, ця публікація була покликана ще більше схилити англійську громадську думку на користь Прусії.

Однак привілеї, набуті “Таймс” у період розквіту її впливу та сили, обернулися для неї уразливим боком, коли наприкінці ХІХ сторіччя газета почала втрачати свої позиції з огляду виходу на авансцену англійської політики нових угруповань, які шукали опору в масовій пресі. У спробах підтвердити свою репутацію інструменту великої політики “Таймс” пов’язує свою долю з ризикованими авантюрами. Одна з них була продовженням плану Сесіля Родса, спрямованого на захоплення усієї Південної Африки. Головним об’єктом його устремлінь став Трансвааль, колонізований бурами, – вихідцями з Голландії. Агенти Родса обрали як свою опору вихідців з Англії – уїтлендерів”. Для прикриття англійського вторгнення у Трансвааль потрібна була бездоганна версія, щоб заглушити протести європейських країн. У редакції “Таймс” фабрикується лист немов від “уїтлендерів” із скаргою на свавілля бурів. Тема “жорстокості бурів” була негайно роздута “Таймс”, з тим щоб відволікти увагу європейської громадської думки від військового нападу агентів Родса на бурську республіку. У зв’язку з провалом цієї диверсійної акції, що передувала англо-бурській війні 1899 – 1902 років, публікації “Таймс” опинилися під вогнем викривальної критики. До речі, в англо-бурській війні потрапив у полон майбутній довголітній британський прем’єр Уїнстон Черчілль.

Взагалі, газета робилася і сприймалася “респектабельними” читачами так, наче з її шпальт говорила сама істина. У “Таймс” були свої джерела інформації. Її кореспонденти у країні та за кордоном, котрі друкувалися без імені, були дипломатичними працівниками та високопоставленими особами, у газети була інформація з надр Форін офіс і Сіті, доступна лише їй. Щоранку “Таймс” розкривали, як біблію, і банкір Сіті, і поважний чиновник на Уайт-холлі, і газетний редактор на Фліт-стріт, і сам прем’єр-міністр. “Дезорієнтуючий заголовок у “Таймс” може призвести до падіння уряду”, – завіряли політики.

Ранковий потяг уходив з Лондона у Бірмінгем чи Манчестер, і пасажири з товстими стертими портфелями, що наче галасували: “Ми займаємося бізнесом!”, немов по команді відкривали “Таймс”, як тільки потяг починав рушити. На першій полосі – ділові оголошення. Потім – світські новини, повідомлення про шлюби і урочистості, призначення та панахіди. Новини по країні. Парламентські дебати. Зарубіжні новини. На розвороті – кілька передових статей, листи читачів. Дещо про мистецтво та літературу. І знову бізнес. На останній шпальті – великі фотографії. Майже на всіх сторінках – великі та малі рекламні оголошення.

Споконвіку все в “Таймс” було на своєму місці, і кожен читав, що йому потрібно.

Щоправда, в історії “Таймс” була темна пляма, про яку англійські прихильники цієї газети не любили згадувати. У 1908 році лорд Норткліфф купив газету. Купив без особливої потреби, так, з престижних міркувань, і вона 15 років знаходилася в його руках, що вельми шокувало лондонський “вищий світ”, який втратив свого “незалежного” оракула.

Сильні світу сього відкупили газету і в 1924 році, коли її власником був уже лорд Астор, створили спеціальний комітет опекунів, котрий вирішив, що газета назавжди залишиться у власності одних і тих же осіб і збереже свою блискучу “незалежність”. І все, здавалося б, стало на своє місце, і бізнесмени поспішали з Лондона у Бірмінгем, відчуваючи під собою твердий грунт “Таймс”.

Цей грунт почав коливатися у них під ногами, мабуть, у той час, коли в 1966 році редакція “Таймс” вирішила істотно змінити обличчя газети. На першу полосу були винесені найважливіші новини, тут з’явилися фотографії. Оголошення перекочували на внутрішні шпальта, зникли безіменні кореспонденти. Одним словом, газета стала схожою на інші англійські газети, і специфічний читач “Таймс” з пильною увагою стежив, що ж буде далі.

Власники газети пішли на великі витрати, і замість старого редакційного приміщення з’явився на Прінтінг хауз сквер новий, сяючий склом і сталлю бастіон “Таймс”. І тут-то і виник лорд Томсон зі своїми мільйонами і бажанням володіти “совістю Фліт-стріт”. Після угоди з Асторами газета “вищого світу” закінчила зі своєї “незалежністю”. Новий власник не став змінювати зовнішній вид газети, зберігаючи її “респектабельність” чи принаймні те, що залишилося від неї. Старий читач, як і колись, починав день з “Таймс”, але часто робив гримаси: не те! Нічого не вдієш: не ті часи.

Ще кілька кроків назад газета зробила на рубежі 1980-1990-х років, після придбання її одним з найбільших медіа-магнатів світу Рупертом Мердоком. Але трон, особливо в монархічній країні, не повинен залишатися порожнім. Замість “Таймс” флагманом британської преси стала газета ділових кіл