Geum.ru

Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах

Вид материалаДокументы

Содержание


Гривул Тарас.Історія Другої світової війни як предмет суспільної дискусії
Гутюк Тарас. Окремі проблемні аспекти затримання підозрюваного у кримінальному процесі України
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   38

Гривул Тарас.
Історія Другої світової війни як предмет суспільної дискусії


Незважаючи на двадцятиріччя незалежності України, вкотре доходимо висновку про надмір “білих плям” історії, які обтяжують нашу суспільну самосвідомість та впливають на ціле життя держави. Невизначеність, яка є наслідком незнання та нерозумінням свого історичного минулого заторкує і навіть втручається у повсякденне життя кожного громадянина України, незалежно від його віку, статі, релігійних чи політичних уподобань. Ситуація, яка склалася із вивченням історії в державі певною мірою подібна до психічної травми окремої особистості, коли неосмислені події минулого стають причиною комплексів, неврозів чи психічних відхилень. Тому сьогодні історикам відводиться роль своєрідних психотерапевтів нації, якщо їм дозволять виконати свою роль. З цієї точки зору найбільш проблематичним, тобто травмуючим є період Другої світової війни.

Найперше потрібно окреслити три головні історіографічні напрями, які домінують при розгляді подій цього періоду. До першого із них зараховуємо істориків радянської та неорадянської школи. Їхнім поглядам притаманна глорифікація СРСР, Сталіна, міжнаціональної дружби російського, українського та білоруського народів. Всі інші погляди автоматично визнаються неправильними і шкідливими. Послідовники школи за останні роки не продемонстрували жодної тенденції до розвитку своїх поглядів, та вперто ігнорують нові джерела.

Другий підхід до подій Другої світової війни оцінює події з погляду своєрідного середньостатистичного або ж “звичайного” громадянина. За такого підходу важко очікувати, що період будь-якої війни, а зокрема такої жорстокої знайде схвальне трактування. Проте недолік цього бачення полягає у тому, що події оцінюються з точки зору теперішніх понять етики, моралі, свободи, демократії чи влади. Нам видається це не до кінця оправданим, бо існує ризик вкладати свої думки при поясненні давніх подій. Крім того, поняття “звичайного” жителя, є таким же нез’ясованим, як і Змій Горинич у фольклорі.

Історики третього напрямку при оцінці подій нашого періоду виходять найперше з інтересів підтримання своєрідної традиції боротьби за державу чи існування різних форм державних утворень. Опоненти цього напряму закидають надмірну прихильність дослідників до націоналістичних формацій та їх героїзацію.

Натомість проблематику Другої світової війни на широкий загал піднімають переважно неспеціалісти – управлінці, письменники, громадські діячі чи політики. Вони висловлюють переважно власну думку, яка дуже часто не співпадає із жодним із наведених вище напрямків історіографії. При цьому слід зазначити, що в Україні, на відміну від сусідніх країн (наприклад, Польщі), велика частина питань проблематики взагалі не висвітлена у наукових працях. Додатково впливає на дискусію в суспільстві політична ситуація, яка активізовує обговорення (питання можливого стороннього впливу відкидаємо за браком доступних даних).

Цей стан негативно впливає на ефективність формування принципів внутрішньої політики в державі, зокрема, безпосередньо – в гуманітарній сфері (освіта, культура) та опосередковано – в економіці. Радикальні коливання українського зовнішньополітичного курсу також є наслідком відсутності сформованої чіткої схеми минулого.

За таких умов для більш адекватної подачі історичного матеріалу, годилося б оголосити своєрідний мораторій на коментування історичних питань неспеціалістами, а всі фахові дискусії оприлюднювати для широкого загалу.

Гутюк Тарас.
Окремі проблемні аспекти затримання підозрюваного у кримінальному процесі України


Відповідно до КПК України орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено пока­рання у вигляді позбавлення волі, лише за наявності конкретних підстав (ч. 1-2 ст. 106 КПК України), про що у кожному випадку необхідно скласти протокол з дотриманням всіх реквізитів та з роз’ясненням затриманому його прав (ч. 3 ст. 106 КПК України), копія якого вручається затриманому та направляється прокурору. Про затримання особи негайно повідомляється один з її родичів. Затримання не може тривати більше 72 годин, протягом цього часу орган дізнання приймає рішення про звільнення затриманого або звільнення з обранням запобіжного заходу не пов’язаного з триманням під вартою, або доставлення його до суду з поданням про взяття під варту. Затримана особа має право на оскарження до суду свого затримання.

На перший погляд проста і зрозуміла процесуальна регламентація затримання насправді має багато неточностей і прогалин, що на практиці виливається у неоднозначності в розумінні та застосуванні затримання.

Почнемо з того, що у практичних працівників міліції немає чіткого уявлення щодо поняття та суті затримання особи, підозри у кримінальному процесі, єдиної думки про те, що слід розуміти під «іншими даними», передбаченими в ч. 2 ст. 106 КПК України і т. ін.

З цього приводу Є.Г. Коваленко відзначає, що у проекті КПК України є обов'язковим розділення понять «доставлення» і «затримання», що сприятиме поліпшенню роботи органів дізнання і досудового слідства, надасть їм можливість провести необхідні пізнавальні дії з особою, не застосовуючи стосовно неї заходів процесуального примусу, що значно зменшить кількість незаконних затримань [2; с. 434-435].

У юридичній літературі визначення поняття «доставлення» розуміють як фізичне затримання громадянина, яке може застосовуватися як процесуальна дія до порушення кримінальної справи і підлягає фіксації в особливому протоколі [4; с. 62].

В ст. 149 КПК України зазначається, що затримання є тимчасовим запобіжним заходом, але деякі науковці вбачають в ньому слідчу дію. С.А. Шейфер у своїй відомій роботі з цього приводу відзначав, що не можна не відмітити і специфіку слідчої дії, яка розглядається. Застигаючи особу в момент вчинення злочину або безпосередньо після його вчинення, слідчий, співробітник органу дізнання фактично стають свідками у справі. Тому, склавши протокол затримання, вони повинні усунутись від подальшого розслідування [3; с. 29].

Нажаль, з питання щодо сутності та шляхів удосконалення процесуа­льної форми затримання немає єдиної думки серед науковців. Ряд вчених-юристів вважають затримання слідчою дією і способом отримання доказів. Проте, існують інші точки зору. Так, І.М. Гуткін вважає затримання слідчою дією, але «саме по собі затримання підозрюваного, - пише він, - безпосередньо не встановлює доказів». І.Л. Петрухін стверджує, що «кримінально-процесуальне затримання є самостійним видом позбавлення волі» ... «Хоча протокол затримання є процесуальним докумен­том, але вказані в нім «підстави» затримання не мають статусу судових доказів… Доказове значення протоколу затримання як процесуального документа: полягає лише в тім, що він засвідчує час і місце затримання певної особи, а також зроблені ним при затриманні заяви». Деякі автори взагалі не відносять затримання до слідчих дій, а тим самим і до засобів отримання доказів [5; с. 20].

Аналізуючи чинне законодавство України, складається враження, що захоплення і кон­воювання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, зараз є «нічийною зоною», бо ці дії не регламентовані ані адміністративним, ані кримінально-процесуальним правом. Одне поза сумнівом - діяльність по захопленню й конвоюванню до органу дізнання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, не може й далі залишатися поза межами кримінально-процесуального регулюван­ня.

На нашу думку, в основу розмежуван­ня дій по затриманню осіб, запідозрених у вчиненні злочинів, зокрема, логічно було б покласти, по-перше, норми матеріального права, за порушення яких затримується правопорушник, по-друге, ким він затримується - ор­ганом (суб'єктом) адміністративної або кримінально-процесуальної юрисдикції [5; с. 21].

Таким чином, розглядаючи дану проблему, варто чітко розрізняти за­тримання громадян в адміністративному та кримінально-процесуальному порядку. Ці види затримання зовні дуже схожі, проте їх сутність, підстави, тривалість, наслідки і порядок оформлення різні.

Розділення затримання на два самостійні види процесуальних дій вима­гає, по-перше, більш чіткого термінологічного позначення кожного з них, по-друге, докладнішої процесуальної регламентації. Зокрема, в КПК України, законах «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність» та ін. необ­хідно дати тлумачення «фізичного захоплення» та здійснити правову регламентацію порядку захоплення, конвоювання затриманого до органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду. Точне і недвозначне термінологічне позначення, правильне використання понять, які за своїм змістом і об'ємом відповідали б суті та колу дій, що позначаються ними, дозволить уникнути наявного різночитання закону, правильніше й ефективніше його застосовувати.
Джерела:

1. Кримінально-процесуальний кодекс України (із змінами) // Затверджений Законом від 28.12.1960 р. ВВР, 1961, № 2 ст. 15. [Електронний ресурс] – режим доступу:a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1001-05

2. Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 632 с.

3. Шейфер С.А. Следственные действия. Система и процессуальная форма // М., "Юридическая литература", 1981. – 128 с.

4. Шейфер С.А. Собирание доказательств в советском уголовном процессе: методологические и правовые проблеми. - Саратов: Изд-во Сарат. гос. ун-та, 1986. – 169 с.

5. Макаренко Є.І. Затримання підозрюваного в учиненні злочину: проблеми теорії, законодавства та практики його застосування в Україні / Є.І. Макаренко // Актуальні проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства (Матеріали круглого столу ДДУВС, 29.05.2009). – 2009. – С. 19-22.