Geum.ru

Н-ту серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 121-128 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 121-128 автор текст читач

Вид материалаДокументы

Содержание


Відтінки комічного у творчості
Брикай у щасті, в розпачі пойойкуй
В нас златокамiнний палац. А у Вас?
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


УДК 821.161.2-1.02 (092)


ВІДТІНКИ КОМІЧНОГО У ТВОРЧОСТІ

УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ-НЕОАВАНГАРДИСТIВ


Остап Бодик


Краматорський економіко-гуманітарний інститут

вул. Паркова, 43а, 84300, м. Краматорськ, Донецька обл.


У цій статті звернено увагу на іронію як одну з найважливіших віх у ліриці поетів-авангардистів. Розглядаючи поезію вiсiм- і дев’ятдесятникiв з точки зору парадигми комічного, стає очевидним, що прийоми цього методу широко репрезентовані в поезії цього періоду і цієї течії, подекуди набувають нових значень та відтінків.

Ключові слова: іронія, самоіронія, пародія, гротеск, неоавангардисти.


Поезія і проза упорядковують світ, ілюмінуючи старі міфи, вони синтезують у собі “європейське” і “національне” як скреслий діалог культур. Тут не тільки культурні цитати як моделі зв’язку, але співіснування різних культурних систем, накладання кількох культур – взаємоадаптація різних традицій – справді “палімпсести” (формула самосвідомості, “Палімпсести” В. Стуса) як встигли назвати дослідники постмодерністські візії.

Новітня постмодерністська поезія і проза пропонують свої антиутопії і філософські рефлексії – як упереджувальні захисні моделі. Твори Ю. Винничука, О. Ірванця, О. Забужко, поезії І. Римарука, В. Герасим’юка, І. Малковича становлять міцний шар лексично нової культури, яка ідентифікує сучасну людину з вищими цінностями в ієрархії відомих – художня культура компенсує недовтіленість особистості й нації на попередніх етапах.

Таке балансування між ціннісними орієнтаціями й картинами світу національного й універсального (причому у традиційній культурі і свідомості переважає перше, а в авангардистів – друге) – свідчить про спробу культури узгодити два потоки свідомості, відлагодити розриви в них; співвіднести тексти традиційної культури і новаційні культурні тексти до цілісного Письма.

Одним із найважливіших літературних засобів, до яких вдаються українські поети-неоавангардисти є іронія. Мета нашої роботи полягає в розкритті відтінків комічного в творчості українських поетів-неоавангардистів, спираючись на народну сміхову традицію. Як зазначає І. Ільїн, для постмодерністського світовідчування характерний іронічний, ігровий модус самовизначення, що виявився не лише в художній практиці цієї течії, але і в самій стилістиці філософування на цю тему [4, с. 94].

Переходячи безпосередньо до аналізу творчого здобутку сучасних українських поетів авангардистів, спробуймо розв’язати завдання – довести та проілюструвати складну системну структуру досліджуваного прийому самоіронії в сучасній українській поезії. Спершу зосередьмо нашу увагу на формальному боці явища – рівнях комічного та засобах його утворення в окремих поезіях, а пізніше перейдімо до змістового аспекту проблеми – об’єктів самоіронії.

Розглядаючи поезію вiсiм- i дев’ятдесятникiв з точки зору парадигми комічного – “комічне, іронія, гумор, сатира, сарказм, гротеск, пародія, бурлеск, буфонада, фарс, карнавал” [12, с. 153], стає очевидним, що ланки цього ряду широко репрезентовані в поезії цього періоду i цієї течії, причому перелічені прийоми подекуди набувають нових значень та відтінків, у новому аспекті розглядаються “давно забуті старі” – “хвиляди”.

У зв’язку з тим, що постмодернізм як напрям мистецтва потрапляє під вплив нової ірраціональності, він часто пересічений “чорним гумором”, а наріжним каменем творчості поетів “Пропалої грамоти” (С. Либонь, Ю. Позаяк, В. Недоступ), лiтгуртiв “Лу-Го-Сад” (І. Лучук, Н. Гончар, Р. Садовський) i “Бу-Ба-Бу” (В. Неборак, О. Ірванець, Ю. Андрухович) стає іронія, за висловом М. Розумного: “Новітня українська елітарна поезія іронічна, карикатурна…” [11, с. 57]. Сприймаючи світ таким, яким він є, з його недосконалістю й непідвладністю, непізнаваністю людини i зі стражданнями, без яких не обходиться людське життя, але й із його i великими радощами, втіхами, розладами, часом проблисками щастя, хоч не раз i оманливого, ліричний герой переважної більшості молодого літературного покоління з іронією дивиться довкола себе, причому іронічне світосприймання в нього переплетене з бунтівним змістом примирливого самоповчання:

Брикай у щасті, в розпачі пойойкуй,

Вібруй на стику реготу i зойку [5, с. 33].

Впадає в око тотальне іронічне світосприймання ліричного героя І. Лучука в “Сонетiях”, причому поширюється воно i на нього самого з його нібито “мудацькими шляхами”, i на найвищі цінності. Ліричному суб’єктові не бракує грайливої самоіронії.

Отож, постійно наштовхуючись на вузли парадоксів, непорозумінь “назовні”, медитативному суб’єктові , “цьому вінцю еволюції” хіба іронізування, саме сміх дає легкість:

...схилятись треба! – о – хо - хо [5, с. 55].

Він не цурається іронічного реготу, не раз сміється занадто голосно, безпардонно, бо послідовно йде за напівзабутим нині народним карнавально-ярмарковим дійством, яке сміливо естетизує явища, речі, поняття i слова, що зазвичай вважають “непристойними”:

Зоря Аврора у нас. А у Вас?

В нас златокамiнний палац. А у Вас?


А ми Вашу славоньку пожерли,

А ми Вашу дівоньку до верби припнем [7, с. 12].

Проте часом очевидно, що, відбиваючи парадоксальність людського буття, кепкування на рівні іронічному, гумористичному цим песимістам недостатньо. Тому частіше поети вдаються до більш сильнодійних засобів: сатири, сарказму та пародії, повсюдним супутником котрих є епатаж. Бо не безневинні, не просто насмішкуваті слова Ю. Андруховича: