Geum.ru

Н-ту серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 121-128 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 121-128 автор текст читач

Вид материалаДокументы

Содержание


Світ природи
Philosophical lyrics as poetry of reflexion
Заголовок у поезії івана франка з погляду
Ключові слова
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

__________________________________


Світ природи
Соціокультурний світ

____________________ ____________________


Нежива

природа
Жива

природа
Суспільство

і нація
Культура

(у т.ч. мистецтво)


Відповідно до домінантних типів проблемних відношень всередині такої понятійної (предметно-пізнавальної) структури, у філософській поезії як особливій формі художньо-філософського пізнання можемо виокремити такі основні проблемно-тематичні групи:
  1. Антропософська та морально-філософська лірика: проблемна домінанта “ЛЮДИНА – ЛЮДИНА” (пріоритет етико-антропологічної й екзистенційної проблематики).
  2. Соціософська та націософська лірика: проблемна домінанта “ЛЮДИНА – ЛЮДИ (СОЦІУМ / НАЦІЯ)” (пріоритет проблематики філософії суспільно-національного буття).
  3. Культурософська (артфілософська також) лірика: проблемна домінанта “ЛЮДИНА – КУЛЬТУРА (МИСТЕЦТВО також)” (пріоритет проблематики філософії мистецтва).
  4. Натурфілософська лірика: проблемна домінанта “ЛЮДИНА – ПРИРОДА” (пріоритет проблематики філософії природи).
  5. Релігіософська (теософська) і/чи вільнодумно-атеїстична лірика: проблемна домінанта “ЛЮДИНА – БОГ” (пріоритет проблематики філософії релігії).

Ця класифікація, на наш погляд, може бути й основою кваліфікації окремих філософсько-ліричних мотивів, які часто поєднуються в межах одного твору.

Чи є філософська лірика – поезія філософської рефлексії – самостійним жанром? На це запитання ми схильні відповісти радше неґативно. Зважаючи на історично тяглу й не безпідставну традицію теоретичного осмислення й живого функціонування в літературному процесі таких власне жанрових форм лірики, як пісня, ода, елегія, гімн, романс, послання тощо, лірику філософську кваліфікувати як жанр (як це робить, наприклад, Е. Соловей [див.: 36, с. 22-23, 36-37]2) щонайменше надто сміливо. Утім не є вона й суто (чи тільки) тематичним різновидом ліричного роду (згідно з традиційними “підручниковими”, “шкільними” уявленнями). Адже твори, що належать до цієї, скажімо загально, групи, об’єднуються не лише темою. Теми (коло явищ, що лежать в основі художнього осягнення, вираження й зображення) тут якраз найрізноманітніші: феномени й сенси людського існування, буття мікро- і макрокосму, природи й культури, суспільства і нації, особистості й маси… Для різних філософсько-ліричних творів спільний радше кут зору на всі ці теми, аспект, ракурс, масштаб, тип їхнього художнього осягнення – найзагальніший, універсальний, фундаментальний, субстанційний, доглибно-радикальний. Себто – філософський. І виявлятися він може у творах будь-яких родів і жанрів (ліричних, епічних, драматичних, змішаних і навіть паралітературних). А “…структурно виражений, нейтральний щодо літературного роду, стійкий інваріант багатьох історично конкретних способів художнього моделювання світу, об’єднаних спільним предметом художнього відображення” [37, с. 53], згідно з Р. Співак, називається метажанром. Тому філософську лірику, на наш погляд, доцільніше визначати власне як метажанровий різновид ліричного роду і співвідносити її не стільки з усталеними в літературознавстві ліричними жанрами – одою, елегією і т. ін. (хоча кожен з них може наповнюватися філософським змістом), скільки з творами інших літературних родів аналогічного спрямування – філософськими романами, повістями, новелами, поемами, притчами тощо. Філософську лірику як метажанровий різновид становлять окремі жанри (чи, точніше, модифікації традиційних ліричних жанрів), які належать водночас і до лірики як роду літератури, і до філософського метажанру: філософські елегії, філософські медитації, філософські послання, філософські гноми, філософсько-ліричні візії та ін.

Отже, філософська лірика – феномен, сформований на перехресті лірики та філософського метажанру, сутність якого становить художнє втілення у ліричному образі-переживанні універсально-субстанційних (сутнісно-родових, всезагальних) властивостей буття, що стають предметом своєрідного естетично-інтелектуального осмислення – поетичної рефлексії. Одне слово, філософська лірика – це суб’єктивований образний вислів філософської рефлексії про буття людини та світу, поєднаної з ліричним переживанням та втіленої в поетичну форму.

Навіть якщо думку Шеллінґа про поезію як найпершу і найвищу філософію вважати надто наївною й архаїчною, все ж треба визнати, що філософська лірика – це таки філософія sui generi, поетична філософія – особлива форма буттєпізнання в його художньо-образному заломленні, а не якась недокрівна, естетично й гносеологічно неповноцінна “парафілософія” (читай: недопоезія й недофілософія). Причому лірична філософія суттєво відмінна од філософського пізнання як такого, ab definitio – себто в логічно-поняттєвому, категоріальному його статусі. На принциповій різниці “поетичної” й, фігурально кажучи, “власне філософської” філософії наголошувало багато вчених. Міркуючи про творчість П. Тичини, О. Білецький ще 1924 року писав: “Філософ може, звичайно, жити в поетові, але поетична філософія все-таки відзначається своєю специфічною мовою, своїм особливим “підходом” до думок, без якого відпадає й сама потреба у віршованій формі” [2, с. 37]. Подібні думки висловлював і талановитий учень О. Білецького – І. Світличний. Зосібна, у статті “Поезія і філософія” останній слушно вказував: “Філософія ж художньої творчості, як відомо, має свою чітко виявлену специфіку: особливими тут є не лише філософські ідеї, а й саме коло цих ідей. До того ж, у цій справі важливо пам’ятати про особливості художніх образів, враховувати індивідуальні обставини, в яких діють герої, символічність виразу, метафоричність стилю тощо”. У поета є “своя філософія, тільки ця філософія зовсім іншого змісту, іншого характеру, ніж у спеціальних трактатах. Це – філософія художника, філософія поетична, філософія людського настрою і глибоких роздумів про людське життя і його призначення, філософія, тісно зв’язана з тими художніми образами, що їх поет відтворює…” [34, с. 272, 278]. Подібний синтез поезії й філософії – в жодному разі не паразитування ідеї на образності чи навпаки, а симбіоз емоційно-естетичного та раціонально-філософічного первнів, які взаємозбагачуються через резонансну спільнодію. До того ж не тільки міняється система знаків, так би мовити, мова філософування, а й модифікується (а саме гуманізується) його предмет (коло ідей, за І. Світличним). “Філософічне мислення, яке виступає в творах, не суворо фахових, […] мусить змінити силою факту загальний свій характер, – стверджує І. Мірчук, – […] мусить відкласти набік чисту абстрактність, тонкість виводів, строгість арґументації, а в осередок своїх міркувань поставити не чисте пізнання, його можливість і його границі, а насамперед людину і її долю, людське життя та його сенс” [26, с. 320].

Якщо поезія як особливий спосіб мислення, за О. Потебнею, є “перетворенням думки… через конкретний образ, який виражений у слові” [32, с. 274], то філософська поезія (і найперше лірична) – це перетворення думки філософської, її пере-втілення в живу плоть словесного образу. Філософська ідея тут трансформується в ідею художню, яка відрізняється від неї не тільки за формою вираження (вона реалізується не в поняттях, а в образах), але й за своїм змістом, у структурі якого з раціонально-логічним сенсом сусідять матеріал життєвих спостережень автора, його емоції, мрії, фантазії. Художність (поетичність), у такому разі, є не зовнішньою оболонкою філософічності, її, сказати б, святковою одежиною, а іманентною якісною характеристикою, невіддільною від філософського розмислу уже на рівні ідеї. Отож феномен філософської лірики – це не просто феномен мислення (“мисляча поезія”), а саме феномен “саморозгортання в мовленні думаючого слова” [9, с. 49] (Г. Ґ. Ґадамер), тобто словесного вираження мислення, причому вираження процесуально-відкритого, діалектичного, своєрідність якого визначає насамперед образність, укорінена у “внутрішній формі” слова.

Філософська лірика як поезія рефлексії – це поезія “думаючого слова”.


____________________

  1. Бердяев Н. А. Смысл творчества: Опыт оправдания человека. – Харьков: Фолио; Москва: ООО “Изд-во АСТ”, 2002. – 688 с.
  2. Білецький О. І. Двадцять років нової української лірики (1903-1923) // Білецький О. І. Літературно-критичні статті / Упоряд., авт. приміт. М. Л. Гончарук. – Київ: Дніпро, 1990. – C. 17-44.
  3. Волкова Т. С. Проблема жанра в лирике: (На материале современной русской и украинской поэзии). – Львов: Свит, 1991. – 187 с.
  4. Габитова Р. М. Философия немецкого романтизма: (Фр. Шлегель. Новалис). – Москва: Наука, 1978. – 288 с.
  5. Гачев Г. Д. Содержательность художественных форм (Эпос. Лирика. Театр). – Москва: Просвещение, 1968. – 302 с.
  6. Гегель Г. В. Ф. Лекции по эстетике: В 2 т. – СПб: Наука, 1998-1999. – Т. І. – СПб: Наука, 1998. – 622 с. – Т. ІІ. – СПб: Наука, 1999. – 603 с.
  7. Гинзбург Л. О лирике. – Изд. 2-е, доп. – Ленинград: Сов. писатель, 1974. – 408 с.
  8. Горський В. Історія української філософії: Курс лекцій. – Київ: Наук. думка, 1996. – 287 с.
  9. Ґадамер Г.-Ґ. Про істинність слова // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: Вибрані твори / Пер. з нім. – Київ: Юніверс, 2001. – С. 28-50.
  10. Ґадамер Г.-Ґ. Філософія і література // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: Вибрані твори / Пер. з нім. – Київ: Юніверс, 2001. – С. 127-144.
  11. Ґадамер Г.-Ґ. Філософія і поезія // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: Вибрані твори / Пер. з нім. – Київ: Юніверс, 2001. – С. 119-126.
  12. Дмитровский А. З. Проблемы современной философской лирики: Автореферат дис. …канд. филол. наук. – Москва, 1966. – 16 с.
  13. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. – Київ: Основи, 1993. – 126 с.
  14. Ильин И. П. Постмодернизм: Словарь терминов. – Москва: ИНИОН РАН (отдел литературоведения) – INTRADA, 2001. – 384 с.
  15. Інґарден Р. Про пізнавання літературного твору // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С. 139-163.
  16. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / За ред. А.Волкова (гол.) та ін. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 636 с.
  17. Лесин В. М., Пулинець О. С. Словник літературознавчих термінів. – Вид. 3-е, перероб. і допов. – Київ: Рад. школа, 1971. – 487 с.
  18. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с. (Nota bene).
  19. Лосев А. Ф. Музыка как предмет логики // Лосев А. Ф. Из ранних произведений. – Москва: Правда, 1990. – С. 193-390.
  20. Лосев А. Ф. Философия имени // Лосев А. Ф. Из ранних произведений. – Москва: Правда, 1990. – С. 9-192.
  21. Мазепа Н. Р. Поэзия мысли: (О современной философской лирике). – Киев: Наук. думка, 1968. – 124 с.
  22. Мамардашвили М. К. Литературная критика как акт чтения: [Виступ у рамках дискусії:] Литература и литературно-художественная критика в контексте философии и обществоведения: Круглый стол “Вопросов философии” // Вопросы философии. – 1984. – № 2. – С. 98-102.
  23. Менде Г. Мировая литература и философия / Пер. с нем. – Москва: Прогресс, 1969. – 176 с.
  24. Метельова Т. Метаморфози філософії: ідеологія, наука, гра… // Генеза. – 1996. – № 1 (4). – С. 24-38.
  25. Митюшин А. А. Рефлексия // Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С. С. Аверинцев, Э. А. Араб-Оглы, Л. Ф. Ильичёв и др. – 2-е изд. – Москва: Сов. Энциклопедия, 1989. – С. 555-556.
  26. Мірчук І. Історія української культури // Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література; Мірчук І. Історія української культури. – Мюнхен – Львів: [без видавництва], 1994. [Український Вільний Університет. Серія: Підручники Т. 14/15]. – С. 243-374.
  27. Нахлік О. Сповідь і роздуми: філо-софія Богдана Лепкого-поета // Нахлік О. Письменник – Нація – Універсум: Світоглядні та художні шукання в літературі ХІХ-ХХ ст. / Відп. ред. І.В.Лучук. – Львів: ЛВІЛШ НАНУ, 1999. – С. 65-76.
  28. Павловский А.И. Современная философская поэзия: Очерки / Отв. ред. В.А.Ковалев. – Ленинград: Наука, 1984. – 180 с.
  29. Поліщук Я. Дві епістемологічні парадигми // Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму: Літературознавчі студії. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. – 13-29 с.
  30. Поспелов Г. Н. Лирика: Среди литературных родов. – Москва: Изд. Моск. ун-та, 1976. – 208 с.
  31. Потебня А. А. Мысль и язык. – К.: СИНТО, 1993. – 192 с.
  32. Потебня О. О. Естетика і поетика слова: Збірник. / Пер з рос. / Упоряд., вступ. ст., приміт. І. В. Іваньо, А. І. Колодної. – Київ: Мистецтво, 1985. – 302 с. – (Пам’ятки естет. думки).
  33. Психология: Словарь. – Изд. 2-е, испр. и доп. / Под общ. ред. А. В. Петровского и М. Г. Ярошевского. – Москва: Политиздат, 1990. – 494 с.
  34. Світличний І. О. Поезія і філософія // Світличний І. О. Серце для куль і рим: Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті / Переднє слово І. М. Дзюби – Київ: Рад. письменник, 1990. – С. 271-283.
  35. Симоненко В. Окрайці думок // Симоненко В. Півні на рушниках: Оповідання, щоденник / Упоряд. та автор вступ. ст. М. Ільницький. – Львів: Каменяр, 1992. – С. 81-88.
  36. Соловей Е. С. Українська філософська лірика: Навч. посібник зі спецкурсу. – Київ: Юніверс, 1998. – 368 с.
  37. Спивак Р. Русская философская лирика: Проблемы типологии жанров. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1985. – 140 с.
  38. Ткаченко А. Поезія осягнення [Рецензія на кн.: Соловей Е. С. Поезія пізнання: (Філософська лірика в сучасній літературі). – Київ: Дніпро, 1991. – 271 с.] // Слово і час. – 1991. – № 11. – С. 93-96.
  39. Филиппов Г. В. Русская советская философская поэзия: Человек и природа. – Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1984. – 208 с.
  40. Фізер Дж. Філософія чи філо-софія Тараса Шевченка? // Слово і час. – 1990. – № 5. – С. 33-40.
  41. Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1976-1986.
  42. Хайдеггер М. Разговор на просёлочной дороге: Избранные статьи позднего периода творчества. – Москва: Высш. школа, 1991. – 192 с.
  43. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – 2-е вид. – Мюнхен: УВУ, 1983. – 175 с.
  44. Шеллинг Ф. В. Введение в философию мифологии // Шеллинг Ф. В. Сочинения: [В 2-х т.] / Пер. с нем. М. И. Левиной, А. В. Михайлова. – Москва: Мысль, 1998. – Т. 2. – С. 1033-1312.
  45. Шеллинг Ф. В. Философия искусства / Под общ. ред. М. Ф. Овсянникова; пер. с нем. П. С. Попова. – Москва: Мысль, 1999. – 608 с.
  46. Шлегель Ф. Эстетика. Философия. Критика: В 2 т. / Вступ. статья, пер. с нем. Ю. Н. Попова; Примеч. Ал. В. Михайлова и Ю. Н. Попова. – Москва: Искусство, 1983. – Т. 1. – 479 с. – Т. 2. – 447 с. (История эстетики в памятниках и документах).
  47. Derrida J. Marges de la philosophie. – Paris, 1972. – XXV, 396 p.
  48. Głowiński M., Okopień-Sławińska A., Sławiński J. Zarys teorii literatury. – Wyd. 3. – Warszawa: Państwowe zakłady Wydawnictw Szkolnych, 1972. – 544 s.



PHILOSOPHICAL LYRICS AS POETRY OF REFLEXION


Bohdan Tykholoz


Ivan Franko National University of Lviv

Universytets’ka st., 1, 79000, Lviv


The paper is devoted to the theoretical modeling of philosophical lyrics as synthetic genological phenomenon. The status of philosophical lyrics in system of generics is qualified as metagenre version of lyrical genres. Its essence is determined by the poetic (philosophical-lyrical) reflexion. The new definition and classification of philosophical lyrics are offered.

Key words: philosophical lyrics, philosophism, generics, metagenre version, poetic reflexion.


Стаття надійшла до редколегії 22.04.2003

Прийнята до друку 15.05.2003


УДК 821.161.2-1.09’’18’’ І.Франко


ЗАГОЛОВОК У ПОЕЗІЇ ІВАНА ФРАНКА З ПОГЛЯДУ

РЕЦЕПТИВНОЇ ПОЕТИКИ


Мар’яна Челецькa


Львівське відділення Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України

пл. Міцкевича, 5, 79000, м. Львів


Статтю присвячено проблемі ритму заголовка в ліриці. На матеріалі поезії Івана Франка здійснено типологію заголовкового ритму залежно від характеру читацького досвіду і відповідно до його зв’язку з часопросторовою структурою вірша. При цьому відсутність заголовка не свідчить про відсутність його ритму: тут він переходить на інші регістри сприйняття і є показником фабули поетичного твору.

Ключові слова: заголовковий ритм, екстенсивність/інтенсивність сприйняття, читацький імпульс, ритмонастрій, хронотопічний ритм, „стереотипний” заголовок.


Заголовок можна вважати, з одного боку, за найменшу, максимально непередбачувану одиницю художнього тексту, за допомогою якої читач несподівано сам у собі відкриває найнезбагненніші приховані можливості щодо розуміння або інтуїтивного осягнення авторського задуму. Ця непередбачуваність може мати різні форми й ступені свого вираження, тому інколи автор буквально запрограмовує заголовок, переважно такий, який зберігає за собою право на жанрову домінанту в тексті. Однак і жанрові заголовкові формули митець може робити свідомо непередбачуваними, задаючи хибний горизонт очікуваного і створюючи так ефект присутності цілого тексту в його назві. Адже, якщо подивитися з іншого боку, заголовок також є одиницею найвищого рівня, що стягує у себе практично весь текст і навіть більше: всю позатекстову дійсність. Йому властиві свої закони організації простору, часу й ритму; як “згорнутий” образ, що стає символом під час читання, заголовок є чимось більшим за просто розпізнавальний знак структури, пов’язуючи між собою різні сфери і виміри життя та мистецтва. Назва твору є умовним орієнтиром, який відмежовує ритми повсякдення від ритмів духовного світу митця. На цьому свого часу наголошувала Н. А. Кожина, вважаючи заголовок за поріг й одночасно межу нашого сприйняття [5,с. 167]. Про цю функцію заголовка також дуже вдало висловився болгарський учений Цветан Раковський, який пише, що заголовок є першим сигналом, на основі якого можна говорити про самостійність і цілісність твору, і такою „зворотною силою”, згідно з якою відбувається „пригадування” інших структур і творів, першою межею між двома мовними середовищами, яка розділяє реальність від фіктивного світу [9,с. 61].

Мова насамперед піде про ритм заголовка і чи таке явище може бути одним із аспектів дослідження у сфері рецептивної поетики. Під поняттям „ритм заголовка” пропоную розуміти такий набір світоглядно-естетичних та емоційно-експресивних „зарядів”, які мимоволі впливають на читача, як тільки він зустрічається поглядом із назвою твору. Кожен заголовок творить свій специфічний ритм, загалом відмінний від ритмічної організації вірша в цілому, хоча й гармонійно пов’язаний з його римострофічним комплексом, причому настільки тісно, що навіть відсутність заголовка у ліричному творі аж ніяк не свідчить про відсутність його ритму. В цьому випадку ритм заголовка переходить в один зі своїх різновидів – фабульний, що реалізується у першому рядку вірша. “Порозуміння” із текстом відбувається відразу ж, із першим зіткненням – у його названій “речі”, причому цей акт настільки тривалий, що, практично, все сказане в першому рядку (наприклад, Франкове “Безмежнеє поле в сніжному завою...”), без перебільшення, рівноцінне змісту цілого вірша. Ця функція назви-рядка сприяє витворенню специфічної фабули в ліриці, згорненої лише до ситуації-штриха: можна не читати цілого поетичного твору, скажімо зі збірки “Зів’яле листя”, щоб з першого ж рядка скласти собі враження про основну тональнісну лінію її циклів – “жмутків”. До прикладу: “Раз зійшлися ми случайно...” – відразу стає зрозуміло, про що піде мова далі; мотив випадку, долі є фабульним й однозначно визначає ”обличчя” цілого вірша, якого можна взагалі не читати. Заголовкові рядки “Зів’ялого листя” нав’язують власне сприйняття, зводячи його лише до “пучка” (чи “жмутка”) типових лірико-екзистенційних мотивів, що обслуговують сфери й горизонти інтимного простору. З цією метою Франко й навантажує ритмом заголовки до віршів та циклів, за якими можна відчитати ліричний настрій поета, що його супроводжував під час написання текстів і який у певний спосіб замінює відсутній у поезії сюжет. Кожна авторська добірка віршів – це вже колекція якогось часу: так, “Зів’яле листя” І. Франка – колекція інтимного часу-простору; тут ритм віддаляється від назви збірки на зразок рикошету і в такий спосіб “пробігає” крізь усі її тексти, їхні заголовки та окремі цикли. В ієрархії ліричного настрою – “Перший жмуток”-“Другий жмуток”-“Третій жмуток” – ми бачимо, як цикли поступово розшаровуються й організовують власні мікроструктури (цикли-в-циклі). За характером розташування віршів у „жмутках” можна скласти уявлення про образ часу в ліричних "одкровеннях" „Зів’ялого листя”: автор мимоволі, а, може, й свідомо, уникає поняття "цикл" (це б означало, що ліричний час має „циферблатну” структуру); натомість вірші зібрані під ярликом „жмуток”, всередині якого натрапляємо на різні „пучечки” часу – мікроцикли, які замикають внутрішні заголовки. У „Першому жмутку” таких мікроциклів три, й кожен із них має свою систему відліку: вірші І-VIII, які стягуються до внутрішнього заголовка „Не надійся нічого” розташовані на різних концентричних рівнях із поступовим звуженням просторового кола (невизначений настрій „отупіння” поступово переходить у цілком конкретний простір ока („Твої очі, як те море…”), в якому ховається весь ліричний герой зі своїми численними „я” і „не-я”). У наступному підциклі з віршами ІХ-ХVI, які замикає заголовок Похорон пані А. Г., відлік встановлюють не концентричні кола, а різні горизонти віддалення/наближення у просторовому континуумі (від „безмежного поля” до конкретної вулиці й „неперехідного муру” – горизонт споглядання звужується залежно від розвитку ліричного почуття: нестримна байдужість вершника невдовзі змінює байдужий погляд смерті, й образ похорону якнайпереконливіше ілюструє цю видозмінену байдужість).Вірші під ярликом Привид (ХVII-XX) позначають простір як „сліди” чогось найменше окресленого (помах пером, „сліз гірких потоки”, кроки долі, нічний жіночий силует) – такі сліди залишає час, коли листя з дерев уже опало й зів’яло, і його розвіює вітер. Внутрішні заголовки суто працюють на те, щоб „затерти” у свідомості читача ключову метафору збірки – її назву (зів’яле листя), що є водночас метафорою людини як такої з її самозаглибленнями, сумнівами, пошуком вічного сенсу, і її буття Франко майстерно розкриває кількома поетичними штрихами, які складають цілісне враження лише в надтексті. Символічність заголовка експліцитно пояснюється у підзаголовку до збірки: Лірична драма – прямий натяк на показову сценічність нашого життя, що тільки на перший погляд видається поділеним у часі. За назвою збірки й внутрішніми заголовками можна визначити межі часу, що залишає у віршах свій ліричний образ. „Зів’яле листя” – це, власне, стан осінньої пори року, який існує лише кілька секунд, тому для людини здається, що періоду, коли в’яне листя, взагалі немає. Між осінню і зимою дуже нечіткий перехід, який важко спостерегти, але саме цей перехід, цей стан зів’ялого листя – час осінньої агонії – ліг в основу Франкової збірки, з якої поет зробив цілу драму, тобто розтягує природний незафіксований час і надав йому вимірів людського життя – народження-зросту-смерті. „Не надійся нічого” – одна з реплік звичайного побутового діалогу, а, отже, й перші рядки до попередніх семи віршів також можуть сприйматися, як обірвані слова чи думки одного з учасників діалогу, який так і не розпочався. Похорон пані А. Г. – майже як сакрально-магічна ритуальна формула, що пояснює „погляд” (смерті-в-любові) із вірша ХV – той, який "тихо, не змигнувши" [13, т. 2, с. 132] дивився крізь сон на ліричного героя. Відповідно ж і заголовок Привид із вірша ХХ не є непередбачуваним для читача, який відразу зміщує різні асоціації/враження, таким чином виразніше окреслюючи для себе заголовковий ліричний образ твору. Другий жмуток має тільки два окремі „пучечки”, які розмежовує заголовок до вірша В вагоні: постає контраст просторів – природного та штучно створеного („вагонного”, простору „за склом”). Несправжність настільки бере гору, що її результатом стає повністю інсценізоваий Третій жмуток, який уже не розпадається на внутрішні мікроцикли. Ритм цього однорідного, монолітного світу організовують різні ліричні голоси – смерті, самогубця, диявола, матері самогубця тощо, тому, практично, кожний вірш „Третього жмутку” – вже окремий цикл, у якому поетична безфабульність уже ніяким чином не замасковується.

З іншого боку, ритм може повільно „перетікати” від назви збірки у заголовки з її основного корпусу: або за аналогією до руху „параболи” (як у назві збірки „З вершин і низин”), або „застигати” у віршах, так би мовити, фотоскопічно, наприклад, у двох перших циклах до збірки „Із днів журби”, де маємо центробіжне стягнення ритму в єдиному топосі – „У парку” та „Розмова в лісі”. Кожен цикл розгортається за принципом тези (фіксація часу) та антитези (закріплення функцій простору), оскільки в циклі переживання ліричного суб’єкта, здебільшого, містять у собі і певне відчуття перебігу життєвих процесів, що характеризуються особливими ознаками просторово-часової організації [3, с. 50]. Час циклу “Із днів журби” частково накладається на час авторський, причому настільки, наскільки відбиває у собі період Франкового “відчуження” у 90-ті роки від суспільства; адже за характером людської логіки час написання і час самого твору збігаються набагато частіше, ніж аналогічні в цьому сенсі простори [15, с. 177]. Однак дечим ці “часи” журби й відрізняються – відрізняється насамперед їх ритм: авторський час і час назви по-різному вимірюються. Коли авторському часу циклу “Із днів журби” властива певна тяглість і застиглість (з поступовим переходом у простір), то час текстової дійсності можна розкласти на сегменти (він складається із суми нерівнозначних проміжків – д н і в, з яких актуалізовано тільки невеликий момент – час журби). Сегментація часу певною мірою впливає на просторове пульсування ритму, що замикається у вузьких межах внутрішнього заголовка до цього циклу – “У парку”, де місце тимчасового перебування цілком зрощується із часом випадкової зустрічі. Взаємне притягання часу й простору унаочнюється вже в наступному ліричному циклі до збірки “Із днів журби” – “Спомини”: теза, яка організовує ретроспективний контекст циклу й вимірюється у ритмах неперерваного й водночас хаотично змонтованого образу, більше нагадує звичайні континууми сновидінь чи химерних візій. Однак у текстах віршів час назви – замкнений та обмежений певною заданістю людської пам’яті, в якій не стирається під впливом буденного часу один „момент казочний і кипучий” [13, c. 20]. Між цим моментом і часом буденності пролягає прірва, яка вимірюється хронологічно образом п’ятнадцяти років і яка частково заповнюється картинами асоціативного поєднання просторових згадок („Маленький хутір серед лук і нив...”, „В село ходив...”, „Ось панський двір! На згір’ї край села...”). У циклі є внутрішній заголовок “Розмова в лісі”, що перериває ретроспективний потік свідомості (своєрідна імітація у формі неназваних віршів) і фіксує один момент простору в часі теперішньому. Тут не час “розчиняється” у просторі, а навпаки – простір повністю переливає у себе час, причому настільки, наскільки сприяє цьому специфіка діалогічного мовлення (здійснюється інсценізація часу): дійові особи Злісний і Я репрезентують різні потоки часу – минулого (історія з графом, яку розповідає Злісний) і теперішнього (на другому плані ліричного Я з’являється образ його „не-я”, що не бере участі в розмові, – „помана, ще й французькая”3). У вірші „Розмова в лісі” два часових потоки не просто схрещуються, а повністю вкладаються один в одного, зливаються із простором, чому якнайкраще сприяє переведення тексту із рівня сповідального спомину (монологічний акт) на рівень діалогу-випадкової зустрічі (в лісі). У суцільній (сюжетній) тканині Франкових „Споминів” епілог-звернення до „убогої пісні” („Я не скінчу тебе, моя убога пісне, в котру бажав я серце перелить і виспівать чуття важке та млісне...” [13, с. 32]) має дещо випадковий характер, але якщо інтерпретувати образ „французької помани” як частину душі ліричного героя, то стає зрозумілим, що вона (або „заграничная квітка” із вірша „Ользі С.” до збірки ”Semper tiro”) і є тією „убогою піснею”, яка пульсує на тих самих струнах поетичної душі, що й „дні журби” чи „в плен-ері” – ці ще не знайдені образи, що тільки у читацькій свідомості стануть символами, або, говорячи метафорично, переллються „в кришталь поезії, немов вино перлисте”, „в римів блискітливу емаль” [13, с. 32]. Автор „Споминів” ще сумнівається, чи йому такий акт вдасться (сльози, зітхання, пестощі короткі, довгий жаль, надії, зневіри колихання – лише різні струни поетичної душі), як бачимо, не переймається автор „В плен-ері”, а навіть дивиться на це трохи іронічно у вірші „Школа поета”: набагато важливіше за те, чи читач зуміє здійснити таке нелюдське зусилля і „перелити” авторські почуття у „кришталь” та „емаль” у-триваленої думки (думки-semper), – отой „кожний тон і кожний відтінь” [13, с. 37] написаного, бо

Іронія на скрипці гра,

жура кістками стука,

поет танцює і рида –

і се зоветься штука [13, с. 49]

Перший та останній вірші із останнього циклу збірки „Із днів журби” – вірші-обрамлення, є своєрідними „маніфестами”, що пояснюють читачеві, що таке „штука” і чому її найкраще означити формулою, функції якої виконують заголовки до циклів, які стягують усі інші неназвані чи названі вірші в єдиному просторовому універсумі „миті”, „враження”, тобто „тисячострунної арфи”. У назві циклу “В плен-ері” часо-просторовий ритм складніший, оскільки відсутні межі, які б зафіксували характер його протікання. В плен-ері – це і точка простору, і візуальний час, й особлива “картина” чи “постать” подиху (з французької plein air перекладається як вільне повітря). Неназвані вірші якраз і виконують функції “оформлення” цього “пленерівського” простору в мазки часу: це або відтворення змін повітряного середовища під впливом різного природного освітлення ( “Ходить вітер по житі...”, “Суне, суне чорна хмара...”, “Ой ідуть, ідуть тумани...”, “Ніч. Довкола тихо, мертво...”), або передача реальних відтінків кольору, які можна спостерігати в природі [11, с. 742] (“По коверці пурпуровім...”, “У долині село лежить...”, “Дрімають села...”). З цих прикладів видно, як заголовковий рядок втрачає ті фабульні ритми, які йому притаманні, так би мовити, внутрішньотекстово і які характеризували збірку “Зів’яле листя”. Заголовковий рядок від летмотиву-враження у свідомості читача розтягується у цілу імпресіоністичну картину, що не має жодного змісту, тільки настрій – ритмонастрій. Фокус цієї картини перебуваэ в композиційному кінці циклу, у вірші із спеціальним заголовком “Школа поета”, що якнайчіткіше окресленій точці простору дає певне жанрове означення, яке можна конкретизувати на основі його підзаголовка: “За Ібсеном” – визначає тип вірша як наслідувальний і є також оригінальною формою обірваного епіграфа. Цей вірш із циклу “В плен-ері” не тільки композиційно замикає простір назви – її пленер, – він також залишає у ньому певну лакуну, яка з часом притягує до себе іншу назву збірки “Semper tiro” – назву, яка зовнішньо позбавлена чітких часопросторових контурів (тому що є алюзійно-іншомовною). Трохи осторонь від цього перебуває ритм жанрового заголовка, який має свою специфіку стосовно його „скупчення” у тексті. Жанрове слово-заголовок ще можна охарактеризувати словами О. Мандельштама – воно як пучок значень, що стирчать з нього урізнобіч [7, с.23]. У „Баладах і розказах” жанрове значення симптоматично „розпорошується” і наприкінці збірки взагалі зникає у зв’язку з порушенням „горизонту” назви: очікуючи від текстів лише „баладної” або „оповідної” тональності, читач раптом натрапляє на інсценізовані мотиви (обрядовий пафос) – у вірші „Коляда (Руським господарям)”.

Залежно від типу заголовка по-різному здійснюється й організація віршів в авторські цикли. Існує думка, що цикл як літературна форма актуалізується саме в епохи нестабільні, перехідні [3, с. 52]. На прикладі російської лірики цю специфіку літератури зламу століть описують у своїх монографіях та статтях Михайло Дарвін [3], І. Фоменко [12], В. Сапогов [10]. І. Фоменко типологізує процес циклізації відповідно до тих закономірностей, які при цьому домінують, – рух часу, переміщення у просторі чи логіка духовного розвитку особистості [12, с. 131]. Слідом за цією типологією можна виділити й три типи заголовкового ритму: послідовний, паралельний та панорамний. Послідовний ритм Франко фіксує, здебільшого, у заголовковій розгортці “De рrofundis” (“З вершин і низин”), зокрема в циклі під назвою “Веснянки”, де на повторюваний рух життя накладаються неординарні ритми часу. Прямого виразника паралельного циклічного ритму у Франка немає,4 зате є його змішані форми, коли накладається логіка часу на просторовий рух (такими є цикли “Тюремні сонети”, “Галицькі образки”, в яких часові події співіснують між собою у просторі тюрми чи краю), чим можна підкреслити особливу хронотопічність мислення Франка-поета.5 Панорамність ритму має суб’єктивно-асоціативний характер і , як пише І. Фоменко, створює “ілюзію традиційної сюжетної ситуації”, тобто “вірші розташовуються таким чином, що читач легко накладає на цю послідовність трафаретні ситуації інтимного роману” [13, с. 133]. Найпрозоріша з цього погляду Франкова панорама – “Зів’яле листя” з її циклами та підциклами. Враховуючи ж думку В. Сапогова про те, що у ліричному циклі фабула репрезентована насамперед у його жанровій формулі, заголовку чи першому рядку віршів [10,с.92], можна вести мову про різні способи організації сюжету в заголовках і як вони відштовхують чи притягують до себе тексти залежно від певних параметрів поетичного ритму. Ритми відштовхування частково містять канонічні віршовані форми (“Буркутські станси” – заголовок до одного із циклів збірки “Semper tiro”, що “виштовхує” із себе весь набір можливих жанрових ознак, які під пером митця кристалізуються у “тверду форму”, що стікає у вигляді ритмічно організованих віршованих рядків). Натомість ритми притягання характеризують поезію максимальної концентрації думки – на перший погляд, строфічно не зв’язану (чи зв’язану, – це не має значення), але настільки “скупу” на слова, що здається ніби вірш нав’язує із собою і певний “канон” (жанру, розміру, сприйняття). У Франка – це поезія, у заголовку якої датовано час або місце “присутності” (героя, настрою, думки, враження). “У парку” – заголовок до вірша зі збірки “Із днів журби”, який “притягує” хронотопічні ритми, що організовують візуальні та враженнєві лейтмотиви тексту і становлять його фабульний баланс.

Заголовок – рольовий знак тексту, який регулює різні аспекти літературної комунікації настільки, наскільки спричиняється до виникнення певного рецептивного стереотипу. „Стереотипні” заголовки часто „набридають” читачеві і „дратують” його, особливо якщо твір відкритий зовні своїми інтерпретаційними смислами. Такі заголовки створюють і свій специфічний ритм – ритм „рольової гри”, або, як пише Клео Протохристова, „виконуючи роль посередника між твором і читачем, заголовки провокують відносно визначене перед-очікування, з перспективи якого художній текст безпосередньо ще буде сприйнятий” [8, с. 75]. На основі цього можна говорити про заголовки з рецептивними тягарцями, коли вірш або й цілий цикл втрачає здатність сприйматися одразу, на одному подихові. У Франка такими є назви до цілих циклів, зокрема зі збірки „Semper tiro”. За назвою „Буркутські станси” читачеві важко побачити щось інше, крім „карпатського локусу” та „стансового розміру”. Відповідно, змістоформа цих віршів цілком визначена в межах того „горизонту”, який накладає на свідомість заголовка топографічні та жанрові обмеження; а це означає, що передбачається і передчувається певний філософсько-медитативний настрій та пейзажно-любовна інтрига, які характеризують станси як жанр лірики [4, с. 545]. Цей стереотип стосовно сприйняття заголовкового ритму автор додатково наголошує, уводячи в цикл також ще й внутрішні заголовки „Ользі С.” та „Конкістадори”, які за функціональною природою певним чином контрастують між собою. „Ользі С.” має форму номінального криптографічного знака із затраченими адресатними функціями, тому може бути охарактеризована як своєрідна анонімна листівка. До того ж, у циклі дає про себе знати розширення жанрового горизонту, коли назва практично „диктує” його рецепцію: не всі вірші з цього циклу формально є стансами, але всі без винятку сприймаються як медитативні жанрові моделі, незважаючи на те, що вірші із спеціальними заголовками не витримують заданого в надтексті метричного ладу. Ці дві поезії є стансами навиворіт: абсолютну викінченість філософської думки Франко доводить до мінімуму, „згущуючи” афористичну тональність анафорично, і цим зближає вірш „Ользі С.” із жанрами японських ліричних мініатюр з довільним (європейського складу) розміром (припустимо, якщо записати його трирядковими строфами): за позірною простотою ховаються глибинні ритми життя, яке можна описати однією формулою – най-. У вірші з поемною розгорткою „Конкістадори” автор, навпаки, максимально розтягує стансову афористичність, увиразнюючи план епічної „широкомасштабності”, яка порівняно із подібного характеру фольклорним епосом різних народів видається „краплею у морі”, справді стансою (роздумом-спалахом, пережитим настроєм). Тенденція до стереотипізації заголовка в читацькій свідомості переважно стосується його жанрових варіантів, оскільки генологічний первень найшвидше проникає у тканину тексту, цілком зростаючись із ним.

Первісна функція заголовка – містично-магічна, яка споріднює його з метафорою, а через неї – зі словом і його внутрішньою формою, оскільки, даючи заголовок, автор мимоволі накладає на свій твір своєрідне табу втаємниченості і загадковості. Наприклад, „Semper tiro” – табу, яке накладає Франко на цілу збірку. Однак існує інша категорія заголовків, яка аж ніяк не наголошує вибраності того чи іншого вірша серед собі подібних, а, навпаки, вписує його у світ проіменованих речей. До таких уречевлених заголовків належать ті, які маркують твір за іменем головного героя чи дають йому жанрове самовизначення. Кожна річ у світі має свою назву, але тільки літературна „річ”, художній твір – такий „ярлик”, як заголовок, в експресивній формулі якого заховано всю його семантику утаємниченості, загадковості, метафоричності слова, що існує поза чимось важливим, нормативним, загальноприйнятим, що-денним. Звідси, й вірші бувають двох типів: ті, що культивують заголовки (закриті, згорнені вірші), і ті, які мають лише назви – як „речі” чимось подібні одні до одного (відкриті, розгорнені вірші). Вірші із заголовками – „тіньові”, вірші із назвами – „світлоносні” за своїм ритмом. На щось подібне натрапляємо в Ц. Раковського, який аналізує різноманітні форми заголовка в болгарській літературі та пропонує їхню характеристику з погляду рецептивної проблеми “автор-текст-читач”, зокрема він говорить про заголовки відкриті (за своїм жанром, структурою) та, відповідно, закриті для читача, про т.зв. екстенсивність / інтенсивність сприйняття [9, с. 67]. Сприйняття максимально насичене, актуалізоване читацькими імпульсами, тобто інтенсивне, спрямоване на згортання тексту в його заголовку до рівня символу; і навпаки, екстенсивне – марковане сприйняття, воно не потребує залучення надмірних читацьких зусиль з розрахунку на те, щоб заголовок розгортав текст і тим самим виконував функції його метонімічного знака. У Франковій поезії можна знайти тексти, які – буквально – називають якусь “річ” або дають їй специфічну характеристику. Такі назви зазвичай містять оцінку жанру чи того ліричного настрою, який претендує набути статусу літературного жанру. До них переважно належать назви циклів зі збірки “З вершин і низин”. Скажімо, “Осінні думи” – назва, що визначає тип духовного настрою поета, який завдяки оцінному епітету стає “речовим” (“намацувальним”). Він відкритий для читацького сприйняття настільки, наскільки авторові вдається передати “тональнісний” образ ліричного героя циклу. “Тональнісність” образу – це такий різновид поетичної структури, якому у формальній поетиці відповідає поняття розміру вірша, його метричної організації. Тон характеризує таку собі свідомість тексту і задається дуже специфічно: він може входити в часопросторовий “баланс” вірша, його носієм часто буває жанр чи строфічний ”канон” поетичного тексту. І все це відбувається тому, що (тут доречно навести думку Н. Лейдермана) “автор керує уявою читача, наперед запрограмовуючи, що, де і як повинен читач “достворити” в художньому світі твору” [6, с. 10].

Заголовковий ритм дуже важливий для поетичного твору, оскільки назва до тексту часто виконує функції враженнєвої лейтмотивної деталі, яка підпорядкована завданням ритмізації і з якої, на думку В. Агеєвої, „виростає вся архітектонічна цілісність твору” [1, с. 40]. Відповідно ж, відсутність заголовка вносить у цілісну архітектонічну структуру певний дисонанс, метою якого є підкреслення рецептивної аритмічності. Однак у ліричному циклі, де всі неназвані вірші ієрархічно стягуються до спільної моделі-заголовка – „емблеми” цілого циклу, така рецептивна аритмічність стає нормою. Ця рецептивна аритмічність залежить від типу читацького досвіду, який здебільшого репрезентують заголовки. У добірках Франка-поета реципієнт натрапляє на прозорі/приховані та поверхові/глибокі форми “ознайомлення” із текстом, що свідчать про надзвичайну різноманітність заголовкових ритмів і способів їх вираження у свідомості автора. Найпростіший – прозорий – досвід читання виражають заголовки хронологічно-календарного чи щоденникового типу (при цьому слід зауважити таке: “щоденниковість” мислення у Франковому “Зів’ялому листі” , яку передбачають підзаголовки-дати до кожного із „жмутків”, що фіксують відповідні параметри авторського часу: „1886-1893”, „1895”, „1896”, не є ритмічно прозорою). “Поверховий” досвід читання має місце в останній збірці “Із літ моєї молодості”, де І. Франко практично кожний вірш, а, відповідно, й заголовок супроводжує відавторським коментарем. “Глибина” досвіду є двоякою і залежить від характеру актуалізації читацьких імпульсів: у “Баладах і розказах” вона виявляється у винятковій інтуїції та молодечій начитаності І. Франка, а “З вершин і низин” – типовий приклад, коли ритми присутні в композиційному поліфонізмі її циклів та надциклів, накладаються на читацькі імпульси й викомбіновують разом із ними незвичайні “сполуки” оригінальних вражень. Починаючи від збірки “Зів’яле листя” і до “Semper tiro” Франко активно апелює до прихованих “матерій” думки і цим дає дуже різноманітні й практично незбагненні “палітри” внутрішніх читацьких імпульсів і враженнєвого рецептивного досвіду.


_____________________

  1. Агеєва В. Ритм як засіб подолання фабули // Слово і час. – 1997. – № 10. – С. 36-44.
  2. Бондар Л. Соціальна інвектива чи загадкова love story? (Цикл “Спомини” зі збірки І.Франка “Із днів журби”) // І.Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конференції. – Львів, 1998. – С.399-403.
  3. Дарвин М. Художественность лирического цикла как проблема литературовединия // Дарвин М. Поэтика лирического цикла. – Кемерово, 1987. – С. 48-52.
  4. Іванюк Б. Станси // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці, 2001.
  5. Кожина Н. Заглавие художественного произведения: онтология, функция, параметры типологии // Проблемы структурной лингвистики: 1984. – Москва, 1988. – С. 167 – 183.
  6. Лейдерман Н. К определению сущности категории „жанр” // Жанр и композиция лит. произвед. – Вып. 3. – Калининград, 1976. – С. 3-13.
  7. Мандельштам О. Разговор о Дантэ. – Москва, 1983.
  8. Протохристова К. Заглавието на художествената творба като проблем на междутекстовостта // Протохристова К. Благозвучието на дисонанса: Опити върху междутекстовостта. – София, 1991. – С. 74-85.
  9. Ракьовски Ц. Заглавието и пространството на текста // Език и литература. – 1997 (LII). – №5-6. – С.60-76.
  10. Сапогов В. Сюжет в лирическом цикле // Сюжетосложение в русской литературе. – Даугавпилск, 1980.
  11. Словник іншомовних слів / За ред. Л. Пустовіт. – Київ, 2000.
  12. Фоменко И. О принципах композиции лирических циклов // Изв. АН СССР. Серия лит. и языка. – Т. 45. – №2. – С. 130-137.
  13. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1976-1986.
  14. Шупта-В’язовська О. “Майові елегії” Івана Франка: хронотопічність художнього мислення // Тези доп. щорічної наук. конф., присвяч. 145-річчю від дня народження Івана Франка (17-19 жовтня 2001 р.). – Львів, 2002. – С.49-50.
  15. Burdorf D. Einführung in der Gedichtanalysy. – Verlag J.B.Metzler.