Geum.ru

Іллейко, з бога турейко

Вид материалаДокументы
Дума п’ятнадцята
Змієвих валів
Тим часом гридні, що з неба впали
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

ДУМА П’ЯТНАДЦЯТА


В ЯКІЙ ОЛЕКСА ПОПЕНКО ЗНАХОДИТЬ ТАКИ

КОРИСНУ РОБОТУ ЗМІЮ ГОРИНІ,

В ЯКІЙ МИ СТРІЧАЄМОСЯ

З МИКОЛОЮ-ОРАЧЕМ

СТАЄМО СВІДКАМИ УТВОРЕННЯ

ЗМІЄВИХ ВАЛІВ

ТА ПРОЩАЄМОСЯ З ІЛЛЕЙКОМ БОГА ТУРЕЙКОМ

ТА З ЙОГО ТОВАРИШАМИ —

ДРУЖИННИКАМИ КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ

В О Л О Д И М И Р А Я С Н О Г О С О Н Е Ч К А


Пролизала змія останні двері, встромила

голову, а тут Іван щипцями розжареними

і здавив її за губу.

Накинув на неї плуга, вибіг надвір

і давай змією орать землю —

такі скиби, як хата завбільшки,

відвертає. Оре, лупить її та все щипцями

розжареними за губу тисне.

Орав-орав нею доти, доки вона не лопнула.

Казка “Іван — мужичий син”


ТИМ ЧАСОМ ГРИДНІ, ЩО З НЕБА ВПАЛИ,

до них від річки поприбігали.

Здаля Олекса кричить Ількові,

що із мечем став напоготові:

“Що треба, брате? Чи вже по бою!?

Ти глянь, зміюка знова з ногою!?!

Усі ставали,

всі розглядали

Змійові шиї, що заживали.

Гориня нижче трави-полівки

пригнув останню свою голівку,

а тіло буре,

мов сотня турів,

над полем знеслось сумно-похмуро.


Добриня в бік кулаком як вгатить:

“Тобою б, гаде,

землю орати,

а ти літало,

людей зжирало

і стільки сили промарнувало!”


“То може й справді, — Олекса каже, —

хай бидло враже

силу покаже!

Якби під стать цю плуга дістати,
могли б к о р д о н а ми проорати:

глибоким ровом із борозною

розмежувались би ми з ордою!

Втім, моя думка є недолуга:

де взять? Як втримать такого плуга?”


“Ша! Тихо, хлопці!” — Ілля гукає.

І чують в тиші, — бринить над краєм

далека пісня, забута пісня,

така знайома, аж в грудях тісно!

Аж серце крає,

з грудей виймає

і вітровінням пече-торкає!

Добриня першим прийшов до тями:

“Це щось від діда, це щось від мами,

щось від колиски іще гойданння,

світу пізнання,

груді смоктання...

Невже цей вітер зумів подути

не з-за Славути,

а з днів забутих?!”


“Ні, товариство, ні, побратимство!

Не з днів минулих, не із дитинства —

щодня, щомиті цей спів існує,

цей спів — наявний, він співіснує,

із нашим світом, де ми, сіроми.

Він — мов повітря, яке п’ємо ми,
яке в клітинах днює й ночує,

лиш ми не бачим, лиш ми не чуєм

за дзвоном шабель, копитним цоком

за словоблуддям, за чарок чоком!

То наша сутність, наше коріння,

те, що єднає всі покоління.

То Бога Тур наш, орач Микола,

що не зрівнятись нам з ним ніколи!

Ось хто, братове, ма досить сили,

вчинити те, що ми ухвалили!”


Залізним ланцем Змія гнуздають,
і, верхи сівши, у виш злітають,

летять шукати Миколу брата,

щоби прохати

межі орати.


Біля Миколи спустивсь Гориня,

ще шовковішим став, ніж донині,

так до травиці і приникає,

мовчить, зітхає,

слину пускає.

Ілля Миколу просив зробити

вали високі — орду спинити

Воликів своїх той випрягає,

пастись в долину-байрак пускає,
свого плужища без колотнечі

кладе на плечі

на молодечі

і йдуть в те місце, де слід кордони

прокласти вічні для оборони.


Запрігши Змія у свого плуга,

взяв бороздоньку орач по лугу.

Перехрестившись до неба тричі,

стає Іллейко за погонича

І потягнули ту борозноньку,

щоб відділити Мир од Війноньки.

Вище від лісу вал підійнявся,

а яр такенний, що й кінь ховався!

О, та робота

була до поту,

але до серця, але в охоту,

не на сьогодні і не на три дні

вали Змійові були потрібні...


Тут залишімо Ілька й Миколу

Та не забудьмо ми їх ніколи!

Їм ще багато

врагів долати,

про них ще довго ма люд співати.

Тисячоліття мине звідтоді,

а їх забути народу — годі!

Вони зробили святую справу

і їм по праву

судилась слава.

Аж до Батия, аж до Руїни

обороняли Русь-Україну.

А їх не стало —

і Русь упала,

вогнем горіла, в крові конала,

була сусідам за мотлох, сміття...

аж потім, через віки-століття,

нових героїв поклавши силу,

неначе Фенікс, з вогню зродилась,

і, роззирнувшись по своїм полю,
нум встановляти і правду, й волю,

і розростатись ушир імила.

Вали Змійові переступила

і знов до Моря Руського вийшла,

розквітла, мов би троянда пишна.


Чом, чом, чом, земле моя,

так люба ти мені,

так люба ти мені?

Чом, чом, чом, земле моя,

чарує так мене

краса твоя?


Чим, чим, чим манить мене

пташні твоєї спів,

пахучий цвіт лісів?

Чим, чим, чим манить мене

вода річок твоїх,

що тут пливе?


Тим, тим, тим, дитино, знай,

що тут ти вперше світ

Узріла в цвіті літ.

Тим, тим, тим, дитино, знай,

що води ті й ліси —

твій рідний край!

Тут, тут, тут діди твої

пролили кров свою

за віру й свободу!

Тут, тут, тут усі твої

найближчі серденьку

і дорогі!


Кінець