Geum.ru

Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах

Вид материалаДокументы

Содержание


Слобода Ольга.Ресоціалізація жінок, засуджених до позбавлення волі
Подобный материал:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   38

Слобода Ольга.
Ресоціалізація жінок, засуджених до позбавлення волі


Хоча останніми роками спостерігається помітна криміналізація жіночої половини населення України, кримінологічних досліджень з цієї теми дуже мало. Так, порівняно з 2007 р., коли було притягнуто до кримінальної відповідальності 29 тис. жінок, у 2008 р. – вдвічі більше (понад 59 тис.). Відповідно зросла і питома вага жіночої злочинності: з 14,1% до 17,5%.

У 2007 р. у дев’яти колоніях України відбували покарання 10268 жінок. Серед скоєних ними злочинів крадіжки складали біля 32%, умисні вбивства та тяжкі тілесні ушкодження – 23%, злочини, що пов’язані з незаконним обігом наркотичних речовин – 16%, грабежі і розбої – 11%, економічні злочини (розкрадання, хабарництво тощо) – 15%. Звертає на себе увагу агресивність жіночої частини злочинного середовища: 35 відсотків засуджених жінок покарані за агресивні (насильницькі) злочини. Такий стан речей потребує корінної перебудови пенітенціарної системи, яка повинна відповідати європейським і світовим стандартам і служити адаптації ув’язненого до нормальних умов людського життя. Невід’ємним елементом повинна стати система ресоціалізації після звільнення з місць ув’язнення. У сучасних умовах є тільки окремі елементи цієї системи (наприклад, адміністративний нагляд), але цілісного інституту, що забезпечує адаптацію звільненого до умов нормального життя на волі, поки не існує [1, c. 142].

Домінуючими засобами повернення правопорушників у суспільство в європейській кримінології є: 1) модель виховного впливу; 2) модель справедливості; 3) модель ресоціалізації.

Виховний вплив, спрямований на викорінювання соціально неприйнятної поведінки, здійснюється шляхом державного втручання за допомогою фахової підготовки, виховання у години дозвілля, індивідуальних або групових консультацій, а також різноманітних видів фізичної, психічної і соціальної терапії, медикаментозних методів, індивідуальної психотерапії і групової терапії. Обов’язковою умовою успішного проведення будь-якої психологічної обробки є не просто згода, але й активна участь і співпраця засудженого, який тим самим стає суб’єктом власного виховання [2, c. 355].

Вчинення жінкою злочину і відбування покарання включає психологічний захист – систему регуляторних механізмів, які сприяють усуненню або зведенню до мінімуму негативних переживань, пов’язаних із внутрішніми або зовнішніми конфліктами, станом тривоги або дискомфорту [5, c. 187].

Налагодження правопорушницею відносин із своєю сім’єю, школою (якщо мова йдеться про підлітка), із сусідами, із трудовим колективом значною мірою залучає тим самим до участі в процесі некарального впливу і суспільства.

Більшість засуджених жінок після відбування покарання достатньо легко вливаються в життєдіяльність суспільства, чому, безумовно, сприяють правильно поставлена виховно-психоло­гіч­на робота в колонії, а також позитивний вплив сім’ї, дітей. Проте в ряді випадків процес ресоціалізації значно ускладнюється (а іноді і взагалі не дає позитивних результатів). Звичайно, зустрічаються особистості, стійко орієнтовані на вчинення злочинів, які не збираються припиняти злочинного промислу після звільнення. Найчастіше ж це пов’язане з відсутністю житла, професії, соціально корисних навичок, позитивного морального впливу.

Дуже важливе значення у якості ресоціалізаційного засобу відіграє мо­жливість засуджених жінок спілкуватися із близькими. Про це свідчать ре­зультати наших досліджень. По-перше, певна частка жінок перебуває у шлю­бі і не розлучається, по-друге, сім'я, серед цінностей засуджених жінок, як зазначалося, займає перше місце, любов - п'яте, друзі - дев'яте з вісімнадця­ти пунктів (Очевидно, саме тому у п. 5 «Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002–2005 роки», затвердженої постановою Кабінету Міністрів України (15 лютого 2002 р., – №167), було вказано на необхід­ність забезпечити, з урахуванням адміністративно-територіального устрою України, відбування покарань у виді позбавлення волі основною частиною засуджених за місцем проживання або вчинення злочину .

Загалом, можна відмітити, що останнім часом у дослідженнях фахів­ців має місце тенденція до розширення змісту уявлення про режим виконан­ня покарання. Це зумовлено не лише поступом гуманістичної ду­мки, а передусім усвідомленням значення режиму, його сутності та завдань. Як зазначалося, "людські" чи навпаки, не сумісні з людською гідністю умови відбування покарання важко відмежувати від уявлення про режим. Це можна зробити лише теоретично. Засуджені сприймають режим саме як сукупність фактичних обмежень, яких вони зазнають. Ми розуміємо, що наявні обме­ження є результатом і ригористичних проявів у кримінальній та кримінально-виконавчій політиці, і браком фінансових, організаційних та людських ре­сурсів у кримінально-виконавчій системі. Як зазначалося, режимні обмежен­ня мають стосуватися лише свободи пересування та інших прав і свобод, які тимчасово обмежені з міркувань забезпеченим істини у розслідуванні кримі­нальної справи щодо осіб попередньо ув'язнених, а також інтересами зовні­шньої і внутрішньої безпеки. Інші ж обмеження зумовлені вище наведеними чинниками, які, на думку автора, свідчать про недосконалість системи [4, c. 39] .

Поширеною є позиція, що з огляду на те, що за час відбування пока­рання у засуджених можливі різноманітні зміни поглядів і поведінки, що матиме наслідком поліпшення або погіршення умов тримання засуджених, як в межах однієї установи, так і шляхом переведення в інші виправні заклади; а якщо йдеться про засуджених з позитивними настановами, то подальше за­лишення їх в загальному асоціальному середовищі може заподіяти тільки шкоду . Здається, що зазначений підхід у цілому відповідає ідеям "прогресивної системи" відбування покарання з її заохоченнями та стягнен­нями, однак, вбачається, що він є формальним та застарілим, оскільки, здійс­нюється в умовах не реформованої кримінально-виконавчої системи у пеніте­нціарну, що має включати зовсім іншу концепцію виправного процесу, згідно якої обмеження щодо засудженої, яка перебуває в умовах позбавлення волі, виправдані лише міркуваннями зовнішньої (громадської) безпеки, що існує вже як ipso facto для місць позбавлення волі і не потребує додаткових обме­жень щодо засуджених, якщо вони переміщуються у межах місця позбавлен­ня волі, і внутрішньої безпеки засуджених та персоналу кримінально-виконавчої установи. В цілому засудженій мають надаватися усі можливості реалізовувати свої життєві, у тому числі, соціальні потреби, окрім, зрозуміло ж, тих, які апріорі перебувають у конфлікті з самим позбавленням волі, оскі­льки, для їхньої реалізації засуджена має користуватися свободою перемі­щення за власним розсудом. Засудженій має бути надана можливість бути певний час на самоті, вибирати коло спілкування в межах тієї ділянки місця позбавлення волі, у якій вона перебуває, або уникати тих засуджених, з яки­ми вона не бажає підтримувати будь-яке спілкування, тобто має бути забез­печена максимальна внутрішня, у широкому сенсі, безпека засудженої особи.
Джерела:

1. Бадира В. А. Виправлення жінок, засуджених до позбавлення волі, як мета покарання: Дис. канд. юрид. наук. – К., 2006.

2. Богатирьова І. Г. Корекційна поведінка засуджених жінок в установах виконання покарань. – Чернігів, 2003.

3. Колб О. Про деякі правові та соціальні аспекти ре соціалізації осіб, звільнених з місць позбавлення волі // Право України. – 2001. –№8.

4. Лобжина Т.К. Права жінок, засуджених до позбавлення волі // Зб. Наук. праць/ Ред. кол.: Ю.В. Баулін (голов. ред.) та ін. – Х., 2007. – Вип. 14.

5. Меркулова В.О. Жінка як суб'єкт кримінальної відповідальності: Дис. …докт. юрид. наук . – К., 2003.