Державний стандарт початкової загальної освіти, затверджений постановою Кабінету Міністрів України 20 квітня 2011 р. №462 ґрунтується на засадах особистісно орієнтовного І компетентісного підходів.
| Вид материала | Державний стандарт |
- Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2011 р. №462 державний стандарт, 486.34kb.
- Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2011 р. №462 державний стандарт, 532.06kb.
- Закону України "Про загальну середню освіту", 390.67kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни наказ, 313.84kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни наказ, 391.63kb.
- Постановою Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2011 року №462 затверджено новий, 400.15kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів 5-9 класи, 1101.42kb.
- Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2000 р. N 1717 державний стандарт, 123.27kb.
- Постановою Кабінету Міністрів України від 20. 04. 2011р було затверджено новий державний, 136.68kb.
- Постановою Кабінету Міністрів України від 20. 04. 2011р було затверджено новий державний, 551.35kb.
Панченко Н.Ю.,
вчитель початкових класів СПШ № 35
Ключові та предметні компетентності молодших школярів
Традиційно мета шкільної освіти визначалася набором умінь, знань і навичок, якими має володіти учень. Сьогодні такий підхід виявився недостатнім. Науковці впевнено говорять про кризу «зувнівської» моделі освіти, називаючи серед її причин те, що в сучасних умовах «старіння» інформації відбувається значно швидше, ніж завершується цикл навчання у середній та вищій школі. З огляду на це традиційна схема «передачі» від учителя до учня «необхідного запасу знань» виглядає певної міри застарілою.
Наступна причина кризи знаннєвої парадигми виявляється в тому, що сьогодні немає необхідності перевантажувати пам’ять дитини знаннями «про всяк випадок», бо існують величезні бази інформації, і потрібно просто навчити дітей правильно ними користуватися.
Сьогодні соціуму необхідні учні та випускники, готові змінюватись і пристосовуватись до нових потреб життя, оперувати й управляти інформацією, активно діяти, швидко приймати рішення, навчатись у продовж життя. А це значною мірою залежить не від отриманих знань, умінь і навичок, а від деяких додаткових якостей, для позначення яких і використовуються поняття компетенція і компетентність, що найповніше відповідають сучасному розумінню мети освіти.
Державний стандарт початкової загальної освіти, затверджений постановою Кабінету Міністрів України 20 квітня 2011 р. № 462 ґрунтується на засадах особистісно орієнтовного і компетентісного підходів. У даному документі зазначено, що основним завданням початкового навчання є оволодіння учнями ключовими компетентностями.
У цьому Державному стандарті терміни вживаються у такому значенні:
1) громадянська компетентність - здатність людини активно, відповідально та ефективно реалізовувати права та обов’язки з метою розвитку демократичного суспільства;
2) ключова компетентність - спеціально структурований комплекс якостей особистості, що дає можливість ефективно брати участь у різних життєвих сферах діяльності і належить до загальногалузевого змісту освітніх стандартів;
3) ключова компетенція - об’єктивна категорія, що фіксує суспільно визначений комплекс певного рівня знань, умінь, навичок, ставлень, які можна застосувати в широкій сфері діяльності людини (вміння вчитися, загальнокультурна, громадянська, здоров’язбережувальна, соціальна компетентність та компетентність з питань інформаційно-комунікаційних технологій);
4) компетентнісний підхід - спрямованість навчально-виховного процесу на досягнення результатів, якими є такі ієрархічно-підпорядковані компетентності учнів, як ключова, загальнопредметна і предметна;
5) компетентність - набута у процесі навчання інтегрована здатність особистості, яка складається із знань, досвіду, цінностей і ставлення, що можуть цілісно реалізовуватися на практиці;
6) компетенція - суспільно визнаний рівень знань, умінь, навичок, ставлень у певній сфері діяльності людини;
7) комунікативна компетентність - здатність особистості застосувати у конкретному спілкуванні знання мови, способи взаємодії з навколишніми і віддаленими людьми та подіями, навички роботи у групі, володіння різними соціальними ролями;
8) міжпредметна компетентність - здатність учня застосувати щодо міжпредметного кола проблем знання, уміння, навички, способи діяльності та ставлення, які належать до певного кола навчальних предметів і предметних галузей;
9) міжпредметні естетичні компетентності - здатність орієнтуватися в різних сферах життєдіяльності, що формується під час опанування різних видів мистецтва. Предметними мистецькими компетентностями, у тому числі музичними, образотворчими, хореографічними, театральними, екранними, є здатність до пізнавальної і практичної діяльності у певному виді мистецтва;
10) предметна компетентність - освоєний учнями у процесі навчання досвід специфічної для певного предмета діяльності, пов’язаної з набуттям нового знання, його перетворенням і застосуванням;
11) предметна компетенція - сукупність знань, умінь та характерних рис у межах конкретного предмета, що дає можливість учневі самостійно виконувати певні дії для розв’язання навчальної проблеми (задачі, ситуації). Учень має уявлення, знає, розуміє, застосовує, виявляє ставлення, оцінює;
12) предметна математична компетентність - особистісне утворення, що характеризує здатність учня (учениці) створювати математичні моделі процесів навколишнього світу, застосовувати досвід математичної діяльності під час розв’язування навчально-пізнавальних і практично зорієнтованих задач;
13) предметна природознавча компетентність - особистісне утворення, що характеризує здатність учня розв’язувати доступні соціально і особистісно значущі практичні та пізнавальні проблемні задачі, пов’язані з реальними об’єктами природи у сфері відносин "людина - природа";
14) соціальна компетентність - здатність особистості продуктивно співпрацювати з різними партнерами у групі та команді, виконувати різні ролі та функції у колективі.
А що ж ми формуємо у молодших школярів – компетенцію чи компетентнісь?
Аби дати відповідь на це запитання, необхідно чітко визначити, що таке компетенція і що таке компетентнісь.
Тлумачний словник сучасної української мови розглядає компетентність як «певну суму знань у особи, яка дає їй змогу судити про що-небудь, висловлювати переконливу, авторитетну думку».
Компетентний – «це той, хто знає, обізнаний у певній галузі; який має право за своїми знаннями або повноваженнями робити або вирішувати що-небудь, судити про що-небудь».
Компетенція – це коло повноважень якої-небудь установи або особи; коло питань, у яких дана особа має знання, досвід.
Під компетентністю часто розуміють інтегративну якість особистості, яка виявляється в загальній здатності й готовності до діяльності, що ґрунтується на знаннях та досвіді, набутому в процесі навчання і соціалізації.
Таким чином, поняття компетенції й компетентності значно ширші за поняття «знання», «уміння», «навички», бо концентрують у собі стереотипи, передбачати проблеми, гнучкість мислення; характер – самостійність, цілеспрямованість, вольові якості.
Якщо звернутися до досвіду країн, які реалізують компетентнісний підхід до змісту освіти протягом останніх декількох років, можна спостерігати загальні тенденції , насамперед розробити певну систему компетентностей на різних рівнях змісту.
Таку систему складають:
- надпредметні («міжпредметні») компетентності – саме їх часто називають ключовими, базовими;
- загальнопредметні компетентності – їх набуває учень у продовж вивчення того чи іншого предмета в усіх класах початкової школи;
- спеціально-предметні - ті, що їх набуває учень при вивченні певного предмета протягом конкретного навчального року або ступеня навчання.
На компетентнісній стратегії ґрунтуються і «Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів початкової школи». Відповідно до цього змінюється процес контролю й оцінювання результатів навчальної діяльності школярів. З урахуванням світового досвіду і потреб розвитку української школи у вітчизняній педагогіці виокремлюються три види компетентностей, які характеризують результати навчання на засадах компетентнісного підходу: ключові, міжпредметні, предметні
До ключових компетентностей відносяться: уміння вчитися; соціально-трудова; загальнокультурна; інформаційно-комунікативна; здоров’язбережувальна; соціальна.
Ключові компетентності є наскрізними інтегрованими утвореннями, які формуються засобами всіх предметів, у взаємозв’язку урочної і позаурочної роботи, у взаємодії із соціумом.
Прикладом ключових компетентностей можуть бути такі здатності людини:
- продемонструвати творче мислення;
- застосувати різні види спілкування в різних ситуаціях;
- зрозуміти сенс належності до різних видів спільнот;
- довести здатність пристосування до різних ситуацій;
- сприяти створенню якісного життя;
- зрозуміти й відповідно використати технології;
- розвивати здібності дослідження та набувати власний досвід;
- побудувати власний комплекс індивідуальних і соціальних цінностей та орієнтувати на них свою поведінку.
Міжпредметні компетентності формуються у взаємозв’язку змісту і методик викладання предметів однієї чи різних освітніх галузей.
Предметні компетентності забезпечуються засобами одного предмета, їх зміст і структура чітко відповідають певним елементам навчального змісту. Предметні компетентності молодших школярів визначаються на основі вимог до навчальних досягнень учнів, які сформульовано у програмах з кожного предмета.
У чинних навчальних програмах на засадах компетентнісного підходу переструктуровано зміст предметів, розроблено результативну складову змісту.
Для кожної теми програми визначено обов’язкові результати навчання: вимоги до знань, умінь учнів, що виражаються у різних видах навчальної діяльності (учень називає, наводить приклади, характеризує, аргументує, визначає, розпізнає, відтворює, аналізує, порівнює, робить висновки тощо).
І в новій редакції Державного стандарту початкової загальної освіти також знайшли своє відображення ті зміни, які відбулися за останнє дисятиліття:
- посилено практичну складову;
- чіткіше окреслено вимоги до результатів навчання завдяки їх структуруванню на предметні компетентності;
- внесено вимоги до формування ключових компетентностей;
- передбачено можливості контролю навчальних досягнень за певними критеріями.
Сьогодні до школи приходять діти, які живуть в інформаційному суспільстві, у цифровому середовищі, і щоб скористатися його перевагами, нам, педагогам необхідно переосмислити самоцінність знань і самодіяльність учителя як джерела інформації.
Перед школою постало важливе завдання: підготувати дітей до дорослого життя так, щоб вони не втратили моральних орієнтирів, знайшли сенс життя, змогли найефективніше та найповніше реалізувати свої здібності й покликання.
Важливим чинником успішного формування предметних і ключових компетентностей молодших школярів є добір учителем найбільш ефективних засобів, методів, прийомів навчання і форм організації навчальної діяльності.
Компетентнісний підхід у навчанні вимагає, щоб сучасні навчальні засоби виконували не тільки інформаційну, а й мотиваційну та розвивальну функції.
З метою забезпечення мотивації учіння вчителями початкових класів у навчальних засобах використовуються:
- цікавий матеріал;
- ілюстрації;
- дидактичні ігри;
- вправи, що передбачають цікавий для учнів процес виконання;
- завдання, що спонукають до пошуку значимих для учня результатів.
Крім того, компетентнісно орієнтовані навчальні засоби повинні готувати дітей до самонавчання. Із цією метою вчителі готують для учнів алгоритм міркувань, різноманітні пам’ятки, схеми, таблиці, зразки виконання завдань і т. ін.
При цьому педагогам необхідно враховувати, що засоби навчання мають охоплювати:
- цілісну систему завдань і вправ, доступних для учнів певної вікової категорії;
- диференційований матеріал з урахуванням рівнів розвитку дітей;
- раціональне співвідношення завдань для тренування і творчого використання;
- завдання на вільний вибір;
- завдання, що передбачають індивідуальну роботу, роботу в парі й групі.
Попри те, що молодшим школярам важко відстоювати свою точку зору, свою позицію, ставити питання, бути ініціативними у здобуті знань, індивідуальні, парні та групові форми організації навчальної діяльності створюють ситуації, коли кожний учень має можливість висловитись, проявити себе у комунікативному процесі. Саме вони є найбільш цінними з точки зору компетентнісного підходу до навчання.
Формування предметних і ключових компетентностей вимагає від учителя застосування методів, які передбачають активну діяльність молодших школярів.
До таких належать:
- продуктивні (вивчений матеріал застосовується на практиці);
- евристичні або частково пошукові (окремі елементи нових знань учень знаходить завдяки розв’язанню пізнавальних завдань);
- проблемні (учень усвідомлює проблему і знаходить шляхи її розв’язання);
- інтерактивні (активна взаємодія всіх учнів, в ході якої кожний школяр осмислює свою діяльність, відчуває свою успішність).
Остання група методів найбільшою мірою відповідає вимогам компетентнісного навчання, оскільки організація інтерактивного навчання передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, які сприяють формуванню навичок і вмінь, виробленню цінностей, створенню атмосфери співробітництва, взаємодії.
Однак використання інтерактивних методів у початковій школі вимагає від учителя ретельного попереднього їх аналізу на предмет доступності і доцільності застосування у початкових класах, а також прогнозування результатів. При цьому слід брати до уваги, що використання інтерактивних методів вимагає від учнів певної мовної, мовленнєвої та соціальної підготовки, якої молодші школярі здебільшого ще не мають.
Світ, у якому доведеться жити нашим дітям, змінюється вчетверо швидше, ніж наші школи – зазначає відомий американський педагог, доктор В. Дагет.
І справді, в школу приходять покоління дітей, які живуть в інформаційному суспільстві, у цифровому середовищі, і, щоб скористатися його перевагами, нам, педагогам необхідно переосмислити самоцінність знань.
Пам’ятайте, «знання – це скарб, а вміння вчитись – ключ до нього».
Тому у системі компетентнісно орієнтованого підходу до навчання магістральним напрямом діяльності вчителя є формування основних груп компетентностей учнів, що здійснюється у процесі безпосередньої взаємодії з учнем. Спрямованості зворотнього зв’язку підкреслено обов’язковим компонентом моніторингу сформованості компетентності учнів.
В умовах переходу від знаннєвої пародигми освіти до компетентнісної закономірно відбувається трансформація пріоритетів функцій: інформативна функція вчителя як транслятора інформації поступається організаційній та управлінській функціям організатора доцільної учнівської діяльності.
Компетентнісний підхід у навчанні є актуальною проблемою сьогодення, особливо у початковій школі. Мета педагогічної діяльності вчителя – сформувати компетентну особистість молодшого школяра на основі розвитку пізнавального інтересу, навчити самостійно мислити, озброїти необхідними для цього знаннями, вміннями та навичками.
Пріоритети педагогічної діяльності:
- набуття базового досвіду предметної діяльності;
- розвиток здатності розв’язувати у повсякденному житті реальні проблеми – від побутових до виробничих;
- багатовимірність, тобто охоплення та розвиток усіх особистісних якостей учня;
- визначення та відображення функціональної грамотності учня.
Основною формою навчання є урок. У сучасній школі роль учителя в навчальному процесі полягає не лише в тому, щоб передати дітям певну суму знань, а й у тому, щоб активно залучати їх до пізнавальної діяльності, до активної співпраці, учити здобувати знання, формувати ціннісні ставлення.
Учень початкової школи отримує знання, уміння та навички, що допоможуть йому підготуватися до подальшого навчання. Завдання вчителя сучасної школи полягає у формуванні кола компетентностей – ключових, предметних, міжпредметних.
Найбільш актуальним завданням сучасного вчителя є формування ключових компетентностей молодшого школяра.
Учні – найголовніші фігуранти в процесі навчання. Саме для них організований навчально-виховний процес, і цей процес має бути цікавим, щоб дітям хотілось навчатись.
Робота над формуванням компетентностей починається з визначення мети уроку (цілепокладання), що випливає із певної теми, і як наслідок – очікуваних результатів, тобто знань, умінь та навичок, що їх учні отримають і зможуть застосувати у конкретних ситуаціях. Важливим є вміння учнів самостійно визначити результати роботи на уроці. Для цього на уроках доцільно використовувати прийом «Очікувані результати». Він дає кожній дитині можливість проаналізувати наприкінці кожного уроку, чи досягла вона поставленої мети, визначити, над чим іще слід попрацювати. Наприклад, за кожне виконане завдання учень отримує картку із написом: «Відмінник», «Добрик», «Питайлик». Якщо учень отримав більше перших та других карток, значить, він повністю засвоїв матеріал уроку, якщо других і третіх – треба ще попрацювати.
Реалізація компетентісного підходу в процесі навчання читати молодших школярів зумовлює необхідність з’ясування сутності читацької компетентності, її структури, складових, визначення ролі й місця у системі інших компетентностей.
В історії розвитку людства читання завжди відігравало важливу роль. Сьогодні читання пронизує усі сфери нашої життєдіяльності. Воно покладене в основу освітньої, пізнавальної, інформаційної, професійної діяльності людини. Розвиток сучасних технологій потребує набагато вищого рівня сформованості вміння читати, ніж раніше. Стрімке зростання обсягу інформації, яку необхідно засвоїти для успішної подальшої життєдіяльності, потребує збільшення темпу читання, швидкості і якості розуміння прочитаного й прийняття рішення. З огляду на це, читання стає основою освіти і самоосвіти, провідною навичкою самоосвіти людини упродовж життя.
Отже, навчальному предмету «Читання», який є важливою складовою освітньої галузі «Мови і літератури» Державного стандарту початкової загальної освіти, належить особлива роль у розвитку і вихованні особистості молодшого школяра.
Пригадаємо, що читання є одним із видів мовленнєвої діяльності школяра, дотичної до творчої. Читацька діяльність зумовлена навчальними і суто особистісними потребами людини, має свої завдання і мотиви, засоби і способи, спрямована на певний предмет і результат.
Завдання читача залежать від його віку, рівня культурного розвитку, зумовлені певною навчальною ситуацією. Так, наприклад, вчителі, звертаються до книги для того, щоб пригадати текст літературного твору, який вивчається на уроці, проаналізувати його і підготуватися до уроку; знайти нову інформацію, необхідну для підготовки й успішного виконання своєї професіональної діяльності. Але у вільний час вони звертаються до книги для того, щоб отримати естетичну насолоду, зазнати різноманітні емоції, переживаючи разом з героями літературного твору життєві колізії та й за самих героїв; щоб відкрити для себе нового письменника або ще раз перечитати твори улюблених авторів.
Необхідність у читанні формується поступово і пов’язана з емоційним, естетичним впливом літератури як виду мистецтва, з її інформаційним потенціалом (можливість відкриття нової інформації для читача).
Мотивами читацької діяльності є: соціальні, обумовлені запитами суспільства (тобто отримання інформації, необхідної для діяльності, спрямованої на розвиток суспільства), і особистісні – власний розвиток, естетичне переживання. Наукові мотиви (отримання нових знань) можуть бути як соціальними, обумовлені запитами суспільства, так і особистісними (підтвердження своєї компетентності, прагнення до саморозвитку та самовдосконалення).
Предметом читання є книга, писемне мовлення у вигляді тексту.
Засобами досягнення мети – навичка читання (технічний аспект процесу читання), система умінь, необхідних для повноцінного сприймання й осмислення прочитаного.
Процес читацької діяльності – це прийоми, якими користується читач для сприймання, усвідомлення і розуміння тексту, здатності до рефлексії на основі прочитаного.
Читання – це не тільки вид діяльності особистості, а й складний психологічний процес, який характеризується двома взаємопов’язаними сторонами: технічною (рух очей і мовленнєва діяльність) і мислительною (сприймання і розуміння прочитаного, тобто взаємодія почуттів і думок читача).
У методиці викладання літератури під читанням розуміють процес сприймання словесного твору.
Очевидно, що читацька діяльність залежить як від специфіки тексту (художнього чи наукового), так і від завдань, які ставить перед собою читач.
Аналіз змісту, мети і завдань літературної освіти молодших школярів дозволив нам зробити такі висновки.
Літературний розвиток трактується в сучасній методиці як віковий і одночасно навчальний тристоронній процес, який охоплює:
1) формування читача (навчання сприймати, осмислювати й інтерпретувати художній твір у єдності його форми і змісту, оцінювати його з естетичних позицій і висловлювати власну оцінку);
2) розвиток літературної творчості школярів, здатність адекватно висловлюватися і виражати себе в слові;
3) розширення культурного поля школяра, його розвиток як носія і творця культури.
Літературний розвиток – процес віковий, оскільки в міру розвитку світогляду, збагачення читацького досвіду сприйняття людиною того самого твору з роками буде поглиблюватися, сприйматися з іншого погляду. Але це і навчальний процес: характер навчання обов’язково позначається на процесі літературного розвитку, що може як сприяти його розвитку, так і гальмувати його. Сучасна методична наука шукає засоби й умови, технології, які сприятимуть літературному розвитку школяра, який, сприяє реалізації психічного розвитку особистості, забезпечує формування механізмів її спілкування з культурою, розширює уяву й емоційну чуйність до літературних творів.
Сутність літературної освіти молодшого школяра полягає в розвитку інтелектуальної та емоційної сфери кожного учня, повноцінних навичок читання, мовлення, ознайомленні школярів з дитячою літературою в поєднанні жанрових форм, авторської і тематичної розмаїтості, у художньо-естетичному освоєнні тексту і дитячої книжки, у формуванні творчих здібностей.
Таким чином, у процесі літературної освіти:
- відбувається становлення дитини-читача, здатної до самостійної читацької, творчої діяльності;
- здійснюється її мовленнєвий, літературний, інтелектуальний розвиток;
- формуються морально-естетичні уявлення і поняття, збагачуються почуття, виховується потреба в систематичному читанні.
Для досягнення мети виконуються такі завдання:
- формування в учнів повноцінної навички читання як базової у системі початкового навчання;
- ознайомлення учнів з дитячою літературою в авторській, жанровій, тематичній різноманітності;
- формування у дітей соціальних, морально-етичних цінностей через художні образи літературних творів;
- формування у школярів умінь сприймати, розуміти, аналізувати літературні і навчальні тексти різних видів; з використанням елементарних літературознавчих понять;
- розвиток мовлення учнів; формування умінь створювати власні висловлювання за змістом прочитаного (прослуханого);
- розвиток творчої літературної діяльності школярів;
- формування у школярів прийомів самостійної роботи з різними типами і видами дитячих книжок; умінь здійснювати пошук, відбір інформації для вирішення навчально-пізнавальних завдань;
- виховання потреби в систематичному читанні як засобові пізнання світу, самопізнання, загальнокультурного розвитку.
Досягнення зазначеної мети сприятиме формуванню у молодших школярів читацької компетентності.
Читацьку компетентність у системі початкового навчання доцільно розглядати як предметну. Як уже зазначалося, предметну компетентність ми розуміємо як особистісне утворення, що інтегрує відповідно до вимог певного предмета, знання, уміння й навички, особистий досвід, ставлення до процесу і результату. Відтак і читацьку компетентність учня ми будемо розуміти як сукупність освітніх елементів, яка виявляється у володінні системою літературних знань, умінь і навичок, переживань, емоційно-ціннісних орієнтацій, переконань особистості та здатності їх використовувати з метою пізнання навколишньої дійсності, задоволення власних потреб (пізнавальних, естетичних, самоосвітніх та ін.). Як бачимо, читацька компетентність визначається не лише обсягом літературних знань, початкових читацьких умінь і навичок з їх відтворенням, а й здатністю школяра засвоювати знання та застосовувати їх у власній літературній діяльності.
Передумовами оволодіння читацькою компетентністю є достатньо сформована навичка читання молодшого школяра, спеціальні здібності та інтерес до читання літературних творів.
У методичному аспекті читацька компетентність молодшого школяра – це володіння комплексом читацьких знань, умінь і навичок, ціннісних ставлень учнів, які надають можливість учневі свідомо здійснювати пошук книг, відбір інформації для вирішення навчально-пізнавальних завдань і виявляються у процесі сформованості повноцінної навички читання, розуміння текстів різних жанрів, обізнаності з колом читання (доступного дітям цього віку), сформованості особистісних ціннісних суджень щодо прочитаного.
У широкому значенні – читацьку компетентність молодшого школяра можна розглядати як комплексну характеристику особистості, яка вбирає в себе результати попереднього психічного розвитку, володіє достатньо сформованою навичкою читання, читацькими вміннями та навичками; має здатність до читацької самостійності, самооцінки, самоконтролю, творчого розв’язання літературних завдань; сформованість інтелектуальних операцій для повноцінного сприймання й осмислення твору, творчих літературних здібностей.
Можна зробити висновок, що читацька компетентність інтегрує в собі такі компоненти:
- когнітивний (знання);
- комунікативний (слухання, читання, говоріння, письмо);
- ціннісний (оцінні судження і ставлення учня до прочитаного);
- діяльнісний (уміння, навички, способи діяльності);
- особистісно-творчий (мотиваційно-ціннісні ставлення, прагнення особистості до навчання, пізнання і діяльності)
Стимулювання та мотивація навчання є основою формування пізнавального інтересу учнів. На етапі мотивації навчальної діяльності школярів учитель має зосередити увагу, викликати інтерес. Для цього потрібно чітко, просто сформулювати зрозумілу, привабливу мету, що відповідає віковим інтересам та захопленням дітей, адже зацікавившись, учень буде налаштований на сприймання матеріалу уроку, процес пізнання та вдосконалення буде більш ефективним.
Прийоми стимулювання навчання
1. Зміст – основне джерело інтересу до самої навчальної діяльності.
Вимоги до змісту навчального матеріалу:
- науковість;
- зв’язок із життям;
- систематичність і послідовність;
- комплексний освітній, виховний і розвивальний вплив;
- створення ситуації новизни, актуальності.
2. Пізнавальні ігри.
3. Нестандартні форми проведення уроку.
4. Аналіз життєвих ситуацій.
5. Інтерактивні технології навчання.
6. Створення ситуації успіху в навчанні.
З багаторічного вчительського досвіду відомо, що у кожної дитини поступово формується здатність і прагнення копіткої роботи. Одному це вдається легше, іншому важче. Але кожний наступний крок, який зробила дитина, заслуговує на похвалу, важливо переконати її в тому, що вона здатна на більше. Учитель, дитина, батьки – три складові навчально-виховного процесу, які за наявності єдиної мети і співпраці можуть гарантувати позитивний результат, успіх у навчанні.
Щоб процес навчання був більш емоційним, результативним, обов’язково має існувати зворотній зв’язок. Співпраця між учителем і учнями, залучення батьків до організації та проведення різних форм роботи – запорука успішної роботи. Тому важлива роль відводиться нестандартним урокам із використанням інтерактивних вправ. Скажімо, на уроках математики це урок-гра, урок-подорож, урок-аукціон, урок-дослідження, урок-презентація проектів.
Для формування читацької культури і компетентності учнів, розвитку їхніх творчих здібностей, навичок самостійного аналізу прочитаного застосовують такі види робіт:
- «Мікрофон»;
- «Продовж речення»;
- «Упіймай звук»;
- «Хто більше слів запам’ятає»;
- «Дослідник»;
- «Вилучи зайве»;
- «Роз’єднай слова».
Для формування та розвитку пізнавальних здібностей доречним є застосування на уроках рольових ігор, що дають учневі змогу проявити свої творчі здібності, акторський талант та глибше зрозуміти матеріал, який вивчається.
У педагогічній діяльності постійно використовується метод проектів. Він є основною технологією формування ключових життєвих компетентностей учнів. Адже працюючи над створенням проектів, вони навчаються критично мислити, чітко усвідомлювати, де і яким чином можна застосувати набуті знання, генерувати нові ідеї, грамотно працювати з інформацією, бути камунікабельними, постійно самовдосконалюватися.
Обов’язковою складовою роботи вчителя є моніторинг знань учнів. Для перевірки набутих знань і вмінь доцільно застосовувати закриті та відкриті тести, контрольні роботи, перевірку техніки читання, самостійні й творчі роботи.
Із процесом навчання пов’язаний іще один важливий процес – процес виховання. Діти можуть успішно вчитися тільки тоді, коли вони вміють спостерігати, розмірковувати, висловлювати думки, читати, писати, думаючи читати і думаючи писати. Джерела думки – спостереження, природа, праця, книга, творчість.
Підсумовуючи все вищесказане, нагадаємо: дуже важливо, щоб використання тих чи інших методів, прийомів, форм навчання не було «даниною моді». Їх добір і використання педагоги повинні підпорядковувати змісту і меті навчальних предметів, враховуючи при цьому вікові особливості учнів молодшого шкільного віку, їх можливості та здібності.
Одним із найважливіших чинників успішного запровадження компетентнісного підходу в навчанні є готовність до реалізації поставленої мети самого вчителя.
Для успішного формування компетентної особистості сучасний педагог повинен володіти певними якостями:
- успішно розв’язувати свої власні життєві проблеми, виявляючи ініціативу, самостійність і відповідальність;
- усвідомлювати мету компетентнісного навчання;
- планувати урок із використанням усього розмаїття форм і методів навчальної діяльності й насамперед усіх видів самостійної роботи, діалогічних, евристичних і проблемних методів;
- пов’язувати навчальний матеріал із повсякденним життям та інтересами учнів;
- оцінюючи навчальні досягнення школярів, брати до уваги не тільки продемонстровані знання і вміння, а й передусім уміння застосовувати їх у навчальних і життєвих ситуаціях.
А щоб учитель був носієм інноваційної діяльності, ідей компетентнісного підходу, адміністрація кожного навчального закладу приділяє належну увагу роботі з педагогічними кадрами. У школах систематично проходять науково-практичні конференції, семінари, диспути, тижні та декади педагогічної майстерності, тренінги, ярмарки педагогічних ідей, «засідання круглих столів» тощо, на яких педагоги діляться своїм досвідом, умінням ефективно організовувати навчально-виховний процес.
Професія першого вчителя унікальна, неповторна, життєдайна. Саме він відкриває нову, «шкільну епоху» дитинства, спрямовує невичерпну дитячу енергію через любов, розумну вимогливість до розвитку. Головне завдання педагога – розкрити індивідуальність кожної дитини, тому вчитель розуміє: від того, якими будуть шкільні роки його вихованців, залежить усе подальше навчання і, врешті-решт, майбутній життєвий шлях.
Використана література
1. Байбара Т. Компетентнісний підхід в початковій ланці освіти: теоретичний аспект // Початкова школа. – 2010. – № 8. – С. 46-50.
2. Бібік Н. Компетентність і компетенції у результатах початкової освіти //Початкова школа. – 2010. – № 9. – С. 1-4.
3. Вашуленко О. Читацька компетентність молодшого школяра: теоретичний аспект // Початкова школа. – 2011. - № 1.
4. Державний стандарт початкової загальної середньої освіти // Початкова освіта. – 2011. - № 18.
5. Дідик О. В. Компетентнісно орієнтовне навчання // Харків, в. г «Основа». – 2010.
6. Марецька Н. Компетенція чи компетентність: що ми формуємо у иолодших школярів // Початкова школа. – 2007. - № 9. – С. 51-54.
7. Пономарьова К. Реалізація компетентнісного підходу в навчанні молодших школярів української мови // Початкова школа. – 2010. - № 12. – С. 49-52.
Равлюк Н.В.,
вчитель початкових класів ЗОШ № 16
Гуманна педагогіка та сучасні педагогічні технології –
шлях до розвитку життєздатної творчої особистості
Нехай учитель поспішає до дітей, радіє кожній зустрічі з ними, тоді й діти поспішатимуть у школу і щиро радітимуть кожній зустрічі зі своїм учителем.
Ш. Амонашвілі
Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ столітті та Державна комплексна програма «Вчитель» передбачають реформування шкільної освіти на принципах гуманізму. Сучасна реформа кардинально відрізняється від усіх попередніх тим, що вперше здійснюється за ідеями ціннісного буття людини, за логікою її історичного розвитку, яка передбачає повноцінний інтелектуально-духовний розвиток кожної особистості, її всебічну творчу самореалізацію.
Ідея гуманного ставлення до дітей завжди була притаманна вітчизняній педагогіці, про що свідчить вихід у світ багатотомної «Антології гуманної педагогіки», яка об’єднує в часі і просторі основні ідеї великих гуманістів від Конфуція до сьогодення. Педагогічні ідеї становлення гуманізму як основи організації суспільства й життєдіяльності людини сформульовані у працях видатних вітчизняних педагогів: А.Макаренка, Г.Сковороди, В.Сухомлинського, К.Ушинського та ін.
Гуманістичні тенденції знайшли своє відображення і в зарубіжній педагогіці (А. Дістервега, Я. Коменського, Д. Дьюї, А. Маслоу, М. Монтессорі, С. Паттерсона, Й. Песталоцці, К. Роджерса, Л. Рона, Ж.-Ж. Руссо, Б. Спока, В.Франкла, С. Френе, Е. Фромма, Р. Штайнера та ін.).
На основі наукових досліджень і осмислення передового педагогічного досвіду вчителів-новаторів розглянуто дидактичний аспект процесу гуманізації, а саме:
- залучення учнів з раннього дитинства до найскладніших моральних цінностей, гуманістична концепція добору й використання способів впливу на дитину (В.Сухомлинський);
- спонукання учнів до самоаналізу способів діяльності, самооцінки, самопізнання і самовдосконалення в різних видах діяльності (Ш.Амонашвілі);
- багатоваріантність, гнучкість форм організації різних видів діяльності (індивідуальна, парна, групова, колективна);
- вивчення навчального матеріалу випереджувальним методом, використання опорних схем та коментованого методу навчання (С. Лисенкова);
- широке використання опорних сигналів-схем (С. Дашевська);
- диференціація навчального процесу на уроці (С. Логачевська);
- вивчення навчального матеріалу збільшеними одиницями
(П. Ерднієв);
- організація навчального співробітництва (О. Басараб);
- використання парних та групових форм роботи (розвивальне навчання Д.Ельконіна-В.Давидова).
Оновлення цілей, змісту, методичного забезпечення початкової освіти відкриває перед учителями початкової школи суттєво збагачені можливості для навчання, виховання і розвитку молодших школярів на засадах гуманної педагогіки. За останні роки у шкільній освіті виразніше утверджується особистісно орієнтований підхід до виховання і розвитку учнів як вияв практичного втілення гуманної педагогіки. Це передбачає зосередженість навчально-виховного процесу на потребах кожної дитини, всебічне вивчення і врахування індивідуальних особливостей вихованців, співпрацю всіх учасників навчально-виховного процесу.
Щоб педагогічний вплив на молодших школярів був ефективним, маємо подбати про такі умови навчально-виховної взаємодії:
- гуманність навчально-виховної взаємодії;
- цілісність і системність навчально-виховного процесу;
- особистісну спрямованість навчання і виховання;
- дійову співпрацю вчителів, які працюють у конкретному класі;
- взаємну узгодженість вимог школи і батьків до виховання і розвитку дитини.
Для реалізації зазначених умов я стараюся робити так, щоб зміст, методи навчання, ритм уроку, режим дня і тижня, етика спілкування, робота з батьками, дизайн середовища – все працювало на дитячі потреби і вікові можливості, сприяло розвитку дитячих здібностей, не шкодило фізичному і психічному здоров’ю.
«Особистість виховує особистість – це азбука виховного процесу». Від того, як молодший школяр сприймає вчителя, залежить його ставлення до школи і до навчання. Ш. О. Амонашвілі привертає увагу до того, що навчаючи і виховуючи, вчитель залучає дітей до матеріальних і духовних цінностей минулих поколінь. Гуманний педагог, прилучаючи дітей до знань, одночасно передає їм свій характер, постає перед ними як зразок людяності.
Фундаментальність початкової освіти не лише у міцності знань, а й формуванні ключових компетентностей:
- уміння вчитися
- здоров’язберігаючих
- загальнокультурних
- громадянських
- підприємницьких
- інформаційно-комунікативних.
Гуманна педагогіка – це велика мудрість, у якій стверджується педагогіка світла. Гуманна педагогіка – це та, яка може наблизити дитину до пізнання самих себе. Обов’язок нас, учителів, дати дитині радість пізнання. Учитель – творець, який дозволяє дитині відкрити самого себе. Він віддається безкорисливо, щоб продовжити себе у своїх виконавцях, дати їм крила для польоту у життя.
Учитель – носій Світла. Народна мудрість говорить, що у справжнього вчителя уроки не для дітей, а з дітьми. Це ми, справжні вчителі – доторкаючись душі маленької людини, намагаємося не поранити, не образити, обережно виростити, допомогти реалізувати себе у житті, ввійти у нього якомога чеснішими, добрішими, впевненішими.
Гуманна педагогіка визначає характер учителя у трьох якостях:
- доброта
- щирість
- відданість.
У своїх працях з педагогіки, особливо в останніх: «Без серця, що зрозумієм», «Посмішка моя, де ти?», «Чому не прожити нам життя героями духу», «Істина школи» Ш.О. Амонашвілі стверджує, що гуманно-особистісна педагогіка заснована на класичній формулі: дитина не тільки готується до життя, але вже живе...
Сутність – турбота про долю кожної людини, про долю людства. Ми, учителі, відповідаємо за дітей перед совістю і суспільством.
В основі гуманної педагогіки є тези:
- «Вищий духовний світ – це реальність.»
- «Душа кожної людини є безсмертна і спрямована до вдосконалення.»
- «Земне життя – це лише відрізок шляху вдосконалення.»
Звідси і принцип, який є стрижнем освітнього процесу в школі Життя: розвивати і виховувати в дитині життя за допомогою самого життя.
Гуманна педагогіка побудована на класичній педагогіці Коменського, Песталоцці, Руссо, Пирогова, Ушинського, Макаренка, Сухомлинського та ін.
Творець і класик педагогіки Я. А. Коменський сказав, що педагогіка – універсальне мистецтво вчити всіх і всьому. А класик педагогіки К. Д. Ушинський, що педагогіка не є наукою, вона – найвище мистецтво, яка знає людство.
Педагогіка – це сфера Духу, Мудрості, Досвіду, Мистецтва, Науки.
Ш.О.Амонашвілі говорить, що це не педагогіка, яка ні слова не говорить про почуття, про любов, про серце, не хоче бути найвищим мистецтвом самого життя.
Педагогіка стоїть вище всіх наук і творить рівень життя.
Частиною гуманної педагогіки є «посмішка».
Посмішка вчителя має бути особлива, яка живе в серці, і для кожної дитини особлива тільки для неї. Щира, добра, тепла, світла, спокійна, йде від серця і проникнена любов’ю.
Посмішка – прояв життя, і яка це буде школа, якщо вона не визнає посмішку.
Усміхається Космос – Вічністю.
Усміхається Небо – Зірками і Веселкою.
Усміхається Сонце – Променями і Світлом.
Усміхається Земля – Життям великим.
Усміхається Христос – Благословенням.
Усміхається поле – квітами.
Усміхається людина – вірою.
Усміхається Дитина – сьогоднішнім і минулим.
Хто усміхається – той живе.
Потрібно, щоб усміхалася школа.
Усмішка школи – учитель.
Усмішка вчителя – його серце.
У творі «Посмішка моя, де ти?», такому багатогранному, філософському є дуже цінні поради всім нам, цікаві дослідження описані, звідки прийшли посмішки, про світлих Ангелів, цікаві легенди, цікаві вислови про гуманну педагогіку і т.д.
Ось, наприклад, три принципи гуманної педагогіки:
- одухотворення середовища навколо дитини;
- утвердження у дитині її особистості;
- вияв творчого терпіння, допомагаючи дитині у самопізнанні.
Крім принципів визначає Ш.О.Амонашвілі три закони гуманної педагогіки:
- любити кожну дитину;
- розуміти і приймати її такою, якою вона є;
- озброїтись оптимізмом по відношенню до будь-якої дитини.
Гуманна педагогіка заснована на Вірі. А звідси і три заповіді педагогіки:
- віра у безмежність дитини;
- віра у свою іскру Божу;
- віра у силу гуманної педагогіки.
Гуманний учитель перетворює кожну зустріч з дитиною на радість відкриття світу і себе. Дуже важлива атмосфера радості та любові на уроках.
Зрозуміти багатогранний світ гуманної педагогіки під силу кожному, хто цього з учителів забажає, іти до істини Добра і Краси.
Педагогічні твори Ш.О.Амонашвілі – це науковий пошук шляхів організації радісного, захоплюючого життя в школі.
Всупереч існуючій педагогіці, практиці, педагог звертається до педагогіки серця, розмірковує про добро і зло, біль і радість, совість і безсердечність і т.д.
У школі має бути вчитель, в якого можна черпати знання, як воду з криниці, який уміє дослідити душу дитини і серцем дійти висновку: добро має панувати у школі і ніякої байдужості.
Ш.О.Амонашвілі, не доказує нам, а розповідає про те, яке шкільне життя можна запропонувати дітям, виховати не просто учня, а Людину.
Спасибі всім учителям за любляче серце, бо тільки воно може зростити у маленькому серці Любов, без якої не станеш Людиною.
Несім дбайливо Чашу серця, повну любові, і готовність віддати її на творення щастя людей.
Ідім шляхом Любові, шляхом Серця, шляхом Творчості, тобто шляхом гуманної Педагогіки.
Свій виступ хочу закінчити словами народної мудрості: «Те, з чим я народилась, подарунок Бога. Те, із чим я вмру, мій подарунок Богові».
Уроки з елементами гуманної педагогіки та сучасними педагогічними технологіями
Урок математики. 4 клас.