Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах

Вид материала

Документы

Содержание Студент Марія.Розвиток та становлення інституту спадкування у заповітому римському праві

Подобный материал:

• Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року, 2281.89kb.
• Вельмишановні панове, ми продовжуємо термін приймання заявок до 15 травня!!!, 43.22kb.
• Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
• За загальною редакцією, 1428.32kb.
• Де надруковано. Видавництво Вид роботи учб, 290.21kb.
• Відомості про конференції, що плануються до проведення кафедрою соціально-економічної, 21.78kb.
• Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління, 5167.76kb.
• Програма проведення конференції 11 квітня 2011 року приїзд учасників конференції, 80.08kb.
• Академія внутрішніх військ мвс україни Збірник тез доповідей ІІІ науково-практичної, 1416.76kb.
• Збірка тез доповідей II міжнародної науково-практичної конференції «Фінансово-кредитний, 5138.1kb.

Студент Марія.
Розвиток та становлення інституту спадкування у заповітому римському праві

Глибокі історичні корені спадкування зумовлюють потребу докладного вивчення історії розвитку та становлення основних інститутів спадкового права, ознайомлення із досягненнями цивілістичної доктрини і практики минулих років.

Ще в позаминуле століття К.Маркс зазначав, що право спадкування має соціальне значення лише остільки, оскільки воно залишає за спадкоємцем те право за допомогою своєї власності привласнювати продукти чужої праці…[2, с. 134]. Зникнення права спадкування буде природнім результатом тієї соціальної перебудови, яка ліквідує приватну власність на засоби виробництва.

Цивільне право як наука було започатковано ще в часи Римської Імперії. До того ж часу і відноситься виникнення спадкового права як галузі права. У системі римського права інститут спадкового права був нібито незалежним, він не зв’язаний з іншими галузями майнових прав. Він не входить в систему речових прав, не є яким-небудь типом зобов’язального права але дуже тісно зв’язаний з цими галузями. Римськими юристами були розроблені основні поняття спадкового права, механізми спадкування за заповітом і за законом. Ще в римському праві були розроблені основні поняття спадкового права та саме визначення спадкового права. Так в римському праві спадковим правом називали сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна вмершого до інших осіб. Був розроблений принцип « nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest », що означало що не може бути спадкування в одній частині майна за заповітом, а в іншій - за законом[1, с. 79].

Спадкування за давнім цивільним правом (hereditas) регламентувалося Законами XII таблиць, які вже передбачали спадкування за заповітом та спадкування за законом. Основним типом спадкування все таки було спадкування за законом. Але вже закони XII таблиць признають спадкування за заповітом переважною формою спадкування.

Спадкування за преторським едитом (bonorum possessio). Було значно ослаблено формалізм при складанні заповітів. Було введено таке поняття як спадкоємці за законом першої та другої черги.

Спадкування за імператорським законодавством. В цей період спадкування далеко відійшло від старого цивільного спадкування. В цей період відбувся значний розвиток спадкового права, але воно ще не стало чіткою, закінченою системою. До часу правління Юстиніана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, було доволі складним та заплутаним інститутом. У такому вигляді воно й було представлене в кодифікації Юстиніана через те, що він не був на той час готовим реформувати спадкове право.

Спадкування за правом Юстиніана. У 542 році новели 115, 118, 127 приводять спадкове право до чіткої системи, тим самим завершивши становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому були враховані нові соціально-економічні умови римського суспільства. Так всіх родичів померлого Юстиніан розділив на п’ять класів (черг). Було встановлено черговість наслідування за класами.

Без сумніву, спадкування за законом з’явилося раніше, однак у класичному праві спадкування за заповітом настільки усталилось, що було переважною формою спадкування. Якраз до цього часу затвердилася повна свобода заповіту.

Заповіт (testamentum) - розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім’ї єдиним та підвладним власником сімейного майна був домовладика, і лише він міг їм розпоряджатися на випадок смерті. Звідси заповіт - це одностороннє волевиявлення , в силу якого можуть виникнути права та обов’язки для інших осіб - спадкоємців. Це одностороння угода, що може реалізуватися лише при умові, що особи, зазначені в заповіті в якості спадкоємців, виразять свою волю щодо прийняття спадщини.

Вираження згоди спадкоємцем після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що й відрізняє ці відносини від договірних.

У римському праві заповіт мав відповідати певним умовам усталених законом. Заповіт, що не відповідав вказаним умовам признавалося недійсним. Заповіт мав бути укладений фізичною особою, яка мала активну заповідальну можливість. Активна заповідальна можливість передбачала передусім наявність у заповідача в момент укладення заповіту загальної право та дієздатності в області майнових правовідносин. У праві Юстиніана заповідальної правоздатності не мали раби, перегрини ( але вони могли заповідати за правом перегринів ), віровідступники та деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні, глухонімі від народження та такі, що не могли виразити свою волю загальнозрозумілим чином. Особливе правило було встановлене щодо жінок - до II cт. вони взагалі не мали права заповідати, навіть якщо були особами «свого права». Лише з II ст. Їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна [3, с. 243]. Повну свободу заповіту жінки отримали лише після скасування піклування над ними.

Кожному періоду в історії Риму відповідала своя форма заповіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський - інші, в імператорський - ще інші. У імператорський період, і в праві Юстиніана розрізнялися дві основні форми заповіту: приватні та публічні. Приватними називали заповіти укладені без участі органів державної влади, а публічними ті, у складанні яких тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади. В свою чергу приватні заповіти поділялися на письмові і усні, тобто поділялися за формою волевиявлення. При складанні заповіту вимагалася присутність семи, а інколи і восьми свідків, що, без сумніву, мало надавати заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути лише вільні та дієздатні особи [1, с. 81]. Процес здійснення заповідального акту був безперервним з самого початку і до повного завершення.

З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. Їх також було два види. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в суді і вона вносилася в протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який після смерті заповідача і оголошував її[4, с. 157]. Вже в римському праві був розроблений принцип, за яким заповіт міг складати лише заповідач особисто, а не його представником.

 Заповіту як умові його дійсності в усі часи приділялася окрема увага. з розвитком виробництва виникає необхідність передачі накопиченого майна нащадкам, спадкування стає необхідною складовою права власності. Історія розвитку спадкового права показує, що чим більше суспільство розвивається, чим більше уваги приділяється правим та свободам людини, чим більше людина сприймається як особа, яка може вільно розпоряджатися своїми правами та обов’язками, тим більшого значення набуває спадкове право і цілому та спадкування за заповітом.

Джерела:

1. Заіка Ю.О., Рябоконь Є.О. Спадкове право: навч. пасіб. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 352с.

2. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове права. Теорія та практика. Навч. посіб. – К.: Атіка, 2002. – 496с.

3. Цивільне право України. Академічний курс / за заг. ред. Я.М. Шевченка. – К.: Ін Юре, 2003. – 389с.

4. Нелін І.О. Спадкове право України. Історико-правовий аспект. – К., 2008. – 274с.