Geum.ru

Лекции по истории зарубежной журналистики: античность

Вид материалаЛекции
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
“Файненшл таймс”. Лише з 1955 по 1970 роки її наклад зріс удвічі і нині становить більше 200 тис. примірників. Газета кваліфіковано висвітлює економічні проблеми, дає широку політичну інформацію про життя в країні та за кордоном, відводить значне місце кіно, театру, літературі. Хоча політичне обличчя газети – дітища Сіті – очевидне, вона, на відміну від інших видань Фліт-стріт, нерідко займає прогресивну, перспективну позицію. Газета зберігає багато з того, що було характерно для старої “Таймс” і що створювало їй репутацію солідної газети.

Повертаючись до гербового збору, слід відзначити прийняття на початку ХІХ ст. у країні ряду законів, котрі гальмували розвиток робочих видань. Тим не менше саме в цей час з’являються газети ремісників і фабричного пролетаріату. Активну журналістську діяльність проводили прихильники поглядів соціаліста-утопіста Роберта Оуена – оуенівці у газетах “Економіст” (1821-1822) і “Криза” (1831).

Тридцяті роки ХІХ ст. ознаменувались розширенням боротьби робітників Англії за доступну масам дешеву пресу.Першим виданням, котре відмовилося платити гербовий збір, була “Пенсова газета для народу, що видавалася захисником бідняка”, ширше відома як “Пур менс гардіан” (“Захисник бідняка”), яка виходила з 1830 р. накладом 16 тис. прим. Вона закликала до створення політичної спілки робітників і вимагала загального виборчого права.

Незважаючи на постійні переслідування, на середину 30-х рр. щотижневий тираж нелегальних дешевих видань досяг 150 тис. прим. У 1835 р. був дещо знижений гербовий збір, що значною мірою сприяло поширенню в масах ідей чартистського руху, що формувався.

Чартизм (від англ. Слова “charter” – “хартія”) – широкий масовий політично оформлений пролетарський революційний рух, під лозунгом якого обстоювали свої права англійські трудящі в 30-50-і рр. ХІХ ст. Чартизм означав, що пролетаріат вступив на шлях самостійної боротьби, котра велася під прапором Хартії – закону про загальне виборче право.

Найбільш відомою чартистською газетою стала “Норзерн стар” (“Північна зірка”, 1837-1852), що ви ходила накладом 50 тис. прим., форматом великих англійських щотижневиків. Маючи розгалужену мережу кореспондентів, газета містила детальну хроніку чартизму, всебічну й глибоку інформацію про нього.

У другій половині ХІХ ст. ряд англійських видань був пов’язаний з комуністичним рухом (Спілка комуністів створена в Лондоні 1847 р.). З ім’ям міжнародного товариства робітників (І Інтернаціоналу), заснованого в 1864 р., були пов’язані “Біхайв” (“Вулик”, 1861-1876) – впливова газета дондонських тред-юніонів, “Захисник робітника” (1865-1867) – центральний орган Інтернаціоналу, а також ряд інших видань.

У 1853 р. в Англії було скасовано податок на оголошення в пресі, у 1855 р. знищено гербовий збір, у 1861 р. анульовано податок на папір. Ці заходи сприяли подальшому розвитку преси в країні: лише за один рік після відміни гербового збору у Лондоні виникло 26 нових газет, а в провінціях – 81. Якщо в 1829 р. в країні видавалося 308 газет, то в 1891 р. їх стало 2 263, а загальна кількість періодичних видань досягла 4 145.

На рубежі ХІХ – ХХ ст. в Англії відбувається диференціація преси, її поділ на якісну та масову. Провідним якісним виданням стає газета “Таймс” (“Часи”, заснов. у 1785 р., тираж 305,7 тис. прим.), “Файненшнл таймс” (“Фінансові часи”, заснов. у 1888 р., наклад 204 тис. прим.), що відбивали інтереси фінансово-промислових кіл і призначалася для вузької елітарної аудиторії. Заможні читачі групувалия й навколо “Дейлі телеграф” (“Щоденний телеграф”, заснов. у 1855 р., тираж 1,3 млн. прим.). Серед якісної преси ми бачимо й “Манчестер гардіан” (“Вартовий Манчестера”, заснов. у 1821 р., тираж 421,6 тис. прим.; з 1959 р. носить назву “Гардіан” – “Вартовий”).

На початку 60-х рр. ХІХ ст. читацька аудиторія щоденних газет в Англії становила 3% чисельного населення країни, недільних – 12%, журналів – близько 20%. Але в останній третині ХІХ ст., після уведення закону про загальну початкову освіту, з’явилися передумови появи більш широкої читацької аудиторії. Саме для неї й призначався ряд масових газет, котрі вирізнялися низькою роздрібною ціною, великим накладом і величезним обсягом реклами: “Ньюз оф уорлд” (“Новини світу”, заснов. у 1843 р., наклад 4,78 млн. прим.), “Сан” (таку назву носить з 1964 р., тираж 4,05 млн. прим.), “Дейлі мейл” (“Щоденна пошта”, заснов. 1896 р., тираж 1,86 млн. прим.), “Дейлі експрес” (“Щоденний експрес”, заснов. 1900 р., тираж 1,98 млн. прим.), “Дейлі міррор” (“Щоденне дзеркало”, заснов. у 1903 р., тираж 3,26 млн. прим.; з 24 квітня 1985 р. носить назву “Міррор” – “Дзеркало”), “Дейлі скетч” (“Щоденний скетч”, заснов. у 1903 р.).

Виникає одна з основних партій Великобританії – Консервативна (заснов. у 1867 р.), пізніше –Лейбористська (виникла в 1900 р.; у 1981 р. частина лейбористів вийшла з партії й створила Соціал-демократичну партію Великобританії), Ліберальна партія Великобританії (організаційно сформувалася в 1877 р.; у 1988 р. разом з частиною Соціал-демократичної партії утворила партію “Соціальні та ліберальні демократи”), і Комуністична партія Великобританії утворена в 1920 р. (XXXIX з’їзд КПВ, що відбувся в 1985 р., виявив серйозні розбіжності між членами партії, частина котрих була виключена з КПВ; тоді ж утворилася самостійна група комуністів – ветеранів комуністичного руху в країні). Сильні традиції має у Великобританії тред-юніоністський рух (загалом на островах діє 413 галузевих профспілок, 81 профспілка об’єднує Британський конгрес тред-юніонів).

В останній третині ХІХ ст. в Англії знову спостерігається інтерес до соціалістичних ідей, який знизився після розпуску І Інтернаціоналу (1876).

У 1883 р. у країні виникає Демократична федерація (з 1884 р. – “Соціал-демократична федерація”), що оголосила програму, основану на визнанні принципів наукового соціалізму. Її друкованим органом служила газета “Джастіс” (“Справедливість”, 1884-1925), котра брала участь в організації демонстрацій і мітингів робітників. Після розколу Соціал-демократичної федерації з неї виділилася Соціалістична ліга зі своїм друкованим органом “Коммонуїл” (“Загальне благо”, 1884-1895).

На хвилі громадського піднесення виникла газета лейбористів “Дейлі геральд” (“Щоденний вісник”, 1911-1964), позиція якої була більш радикальною, ніж платформа керівництва лейбористської партії, котра утворилася в 1900 р. “Дейлі геральд” користувалася популярністю серед англійських робітників. У роки, що передували першій світовій війні, газета служила форумом гострих політичних дебатів, допомагаючи розгортанню широкого профспілкового руху.

У роки першої світової війни, незважаючи на лозунг “громадянського миру”, у Великобританії вже в 1915 р. почалася смуга страйків, викликаних важкими умовами життя трудящих. Антивоєнні сили країни об’єдналися навколо щотижневика “Колл” (“Поклик”, 1911-1921), котрий видавався представниками створеної в 1911 р. Британської соціалістичної партії.

На розвиток робітничого руху у Великобританії серйозно вплинула Жовтнева революція в Росії. Рух на її підтримку був пов’язаний із створенням Комуністичної партії Великобританії в 1920 р. Першим центральним органом КПВ була щотижнева газета “Ком’юніст” (1920-1923), яка висвітлювала питання теорії робітничого руху. У 1921 р. був заснов. щомісячний робітничий журнал “Лейбор манслі” (“Робітничий щомісячник”). Після закриття газети “Ком’юніст” завдання більш тіснішого об’єднання пропаганди і агітації намагався вирішити щотижневик “Уоркерз уїклі” (“Щотижневик робітників”, 1923-1927), спадкоємницею котрого, у свою чергу, стала газета “Уоркерз лайф” (“Життя робітників”, 1927-1928), що очолила боротьбу безробітних в умовах економічної кризи.

Новим етапом в розвитку комуністичної преси Великобританії та історії КПВ став вихід у світ щоденної газети “Дейлі уоркер” 1 січня 1930 р. (перший редактор – Дж.Кембелл).

У 20-30-і рр. у Великобританії складається газетно-журнальний ринок, який значною мірою зберігся до кінця 50-х рр. ХХ ст. Провідні позиції тут посіли власники найбільших видань: лорд Бівербрук (“Дейлі експрес”), лорд Ротермір (“Дейлі мейл”), лорд Астор (“Таймс”), лорд Кемроз (“Дейлі телеграф”), лорд Кемслі (“Санді таймс” – “Недільні часи”, заснов. у 1822 р., наклад 1,27 млн. прим.) та ін.

Період, що передував другій світовій війні, характеризувався яскраво вираженим розмежуванням політичних сил у країні, що знайшло відображення в пресі. Так, військові амбіції Гітлера підтримував у своїх виданнях лорд Ротермір. Послідовним борцем за мир зарекомендувала себе газета англійських комуністів “Дейлі уоркер”, а також ряд літературних журналів “Сторм” (“Буря”, 1933), “Лефт рев’ю” (“Лівий журнал”, 1934-1938), “Модерн куотерлі” (“Сучасний щоквартальник”, 1938).

Багато англійських журналістів, критиків, публіцистів стали учасниками війни в Іспанії. Там загинули видатні письменники Р.Фокс (1907-1937) і К.Колдуелл (1907-1937).

У 1935 р. Ліга комуністичної молоді заснувала в Англії газету “Челлендж” (“Виклик”). Напередодні другої світової війни ліва англійська преса користувалася великою популярністю. У 1939 р. “Дейлі уоркер” продавала 50 000 прим. щодня, що становило близько чверті накладу “Таймс”.

У складному становищі опинилася преса Великобританії в роки другої світової війни: військова цензура, самоцензура, фінансові труднощі наклали серйозний відбиток на діяльність газет і журналів країни. Найбільший тягар ліг на плечі комуністичної і робітничої преси: репресій зазнала “Дейлі уоркер”, яку влада закрила в січні 1941 р. (лише 1942 р. заборона було знято).

У 1941 р. відділ інформації МЗС СРСР у Лондоні почав видавати щоденну газету “Советские военные новости” і щотижневик під такою ж назвою. За аналогією в СРСР із 1942 р. міністерство інформації Великобританії випускало щотижневик “Британский союзник”. Обмін виданнями припинився в роки холодної війни.

У післявоєнні роки кількість англійських національних і регіональних газет скоротилася, що дуже значною мірою було обумовлено концентрацією і монополізацією у сфері газетно-журнальної справи.

На початок 60-х рр. на 41 прес-концерн Англії припадало 57% загального комерційного обігу 542 газетних підприємств. Більша частина газетно-журнального ринку в цей час була розподілена між групами “Дейлі міррор ньюзпейперс” (Сесіль Кінг), “Одамс прес груп” (А.Дункан), “Рой Томсон ньюзпейперс” (Рой Томсон), “Асошіейтед ньюзпейперс” (Ротермір), “Ілюстрейтед ньюзпейперс” (Джон Еллерман), “Юнайтед ньюзпейперс” (Гарольд Дрейтон), “Вестмінстер прес провіншіел ньюзпейперс” (лорд Каудрей), “Хармсворт ньюзпейперс лімітед” (Гарольд Хармсворт).

Певних втрат зазнали ліві видання (приміром, “Дейлі геральд” (“Щоденний вісник”, заснов. у 1921 р.), ставши в 1964 р. власністю магната преси Р.Мердока, почала виходити під новою назвою “Сан” (“Сонце”) і остаточно втратила зв’язок з робітничим рухом).

На початок 60-х рр. комуністична і робітнича преса Великобританії, окрім газети “Дейлі уоркер”, була представлена журналами “Комент” (виходив з 1963 р.) і “Лейбор манслі” (виходив з 1921 р.), а також органом англійської спілки молоді журналом “Челлендж” (“Виклик”, заснов. 1935 р.). У 1957 р. почав видаватися щомісячний теоретичний журнал англійських комуністів “Марксизм тудей” (“Марксизм сьогодні”).

На середину 60-х рр. завдання об’єднання лівих сил країни продиктували необхідність створення замість “Дейлі уоркер” нової газети. Після дискусії, що розгорнулася з цього приводу в 1966 р., почала виходити газета “Морнінг стар” (“Ранкова зірка”), котра, залишаючись комуністичним виданням, стала виразником поглядів більш широких демократичних шарів.

У 70-і – на початок 80-х рр. у Великобританії продовжували діяти тенденції концентрації та монополізації в в сфері ЗМІ. Із 1920 по 1970 р. кількість англійських газет скоротилася майже на 35%; з 1974 по 1981 рр. замість 1300 провінційних газет стало виходити 800; за 20 років на початок 80-х рр. кількість газет, які не належали концернам або конгломератам, зменшилось з 490 до 220.

На середину 70-х рр. країна пережила серйозну кризу преси, в ряді видань знизився тираж, скоротився прибуток. У цей час поступилися своїми позиціями “газетні королі” старшого покоління, в списку національних газет не стало видань Томсона, Бівербрука, Асторів.

Кризові явища не обійшли й пресу лівих: у 1974 р. наклад “Морнінг стар” становив 45 тис. прим., у 1976 р. – 41 235 прим., у 1979 р. – 34 588.

Королівська комісія з преси на середину 70-х рр. дійшла висновку, що вихід з кризи можна досягти за рахунок впровадження нової техніки та скорочення на 1/3 робочої сили.

Незважаючи на кризові явища, що охопили пресу Великобританії, ряду видань у 70-і рр. вдалося не лише зберегти свою економічну ефективність, а й здобути популярність у широкої аудиторії. Це стосується безкоштовних газет, кількість яких з 1974 по 1981 р. зросла з 194 до 512. Їхня аудиторія на початок 80-х рр. становила 95% населення країни.

Становище ЗМІ у Великобританії пов’язано із специфікою законодавства у країні. Свобода преси вважається таким же правом особистості як право дихати. Його самостійне закріплення в спеціальному правовому акті традиційно вважалося позбавленим будь-якого юридичного смислу. Через це тут немає єдиного документа, котрий звичайно являє собою конституцію, немає законодавчо зафіксованого утвердження свободи преси. Дуже мало й специфічних актів, присвячених ЗМІ, зате в регулюванні їх діяльності дуже велика роль прецеденту, що створює основу для суперечливого тлумачення ряду законодавчих положень, витоки яких слід шукати в глибині історії країни. У Великобританії, як і в інших країнах Заходу, є антимонопольне законодавство, проте одночасно зберігаються й можливості для того, щоб обійти його на законних підставах. Існують закони про дифамацію (наклеп), але саме поняття дифамації не означає брехню. Охороняються інтереси держави, влади, однак немає закону, що дозволяє зберігати в таємниці джерело конфіденційної інформації. Нарешті, існують статутні правила (норми, встановлювані актами парламенту), загальне право, правові норми, що регулюють висвітлення діяльності уряду, парламенту, місцевої влади, бізнесу з тим, щоб урівноважити свободу слова з громадською потребою в їхній нормальній роботі. Є і спеціальні копоративні інститути, які контролюють зсередини діяльність ЗМІ – Бі-Бі-Сі, ІБА, Рада преси, Мовна комісія по скаргах.

Словом, адвокати, котрі обслуговують газети, радять не просто дотримувати букву закону, а й триматися подалі від краю дозволеного чи безпечного, щоб не потрапити під караючий меч правосуддя. Журналіст сам собі ставить питання, не що він повинен написати, а що він може написати, щоб юрист дав добро на публікацію. Ступінь обережності залежить від інструкцій власника, який прагне уникнути дорогокоштовного процесу.

Хоча третя Королівська комісія з преси визначила свободу преси як “такий ступінь свободи від обмежень, що дозволяє власникам, редакторам і журналістам захищати громадський інтерес, публікуючи факти й думки, без яких неможливий свідомий вибір виборців у демократичному суспільстві”, проте відсутність писаної конституції звільнює парламент і суд від конституційного обов’язку стояти на сторожі права засобів масової інформації: повідомляти про все, що являє громадський інтерес. Прагматичний підхід судових лордів добре ілюструє такий вислів: “Поняття “вільни й” загальне і невизначене. Воно набуває конкретного забарвлення залежно від контексту. Порівняйте, наприклад, його використання у словосполученнях “свобода слова”, “свобода кохання”, “свобода торгівлі” і “свободний”, у смислі “безкоштовний”, обід. “Свобода слова” не означає вільне слово, вона означає слово, що не переступає законів про дифамацію, блюзнірство, підбурювання до заколоту і т.п. Це свобода в рамках закону”.

Право журналістів друкованої та електронної преси вимагати суду присяжних (у тих галузях кримінального права, де він ще існує) є важливою процесуальною гарантією проти зазіхань на свободу преси. На відміну від інших країн юридичні гарантії свободи преси у Великобританії мають не стільки матеріальний, скільки процесуальний підмурок. Причому присяжні мають право визнати відповідача невинним незалежно від того, що говорить буква закону. Лорд Девлін прокоментував незвичність ситуації таким чином: “Суд присяжних може вирішувати справу по справедливості, тоді як суддя зобов’язаний виконувати закон і не може собі цього дозволити”.

Незважаючи на надані докази, присяжні звільняли журналістів, коли вони діяли в інтересах суспільства або коли звинувачення проти них носили репресивний характер. Так, у 1977 році поліція передала в суд ряд справ проти репортерів кримінальної хроніки. Юридично справи проти них були бездоганними. Але присяжні виправдали їх, переконані аргументами захисту, що репортери виконували свій професійний обов’язок інформувати громадськість. Тому правоохоронні органи неохоче саджають видавців і журналістів на лаву підсудних, побоюючись, що присяжні всеодно їх виправдають. Приміром, закон про підбурювання до заколоту розглядає “збудження ворожнечі між різними класами підданих її величності” як дію, що має бути покарана в кримінальному порядку. Такого роду матеріали можуть бути знайдені в газетних статтях практчно щодня. Право редактора бути судженим присяжними є єдиною причиною, чому до цього закону не зверталися з 1947 року. Таким чином, існування процесуальної гарантії здійснює лібералізуючий вплив на драконівські закони Сполученого королівства.

Слід відзначити недопущення попередніх обмежень. Журналісти мають право спочатку піблікувати матеріал, а потім відповідати за скоєне. Єдиний виняток з цього права вчинив свого часу Кромвель, який увів систему ліцензування книг і газет, позбавивши тим самим журналістів цього права. Він призначив 27 цензорів, щоб регулювати, що можна і що не можна читати публіці. Мільтон у своїй “Ареопагітиці” порівняв ліцензування книг і газет з бажанням джентльмена не пустити ворон у парк. Діяльність цензорів призвела до скандалів, здирства, залякування, і, нарешті, у 1695 році систему ліцензування було скасовано.

Правило про недопущення попередньої цензури було сформульовано Блекстоуном, одним з помітних авторитетів у юридичній науці: “Свобода преси – невід’ємна властивість вільної держави. Полягає вона в недопущенні попередніх обмежень публікації, а не в свободі від засудження за здійснення дій, що караються у кримінальному порядку. Будь-яка вільна людина має право висловлювати свої почуття публічно, заборонити це означає знищити свободу преси, але якщо вона публікує щось непристойне, шкідливе чи протиправне, вона повинна відповідати за наслідки власної зухвалості”.

У Великобританії, на відміну від США, правило про недопущення цензури захищене слабо. Практично щотижня на закритих засіданнях Високого суду до суддів звертаються з проханням про заборону публікації тих чи інших матеріалів. Видача судових наказів багато в чому залежить від ціннісних орієнтацій суддів.

Існує і поняття свободи від урядового втручання. Якщо міністри уряду не бажають допустити виходу матеріалу, вони повинні просити суд винести відповідну постанову і не мають права самі віддавати такий наказ. Однак існує широка позаправова практика маніпулювання інформацією. Наприклад, під час Фолклендської війни 1982 року між “Туманним Альбіоном” та Аргентиною міністерство оборони Великобританії було єдиним джерелом інформації. Преса могли лише спекулювати з приводу того, наскільки точною була надана їй інформація. Репортажі підлягали цензурі, причому армія спиралася не на закон, а на контроль за засобами зв’язку.

Так зване Д-сповіщення не має юридичної сили, це лише порада, звернена до преси, з боку спільного комітету представників преси і збройних сил. Порушення заборони такого сповіщення не є злочином. Багато ЗМІ робили це безкарно. У галузі ТБ на Бі-Бі-Сі, на відміну від комерційного телебачення, не лежить статутна зобов’язаність безпристрасно діяти в політично чутливих питаннях. Проте в надзвичайних обставинах відповідно до ліцензійної угоди, що є складовою частиною статуту Бі-Бі-Сі, міністр внутрішніх справ має право, у випадку, коли, на його думку, виникла надзвичайна ситуація і доцільно діяти відповідним чином, вводити війська й встановлювати контроль над Бі-Бі-Сі від імені її величності.

Зупинимося детальніше, наприклад, на пункті 13 (4) ліцензійної угоди, що дає право міністру внутрішніх справ забороняти передавати будь-якй матеріал у будь-який час. Це положення не обмежується лише періодом надзвичайних обставин. Єдиною гарантією від політичної цензури є дозвіл повідомляти громадськості, що Бі-Бі-Сі отримала таке припис. Ця юридична гарантія була використана генеральним директором Бі-Бі-Сі лордом Хіллом, коли міністр внутрішніх справ Реджінальд Маудлінгзапропонував не випускати в ефір передачу про дії уряду в Ольстері. Лорд Хілл змусив його взяти назад свої слова, погрожуючи повідомити громадськості причину, чому програма не буде показана. Проте швидше за все чимало репортажів стало жертвою цього припису.У 1981 році парламент поновив угоду до 1996 року, залишивши ці повноваження в силі.

Нагляд за комерційним мовленням здійснює Незалежне радіомовне управління (НРУ), що має широкі повноваження із втручання в зміст програм, що передаються. Ці повноваження були надані НРУ в 1954 році і відображали перебільшені страхи перед можливостями комерційної експлуатації цих засобів. Управління має забезпечити, щоб ніщо з включеного до програми не ображало гарного смаку і не порушувало пристойності, не могло б стати підбурюванням до карних злочинів і призвести до заворушень; а також належну безпристрасність з боку осіб, які готують програми з питань, що викликають політичні або промислові суперечки.

Судді вкрай неохоче втручаються в рішення компетентних професіоналів-цензорів. Загальна установка повною мірою поширюється на дію такої відповідальної групи людей, як правління НРУ. В усякому випадку за 30 років комерційного мовлення жоден генеральний атторней не здійснив такої спроби, хоча має на це право.

Проте виробники програм скаржаться на непряму політичну цензуру через накладення НРУ вето на програми, ідеї та сцени. Генеральний директор НРУ, захищаючи редакторські повноваження управління, висловився вельми красномовно: “Нам дано зуби, щоб ми кусали, а не просто скалили їх”.