Geum.ru

Розділ 1 Теоретико-методичні засади дослідження конкурентоспроможності людського капіталу на міжнародному ринку праці

Вид материалаДокументы

Содержание


Система охорони здоров’я
Рис. 1.1. Загальна схема забезпечення конкурентоспроможності людського капіталу
1.2. Методичні основи підвищення конкурентоспроможності людського капіталу в умовах відкритої економіки
Подобный материал:
1   2   3   4


Система охорони здоров’я


Культурні та історіко-ментальні особливості населення

Рис. 1.1. Загальна схема забезпечення конкурентоспроможності людського капіталу




На думку К.Макконнелла і С.Брю, прагнення до розвитку – це найважливіший і найменш придатний для кількісного вимірювання фактор економічного прогресу. Економічне зростання залежить від того, “...чого хочуть індивідууми та окремі соціальні групи, та чи здатні вони насправді відмовитися від старого і напружено працюють над впровадженням нового” [11, с. 226].

Перешкоди для виникнення зацікавленості у самовдосконаленні та досягненні конкурентоспроможного рівня на ринку праці у різних державах суттєво відрізняються. Для України також характерні свої специфічні риси, що несприятливо впливають на стан конкурентоспроможності. Серед них – зростання прихованого безробіття та загроза перетворення цього масового явища у зареєстроване безробіття, істотне зниження рівня життя переважної більшості населення, глибока диференціація та соціальне розшарування суспільства. Важливими чинниками можна назвати також істотне погіршення соціального захисту, медичного обслуговування населення і обмеження доступу до нього [12, с. 3-8]. Та найголовніша причина, мабуть, криється у повній невпевненості українців навіть у найближчому майбутньому.

Серед негативних чинників, які впливають на розвиток людського капіталу, слід відзначити недоліки структурної перебудови економіки, руйнування зв’язків багатьох підприємств із вищими навчальними закладами та підприємствами за кордоном (рис. 1.2). Через вплив на економіку кризових чинників упродовж 1991-1999 рр. на 42% знизилася продуктивність праці, катастрофічно зменшилися бюджетні можливості держави, а відтак виник дефіцит ресурсів на забезпечення ефективної зайнятості [13, с. 27]. Як наслідок, відбулося зростання безробіття на вітчизняному ринку праці, що викликало надмірну пропозицію робочої сили. Це, своєю чергою, загострює конкуренцію на ринку праці і негативно позначається на розвитку демографічних процесів в Україні як основи формування комплексу характеристик конкурентоспроможності робочої сили.



Економічні чинники:
  • зростання прихованого безробіття;
  • зниження рівня життя;
  • зростання соціального розшарування;
  • зниження рівня економічної безпеки особи

Соціальні чинники:
  • погіршення соціального захисту;
  • погіршення медичного обслуговування;
  • розрив зв’язків ВНЗ↔працедавець






Погіршення конкурентоспроможності людського капіталу

Рис. 1.2. Чинники погіршення конкурентоспроможності людського капіталу в Україні

Водночас, слід зазначити, що як держава, так і працівники поки що не мають можливості та бажання жертвувати своїми інтересами заради впровадження інноваційної моделі розвитку та забезпечення конкурентних переваг в майбутньому. Ця ситуація, безумовно, суперечить характерним ознакам соціально-економічного розвитку держави. В.Сікора зазначав, що дедалі більше зростання значення комунікацій і кооперації між людьми, дедалі більша розгалуженість інтересів та зростання значення віддаленої перспективи економічної діяльності, довгострокової спрямованості інтересів, і, нарешті, зростання значення культури, національної системи інновацій приведуть до того, що лише довгострокові інвестиції у людський капітал, довготривала мотивація, спрямована на розвиток конкурентоспроможності, зможуть стати рушійною силою економічного розвитку [14, с. 180].

Ефективним інструментом протидії поширенню безробіття слід вважати систему оперативної перепідготовки кадрів. Без безпосередньої участі держави та кожного окремого підприємства у перепідготовці працівників досягнення збалансованості між попитом та пропозицією робочої сили неможливе [15]. Звісно, тут більше йдеться про участь у вирішенні проблеми підприємств, а роль держави має бути спрямована на регулювання зайнятості, юридичне забезпечення прав на працю і ведення певного соціально-трудового моніторингу. Саме держава бере на себе, наприклад, обов’язок реформування системи освіти для підвищення рівня адаптованості населення до кон’юнктурних коливань на ринку праці. Особливо це стосується реформування системи середньої освіти, перекваліфікації звільнених та підтримки безробітних грошовими виплатами. Конкурентоспроможність людського капіталу є ключовою проблемою, вирішення якої потребує комплексного науково-практичного дослідження.

В умовах залучення України до процесу глобалізації світогосподарських зв’язків доцільно розглянути конкурентоспроможність робочої сили в контексті трудової міграції. Міграцію робочої сили породжують різні причини, які можна поділити на дві групи: загальні, що визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин; і специфічні, що пов'язані лише з міграцією. До першої групи причин відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; реформування економіки, спричинене НТР (коли відбувається витіснення працівників з одних галузей і виникає додаткова потреба в них у інших) [16, с. 78.]; діяльність ТНК (концентрація виробництв, що вимагають найму значної кількості працівників в одних країнах, і тих, що потребують інтелектуальної праці – в інших); політична й економічна нестабільність в окремих державах.

Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com


Теорія світових систем Валєрстайна та Массе ґрунтується переважно на факторах макрорівня – головна причина міграції вбачається в економічній та політичній глобалізації. Глобалізація викликає соціальні зміни і впливає на традиційні взаємовідносини між працедавцем та працівником, сприяє застосуванню сучасних засобів виробництва (механізацію), виштовхуючи некваліфікованих працівників з традиційних місць праці. Автори цієї теорії не враховують рішення, прийняті на мікрорівні (індивідуальному) та рівні домогосподарства. У центрі їхньої уваги – макроекономічні глобальні процеси, у тому числі проникнення компаній із багатих держав на ринки бідних країн, вплив яких на місцеві норми, цінності, прагнення та очікування призводить до посилення еміграційних настроїв.

Фактори, що викликають міграцію, можуть відрізнятися від чинників, які перетворюють її у постійне явище, тому теорію соціальної мережі Хуго та Массе слід віднести до другої групи теорій. Вони зосереджуються на факторах мікрорівня, – згідно яких зв’язки між мігрантами та їхніми друзями чи сім’ями, які залишилися вдома, ініціюють нові міграційні переміщення. Подібні соціальні мережі знижують ризики і витрати нових прибульців, призводять до розповсюдження подібних мереж у місцях походження і прибуття, а також до розширення потенційних міграційних потоків [19, p. 66]. В динаміці середовище, у якому приймається рішення, змінюється у часі, знижуючи бар’єри для наступних мігрантів. У центрі уваги – процес прийняття рішення на рівні індивіда, а також розмір, структура, якісні характеристики соціальних мереж.

Прихильники інституційної теорії акцентують увагу на постійності явища міграції, яка породжує неформальні та нелегальні міграційні схеми і організації, пов’язані з нелегальними мігрантами. Наприклад, експлуатація мігрантів однією організацією (контрабанда людей) стає бізнесом і для інших організацій. Тут поза увагою залишається процес прийняття рішення на рівні індивіда.

В теорії кумулятивної обумовленості Мюрдаля першочергова увага приділяється соціально-економічним процесам на макрорівні – кожна наступна міграція викликає зміну соціального контексту, у якому приймаються рішення про наступні міграції, роблячи їх ще ймовірнішими. За Мюрдалем, існує шість головних соціально-економічних факторів у регіонах походження, що сприяють появі нових міграційних потоків: розподіл доходу та землі, регіональний розподіл людського капіталу, організація сільського господарства, культура міграції, соціальне значення праці та окремих видів зайнятості. Проте й у цій теорії мало уваги приділено процесу прийняття рішення на рівні індивіда.

Найадекватнішою з точки зору оцінки міжнародних міграційних процесів в Україні є теорія міграційної системи Крітц та Злотніка. Вона сфокусована одночасно на факторах мікро- та макрорівня і є спробою синтезувати перерахованих вище теорій на мікро- та макрорівні. Міжнародна міграційна система складається з певної сукупності головних регіонів, що приймають мігрантів у країнах прибуття, та сукупності головних регіонів-донорів мігрантів у країнах походження. За цією теорією, головна проблема полягає у визначенні, вивченні та співвідношенні процесів міграції у регіонах-донорах та регіонах-реципієнтах для пояснення виникнення та постійної наявності міграції. При цьому врахований процес прийняття рішення на рівні індивіда.

Варто підкреслити адекватність положень цієї теорії, як і розглянутих вище теорій соціальної мережі та кумулятивної обумовленості для умов вітчизняної економіки. Як показано у другому розділі роботи для різних регіонів України існують істотні відмінності в географічних напрямках, масштабах, формах (легальній, напівлегальній, нелегальній) міграції, а також характеристиках (портреті) мігрантів, місцях їх зайнятості у країнах імміграції. Власне тому доцільно припустити, що у межах єдиної міграційної політики держави як компоненти політики зростання конкурентоспроможності людського капіталу, головним суб’єктом програмно-цільових заходів реалізації цієї політики є органи державного і недержавного управління економіки на мезорівні. Зазначимо, що як форма міжнародних економічних відносин міжнародна міграція робочої сили виникає і розвивається одночасно із становленням та еволюцією міжнародної міграції капіталу, міжнародної торгівлі. Цей процес почав інтенсивно розвиватися у світі наприкінці XVIII — на початку XIX ст. разом із промисловою революцією та формуванням технологічного способу виробництва, заснованого на машинній праці.

Міжнародна міграція робочої сили спричинена насамперед економічними факторами. По-перше, вона відображає дію законів капіталістичного нагромадження, народонаселення, нерівномірності економічного розвитку тощо, які зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах та нестачу робочої сили в інших. По-друге, це наслідок істотної різниці в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо. По-третє, це циклічний характер економічного розвитку, зокрема асинхронність економічного циклу в різних державах. По-четверте, це такі фактори, як нерівномірне розгортання НТР, структурних криз та структурних реформ. По-п’яте, причиною міжнародної міграції є демографічні фактори, різниця у природному прирості населення (якщо, приміром, у XX ст. темпи щорічного приросту населення у слаборозвинених країнах становили приблизно 2,5%, то в розвинених вони не перевищували 1%) [20]. І, насамкінець, на міграційні процеси впливають політичні, військові, національно-етнічні та інші позаекономічні чинники.

За Я.Ніссеном, міжнародна міграція робочої сили – це переміщення працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до економічних законів [21]. Таке переміщення певною мірою зумовлене неекономічними факторами. З погляду сутнісних характеристик, міграція малокваліфікованої та некваліфікованої, недостатньо освіченої робочої сили відбувається, по-перше, з азійських і африканських країн у розвинені країни Західної Європи, з латиноамериканських країн – до США та ін. По-друге, має місце міграція висококваліфікованої та освіченої робочої сили із західноєвропейських країн до США, частково із слаборозвинених країн та країн СНД (в тому числі з України) до США та країн Західної Європи, а також до деяких країн Східної Європи [22, с. 137].

З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб'єктами з приводу привласнення створеного необхідного і додаткового продукту. Процес формування інтернаціональної вартості робочої сили, зокрема, складається з трьох основних елементів:

1) формування нових витрат, пов'язаних з утриманням самого працівника і членів його сім'ї. Такі витрати – це зрослі фізичні, нервові, психічні, розумові витрати, зумовлені підвищенням інтенсивності та продуктивності праці; споживанням певної кількості матеріальних і духовних благ за іншими цінами, оплатою житла тощо. Зміни в утриманні членів сім'ї пов'язані з грошовими переказами на утримання сім'ї, а в разі міграції найманого працівника з сім'єю – із споживанням інших благ та новими цінами на них;

2) поява нових витрат у зв’язку з необхідністю перекваліфікації, отримання нової професії, вивчення мови тощо;

3) розвиток нових потреб найманого працівника в якісно новому середовищі.

Отже, йдеться про модифікацію соціально-історичного елемента вартості робочої сили, в якому відображається розвиток матеріальних, соціальних і духовних потреб. Потрібно наголосити, що вплив міграції на конкурентоспроможність людського капіталу, а в остаточному результаті на національну конкурентоспроможність особливо в країнах-донорах мігрантів ще не став предметом теоретичних та методичних розробок.

Міграція робочої сили в сучасному світі нарівні із рухом капіталів‚ товарів‚ технологій‚ інформації – одна з основних складових загального процесу глобалізації. Міжнародна трудова міграція сьогодні стала невід'ємною частиною світової економіки. На початок ХХІ ст. на нашій планеті, за оцінками МОП, було від 36 до 42 млн. трудових мігрантів [23]. Україна вже теж включилася в модернізаційні світові процеси, тож притаманні їм тенденції і протиріччя не змогли обійти нашу державу. Особливо тісно вони виявилися пов’язаними з інтеграцією України в сучасний світовий міграційний порядок. Потоки українських трудових мігрантів спрямовані сьогодні до більшості європейських країн.

Наприкінці XX ст. чисельність мігрантів у всьому світі різко зросла. Це явище зумовлене кількома об'єктивними причинами, такими як розпад т.зв. “східного блоку” і подальші економічні трансформації в новоутворених країнах Східної, Південно-Східної та Центральної Європи; економічні кризи в країнах Латинської Америки; інтенсифікація переміщень людей з колишніх колоній, до своїх економічно розвинених “метрополій”, що збільшило чисельність економічних мігрантів [24, 25]. До того ж, однією з основних характеристик країн третього світу стали локальні збройні конфлікти, які спричиняють масові потоки біженців. Не останню роль у цьому зіграла і відкритість розвинених суспільств та лояльна імміграційна політика розвинених країн, в які спрямовані масові потоки емігрантів.

Все це призвело до того, що на початок XXI ст. міжнародна міграція стала одним із найважливіших питань порядку денного зовнішньої та внутрішньої політики, особливо у розвинених державах – країнах імміграції, та сформувалась як виклик міжнародній безпеці загалом та національній безпеці окремо взятих країн зокрема. Сутність поняття національної безпеки включає широкий спектр проблем: забруднення навколишнього середовища, виснаження природних ресурсів, швидке зростання народонаселення, розповсюдження ядерної зброї, наркоманія, організована злочинність, міжнародний тероризм, порушення прав людини, безробіття, бідність, а також масові міграційні рухи. Політика безпеки розглядається як напрям діяльності держави щодо актуальних та потенційних загроз існуванню своїх громадян.

Міграція як особливий феномен завжди розглядалася в певному контексті – економічному або соціальному, історичному або культурному, демографічному або етнічному. І це не випадково. Міграційні процеси, дуже детерміновані змінами, що відбуваються в житті одного або, частіше, відразу кількох суспільств. І в цьому значенні вони є індикатором розвитку практично будь-якої з сторін суспільного життя – політичної, етносоціальної, стану ринків праці і т.д. [26]. Крім того, відрізняючись між собою не лише в кількісному, але і в якісному вимірі (наприклад, за соціально-демографічними й етнокультурними характеристиками), різні міграційні потоки мають свою специфіку і не можуть не впливати на ситуацію як у суспільствах, з яких вони походять, так і в суспільствах, які їх приймають.

Узагальнення розглянутих теорій дозволяє стверджувати, що теоретичні дослідження міграції трудових ресурсів більшою мірою здійснювалися вченими з розвинених країн-реципієнтів міграційних потоків. При цьому, як правило, йшлося про ефекти міграції на макрорівні – для економіки приймаючої країни, а на мікрорівні – для особи (мігранта). Існуючі теорії орієнтувалися на міграцію з країн, що розвиваються, і не враховували, як правило, потоки кваліфікованих працівників з постсоціалістичних країн, обумовлені і посилені явищами трансформаційної кризи в цих країнах. Ще менше теоретичні пошуки були спрямовані на дослідження впливу міграції на конкурентоспроможність трудових ресурсів як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках праці, а в ширшому сенсі, – на конкурентоспроможність національного людського капіталу. Таким чином, з одного боку, міграція населення має істотний , у тому числі позитивний вплив на збалансованість ринку праці, змінює економічний і соціальний стан населення та часто супроводжується зростанням освітньої і професійної підготовки, розширенням потреб причетних до міграції людей. А з іншого – масовий приплив мігрантів може бути причиною зростання безробіття, посиленого тиску на соціальну інфраструктуру. Тим самим міграція населення опосередковано впливає на рівень життя корінних мешканців, на демографічну та соціальну структуру, розміщення і розселення населення, його етнічний склад та веде до напружених стосунків між різними зацікавленими державами, а іноді й до дестабілізації у міжнародних відносинах.


1.2. Методичні основи підвищення конкурентоспроможності людського капіталу в умовах відкритої економіки


На сучасному етапі глобалізації курс на перехід до соціально-орієнтованої економіки, обраний урядом нашої країни з часу отримання статусу незалежної держави, не спричинив істотних змін у розвитку економіки, зокрема її структурної побудови, інституціонального базису. Економічна політика була дещо змінена, але соціальному фактору не надавалося належної уваги. Природні та капітальні ресурси, використовуванні впродовж багатьох років, – обмежені і зменшуються з кожним роком. В противагу їм, використання людського капіталу є довгостроковим та, за умов раціонального використання та належного інвестування, прибутковішим [27, c. 159-160]. На жаль, поліпшення людського капіталу – не швидкий процес і вимагає значних фінансових затрат та часу. Істотно покращити ситуацію можуть нові складові, хоча необхідно зауважити, що основні труднощі можуть виникнути під час переходу від пасивних ресурсоотримувачів до активних ресурсокористувачів [28, с. 68, 69]. У командно-плановій економіці інтереси індивіда в ідеалі могли б забезпечуватися державою, натомість, в умовах ринкової економічної системи особа отримує можливість забезпечувати себе сама та функціонувати в своїх власних інтересах.

Крім позитивних аспектів, глобалізація має і серйозні негативні ефекти, особливо за умов не обґрунтованого централізованого регулювання економіки, під час спроб стримування міжнародного руху товарів, робочої сили і капіталу. В новій економіці багатство визначається “людським капіталом”, хоча капітал, вкладений в матеріальні ресурси, не зникає. Відносне значення матеріальних ресурсів (так званий уречевлений капітал) зменшується і все більшого значення набувають “нематеріальні ресурси” – ідеї, кваліфікація персоналу, стратегічне об’єднання ключових процесів з обробки інформації. У минулому для України був традиційно характерним високий рівень розвитку науково-технічного прогресу й освіти та низький рівень впровадження досягнень науки і техніки. Проте, ситуація у цій сфері протягом останніх 10-15 років ще більше погіршилася: відбувався відтік людського капіталу “підвищеної якості” до інших країн та в бізнес, зменшення фінансування наукових досліджень і освіти, зниження попиту на молодих спеціалістів та наукові розробки.

Сьогодні на перше місце у економічній політиці розвинених держав виходить інноваційна політика. Отож, для того, щоб економіка України вийшла з тривалої кризи, необхідно опрацювати та реалізувати ефективну державну програму інноваційної політики, позаяк інновації та пов’язані з ними технологічні зміни відіграють основну роль у стимулюванні економічного і соціального розвитку [29, с. 129].

Для створення нової економіки, як самостійної одиниці, яка могла б реагувати на трансформації у світовому господарстві, треба враховувати деякі чинники, що впливають на становлення нової нації. Це – національна економіка, соціальна інфраструктура, об’єкти культури, а також освіта, наука, культура, ментальність, інформаційний простір, засоби інформації та комунікації, тощо. Особливого значення у цьому зв’язку набувають такі види інвестицій у людський капітал як підвищення якості навчання, медичного обслуговування й охорони здоров’я, фахова підготовка та підвищення кваліфікації на виробництві (накопичення виробничого досвіду), а також пошук інформації про ціни та доходи, міграція, народження дітей і догляд за ними.

Г.Бекер першим зробив статистично коректний розрахунок економічної ефективності освіти. Для визначення доходу, наприклад, від вищої освіти він запропонував від суми довічної заробітної плати людей з вищою освітою віднімати відповідні значення заробітної плати тих, хто її не має. Витрати на навчання визначалися як плата за нього, “упущений дохід”, тобто дохід, недоотриманий за роки навчання. Тоді віддача від інвестицій у навчання була визначена як відношення доходів від навчання до відповідних витрат. В результаті Г.Бекер отримав показник економічної ефективності вкладень в освіту на рівні 12–14% річного прибутку [30].

Інвестиції в людський капітал сприяють не тільки збільшенню доходів індивіда, а й обумовлюють підвищення продуктивності праці. Так, освіта, крім формування професійних знань і навичок, розвиває підприємницький талант, зменшує опір нововведенням, спрощує сприйняття змін, а підготовка та підвищення кваліфікації на виробництві (нагромадження виробничого досвіду) сприяє швидкому та безболісному переходу на нові технології.

Необхідність постійної перепідготовки працівників тепер вже не підлягає сумніву. Часто перепідготовка працівника виявляється вигіднішою, ніж його заміна. Так, у США середні витрати на перепідготовку одного інженера втричі менші, ніж пошук і прийом на роботу нового. Витрати на навчання кваліфікованого працівника протягом одного року становлять 12,5 тис. доларів, тоді як річні витрати на перепідготовку фахівця, за оцінками, в середньому на 20% менші [31].

Теорія людського капіталу розглядає інвестиції в людину як таке ж важливе джерело економічного зростання, як і традиційні капіталовкладення. За розрахунками Е.Денісона, інвестиції в людський капітал дають уп’ятеро – вшестеро більшу віддачу, ніж в матеріальне виробництво. Аналіз наукових джерел показує, що одні автори вбачають в інноваціях процес розробки нових ідей у різних сферах, галузях економіки та його інвестування; інші – власне результат творчого процесу у вигляді нової техніки, продукції, технологій, послуг та їх прибуткове використання; треті розуміють під інноваціями єдність технологічних, організаційних, соціальних нововведень, призначених для задоволення суспільних потреб і отримання певного корисного ефекту [32, р. 15].

Концепція людського розвитку розглядає інвестування в людський капітал як основну мету, критерій суспільного прогресу та чинник економічного зростання. Теорія економічного зростання зазнала значних змін з огляду на вагоміше значення людського капіталу [32, р. 19], в тому числі міжнародного обміну людським капіталом як визначальної компоненти конкурентоспроможності національних економік.

Слід зазначити, що економічне зростання в країні неодмінно супроводжується зростанням конкурентоспроможності країни. Швейцарська дослідницька організація „Юропієн менеджмент форум”, приміром, оцінює конкурентоспроможність країн за 340 критеріями, поділеними на 10 груп: (1) економічний потенціал і темпи росту економіки; (2) ефективність промислового виробництва; (3) рівень розвитку науки і техніки; (4) участь у міжнародному поділі праці; (5) динамічність та ємність внутрішнього ринку; (6) гнучкість фінансової системи; (7) рівень державного регулювання економіки; (8) рівень кваліфікації трудових ресурсів; (9) забезпеченість трудовими ресурсами; (10) соціально-економічна і внутрішньополітична ситуація [33].

Згідно з іншим методичним підходом, результати застосування якого використовують у доповіді Всесвітнього економічного форуму, індекс конкурентоспроможності країн визначають за вісьмома основними критеріями: (1) відкритість економіки; (2) якість уряду (податки, бюджетні видатки, компетентність чиновників); (3) рівень розвитку фінансової системи; (4) якість інфраструктури; (5) розвиток технологій; (6) рівень менеджменту фірм; (7) ціна та якість трудових ресурсів, розвитку інституціональної системи і (8) безпека бізнесу [34, с. 1–7]. Основними чинниками конкурентоспроможності країн з перехідною економікою названо суттєву роль державної політики у забезпеченні конкурентоспроможності національних компаній; нагальну потребу у проведенні реформ на мікрорівні, поряд із реформами на макрорівні; важливість забезпечення відкритості економіки; розвиток фінансів; високий рівень технологій і трудових ресурсів при їх низькій вартості. Як слабкі сторони, що знижують рівень конкурентоспроможності перехідних економік, у доповіді відзначено уряд, інфраструктуру, ринкові інститути і менеджмент фірм. При цьому наголосимо, що експерти дійшли важливого висновку: одночасно або навіть до відкриття економіки для зовнішньої конкуренції спочатку слід забезпечити конкуренцію між національними компаніями.

У цьому контексті слушним видається те, що без використання різноманітного інструментарію державного регулювання ЗЕД та відкривання економіки та захисту її від зовнішніх впливів, Україна може стати лише постачальником сировинних товарів в розвинені країни світу.

Як відомо, в основі теорії конкуренції лежать такі теорії міжнародної торгівлі, як теорія відносних переваг та ефекту масштабу. Ключова роль конкуренції для функціонування ринкової економіки була відзначена ще у XVIII ст. А.Смітом у його принципі “невидимої руки” [35, с. 148]. Він вперше науково обґрунтував положення про те, що конкуренція сприяє виживанню лише кращих виробників, здатних задовольняти потреби споживачів не тільки на внутрішньому, але й на зовнішніх ринках. Д.Рікардо запропонував принцип конкурентної переваги, згідно з яким країна повинна експортувати ті товари, в яких вона має найбільшу порівняльну перевагу, а імпортувати ті, в яких вона має найменшу порівняльну перевагу [36].

В основі сучасних теорій конкуренції, і конкурентних переваг зокрема, лежить вчення професора Гарвардської школи бізнесу М.Портера [37, с. 35]. Для цих теорій характерне дослідження стану конкуренції у різних сферах діяльності і на різних рівнях (підприємства, галузі, країни) у нерозривному зв’язку із застосуванням теорій стратегічного менеджменту, яка дозволяє здійснювати вибір тієї чи іншої стратегії конкурентної боротьби на ринку.

З методик аналізу конкурентоспроможності робочої сили виокремимо дослідження економічного потенціалу робочої сили. Дослідження сильних і слабких сторін передбачає аналіз виробничого потенціалу, наукового і технологічного рівня, можливостей застосування “якості” трудових ресурсів і менеджменту, фінансового забезпечення. Доцільність застосування такого методичного підходу полягає у можливості встановлення ключових факторів успіху на ринку, визначенні сильних сторін, врахуванні фактору конкуренції, можливості і надалі використовувати конкурентні переваги. Однак ця методика не позбавлена недоліків. Серед них вкажемо на недостатню увагу до факторів зміни навколишнього середовища, зосередження більшої уваги на сильних сторонах та нехтування слабкими, суб’єктивність і умовність оцінок факторів конкурентоспроможності.

Потенціал конкурентоспроможності визначається досягнутим рівнем продуктивності, який своєю чергою, залежить від постійних інновацій (рис. 1.3). М. Портер у своєму дослідженні для Звіту про світову конкуренцію зазначили, що конкурентоздатність на світовому ринку значною мірою залежить від інновацій, а виробництво стандартної продукції з використанням традиційних технологій більше не забезпечує конкурентоздатності. [38].

Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com


Кількісний вимір людського капіталу обумовлений переважно демографічним чинником. Зрозуміло, що в нашій державі нині цей чинник пов’язаний зі значним зниженням народжуваності, зростанням смертності і, як наслідок, старінням населення. Кількість народжених в Україні становила: у 1985 р. – 762,8 тис. осіб; у 1990 р. – 657,2 тис. осіб; у 2000 р. – 385,1 тис осіб; у 2005 р. – 426,1 тис. осіб, у 2006 році – 462,7 тис. осіб. Для порівняння, чисельність померлих складала: у 1985 р. – 617,6 тис. осіб; у 1990 р. – 629,6 тис. осіб; у 2000 р. – 756,1 тис. осіб; у 2005 р. – 782,0 тис. осіб, а протягом першого півріччя 2007 року в Україні померло 387,3 тис. осіб. [40]. Як наслідок такої вкрай негативної динаміки за даними міжнародної організації СІА World Factbook 2006, Україна займає друге місце в світі за темпами природного зменшення чисельності населення (5,57 на одну тисячу населення) після Ботсвани (6,42). Для порівняння в Росії цей показник дорівнює 4,47 [41] масштаби демографічних втрат (“додаткових” смертей та ненароджених) є безпрецедентними для мирного часу.

Необхідно підкреслити, що впродовж 1989-1999 рр. середньорічний темп зниження вичерпаної плідності в Україні був у 10 разів вищим, ніж за попереднє тридцятиріччя і вдвічі вищим, ніж під час голодомору 30-х років. [41]. Крім того, кількісний аспект розвитку людського капіталу в нашій країні обумовлений активним внутрішнім міжтериторіальним переміщенням населення, міжнародною міграцією тощо. За рахунок міграції лише за даними офіційної статистики чисельність населення України, починаючи з 1994 р. по 2000 р., зменшилася на 636 тис. осіб. Цей процес, як відомо, набрав широкого розмаху після розпаду колишнього СРСР. Варто зауважити також, що кількісний чинник людського капыталу обумовлений структурними реформами, внаслідок яких істотно змінилася структура зайнятості працездатного населення в основних галузях національної економіки.

Застосування положень теорії національної конкурентоспроможності до такого об’єкта як людський капітал видається доцільним, якщо розглядати робочу силу як товар [42, с. 75], який може бути проданий на внутрішньому чи зовнішніх для країни походження ринків праці. Йдеться про те, що капітал, інвестований у робочу силу, може конкурувати на ринку праці. Відповідно, до цього об’єкта (людського капіталу) можна використати класичні переваги “даймонда конкурентоспроможності” М.Портера (попит; фактори переваги; стратегія фірми і конкуренції; державний вплив та випадковість). При цьому факторні переваги конкурентоспроможності будуть охоплювати і освіту, і кваліфікацію, фізичний стан працівника; стандарти і моделі відношення до праці і, найголовніше, продуктивність і якість праці. Вказані фактори забезпечуються і суміжними галузями: сферою освітніх послуг, медичного забезпечення, інфраструктурою на внутрішньому і зовнішніх ринках праці. Державне регулювання буде включати як вплив на параметри попиту через стимулювання інноваційної та інвестиційної активності в національній економіці, так і вплив на формування факторних переваг з допомогою інвестицій в освіту і перепідготовку робочої сили різних кваліфікаційних рівнів, охорону здоров’я відновлення робочої сили, якість життя, формування відповідної інфраструктури ринку праці.

З іншого боку, на зовнішніх ринках вплив держави полягає у розвитку інституційної бази недискримінації вітчизняних мігрантів, створення мережі організацій дослідження кон’юнктури ринків, експертно-правової допомоги і захисту мігрантів. Як ендогенний чинник випадковості, на нашу думку, потрібно розглядати загострення демографічної кризи в Україні, а як екзогенний – посилення тенденції до протидії міграційним процесам у провідних країнах світу і, відповідно, посилення протекціонізму та селективного характеру імміграційної політики. Впливаючи на параметри переваг конкурентоспроможності людського капіталу можна забезпечувати підвищення його рівня.

Важливим методологічним елементом, який має прикладне значення для обгрунтування інструментальних засобів такого впливу з боку держави, недержавних інститутів, самого індивіда, є оцінка впливу міжнародної міграції на конкурентоспроможність людського капіталу. Очевидно, потрібно розглянути два напрями такого впливу:

1) вплив міграції на конкурентоспроможність людського капіталу на мікрорівні – конкретного індивіду – носія людського капіталу;

2) вплив міграції на конкурентоспроможність людського капіталу на макрорівні – національної економіки.

В процесі залучення до міграційних потоків відбувається як зростання, так і зниження конкурентоспроможності (Рис. 1.4). для окремого індивіда отримання навичок і стандартів праці у розвинутих ринкових економіках підвищує рівень конкурентоспроможності людського капіталу (↑ Клк), зростає ділова активність економічно активних членів сімей мігрантів. З іншого боку, нелегальна сезонна міграція, самозайнятість, залучення до прикордонних дрібно гуртових експортно-імпортних операцій погіршує конкурентоспроможність окремої особи.