Лекции по истории зарубежной журналистики: античность
| Вид материала | Лекции |
- Лекции по истории зарубежной журналистики античность, 1886.51kb.
- Примерная программа дисциплины история зарубежной журналистики федерального компонента, 241.08kb.
- Аннотация программы учебной дисциплины «История зарубежной журналистики» Цели и задачи, 21.86kb.
- Методические материалы к курсу «История зарубежной литературы 20 века» для студентов, 616.47kb.
- Методические материалы к курсу «История зарубежной литературы Средних веков и Возрождения», 702.96kb.
- Программа курса «История отечественной журналистики. Ч. 1-3», 1120.36kb.
- Темы курсовых работ для студентов II и III курсов по истории отечественной и зарубежной, 49.56kb.
- Вестник Московского университета, 327.37kb.
- Особенности сюжетной структуры в авторской сказке и фантастической новелле эпохи романтизма, 321.83kb.
- Методические указания к изучению курса «История зарубежной литературы конца 19 начала, 443.75kb.
Отже, звідтоді, як з’явилася періодична преса, виникла й проблема постачання її інформацією. Далеко не кожна газета могла дозволити собі мати власних кореспондентів за межами міста чи району. Між тим людей цікавили не тільки місцеві новини, але й те, що відбувалося в інших частинах країни і навіть за її межами. Так, на порядку денному усе наполегливіше ставало питання про створення агентств, які відігравали б роль свого роду “газет для газет”. І от з початку ХІХ сторіччя поряд з іменами відомих тоді журналістів-газетярів почали з’являтися імена колективних авторів – інформаційних агентств: французького Гавас (1835 р.), американського Ассошіейтед Прес (1848 р.), німецького Вольф (1849 р.), англійського Рейтер (1851 р.) та інших. За даними ЮНЕСКО, нині національні агентства преси створені і діють більш ніж у 150 суверенних країнах. Їхня кількість зросла останнім часом і продовжує збільшуватись. При цьому діючі агентства далеко не однозначні за своїми характеристиками та масштабами діяльності.
Більшість дослідників журналістики класифікують інформаційні агентства за їхньою можливістю поширювати такі види інформації: а) повідомлення про свою країну для преси своєї країни; б) повідомлення про свою країну для преси інших країн; в) повідомлення про інші країни для преси своєї країни; г) повідомлення про інші країни для преси інших країн.
До розряду світових агентств відносяться ті, які розповсюджують інформацію усіх чотирьох видів у глобальному масштабі. При цьому обов’язковими показниками служать мільйонний обсяг поширюваної інформації (у словах) та кількість країн, де поширюється інформація цього агентства (більше 100). Таких інформаційних агентств на планеті лише п’ять. Це – американські Асошіейтед Прес (АП) та Юнайтед Прес Інтернешнл (ЮПІ), британське Рейтер, французьке агентство Франс Прес (АФП) і російське ІТАР-ТАРС. Останнім часом до них впритул наблизилося китайське агентство Сіньхуа, що поширює свою інформацію в 102 країнах, але до мільйонного обсягу слів ще не дотягує. Думається, називати його світовим інформаційним агентством передчасно. Так само, як і ще одного претендента на високий титул, – японське Кіодо Цусин.
Агентства, здатні поширювати інформацію усіх чотирьох видів у регіональному масштабі, можна віднести до розряду міжнародних регіональних агентств. Серед них Сіньхуа (Китай), Пренса Латина (Латиноамериканське агентство), ТАНЮГ (Югославія), ПТІ (Індія), МЕН (Єгипет) та ін.
Агентства, які працюють з інформацією перших трьох названих видів, можна назвати міжнародними національними агентствами. Серед них – більшість інформаційних агентств європейських країн, японське Кіодо Цусин та ін. Сюди ж слід віднести наше ДІНАУ.
Інші агентства, котрі працюють в основному з інформацією перших двох видів, є національними агентствами.
Інформаційна агентства розрізняються за статусом: державні (наприклад, ДІНАУ), кооперативні (приміром, Асошіейтед Прес, засновниками якого є основні одержувачі інформації – редакції ряду американських газет і журналів), громадські (РІА “Новини”), комерційні (ЮПІ). Головною функціональною ознакою, загальною для всіх агентств, є збирання інформації через власну кореспондентську мережу і поширення через передплату інформації, призначеної насамперед для преси, радіо і телебачення.
Одна з ознак життєздатності агентства полягає в обсязі інформації, що поширюється або на комерційній основі, або на принципах взаємного обміну. Інформаційні служби, що існують на урядові субсидії, звичайно займаються виданням інформаційних бюлетенів, котрі, скажімо, у багатьох країнах Африки, по суті, заміняють щоденні газети. В цілому агентський сервіс без “великої п’ятірки” дуже різновеликий і неоднозначний. Для цієї строкатої картини характерним є спеціалізація кількох сотень агентств у збиранні і розповсюдженні новин, що стосуються вузьких галузей: економіки, туризму, метеорології, науки тощо; збирання і розповсюдження переважною більшістю агентств новин у межах своєї країни; відповідна передплата ними вісників зарубіжних агентств для одержання інформації з-за кордону. На цьому фоні особливо виділяються світові інформаційні агентства, які, по суті, контролюють (у деяких регіонах монопольно) конвейєр новин, якої б галузі людської діяльності вони не стосувалися.
Європейський альянс агентств преси – ЄААП (Alliance Europeenne des Agences de Presse, European Alliance of Press Agencies) – це організація, що об’єднує інформаційні агентства майже 30 країн (по одній від кожної країни). Україна в ЄААП представлена ДІНАУ. Альянс засновано 21 серпня 1957 р. у Страсбурзі на Європейській технічній конференції інформаційних агентств. У його статуті вказано, що це “організація, заснована з метою технічного співробітництва між її членами і в цілях вивчення та захисту їхніх спільних інтересів”. ЄААП має консультативний статус при Економічній та Соціальній Раді ООН та ЮНЕСКО. Вищий орган – Генеральна асамблея, яка скликається щороку в Цюріху. Асамблея обирає Бюро, що складається з президента,трьох віце-президентів і генерального секретаря. Президент ЄААП обирається на один рік з числа віце-президентів. Штаб-квартира секретаріату – Рим (Італія).
Організація інформаційних агентств країн Азії і Тихого океану – ОАНА (Organization of Asia – Pacific News Agencies – OANA). Ця організація об’єднує близько 30 країн, у тому числі ІТАР-ТАРС. Створена за ініціативою ЮНЕСКО в грудні 1961 р. на конференції азіатських національних агентств у Бангкоку, через 20 років реорганізована шляхом створення єдиної системи обміну інформацією між її членами. Одна з головних цілей ОАНА – ліквідація дисбалансу в інформаційному потоці між розвинутими державами і країнами, що розвиваються. Має консультативний статус при ЮНЕСКО. Вищий орган – Генеральна асамблея, яка скликається один раз на 3 роки. Асамблеся обирає Виконавчий комітет, що складається з президента, трьох віце-президентів і п’яти членів, а також секретаря. Штаб-квартира ОАНА знаходиться по черзі в країнах, які обираються для проведення Генеральної асамблеї (до грудня 1987 р. – в Делі, Індія).
Всеафриканське інформаційне агентство – ПАНА (Panafrican News Agency – PANA). Об’єднує інформаційні агентства та служби 40 африканських країн. Конвенція про створення ПАНА була схвалена 11 квітня 1979 р. на конференції міністрів інформації країн – членів Організації африканської єдності (ОАЄ) в Аддіс-Абебі. Почала діяти з 25 травня 1983 р. Її мета полягає в зміцненні незалежності, єдності та солідарності країн Африки, наданні підтримки визвольній боротьбі її народів проти колоніалізму, неоколоніалізму, апартеїду, расизму, сіонізму та всіх форм експлуатації й пригноблення; сприянні обміну між членами ОАЄ об’єктивної інформації про життя країн континенту на основі повідомлень африканських національних інформаційних агентств. ПАНА виступає проти тенденційного висвітлення африканських проблем зарубіжними ЗМІ. Є спеціалізованої організацією при ОАЄ. Не маючи формального консультативного статусу, підтримує тісні зв’язки з ЮНЕСКО. Керівним органом є Міжурядова рада у складі керівників інформаційних агентств і служб 15 держав Африки. Щодня передає інформацію обсягом до 20 тис. слів (більше 100 повідомлень) англійською, французькою та арабською мовами. Має 5 регіональних центрів: у Лагосі (Нігерія) – для Західної Африки, у Кіншасі (Заїр) – для Центральної Африки, у Лусаці (Замбія) – для Південної Африки, у Хартумі (Судан) – для Східної Африки, у Тріполі (Лівія) – для Північної Африки. Входить до складу Координаційного комітету Пулу інформаційних агентств країн, що не приєдналися. Штаб-квартира знаходиться у Дакарі (Сенегал).
Федерація арабських інформаційних агентств – ФАНА (Іттіхад Вікалят аль-Анба аль-Арабія – Federation of Arab News Agencies – FANA, Federation des Agences de Presse Arabe). Це організація, яка об’єднує інформаційні агентства близько 20 арабських країн. Заснована в 1965 р., почала діяти після другої Генеральної асамблеї федерації у Багдаді в квітні 1974 р. Надає матеріальну й технічну підтримку агентствам арабських країн. Має консультативний статус при ЮНЕСКО. Вищий орган – Генеральна асамблея, яка скликається щороку у складі генеральних директорів агентств – членів ФАНА. Виконавчим органом є Бюро, котре обирається асамблеєю строком на 5 років у складі п’яти членів на чолі з генеральним секретарем. Штаб-квартира знаходиться в Бейруті (Ліван).
Інформаційне агентство країн (Перської) Затоки – ВАХ (Вікалят аль-Анба аль-Халідж, Gulf News Agency – GNA). Це регіональне інформаційне агентство утворили країни Перської затоки: Бахрейн, Ірак, Катар, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія. Знаходиться у Манамі (Бахрейн). Угода про створення агентства підписана 10 червня 1976 р. у Кувейті. Почало діяти з 1 квітня 1978 р. Член Пулу інформаційних агентств країн, що не приєдналися.
Організація національних інформаційних служб Латинської Америки – АСІН (Accion de Sistemas Informativos Nacionales – ASIN). Створена в 1979 р. на конференції в Каракасі. Статут АСІН почав діяти 25 квітня 1982 р. Об’єднує інформаційні агентства та урядові служби преси близько 20 країн, а також латиноамериканське інформаційне агентство Пренса Латина. Має статус міжурядової організації. Її мета – широкий обмін інформацією між державами Латинської Америки та англомовними країнами Карибського басейну. Має консультативний статус при ЮНЕСКО. Щодня головна редакція АСІН випускає 4 інформаційних бюлетені обсягом у середньому 15 тис. слів для інформаційних агентств і урядових інформаційних служб країн – членів АСІН. Крім іспанської інформація поширюється англійською мовою для англомовних країн Карибського басейну та арабською для країн – членів ФАНА.Вищий орган – Генеральна асамблея, яка скликається щороку і обирає Керівний комітет, Оперативний та Виконавчий секретаріати. Штаб-квартира знаходиться у Сан-Хосе (Коста-Ріка).
Карибське інформаційне агентство – КАНА (Caribbean News Agency – СANA). Це регіональне інформаційне агентство засноване в 1976 р. на кооперативних засадах власниками великих газет англомовних країн Карибського басейну. Знаходиться у Бріджтауні (Барбадос).
Пренса Латина – ПЛ (Prensa Latina – PL; Agencia Informativa Latinoamericana, S.A.). Це латиноамериканське інформаційне агентство засновано 16 червня 1959 р. як акціонерне товариство за ініціативою Фіделя Кастро. Його центральні служби знаходяться в Гавані (Куба). Це основне джерело іноземної інформації на Кубі, забезпечує новинами більше 100 передплатників. Обмінюється інформацією із 78 інформаційними агентствами світу. Щодня передає 7800 повідомлень іспанською, англійською, французькою та португальською мовами. Спеціальна служба преси випускає щотижня близько 20 матеріалів аналітичного характеру. Випускає 5 інформаційних бюлетенів і 2 щомісячні журнали. Член АСІН і Координаційного комітету Пулу інформаційних агентств країн, що не приєдналися.
Латиноамериканське агентство спеціальної інформації – АЛАСЕІ (Agencia Latinoamericana de Servicios Especiales de Informacion – ALASEI). Засновано 10 жовтня 1983 р. у Мехіко за рекомендацією ЮНЕСКО в рамках Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС) з метою протидії інформаційному засиллю на континенті найбільшьих західних агентств, які перекручували або замовчували події, що відбувалися в регіоні. Фактично почало діяти в 1985 р. Засновники агентства – 10 країн Центральної та Південної Америки. Спеціалізується на інформації аналітичного характеру. Штаб-квартира знаходиться в Мехіко (Мексика).
Пул інформаційних агентств країн, що не приєдналися, – ПУЛ (News Agencies Pool of Non-Aligned Countries, Pool des Agences de Presse des Pays Non-Alignes). Ця організація об’єднує близько 100 інформаційних агентств країн, що не приєдналися. У порядку експеримента Пул почав функціонувати із січня 1975 р. у рамках ТАНЮГ (Белград). Офіційно рішення про його створення прийнято в червні 1976 р. на конференції міністрів закордонних справ і керівників інформаційних агентств країн, що не приєдналися, в Делі. Статут Пулу затверджено в серпні 1976 р. V конференцією керівників держав і урядів країн, що не приєдналися, у Коломбо. Згідно із статутом, Пул будує свою роботу на основі вільного та збалансованого потоку об’єктивної та достовірної інформації, прагнучи утверджувати національну культурну самобутність країн – членів руху неприєднання. Вищий орган – Генеральна конференція, яка скликається один раз на 3 роки на рівні міністрів інформації і керівників інформаційних агентств країн, що входять до Пулу. Конференція обирає Координаційний комітет у складі представників 32 інформаційних агентств країн – членів Пулу, а також ПАНА. Головою комітету стає керівник інформаційного агентства – організатора проведення Генеральної конференції. Із вересня 1985 р. діє служба економічної інформації Пулу – ЕКОПУЛ (беруть участь майже 50 інформаційних агентств). 9 інформаційних агентств – членів Пулу виконують роль регіональних центрів із збирання та поширення інформації: ТАНЮГ (Белград), ПТІ (Індія), Пренса Латина (Гавана), ТАП (Туніс), ІНА (Багдад), МЕНА (Каїр), МАП (Рабат), Антара (Джакарта), АПС (Дакар). Постійної штаб-квартири не має.
Народження інформаційних агентств стимулювало нові винаходи в галузі техніки. У ХХ сторіччі з’явилися електронні засоби масової інформації – радіомовлення і телебачення. За своєю універсальністю, всесвітністю вони проникають у численні куточки планети. За останні півтора сторіччя разом з цими ЗМІ на службу комунікації були поставлені телеграф, телефон, кіно, відео, комп’ютерні банки даних, інформаційні мережі і, нарешті, штучні супутники зв’язку. Справжній “комунікаційний вибух” характеризується, зокрема, такими даними: на земній кулі нараховується більше 30 тисяч радіо- і телестанцій, більше мільярда приймачів, понад 500 мільйонів телевізорів, виходить 8200 щоденних газет загальним накладом 440 мільйонів примірників і 1700 назв книг щодоби. Це означає, що на мешканців планети обрушується гігантський потік новин, причому цей потік наростає з року в рік. Неймовірно швидкими стали й темпи поширення інформації, причому завдяки прямим репортажам журналістів з місця подій, читачі газет, радіослухачі й телеглядачі виявляються ніби очевидцями того, що відбувається часом за багато тисяч кілометрів від них, в інших країнах і на найвіддаленіших континентах. Журналісти вигадали навіть яскравий образ – “інформаційний вибух”, що отримав широкого розповсюдження. Але, якщо вдуматися, цей термін не відображає суті феномену інформації. Будь-який вибух передбачає епіцентр як кульмінацію і потім обов’язковий спад і припинення фізичної дії. Інформаційні процеси, навпаки, розширюються і на планеті, і у Всесвіті.
Масово-інформаційна діяльність у сучасних масштабах, коли склалася глобальна система комунікацій і коли мільйони (а часом і мільярди) людей дізнаються про події у момент їх здійснення,, та ще й отримують коментар до них по гарячих слідах, була неможлива ще яких-небудь сто років тому, і є феноменом ХХ сторіччя. Саме останньому віку ІІІ тисячоліття притаманні масові рухи, масове виробництво, масові комунікації та інші масові процеси і явища. Інформація загалом, і засоби інформування зокрема, дійсно стали масовими. Наприкінці ХХ сторіччя розвиток усіх трьох типів каналів масової інформації завдяки розвитку радіоелектроніки привів до створення єдиної системи журналістики. Сформувався єдиний світовий інформаційний простір, коли міждержавні кордони перестали бути перешкодою для поширення масової інформації. Заміна “холодної війни” розрядкою, а потім і мирним періодом у розвитку людства надало журналістиці іще більш вагому роль у процесах розвитку земної цивілізації. Якщо раніше в умовах ідейно-політичних зіткнень журналістику називали “п’ятою великою державою” або “третьою силою”, то тепер все частіше її стали йменувати “четвертою владою” (окрім законодавчої, виконавчої та судової) завдяки значній ролі в суспільстві через формування масової свідомості у світових масштабах. Ця сила журналістики зумовлена значенням інформації в сучасному житті суспільства. І роль її збільшуватиметься по мірі просування людства до розвинутого інформаційного суспільства, де вирішальним чинником розвитку стануть інформаційні технології. Володіння інформацією та вміння працювати з нею набудуть вирішального значення.
Поява комп’ютера – віха в розвитку людської цивілізації, яку можна порівняти лише з такими подіями, як розвиток мови, початок писемності, відкриття книгодрукування. Але комп’ютер, на відміну від книг та інших друкованих документів, котрі пасивно зберігають закладену інформацію, здатний активно її використовувати. Він може самостійно отримувати інформацію по каналах зв’язку, перероблювати її в нові види та форми, а також застосовувати для управління “на власний розсуд” за допомогою під’єднаних до комп’ютера робочих машин. Цим активно користуються люди багатьох професій, і насамперед журналісти. Інформація немов скріплює різні ділянки соціального середовища. У суспільстві, надто великому для безпосереднього контакту між його членами, засобами придбання, використання, зберігання й передачі інформації є ЗМІ, і, ширше, ЗМК.
Усі способи зв’язку підпорядковуються єдиній меті – отриманню інформації (для індивіда) та передачі інформації (для середовища). Природно, що спільна діяльність людей неможлива без об’єднання на їх основі спільних завдань і цілей, специфічний же розподіл функцій в ім’я досягнення спільних цілей породжує необхідність в координації дій і, отже, у встановленні певних комунікацій та обміні інформацією як між членами групи, так і між групою як соціальним середовищем, і індивідами, які входять у дану групу. Уся інформація, що є в наявності конкретного соціального організму на даному етапі його розвитку, становить інформаційний фонд. У ньому відбувається селекція інформації, її верифікація, накопичення, старіння та відмирання. До інформаційного фонду, який складається поступово й безперервно, входять блоки інформації, виробленої в рамках попередніх соціальних організмів, що забезпечує історичну спадкоємність. У той же час процес включення передбачає обов’язковість своєї специфічної соціальної інформації, що відповідає лише даному соціальному організму. Інструментом формування інформаційного фонду виступає багаточленне та полісемантичне утворення – інформаційний потік, що являє собою інформацію, яка циркулює в суспільстві в даний відрізок часу і яка передається суб’єктом інформаційної взаємодії об’єкту та використовується останнім як універсальний засіб соціальної дійсності. Структурно інформаційний потік складається із щойно виробленої інформації та інформаційних одиниць, “вимитих”з інформаційного фонду інформаційним потоком. Інтенсивність інформаційних потоків не є сталою величиною, проте вона не може бути кількісно виміреною існуючими засобами. З цього приводу С.О.Арутюнов і М.М.Чебоксаров пропонують спосіб непрямої оцінки, що полягає в урахуванні ряду феноменів, в яких виявляється інтенсивність інформаційних потоків, а саме: у загальному обсязі фольклорної традиції та писемних пам’яток, ступені знайомства з ними населення, поширеності грамотності, наявності і густоті мережі періодичних ринків-ярмарок, храмових свят, обсязі поштової кореспонденції, спрямованості її потоків, розвитку й розповсюдження засобів масової комунікації, рухомості населення, що відбивається в статистичних показниках, роботі пасажирського транспорту.
Отже, зростання інформаційних потоків в кінцевому підсумку визначається двома факторами – людським і технічним. При цьому технічний фактор попервах може бути розглянутий як обмежуючий – як показав наш час, здатності людини до виробництва інформації якщо не безмежні, то, в усякому випадку, дуже й дуже великі, і, окрім здорового глузду, людей стримує ще й техніка, яка поки не в змозі забезпечити необхідне для людства виробництво інформації у потрібних масштабах і необхідними засобами. Масова інформація визначається технічним боком справи і залежить від потужності каналів, а вона обмежена тиражами, кількістю сторінок, годинами мовлення тощо – тобто усі параметри діяльності ЗМІ жорстко задані технічними можливостями. З іншого боку, безперервне вдосконалення інформаційних технологій каталізує інформаційні процеси в соціумі, що врешті-решт у сукупності з іншими чинниками має забезпечити якісний стрибок у русі матерії.
Спадковість поколінь, що має місце на практиці, є нічим іншим, як орієнтованою на національний та глобальний рівні інформацією. За цим процесом стоїть реалізація національної та глобальної інформаційних потреб. Інформаційна потреба є стимулом для вилучення з інформаційного фонду тієї чи іншої його частини, інформації конкретних обсягу та змісту. Природно, у даному випадку термін “вилучення” не означає вилучення в звичайному смислі слова, коли дещо вилучається з якогось вмістилища і там більше не знаходиться. Одна з принципових відмінностей інформації якраз і полягає в тому, що її вилучення з інформаційного фонду означає дещо інше, а саме – тиражування: інформація одночасно і вилучається, і залишається, і це тиражування може бути скільки завгодно великим. Звідси випливає висновок: одна й та ж кількістьінформаційних одиниць може задовольняти інформаційні потреби різних обсягів і змістів, і якщо кількість інформаційних одиниць гранична, то кількість інформаційних потреб, які вона здатна задовольнити, практично не має кінця.
Своєрідною вищою ланкою соціального організму виступає цивілізація, яку характеризують прострова стабільність і часова спадковість, котрі у свою чергу основані на інформаційних зв’язках. Останні, на відміну від генетичних, існують у вигляді різних форм комунікацій. Якраз зростання інформаційних потреб зумовлене переходом до інтенсивного, більш прискореного типу суспільного розвитку, що вимагає застосування нових ресурсів, використання нових факторів розвитку. За таких обставин кількість інформації повинна рости набагато швидше, ніж національний прибуток. Свого часу А.А.Харкевич встановив, що потреба в інформації росте приблизно пропорційно квадрату національного прибутку країни. Тому, щоб піднести національний прибуток на 2%, необхідно спочатку забезпечити приріст інформації на 4%.
Інформація стає одним з найважливіших національних ресурсів. Під інформаційними ресурсами тут розуміється вся сукупність документалізованої інформації, яка є в розпорядженні підприємства, регіону, країни або людського співтовариства в цілому. Таким чином,