Geum.ru

Лекции по истории зарубежной журналистики: античность

Вид материалаЛекции
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 2. Засоби масової інформації країн Європи.


Вирішальна роль європейських країн у становленні та розвиткові журналістики. Загальна характеристика засобів масової інформації країн на європейському континенті. Провідні газетно-журнальні монополістичні об’єднання в сфері ЗМІ європейських держав. Транснаціональні корпорації в Європі. Вплив Європейського права на становище ЗМІ.


Європі належить вирішальна роль у становленні та розвиткові журналістики, а також її подальшому розповсюдженні в світі. Окремі початки капіталізму виникли в деяких містах Середземномор’я, на території сучасної Італії, ще в XIV – XV століттях. І не випадково саме тут і саме в цей час отримали поширення перші комерційні і торговельні відомості, які підприємливі поштмейстери та купці почали розсилати зацікавленим передплатникам за певну плату. Ці рукописні відомості, покликані, з одного боку, приносити видавцям певний прибуток, а з другого боку, – служити розвитку комерції, і слід, напевно, вважати першими буржуазними журналістськими підприємствами, або, точніше, їхніми прообразами.

Умови для подальшого розвитку подібних підприємств з’явилися на початку XVI сторіччя, коли в усій Західній Європі відзначається початок капіталістичної ери. Щоб задовольнити потреби народжуваної європейської буржуазії в торговельній і комерційній інформації, журналістика поступово бере на своє озброєння друкарський верстат І.Гутенберга, відомий уже із середини XV сторіччя, але застосовуваний передусім для видання книг. На початку XVІІ сторіччя з’являються перші друковані газети у Німеччині, Франції, Голландії, Швейцарії тощо. 1620-1630-і роки – час появи перших щотижневих газет розміром з аркуш письмового паперу, які деякий час співіснують з рукописними інформаційними органами. У 60-і роки XVІІ сторіччя створюються перші журнали – спочатку у Франції, згодом в Англії, Італії та Німеччині. На відміну від друкованих і рукописних газет, що виступали носіями плинної актуальної інформації, перші журнали створювалися виключно як науково-філософські або літературні видання. Частіше за все вони публікували огляди книг з філософії, природничих наук або літературні твори.

У 1661 році у Німеччині з’являється перша в світі друкована щоденна газета “Лейпцігер цайтунг”. Однак становлення щоденної преси як особливого журналістського інституту відбувається в цілому значно пізніше. Так, перша англійська щоденна газета “Дейлі курант” була заснована лише в 1702 році, а перший щоденний французький друкований орган “Журналь де Парі” – у 1777 році. Проте усі ці газети не витримали іспиту часом, і нині найстарішою в світі щоденною газетою, котра видається й донині, є “Вінер цайтунг”, заснована в 1703 році. Друковані та рукописні періодичні видання XVІІ сторіччя ведуться в основному на комерційній основі і, таким чином, розвиваються у руслі капіталістичного підприємництва. При цьому значну площу вони відводять комерційній інформації та рекламі. Уже в перших англійських періодичних виданнях і французькій “Газетт” Теофраста Ренодо були введені відділи платних оголошень. Звідтоді реклама, що публікувалася за плату, виступає невід’ємним постійним атрибутом преси. Стосовно суспільства в цілому реклама сприяла організації капіталістичного виробництва та розподілу товарів і таким чином перетворилася на своєрідний регулятор капіталістичної економіки. Як бачимо, у сфері економіки вся (або майже вся) преса періоду зародження капіталізму виступала буржуазним інститутом.

У політико-ідеологічній сфері все було інакше. Оскільки буржуазні виробничі відносини ще не стали домінуючими, вони поки не визначали ідеологічного та політичного напрямку журналістики в цілому. Більше того, усі перші друковані органи виходять з дозволу і під наглядом феодальної влади, а іноді, як паризька “Газетт”, і за безпосередньої участі монархів і церковної верхівки. У силу цього рання газетна періодика, як що і не підтримувала абсолютизм, то, прийнамні, не виступала проти нього відкрито. До тогож в умовах абсолютистської цензури преса ще не могла стати політичним та ідеологічним знаряддям буржуазії. Роль такого знаряддя, особливо в періоди перших революційних виступів буржуазії, взяли на себе неперіодичні безцензурні видання – листівки, брошури, памфлети. Своїми памфлетами проти тиранії видатний діяч англійської буржуазної революції XVІІ сторіччя Джон Лілберн, по суті, уперше створив взірець політичної буржуазної публіцистики в її, поки ще, “неперіодичній формі”. У вигляді памфлета з’явилася в 1644 році знаменита “Ареопагітика” англійського поета Джона Мільтона, в якій вперше було виголошено лозунг загальної свободи преси, який означав на ділі вимогу свободи для буржуазної преси. Велика французька буржуазна революція наче підбила риску під цілим періодом у розвитку журналістики. Вона породила небачену досі політичну періодику революційно-демократичного напрямку. Засновником останньої став Жан-Поль Марат, який видавав газету “Публіцист париз’єн”, перейменовану на “Амі дю пепль” (“Друг народу”), а після вбивства Ж.-П.Марата – на “Газету французької республіки”. Ця газета незмінно виступала під лозунгом свободи, рівності й братерства.

Період від Великої французької буржуазної революції кінця XVІІІ сторіччя до Паризької Комуни 1871 року характеризується, з одного боку, перемогою та утвердженням капіталізму в найбільш розвинутих районах світу, і, з другого боку, відступом європейських періодичних видань на другі ролі порівняно з бурхливим розвитком американської журналістики. У першій половині ХІХ сторіччя американці дещо відставали від європейців у створенні, наприклад, інформаційних агентств, проте в реформі рекламної справи в пресі, у створенні газетно-журнальних об’єднань вони йшли поруч і поступово випереджали конкурентів завдяки більшим капіталовкладенням у періодику.

У першій половині ХХ сторіччя концентрація ЗМІ призвела до зосередження газет і електронних засобів у руках вузької групи концернів і державно-монополістичних підприємств. Починаючи з 1950-х років, монополія на ЗМІ почала набувати все більш транснаціонального характеру. Основні ознаки цієї монополії полягають або у розміщенні виробничих філій за кордоном, або у створенні за кордоном власних опорних баз із збуту своєї продукції, або у поєднанні цих двох варіантів, так само, як і в спільному здійсненні з місцевими компаніями обох названих вище функцій чи у фінансовому контролі над діяльністю компаній за кордоном. Фактично півсотні монополій-гігантів контролюють інформацію ряду світових інформаційних агентств, виробництво 80% тиражу щоденних газет, 90% радіопотужностей міжнародного діапазону, 95% потужностей телебачення на 4/6 земної кулі.

Із цих 50 прес-спрутів понад 15 мають американську приналежність (агентства ЮПІ, АП, радіотелевізійні корпорації Ен-Бі-Сі, Ей-Бі-Сі, Сі-Бі-Ес, всесвітня служба кабельного телебачення Сі-Ен-Ен, газетно-журнальні концерни “Тайм інк.”, “Скріппс – Говард”, “Таймс – Міррор”, “Херст корпорейшн”, “Нью-Йорк таймс Ко”, “Коулс”, “Чікаго триб’юн Ко”, “Вашінгтон пост-Ньюсвік”, “Ньюхауз ньюспейперс”, “Ганнет ньюспейперс” тощо), 14 (включаючи райони півдня Африки та Океанії) – англосаксонську (газетно-журнальні концерни “Інтернешнл паблішінг корпорейшн”, “Рой Томсон організейшн”, “Асошіейтед ньюспейперс”, “Юнайтед ньюспейперс”, “Пірсон Лонгман”, агентство Рейтер, радіотелевізійна корпорація Бі-Бі-Сі, телеагентство “Вісньюс” тощо), 6 – французьку (агентство АФП, радіотелевізійна служба ОРТФ, газетно-журнальне об’єднання “Франс едісіонс е паблікасьйонс”, газетні групи “Ашетт”, “Дель Дука”, Ерсана), 4 – японську (радіотелекомпанія Ен-Ейч-Кей, газетні концерни “Асахі”, “Іоміурі”, “Майніті”), 3 – німецьку (концерни “Аксель Шпрінгер і Ко”, “Бертельсманн”, “Грунер унд Яр”), а інші діють у межах таких країн, як Бельгія, Голландія, Бразілія, Італія, Швеція, Канада тощо.

Одним з перших шлях “транснаціональному” бізнесу проклав канадець Р.Томсон. Ще в 1920-і роки він здійснив уніфікацію усіх сторін газетної та радіотелевізійної справи. Перенісши фордівський метод у галузь преси, Томсон, за фиразом його біографів, “скупив на корені” багато видань у різних країнах і об’єднав їх під дахом загальної організації, що впроваджувала уніфіковане поліграфічне обладнання й “заготовки” репортажних матеріалів, коментарів, нарисів і т.д. У результаті цей “Форд преси” став власником 183 газет, 172 журналів, 16 теле- і 11 радіостанцій, 7 книжкових видавництв, 15 друкарень у 21 країні світу, в тому числі в США, Канаді та Англії.

Його попередниками вважаються інформаційні агентства Великобританії (Рейтер), Франції (Гавас), Німеччини (Вольф), які ще в 1873 році уклали картельну угоду про розподіл світу: кожне з них отримало свою сферу впливу. Після Першої, а надто після Другої світових воєн вони змушені були впустити на ринки збуту новин американських конкурентів з АП і ЮПІ, концернів Г.Люса, “Рідерс дайджест” та ін. Ще напередодні 1920-х років гігантською фабрикою “транснаціональної” кінопродукції став Голлівуд. У той час американські фільми були головною “духовною їжею” 85% кіноглядачів земної кулі. Дві третини прибутків від експорту кінопродукції Голлівуда надходило з Європи. “Гідним” спадкоємцем канадця Роя Томсона став австралійський медіа-магнат Руперт Мердок, який шляхом брудних махінацій, правдами і неправдами ставав власником газет і журналів, радіо- і телестанцій. Його завоювання американського медіа-ринку виявилися настільки великими, що він перевищив квоту, встановлену американською Фемідою для іноземців. У 1985 році Руперт Мердок змушений був прийняти громадянство США, щоб зберегти американську частину своєї медіа-імперії.

За нормами ЮНЕСКО, видання 200-250 примірників періодичних видань на 1000 чоловік населення робить конкретну країну цілком забезпеченою в інформаційному плані. У Старому Світі до цієї категорії сьогодні можна віднести близько 30 західноєвропейських держав. Колишні соціалістичні країни та СРСР нині переживають трансформацію суспільства, і їхній економічний стан не дозволяє ефективно розвивати національні системи ЗМІ. В Європі та світі добре знані газети “Таймс” і “Файненшнл таймс” (Великобританія), “Монд” і “Фігаро” (Франція), “Вельт”, “Зюддойче цайтунг” і “Франкфуртер альгемайне цайтунг” (Німеччина), “Суар” (Бельгія), “Телеграаф” (Голландія), “Паїс” (Іспанія), “Корр’єре делла сера”, “Репуббліки” і “Месаджеро” (Італія), “Дагенс нюхетер”, “Свенска дагбладет” і “Афтонбладет” (Швеція), журнали “Шпігель” і “Штерн” (Німеччина), “Парі-матч” (Франція), “Камбіо-16” (Іспанія), радіотелемовні служби: Великобританії – Бі-Бі-Сі, Франції – ОРТФ, Німеччини – АРД, ЦДФ, РТЛ тощо. Європейські засоби масової інформації спрямовані на задоволення запитів різноманітної аудиторії. Національні еліти виховуються на кращих зразках якісної журналістики, масовий споживач цілком задовольняється популярними виданнями. В Європі та світі, крім щоденних, щотижневих та іншої періодичності видань, існують недільні видання: “Санді таймс”, “Санді телеграф” (Великобританія), “Юманіте діманш” (Франція) тощо. Їх не слід плутати із щотижневиками журнального типу: адже перші значною мірою висвітлюють події попереднього суботнього дня, в той час як другі носять більш щирокий, переважно коментаторський характер. У тих європейських країнах, де існує центральна преса (Англія, Франція, Італія, Іспанія і т.д.), роль якої дуже часто виконують столичні газети, місцеві періодичні органи зосереджуються виключно на локальних темах. До речі, ця обставина створює “додаткові” умови для існування “змішаних якісно-масових видань. Там, де немає центральної преси (наприклад, у Німеччині), локальні видання висвітлюють не лише місцеві, а й загальнонаціональні події, публікують міжнародну інформацію. Для цього вони широко використовують матеріали інформаційних агентств, надаючи їм інколи до двої третин нерекламної площі номера. У виробництві літератури та аудіовізуальних матеріалів на європейському континенті провідне місце належить концернам “Бертельсманн” (Німеччина), “Лонгман” (Великобританія) і “Ашетт” (Франція). Для здійснення координації міжнародного обміну телевізійними програмами західноєвропейські країни у 1954 році в рамках Європейської спілки радіомовлення створили організацію Євробачення. У 1961 році телемовні організації соціалістичних країн утворило Інтербачення, і з цього ж року між двома організаціями розпочався обмін передачами. Сьогодні ці організації не конфронтують, не займаються зовнішньою пропагандою, а спільно працюють над втіленням у життя ідеї інтегрованої Європи.

Як відзначає А.З.Москаленко, який ще в 1994 році взяв участь у панєвропейській конференції з питань єдиного інформаційного простору, комунікаційні об’єднання, їхня транснаціоналізація ніколи за своїм політичним характером не відповідали тим процесам, які відбуваються в інших сферах суспільства. Результати такого процесу виявилися напрочуд драматичними для багатьох регіонів сучасного світу. Перед державами, котрі стали на шлях демократії, виникла особлива проблема, що стосується деяких негативних наслідків: витіснення національної специфіки із власного інформаційного простору. Проте міжнародна концепція державного суверенітету передбачає право будь-якої держави бути в ній господарем, визначати політику в цій галузі.

Ця ідея випливає із світової тенденції: активного розвитку національних законодавств у галузі ЗМК. Розвиток нормоутворення, зокрема, в західних країнах, іде шляхом утвердження принципів вільного ринку, нерегламентованого використання засобів масової комунікації (США, Японія, Великобританія) з одного боку, і обмеженого державного регулювання – з другого (більшість західноєвропейських країн, а саме, Німеччина, Франція та інші). Обидва напрямки впливають на міжнародну нормотворчість і дають можливість знаходити компроміс міжнародного та регіонального характеру.

Європейська конвенція з прав людини була підготовлена в 1951 році. Політична вона була продиктована бажанням об’єднати Західну Європу навколо спільних ідеалів, вибудувати юридичний оплот проти відродження фашизму та окреслити ті громадянські права, які опинилися під загрозою в країнах Східної Європи.

Скажімо, Великобританія ратифікувала конвенцію в 1951 році, але погодилася визнати механізм її примусового здійснення лише в 1966 році, а її вплив на англійське право залишався непоміченим аж до початку 1970-х років, коли Європейський суд з прав людини у Страсбурзі почав виносити рішення за рішенням, в яких Сполучене королівство визнавалося винним у порішенні конвенції та нездатним гарантувати своїм громадянам здійснення основних прав.

Будь-яка людина, яка вважає, що її права, визнані конвенцією, були утиснуті постановою суду чи рішенням органів управління і яка використала всі засоби поновлення порушеного права у британських судах, може поскаржитися в Страсбург. Якщо скарга задоволена, то згідно з Європейською конвенцією уряду Великобританії доведеться внести зміни до існуючих у країні законів. Проте британські судді не зв’язані напряму конвенцією, вони повинні застосовувати право Сполученого королівства. Але там, де допускається його подвійне тлумачення, британські суди можуть проводити лінію, прийняту конвенцією. У справах, що стосуються ЗМІ і розглядаються у судах сьогодні, Європейська конвенція нерідко наводиться як один з аргументів на захист позицій ЗМІ.

Стаття 10 (1) Європейської конвенції говорить: “Право на свободу слова має кожен. Це право повинно включати свободу дотримуватися думок, отримувати й передавати інформацію та ідеї без втручання з боку публічної влади та незважаючи на кордони”. Європейський суд з прав людини уточнив, що “свобода слова є однією з основних несучих конструкцій будь-якого суспільства, основоположною умовою його прогресу й розвитку кожної людини. За умови дотримання вимог частини 2 статті 10 вона поширюється не лише на інформацію та ідеї, які зустрічають неприємний відгук, але й також на ті, що ображають, шокують державу чи яку-небудь частину населення. У цьому полягає вимога плюралізму й терпимості, без яких немає демократичного суспільства”.

У частині 2 статті 10 говориться, що право на свободу не носить абсолютного характеру і підлягає регламентації. “Здійснення цих свобод, оскільки воно тягне за собою обов’язки та відповідальність, може бути піддано таким формальностям, умовам, обмеженням або покаранням, що встановлюються законом, котрі необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для попередження заворушення чи злочину, захисту здоров’я та моралі, охорони репутації інших осіб, попередження розголошення інформації, отриманої в конфіденційному порядку чи підтримання авторитету й безпристрасності суду”.

Здавалосяб, частина 2 бере назад більшу частину свободи, що проголошена в частині 1 статті 10. На практиці вона поліпшує англійське право по трьох позиціях:

1. Будь-який утиск свободи слова має бути зафіксований правом. Обмеження повинно бути ясним, конкретним і передбаченим. Закон, для того щоб він міг диктувати, має бути доступним і сформульованим з достатнім ступенем чіткості, щоб громадяни могли узгоджувати з ним свою поведінку. Якщо суддя здійснює повноваження загального права і навіть, на його думку, діє на захист загальноприйнятих цінностей, але при цьому завдає свободі слова шкоди, несанкціонованої правом, – він порушує Європейську конвенцію.

2. Вимога, що будь-який утиск має бути “необхідним у демократичному суспільстві”, також приходить на допомогу ЗМІ. Європейський суд інтерпретував її як щось більше, ніж просто “корисна”, “розумна” або “бажана”. Будь-яке обмеження щодо діяльності ЗМІ, щоб бути правомірним, повинно виправдовуватися насущною соціальною потребою. І навіть коли соціальна потреба відчутна, обмеження має бути розумно адекватним їй.

3. Спільний підхід Європейського суду до проблеми також сприяє ЗМІ. Статтю 10 не слід інтерпретувати як пошук балансу між цінністю свободи слова, з одного боку, та цінністю національної безпеки, попередження здійснення злочинів і т.п., з другого. Вони не є принципами рівної значущості: цінності, перераховані в частині 2 статті 10, є просто “набором винятків, які повинні тлумачитися суворо обмежено”.

Значення статті 10 для британського права полягає в тому, що всупереч усій юридичній традиції країни вона підносить принцип свободи слова над плинним законодавством і буденними потребами. Інтереси преси на вагах правосуддя стало не так просто урівноважити іншими, нехай навіть важливими, міркуваннями. Ілюстрацією цьому служить рішення Європейського суду у справі “Санді таймс”.

Ця газета мала намір опублікувати статтю про історію виготовлення й запуску на ринок талідоміда, ліків від недуги для вагітних жінок, яке викликало відхилення у новонароджених. Ці питання уже тривалий час знаходилися у судовиробництві і повинні були незабаром стати предметом судового розгляду. У зв’язку з цим англійські суди постановили, що стаття не може бути опублікована, оскільки в ній давалися відповіді на запитання, які має дати суд, і в цьому бачилася неповага до останнього. Газета та її журналісти звернулися до Страсбургу, стверджуючи, що заборона на публікацію порушує їхнє право на свободу слова.

Європейський суд виступив на боці “Санді таймс”. У постанові говорилося, що нещастя з талідомідом стало предметом стурбованості громадськості і сам по собі факт того, що розгортався судовий процес, не відміняв прав і відповідальності ЗМІ за повідомлення інформації, що являє громадський інтерес. Газетна стаття була поміркованою за тоном і представляла позиції обох сторін у справі; її публікація не підірвала б авторитет суду і не багато додала б до зростаючого морального тиску на виробників ліків.

Ця конкретна справа мала два важливих наслідки. По-перше, згідно з міжнародної угодою британський уряд був змушений змінити закон про неповагу до суду, що й було зроблено в 1981 році. Віднині журналістське розслідування не можна було запинити лише на тій підставі, що в майбутньому ця справа може стати предметом судового розгляду. По-друге, рішення Європейського суду озброїло британських суддів методологією підходу до прав ЗМІ. Звичайно, ступінь її використання залежить від їхнього особистого ставлення до Європейської конвенції та правотворчості Європейського суду.

Проте варто підкреслити, що практична значущість конвенції змазується її дивним статусом. Вона не є обов’язковою для судів, хоча на уряді лежить договірна зобов’язаність привести внутрішнє право країни у відповідність з нею. У цій ситуації зміни в праві виявляються залежно від рішимості видавців і редакторів відстоювати свої права до кінця не тільки заради публікації тієї чи іншої статті, а й для створення відповідного судового прецеденту. Не всі беруть на себе сміливість пройти цей тернистий і небезпечний шлях.

Недоліки конвенції полягають і в затяжках на кожній стадії апеляційної процедури. Так, палата лордів винесла рішення проти газети “Санді таймс” в липні 1973 року, а Європейський суд оголосив це рішення порушенням конвенції лише в квітні 1979 року. Отже, конвенцію не можна розглядати як інструмент безпосереднього захисту свободи слова у тій же Великобританії. Вона має силу переконання і, можливо, поступово приведе до змін британського права на користь свободи публікації актуальних журналістських матеріалів.


Рекомендована література:

  1. Беглов С.И. Внешнеполитическая пропаганда. Очерк теории и практики. – М., 1984.
  2. Беглов С.И. Монополии слова. – М., 1972.
  1. Зарубежная печать: Краткий справочник / Под ред. С.А.Лосева. – М., 1986.
  1. Кашлев Ю.Б. Информационный взрыв: международный аспект. – М., 1988.
  2. Москаленко А.З. Підготовка та перепідготовка журналістів у країнах Центральної Європи та Співдружності незалежних держав: Проект програми (У рамках семінару “Вільна преса в демократичній державі”): Європейська Академія Берліна. – Берлін, 1995.
  3. Москаленко А.З. Проблеми розвитку масової комунікації на сучасному етапі // Вісник Київ. ун-ту: Сер.Журналістика. – Вип.2. – К., 1995. – С.3-25.
  4. Москаленко А.З. Ера інформації й демократичне суспільство // Вісник Київ. ун-ту: Сер.Журналістика. – Вип.3. – К., 1995. – С.3-16.
  1. Печать зарубежных стран (Западная Европа, Америка, Австралия). – М., 1962.