Дзандзава Гіві (м. Запоріжжя)
| Вид материала | Документы |
- Щодо виконання Програми соціально-економічного І культурного розвитку м. Запоріжжя, 784.59kb.
- Щодо виконання Програми соціально-економічного І культурного розвитку м. Запоріжжя, 696.36kb.
- Редакційна колегія, 2341.86kb.
- Затверджено рішенням Центральної методичної ради Запорізького державного медичного, 1450.14kb.
- Правила утримання домашніх та інших тварин у м. Запоріжжя, 341.76kb.
- Останніми роками мені часто доводиться їздити електричкою із Запоріжжя в напрямку Мелітополя, 4836.26kb.
- Створення І фінансування програми розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури, 32.95kb.
- Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет, 6793.22kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- У м. Запоріжжі загальні положення земельні відносини в м. Запоріжжя регулюються Конституцією, 593.11kb.
ІІІ місце
Дзандзава Гіві (м. Запоріжжя)
З історії боротьби зі злочинністю української міліції
в кінці 20-30 рр. ХХ ст.
Вступ
Сьогодні на початку XXI ст. дослідження історії боротьби із злочинністю в м. Запоріжжі і області в кінці 20 – 30 рр. XX ст. є досить актуальним і цікавим, оскільки певна частина злочинів, скоєних у той час (хуліганські дії, крадіжки, самогоноваріння, шахрайство,вбивства і т. д.) в деяких проявах збереглися до наших днів. Діяльність органів ОДПУ НКВС в кінці 20 - 30рр. в Україні та м. Запоріжжі мала свої специфічні особливості, і головним чином це виразилося в політичній обстановці та історичних умовах того часу. Злочинність існувала в умовах жорстокої державної політики індустріалізації, колективізації, що являло собою геноцид партійних і державних органів влади до власного селянства кризи духовних устоїв, репресій всіх, хто був незгоден з політикою партії та уряду. В суспільстві відбувалися тенденції зростання бідності, безробіття, погіршення і так дуже складних соціально-побутових умов, безпритульності. Отже, порівняльний аналіз дій органів слідства і дізнання внутрішніх справ в 20 рр. XX ст. і в сьогоднішній час має багато загального, а в чомусь і відмінного.
Звідси випливають і основні напрями діяльності міської міліції, завданням якої була боротьба з бандитизмом, що мала свої особливості і специфіку. І звичайно було б актуально зробити аналіз структури апарату і особового складу органів міліції ОДПУ НКВС м. Запоріжжя.
Розділ 1. Історичні умови діяльності Української міліції (1926-1941 рр.)
Індустріалізація промисловості «Даєш Днепрогесс».
Відгомоніла громадянська війна. Відійшла в минуле політика воєнного комунізму з його продрозкладкою, загальною трудовою повинністю. Саме політика воєнного комунізму призвела до економічної й політичної кризи 1921 р. Причини голоду 1921 р. пояснюються не тільки розрухою народного господарства країни й не стільки посухою, скільки різким скороченням посівних площ. Справа в тому, що при політику воєнного комунізму селяни не були зацікавлені в результаті своєї праці.
Нова економічна політика, яку стали впроваджувати в 1921 р., за рішенням Х з'їзду комуністичної партії, припускала використання ринкових відносин між державною промисловістю й дрібнотоварним сільським господарством, а також тимчасовий допуск приватного капіталу за умов збереження в руках держави команднихвисот в економіці. Перехід до непу почався заміною продрозверстки продподатком, внаслідок чого, після сплати податку, селянин одержував можливість вільно торгувати надлишками сільгосппродуктів, тобто був матеріально зацікавлений у нарощуванні сільськогосподарського виробництва. Одночасно з економічною реформою відбувалося «пожвавлення» рад і демократизація державного й громадського життя, що передбачало розвиток гласності, підконтрольності державного апарату - через ради, цивільні організації й трудові маси
У зв'язку із загостренням міжнародного становища наприкінці 20-х – на початку 30-х років відбулася об'єктивна необхідність у різкім прискоренні темпів соціально-економічного розвитку, перехід нашої країни на індустріальний рівень із потужним військово-промисловим комплексом.
У цей же час відбулася всесвітня економічна криза. У провідних країн назріла ідея розв'язати свої проблеми за рахунок СРСР. У Німеччині рвався до влади Гітлер з його ідеєю про розширення простору за рахунок територій інших країн. Як стало зрозуміло пізніше, Україні з її необ'ємними чорноземами приділялася в цьому плані роль сировинного придатка «Великого Рейха». На східних кордонах СРСР явно відчувалася загроза з боку японських мілітаристів.
У період перебудови й сьогодні окремі історики й публіцисти почали підтверджувати і зараз стверджують, що погроза вторгнення армій капіталістичних держав на територію СРСР на той час не була неминучою й, що за більш правильній зовнішній політиці агресії, його можна було уникнути. Однак історію переробити не можна. Про те, що наприкінці 20-х –на початку 30-х років ХХст. радянські люди явно відчували загрозу війни, свідчать історичні документи, мемуарна література й періодична преса того часу.
Слід зазначити, що радянські збройні сили через слабість військово-промислового потенціалу зі своїм технічним оснащенням залишалася на рівні часів громадянської війни й навіть на рівні Першої світової війни («десять гвинтівок на весь батальйон»). Таким чином, щоб забезпечити недоторканність власних границь, наша держава повинна була негайно почати переоснащення збройних сил, забезпечити Червону Армію сучасним на той час оснащенням, у першу чергу танками, літаками, автомобілями. Але в СРСР не було ні авіаційної, ні танкової, ні автомобільної та інших важливих для оборони галузей промисловості.
Існувало два плани прискорення розвитку країни, що повинно було здійснитися при тих міжнародних становищ, тільки за рахунок внутрішніх ресурсів. Перший, який відстоював Бухариним, Риковим, Томським і іншими, ґрунтувався на новій економічній політиці й передбачав синхронний і збалансований розвиток різних галузей народного господарства, нагромадження ресурсів для індустріалізації за рахунок обчислення від прибутку в державний бюджет. Крім цього, цей план створював умови для демократизації радянського суспільства. Зате тепер невідомо, чи вдалося відтягнути війну, якби цей план було виконано.
Другий план відстоював Сталін і його оточення. Він наполягав на найшвидшій індустріалізації суспільства за всяку ціну. Засоби для індустріалізації Сталін пропонував одержати за рахунок данини із селянства. Природно переміг «план Сталіна», і в 1928 - 1929 роках був обраний курс на різке прискорення темпів реконструкції народного господарства й, у першу чергу, індустріалізацію країни. Опираючись на цей курс, Сталін у своїй промові на першій Всесоюзній конференції робітників соціалістичної промисловості в 1931 році – рівно за десять років до початку війни - сказав: «ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 10 років. Або ми це зробимо, або нас зімнуть!».
1.2 Загальна колективізація на селі й уведення в перші роки дії паспортної системи.
У різних районах країни вже існували колективні господарства, які почали створюватися після Жовтневої революції. Але в масштабах величезної країни було дуже мало, і вони, звичайно ж, не могли дати гроші необхідні для індустріалізації. Враховуючи досвід минулого, не можна було відновити продрозкладку періоду воєнного комунізму, щоб з їхньою допомогою одержати данину із селян. Потрібна була прискорена колективізація. Якщо до 1928 року колгоспи створювалися на добровільній основі, то із цього року ініціатива лише передбачалася, а насправді колективізація здійснювалася силою й примусовими заходами.
Колективізація (загальна колективізація в Україні почалася в другій половині 1929 р.) і супроводжувався ліквідацією куркульства як класу. У куркуліввилучалося рухоме і нерухоме майно (будинк, господарські приміщення) і, вони виселялися з постійного місця проживання. У більшості випадків на місцях у погоні за високими показниками, у ході розкуркулення проводилося не тільки повна ліквідація майна,і виселення куркулів, а й використовувалися суворі заходи, аж до вищого заходу покарання.
У районах суцільної колективізації були створені «трійки», до їх складу входили перший секретар райкому партії, голова райвиконкому, начальник місцевого органу ДПУ. Списки тих, хто підлягав розкуркуленню складалися місцевими органами влади, приймалися місцевими сходами і затверджувалися райвиконкомами. З кінця 1929 до середини 1930 рр. було розкуркулене в цілому по СРСР понад 320 тис. родин, конфісковано майна вартістю понад 400 млн. крб. З осені 1930 до літа 1931 р. пройшла друга хвиля розкуркулення.
Залежно від категорії, до якої належала та чи інша куркульська родина(було встановлено три категорії куркулів: перша - куркулі, які чинили активний опір колективізації; друга - найзаможніші куркулі, але, такі, що не чинили активного опору; третя - решта куркулів), вживалися ті чи інші заходи. Спочатку значна частина колишніх куркулів переселялася в межах областей, де вони постійно мешкали раніше. Але вже до осені 1931 р. понад 265 тис. родин, віднесених до ІІ категорії, було вислано у найвіддаленіших районах країни. Родини, які були зараховані до І категорії, в основному направлялися до виправно-трудових таборів ОДПУ. В 1929-1930 рр. значного поширення набуло так зване «саморазкуркулення». Аби уникнути розкуркулення, багато осіб спішно розпродавали своє майно, кидали свої маєтки і тікали до великих міст, де було легко загубитися, або на новобудови. За підрахунками радянських істориків, у цей час із села втекло понад 200 тис. родин, які підлягали розкуркуленню, або 1млн. чол. У зв’язку з чим в селах різко посилилася кримінальна злочинність, головним чином злісне хуліганство, пияцтво та п’яна поножовщина, майнові злочини, посягання на особистість.
Створені в поспіху колгоспи не могли дати стільки продукції, скільки давали середні й заможні господарства. У ці роки сильно зріс експорт зерна. Так була куплена валюта для індустріалізації. Саме на ці гроші закупалося устаткування, машини, оплачувалися послуги іноземних співробітників.
Такими були наслідку сталінської політики здійснення індустріалізації країни «за всяку ціну». На початок літа 1937 року колективізацію в основному було закінчено. В Україні в колгоспи об'єдналося 96,1% сільських господарств.
Різке збільшення державних заготівель та експорту хліба призвелодо суттєвого зниження споживання продовольства самими селянами, що і викликало голод 1932-1933рр., який забрав життя понад 3 млн. чол. Гостра нестача продовольства призвела до небувалого зростання розкрадань, особливо у колгоспах. На боротьбу з розкраданнями, що набули масового характеру, була спрямована постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної власності», згідноз якою розкрадачі суспільної власності оголошувалися «ворогами народу». До винних у розкраданні застосовувалася вища міра покарання із заміною у разі наявності обставин, що пом'якшують провину, позбавленнямволі на строк не менше 10 років із конфіскацією майна.
У зв'язку з різким посиленням у містах, куди ринув потік селян, що підлягали розкуркуленню, кримінальної злочинності урядом СРСР у грудні 1932 р. було введено паспортну систему. «Усі громадяни СРСР у віці від 16 років, що постійно мешкають у містах, робітничих селищах, працюючи на транспорті, у радгоспах і на новобудовах,- зазначалося в «Положенні про паспорти» (оголошені постановою ЦВК та РНК СРСР 27 грудня 1932 р.), - зобов’язані мати паспорти».У місцевостях, де введено паспортну систему, паспорт - це єдиний документ, що засвідчує особу власника, - відзначалося у другому пункті Положення. Решту документів і посвідчень, що слугували посвідкою на проживання, було скасовано. Серед обов'язкових розділів паспорта (ім'я, по батькові, прізвище, дата і місце народження, національність тощо) був і розділ про соціальне походження громадянина, в якому переслідувалась мета - припинення спроб тих, кого було зараховано до класово ворожих елементів, що ухиляються від спрямованих проти них заходів. Вона проіснувала до 1974 р. З паспортів, уведених за новими Положеннями 1974р, цей розділ було вилучено, введення паспортної системи, крім того, переслідувало ще одну мету – прикріплення селян до села, колгоспу, і було спрямоване проти міграції селян у місто. За положенням 1932р. у сільскій місцевості паспорти не вводилися, а жити в місті без паспорта і прописки було неможливо.
Реорганізація органів міліції, початок масових репресій органів ОДПУ НКВС проти радянських людей.
На початку 30-х років ХХ ст. економічні методи управління народним господарством поступилися місцем найсуворішій централізації управління економікою країни. На це були спрямовані й перший п’ятирічний план, і кредитна реформа, і реорганізація управління промисловістю. Адміністративно-командні методи були поширені не лише на промисловість, а й на сільське господарство та інші сфери суспільного життя. Партійний апарат підім’яв під себе державний, практично злився з ним, утворивши єдину бюрократичну систему.
Реорганізація з метою централізації управління нею піддалась і міліція.
До цього часу міліція перебувала у подвійному підпорядкуванні – НКВС союзних республік та місцевих виконкомам. Відповідно по постановам ВУЦВК і РНК УССР від 29 грудня 1930 року «Про порядкування органів міліції, карного розшуку органам Державного політичного управління УССР» міліція була виведена з-під контролю місцевих властей і підпорядкована безпосередньо ДПУ УРСР. У постанові зазначалось: « У цілях зміцнення органів робітничо-селянської міліції та карного розшуку, для забезпечення міцного і єдиного керівництва їхньої діяльності з боку органів ДПУ УССР, відповідно до постанови Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів від 15 грудня 1930 року «Про керівництво органами ОДПУ діяльності міліції та розшуку», Всеукраїнський Центральний виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів постановили:
- Покласти на ДПУ УРСР керівництво діяльністю Головного управління міліції та карного розшуку УРСР…, а на місцеві органи ДПУ відповідно цьому – керівництво діяльністю місцевих органів міліції та карного розшуку.
- Усі розпорядження ДПУ УРСР та його місцевих органів обов’язково для всіх відповідних управлінь міліції та карного розшуку».
У грудні того ж року НКВС союзних республік були скасовані. В Україні, як і в інших республіках, функції НКВС у галузі мобілізаційної роботи були покладені на Головне управління міліції та розшуку УССР. Але у 1934р. ОДПУ було перетворено на НКВС СРСР. У постановці ЦВК СРСР від 10 липня 1934р. «Про утворення загальносоюзного комісаріату внутрішніх справ» йшлося про те, що на НКВС покладається забезпечення революційного порядку і державної безпеки; охорона суспільної власності; запис актів громадського стану; прикордонна охорона. Об’єднанедержавне політичне управління включалося до складу НКВС. Крім цього, до складу НКВС входили міліція, внутрішні та прикордонні війська, виправно-трудові табори, будови, копальні, лісозаготівлі, де використовувалася праця ув’язнених. У союзних республіках організовувалися республіканські народні комісаріати внутрішніх справ.
В Україні Народний комісаріат внутрішніх справ був створений постановою ЦВК УРСР від 11 липня 1937 року. Попередньо постановою було скасовано судову колегію ОДПУ.
У той же час було проведено чистку апарату НКВС. Були звільнені або репресовані співробітники, які скомпрометували себе порушенням законності тощо. Чистка не позначилася на кількісному складі апарату НКВС. Навпаки, він був значно збільшений, причому в основному за рахунок колишніх селян. При поповненні апарату НКВС до нього проникло багато випадкових елементів, авантюристів.
Зосередивши у собі всі силові структури, крім армії, НКВС перетворився на наймогутніше відомство, перед яким відчували страх не тільки неприховані вороги радянської влади, а й чесні радянські громадяни. Таким чином, НКВС посів особливе місце у державному механізмі. Це виявлялося і в його матеріальному забезпеченні, і в порядку присвоєння спеціальних звань,і в його повноваженнях. При НКВС був створена – Особлива Рада.
З новою силою репресії звалилися після вбивства 1 грудня 1934р. Кірова. Якщо раніше репресії були спрямовані проти куркулів, непманів, колишніх учасників опозицій, старої інтелігенції, то тепер вони захопили й інші версти суспільства, а в другій половині 30-х років – і партійний та радянський апарат, командний склад армії, господарників, які обвинувачувалися у скоєнні різних злочинів.
Розділ ІІ. Особливості боротьби з кримінальною злочинністю міліції в Україні ( 1925-1941 рр.)
Апарат і штати міліції. Національний і соціальний склад працівників органів НКВС в УРСР та Запорізькому окрузі 1925 – 1928 рр.
Перебуваючи в одному відомстві з органами державної безпеки і будучи підпорядкованою їм, міліція, природно, виконувала окремі доручення управління держбезпеки: приводи затриманих і конвоювання заарештованих, пошук тих, що підлягають арешту, - але в основному виконувала свою основну функцію: боротьба з кримінальною злочинністю.
Основними завданнями міліції України у 1926р., як і раніше, була боротьба з кримінальною злочинністю, зокрема з бандитизмом; охорона громадянської безпеки; остаточне організаційне оформлення цих органів; оздоровлення особового складу міліції та розшуку шляхом перегляду його та заміни тієї частини працівників, які не справлялись зі своїми прямими обов’язками; підвищення кваліфікації і боротьба з плинністю особового складу; поліпшення матеріального становища і технічного оснащення органів міліції та розшуку; уточнення прав та обов’язків, які не входять до їхніх основних функцій.
На 1 жовтня 1925р. у міліції служило 18 162 чол., на 1 жовтня 1926р. чисельний склад міліції зріс до 21 206 чол. Таким чином, апарат міліції збільшився на 3044 чол., тобто на 17%, причому зовнішня міліція збільшилася на 737 чол., тобто на 7,5%.
За соціальним складом працівники міліції та розшуку УССР розподілилися таким чином: на 1 жовтня 1925р.: робітників – 38,7%, селян – 50%, решта 11,3%; на 1 жовтня 1926 р.: робітників – 36,2%, селян – 52,4%, решта – 11,4%. Отже, за своїм соціальним складом міліція і розшук УССР були цілком робітничо-селянськими.
Національний склад міліції та розшук УССР був такий: у 1924-1925 рр.: українців – 54%, росіян – 28%, решта – 18%; у 1925-1926 рр.: українців – 58,7%, росіян – 26,7%, решта – 14,6%. Таким чином, у 1926 р. відзначено зростання кількості українців на 4,7% за рахунок зменшення кількості працівників інших національностей.
Подією великого значення в житті радянської міліції, у тому числі й української, було прийняття 25 травня 1931р. РНК СРСР загальносоюзного положення про робітничо-селянську міліцію. У зв’язку з цим республіканські положення про міліцію скасувалися. В Україні до 25 травня 1931р. діяло Положення про робітничо-селянську міліцію УССР від 10 листопада 1926 р.
Нове положення регламентувало усі напрями життєдіяльності міліції: організаційну роботу, її обов’язки і права, порядок проходження служби, забезпечення та пільги для працівників міліції та їх родин. Робітничо-селянська міліція, наголошувалось в положенні, є адміністративно-виконавчим органом радянської влади. Основне завдання міліції – охороняти революційний порядок та громадську безпеку, які необхідні для соціалістичного будівництва. Міліція стежить за проведенням у житі законів та розпоряджень центральних і місцевих органів влади, що регулюють революційний порядок та безпеку, веде боротьбу зі злочинністю і розслідує справи про злочини, охороняє державне та громадянське майно, а також особисту безпеку громадян та їх майно. У своїй роботі міліція спирається на широкі трудящі маси і залучає їх до безпосереднього виконання окремих покладених на неї завдань. З цією метою вона організовує добровільні товариства сприяння міліції.
У боротьбі зі злочинністю на загальну міліцію покладалося: запобігання, припинення, розкриття та розслідування злочинів; розшук осіб, які переховувалися від слідства, суду та виконання вироку; розшук викраденого майна; виконання вироків суду про заслання і вислання; облік засланих та висланих і нагляд за ними. Окрім того, загальна міліція виконувала такі обов’язки з обслуговування населення: видавала громадянам посвідчення особи, розшукувала за заявами заінтересованих осіб і органів зниклих неповнолітніх до 14 років, а також осіб, які зникли безвісті, якщо були підстави вважати, що вони стали жертвами злочину або нещасного випадку; приймала на зберігання знайдені речі, документи та інші цінності, безпритульну худобу, розшукувала їх власників.
Загальна міліція виконувала також обов’язки що до оборони країни: вживала заходів проти ухилення від обов’язків військової служби; сприяла проведенню обліку військовослужбовців і військовозобов’язаних, проведення обліку та залучення інших заходів з військово-кінних, військово-їздових, військово-судових, військово-автотранспортних та інших повинностей.
Відомча міліція поряд зі спеціальною охороною окремих підприємств, споруд і майна державних та громадських органів виконувала на території підприємств і споруд, що охоронялися, обов’язки загальної міліції.
Положення надавало працівникам міліції право вимагати від громадян, посадових осіб, установ, підприємств та організацій додержання встановлених законом правил і розпоряджень органів влади і вживати законних заходів щодо усунення порушень. На вимогу працівників міліції їм мали допомагати в охороні громадського порядку двірники, нічні сторожі, сільські виконавці, члени товариства сприяння міліції та інші громадяни.
Для переслідування злочинців, доставки у лікувальні заклади осіб, які потребувала негайної медичної допомоги, працівники міліції та карного розшуку мали право використовувати усі засоби пересування та зв’язку. З метою запобігання злочинам і їх припинення вони могли заарештовувати підозрюваних, проводити обшуки та вилучення, затримувати осіб, які вчинили адміністративні порушення. Спеціально надавалося право застосовувати зброю у випадках, передбачених статутом про службу в міліції.
За новим Положенням, що особливо важливо зазначити, працівники вищого, старшого, середнього та молодшого начальницького складу міліції та члени їх родин прирівнювалися за забезпеченням та пільгами до осіб вищого, старшого, середнього, молодшого надстрокової служби начальницького складу Червоної Армії та їх родин.
25 квітня 1932р. РНК УСРР затвердив Статут про Головне управління робітничо-селянської міліції при РНК УСРР, а 20 листопада того ж року – Статут про обласне управління робітничо-селянської міліції. Статути зобов’язували працівників міліції та карного розшуку везти ретельний облік злочинності, вивчати причини що її породжують, вдосконалювати методи своєї роботи, розробляти науково-технічні засоби для боротьби зі злочинністю тощо.
Для працівників міліції було встановлено єдину форму обмундирування. У наказі, виданому у зв’язку введенням нової форми, Головне управління міліції звертало найсерйознішу увагу на виправку міліціонера, на його охайність. Наказ категорично забороняв змішувати формений одяг з цивільним.
Боротьба органів НКВС із самогоноварінням
Одним із найрозповсюдженіших злочинів початку 30-х рр. ХХ ст. було самогоноваріння. Проведена на місцях компанія по боротьбі із самогоноварінням дала очікувані результати й досягла поставленої мети – вона стала сприяти хлібозаготівлі. Робота міліції, незважаючи на деякі складності у період проведення компанії, була організована правильно і проходила успішно. Як зазначалося в доповіді: «…Самогоноваріння зменшується в цілому лишев робітничих округах і округах з більш заможним населенням (Артемівський, Маріупольській, Мелітопольський, Одеський, Херсонський). У решті округів особливо в тих, де розвинута цукрова промисловість (Київський, Бердичівський, Шевченківський, Уманській, Тульчинській, Вінницькій та інші), самогоноваріння не зменшується, а навпаки, навіть збільшується».
Боротьба із самогоноварінням одними засобами репресій, зазначалося в доповіді, які застосовуються на тих самих підставах, що й до менш серйозних порушників, які караються в адміністративному порядку, без активної участі у справі боротьбі з самогоноварінням сільських організацій і самого населення не може призвести до його ліквідації. Для забезпечення успіху у справі боротьби міліції із самогоноварінням необхідно посилити заходи адміністративного впливу на самогонників.
Те, що в Україні за останні роки зростає пияцтво, - явище очевидне. Широка громадськість оголосила йому непримиренну війну. Вже нині є деякі результати розпочатої боротьби. Але поки що ці цифри лише віддзеркалюють процеси впливу алкоголізму. Вживання горілки в Україні, зазначалося в доповіді, з 1,5млн. літрів у 1924р. Зросло до 89,5 млн. літрів у 1928р. У бюджеті донецького робітники витрати на спиртні напої з 0,2% у 1922р. зросли до 4% у 1927р. За офіційними даними бюджетних досліджень ВУРПС, робітнича сім”я в Сталіно витрачало у 1927р. на спиртні напої 81крб. 96 коп. Якщо ж узяти до уваги тенденцію приховувати витрати на спиртні напої, то можна вважати, що ці дані занижені. Пияцтво підриває працездатність, викликає прогули. Так, у Донбасі серед шахтарів, які більше за інших витрачають на спиртні напої, відмічається найбільше прогулів з неповажних причин. У 1927р. на одного робітника припадав 31 день прогулів... Пияцтво сіє злочини і хвороби, перетворює людину на тварину, призводить до картярства та розпусти, до витрат і злочинів. Обстеження проведені 1927р. лікарями, свідчать, що 30% усіх венеричних хворих отримали недугу у нетверезому стані. Статистичні дані Наркомюсту УРСР про зростання хуліганства у період 1923 - 1926 рр. свідчать, що 20% хуліганських проявів виникли під впливом легкого сп’яніння, 15% - під впливом сильного сп’яніння.
У травні 1929р. в Харкові відбулася Всеукраїнська конференція з питань боротьби з алкоголізмом, на яку прибули делегати з усіх округів України. У доповіді комітету антиалкогольного товариства України вказувалося на величезну шкоду, що її завдає пияцтво суспільству й державі. Було підраховано, що у 1926 - 1927 рр. на виготовлення самогону в цілому по країні витрачено близько мільйона пудів зерна. Внаслідок прогулів через пияцтво промисловості країни завдано збитків на суму 135 млн. крб. За ці ж роки було зареєстровано майже 300 тис. злочинів, учинених у стані алкогольного сп’яніння. Делегати конференції звернулися до населення України із закликом посилити боротьбу з алкоголізмом та самогоноварінням.
У листопаді 1929р. секретаріат ВУЦВК ухвалив рішення про проведення місячника боротьби з алкоголізмом.
Боротьба органів міліції із самогоноварінням органічно поєднувалося з боротьбою проти пияцтва та хуліганства. Хуліганство, яке в Україні було чи не найпоширенішим злочином, вважалося одним з найнебезпечніших наслідків алкоголізму. За даними НКВС України, з 1 травня 1925р. по 1 жовтня 1926р. в цілому по країні було зареєстровано 39тис. випадків кримінального караного хуліганства, при чому в переважній більшості випадків хулігани діяли у стані алкогольного сп’яніння.
На той час на сторінках газет обговорювалося питання, чи можна шляхом заборони позбутися алкоголізму. Багато хто вважає, йшлося в одній із статей на цю тему («Медицина і гигиена»,1929р.,20 лютого), що найліпший шлях боротьби з алкоголізмом – це шлях заборони. Якщо заборонити виробництво й продаж спиртних напоїв, то тим самим, мовляв, буде ліквідовано алкоголізм.
У зв’язку з цим цікаво навести деякі данні з досвіду США і Фінляндії. У США так званий «сухий закон» уведено 1920р. Наскільки цей закон сприяв викоріненню пияцтва, свідчать такі цифри. На 1000 осіб населення (Вашингтон) припадає затриманих у нетверезому вигляді: у 1920р.- 7чол., у 1921р.- 11,7,у 1922 р. 13,6, у 1923р. -16,9, у 1924 р.-18,4. Ці цифри свідчать не на користь «сухого закону». Проте, можливо, ці дані не досить точні? Наведемо інші цифри. На 1млн. жителів (Нью-Йорк) припадає випадків смерті від пияцтва: 1920р. -32, 1921р.-17, у 1922р. -21, у 1923р.- 46, у 1924р.-71, у 1925р.-84, у 1926р.-109.
Отже, характер і неспростовність цифр однакові – «сухий закон» не тільки не сприяв викоріненню пияцтва, а навпаки, посилив його. Поліцейській префект м. Нью-Орлеана, якого не можна звинуватити в необ’єктивності, зазначалося в статті, нещодавно заявив: «не менш як 50% злочинів у наші дні мають безпосередній зв'язок з «сухим законом..».
Можна було б навести ще цілий ряд інших даних, але всі вони засвідчують те ж саме. Висновок напрошується сам по собі: не шляхом «сухих законів», не шляхом заборонних методів слід боротися з алкоголізмом. Це, звичайно, не означає, що необхідно цілком відмовитись від заборонних заходів. Ті чи інші заборонні заходи, безумовно, корисні, але за однієї умови: щоб вони були результатом свідомості мас, щоб маси наперед усвідомили першочергову необхідність таких заходів.
Влітку 1930р. в Харкові, тодішній столиці України, було відкрито перший в Україні витверезник. Як зазначала столична газета «Робітник-бригадир» (1930р.,серпень), від часу відкриття витверезника отруєні алкоголем не залишаються на вулиці, у бруді, без медичної допомоги, а доставляються співробітниками міліції та членами робітничих бригад до витверезника, де перебувають під медичним наглядом, за місяць роботи у витверезнику побувало 804 затриманих: робітників - 643чол., службовців – 80чол., селян – 8 чол., інших - 73чол. Невдовзі витверезники були відкриті і в інших містах України, що дало можливість не тільки надавати медичну «потерпілим» від «зеленого змія», а й організувати облік злісних п’яниць та алкоголіків, вести з ними виховну роботу.
Непримиренну боротьбу з пияцтвом та самогоноварінням органи міліції України вели і в подальші роки.
Боротьба органів НКВС з дитячою безпритульністю.
Серйозною і важко розв’язуваною як для міліції, так і для суспільства в цілому була проблема дитячої безпритульності і бездоглядності та злочинності неповнолітніх.
23 листопада 1927р. ВУ ЦВК та РНК прийняли постанову «Про заходи щодо боротьби з дитячою безпритульністю в УРСР».
Імперіалістична і громадянська війни, а також голод 1921р. в Поволжі та на півдні України, йшлося в постанові, спричинили масову дитячу безпритульність, яку до цього часу не вдалося остаточно ліквідувати, незважаючи на те, що радянська влада вживає найрішучіших заходів щодо боротьби з дитячою безпритульністю, витрачаючи на цю справу чималі кошти і залучаючи до участі всю радянську громадськість як у центрі, так і на місцях. Досвід роботи в цьому напрямі вказує нині на необхідність її подальшого посилення, встановлення більшої планомірності та єдиної системи в роботі всіх організацій, які ведуть боротьбу з дитячою безпритульністю. З цією метою ВУЦВК та РНК затвердили положення про заходи щодо боротьби з дитячою безпритульністю.
Стосовно безпритульних, які не досягли 18 років і перебувають в умовах небезпечних для їх фізичного і суспільно-трудового розвитку, йшлося в Положенні, державою вживаються відповідно до характеру і ступеня їх безпритульності заходи соціально-правової охорони, матеріальної допомоги та виховання. Положення давало визначення поняттю «Безпритульність». Так, до категорії безпритульних, які потребували повного забезпечення та вихованняналежали неповнолітні: а) круглі сироти; б) ті, хто втратив зв'язок з батьками чи особами, які їх виховували добровільно або на утриманні яких вони перебували; в) ті, хто підлягає вилученню постановою суду чи органів опіки із сім‘ї в наслідок злочинного життя або в наслідок зловживань щодо них батьківськими правами їх батьків або осіб, у яких вони виховувались; г)ті, хто підлягає постановою комісії у справах неповнолітніх із сім’ї, у разі необхідності застосування до неповнолітніх заходів медико-педагогічного впливу; д)підкинуті.
До категорії безпритульних, які потребували соціально-правової охорони і тимчасової або часткової моральної допомоги та виховання, Положення віднесло неповнолітніх, які:а) не мають коштів для проживання в наслідок матеріальної забезпеченості осіб, зобов’язаних піклуватися про них; б) не дістають належного виховання в наслідок тимчасової відсутності осіб, зобов’язаних піклуватися про них (перебування в лікарні тощо), а також фактично не отримують належного виховання, незважаючи на наявність осіб, зобов’язаних піклуватися про них.
З метою боротьби з безпритульністю, згідно з Положенням, вживалися такі заходи: а) влаштування безпритульних у заклади охорони материнства й дитинства Народного комісаріату охорони здоров’я; б) улаштування безпритульних в інтернати закладів соціального виховання та професійної освіти Народного комісаріату освіти – як первинних, так і стаціонарних; в)влаштування безпритульних у лікувальні або медико-педагогічні заклади; г) влаштування безпритульних у сім’ї трудящих, у разі згоди на те останніх, з поданням цим сім’ям матеріальної підтримки і наданням, у порядку особливих указівок різних пільг для полегшення утримання дітей; д)влаштування безпритульних на трудове виховання в сільськогосподарські колективи чи в селянські двори, а також передача на навчання кооперативним об’єднанням або окремим кустарям та виробничим об’єднанням згідно з чинним узаконенням; е) відправлення безпритульних дітей на батьківщину; є) подання безпритульним матеріальної допомоги вдома; ж) улаштування безпритульних на роботу; з) влаштування безпритульних у школи соціального виховання та професійної освіти; і) влаштування безпритульних на навчання в заклади військового відомства (школи, музичні команди, майстерні тощо); и) призначення над безпритульними опіки згідно з Кодексом законів про сім’ю опіку шлюб та про акти громадянського стану; ї) віддання безпритульних під відповідальний нагляд вихователя, дитячого інспектора або особи, виділеною громадською організацією; й) організація педагогічної допомоги населенню шляхом консультацій. Відповідно до Положення організація і втілення в життя всіх заходів по боротьбі з безпритульністю покладалися: стосовно неповнолітніх віком від 4 до 10 років: у центрі – на Народний комісаріат освіти УСРР та на Народний комісаріат охорони здоров’я УСРР; стосовно дітей віком до 14 років в округах та районах – на місцеві органи народних комісаріатів освіти і охорони здоров’я УРСР за належністю, а в сільській місцевості на сільські ради.
У спеціальному розділі Положення – «Кошти на боротьбу з безпритульністю» зазначалося, що боротьба з дитячою безпритульністю здійснюється за рахунок асигнувань з державного й місцевого бюджетів, за рахунок коштів Центральної комісії допомоги дітям при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті та її місцевих органів, республіканського й місцевого фондів допомоги безпритульним дітям імені В.І.Леніна за рахунок спеціальних коштів підприємств (майстерні, радянські господарства) при дитячих закладах на утримання й розширення цих підприємств, за рахунок спеціальних асигнувань уряду, а також за рахунок коштів громадських організацій, які ставлять за мету боротьбу з дитячою безпритульністю.
Заходи щодо боротьби з безпритульністю визначені Положенням, невдовзі дали позитивні результати. Так, протягом 1928р. у великих містах України та на залізничному транспорті було підібрано близько 10000 безпритульних дітей. Деякий час, приблизно з весни до вересня – початку жовтня 1928р., йшлося в статті опублікованій у Харківський газеті «Вечірнє радіо» (1929р., 9 січня.), на вулицях великих міст УРСР майже не спостерігалося безпритульних. Створювалося цілком слушне уявлення, ніби-то безпритульність у нас взагалі ліквідовано. Хоча це не відповідало істині.
Більша частина підібраних дітей розміщена по дитячих закладах, декілька партій відправлено на Батьківщину, передано під приватний патронат та ін. Лише невелика частина дітей залишилася не влаштованою. Найважче було розмістити безпритульних – рецидивістів, які вже неодноразово тікали з дитячих будинків і мали кримінальне минуле. У звичайні дитячі будинки таких дітей із суто «профілактичних» міркувань не допускають, а спеціальних реформаторів не вистачає. На кошти ДПУ був створений дитячий будинок закритого типу на 400 дітей – рецидивістів. Але цього виявилося замало. Чимало дітей довелося залишити при органах міліції.
У період початку «другого витка» масових репресій з’явилася ЦВК і РНК СРСР, підписана Калініним і Молотовим, «Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх» (від 7 квітня 1935р.), в якій зазначалося, що з метою якомога швидшої ліквідації злочинності серед неповнолітніх. Неповнолітні, починаючи з 12 річного віку, викриті у вчинені крадіжок, заподіяні насильства, тілесних ушкоджень каліцтва, у вбивстві чи спробі такого, притягаються до кримінального суду із застосуванням усіх мір карного покарання. Іншими словами до неповнолітніх, винних у вчиненні перелічених у постанові злочинів, починаючи з 12 річного віку, могла застосовуватися вища міра покарання – розстріл. 9 квітня 1935р. це формулювання як примітка до постанови ЦВК і РНК УСРР було включене до ст. ІІ Кримінального кодексу УСРР, набувши таким чином статусу Кримінального закону.
Приймальники-розподільники були закритими установами, призначеними для прийняття та короткочасного утримання бездоглядних дітей віком до 16 років. Доставлені до приймальні-розподільника безпритульні піддавалися санітарно-гігієнічній обробці й медичному обстеженню. Працівники приймальника вживали заходів до розшуку батьків безпритульних і повернення дітей у сім’ї. Якщо розшукати батьків не вдавалося, безпритульних дітей направляли до дитячих закладів Наркому освіти, Наркому здоров’я, Наркому соцзабезпечення або до трудових колоній НКВС.
Наказ НКВС УРСР «Про боротьбу органів робітничо-селянської міліції з дитячою злочинністю та бездоглядністю», виданий у 1940р., визначав шляхи поліпшення роботи з неповнолітніми. При органах міліції створювалися дитячі кімнати. Відділи ЗАГСУ зобов’язані були вживати заходів для влаштування дітей-сиріт.
У грудні того ж року НКВС СРСР спеціальним наказом оголосив нову інструкцію про роботу щодо ліквідації дитячої безпритульності та бездоглядності. У ній був сконцентрований весь досвід, накопичений органами міліції у боротьбі з цим соціальним злом. Особлива увага приділялася з’ясуванню конкретних причин безпритульності, обстеженню сімейно-побутових умов, наданню допомоги сім’ям, батькам, яким з тих чи інших причин важко було виховувати дітей, і залученню до цієї роботи громадськості – бригад сприяння міліції, членів секцій рад, комсомольських дружин тощо.
Усе це сприяло значному зниженню злочинності неповнолітніх та безпритульності дітей.
Боротьба органів НКВС зі спекуляцією
У 1937 році у складі Головного управління робітничо-селянської міліції НКВС СРСР був створений відділ по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності й спекуляцією (БРСВ;рос. ОБХСС). Такі ж відділи створювались у республіканських і обласних управліннях міліції, а також в органах міліції великих промислових міст. До цього в Україні самостійних апаратів по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності й спекуляцією БРСВ, в органах міліції не було. Справи про розкрадання соціалістичної власності та спекуляцію вели економічні відділи УДБ НКВС і відділи карного розшуку, в складі яких були відділення по охороні народного господарства (охоронхози). Ці відділення вели роботу по боротьбі з привласненням, розтратами, шахрайством, фальшивомонетництвом та іншими злочинами.
Головне завдання нової служби міліції, БРСВ, полягало в тому, щоб оперативно й своєчасно виявляти й викривати замасковане розкрадання соціалістичної власності, спекуляції та інші види господарських злочинів. Апарати БРСВ з перших днів свого заснування працювали в тісній взаємодії з усіма службами міліції: карним розшуком, зовнішньою службою, ДАІ, науково-технічними відділами, а також з відомчими організаціями контрольно-ревізійного управління, Держторгінспекцією, інспекцією у справі якості товарів, комітетами народного контролю та іншими формуваннями громадських організацій.
Значну роль у запобіганні розкраданням і боротьбі з ними відіграв наказ НКВС СРСР від 26 травня 1940 року, який оголосив інструкцією по нагляду за використанням у торгівлі правильних (з встановленим клеймом) вагів, гир, літрів і метрів. Це дало можливість органам міліції спільно з органами прокуратури та державною торговою інспекцією при Наркоматі торгівлі повести рішучий наступ на осіб, які порушували правила торгівлі, займаючись обважуванням, обмірюванням та обраховуванням покупців.
Висновки
Отже, проаналізувавши наукову літературу і дослідивши архівні джерела, автор прийшов до наступних висновків.
1.Діяльність української міліції в кінці 20 - 30рр. ХХ ст. відбувалася в достатньо складних і несприятливих історичних умовах.
З двох планів економічного прискорення розвитку країни в 1928-1929рр.переміг «план Сталіна» та його оточення, який передбачав різке прискорення темпів реконструкції народного господарства. Але яким чином це стало здійснюватися, відомо лише сьогодні, розвиток промисловості здійснювався за рахунок примусового зібрання данини з селянства.
Це відбувалося в ході відомої компанії колективізації сільського господарства.Колективізація (загальна колективізація в Україні почалася в другій половині 1929р.)супроводжувався ліквідацією заможного селянства. У куркулів вилучалося рухоме (робочий інвентар, худоба, зерно, хліб) і нерухоме майно (будинки, господарські приміщення), вони виселялися з постійного місця проживання у віддаленні райони Середньої Азії, Сибіру, Далекого Сходу в концентраційні табори відомого архіпелагу Гулаг. У більшості випадків на місцях у погоні за високими показниками, у ході розкуркулення проводилося не тільки повна ліквідація майна,і виселення куркулів, а й використовувалися суворі заходи, аж до вищої міри покарання - розстрілу на місці по приговору слідчих «трійок». По суті сама Радянська держава в обличчі комуністичної партії стала на шлях здійснення державного злочину, тобто повного розбійного пограбування свого власного народу, або, як зараз кажуть його геноциду, що виразилось у відомому голоді 1932-33рр., який забрав життя понад 3 млн. чол.
Аби уникнути розкуркулення, багато селян спішно розпродавали своє майно, кидали свої маєтки і тікали до великих міст, де було легко загубитися, або на новобудови. За підрахунками радянських істориків, у цей час із села втекло понад 200 тис. родин, які підлягали розкуркуленню, або 1млн. чол. У зв’язку з чим в селах різко посилилася кримінальна злочинність, головним чином злісне хуліганство, пияцтво та п’яна поножовщина, майнові злочини, посягання на особистість, розкрадання в колгоспах. Не дивлячись на прийняття відомої постанови ЦВК і РНК СРСРвід 7 серпня 1932р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», згідноз якою розкрадачі суспільної власності оголошувалися «ворогами народу», до яких застосовувалася вища міра покарання із заміною у разі наявності обставин, що пом'якшують провинну, позбавленнямволі на строк не менше 10 років із конфіскацією майна, протягом 30 рр. ХХ ст. в селі та в містах України продовжувалося здійснення злочинів-пограбування «соціалістичної власності», як тоді стверджували в суспільстві. У зв'язку з різким посиленням у містах, куди ринув потік селян, що підлягалирозкуркуленню,кримінальної злочинності урядом СРСР у грудні 1932 р. було введено паспортну систему, завдяки чому владі вдалося частково припинити масову міграцію з села в міста селян куркулів і середняків, прикріпити іх насильно до колгоспів. В решті решт можна зробити висновок, що цей захід влади тільки ще більше розлютив селян в їх ненависті до радянської влади й призвів до зростання злочинності в суспільстві.
На початку 30-х років ХХ ст. економічні методи управління народним господарством поступилися місцем найсуворішій централізації управління економікою країни. На це були спрямовані й перший п’ятирічний план, і кредитна реформа, і реорганізація управління промисловістю. Адміністративно-командні методи були поширені не лише на промисловість, а й на сільське господарство та інші сфери суспільного життя. Партійний апарат підім’яв під себе державний, практично злився з ним, утворивши єдину бюрократичну систему.
Міліція, природно, виконувала репресивні доручення управління держбезпеки: приводи затриманих і конвоювання заарештованих, пошук тих, що підлягають арешту, -в більшості випадків міліція виконувала свою основну функцію: боротьбу з кримінальною злочинністю, пограбуваннями, вбивствами, самогоноварінням, запобігання розповсюдженню дитячої безпритульності.