Geum.ru

Розділ 1 Теоретико-методичні засади дослідження конкурентоспроможності людського капіталу на міжнародному ринку праці

Вид материалаДокументы

Содержание


Міжнародна трудова міграція
1.3. Регулювання міжнародної трудової міграції в умовах поглиблення євроінтеграції
Подобный материал:
1   2   3   4

Міжнародна трудова міграція






Держава

Особа







↑ Клк

↑ділова актив­ність трудових мігрантів в країні походження;

↑отримання навичок і стандартів праці в умовах розвинених економік

↑ Клк

↑квалі­фікація мігрантів;

↑інвестиції в людський капітал







↓ Клк

працівники, які працюють не за фахом, втрачають кваліфікаційний рівень;

↑фізичне зменшення кваліфікованих трудових ресурсів внаслідок еміграції;

демотивація членів сімей, особливо економічно активних, молоді до освіти, перекваліфікації




↓ Клк

↑самозайнятість;

↑сезонна міграція;

↑мігранти-фронтал’єри (дрібногуртова торгівля)

↑нелегальна трудова міграція






Рис. 1.4. Вплив міжнародної трудової міграції на конкурентоспроможність людського капіталу

Для національної економіки загалом погіршення конкурентоспроможності відбувається внаслідок роботи не за фахом на непрестижних місцях праці і втрати кваліфікації, демотивації членів сімей, особливо молоді, до зростання вартості людського капіталу і, головне, фізичного зменшення людського капіталу [43].

Якісний аспект, як важлива характеристика людського капіталу, враховує рівні загальної і спеціальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти, а також такі фактори як підготовка і перепідготовка кадрів. Протягом багатьох років цей показник у нас був доволі високим, динамічно зростала кількість спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою. Однак, за останні роки стан підготовки кадрів, зокрема, в системі професійно-технічних закладів значно погіршився, зменшилась кількість цих закладів, не змінюється кількість підготованих кваліфікованих робітників. Активізувався виїзд за кордон фахівців з вищою освітою, а також наукових працівників вищої кваліфікації, в тому числі докторів і кандидатів наук. Тільки в 1995-2005 рр. за межі України виїхали 323 кандидатів і понад 119 докторів наук [42, с. 75].

Потрібно враховувати, що в аспекті якості категорія людського капіталу характеризує сталі причинно-наслідкові стосунки в системі трудових відносин, які обумовлюють сукупність споживчих властивостей робочої сили і здатність до ефективної праці: фах, стаж, вікові дані, знання іноземних мов тощо. Одночасно зауважимо, що в аспекті кількісних характеристик категорія людського капіталу може визначатися такими показниками, як вартість робочої сили, продуктивність та ефективність праці, витрати робочого часу на виконання певних операцій (робіт), якість виготовленої продукції, витрати сировини, пального і т. ін.

Серед загальних об'єктивних передумов, що характеризують вплив соціально-економічного становища в країні на сучасний стан конкурентоспроможності людського капіталу, необхідно виділити такі: значне зниження рівня життя більшої частини населення та зростання масштабів бідності; різке соціальне розшарування і, як наслідок, розмивання “середнього прошарку”; поширення прихованого безробіття та загроза його поступової трансформації у відкрите (зареєстроване); погіршення медичного обслуговування, обмеження його доступності, успадкованої від попередніх поколінь; невпевненість у завтрашньому дні та соціальна апатія. Все це є проявом сучасних форм експлуатації робочої сили в нашій країні, що не може не позначатися негативно на розвитку людського капіталу як основи формування комплексу його властивостей і характеристик.

Для оцінки рівня конкурентоспроможності працівників, роботодавці орієнтуються переважно на умови певного ринку праці, порівнюючи конкретні професійні та інші якості працівника з аналогічними якостями інших працівників такої ж професії. Перш за все, враховується унікальність спеціальності або її універсальність, якість і ефективність праці індивіда. Не менш важливим є вартість робочої сили. Окрім того, сьогодні конкурентоспроможність людського капіталу – це особливо важлива запорука ефективності міжнародних економічних зв'язків країни. На якісні та кількісні характеристики конкурентоспроможності робочої сили в умовах євроінтеграції неабияк впливають і зміни форм власності підприємств. Є чимало прикладів, коли навіть орендні підприємства в період свого становлення намагаються позбутися надлишкової неконкурентоспроможної робочої сили і не витрачатися на інновації.

Для оптимального функціонування суспільного виробництва особливе значення мають демографічні фактори, а саме: кількість працездатного і непрацездатного населення, його професійна підготовка, розподіл за професіями, зайнятість, стан здоров’я та його підтримання. Оптимальні ж умови для формування конкурентоспроможності людського капіталу можуть бути створені в системі об’єктивних соціально-економічних регуляторів закономірностей функціонування виробничих і соціальних відносин у певному економічному середовищі. Схематично макроекономічні параметри такого середовища представлені на рис. 1.5.

Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com


Головна риса формування попиту на конкурентоспроможну робочу силу за умов адаптування економіки до європейських стандартів – циклічність зміни цього попиту, пов’язана з постійним функціонуванням механізму технічного оновлення і конкуренції, який спонукає, зокрема підприємство, знижувати витрати виробництва, скорочувати кількість зайвих працівників. У цьому випадку конкурентоспроможність робочої сили на ринку праці знаходить відображення у психологічній адаптації окремої людини та цілих соціальних груп в умовах економічних змін, формування психологічної готовності до сприйняття нового (зміни соціальних установок), у подоланні “психологічних бар’єрів”, опанування засобів розв'язання конфліктних ситуацій та їх профілактики методами зниження психологічних навантажень тощо.

В процесі структурних змін в економіці вагомий вплив на конкурентоспроможність працівника чинитиме подальша інтенсифікація праці і напруженість життєдіяльності в умовах ринкових відносин, що призведе до зростання навантажень на психіку, збільшення кількості стресів. В умовах ринку діятимуть і складніші соціально-економічні закономірності. Наприклад, із запровадженням ринкових відносин посилюється орієнтація людини на винятково (або переважно) матеріальний дохід, але підвищитись він може у більшості випадків за рахунок напруженої праці. Напруженість (або, навпаки, комфортність) праці і матеріальний добробут, хоча й тісно пов’язані між собою, але відносно самостійні цінності людини, а орієнтації на них доволі складно “переплітаються” в кожному працівникові, тим більше, в трудовому колективі.

Поглиблення ринкових відносин впливає насамперед на конкурентоспроможність працівників, орієнтованих одночасно і на заробіток, і на високу напруженість праці. Тільки про цей соціально-психологічний тип людей можна із впевненістю говорити, що вони готові (але це не означає, що й підготовлені) до праці в умовах ринку. Готовність до конкуренції на ринку повинна знаходити свій вираз в усвідомленні людьми його необхідності, в їхньому бажанні розвивати ринкові відносини, а також в активному приєднанні до цього процесу. Це передбачає наявність певних знань, навичок, індивідуального і колективного досвіду, вміння кожного працювати в нових умовах. Від того, наскільки продумано проводитиметься ця робота державою, багато в чому залежить успіх реалізації економічних реформ.

Отже, формування якості людського капіталу в контексті впливу інноваційно-інвестиційного розвитку його конкурентоспроможності полягає в значному прискоренні процесів пристосування робочої сили до ринкового попиту, що швидко змінюється, гнучкої орієнтації на галузі і сфери діяльності, що розвиваються. Тобто, підвищення конкурентоспроможності робочої сили в умовах становлення ринкових відносин вимагає комплексного підходу.

До такого комплексного підходу можна віднести: по-перше, створення системи професійної перепідготовки працівників, які вивільняються, підготовки дорослого незайнятого населення до нових сфер прикладання праці; по-друге, організація підготовки й перепідготовки конкурентоспроможних для роботи в умовах ринку кадрів (переважно на договірній основі) в державних, кооперативних і приватних учбових закладах; по-третє, формування і розвиток поліпрофесіоналізму, навчання підприємництву, самостійному господарюванню, організації комерційної діяльності, маркетингу тощо; по-четверте, створення комплексної системи перманентного навчання кадрів, що охоплює всі рівні освітніх закладів включно із загальноосвітніми школами, із практичною орієнтацією навчального процесу; по-п’яте, організація професійної орієнтації молоді відповідно до сучасних вимог ринкових відносин, що формуються, з урахуванням специфіки національної економіки України.

На сучасному етапі ринкових перетворень ефективність інноваційно-інвестиційної діяльності стала однією з ключових чинників розвитку економіки України. Серед найважливіших проблем цієї діяльності особливе місце належить активізації стимулів з метою ширшого залучення вітчизняних та іноземних коштів для розробки та реалізації інвестиційних програм. У цьому контексті в системі чинників стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності слід виділити такі: загальна стратегія соціально-економічної політики країни; планування економічного і соціального розвитку на макро-, мезо- і мікрорівнях управління як всієї країни, так і окремих її регіонів; господарські нормативи; організація і управління трудовими ресурсами. В системі чинників впливу на ефективність інвестиційної діяльності необхідно відзначити рівень і динаміку цін, співвідношення попиту та пропозиції на сировину, необхідне обладнання і устаткування, а також вартість робочої сили.

В економічній теорії та практиці ринкових систем розроблені засоби, що стимулюють або обмежують ендогенні та екзогенні чинники стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності. Залежно від загального стану економіки, стадії економічного циклу, рівня інфляції, дефіцитності держбюджету і платіжного балансу, стратегічних завдань, потреб національної (економічної) безпеки в країнах з розвиненою ринковою економікою застосовувалися різні концепції регулювання, Кожна із них містила цільові настанови двох рівнів: кінцеві цілі – зростання національного доходу, зайнятість, темпи інфляції; та проміжні цілі – співвідношення між попитом і пропозицією капіталу, величину процентних ставок, динаміку грошової маси тощо.

Практика державної політики національної конкурентоспроможності найбільш ефективних ринкових економік, зокрема “Континентальної” або “Німецької” (за Р. Титмусом), підтверджує вагомість соціальної компоненти конкурентоспроможності. Як зазначає Н.Татаренко, провідним чинником “даймонду національних переваг” є рівень освіти та її інфраструктура, причому внаслідок реалізації захисної функції держави рівень конкурентоспроможності німецьких фахівців на світовому ринку праці надзвичайно високий [43, с. 153].

З огляду на сучасний політичний та економічний стан в Україні, можна констатувати, що лише здійснивши реформи, спрямовані на економічний розвиток, вона зможе гарантувати майбутнє своїм громадянам. Україна вже вступила до Світової організації торгівлі та задекларувала намір подати офіційну заяву про вступ до Європейського Союзу. А для досягнення цих високих економічних і політичних цілей нам треба швидко рухатися шляхом демократичних і економічних реформ, що підвищать економічну конкурентоспроможність країни.

Хоча останніми роками в Україні і забезпечені дуже високі темпи зростання (за даними МВФ, у середньому 8,4% на рік, починаючи з 2000-го р. [44], треба зазначити, що зростання розпочалося з дуже низької точки відліку. У 90-х роках минулого сторіччя у нашій державі дуже знизилися обсяги виробництва, і це зниження досягло своєї кульмінації під час економічної кризи 1998 року. Відтоді економічне зростання було викликане головним чином збільшенням частки експорту, особливо до країн з економікою, що швидко розвивається, приміром, до Китаю (сталь) та Росії (машинобудування). Своєю чергою, завдяки прибуткам від експорту, у країні нагромаджувалися кошти для інвестиційної і будівельної активності. Ці чинники, разом із збільшенням кредитування приватного сектора й підвищенням рівня вільних доходів, привели до підвищення внутрішнього попиту, “підживлюючи” процеси зростання. Проте, щоб гарантувати тривале та стабільне зростання й підвищити рівень життя в Україні, ще багато потрібно зробити для поліпшення загальної конкурентоспроможності країни.

У макроекономічному середовищі, а також у інноваційно-інвестиційній сфері є багато перешкод для розвитку вітчизняного людського капіталу. Проте найбільший бар’єр на шляху зростання конкурентоспроможності держави – це низька якість суспільних та економічних інститутів. За цим показником Україна опинилася на 97-му місці із 104 країн, випередивши такі країни, як Чад, Бангладеш і Пакистан. Таким чином найближчими роками найактуальнішими для нас будуть реформи, спрямовані на поліпшення інституціонального середовища, в якому працює український бізнес. Просування цих реформ особливо важливе у зв’язку з тим, що Україна ставить перед собою завдання приєднатися до інституцій Євросоюзу.

Попередні переговори з ЄС щодо поглиблення зони вільної торгівлі (FTA+) – ключовий елемент політичної програми, покликаної закласти основу для майбутніх переговорів про членство у ньому. Зокрема, країни Центральної та Східної Європи за десять років здобули чималу вигоду, отримавши інституціональні стимули для економічного й політичного реформування, що стали можливими завдяки тісному співробітництву з Євросоюзом.

Значний вплив на цей процес здійснює інформаційна та знаннєва компоненти глобалізації, утвердження так званої “нової економіки” як визначальної характеристики національної конкурентоспроможності. Нова економіка – це не що інше як економіка, в розвитку якої основну роль відведено людським ресурсам. Історично міжнародна міграція людського капіталу відбувалася у формі міжнародної міграції робочої сили. При цьому рух трудових ресурсів розглядали як побіжне явище, тісно пов’язане з іншими формами міжнародних економічних відносин (торгівлею, експортом товарів, послуг), яке обумовлювалося ними.

Поглиблення процесів глобалізації, мегарегіоналізації та маргіналізації національних соціально-економічних систем вносить якісно нові характеристики у мотивацію міжнародної міграції, її форми і, головне, наслідки для країн-реципієнтів і країн-донорів. Ці наслідки спричинені зміною (збільшенням або зменшенням) вартості людського капіталу у процесі його обміну, а отже й його конкурентоспроможності. Істотно змінює форми і масштаби міграційних процесів мобільність трудових ресурсів, послуг освіти, охорони здоров’я, туризму в рамках розростання мегарегіональних утворень, насамперед ЄС. Цим обумовлена необхідність дослідження відповідності системи національного регулювання процесів, пов’язаних з конкурентоспроможністю людського капіталу, вимогам Спільного доробку (acquis communaitaire) ЄС.


1.3. Регулювання міжнародної трудової міграції в умовах поглиблення євроінтеграції


У процесі підготовки угоди щодо поглибленої зони вільної торгівлі з ЄС одним з найважливіших завдань для України є удосконалення законодавства, від якого залежить інвестиційна привабливість нашої країни, при цьому важливо пам’ятати, що окрім узгодженої зовнішньоекономічної політики, необхідно в першу чергу розв’язати внутрішньополітичні проблеми. Увага має акцентуватися на соціально-економічному розвитку та проблемах пов’язаних із забезпеченням розвитку людського капіталу. В контексті адаптації до європейського законодавства вирішення проблем забезпечення конкурентоспроможності людського капіталу зокрема передбачає удосконалення міграційної політики, а саме дотримання прав на вільне пересування.

У світовій практиці система регулювання міграційних процесів об’єкт і суб’єкти регулювання, інституційно-правову базу (законодавчі і нормативно розпорядчі акти), цілі регулювання. Як об’єкт регулювання розглядаються вітчизняні та зарубіжні трудові ресурси, зокрема такі їх характеристики, як: соціальний, віковий та професійний склад мігрантів; співвідношення в’їзду і виїзду робочої сили; розміщення на території країни призначення; галузева чи секторна концентрація іммігрантів; юридичний статус мігрантів, яким визначаються соціально-економічні, трудові, житлові та інші права.

Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com


Ефективність регулювання міграційної політики залежить від повноти врахування й використання як загальнодержавних, так і регіональних особливостей та чинників. Безпосередньому регулюванню підлягають не самі міграційні процеси, а адміністративно-правові та соціально-економічні умови, за яких вони відбуваються. А тому методи міграційної політики державних та регіональних органів управління мають бути територіально диференційованими, щоб насправді захищати і реалізувати права мігрантів [47, с. 17]. Нині у світі, за оцінками Міжнародної організації з міграції, близько 150 млн. людей мешкають не в тих країнах, де вони народилися. Впродовж останніх 35 років кількість мігрантів подвоїлася і продовжує зростати. Економічна глобалізація, з її вільним рухом товарів і капіталу, вимагає такого ж вільного переміщення й людських ресурсів [48]. З іншого боку, міграційні процеси, що інтенсифікуються, виступають фактором подальшої інтеграції та глобалізації, сприяють формуванню нових і розширенню наявних торговельних, економічних, політичних та культурних зв’язків між країнами.

Демократизація суспільства в Україні після здобуття незалежності також стало вагомою передумовою активного переміщення населення. Чисельність, різнохарактерність та різноспрямованість міграційних потоків, їхній вплив на життя суспільства, гострота і неоднозначність, пов’язаних з ними проблем вимагали окреслення міграційної політики держави [49], створення законодавчого та адміністративного механізму управління міграціями, як одного з найважливіших елементів державотворення.

Уже на першому етапі існування незалежної держави було ухвалено низку законів, що стосувалися регулювання зовнішніх переміщень населення. Серед них закони України “Про громадянство України” (1991), “Про біженців” (1993), “Про правовий статус іноземців” (1994), “Про порядок в’їзду в Україну громадян України” (1994). Концептуальні засади міграційного права були встановлені Конституцією України. Найважливіші з них – свобода пересування та вибору місця проживання; заборона дискримінації; рівність прав іноземців, які легально перебувають на території держави; можливість шукати притулок від переслідувань в Україні; гарантії основних прав і свобод людини для кожного, хто перебуває на її території.

Формування законодавства України у сфері міграції в цілому було завершене з ухваленням Верховною Радою у 2001 році нових редакцій законів України “Про громадянство України”, “Про біженців” та “Про імміграцію”, а також завдяки Указам Президента України щодо гарантій свободи пересування, заміни прописки громадян реєстрацією за місцем проживання. Але цього виявилося недостатньо, про що свідчить аналіз регулювання міграційних процесів у країнах, які нещодавно вступили до ЄС (Табл. 1.1). Розуміння під управлінням міграцією переважно контролю за в’їздом на територію держави видається неперспективним і в контексті захисту прав людини, що визнані найважливішим пріоритетом як західноєвропейськими країнами, так і Україною [50, с. 22-35]. Отже, розбудовуючи власну систему управління зовнішніми міграціями Україні варто врахувати, що навіть у країнах, які мають значно більші фінансові та організаційні можливості, концентрація зусиль переважно у сфері імміграційного контролю виявилася малоефективною.

З іншого боку, оскільки наша держава одночасно є країною, що приймає і постачає мігрантів, варто скористатися можливостями, що відкриваються у зв’язку з певним переглядом міграційної політики західноєвропейських країн. Зокрема, необхідно інтенсифікувати переговори про різні форми тимчасового працевлаштування української робочої сили за кордоном. Це сьогодні відповідає як інтересам західноєвропейських країн, так і України, тому що тимчасова трудова міграція сприяє послабленню соціальної напруги і водночас є альтернативою виїзду на постійне місце проживання, тобто запобігає безповоротним втратам населення.