Іллейко, з бога турейко
| Вид материала | Документы |
- Святыи священномучениче и исповедниче Аввакуме, моли Бога о нас! Святыи священномучениче, 1098.96kb.
- Вопрос о Боге как вопрос Бога к нам, 285.79kb.
- Н. Луценко президент благотворительного фонда «Диалектик» от философии всеединства,, 70.52kb.
- Доказательства небытия Бога, или современная теодицея Историко-логическая справка, 215.97kb.
- -, 1681.86kb.
- -, 1377.22kb.
- -, 173.92kb.
- Выпуска, 1579.96kb.
- Магия Арбателя, 393.09kb.
- Центр "синтез" Н. И. Сиянов. Триумф Виджл-воина. (Конспект), 693.84kb.
ІЛЛЕЙКО,
З БОГА ТУРЕЙКО
Казка у п’ятнадцяти думах про Ілька,
давньоруського богатиря, переможця татя Солови,
про Ілька, що розгромив ординське військо
і подужав Змія Гориню триголового,
а також про староруського богатиря Святогора
і про орача Миколу Селянина
про князя Володимира Ясне Сонечко,
про його гриднів,
про Волинь і Карпати,
про річку Бог і річку Дніпро
та про матір городів руських
злотоголовий Київ.
ТИСЯЧОЛІТНІЙ ІЛЬКО
Поему-думу “ІЛЛЕЙКО, З БОГА ТУРЕЙКО” я писав на основі казок, билин, колядок, щедрівок та пісень. В основі сюжету — життя і подвиги билинного героя Іллі. На жаль, у нас в Україні билини не збереглися — така страшна руїна перейшла Україною за ці минулі тисячу років. Донесли до нас ці епічні пісні наші переселенці на Далеку Північ. Від них у минулому столітті і було записано чимало билин. Туди, на Північ не доходили орди Батия, загони Кримських татарів та польських конфедератів. І люди зуміли, передаючи від батька до сина, від сина до онука, зберегти перекази про матір городів руських — сонячний Київ, та про князя Володимира Красне сонечко, у якого на службі і перебував один із найславетніших дружинників Ілля, званий частенько Муромцем.
(БЫЛИНЫ в двух томах, Гос. издат. худ. литературы, М. 1958 года. Том I, стр. 120, коментарій В. Я. Проппа и В. Н. Путилова).
У нас в Україні збереглася сила-силенна ще дохристиянських колядок і щедрівок. Усі дослідники акцентують нашу увагу на подібності билин і колядок. Олексій Дей у передмові до книжки “Колядки та щедрівки” (К., Наукова думка, 1965 р.) пише:
Образна й мовна палітра колядок та щедрівок багато в чому перегукується з билинами. Відзначаючи цей факт, І. Свєнціцький писав: “Це близький зв’язок поетичних засобів, отож основних рис стилю... є тільки лишнім доказом похідного зв’язку між билинною епікою західно-північної Русі і святочною словесністю як білоруських волочобників і колядників, так і українських, особливо галичо-волинських і карпатських колядників”. (29).
І далі процитую ще пару речень:
Так, типовий для українських колядок пісенний розмір часто зустрічається і в билинах (5+5)... Подібність до билин відчувається також у деяких типових ознаках художньої форми — алітераціях, асонансах, риторичних римах, паралелізмі, повторенні другої частини одного вірша в першій половині наступного... Дуже подібні картини військового життя удільної княжої доби зустрічаємо в колядках і билинах київського циклу. (29).
Звідси стає зрозумілим, що билини творилися у Києві, а занесли їх на північ українські емігранти, переселенці з Русі, які й зберігали ці думи-пісні-билини як найсолодший спогад про свою батьківщину. Один із засновників т. зв. історичної школи Л. Н. Майков уважав, що билини творились впродовж X-XII віків, а встановились у XIII-XIV ст. “в эпоху татарского ига, тогда, когда в народе еще жила память о первенствующем значении Киева, и до того, как определилась историческая роль Москвы” (Былины в двух томах, Госиздат худ. лит., М., 1958, т. III, стор. XXVI).
І справді, це витвір Києва. Подивіться, з яким пієтетом пише про цей період В. В. Мавродин (“Образование Древнерусского государства”, стр. 289-290):
Богатыри “боронят” (він вжив українське слово, взявши його в лапки, бо не всі т. зв. “рускіє люді” його зрозуміють! — О. Р.) землю русскую... Их подвиги сказочны, как сказочен и прекрасен сам Киев, как сказочен и прекрасен в представлении народа киевский, героический период его истории; их дела — гордость народа, они — бессмертны, как бессмертен породивший образы своих витязей сам народ. Все окутано дымкой оптимизма, ...той жизнерадостности, которая характерна для идеологии Руси конца X века и начала XI в.
З точки зору історичної школи “история русского эпоса представляет собою процесс непрерывного разрушения первоначального величественного художественного здания, затемнения реально-исторической основы былинных сюжетов и героев” (Былины... стор. XXVI).
Справді, історичний зміст епосу був незрозумілий нащадкам, що виросли на Півночі, тому “...факты и события перепутаны и сдвинуты, имена искажены, ...”, а також, додамо від себе, дуже попсована мова, уже незрозуміла виконавцям пізніших часів. Тому ми не повинні дивуватися і плюватися, коли читаємо:
Дак куда ли махньо — улица падьо,
И назад отмахньо — переулицы,
Да истребил он всех до единого,
Приезжал ко шатру-де он царскому,
Да он берьот-де в полон самого царя Калина...
(стор. 149, т. I).
Оті частенькі недоречні повтори часток ламають чіткий колись ритм оповіді, псують мелодію:
А й ты сьезди-тко во далече-далече во чисто поле,
Ко тым славным ко горам ко сорочинскиим,
Да сходи-тко ты во норы во змеиные... (1, 43)
Колядки збереглися надзвичайно чистими:
Ой славен козак да старший Павло
Хвалився конем перед королем,
Хвалився лучком перед гайдучком,
Хвалився мечем перед паничем,
Хвалився стрілкою перед дівкою...
(185 ст. Колядки...)
Як видно, кількість складів у одному рядку складає 5+5. Ось чому я написав свого “Іллейка” цим розміром, у догоду йому часто змінюючи н а г о л о с у словах, що, зрештою, є характерним для нашої мови ще з часів праіндоєвропейщини чи, як зараз почали казати, з часів Оріяни. Бо наголос у нас не зафіксований за якимось певним місцем, як у новіших мовах, приміром, у латині і польській (другий склад з кінця) чи у латиській, чеській (перший склад слова).
Ще наведу цікаву думку видатного фольклориста нашого Філарета Колесси:
“Та українські обрядові пісні, особливо ж колядки, містять у собі багато історичного елементу: вони підходять до билин київського круга тим, що зберегли, подекуди навіть вірніше, як билини, блискучі картини воєнного життя удільної княжої доби... В тій групі колядок ховалися риси й цілі картини старинного й зовсім не мужицького побуту; уся обстановка в сих колядках узята з воєнного життя і побуту князів та бояр.
Усе те показує, що в колядках маємо останки українського героїчного епосу з передхристиянської доби”.
(Ф. М. Колесса, Фольклористичні праці, К. “Наукова думка”, 1970, ст. 25).
Ось чому так рясно і органічно впліталися у поему слова, вирази та образи з колядок і щедрівок, які багато дослідників вважають старішими за билини:
...напрошується природний висновок про значно більшу давність обрядового фольклору слов’ян порівняно з героїчним епосом. Нічого дивного в цьому нема: адже такий висновок повністю узгоджується з сучасними науковими даними про обрядовий фольклор практично всіх відомих культур і народів світу як генетично більш ранню форму словесної творчості порівняно з епосом.
(ЗОЛОТОСЛОВ, К. “Дніпро”, 1988, стор. 42).
Щодо назви річки, де народився Ілля — Б О Г. В “Енциклопедії українознавства”, т. I (Київ, 1993) читаємо:
“БОГ — одна з найбільших річок України”.
В УРЕ т. I так пояснюється значення слова БОГ:
“Слово “бог” часто виводять від давньоіндійського bhaha (одне з божеств) або від іранського Bagha (добрий дух), але в мовах сх. слов’ян воно означало воду. Християнська церква використала популярне у слов’ян божество вологи та його назву “Бог”, зробивши з нього “бога отця-вседержителя”.
Звучання БУГ, Південний Буг замість БОГ (БІГ) є наслідком польського впливу. Бугом зветься і річка, яка тече на захід і північ, починаючись недалеко від Південного. Обидві ріки витікають з території, що вважається колискою праслов’ян, праукраїнців, тому й не дивно, що вони стали Богом для цих праслов’ян. Я дозволив собі поширити межі Волині до р. Бог, на Поділля, оскільки в той час ще жива була пам’ять про державу праукраїнців — Волинь (Волиняна), яка об’єднувала дов- колишні племена. Ось цитата із Аль-Масуді (20-50 рр. X ст.): “Вище ми вже оповіли про короля, котрому в минулі часи підлягали інші їх королі, себто про Маджака — короля Валинани — народ, котрий є одним з основних славянських народів, вони поважаються, поміж їхніми народами і мали перевагу поміж ними”. (В. Січинський “Чужинці про Україну” Київ, 1992, стор. 17).
Щодо імені героя. Здається, що “Ілля” це уже християнське. А слово “богатир” пояснюю як “з Бога тур”. Т У Р був уособленням сили і могутності і тому я дозволив собі таке словосполучення: “Іллейко, з Бога турейко” або “Ілля, з Бога Тур”, бо дехто з авторів так і пояснює слово “богатир”.
Згадки про Гатила навіяні чудовим романом Івана Білика “Меч Арея” (Київ, 1971, 1990).
Отже, читачу, тебе чекає зустріч із Іллейком, з Бога турейком, українським богатирем, любимцем русів, русичів... Але ще раз нагадую — читати треба ритмічно, пересуваючи наголос на догоду ритму, як у піснях наших.
Автор.
ДУМА ПЕРША
У ЯКІЙ МИ ЗНАЙОМИМОСЯ ІЗ КРАЇНОЮ РУСІВ
З ЇЇ СЕРЦЕМ — ВОЛИННЮ
СТАЄМО СВІДКАМИ НАРОДЖЕННЯ І Л Л Е Й К А
З Б О Г А - Р І Ч К И Т У Р Е Й К А
ТА ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ГОРЕ МАТЕРІ ЙОГО
ПРО ДАРЕМНІ СПРОБИ ВИЛІКУВАТИ СИНА
А в пана Йвана золота верба,
а на тій вербі золота кора,
а на тій корі рожеві квіти.
Ой то не верба — Йванова жона,
Ой то не кора — Йванова неня,
Ой то не квіти — Йванові діти.
Колядка.
ОЙ НА ВОЛИНІ,
в тій ув Країні,
де шлях Чумацький біжить донині,
Убравши в себе усі дороги,
понад рікою, що зветься Богом,
де міста Муров стіни біліли —
справіку-віку р у с и ч і жили.
Там кожна грудка
і кожна грядка,
земельки латка,
біленька хатка —
усе у праці важкій здобуте,
яку поклали звіддавна люде:
ліс корчували,
вогнем палили
землю орали,
садво садили,
збирали просо, ростили жито, —
там кожна грудка потом полита!
А вечорами
навколо мами
сідали доні із вишивками.
І рушнички ті,
і сорочки ті,
в дівочі літа з любов’ю шиті,
з любов’ю ткані
і вишивані —
на посаг в скрині завчасно дбані.
А скатерточки
а вереточки,
хустки і крайки, і килимочки...
Трудами тими
дбанцями тими
хати ставали незамінимі,
невідділимі від господині,
навіки рідні усій родині.
А в дні святкові
вели розмови
коли про війни, коли про лови.
Діди співали під кобзи звуки
про ті заморські ліси і луки,
куди ходили
разом з Гатилом,
про Святогора надлюдську силу,
про Копитенка і Волхва чари
про Перунові громи-удари.
Жінки відмінні в’язали слова — пісень співали про чорні брови,
про карі очі,
травневі ночі,
любов козачу, красу дівочу.
На новоріччя колядували,
веснянок в квітні гуртом співали
А серед літа Купальські грища —
стрибала молодь через огнища,
які над Богом всю ніч палали.
Вінки дівчата в ріку пускали.
Так чергували з піснею працю —
з піснею легше за працю браться.
У тій Волині,
та й ув країні
в простій хатині
родивсь хлопчина.
Тоді надворі буря шуміла,
земля трусилась,
ріка бісилась,
звірина всяка з жаху тремтіла,
рибва у Бозі зі страху мліла,
а в небі возом Ілля катався,
що донедавна ПЕРУНОМ звався.
Синка приймали,
синка хрещали,
на честь пророка ІЛЬКОМ назвали.
Його в любистку, його в тризіллі
купала ненька та й щонеділі,
п’яточки терла, тім’ячко мила,
в зелену купіль сльози ронила:
“Ой мій синочку,
та й голубочку,
ой мій соколе,
гірка недоле!”
Голосить, плаче, рида з розпуки —
за що ж Ількові такая мука:
є ноженята,
але змертвілі,
є рученята,
але безсилі.
З пізна до рана, з рана до пізна
зліта молитва до Бога слізна:
“Ой за що ж, Боже,
ти муки множиш?
Ти ж милосердний — ну як ти можеш?
Скарав так синка,
мою кровинку —
чи ж я у роді така злочинка?
Чи більше інших я нагрішила?
Чи у середу скоромне їла?
Чи де збрехала,
чи чуже взяла?
Чи зла-недолі кому бажала?”
І обіймає Ілька, й термосить,
до баб і волхвів синочка носить,
усяким зіллям поїть-втирає, —
але нічого не помагає.
Зроста хлопчина
та й щогодини,
учась кричати
й слова казати.
Колише, плаче — співає мати:
“Ой спи, дитя, без сповиття,
пока мати з поля прийде
та принесе три квіточки.
Одна буде дрімливая,
Друга буде сонливая,
третя буде щасливая.
Ой щоб спало, щастя мало
та щоб росло, не боліло,
на серденько не скорбіло.
Ой рісточки у кісточки,
здоров’ячко на серденько.
Добрий розум в головоньку,
сонки-дрімки у віченьки,
а в роточок говорушки,
а в ніженьки ходусіньки,
а в рученьки ладусіньки.
ДУМА ДРУГА
В ЯКІЙ ІДЕТЬСЯ ПРО ДИТИНСТВО ІЛЛЕЙКА,
З БОГА ТУРЕЙКА,
ПРО ЙОГО ЛЮБОВ ДО ПІСНІ І ДО КОБЗИ,
ПРО ВОЛИНЬ І ПРО РІЧКУ Б О Г,
ПРО БОЇВ-ВОЇВ
ПРО ДИКІ ОРДИ, ЩО ЙДУТЬ ЗІ СХОДУ,
ТА ПРО КОЖУМ’ЯЦТВО ІЛЬКА
А в ліску, ліску, на жовтім піску
Виросла сосна золоторясна.
Золоторясна, тонка, висока,
тонка, висока, в корінь глибока,
в корінь глибока, а в лист широка.
У лист широка, в кору багрова,
в кору багрова, а вверх кудрява,
Ой у тім кудрі є колисочка,
в тій колисочці гордоє дитя,
В кості іграє, краще співає...
Колядка.
Ой у світлоньці,
у колисоньці
лежав Іллейко біля віконця.
Дідова кобза над ним висіла —
з Іллейком струни та й говорили,
так озивались на хлопця голос,
як гори — крику, як вітру — колос,
як вітру колос, леготу — листя,
ході жіночій черлен-намисто.
А коли дідо бува заграє —
Ілько в колисці аж завмирає,
і слуха, слуха — почне сміяться,
очененята аж променяться,
упивається цілими днями
тими піснями
діда і мами.
А коли дідо кобзу підсуне
під його руки, вкладе на струни,
і, сам загнувши малі пальчата,
почне ті струни перебирати —
про радість хлопця сусіди знають:
так він гукає,
дзвіночком грає!
І раз за разом Ількові пальці
таки навчились трохи згинаться,
тоненькі жили перебирати,
чарівні звуки видобувати,
видобувати чарівні звуки
що далі краще уміли руки.
Підрісши трохи, просив у тата,
аби дозволив той кожі м’яти,
щоб краще пальці його згинались,
щоб м’язи твердли і розроблялись...
Внизу від хати
ріку видати,
і хлопець часто імив питати,
любив питати
у діда й тата.
чому цю річку та й Богом звати?
Казали тато: “Тому, синочку,
що там жіночки
перуть сорочки.
тож, коли хрестять об камінь ними,
кладуть поклони неізлічимі...”
Сердились дідо на жарті тії:
“Самі радії,
що ми дурнії!
Ще коли люди Христа не знали,
то вони в о д у Богом вважали.
і був він Богом
води, вологи...”
“Так Бог — людині обмъва ноги?” —
Ілько подумав собі тихенько,
а дідо далі казав любенько:
“Ще інші звали в о д и ц ю ДАНА,
Цим словом стільки річок названо:
на захід сонця — ДУНАЙ, ДАНАСТРІС,
а на схід сонця — ДОНА, ДАНАПРІС...
Колись я стрінув
купця персина
(плоди привозив нам диковинні) —
він дивувався, вчувши про Бога,
що БІГ ще значить ВОДА до того.
Казав, що ДАНА в країнах сходу
Теж БІГ означа, не тільки ВОДУ!
Та я вважаю — ця річ не дивна,
бо раз ВОДИЦЯ — БІГТИ повинна.
Нам РІЧка завжди була за БОГА —
ще за Стрибога і за ДАЖДЬбога,
вона нам рідна, вона нам мила,
вона поїла,
вона нас мила,
Як воріженьки ішли на села —
ховались руси в печери, скелі,
а інші в рота брали тростину,
та й опускались в ріки глибини,
пережидали у водній глибі
і лиш молили: спаси, спаси Біг!
Але ховались не всі божани —
бували гідні любові й шани.
То Бога вепрі, то Бога Тури,
що не втікали в хліви, мов кури,
вони давали усім урока,
як зустрічати врагів наскоки,
вони ставали за рід горою,
тому їх звали Б о ї чи в о ї,
колись богари
тепер бояри
Бога Турами ще звали встар їх.
“А що то значить В о л и н ь, дідусю?
Що вона важить помежи Руссю?”
“Волинь, онучку, величне слово
воно орлове,
воно чолове:
В о л и н ь в о л і л а і її в о л я
була залізна для всіх в околі.
В о л и н ь в о л а л а — всі відкликались,
і в о л о д і л а — всі підкорялись.
Це лиш недавно Київ піднявся,
З часів Гатила в пір’ячко вбрався”.
Іллі не треба давати хліба —
про б о ї в — в о ї в слухать волів би,
як злі, недобрі
жорстокі обри
залили кров’ю весь край по обрій,
та правда-мста їх усе ж постигла —
і зникли обри у часу тиглі!
Так час помалу собі минає.
Іллейко шкіри все виминає.
Від кобзи руки стають вправніші,
від шкір вминання стають сильніші...
Тоді в країні чутка лунала,
що нове лихо на край упало,
що йдуть, як води,
орди зі сходу,
що йдуть татари,
як божа кара,
що то є гніву Божого вияв,
що нападають вони на Київ.
Мов нові обри на сході краю
грабують, палять і убивають,
а князь не в змозі оборонятись,
щоразу мусить лиш відкуплятись...
Ілько, те чувши,
шкір десять мнувши,
бувало разом
їх рве одразу!
Їх рве з досади аж на ремінці
за свої люди, одноплемінці,
що так учора були хоробрі,
бо ж повбивали жахливих обрів,
учора дужі — слабкі сьогодні,
бо й захистити себе не годні!
Ой Русь широка, ой Русь розлога,
тебе прокляли колишні боги,
а з новим Богом ще не зріднилась,
що не спізналась, що не злюбилась!
Та що поробиш, коли не владен,
коли прикутий, ходить не ладен,
ото й спосібен, що кожі м’яти,
та побалакать, та поспівати,
та ще бандура,
розрада-жура,
і радість-мука,
що в срібних звуках...
Бодай тебе, бодай мене, бодай нас обоє,
що ми собі покохались на лишенько своє.
Ой ви річки бистренькії, уже не стікайте,
коли ви нас розлучили, то й життя не дайте.
Ой ви Боги, ой ви Боги з високого неба,
вкоротіте життя мені, більш мені не треба.
Вкоротіте життя мені, доки в смутку буду
Лучче мені умирати, то я все забуду...
Д У М А Т Р Е Т Я
З ЯКОЇ МИ ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ЮНІСТЬ ІЛЛЕЙКА, З БОГА-РІЧКИ
ТУРЕЙКА, ПРО ЙОГО ДУШЕВНІ МУКИ ВІД НЕМОЖЛИВОСТІ
СТАТИ НА ЗАХИСТ СВОГО РОДУ І СВОЄЇ КРАЇНИ
ВІД ОРДИНЦІВ, ЩО НАПАДАЮТЬ ЗІ СХОДУ НА РУСЬ-КРАЇНУ
Чи ти спиш, чи лежиш,
чи ти стружки стружеш?
Я не сплю, не лежу
і стружки не стружу.
Ой ти спиш та дрімаєш,
а про ворогів не знаєш,
що вже тії вороги
і наш город облягли.
Наш город обняли,
наших діток забрали.
Колядка.
Так і минає за літом літо.
Уже Ількові й борідку збрито.
і як у руса —
чуприна руса,
і як у руса —
сіються вуса.
Нарешті виріс Ілько на мужа.
У нього пальці були так дужі,
що з ним змагатись було не варто:
він шкір десяток помне для жарту,
да так, що кожна стає шовкова,
тонка, прозора, сафіянова...
Скінчить роботу Ілько в чинбарні
і вже в сорочці вишитій, гарній,
ведуть-виносять його до саду,
зручненько вмостять, під дуб посадять,
під руки кобзу кладуть зручненько,
Всміхнеться вдячно Ілько до неньки
і вже співає —
підіграває,
усе, що вміє, усе, що знає.
Та так — аж серце зайдеться в грудях,
красою, чаром озветься в людях.
А як не грає,
то все питає
у діда й баби, що вони знають.
Щодня до нього ходили діти
і старші люди погомоніти.
порозмовляти
та поспівати,
Ільковій долі подивувати.
І тільки ненька
чула одненька
розлуку — муку
в бандури звуках...
Бо коли сам він на сам лишався —
не величався,
не усміхався,
журби гадюка в серце жалила,
воно з безділля
пекло-боліло.
Яка то мука — сиднем сидіти,
на рівних ніжках не походити,
яка то мука — лежнем лежати,
не повернутись, не походжати!
Душа ширяє понад дороги —
а ти не годен зігнути ноги,
душа літає понад хатами —
а ти не годен змахнуть руками!
Душа готова світ обійняти —
а кволе тіло не вийде з хати.
Гарячі очі шлють блискавиці —
а ти безкрила, підбита птиця,
блискучі очі спалити ладні —
а тіло волі геть непідвладне!
Батьки у праці марніють-гнуться —
а ти не годен перевернуться,
батьки всю душу вкладають в тебе —
а ти лиш смерті благаєш в неба...
Вже тридцять років Ільку минає,
зотлілу душу гризь роз’їдає,
журба журная,
печаль їдкая
Ількову душу не покидає.
Лежить він якось собі в садочку
на муравиці, у холодочку.
Вітрець повіє — зелене листя
з Ільком мов хоче розговориться,
а хмарка в небі
пливе, мов лебідь,
а там другая,
мов гусей зграя.
Ой гуси-гусоньки-гусенята,
чом на крилята
мене не взяти,
щоб я на землю згори поглянув,
щоб я, мов хмара тая, розтанув,
щоб і розтанув понад землею,
або дощами зійшов над нею,
полив садочки, полив городи,
додав хоч краплю земної вроди.
Якби міг стати промінням сонця —
я б всім нетягам залляв віконця,
проник до хати, промінив скроні,
зігрів їм серце, якщо холоне,
крізь очі я їм проник би в душу,
ачей там полум’я розворушу,
щоб розгорілась
колишня сила,
що вороженьків упень косила.
Якби я леготом перетворився,
я б з кожним дубом розговорився,
овіяв квітку, билину кожну,
вдихнув би в хлопців міць переможну,
я б їм повіяв чимдуж у спину,
аби у герці не знали спину!
А якби міг я на ноги стати —
я б всього себе зумів оддати
своєму люду, своєму краю,
що понад міру його кохаю!
Мій роде красний,
такий нещасний,
немає сили,
щоб тя хистила.
Яка б збудила твій дух заснулий,
закоцюбілий, мов потонулий.
Лиш знаєш пісню, ярмо і рало,
а цього мало,
а цього мало!
Ти панував тут колись, а нині
усім забродам даєш данину.
Ти, як теля те, що тупо стало,
а пси сусідські його обпали,
гарчать і брешуть зусібіч сміло,
воно ж від ляку оторопіло,
і хоч, буває,
бодне рогама,
і хоч, буває,
хвицьне ногама —
то нетерплячка лише теляча,
то безоглядність лише воляча,
то не всевладність
бика чи тура,
самодостатність
його натури,
якої досить і без хвицання,
і без ричання,
і без буцання,
щоб собачня всі хвости підбгала,
угнула шиї, позадкувала,
і поховалась попід ворота,
не смівши навіть розкрити рота!
Лежить Іллейко, тяжко зітхає,
та струни кобзи злегка торкає.
Закладався орел з конем
А за тиї криличеньки:
— Ой ти скорий, ти добіжиш,
Мені крильця постинаєш.
— Ой ти скорий, ти долетиш,
Мені ноги постинаєш,
Ой кінь біжить — земля дрижить,
Орел летить — перо дзвенить.
Ой кінь біжить все ярами,
Орел летить все лугами,
Кінь до води прибігає,
Орла-брата виглядає.
Орел летить і не сміє,
Кінь брата не познає,
Даруй, коню, крилечками,
А хто ходить ніжечками.