Geum.ru

Іллейко, з бога турейко

Вид материалаДокументы
Дума шоста
Володаря чудесного меча ареєвого
Сам красен
Дума сьома
Бо тоді потрапляєш до кишені
Та про різноіменність світового зла
Народна пісня.
Дума восьма
Староруського з бога тура
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

ДУМА ШОСТА


З ЯКОЇ МИ ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ІНШОГО

БОГА-ТУРА,

ЩО ВЖЕ НЕ ДВІ Й НЕ ЧОТИРИ СОТНІ ЛІТ ТОПЧЕ РЯСТ

СОРАТНИКА СЛАВНОГО ГАТИЛА І САМОГО КИЯ

ВОЛОДАРЯ ЧУДЕСНОГО МЕЧА АРЕЄВОГО

СТАРЕЗНОГО ДІДА СВЯТОГОРА

ТА ПРО ДИВНУ ТОРБУ

ЯКА ПРИМУСИЛА СВЯТОГОРА ПОКАЯТИСЯ

І СПИНИТИСЯ У СВОЇЙ ГОРДОСТІ


Нема в короля такого коня,

Нема в гайдучка такого лучка,

немає у панича такого меча,

немає в дівки такої стрілки.


Як я схочу — Дунай перескочу,

як я схочу — весь ліс потопчу,

як я схочу — море перепливу,

море перепливу, ноги не вмочу,

море перепливу, стремено не вмочу.

Колядка.


По горах-скелях святих, високих,

по тих стежинах каміннобоких

кінь вороненький грає-басує,

грає-басує,

воленьку чує.


То хто на конику на вороному

ступає-їздить грімкіше грому?

Усе блукає

та бурлакує,

думу думає

та й нич не чує.


Кінь зупинився над Руським морем —

до моря наче щось заговоре.

А потім знов до Карпат вертає,

все козакує та все блукає

не день, не нічку, не одне літо.

Уже й у коня копита збито...

То хто ж на коні на вороному

ступає-їздить грімкіше грому?

Ой то не гора не крем’яная

Ой то не хмара не туманная,

то богатир наш без бою-герцю,

що Святогором здавен зоветься.

З такого давна, з такого віку,

що й пам’ять гасне у чоловіка.

Скількох героїв земля зростила,

скількох втеряла, скількох згасила.

Зросли по полю нові могили,

вже забувати став про Гатила,

з яким в далекі ходив походи,

аби підбити чужі народи.

Щека, Хорива, самого Кия,

з ким за пороги йшов низовії

і ті дороги

по всьому краю

з Дніпра і Бога

аж до Дунаю,

а від Дунаю до снігопаду

ставить-рубати новії гради.

Став забувати Аскольда й Діра,

що море Руське із ними міряв,

носивши стяги

в краї далекі —

то у варяги,

а то у греки.

Всіх воріженьків —

ми до ніженьки!

Кого стрічали,

у землю клали.

Я все сильнішав і все міцнішав,

немає в світі за мене більших,

богатирі всі мною побиті,

немає рівних мені у світі.

Де із коника долу стрибаю,

то так у землю і загрузаю.

Ой, коню, коню, мій вороненький,

колись і ти був та й молоденький,

що храпойками — звірейки страшив,

що очейками — звіздойки читав,

що ушеньками — горлоньки слухав,

що копитами — біл камінь лупав,

що огонейком слідки замітав,

що гривонькою — все поле вкривав...

А нині, коню, ступаєш, важко,

ступаєш важко

зітхаєш тяжко.

І я зробився так велій тілом,

що вже аж нуджу я світом білим.

Немає, ні з ким помірять сили:

моя надсила

усіх скосила.

О, я зробився так вельми можен —

вже ні для кого непереможен,

немає рівних, немає дужчих

ні з поміж смертних, ні з невмирущих”.


Як Святогір ці слова промовив —

так сколихнувся далекий овид,

земля здригнулась,

хитнулись гори

і сколихнулось

далеке море.

Під Святогором кінь спотикнувся,

на Святогора він обернувся...

Та Святогору те не завада,

йому у грудях грає бравада,

і він в запалі гарячку поре!


Під Святогором

кінь землю оре

у грунт вгрузають

його копита,

куди ж ступають —

земля порита...

А що за торба обіч дороги?

Немов жебрацька — проста, убога.

Зібрано в гичку її усточко,

ще й зав’язано та й мотузочком.

Спинивши коня вороненького,

він роззирнувся — нема нікого

ані позаду, ані спереду,

ані обабіч по саме небо.

Лиш ген, подалі як шрам, як рана

Земля парує, свіжо зорана

“Ох ці селяни, псують земельку

аби лиш тільки набити пельку!

Шляхетніш лови чи полювання,

аніж якесь там в землі длубання.” —

подумав згорда, подумав з глумом

аж кінь узявся по шкірі струмом!


Та Святогір те не помічає

Біля торбини коня спиняє.

Перехилився він через луку

і гичку вправно загріб у руку,

смикнув легенько,

зойкнув тихенько —

бо дивна торба

ані руш з горба,

немов до горба вона прибита,

аж вгрузли глибше коня копита!

аж заточився, як тур підбитий!

Та й скочив долу на рівні нозі,

став на прадавній битій дорозі,

взявся міцненько двома руками,

потяг, упершись двома ногами!

Та дивна торба

ані руш з горба!

Та що це, Боже,

бути не може!

Якусь торбину

з місця не здвину!

Оце новина,

це дивовина!

Іще напрягся — вгруз по коліна,

поту криваві краплють краплини.

Збугрились м’язи, всі жили здулись —

торбина знову не ворухнулась!

Узявся коню

він за стремена:

“Рятуй-но, коню,

мене від мене,

від мого лиха,

від мої пихи

що звила в сердці кубельце тихо!”

Кінь піднатуживсь, рвонув щосили

І Святогора вирвав з могили,

аж під копитьми земля здрижала!

Лежить торбина, як і лежала.

Під Святогором

поле широке,

над Святогором

небо високе,

а над землею яре Ярило —

і все так гарно, і все так мило.

Та перейнявся Святогір горем,

відчув себе він не Святогором,

не Святогором-богатирищем —

води тихішим,

травиці нижчим,

укляк він долу серед долини,

цілував землю, казав провинно:


“О, мамо-Земле, зжалься, на Бога,

прости ж бо сина свого рідного

за мою гордість, за мою пиху,

за мою силу, що варта сміху.

Не зміг підняти я у гордині

вагу земную, що у торбині,

вагу Землі, що мене носила,

що дарувала життя і силу,

дала наснагу, дала хотіння,

нагодувала моє коріння”.


Встав із землі він. Землі вклонився,

на вороного коня гніздився


Із того труду, із тої муки

зронив чоло він, обронив руки,

віддавшись волі коника свого,

упав сердега до сну твердого.

Отак і їде,

впавши в дрімоту,

могутній дідо,

умитий потом.

і кінь ступає, їде, не скаче...

Так Святогора Ілько побачив.


Їхав Марочко з села до села,

САМ КРАСЕН,

ПІД НИМ КОНИЧОК УВЕСЬ У ЗЛОТІ —

АЖ ПЛЯШЕ!

Зустріло його три розбійники,
та стали його сікти, рубати,

сікти, рубати, розпитувати:

— Чи єсть у тебе рідний батенько?

Чи єсть у тебе рідна матінка?

Чи єсть у тебе рідна сестриця?


— В мене батенько — ясний місяць,

В мене матінка — ясне сонечко,

В мене сестриця — ясна зірниця.


ДУМА СЬОМА


В ЯКІЙ МИ ЗНОВУ ВЕРТАЄМОСЯ ДО ІЛЬКА,

ЩО СТРІЧАЄ НА СВОЄМУ ШЛЯХУ СТАРОРУСЬКОГО БОГА ТУРА

СВЯТОГОРА І ДІЗНАЄМОСЯ, ЩО ПОГАНО БУТИ ЗУХВАЛЬЦЕМ,

БО ТОДІ ПОТРАПЛЯЄШ ДО КИШЕНІ,

ДІЗНАЄМОСЯ ПРО БРАТАННЯ, ПОСЛУХАЄМО РОЗМОВ ПРО ГАТИЛА

І ПРО МЕЧ АРЕЯ, ПРО РІЗНИЦЮ МІЖ

Р О Д И Н Ц Я М И І О Р Д И Н Ц Я М И

ТА ПРО РІЗНОІМЕННІСТЬ СВІТОВОГО ЗЛА

Та літає орел, літає сизий

По високій високості,

Ох і плаче козак, та плаче старенький

Ох і по своїй молодості:

— Ох і молодосте, одрадосте,

На серденьку своя воля, —

Що всі люди п’ють та гуляють,

Тільки моя бідная воля.

Народна пісня.


Верстає шлях свій

Ілля полями,

верстає шлях свій

Ілля гаями,

І бачить — суне гора крутая,

чи то хмарина кучерявая...

Ой то не гора не крем’яная,

ой то не хмара не туманная, —

то староруський Бога Тур-велет

верстає шлях свій, минавши села.


Ілля під’їхав — і здивувався:

таким великим здаля здавався.

А ще під’їхав — то ніби виріс,

як ніби в небі гігантський виріз,

хоча помітно, що менший сильно

він за Миколу, за Селянина.

Та й оселедець за вухом білий

і меч у піхвах заіржавілий

Іллю на думку навели швидко,

що Святогір це — по всьому видко.

“Добридень, діду!” — Ілля гукає.

Та той минає

і не киває,

звісивши чуба

і вуса з губи,

старющий дідо, великий, грубий.

“Добридень, діду!” — гукає знову.

Ані словечка велет не мовив.

“Та що се? — в серці заграла брага, —

За що до мене така зневага?

Якщо малий я — то не людина?

Чи я звірина?

чи комашина?

Та й на комашок, та й не опудал

звертають більше уваги люди!”


І вже сердито зготовив списа,

та й кинув різко — той тільки свиснув!

І, наче голка, уп’явся в вухо —

зняв руку велет, змахнув, як муху.

Ілля розсердивсь, меча виймає —

і нижче спини його стромляє.

Зняв руку велет, махнув сонливо —

меч впав за п’ять верст десь аж на ниву,

і ледве втримавсь Ілля в стременах!

Немає зброї в Іллі раменах!

Прийшов до тями, догнав ізнову,

рукою вуса довгого лове,

і рве, і смика,

мов задерика,

тут Святогір вже, струснувшись, хмика —

бо ж то комар був присів на вусі,

тепер щось шпорта у сивім вусі...

Випростав спину, підніс угору

чоло високе, лице суворе,

рукою вуса немов би витер —

так і піднявся Ілля на вітер!

Злетів угору із кониченьком,

пустив рученьки —

та й до кишеньки!

Впав до кишені він Святогору,

відчувши сором,

вразився горем!

Та що поробиш — сидіти мусив,

за те, що діда схопив за вуса.

І день минає, йме третій братись —

кінь Святогорів став спотикатись,

аж Святогір сам від сну прочнувся:

“Що сталось, коню? Чом ти спіткнувся?”


“Ой Святогоре, —

кінь відговоре, —

бо я стомився, бо я позавчора

ношу я двох вас, велетнів дужих,

мені — тяженько, тобі — байдуже”.

“А де ж той другий?” — поліз в кишеню,

та й витягає Ілька у жмені.

І здивувався:

“Ти звідки взявся?

А, пам’ятаю, комар кусався!”

“Ні, я не з в і д к и ! — Ілля сердито —

Я з оковити,

що вчора пив ти!”


“Ха-ха! — журливо всміхнувся велет, —

немає вітру, а млинок меле:

він мені каже їсти галушку,

а я вже брате, не вкусю юшки!

То що, будемо з тобою биться?

А чи брататься, а чи мириться?”


На землю ставить Іллю тихенько.

Той усміхнувся, кричить хутенько:

“Яка там бійка? Мені б спокути...

Клекіт орлячий з-під хмари чути.

Хіба ж нам честь то — навзаєм биться? —

Тільки брататься, тільки мириться!”

Зійшли з коників, шатро розбили,

коників пасти у діл пустили

добре поїли,

добре попили —

та й побратались, поговорили.

Від Святогора

Ілля наслухав

таких історій,

що пухли вуха,

і про Оскольда, і про Гатила,

коли по світу слава гриміла,

коли країні

не було спину

в її хотінні,

в її стремлінні,

коли бувало,

“Апчхи!” казала.

“Русь, будь ЗДОРОВА!” — усі кричали.

“А мені дідо казав відмінно:

найбільша сила в світі — терпіння”.

“То для недужих. А нам з тобою —

те, що побіду дає у бою.

Тепер я надто

подужчав, брате,

немає сили куди дівати.

Та й чи назвати силою можна,

що й ся носити вже неспроможне?!”


“Але ж мечем ти ще граєш, брате,

а я не годен його підняти,

меча такого я ще не видів...”

“Таких ні в князя нема, ні в гридів!

Це меч — єдиний по всему світі,

йому вже, певне, тисячоліття.

Ще Юр-Побідник, Ареєм званий,

у себе мав сей меч полум’яний,

бо як рубатись ним випадає —

вогнем і блиском сей меч жахає.

А ще він, брате,

йме камінь тяти —

ані щербини на нім не знати!”

Ілько меча лиш поглядом гладив,

руками ж ладу

не годен дати:

підняти міг ще

але не більше —

змахнуть не було в Ілька силищі.

У Святогора Ілько питає:

“Чому ж ти з піхов не добуваєш?

Чому ти, брате мій Святогоре,

все обминаєш те лихо-горе,

яке спіткало наших родинців —

оті наскоки диких ординців?!”


“Бо я ще тямлю — всміхнувся дідо, —

колишні ратні побіди-біди,

як ми з Гатилом,

світ весь підбили —

хіба ж ми праве діло робили?!


І досі влахи, і досі готи

нас проклинають за ті мерзоти,

за ті нещастя, що їх несли ми!

Для них ми досі лишились злими.

Вже п’ять століть з тих часів минає,

а досі нами дітей лякають!

Ти ж у тім бачиш — лиш героїчне,

подиву гідне, або й величне...

А як на мене — ЖНЕ зараз Київ

те, що Гатило, сіявши, сняв.

Це просто долі, небес розплата

за те, що лізли ми в землі брата —

бо ж усі люди, по ВАШІЙ вірі —

Адама діти, суть браття щирі!

То ж чим ординці

гірш за родинців,

якщо їх взяти та й поодинці?

Лише два звуки зміни місцями —

а вже народи суть ворогами?!

А правди ніде,

мій брате, діти:

і там є неньки, і там є діти,

і в них хлоп’ята приносять ґулі,

і в них юнацтво іде на гулі,

і в них такії ж тугії луки,

і в них вруняться весною луки,
і в них страждають люди від брані,

і в них є бранці, у рабство брані,

і в них дівчата ходять з косою,

і в них смерть косить усіх косою,

і в них є вищі, є й ті, що долі,

і в них такі є, що вірять долі...

Отож, Іллейку, чи варт вбивати?

За ті два звуки життя збавляти?”


“Та суть не в звуках! — Іллейко каже. —

То ж вороги суть! То сім’я враже!”


“Не в звуках, мовиш? А в чому?”

“В суті!

У тім, що можна бачить, мацнути!”

Всміхнувся велет, коня звертає,

Ілька до річки припроводжає:

“Поглянь на тиса, що над потоком”.

“Отой високий?”

“Ага, нівроку...”

“Отой могутній, міцний, зелений?”

“Та ні — трухлявий він, як на мене.

Ану ж навмисне

візьми й натисни...”


Ілько уперся — тисяра й тріснув!

Зваливсь в долину — а пень — трухлявий!


“Ось бач, Іллейку, ти знов неправий.

Не можна віри в наявне мати.

Бо суть десь глибше треба шукати”.

“А глибше — де це?” — Ілько питає.

Та велет сміхом, як громом грає:

“А може — й в звуках. А може — й в слові...

Якби сказав я, що тис здоровий, —

ніколи б, друже,

ти не подужав,

хоч би як пруживсь,

хоч би як туживсь,

бо звук у Слові є суттю, брате.

Бо СЛОВО може і Богом стати...

А воріженьки — суть незнищенні.

Та й зло у світі — різноіменне.

Добро — як міх той, міллю підбитий,

а зло — то шило, яке не скрити:

ти в міх ховаєш,

“усе” — думаєш —

воно ж вилазить, де й не гадаєш...

А люди, брате,

така дрібнота,

що й захищати

пройшла охота...”

Ілько підскочив: “Та як ти можеш

Таке казати! Та це ж негоже:

то мої ненька, мої родинці,

мої сусіди, одноплемінці!”


“Твої, Іллейку, твої, я знаю!

А я кого вже на світі маю?

Я лиш чекаю свого весілля,

бо вже посватавсь. Ось-ось неділя.

Бо й досить жити таким безхатьком...

Чи не тобі буть весільним батьком.

Бо те, що стрів я тебе у полі,

то, певне, знаки моєї долі”.


Ілля притихнув: і справді, дідо

давненько нудить цим білим світом.

То що ж від нього тепер чекати?

Душа зотліла — слід пробачати.

Так розмовляли,

шатри складали,

коней сідлали,

далі скакали.


Ой із-за гори, з-за високої,

Ой із-за гори білоє стадо.

Межи тим стадом а й білий вівчар.

Опоясався він шарим поясом,

за тим поясом мосяжна балта,

носить він носить по три трумбетки.

Ой як ми затрубить у мосяжную,

чути ми, чути по долинах і зворинках.

Як ми затрубить у скаляную,

чути ми, чути попід небеса

та й на небеса.


ДУМА ВОСЬМА


У ЯКІЙ МИ ПРИДИВЛЯЄМОСЯ БЛИЖЧЕ ДО КРАСИ КАРПАТ,

БАЧАЧИ ЇХ ОЧИМА ІЛЬКА, ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ГЛУХОТУ СВЯТОГОРА ДО ДЕЯКИХ ЗВУКІВ

ТУТ ЖЕ МИ СТАЄМО СВІДКАМИ СМЕРТІ

СТАРОРУСЬКОГО З БОГА ТУРА


Не плач, матінко, та й не журися,

Бо твій синочок уже вженився:

Взяв він собі у царя дочку,

У царя дочку — підмуравочку.

Колядка.

Карпати сиві! О, полонини!

Високі гори, стрімкі стремнини!

Мілкі річечки в камінних ложах,

високі гори, на дзвони схожі.

Турми овечок, мов рій бджолиний.

Трембіт розмова через долину —

Ілля аж мліє од розкошоньки,

од щастя волі, од бесідоньки

із побратимом, що через літа

Русі старої приніс привіта,

хоч дідо втратив потяг до герцю,

та відчиняє в минуле дверці.

Йому й самому цікаво стало

згадувать свари,

згадувать чвари,

і повідає Іллі як свідок.

Русі колишні побіди й біди.

Та нетерплячка Ілька поймає —

і він до діда якось мовляє:

“Мені вже, брате мій Святогоре,

пора прощати гостинні гори,

куди мене ти заніс зі сходу

від мого Богу, від мого роду”.


“Ільку, побудь ще зі мнов хоч днину —

закриєш очі, як я спочину.

Не відмовляють, мій брате милий

тим, що ступили

на край могили”.

Та і самому Ількові добре —

погляне — гори на всенький обрій,

і все так гарно Ількові здасться —

зайдеться серце йому від щастя,

від тої вроди, від того зела,

від тої рути, того джерела,

що, ніби око Земнеє, грає,

що ніби просить ще й припрошає

ту вроду зріти,

ту воду пити,

що із самого серця Бескида.

“Спасибі тобі за твою ласку,

що сподобъв ще топтати ряску

після отого

сидіння мого,

коли не мав я, сливе, нічого,

крім пісні-думи,

і слова-мислі,

хіба я думав,

хіба я мислив,

що я доскочу, що я долину

в отсей гайочок, в отсю долину?!


Що Святогорів коник ступає,

Іллі кобилка басує-грає.

Стежками їздять собі крутими

стежками тими

два побратими.

Буває стануть де над Бескидом,

де вітер хмари зі сходу кида —

Ілля примовкне, наставить вуха,

наставить вуха,

і слуха, слуха.

Питає: “Чуєш сю пісню, брате?

Се йде за плугом Микола-ратай”...

Та Святогору не чути пісні,

насупить брови і вуса грізно:

“Ільку, се, мабуть, речеш для глуму?

Нема нічого, крім вітру шуму

в зелених кронах старющих тисів,

що піднялися в небесні висі”.

Ілля сердито відповідає:

“І все ж у краю

такий ратай є!

А як мені вже не ймеш ти віри —

гайда проїдем та й перевірим...”

“Ільку, хіба вже мені до зводин?

Та й по ріллі я ходить не годен...

Та й ті селяни псують земельку,

аби лиш тільки набити пельку...

А є — то й добре. Бо кожен має,

що йому доля дарує-дає”.


Ілько все рідше згадує хату,

де довелося вік пролежати.

Все рідше долю свою питає,

чому такая,

а не іная.

Та як згадає — серце зайдеться,

не дай Бог знову теє вернеться,

і я позбавлюся розкошоньки

отак скакати через гороньки,

через міжгір’я перелітати,

орла у небі переганяти,

на полонині ряст приминати,

рукав сорочки в потік мачати.

Та якось бачать перед собою

серед дороги, ішли якою,

труну велику,

дошки дубові,

а збоку віко

лежить готове...

“Ого, дивися, мій побратиме,

чи не для нас ця могила зрима,

отсе віконко, ся кладка вічна

у світ північний,

у потойбічний?

То може й справді ступнем на кладку?

Ану ж бо, братку,

примір спочатку

до свої спини

сю одежину!” —

сказав так твердо, так одержимо,

що аж Ількові серденько крає,

але — залазить в труну, лягає.

Всміхнувся велет: “Таких бриластих

з десяток треба б сюди покласти!”


Ілля вилазить, легше зітхає,

і Святогору місце звільняє.

Ізняв той пояс з мечем роздумно,

поклав на землю і ліг до трумни,

“Нум і я, брате, зіб’ю оскому.

О, сі хороми

по тілу мому!

Ільку, ти знаєш, мені тут файно,

як наче в лоні було у мами.

Чи у колисці — ніде не тисне,

як хто по мені міряв навмисне!”

Заплющив очі, лежить, зітхає.

А далі знову Іллі моргає:

“А якби віко зверху накласти —

се було б, мабуть, із верхом щастя!

Та не кривися! Покладь-но, брате!

Чи... нема сили віко підняти?!”


Ілля взяв віко таки тяженьке.

Поклав на трумно. Лягло щільненько.

Саме мов стало, мов прикипіло.

Ілля — зсувати. Немає діла!

“Натисни знизу! — кричить охрипло, —

бо щось се віко наче прилипло!”

“Не можу, брате,

і я підняти.

А спробуй, брате,

мечем рубати.

Ах, так, у тебе ж немає свого,

візьми тим часом поки що мого!”

Ілля мечем лиш може гойднути,

а не махнути,

не рубонути.

“Не можеш, брате? А нахились-ко,

сюди, де щілка, бо наче блиска.

Вдихну я в тебе своєї сили,

щоб меч підняти рука зуміла!”

Ілля схилився, знайшов щілину,

вдихнув силищі десь половину...

“Ага, чудово! Тримайся, брате,

я зараз буду труну рубати!”

Він дужі плечі ще розправляє,

він чує сила незвична грає,

якої досі не чув у собі,

мечем змахнувши, рубнув — та пробі!

На тому місці, де він рубає

крицевий обруч вмить виростає!

Рубнув утретє! Рубнув вчетверте!

“Ні, брате, мабуть, мені тут вмерти.

Скільки не бити —

смерть не відбити!

Нічого більше не тра робити”.

“Та як же, брате!” — Ілля ридає,

нігтьми, зубима віко здирає.

“Покинь, Іллейку, вже не здереш ти!

Схились, я сили віддам до решти”

Ілля, зітхнувши, говорить: “Брате,

всю твою силу не хочу брати:

земля не буде мене носити.

Мені ж ще жити,

ворога бити”.

“Розумно, брате, вчинив тепер ти:

в моїм диханні — вже подих смерти...

Тож і не всі ти мої поради

май за останню, найвищу правду:

я сіяв здуру в твоє світання

своє старече розчарування...

Роби, що небо тобі веліло

твоє то буде священне діло.

Мій меч тобі я заповідаю.

А кінь зі мною нехай лишає

Твоя кобилка родить повинна

від мого коня для тебе сина.

Ото вже буде коник нівроку

товариш вірний на довгі роки.

А я вже, брате, угомонюся...

Та ось, нарешті, і оженюся:

ясні зірочки —

то світилочки,

чорні тучечки —

та то свашечки,

а берестоньки —

то старостоньки,

а крутояри —

мої бояри,

холодна вода —

моя молода,

сирая земля — то мати моя,

то мати моя, мене прийняла...”

Ілля при трумні сидів довгенько,

кінь вороненький став жалібненько,

копитом землю все вириває,

господаронька тай викликає...

Почав Іллейко могилу рити,

могилу рити,

землю носити,

могилу сипать таку високу,

щоб було видно з кожного боку,

з кожного боку, з кождого віку,

як Святогір був — таку велику.

16.01.89