Geum.ru

Лекции по истории зарубежной журналистики: античность

Вид материалаЛекции

Содержание


Організація Об’єднаних Націй
Служба преси та видавництва
Конвенцію про міжнародне право спростування
Рекомендована література
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
інформаційні ресурси можна визначити як обсяг і зміст інформації, яка може бути вилучена з інформаційного фонду у ході реалізації інформаційної потреби та використана для досягнення конкретної мети конкретного виду діяльності. Інформаційні ресурси залежать від обсягу та змісту інформаційної потреби, через що саме вони, разом узяті, визначають обсяг і зміст інформації, котра повинна бути або буде вилучена з інформаційного фонду.

Використовуючи національні інформаційні ресурси, журналісти на базі новітніх інформаційних технологій виготовляють національний інформаційний продукт. Будучи виробленою й пізніше споживаною, інформація продовжує функціонувати в суспільстві та є, з одного боку, об’єктом споживання, з іншого – сировиною для виробництва знову ж таки інформації. Оскільки поновлення виробництва інформації відбувається в усе зростаючих масштабах, то це не просто відтворення, а розширене відтворення. Закон розширеного відтворення лежить в основі наростання інформаційних потоків, що свідчить про об’єктивність і неминучість цього процесу. З усією гостротою постає питання прищеплення людям інформаційної культури – єдності інформаційних здібностей і творчої інформаційної діяльності, що реалізуються в інформаційній взаємодії суб’єктів у процесі створення, зберігання, перетворення, трансляції, сприйняття та використання інформації в суспільстві. Інформаційна культура передбачає наявність у суб’єктів здібностей, навичок і вмінь під час роботи з інформацією, певних інформаційних потреб і інтересів.

Розвиток інформаційних технологій дає змогу поширювати комп’ютерні мережі, які в сукупності із супутниковим зв’язком долають граничність інформаційних полів як відрізків простору і надають інформаційному середовищу суцільного, глобального характеру. Простір існує скрізь – як абстракція і водночас реальність. У той же час простір внаслідок його конкретизації, локалізації тісно з територіальними рамками. Цей взаємозв’язок досі диктував і поки продожує диктувати територіальну побудову будь-якого соціального організму, будь-якої людської цивілізації. Ось чому нинішня людська інформаційна цивілізація, об’єднуючи в планетарному масштабі засоби масової комунікації, орієнтується на територіальні межі. ЗМІ формують світовий інформаційний простір, який у свою чергу вміщує національні інформаційні простори суверенних і незалежних держав. У світовому інформаційному просторі рух інформації набуває небаченої швидкості та потенційної вседоступності. У зв’язку з цим В.І.Шкляр зауважує, що інформаційний простір не тотожний системі ЗМІ або системі масової комунікації на певному геополітичному просторі. Під національним інформаційним простором слід розуміти, насамперед, структурність і протяжність інформаційного зв’язку суспільства: матеріальні (технологічні) можливості отримання, збереження і розповсюдження інформації на території країни та за її межами за допомогою всіх діючих компонентів національної (загальнодержавної) системи інформації та зв’язку, діяльність якої має гарантоване правове забезпечення.

По ходу справи відзначимо, що намагання багатьох західних вчених передрікати появу нового типу суспільства, побудованого не за територіальним, а за національним принципом, суспільства, в якому національні розбіжності між людьми замінюватимуться інформаційними, є передчасними. Можна казати лише про інформаційний характер, якого набуває суспільство в цілому, а це визначається інформаційним потенціалом країн з розвинутою системою ЗМК. Інформаційни потенціал можна визначити як всю інформацію, котра в разі інформаційної потреби може бути вироблена в рамках конкретного соціального організму за умови оптимального функціонування усіх його підсистем. Точно підрахувати інформаційний потенціал сучасної людської цивілізації неможливо. Його можна оцінити лише непрямим шляхом – приміром, наявними технологічними можливостями (потужністю радіовипромінювання на метровому діапазоні; надсилання сигналів до зірок, де може існувати розумове життя тощо).

З того часу, як у світі з’явилися перші газети, інформація, так само як і засоби її поширення, стала розглядатися як товар, який можна придбати або продати, так само, як продаються продукти харчування, одяг або взуття. Власники газет і журналів (а пізніше – радіостанцій і телевізійних компаній) використовували їх для отримання економічної або політичної вигоди. З утворенням монополій транснаціональних корпорацій у світовій пресі розпочалися процеси концентрації капіталу, централізації преси, утворення газетно-видавничих монополій, великих телерадіокорпорацій. Безконтрольне та орієнтоване на потреби вільного ринку технологічне вдосконалення ЗМІ і ЗМК веде до збільшення існуючих у цій галузі диспропорцій. Нерівноцінність міжнародного обміну інформацією зростатиме, оскільки інформаційно високорозвинені держави значно швидше збільшують виробництво та збут інформації. Концентрація зменшує кількість власників міжнародних інформаційних каналів, внаслідок чого чиясь, як казав колись М.Горький, “кочка зору” починає визначати зміст інформації, що передається по каналах зв’язку. Нові технічні можливості дозволяють невидимо перетинати державні кордони усе більшої кількості країн, у небачено зростаючій мірі втручатися у внутрішні справи інших країн, порушувати їхній інформаційний, національний суверенітет, культурну незалежність, підривати економічну стабільність.

Перша половина ХХ сторіччя характеризується так званим “інформаційним імперіалізмом”. Цей термін, авторство якого належить багаторічному президенту післявоєнної нейтральної Фінляндії Урха Калева Кекконену, означає систему, що склалася в монополізованих засобах масової інформації великих західних країн, і методи, що застосовуються їх власниками та редакторами для пропагандистського забезпечення своєї внутрішньої та зовнішньої політики.

Конкретними проявами інформаційного імперіалізму є: 1) концентрація газет, журналів, радіо і телебачення, а також засобів зв’язку в руках невеликої купки потужних спеціалізованих корпорацій; 2) безпосереднє підпорядкування значної частини засобів інформації та зв’язку багатогалузевим монополіям; 3) відкрите втручання органів держапарату розвинутих країн у сферу інформації; 4) панування транснаціональних корпорацій інформації на світовому ринку новин західного світу; 5) поглиблення диспропорцій у забезпеченні засобами інформації та зв’язку західних держав, з одного боку, та молодих країн, що розвиваються, – з другого.

Перший в історії газетний трест Скріппса виник у США в 1876 році. За ним з’явилися газети тресту Херста, Мак-Корміка, Паттерсона та інші. А сьогодні вже більше половини періодичних видань США належать великим газетно-журнальним концернам (за термінологією ЮНЕСКО – газетним мережами). Іще в 1980 році, як вказувалося в одному з документів ЮНЕСКО, з 1945 року кількість газетних мереж у США, які об’єднують від 2 до 80 щоденних газет і належать одному й тому ж власникові, зросла з 60 до 165. Ці групи контролюють більше 60% усіх щоденних газет, що видаються в країні. У 1985 році найбільша в Сполучених Штатах корпорація в галузі ЗМІ “Ганнет” оголосила про рішення купити компанію “Івнінг ньюз ассошіейшн”, яка володіла шостою за величиною газетою в країні “Детройт ньюз”, кількома місцевими газетами, двома радіо- і телевізійними станціями. До цього моменту імперія “Ганнет” уже володіла 85 щоденними і 38 нещоденними газетами, 14 радіо- і 6 телевізійними станціями.

Аналогічні процеси протікають і в інших провідних західних країнах. Так, в Англії на долю 9 із 111 щоденних газет припадає 60% їхнього загального сумарного накладу. На ринку інформації в цій країні тон задає “газетний король” Руперт Мердок, американець австралійського походження. У Франції найбільш сильні позиції в галузі масової інформації посідає трест Робера Ерсана. Він контролює 40% ринку загальнонаціональних і 20% місцевих газет. У Німеччині більше половини газет і журналів належить десяти концернам (головний з них – концерн, створений Акселєм Шпрінгером).

Докорінні зміни на світовій арені відразу після завершення Другої світової війни, що співпали з винаходом ЕОМ та інтенсивним розвитком інформаційних технологій, створили принципово нову ситуацію – глобального протистояння двох протидежних соціально-економічних систем, які уособлювали в собі СРСР і США. Сполученим Штатам як країні-лідеру інформаційної цивілізації, що прагнула в стратегічному плані об’єднати навколо себе інші територіальні утворення з високим інформаційним потенціалом, конче потрібний був вихід на зовнішньоторговельні ринки. При цьому вирішувалося двоєдине завдання: 1) захистити власні цінності перед насуваючою загрозою комунізму та відповідним чином сформувати світову громадську думку; 2) витіснити із світового ринку інформації колишні колоніальні держави. Відомо, що до Другої світової війни серйозну конкуренцію двом світовим американським агентствам АП і ЮПІ складали інформаційні агентства Англії, Франції та Німеччини як монополісти у сфері комунікації в певних географічних межах. Американська інформація не могла пробитися в Азію, Африку, не кажучи вже про Європу. Між тим доступ до цих регіонів якраз і відкривав шлях до завоювання зовнішньоторговельних ринків. Саме бізнесові та ідеологічні інтереси стояли за сформульованим лозунгом “вільного потоку інформації та ідей, котрий, як стверджували американські пропагандисти, органічно витікав із самої філософії західної демократії і був важливою частиною “всесвітньої боротьби за права і свободи людини”, що мала універсальне значення та служила виключно взаєморозумінню народів.

У перші післявоєнні роки, використовуючи механізм голосування, США вдалося нав’язати ООН та її органам, а потім ЮНЕСКО свою концепцію “свободи інформації”. Так, в одній з перших резолюцій (у грудні 1946 року) Генеральної Асамблеї ООН з даного питання відзначалось, що свобода інформації входить у число основних прав людини, а це “передбачає право збирати, передавати й публікувати відомості скрізь і без перешкод”. Недаремно тодішній держсекретар США Дж.Ф.Даллес казав, що якби йому довелося вибрати лише один головний принцип з тих, на яких грунтується американська зовнішня політика, то він вибрав би принцип “свободи інформації”. Подібна лінія нав’язувалася ЮНЕСКО. За ініціативою США проблема “свободи інформації” була включена до програми діяльності ЮНЕСКО, а в її секретаріаті були створені відділ масової інформації та сектор, що займався “перешкодами на шляху вільного поширення інформації та ідей”. При цьому повністю ігнорувалися зміст інформації та відповідальність за її розповсюдження. У 1948 році в прийнятій Всезагальній декларації прав людини було записано про право кожного вільно “розповсюджувати інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів”. Досі західні теоретики журналістики, фахівці у галузях масової інформації та масової комунікації, соціології, міжнародної юриспруденції тощо посилаються на ці два документи, свідомо змішуючи проблеми особистої свободи й права індивідуального вираження власної думки із розповсюдженням масової інформації.

Та як би там не було, США, користуючись своєю перевагою у кількісній (технічній) стороні міжнародного інформаційного обміну, – особливо після появи інформаційних мереж, банків даних і мовлення посередництвом супутникового зв’язку – нав’язали світовому співтовариству власну модель масових комунікацій, що дало привід, окрім згадки про “інформаційний імперіалізм”, говорити і про “інформаційний колоніалізм” (Індіра Ганді). На погано розвинені в інформаційному відношенні країни полинув потік низькопробних, вульгарних, розрахованих на невибагливий смак програм і видань у поєднанні з комерційною рекламою. Це явище у словосполученні “засоби масової інформації” надало прикметнику “масовий” негативних відтінків. Зміст інформації, що передавалася та передається з іноземних джерел, як правило, відірваний від національної культури, звичаїв, соціально-економічних реалій і є фактором роз’єднання та відчуження народів країн-споживачів. Подібна інформація породжує нереалістичні з економічної точки зору устремління, являє нереальний спосіб життя, сприяє перейняттю зовнішнього блиску і демобілізуюче впливає на дії, спрямовані на розвиток власної країни. І що ще гірше – у погано розвинених в інформаційному відношенні країн немає ніякої іншої можливості, окрім тої, яку їм пропонують ЗМІ західних держав. Останні не лише мають політичну, ідеологічну, технологічну перевагу, а й вилучають величезні прибутки з передачі інформації. Крім насичення світового інформаційного ринку своєю продукцією західні країни продають бажаючим телекомунікаційне, поліграфічне, радіо-, теле- і обчислювальне обладнання та здійснюють контроль за його функціонуванням. Тобто вони переносять в інші країни свою власну систему комунікації – в технічному, організаційному, соціальному та ідеологічному значеннях. Для держав, які мають обмежений доступ до інформаційних ресурсів загальнодоступних банків даних і комп’ютерних мереж, особливо прикрим є та обставина, що значна частина теоретично відкритих даних залишається невідомою для нації. Тим самим обмежується інтелектуальний потенціал та розвиток того чи іншого суспільства. У той же час якщо гіпотетично припустити втечу світових мас-медіа з азіатського, африканського чи латиноамерканського регіонів, то ці країни відразу відчують “інформаційний голод”, оскільки їхніх власних ЗМІ явно недостатньо, щоб задовольнити інформаційні запити багатомільйонного населення.

Оскільки жоден з інформаційних процесів не може бути розглянутий як феномен винятково національного характеру, очевидна потреба міжнародного співтовариства в міжнародних і регіональних угодах у галузі масової інформації. Подібні угоди як прояв правового регулювання міжнародної інформаційної діяльності держав стали актуальними відразу з появою широкомовної техніки передачі інформації за межі національних кордонів ще наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Наприклад, досі діє Конвенція 1936 року про використання радіомовлення в інтересах миру. Однак у зв’язку з нехтуванням американцями інтересів країн, що розвиваються, останні почали вживати заходів щодо обмеження інформаційної експансії.

Поступово у світовому співтоваристві у 1970-х роках визріла концепція нового міжнародного інформаційного порядку (НМІП). Згідно з резолюцією Генеральної асамблеї ООН №149 від 16 грудня 1981 року він тісно пов’язаний з новим міжнародним економічним порядком (НМЕП) і є невід’ємною частиною міжнародного процесу розвитку. Авторами цієї концепції є країни, що не приєдналися, а сам термін уперше прозвучав на нараді цих країн у Коломбо в 1976 році. НМІП має за мету “деколонізацію” сфери інформації у країнах, що розвиваються, та створення демократичних соціальних структур, на основі яких може бути побудована незалежна ендогенна національна система інформації, що забезпечить ефективну участь у міжнародному обміні інформацією країн, що розвиваються, як рівноправних членів міжнародного співтовариства. Як зауважує Я.Пастецька, НМІП вимагає створення незалежних систем інформації у країнах, що розвиваються, головним чином на основі їхньої власної програми соціально-економічного розвитку, власних матеріальних ресурсів, суспільної та культурної традиції. Співробітництво згідно з принципами НМІП повинно бути доповнено принципом “партнерства у розвитку”, переважно через ЮНЕСКО, Міжнародну програму розвитку комунікації (МПРК). Це співробітництво має розвиватися в двосторонньому та багатосторонньому порядку й охоплювати усі країни світу, а не лише ті, що розвиваються. А закладені в НМЕП юридичні принципи повинні регулювати потік інформації у кількісному та якісному відношеннях. Тим самим НМІП підтримує та розвиває нову категорію прав людини – так зване колективне право народу: право на життя в умовах миру, право на розвиток, прогрес, культурну ідентичність, взаємну вигоду.

Основні напрямки діяльності країн, що розвиваються, у галузі створення НМІП становлять: 1) обмеження одностороннього потоку інформації із Заходу; 2) подолання культурного панування Заходу шляхом широкого обміну інформацією та програмами між країнами, що розвиваються; 3) реформа, розвиток і удосконалення власних ЗМІ і ЗМК.

Слід підкреслити, що на межі 1980-1990-х років концепція нового міжнародного інформаційного порядку, принаймні в частині надання слабо розвиненим в інформаційному відношенні країнам допомоги в розвитку інформаційної структури на основі західних високих технологій, особливо супутників зв’язку, зазнала значного уточнення. США, Великобританія та деякі інші держави, відмовившись від правового регулювання обмінів інформацією, вийшли із складу ЮНЕСКО. Нова ситуація вимагала поглибленого аналізу. З одного боку, інформаційна індустрія з її виробництвом електронно-обчислювальної техніки, телекомунікаційного обладнання, пропозицією інформаційних послуг була і є на сьогодні єдиною галуззю світової економіки, що дає прибутки, солідний капітал, розвивається найшвидшими темпами, обганяючи, очевидно, навіть космічну техніку та індустрію. З другого боку, перед очима взірець Японії, яка в деяких позиціях витісняє США з її традиційних економічних “насиджених місць” та є єдиною в світі країною, здатною в короткі строки організувати масове виробництво будь-яких товарів і обновити їхній світовий парк. Або приклад СNN, яка починала з невеликої телестудії, а згодом потіснила трьох американських телегігантів і організувала свою всесвітню службу. І все це в умовах стійкого розподілу світового інформаційного ринку, в той же час гнучкого й прихильного до будь-яких іновацій. Після проведення поглибленого аналізу інформаційної ситуації ряд країн, особливо Азії, де-факто уточнили концепцію НМІП. Новий міжнародний інформаційний порядок, не відмовляючись від ідеалів демократії, під тиском законів “вільного ринку” дещо відступає від благородних норм і принципів, позбавляє слабо розвинені в інформаційному відношенні країни принизливої позиції жебрака з простягнутою рукою. Ці країни починають вести по відношенню до Заходу контрекспансіоністську діяльність у сфері інформаційних технологій. (Звичайно, цим тенденціям міжнародні організації прагнуть надати демократичного характеру – але факт залишається фактом). Ставка на суцільну інформатизацію суспільства вивела Південну Корею, Тайвань, Сингапур, Малайзію, Індію, колишній Гонконг, Індонезію, Таїланд та інші країни Азії в число процвітаючих держав людської інформаційної цивілізації – і все це в короткі строки, за якийсь десяток років. Ці країни, за прикладом Японії, вчасно зрозуміли, що в умовах обмеженості, а часто й відсутності власних національних ресурсів основне їхнє багатство – люди, їх “сіра речовина”. Вони свідомо пішли на направлення здібної, обдарованої молоді на навчання до власників “ноу-хау”, розуміючи при цьому, що багато молоді не повернеться, а ті, хто приїдуть на батьківщину, очолять переміни. Ці представники по-новому мислячих поколінь обіймають ключові посади в своїх країнах. Інформатизація останніх веде до вирівнювання можливостей у виробництві інформації по-різному розвинутих країн. Приміром, якщо за 1980-і роки обсяг виробленої інформації збільшився у провідній “сімці” країн світу (без “восьмої” Росії) у 1,8 раза, то в інших країнах, – у 3,8 раза.

У світі нині діє понад 4 тисяч міжнародних організацій, кожна з яких тією чи іншою мірою оснащена засобами пропаганди своєї діяльності. Отже, ці організації є повноправними діючими особами в процесі міжнародного поширення інформації і здійснюють свій вплив на міжнародну інформаційно-пропагандистську обстановку. Звести разом усі дані, що стосуються пропагандистської діяльності багатьох сотень таких організацій, практично неможливо. Але можна розглянути їхню діяльність на типовому прикладі унверсальної всесвітньої міжурядової організації – ООН.

Організація Об’єднаних Націй (ООН) має у структурі свого Секретаріату відповідні підрозділи: Департамент громадської інформації (ДГІ) і Департамент з обслуговування конференцій (ДОК), у завдання яких входить інформування міжнародної громадськості про діяльність ООН. Служба радіо і телебачення ООН у Нью-Йорку випускає в ефір спеціальні бюлетені новин і тематичні програми. Радіостанція ООН передає щоденні та щотижневі зведення новин із штаб-квартири Організації, її комітетів і спеціалізованих установ, а також репортажі й документальні програми по тематичних рубриках. Радіопрограми ООН передаються 34 мовами світу – значною мірою в розрахунку на наступну ретрансляцію (у запису) національними радіостанціями держав – членів ООН. Служба телебачення ООН забезпечує трансляцію в ефір найбільш важливих заходів у рамках діяльності ООН (засідань Генеральної Асамблеї та ін.), а також готує відеопрограми про різні аспекти діяльності ООН для поширення по запитах її членів. Аналогічну роботу виконує служба кіно.

Служба преси та видавництва ДГІ займається випуском оперативних бюлетенів про засідання органів ООН і повних документованих збірників по всіх розділах діяльності всесвітньої організації. ДОК має видавничу службу, що випускає стенографічні звіти про засідання різних органів ООН у перекладі на іноземні мови. ДГІ відає також інформаційними центрами ООН, заснованими в кожній країні, що є членом цієї універсальної організації. Інформаційні центри поширюють документацію ООН і представляють Секретаріат ООН під час проведення в даній країні тих чи інших заходів, пов’язаних з діяльністю ООН. У спеціальних випадках ООН проводить цілеспрямовані кампанії з мобілізації міжнародної громадської думки на підтримку мети і завдань цієї універсальної організації. Такі кампанії проводяться за рішенням Генеральної Асамблеї ООН.

ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури із штаб-квартирою в Парижі) окрім бюлетенів оперативного характеру випускає близько десятка періодичних видань загального та спеціалізованого типу. “Кур’єр ЮНЕСКО” – щомісячний ілюстрований журнал, що виходить 27 мовами. “Хроніка ЮНЕСКО” – щомісячний бюлетень офіційної інформації про діяльність ЮНЕСКО. Виходить англійською, французькою, іспанською та арабською мовами. Ще випускаються спеціальні бюлетені для працівників музеїв, бібліотек, видавців перекладної літератури, наукових організацій тощо. Ця організація займається дослідною та нормативно-організаційною діяльністю в галузі ЗМІ – зокрема, складає програми міжнародного співробітництва в цій галузі. Тут можна згадати Міжнародну програму розвитку комунікацій (МПРК) і доповідь в ООН голови спеціальної Міжнародної комісії з вивчення проблем ЗМІ в усьому світі Ш.Макбрайда (1980), доповідь до другої сесії Економічної та соціальної ради (ЕКОСОС) ООН, присвячену феномену інформатики (1990). Також економічні комісії ООН – для Європи (ЕКЄ), для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО), для Африки та Латинської Америки – видають щорічник (поки лише для Європи), регулярні бюлетені стосовно проблем цих регіонів.

Проблема правового та політичного регулювання діяльності ЗМІ на міжнародній арені постала відразу, як тільки мовлення через кордони держав стало технічно доступним для всіх учасників міжнародного спілкування. Насамперед регулювання зачепило технічні аспекти діяльності мас-медіа. У 1906 р. на базі Міжнародної телеграфної спілки, заснованої в 1865 р., було створено Міжнародну радіотелеграфну спілку. Держави-учасниці зобов’язалися дотримуватися ряду правил під час експлуатації берегових та корабельних радіотелеграфних станцій, що передавали публічну кореспонденцію. Вашінгтонська радіотелеграфна конвенція 1927 р. поширила міжнародно-правове регулювання радіозв’язку на всі без винятку станції. На мадридській конференції 1932 р. МРС була перетворена на Міжнародну спілку електрозв’язку (МСЕ), яка нині є однією із спеціалізованих установ ООН. МСЕ займається поліпшенням та раціональним використанням усіх видів зв’язку: телеграфного, телефонного, радіо тощо. Його учасниками є більше 160 країн. Штаб-квартира знаходиться у Женеві (Швейцарія).

Серед найбільш вагомих заходів варто назвати Конвенцію про міжнародне право спростування (1962), яка зобов’язувала країни-учасниці передавати своїм кореспондентам та інформаційним агентствам спростування іншої держави на опубліковані або розповсюджені перекручені відомості, здатні завдати шкоди престижу цієї держави або відношенням з іншими країнами; Декларацію головних принципів з питання використання супутників радіозв’язку для вільного поширення інформації, розширення просвіти та розвитку культурного обміну (1972); окрему аналогічну Декларацію, що стосувалася використання штучних супутників для безпосереднього телевізійного мовлення (БТМ) з орбіти Землі на індивідуальні приймачі.

Окрім технічних аспектів необхідно згадати і про міжнародний журналістський рух. З кінця ХІХ сторіччя національні загони цього руху були слабкими, роз’єднаними, а їхні міжнародні професіональні зв’язки носили спорадичний характер. І лише в 1920-х роках, із швидким розвитком ЗМІ, виникла Міжнародна федерація журналістів (МФЖ), заснована в 1926 р. Вона охоплювала представників преси ряду європейських країн та Австралії; роль цієї організації реально окреслилась лише у сфері захисту професійних прав. Незабаром після початку Другої світової війни антифашистські журналісти держав союзної коаліції утворили в Лондоні (1941) нову міжнародну федерацію європейського масштабу. Після війни, підключивши механізми ООН, нова організація зросла до світових масштабів. Вона отримала назву Міжнародна організація журналістів (МОЖ). Її установчий конгрес відбувся 3-8 червня 1946 року в Копенгагені. Штаб-квартира була перенесена з Лондона до Праги. МОЖ займається розробкою етичних принципів роботи журналістів і ЗМІ (наприклад, існує Кодекс журналістської честі, Хартія вільної преси і т.д.), широким обміном професійним досвідом у різних журналістських спеціалізаціях, підготовкою кваліфікованих кадрів у власних школах і центрах (особливо для країн Азії, Африки, Латинської Америки, Океанії), умовами та оплатою праці, побутом і відпочинком журналістів. МОЖ видає десять разів на місяць журнал “Демократический журналист” російською, англійською, вранцузькою та іспанською мовами (заснований у 1953 році, російською виходить з 1961 року), один раз на два тижні інформаційний бюлетень “Новости”, чотири рази на рік кольоровий журнал “Интерпресс-график”російською та англійською мовами (з резюме французькою, німецькою, іспанською та угорською мовами), одан раз на два місяці ілюстрований журнал “Интерпресс-магазин”. Постійно діє ряд секцій і клубів МОЖ – секція журналістів, які пишуть на сільськогосподарські теми, міжнародна фотографічна секція, Інтерпресавтоклуб і т.д. Інтересам підвищення ідейно-політичного та професійного рівня журналістики служать такі акції, як щорічне, ось уже протягом майже сорока років, присудження міжнародних журналістських премій і, починаючи з 1974 року, Почесних медалей Юліуса Фучика, періодичне проведення виставок кращих творів фотожурналістики – “Інтерпрес-фото”, а також міжнародного бієннале гумору та графіки для карикатуристів, гумористів і художників-графіків.

Залучаючи сили науковців і викладачів, які працюють у галузі журналістики, МОЖ вивчає методологічні питання підготовки кадрів. Цим проблемам було присвячено ряд науково-практичних симпозіумів і колоквіумів: “Науково-технічна революція і вимоги до журналіста”, “Сучасна техніка зв’язку: її вплив на журналістську підготовку”, “Особливості підготовки журналістів країн, що розвиваються”, “Удосконалення засобів масової комунікації і новітні тенденції в галузі навчання журналістів”.

Значна увага приділяється виданню на допомогу журналістам спеціальної літератури. Адже журналістика як наука (втім, як і кібернетика, педагогіка, психологія, соціологія, філософія та інші дисципліни, що вивчають процеси масової інформації) має одну мету – оптимізувати управління в різних інформаційних системах. Для досягнення кінцевого результату доцільно використовувати моделювання – один з природних прийомів пізнання та практичної дії. Це обумовлено як з гносеологічної точки зору (коли між суб’єктом і об’єктом ставиться проміжний ланцюжок – модель), так і в прикладному плані (коли моделювання виконує завдання раціоналізації практичної або теоретичної діяльності шляхом її спрямування на модель). В узгодженні з природою ЗМІ та пізнавальною діяльністю журналіста відображення об’єкта уже є його моделюванням. Модель – це система нових знань, зокрема в образній формі. А образ об’єктивної дійсності є не що інше, як уявлення людини. Це уявлення є результатом процесу пізнання і тому не є пасивним, “прикріпленим” до свого предмета, дзеркальним відбитком останнього. Завдяки відносній самостійності уявлення людина може зіставляти його з предметами, чиїм безпосереднім образом воно не є. Тоді відношення адекватності замінюється відношенням подібності, і уявлення може стати моделлю. Останнє можливе тоді, коли предмет уявлення та предмети, з якими ми зіставляємо це уявлення, об’єктивно мають спільне, подібні. Оперуючи таким уявленням, ми можемо виявити спільні властивості, тобто за допомогою уявлення одного предмета ми можемо одержати знання про інші предмети.

Мета журналістики привела відповідно до вироблення насамперед інформаційної моделі, головним завданням якої є фіксація даних про поведінку об’єкта, що моделюється, розкриваючи ті чи інші його функції. Журналістиці властива своя інформаційна модель, яка вирішує подібні завдання. При цьому необхідно зважати на специфіку моделювання: фактично мова йде про широкий спектр понять, оскільки моделювання в редакційній роботі містить “організаційну модель редакції”, “модель внутрішньоредакційної роботи”, “довгострокову модель газети”, “інформаційну модель”, “композиційно-графічну модель”, “модель випуску газети в друкарні”, “модель видання газети за комп’ютерною технологією”, “модель підготовки журналістських кадрів” тощо. По суті, йдеться про систему моделей, які не існують відокремлено, а навпаки – співіснують у тісному взаємозв’язку, взаємозалежності та взаємопроникненні. Так само і якась конкретна модель, приміром, інформаційна, зазнаючи впливу з боку системи моделей, сама має досить складну побудову. Вона може містити структуру змісту як організацію розділів газети за жанровими, тематичними та іншими ознаками, а також тематичну структуру як організацію газетних розділів тільки за тематикою. Це є основною відмінністю між інформаційною та, наприклад, композиційно-графічною моделями, оскільки остання з названих може включати способи розміщення матеріалів на полосах, способи використання зображальних засобів або поєднання художніх і поліграфічних засобів та елементів оформлення.

Для того, щоб зрозуміти багатоаспектність існування інформаційної моделі, необхідно дати її робоче визначення. Як продукт абстрактно-логічного мислення вона є організованою, схематичною, категоріальною, науково обгрунтованою інформаційною системою відображення соціальної дійсності у вигляді конкретних образів, уявлень, словесно-графічних схем, термінологічних систем тощо. Згідно з цим виділяється три рівні газетних інформаційних моделей: перший, або нижчий, – конкретно-образний; другий, або середній, – рівень уявлень; третій, або вищий, – рівень словесно-графічних схем, термінологічних систем. На першому, конкретно-образному рівні, інформаційна модель формується під сильним впливом газетних стереотипів, творчості того чи іншого журналіста. Призначення такої моделі полягає в наслідуванні журналістами, в цілому дописувачами манери авторського письма, образів, які створює автор, конкретна газета. На другому рівні – уявлень – інформаційна модель створюється шляхом огляду багатьох матеріалів на одну й ту ж тему і побудови уявлень про якийсь факт соціальної дійсності. Ця модель найбільш поширена: вона існує або у свідомості журналістів-практиків, або у вигляді певних статей, навіть монографій. Третій, вищий рівень інформаційної моделі, становлять словесно-графічні схеми, термінологічні системи. Подібні моделі можуть являти собою рубрикатори, системи ключових слів тощо.

Моделі другого й третього рівнів можуть існувати у вигляді паперових носіїв і комп’ютерному. В останньому випадку це є банки тематично згрупованих текстів, до яких додаються певні тематичні огляди. Моделі третього рівня, якщо вони базуються на електронних носіях інформації, існують у вигляді розробленої інформаційно-пошукової системи, яка може включати так звані ключові слова, рубрикатори, транзакції і т.д.

Комп’ютерна журналістика, на відміну від традиційної, завдяки використанню новітньої технології дозволяє створювати неординарні інформаційні моделі. Якщо в умовах паперової технології такі моделі мали дискретний характер, тобто були розірваними у просторі й часі, то комп’ютерна технологія на основі систем управління базами даних дає змогу створювати глобальні, єдині у часі і просторі інформаційні моделі.

Порівнюючи інформаційні моделі, які існують у періодиці та електронних банках і базах даних, варто зауважити: суспільство, що користується паперовою технологією, не спроможне обробити і вчасно видати інформацію. В усіх сферах діяльності стає помітною нерівновага між уведенням і виведенням інформації: пропорція 5-13:1 наочно показує обмеженість інформаційної моделі в періодичній пресі. Якщо з п’яти-тринадцяти введених текстів на папері відтворюється лише один, то про моделювання соціальної дійсності на якісному рівні не може бути й мови.

Звичайно, цю тезу не можна абсолютизувати. Недискретні інформаційні моделі з ознакою глобалізму можуть існувати як теоретичні моделі в людській, у тому числі журналістській свідомості, у статтях, навіть монографіях – якщо вони описані. Проте в цьому випадку вони є статичними, нединамічними. А електронні бази даних постійно поповнюються. Така модель весь час розвивається, вона взагалі варіантна (тільки рубрики залишаються постійними). Можна сказати, що в машинній пам’яті існує єдина модель, суспільна.

Вона абсолютно не нав’язується журналістові. Звільнюючи його від важкої фізичної та монотонної розумової праці, машина бере на себе машинне, залишаючи людині людське – тобто творче. Знайомлячись з комп’ютерною інформаційною моделлю, журналісту не треба пристосовуватись, поспішати, боятися щось пропустити або недорозуміти. Він розмірковує, порівнює, класифікує, аналізує й синтезує, інтерполює та екстраполює, щоб самостійно зрозуміти суть моделі. І комп’ютер йому в цьому допомагає. Якщо раптом не вистачить інформації – ЕОМ її дістане, якщо не зі своєї, так із чужої пам’яті, хоча б цей інший комп’ютер знаходився за океаном. Якщо журналіст коливається у визначенні ознак моделі – ЕОМ видасть нову порцію даних у статистично обробленому та більш наочному вигляді.

При всій своєрідності кожного органу журналістики в ту чи іншу історичну епоху, в тій чи іншій країні, серед тих чи інших політичних сил слід виділяти основні історичні типи журналістики, виходячи з їхніх фундаментальних соціально-класових орієнтацій, відповідних їм (хоча зовсім не однозначно і тим більше не дзеркально) ідеологічних уявлень і пропагандованих цінностей. Співвіднесення конкретного журналу або газети, радіо- чи телепрограми до одного з історичних типів – результат високого узагальнення на основі визначення “ядра” позиції та ролі в суспільстві, головної соціальної спрямованості. З часу виникнення журналістики в XVІІ сторіччі за цією ознакою виділяються феодально-монархічна, релігійно-клерикальна, буржуазна, соціалістична “журналістики” з перспективою формування загальногуманістичної журналістики в новій цивілізації, яка має прийти на зміну сучасному суспільству з його посткапіталістичними та постсоціалістичними рисами та властивостями. Варто також мати на увазі, що в конкретних виданнях і програмах можуть поєднуватися риси різних історичних типів (приміром, соціалістичні ідеї проникають в капіталістичні ЗМІ і навпаки), а всередині кожного історичного типу існують різновиди, що серйозно відрізняються (наприклад, демократичні й тоталітарні форми і буржуазної, і соціалістичної журналістики); нарешті, залежно від зміни ролі тієї чи іншої групи та журналістика, що представляє її інтереси, змінює свій характер (феодально-монархічна журналістика періоду формування абсолютизму різко відрізняється від журналістики тих же сил у період піднесення буржуазії і особливо в періоди буржуазних революцій).

Феодально-монархічна преса з’явилася відразу після появи перших газет. Кардинал Рішельє першим інспірував заснування “La gazett”. Характерно, що цей тип преси виник за велінням верховної влади передусім у період формування абсолютистських монархій з метою, кажучи сучасною мовою, ідейно-організаційного зміцнення монархічної абсолютистської влади, коли формувалися потужні централізовані держави. Попервах преса, сприяючи розвиткові держави, поширюючи ідеї освіченого абсолютизму та борячись за їхню реалізацію, відігравала відносно прогресивну роль. Однак по мірі перетворення феодально-монархічного ладу на гальмо суспільного розвитку цей тип преси відверто виявив свою консервативну, а згодом і реакційну сутність. Верховна влада в своїй інформаційній політиці намагалася зберегти монополію на журналістську діяльність для “своєї” преси, обмежуючи за допомогою прямих заборон і цензури опозиційну журналістику.

Релігійно-клерикальна журналістика в епоху феодалізму виступала як носій і проповідник пануючої ідеології, що грунтувалася на релігійному світогляді, і була спільником і “доповненням” феодально-монархічної преси. Освячуючи існуючі порядки, вона навіювала думку про їх надлюдське походження (“промисел божий”) та страшне покарання (вічні муки в пеклі) за зазіхання на них навіть подумки.

Буржуазна журналістика ідеологічно готувала перемогу буржуазних революцій. Саме в цей час проголошується свобода преси, закріплена незабаром у конституціях країн-переможниць. Прагнення проникнути в різні шари суспільства народило безліч типів видань і програм, адресованих різноманітній аудиторії. Головний “вододіл” тут проходить між “якісною” та “масовою” пресою. У той же час формування соціальних новоутворень у суспільстві приводить до появи нових різновидів ЗМІ, в яких часто переплітаються риси “преси низів” і “преси верхів”, що диктується зростанням різноманітних середніх шарів населення. Прагнучи здаватися й реально бути “четвертою владою” буржуазна журналістика відчуває сильний тиск капіталу (через володіння ЗМІ, рекламу, об’єднання підприємців) і тієї держави,, інститути котрої мають можливість впливати на неї через “спрямовану інформацію”, включаючи організовані “втечі інформації”, діяльність PR-служб тощо.

Соціалістична журналістика з перших днів свого існування боролася за встановлення соціалістичного, а згодом і комуністичного ладу. Особливо яскраво вона виявила себе в Німеччині ХІХ сторіччя за часів К.Маркса і Ф.Енгельса та в Росії ХХ сторіччя, коли виникло державне утворення під абревіатурою СРСР. Так само, як і інші типи журналістики, соціалістична журналістика пройшла шлях від прогресу до тоталітаризму, що поступово дискредитувало пропаговані високі ідеї, мрії людства про щастя, і привело до краху – як ладу, так і ЗМІ.

На сучасному етапі міжнародний обмін інформацією позбавляється конфронтаційного духу, що є важливою ознакою зближення між країнами, формування нового клімату у світовому інформаційному просторі, чинником становлення нового міжнародного порядку. Людська цивілізація формує загальногуманістичну журналістику.

Історія і практика світової журналістики в силу соціально-економічних і політичних умов розвитку людства і цивілізацій виробила кілька основних теорій і доктрин. Іще в 1956 році три американські професори – Фред Сіберт, Теодор Пітерсон з Ілінойського університету та Вілбур Шрамм із Стенфордського університету – на кошти Національної ради церков видали книгу “Чотири теорії преси”, в якій обгрунтовуються чотири концепції преси: 1) авторитарну, 2) свободи волі; 3) соціальної відповідальності; 4) тоталітарної.

Основні особливості авторитарної теорії автори визначають таким чином:

а) оформилася в XVI -XVII сторіччях, широко практикується в усіх країнах й донині;

б) виникла із філософії абсолютної влади монарха, або його уряду, або того й іншого;

в) головна мета – підтримувати й проводити політику уряду, що знаходиться у влади, і служить державі;

г) печатку мають право використовувати ті, хто отримав королівський патент чи інший подібний дозвіл;

д) преса контролюється посередництвом урядових патентів, за допомогою гільдій і ліцензій, а іноді цензурою;

е) в пресі заборонена критика політичної машини та осіб, які знаходяться при владі;

ж) преса знаходиться в руках приватних осіб або держави.

Протиставляючи авторитарній теорію преси, основану на визнанні свободи волі, автори визначають такі її основні риси:

а) оформилася й прийнята в Англії (після 1688 р.) і в США, вона впливова і в інших країнах;

б) вона розвинулася з праць Мільтона, Локка, Мілля та з філософії раціоналізму і природних прав людини;

в) основні цілі преси – інформувати, розважати, продавати, але переважним чином допомагати відкривати правду й контролювати дії уряду;

г) пресу має право використати будь-який громадянин, який має для цього економічні можливості й кошти;

д) преса контролюється самодовільним процесом встановлення правди на “вільному ринку ідей”, а також судами;

е) заборонені наклепи, непристойності, зрада у військовий час;

ж) преса належить переважним чином приватним особам;

з) основна відмінність від інших концепцій в тому, що преса є інструментом контролю за урядом і задоволення інших потреб суспільства.

Це основна теорія свободи преси, яка визначає засоби масової інформації як четверту владу після законодавчої, виконавчої та судової. Але і за цією концепцією автори не можуть не визнавати взаємозалежні процеси концентрації капіталу та централізації преси. Невдоволеність аудиторії централізацією преси призвела до істотного падіння тиражів центральних видань, що змусило “ринок ідей” піти на деяке послаблення та намітити тенденцію розвитку регіональної преси. Визнаючи, що трьохвікове існування концепції свободи преси не лише не привело до її торжества, професори висунули тезу про необхідність перегляду цієї точки зору на розвиток преси. Нині, стверджують вони, потрібна нова теорія преси. Цю нову концепцію преси вони називають теорією соціальної відповідальності.

П’ять положень цієї теорії мають забезпечити свободу висловлення думок у пресі:
  1. преса повинна відділяти новини від редакційних статтей, новини від думок. Більше того, преса повинна давати можливість не просто повідомляти факти, а повідомляти про ці факти всю правду. На ділі це означає передусім визнання, що буржуазна преса була й залишається дуже тенденційною, теза про відділення інформації від думок не забезпечує її нейтральності, преса прховує багато фактів;
  2. газета повинна служити форумом для обміну коментарями й критикою. Тому ЗМІ мають надавати місце різним точкам зору;
  3. преса повинна давати представницьку картину різних соціальних груп у суспільстві;
  4. газета повинна роз’яснювати цілі та цінності суспільства;
  5. преса повинна давати повний доступ до всіх проявів розуму.

Теорія соціальної відповідальності не позбавлена проявів авторитаризму. Фактично монополія транснаціональних корпорацій на міжнародну комунікацію, включаючи комунікацію між країнами, що звільнилися, панування цих корпорацій над великою кількістю ЗМІ та їхній вплив майже на всі ЗМІ у світі були особливо відзначені в дослідженні, яке підготувала до VII спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН дослідницька група Фонду Дага Хаммаршельда. Результатом цієї монополії виявилися величезні диспропорції в ресурсах і засобах комунікації і в міжнародному поширенні новин. Осмислення цих явищ привело до появи нових концепцій – “вільного потоку інформації” та “права на комунікацію”.

У світі існує багато фондів та інших організацій, створених на підтримку свободи слова у тоталітарних державах або країнах з перехідною економікою. Лише в США таких фондів близько десяти. В Україні, зокрема, відома діяльність інформаційного прес-центру і бібліотеки організації IREX Промедіа Україна, Фонду Конрада Аденауера, Міжнародного центру “Інтерньюз”, Інституту масової інформації та інших, які ефективно та безкоштовно надають різноманітну допомогу українським журналістам. Невеличкі матеріальні фонди на підтримку культурних заходів, у тому числі і в галузі мас-медіа, мають окремі посольства розвинутих зарубіжних держав, акредитованих у нашій країні.

Розвиток засобів масової інформації привів до появи та становлення світових шкіл журналістики. Як вказує В.І.Шкляр, таких шкіл нараховується 7:
  1. Англо-американська (із впливом на Австралію, Нову Зеландію, Океанію, англомовні країни Азії, Африки, значним впливом на країни Латинської Америки);
  2. Французька (із впливом на франкомовні країни Азії та Африки, частковим впливом на Бельгію та Швейцарію);
  3. Німецька (із впливом на Австрію, частковим впливом на Люксембург, Швейцарію, Нідерланди);
  4. Європейська (Скандинавія, Балкани, Піренеї, Апенніни);
  5. Радянська – пострадянська з частковою переорієнтацією на англо-американську (країни СНД, центрально- та південноєвропейські країни Європи – колишні соціалістичні країни );
  6. Арабська (Близький і Середній Схід, Північна Африка);
  7. Китайсько-японсько-корейська на основі ієрогліфічного письма (із впливом на відповідні країни Азії).

Згідно з цими світовими школами журналістики розрізняються й засоби масової інформації – Європи, Північної Америки, Латинської Америки, Азії, Африки, Австралії та Океанії. Нормативний курс “Сучасна зарубіжна журналістика” розрахований на вивчення особливостей функціонування преси, радіомовлення і телебачення в усіх цих регіонах, ознайомлення студентів з історією, теорією та практикою світових шкіл журналістики.

Визначений редакцією напрямок і побудована на ньому інформаційна політика реалізуються через формування обличчя видання – системи “зовнішніх” ознак, “внутрішнього” змісту, творчих форм вираження його типологічних характеристик. Останні виявляються “зовні” у регулярному проведенні принципово-важливих проблемно-тематичних ліній, що розробляються з прийнятих редакцією соціальних позицій, її ідейних основ. Оскільки тематичне й проблемне поле життя безмежно широке, перше завдання під час визначення проблемно-тематичних ліній полягає у виборі: бути універсальними виданнями або програмами (тобто відображати все розмаїття явищ життя), багатопрофільними (тобто висвітлювати ряд проблемно-тематичних ліній, пов’язаних між собою певним центрируючим напрямком і характером інформації) або спеціалізованими (зверненими до однієї проблемно-тематичної лінії). Крім проблемно-тематичного типоутворюючого фактора слід назвати іще два корінних чинники, що впливають на певний тип видання або програми. Це соціально-політична та аудиторна орієнтованість. Звичайно, при цьому діють й інші типоутворюючі фактори, котрі доповнюють і специфікують прояви головних До відносяться: розрахунковий масштаб регіону поширення; періодичність; жанри, що використовуються. У результаті система журналістики складається таким чином, що виявляються зайнятими практично всі інформаційні “ніші” (за тематикою, позиціями, формами представлення інформації).

Відомо, що розвиток професій історично супроводжувався виробленням норм моралі. Так, приміром, склалися лікарська та педагогічна, дипломатична етика, етика офіцера, вченого, керівника… Це стосується і журналістики, однієї з тих професій, які дуже тісно пов’язані з мільйонами людей, впливаючи на розвиток їхніх інтересів і поглядів, підтримуючи одні суспільні тенденції та відхиляючи інші, формуючи громадську думку. Ролі засобів масової інформації присвячені томи досліджень. У сучасному світі з революційним розвитком інформатики, зв’язку, засобів передачі інформації їхня роль зростає ще більше, пред’являючи, в свою чергу, особливі вимоги до журналістів, їх моральних якостей. Ця, особлива система координат, не має сили закону, але часто виявляється сильнішою за закон. В їх основі такі поняття, як честь, совість, обов’язок, репутація. І це зрозуміло. Про що б не розповідав журналіст, – про економіку чи спорт, екологію чи освіту, молодіжні проблеми чи армію – він завжди втручається у стосунки живих людей; і якщо навіть висвітлює минуле, всеодно висловлює відношення живих до мертвих. Журналістські матеріали в кінцевому підсумку – це ВЧИНКИ редакційних працівників. Моральні або неморальні. Неморальність протипоказана журналістиці так само, як і медицині або юриспруденції. Проте якщо помилки лікаря, за старим англійським прислів’ям, ховає земля, а помилки юриста – в’язниця, то прорахунки газетярів, телерепортерів, радіожурналістів миттєво стають відомими всім. Таким чином, предмет журналістської етики виходить за власне вузькопрофесійні рамки.

Філософи й політики, письменники й соціологи дали багато яскравих визначень преси. І все ж таки одне з найємніших належить К.Марксу, як би до нього зараз не ставились. Він порівнював вільну пресу з відвертою сповіддю народу перед самим собою, з духовним дзеркалом, в якому народ бачить самого себе, “а самопізнання є першою умовою мудрості”. Чисті руки журналіста, чесне його серце – чисте й правдиве це всеохоплююче духовне дзеркало.

Сьогодні, у постіндустріальному, інформаційному суспільстві діяльність ЗМІ серйозно змінюється й технічно. Після трьох перших етапів розвитку (усне мовлення, письмові форми, технічні засоби копіювання тексту та зображення, звуко- та відеоматеріалів) настає четвертий, що грунтується на пануванні електронних засобів – цифрового запису та передачі інформації з використанням волоконно-оптичного кабеля та космічного зв’язку. Настає пора “мультимедіа” в широкому розумінні цього слова, коли “споживач” інформації матиме єдиний комунікаційний пристрій, який з’єднує властивості телевізора, радіоприймача, телефона, електронної пошти. Зв’язок з банками даних, у тому числі й газетними, дозволить за допомогою лазерного принтера отримувати газету, створювану – з урахуванням інтересів і смаків споживача – комп’ютером, що знає, чому віддає перевагу “хазяїн” і виконує його замовлення. Таким чином, сьогоднішній “бродкастинг” перетворюється на майбутній “бродкетч”: виникає парадоксальне явище – індивідуалізована (або демасовізована) масова інформація. Такими є масово-інформаційні прогнози на ХХІ сторіччя.


Рекомендована література:

  1. Арутюнов С.А., Чебоксаров Н.Н. Передача информации как механизм существования этносоциальных и биологических групп человечества. – В ежегоднике: Расы и народы: Соврем. Этнич. И расовые проблемы. – Т.2. – М., 1972. – С.3-20.
  2. Беглов С.И. Внешнеполитическая пропаганда. Очерк теории и практики. – М., 1984.
  3. Беглов С.И. Монополии слова. – М., 1972.
  4. Буева Л.П. Социальная среда и сознание личности. – М., 1986.
  5. Вачнадзе Г.Н. Всемирное телевидение. Новые средства массовой информации – их аудитория, техника, бизнес, политика. – Тбилиси, 1989.
  6. Воробьев Г.Г. Твоя информационная культура. – М., 1987.
  7. Громов Г.Р. Национальные информационные ресурсы: проблемы промышленной эксплуатации. – М., 1985.
  1. Зарубежная печать: Краткий справочник / Под ред. С.А.Лосева. – М., 1986.
  1. Кашлев Ю.Б. Информационный взрыв: международный аспект. – М., 1988.
  2. Коган В.З. Информационное взаимодействие: (Опыт анализа субъектно-объектных отношений). – Томск, 1980.
  3. Коган В.З., Уханов В.А. Человек: информация, потребность, деятельность. – Томск, 1991.
  4. Мащенко І.Г. Глобальне телебачення. – К., 1992.
  5. Мащенко І.Г. Горизонти всесвітнього телебачення. – К., 1991.
  6. Мелещенко О.К. Комп’ютерні і телекомунікаційні технології як гарант інтеграції журналістики України в світовий інформаційний простір. – К., 1998.
  7. Мелещенко О.К. Паперові та електронні інформаційні моделі. – К., 1995.
  8. Моисеев Н.Н. Слово о научно-технической революции. – М., 1985.
  9. Москаленко А.З. Вступ до журналістики. – К., 1997.
  10. Москаленко А.З., Губерський Л.В., Іванов В.Ф., Вергун В.А. Масова комунікація. – К., 1997.
  11. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. – К., 1996.
  1. Печать зарубежных стран (Западная Европа, Америка, Австралия). – М., 1962.
  1. Прохоров Е.П. Введение в теорию журналистики. – М., 1995.
  2. Суханов А.П. Мир информации: (История и перспективы). – М., 1986.
  3. Українська журналістика: Вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. – Вип.І. – К., 1996.
  4. Українська журналістика: Вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. – Вип.ІІ. – К., 1997.
  5. Українська журналістика: Вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. – Вип.ІІІ. – К., 1998.
  6. Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. – Вип.І. – К., 1997.
  7. Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. – Вип.ІІ. – К., 1998.
  8. Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. – Вип.ІІІ. – К., 1999.
  9. Ученова В.В. Беседы о журналистике. – М., 1985.
  10. Чічановський А.А., Шкляр В.І. Світ інформації: особистість, суспільство, держава. – К.; М., 1995.