Geum.ru

Іллейко, з бога турейко

Вид материалаДокументы
Дума дванадцята
На долю і князя
Ой не пугай, пугаченьку
Дума тринадцята
Що бачили київ з вишини змієвого лету
Тут вималюється план боротьби зі змієм
Князь володимир йшов по світлоньці
Дума чотирнадцята
Але з допомогою меча арея
Поверженого змія
Не виріс тулуб також з другої!
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

ДУМА ДВАНАДЦЯТА


ПЕРЕНОСИТЬ НАС ДО ПОРУБУ,

КУДИ КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР

ЗАПРОТОРИВ ІЛЛЕЙКА З БОГА ТУРЕЙКА

МИ ВИСЛУХАЄМО НАРІКАННЯ В’ЯЗНЯ

НА ДОЛЮ І КНЯЗЯ

ПОЗНАЙОМИМОСЯ З ДОНЬКОЮ ВОЛОДИМИРА ОПРАКСОЧКОЮ

З ГРИДНЯМИ ОЛЕКСОЮ ПОПЕНКОМ І ДОБРИНЕЮ

І НАРЕШТІ ПОЧУЄМО,

ЯК ІЛЬКО ПЕРЕНОСИТЬ НАРІКАННЯ НА САМОГО СЕБЕ


Ой їдіте, їдьте, Ілька зв’яжіте,

Ілька зв’яжіте, ту го ведіте.

Соколойка пустьте до сокілниці,

гуселки шмарте до гуселниці,

конічка вставте до кінничейки,
Іллейка всадьте до темничейки...

Колядка.


Такого ЛИХА КИЇВ НЕ БАЧИВ!

Отак Солова за смерть віддячив.

Хати-палати

імуть палати,

зірвано стріхи, зламано лати,
там люди стогнуть, ридають діти, —

боярам очі нема де діти —

така ганьба їм, такий їм сором

за жах зненацький, змішаний з горем.

Князь Володимир, поблідши з виду,

прийшов до тями від стиду й бриду,

дав слугам знака, щоб гидь прибрали —

і вмить робота завирувала.


Але дружина підняла галас,

що у зухвальця ціль підла малась —

усіх принизить, зганьбити князя,

що треба гостя скарать на разі,

Скарать на разі, у поруб кинуть!

і в цім дружина

була єдина.

Князь обернувся до свого гостя,

і зір був повен гнівної злості.


Ілля, мов птиця, на злеті збита,

мов кінь, якому втяли копита,

стояв у дворі,

убитий горем

його кияне картали хором.

Заціпли м’язи, затерпли кості,

по вінця повен якоїсь млості,

так розгубився, душа змішалась,

бо став призвідцем того, що сталось.

Оті руїни, сі сльози, крики

Іллю так збили із пантелику...

І він слухняно пішов у поруб,

що не зробив би в іную пору б...

Ані словечка не мовив проти,

пірнувши в горе, в журбу, в скорботу...


То не брояки в Бозі гуділи,

то не громищі в небі гриміли, —

то клекотало, ніби у лева

з жалощів-туги серце Іллєве.


Стіни ослизлі, стеля волога,

слова немає мовить до кого.

Очі заплющить — так і зринають

ранені люди, хати палають.

Крики діточі,

злякані очі

так і зринають, мов поторочі!


Ах князю, князю, що ти сподіяв?

Тішить задумав стольноград Київ!

Мало їм пити? мало їм їсти?

ще й пригостити задумав свистом?

От і потішив, бодай не знати.

Вийшло, що я ще й став винуватий!

Ну нащо було веліть Солові

свист учиняти сей показовий?!

Тепер я мушу в ямі сидіти,

муку терпіти,

в стелю глядіти.

Ой князю, князю, п’єш і гуляєш,

степ же тим часом теж не дрімає,
там кусень вхопить, село полонить,

бранців зайнявши, до себе гонить,

скільки вже люду руського взяли —

ще нападають, бо ще їм мало!

Ти ж, замість владно сказати: ДОСИТЬ!

тільки відгониш, мов муху з носа.

А то ж не муха, бо Степ щороку

більшить і більшить свої наскоки.

Ти ж тілько знаєш —

п’єш та гуляєш,

гульками люду горя завдаєш.

Ну нащо було веліть Солові

свист учиняти сей показовий?


То не брояки в Бозі гуділи,

то не громищі в небі гриміли —

то клекотало, ніби у лева,

з жалощів-туги серце Іллєве.

Стіни ослизлі, стеля волога,

слова немає мовить до кого...


Де ті Карпати, сонцем облиті?

Де ті долини, дощами змиті?

Де кониченько та й для війноньки?

Де товариство для бесідоньки?


Нічка минає,

ранок світає —

ніхто Іллейка та й не згадає...


О доля злая, ти ніби кішка,
що ловить мишку

підступно, нишком,

що ловить мишку — і не з’їдає,

а грає нею: то відпускає,

то знову ловить, підтягне ближче,

то гладить м’яко, а то вперіщить!

І ти не знаєш, чого чекати

від долі-кицьки, від долі-ката!

Раптом він чує голос з-над себе,

як ніби янгол говорить з неба:

“Ти тут, Іллейку? Я князя дочка.

Князева дочка,

звуть Опраксочка.

Ось мої служки ввійдуть до тебе,

принесуть їсти — їж, не погребуй,
принесуть одіж — то одягнися,

принесуть постіль — то постелися!”

“Ти князем слана?” — “Ні, він не знає!

Якщо узнає,

мене скарає...”

“Тобі спасибіг, князівно мила,

що таке діло

зробить посміла!

Але гнів князя звертать на тебе

я не посмію! Тому не треба”.

“Та ти не думай! Бо ж князь — мій тато!

Не буде надто

мене карати”.

Хоч Опраксочка мало не плаче:

“Не бійсь за мене, славний юначе” —

“Ні, ні, князівно! —

відмовив гнівно, —

Я не погоджусь на це все рівно!”

Іде князівна та й до світлиці

Печальноока і сумнолиця.

І бачить групу бояр з Волині,

між них Попович, між них — Добриня.

Вона боярам розповідає,
що там Іллейко, мабуть, вмирає,

що вже просила вона у тата

Ілька хоча би нагодувати,

та він незрушний, такий сердитий,

і щось потрібно з Ільком робити!

“А справді, щось ми такі нероби.

Мені Іллейко все ж до вподоби! —

Добриня каже до товариства, —

То ж не його був задум зі свистом.

А що могутній, а що сміливий!

Ні, ми були таки несправедливі...”

Олекса зразу: “То в чому штука?

Тобі, Добрине, і карти в руки.

Щоб спрацювало безпомилково.

Давай проявим хитрість військову:

бери ту їжу, ту одіж, постіль

і йди до нього спокійно, просто,

як ніби сланий з наказу князя,

скажи дві слові — та й геть відразу”.


Як порішили,

так і вчинили,

юну Опраксу удовольнили.

Не лиш князівну — своє сумління,

щоб пригасити душі гризіння...


Ілля умився, переодягся,

на свіжу постіль приліг-простягся.

Образа глухне, грім примовкає,

але картина знову зринає:

ранені люди, крики діточі,

злякані очі,

мов поторочі.

Так і минають, так і проходять

дні, схожі ніби мурів колоди.

Тільки й розваги, тільки й спочину,

коли приносить страву людина...

Розпач обсіла

серце зболіле —

як же так сталось, матінко мила?

Я ж усім серцем своєму роду

хтів помагати змалечку-зроду!

І замість помочі стався призвідцем

лиха такого, хоч в пекло звідси!

Я б на коліна став серед площі,

людям вклонився, ніби на прощі —

людоньки милі, винен, простіте,

маю великий гріх відмолити,

бо ж запишався, хтів похвалиться:

ось ваш Солова, гляньте — дивіться!

Замість кінчити з ним у кублищі,
я віз на показ, ніби на грище,

гнів мій, образа, бачу я — всує!

а я ще князя й людей виную.


Ой не пугай, пугаченьку,

в зеленому байраченьку.

Ой як мені не пугати,

кругом гори та байраки.

Ніде мені гнізда звити

та й діточок розплодити.

Іде вдова долиною

з маленькою дитиною

Сіла вдова спочивати

з своїм сином розмовляти:

“Ой сину ж мій малесенький,

де ж твій батько ріднесенький?”

Сидить орел над водою,

розмовляє з удовою:

“А я твого мужа знаю,

тричі на день одвідаю.

І снідаю й обідаю,

ще й третій раз вечеряю.

На кучері наступаю,

з лоба очі видираю!”


ДУМА ТРИНАДЦЯТА


У ЯКІЙ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ТРИГОЛОВИЙ

ЗМІЙ-ГОРИНЯ

ЩО УМІЄ ЛІТАТИ І БЕЗБОРОННО ХАПАЄ ТА ПОЖИРАЄ ЛЮДЕЙ.

ТУТ МИ ВПЕРШЕ ПОЗНАЙОМИМОСЯ З ЛЮДЬМИ

ЩО БАЧИЛИ КИЇВ З ВИШИНИ ЗМІЄВОГО ЛЕТУ

ПОБУВАЄМО НА РАДІ ДРУЖИННИКІВ

УХВАЛИМО РАЗОМ З НИМИ ЗВІЛЬНИТИ З ПОРУБУ ІЛЛЮ

ЯКИЙ ОДИН ЛИШ МОЖЕ ПОДОЛАТИ ЗМІЯ

ТУТ ВИМАЛЮЄТЬСЯ ПЛАН БОРОТЬБИ ЗІ ЗМІЄМ

ПІДКАЗАНИЙ ХИТРОМУДРИМ ОЛЕКСОЮ ПОПЕНКОМ


Ой там у полі смерека стоїть,

під тим смереченьком біле ложе стоїть,

на білім ложі гречний панич лежить,

гречний паниченько, красний Ілличенько.

Готує стрілоньку та й на змійоньку.

Коляда


КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР ЙШОВ ПО СВІТЛОНЬЦІ,

як ходить небом прекрасне сонце.

Князь Володимир насупив брови,

як темні хмари у час грозовий.

Князь Володимир промовив слово,

було те слово,

як грім громовий.

Уся дружина, гридні-бояри,

мов ліс, приймали громів удари,

стійма стояли

посеред зали

і головами згідно кивали.


Велась розмова про нове горе,

яке взялося десь із-за моря:

то не людина,
то не тварина,

то був незнаний ще Змій-Гориня.

Він триголовий, він крила має

і кожна паща вогнем жахає,
вогнем пекучим,

димом ядучим

літає в небі подібно тучі.

Лиш де помітить людей юрмисько, —

злітає низько

підліта близько,

і з гиком-криком

скаженим, диким

спадає долу, немов шуліка.

З десяток, зо два людей хапає

і, обважнілий, увиш злітає,

людей затисши між пазурями,

летить повільно понад хатами

і через мури, через Славуту

понад струмені і водокрути...

І відчайдушні крики з нестями

прошитих, стиснутих пазурями,

клубком несуться понад хатами

у бік Славути та й поміж храми.

Тоді виходять на двори вої,

узявши в руки лученьки свої.

На тятивоньки

кладуть стрілоньки

і цілять Змія поміж крилоньки.

Але боячись людей уразить,

із горя луки жбурляють зразу,

а як і стрілять,

хоч і поцілять,

не можуть стріли

пробить те тіло,

пробити тіло

не можуть стріли,

як ніби камінь у леті стріли.

Метали в нього міцні сулиці —

та шкіра в Змія чи не із криці.


Бували вої, що хтіли биться —

з мечем до Змія не підступиться:

він диха жаром, вогнем жахає —

людина тліє, горить-згорає.

Бувало, пада з десятка того

хтось до струменів Дніпра святого —

то Змій на нього і не зважає.

Бува, нещасний і виринає,
і до мілизни якось допливши,

домів вертає, живим лишившись.

Та й ціле віче затаїть духа

того щасливця зібравшись слухать —

як Змій облапив пазурами тіло,

і як лапищі його смерділи,

і як злітали, і як летіли,

і як весь Київ, мов на долоні

на оболоні,

в Дніпровім лоні,

і як маківки церков сіяли,

і, мов комахи, люди втікали,

і як вдалося, Дніпро уздрівши

із лап Зміїних, заворушившись,

та помолившись

таки звільнившись

в Дніпро упасти, не потонути,

з поміччю Бога в Київ вернути...


То що ж почати?

то що ж діяти? —

Князь Володимир імив питати.

Бояри, гридні мовчма мовчали,

очима стрітися не бажали.

Не був Добриня гоноровитий —

та й став до князя він говорити:

“Ти знаєш, княже,

всі люде кажуть,

що міг би знищить прояву вражу

отой Іллейко,

з Бога Турейко,
кинутий в поруб уже давнейко...”

“Та він же, князю, — Олекса з жаром, —

розбив велику орду татарів!

Чернігівчани послів нам слали,

та всі в Зміїні лапи попали.

Аж се ось нині прорвалось двоє,
повіли, що там Ілько накоїв —

такої міці, такої сили

в нас не було ще з часів Гатила!

З часів Оскольда і Святогора

Що став відлюдьком в Карпатах-горах”

Князь мову слухав сю несердито.

“Що ж, слід негайно його звільнити!

Тільки не знаю, живий він досі:

бо ж не озветься, їсти не просить”.

Та челядники вмить осміліли:

“Живий, живий він!” — заговорили.

“Тоді негайно його звільніте

І нагодуйте, і приведіте”.


Мотнулись в поруб, говорять радо.

Що бач, нарешті, вернулась правда,

йди, чоловіче,

пред князя вічі,

світ-Володимир до себе кличе.


Лежить Іллейко, мовби не чує,

на їх прохання не реагує.


Пішов Добриня з ним говорити —

Ілько не хоче рота розкрити.


Тоді Опракса, князева дочка,
йти зголосилась до парубочка.

“Ільку, — сказала, — велике горе

прийшло на Київ десь із-за моря!

Забудь образу свою ти нині,

йди помагати рідній країні!”


Ілля, як тільки зайшла дівчина,

одразу скочив на свої рівні,

її спиняє,

уклін віддає

і так Опраксі відповідає:

“За твою добрість, людяність твою

я забуваю образу свою,

а свому роду

служити зроду

я мав за щастя, за насолоду”.


Ілька обмили, нагодували,

його сідельце, меча віддали,

і став Іллейко, мов місяць ясний,

знов погляд сяяв його незгасний,

уже не сплюха,

а відчайдуха

в нім видавали могутні рухи,

коли в світлицю зайшов він рвійно,

його зустріли благоговійно.

Всі одностайно поклон віддають,

Ілька вітають,

ще й обіймають.

І князь підходить, мов сонко свіже,

провинні річі Ількові ниже:


“Пробач, Іллейку, за те, що сталось,

бодай та хвиля і не верталась,

коли прохав я свистіть Солову

під п’яні річі, під хмільну мову.

Та ще не знали ми тої днини,

що розгромив ти орду чужинну,

що присягав ти за роду щастя

за його волю живіт покласти...”

Ілько вклонився і став казати:

“Та я, скоріше, сам винуватий,

бо нащо було везти Солову

сюди, у Київ, на безголов’я,

бо ж знав я краще, за вас, кияне,
яку надсилу має поганий,

то ж мав би замість веліть свистати —

голівку тому Солові втяти!”


Іллі про Змія все ж повідали,

привели свідків, ще розпитали,

та й стали думать, стали гадати,

як ради дати

з тим Змієм-татем.

Той те говорить, другий — що друге.

Все відкидають, як недолуге!

Аж тут Олекса, Попенко юний,

як не підскочить, як не збурунить:

“Дозвольте слово, мужі булатні!

Тут непридатні

геройства ратні!

Тут треба інші знайти підходи.

Я пропоную такий — зі с п о д у !

Так, так, не смійтесь. Я поясняю:

хай змій Гориня мене хапає:...


“Все зрозуміло — скричали гридні, —

нехай ми будем під змієм спідні!

Хай пазурями хапа Зміюга —

ми ж натягнемо свої кольчуги,

а там побачим, на тому боці!”

Ілько спинив їх: “Чекайте, хлопці!

Усім на небо

летіть не треба:

усю сю справу беру на себе!”

Олекса каже: “Чекай-но, Ільку!

Врахуй, Гориня хапає тільки,

коли збереться людей з десяток —

то ж для принади станьмо багато.

Кого він схопить — того й підніме,

а ти старайся стать межи ними”.


“Обличчя треба собі зволожить,

бо Змій диханням присмажить може.

Вогку тканину,

або ряднину...” —

таке словечко і князь підкинув.

На сім спинились,

постановили

і всім киянам оголосили,

що слід худобу всю поховати,
нікому три дні не йти із хати,

аби Гориню не підманити,
та гридням діло не перебити.


ПІСНЯ:


Та внадився журавель, журавель

До бабиних конопель, конопель.


Такий, такий журавель,

такий, такий цибатий,

такий, такий носатий,

такий, такий дибле,

конопельки щипле.


Ой я тому журавлю, журавлю

києм ноги переб’ю, переб’ю!


Та щоб же він не дибав, не дибав,

конопельок не щипав, не щипав!


Оце тобі, журавель, журавель,

щоб не займав конопель, конопель!


ДУМА ЧОТИРНАДЦЯТА


В ЯКІЙ МИ САМІ ПОБАЧИМО КИЇВ З ВИШИНИ ЗМІЄВОГО ЛЕТУ

В ЯКІЙ ВІДБУВАЄТЬСЯ ВИРІШАЛЬНИЙ БІЙ ІЛЬКА З ГОРИНЕЮ

ДЕ ДОСІ НЕПЕРЕМОЖНИЙ ЗМІЙ БУДЕ ПЕРЕМОЖЕНИЙ С Л О В О М

АЛЕ З ДОПОМОГОЮ МЕЧА АРЕЯ

ЗБУВАЄТЬСЯ ПЕВНІСТЬ ІЛЬКОВА:

“М Е Ч Н Е П О М О Ж Е — П О М О Ж Е С Л О В О !”

ПОЧУЄМО ТАКОЖ ПРИНИЗЛИВЕ КАЯТТЯ І ПЕРЕПРОШУВАННЯ

ПОВЕРЖЕНОГО ЗМІЯ


До бою! — бо не буде бою...

М. Вінграновський


ВЖЕ НА ОСОННІ БІЛЯ СОФІЇ

не пари стали то молодії —

стоять то гридні

та й доброхітні

уже і два дні, уже і три дні.

Між них Олекса, між них — Добриня...

коли ж прилине

отой Гориня??


Та ось нарешті умовні крики

із брам подають воротівники.

Одразу ж хлопці взялись за чуба,

мов п’яні б’ються й не бачать згуби.


Змій їх помітив, зробив півколо,

але ж, хитрющий! — помалу, кволо,

спустився нижче... І вже з-за бані

враз як рвонувся в своїм захланні

із трьох горлянок вогнем жахає,

гримить і карка, і дим пускає!


Ілько відразу в кулак зібрався,

зустріти лапи приготувався,

як в тому бою, час уповільнив

а свою стрімкість, мов птаха, звільнив!

в очей примругу він Змія бачить,

як той маячить

в воді неначе,

повільно крила здіймає вгору,

очима кліпа також нескоро,

зубата паша в огневім шалі!

Виносить лапи вперед трипалі.

Ілько напруживсь, вперед стрибає,
через юрмисько перелітає,

і обіймає, мов стовбур дуба,

змієву лапу тверду і грубу!

І, обернувшись навколо лапи,

на задній палець ногами трапив,
і добре впершись в залізний палець

аж засміявся Ілько-зухвалець!

Бо ж він неначе став на сучкові,

обнявши стовбур-лапу змійову.

Внизу Олекса маха руками,

внизу Олекса тупа ногами,

і рве волосся

і вже голосе:

йому вчепитись не удалося!

Попід Іллею пливуть хатини,

тополі, вишні, паркани, тини.

А в лапах Змія з десяток гриднів

що таки справді зробились спідні,
лице Добрині під кігтем кутим,

він кіготь хоче той розігнути,

Свист іскор, диму із ніздрів Змія

зустрічний вітер донизу віє.

Все вище й вище зліта Гориня

і лине-рине

у небо синє

Ілля поглянув донизу знову —

та й з дивовижі завмер раптово:

О мамо рідна! О Боже милий!

Понад Славуту, на крутосхилах

церков маківки золотом сяють,

Ількові очі аж засліпляють,

і все, що бачить, таке незвичне,
таке величне,

і пантеличне,

що дух Ількові на мить змішало,

аж ніби в серце уп’ялось жало.

Великий Київ, Русі столиця

різноманітна і яснолиця,

але ж який ти малий для Бога

бо ж міст подібних чимало в нього.

А он Славута — до небосхила,

яка величність, краса і сила!

Мов стовбур дуба лежить широкий,

немов гілляки його притоки,

а між гіллями — предивним чином

гніздом ліг Київ та й ластівчиним.

А Змій — це справді тобі шуліка,

що викрадає пташат без ліку.


Над головою — живіт Горині,

чорнюща шкіра аж темносиня,

і три пащеки спереді мають

дим з жаром-гаром та й вивергають,

а збоку, так, що і не дістати

шкіряні крила — щити нап’яті.

Добриня знизу кричить: “По крилах!”

“Хіба нам, брате, життя не миле?”

Уже і берег,

уже й Печери,

вже над мурами, уже і через,

уже під ними й Дніпро вгинає...

“Ні, перше я вас звільнити маю!

Врубаю лапу і ви у воду

впадете там он побіля броду”.


Він швидко пояс видобуває

і до лапищі себе вкріпляє.

І вгору знявши меча, у шкіру

стромля легонько, щоб перевірить...

Як Змій смикнеться,

як струсонеться,
”Ага, тварюка!” — Ілько сміється.

Одна з голів аж униз угнулась,

по своїх лапах та й роззирнулась,

очища злії

Горині Змія

впірились в нього, немов свердлії.

— Хе-хе! — із пащі вогнем факнуло, —

Ти глянь, вчепився! — і знов подуло.

Ілля, схилившись, кричить Добрині:

“Тримайтесь хлопці, за хвилі сині!”

Він блискавичним

ударом звичним

втяв праву лапу мечем двосічним.

О що тут сталось! Змій затрусився,

перекосився,

перекрутився!

І вся здобича в Дніпро-Славуту

з лапою разом летить розкуто!


Ілля мав хвилі не щонайкращі:

разів з десяток дихнули пащі,

і крик скрипучий згори загейкав:

“То це Іллейко,

з Бога турейко!?

Ну зараз, зараз тобі віддячу.

Тебе одного на зуб нам стачить!”

Та й на той берег потяг Зміюка,

спускавшись нижче на рівні луки.

Згори чудово

видно Ількові —

вилазять гридні живі-здорові.


Та раптом очі Ілля розплющив,

та раптом серце забилось дужче,

бо він побачив, що права лапа,

яку врубав він, повітря дряпа!

Він знову лапу мечем рубає,

очей із культі та й не спускає

і бачить — культя росте-зростає,

і знов такою ж лапою стає!

А зміє регоче,

зубищі точе

“Чекай, Іллейку, чекай!” — торочить.

І ось на землю Гориня всівся.

Ілля зірвався. І вмить підвівся,

і бачить перед і над собою

пащеки Змія, чекає бою.

Та Змій напасти не поспішає,

Ілька зусібіч та й розглядає,

зубами клацне, димком подує,

паща до пащі ще й пащекує:


“Щось попоїсти нам закортіло...

Ага, нівроку, ч и м а л о тіла!

Та ще й біленьке,

мабуть, смачненьке,

для нас холила-плекала ненька...”


Ілько стрибає з мечем двосічним

і блискавичним

ударом звичним

маха праворуч, маха ліворуч,

і Змій проворно підскочив вгору!

дві головоньки

та й додолоньку

упали, вишкіривши зубоньки.

Та що це, нене, — із ший Змійових

нові зростають миттєво знову!

Та ще й сміються і кплять знущально:

“Отак, Іллейку, — ми незнищальні!”

“А це — побачим! — Ілля гукає.

Це — як сказати!” — мечем рубає.

Упала знову

одна голова

та за хвилину — з’явилась нова!

“Ага!” — Зміюка радіє, скаче

і слово в нього таке гаряче.

“Ну що, Іллейку, — злякався, схоже?

Ні міць, ні меч твій не допоможе!”


Ілля побачив внутрішнім зором

Карпатські гори

і Святогора,

що наказав був тиса зламати,

згадав урока, даного братом

Ілля Гориню на слові лове:

“Меч не поможе? — Поможе Слово!

Ти так ось кажеш, триклятий Змію, —

я ж по-другому сказать зумію

Бо Слово Богом спосібне стати,

Бо суть — у тому, ЩО з ЧОГО тяти:

Я тебе, Змію, інакше згублю —

я не голівку з тулуба зрублю...

Глянь — з голови я тебе рубаю —

хай тулуб з неї новий зростає!”


Змій тетеріє,

зовсім чманіє,

роззявив пащу — не розуміє!

Попавсь Гориня в Ількову пастку —

і тне Іллейко ціле від частки.

Мечем Арея змахнув легонько —

і додолоньку

брязь головонька!

Змій остовпіло в голову впіривсь:

і справді — тулуб новий НЕ ВИРІС!

“Нема?! — Іллейко кричить з азартом, —

бо суть, повторю, в тім, ЯК СКАЗАТИ!

А ке лиш ліву голову твою!”


НЕ ВИРІС ТУЛУБ ТАКОЖ З ДРУГОЇ!


І Змій-Гориня О Д Н О Г О Л О В И Й

на землю пада до ніг Ількові:


“Пощади, Ільку! Прости, мій пане,

мені за моє життя погане!

Я більш не буду людей зжирати!

Я розпаскудивсь, я став пихатим —

бо ж хто супроти міг мені стати?!

І я покинув

їсти скотину —

став потребляти л ю д и н я т и н у.

Людей-бо стало —

як не бувало,

хоча і нищать себе чимало...

Та й не увесь я, Іллейку, винен:

не винні крила і лапи, й спина.

На людоїдство мене штовхнули

ті дві голівки, що з боків були:

Ти ж знаєш — поки одна людина —

вона невинна,

немов дитина,

а тільки-тільки

зведи їх кілька —

то — тічка, зграя! То б а н д а, Ільку!

Одне одного підговоряє,

і далі, далі униз штовхає.

Ну а мене ж, бач, було аж троє,

що права слово, то ліва — двоє,

так одна одну перекривляє,

що аж у мені вогонь палає,

вогонь палає, нутро пашіє

і іскри сіє

та й огневії!

А зараз, бачиш, немає жару,

вогню немає і перегару.

Пощади, Ільку! Одноголовий,

я вже не піду на людолови!”


Ілько дивився із глузуваннням

на теє Змієве плазуванння:

“Ну так, ти станеш тепер, щоб вижить,

вживати тільки рослинну їжу...”

“Ой, ні, Іллейку! Брехать не буду:

я їжу в полі, в лісах здобуду.

Та й не піду я проти натури:

Ще ж є олені, лані і тури...”


“Я не про їжу. Вона знайдеться...

Про твою користь людові йдеться.

Що зрівноважить твоє злодійство?

Чим спокутуєш своє розбійство?”

“Ільку, а вовка або тхора ти

теж про корисність мав би питати?

Природа має свої резони,

незрозумілі людському грону...

А що як я народивсь для того,
щоб ти домігся звитяжства цього?

щоб всім киянам

і всім краянам

ти був за приклад, за мазь до рани,

щоб тя хвалили

мене хулили,

на твоїм прикла-ді-тей учили?”