Н-ту серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 121-128 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 121-128 автор текст читач

Вид материала

Содержание

Tetiana Morozova
Key words
Ключові слова
У (ніч) на святого івана
R(elap)s(i) [єретики] з провену до (vain)jance [помсти]
Нехай ідуть у замок перші
Знову до домівки попеліканів

Подобный материал:

1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 18

Tetiana Morozova

Sebastopol National Technical University

Bukhta Striletska, 99053, Sevastopol’

In the paper we considered some approaches to the literary criticism of the famous American scholar M.Krieger.

Key words: criticism, Structuralism, “new criticism”, contextualism.

Стаття надійшла до редколегії 17.03.2003

Прийнята до друку 15.05.2003

УДК 821.131.1’’19’’-31.09 У.Еко

Проблеми інтерпретації і надінтерпретації у романі

Умберто Еко „МАЯТНИК ФУКО”

Галина Матіїв

Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000, м. Львів

У статті проаналізовано роман Умберто Еко “Маятник Фуко” крізь призму наукових ідей автора. Розлянуто проблеми інтерпретації та надінтепретації тексту, а також чинники, які на це впливають. На прикладі тексту роману показано процес дешифрування повідомлення та два методи його інтерпретації – метод “ощадливості” і метод надінтерпретації, у протиставленні яких доводиться шкідливість надінтерпретації.

Ключові слова: текст, контекст, код, повідомлення, адресат, адресант, дешифрування, інтерпретація, надінтерпретація, інтенція автора, інтенція читача.

Впровадження постструктуралістських і деконструктивістських теорій стало спробою “народження” читача нового типу – не пасивного, а творчо-діяльного, активного, який заперечує “тверде” і “кінцеве” значення, до зруйнування меж між літературою і літературознавством, до нових досліджень феноменів культури та утворення нового наукового постмодерністського дискурсу, в рамки якого входять і праці Умберто Еко, відомого семіотика, культуролога і письменника, автора наукових праць: “Відкритий твір”, “Відсутня структура”, “Leсtor in fabula: сучасні інтерпретації розповідних текстів”, “Семіотика і філософія мови”, “Межі інтерпретації”, “Пошук досконалої мови” та інших, роману “Ім’я троянди”, який приніс письменникові світову славу, а також романів “Маятник Фуко”, “Острів попереднього дня” та “Баудоліно”.

Наукові праці Умберто Еко розвивалися як діалог з роботами Романа Якобсона, Юрія Лотмана, Юлії Крістевої, Ролана Барта, Цветана Тодорова, Жака Лакана, Жака Дерріда та інших учених. Позиція Умберто Еко щодо природи значення і можливості інтерпретації є зауваженням на адресу сучасної, особливо в дусі Дерріди критики. На думку Умберто Еко, така критика дає змогу породжувати нічим не контрольований потік прочитання. У ній відчувається вплив герменевтики II столітття, що прагнула віднайти істину, пошук якої народився з недовіри до класичної грецької спадщини. “Вважалося, що багато речей можуть бути істинні, навіть якщо вони одна одну заперечують. Але якщо книги говорять істину, і при цьому суперечать одна одній, то кожне слово мусить бути алюзією, алегорією… Кожне слово крило в собі повідомлення, яке воно неспроможне виявити” [5, с. 641]. Тому для розуміння таких повідомлень потрібно було віднайти “одкровення” за допомогою таких засобів, як візія, сон чи оракул. “Одкровення” вміщувало “утаєну правду” – глибокі знання, бо тільки те, що лежить під поверхнею, може тривалий час залишатись незнаним. Істина ототожнювалась із несказаністю або невиразною сказаністю, яку треба шукати поза текстом чи під його поверхнею. У результаті цього інтерпретація неокреслена, а в постмодерністських теоріях критики простежується ідея постійного вислизання змісту. Також на сучасну інтерпретацію тексту, як вважає Умберто Еко, має вплив гностицизм. „Гностицизм, як і герменевтика, страждають синдромом таємниці” [5, с. 646].

Роман “Маятник Фуко” вийшов друком 1985 року. Після опублікування текст піддавався численним інтерпретаціям різного характеру. Багато з них викликали заперечення автора. Окремі інтерпретатори доводили, що всі розділи, окрім останнього, У. Еко написав, використовуючи всі можливі ефекти комп’ютерної техніки. На адресу автора сипались звинувачення з боку феміністичної критики, з боку неомарксистів та представників інших наукових шкіл. Одним з прикладів є інтерпретація американського вченого Річарда Рорті, який зінтерпретував роман як відмову Еко-вченого займатися семіотикою і назвав твір напівавтобіографічною розповіддю про “Кар’єру прагматика” [13, с. 680].

Кожна з цих інтерпретацій, безумовно, має право на існування, навіть якщо заперечує одна одну чи суперечить інтерпретації автора. Адже постмодерністська теорія розширила інтерпретацію до безмежності. “Інтерпретувати текст, – пише Ролан Барт, – зовсім не означає наділяти його певним конкретним змістом (відповідно правомірним чи відповідно довільним), але, навпаки, зрозуміти його, як утілену множинність” [2, с. 15].

Умберто Еко, характеризуючи свій роман „Маятник Фуко”, пише: “В дечому мій роман – це історія параної, поясненої параної. Таємничий світ – це великий театр параної змовництва” [15]. Письменник вживає термін „параноя” метафорично, оскільки називає проблему надінтерпретації – проблемою параної інтерпретації тексту. Еко використовує цей термін тому, що вважає причиною надінтерпретації саме надмірне підозріння до тексту. І хоч постмодерністичні теорії висувають емпіричного автора за межі тексту, перетворюючи поняття інтенції емпіричного автора на незначуще, у процесі комунікації бувають випадки, коли висновки про інтенцію мовця дуже важливі. Окрім цього, посилання на інтенції емпіричного автора можуть бути використані в тому випадку, коли дослідника цікавить, як саме автор твору сприймає ті інтерпретації, на які його тексти відкриті.

Умберто Еко у своїх теоретичних працях не погоджується з ідеєю “смерті автора”, яку висуває Ролан Барт у праці “Смерть автора”. Досліджуючи присутність автора у тексті, Барт пише: “Текст складається з множинності різних видів письма, які виходять з різних культур і вступають один з одним у стосунки діалогу, пародії, суперечки, але вся ця множинність фокусується у визначеній точці, якою є не автор, як це стверджували до цього часу, а читач… Щоб забезпечити письму майбутнє, народження читача доводиться оплачувати смертю автора” [2, с. 391]. А Цветан Тодоров стверджує, що: “Текст – це лише пікнік, на який автор приносить слова, а читачі сенс” [5, с. 637]. Протистуючи подібним теоріям, Умберто Еко пише, що не може бути сваволі в інтерпретації та відшуковування того, що автор не вкладав у текст і не міг вкласти, тому треба надати емпіричному авторові право заперечення чи несприймання окремих інтерпретацій. “Я протестую, – пише Еко, – проти твердження, що текст може сприймати будь-яке значення” [8, с. 712].

На основі цього можна розглядати роман “Маятник Фуко” крізь призму проблем інтерпретації й надінтерпретації, взявши за ключ до дешифрування тексту підказку автора. Адже, як зауважила науковець А. Усманова в монографії “Умберто Еко: парадокси інтерпретації”: “Якщо й існує константна проблема, що пов’язує в єдиний змістовий вузол філософські, семіотичні і літературні тексти У. Еко, то це, найбільш ймовірно, саме проблема інтерпретації – нескінченного процесу-події, що відбувається між “текстом” і його інтерпретатором ” [14, с. 10].

Описуючи події в романі „Маятник Фуко”, Умберто Еко сублімує свої теоретичні погляди в художний текст, розглядаючи проблему інтерпретації і показуючи, як відбувається процес дешифрування та які чинники на це впливають. Події в романі розгортаються навколо розкодування „таємничого послання”. Персонажі роману – троє працівників невеличкого видавництва в Мілані, Казобон, Бельбо і Діотеллеві, працюють над серією окультичних творів. До них потрапляють два тексти, один із яких зашифрований діаграмою, за попередньою гіпотезою на основі іншого, і засвідчує створення таємного товариства. У другому викладено завдання цього товариства. У тексті завдання, написаного французькою мовою, у деяких рядках окремі літери було замінено крапками.

Переклад цього тексту, після заповнення пропущених місць вірогідними за змістом словами, містив таке:

У (НІЧ) НА СВЯТОГО ІВАНА

36 (РОКІВ) П(ІСЛЯ) ВОЗУ З СІНОМ

6 НЕДОТОРКАНИХ (ПОСЛАНЬ) З ПЕЧАТЯМИ

Д(ЛЯ ЛИЦАРІВ У) БІЛИХ ПЛАЩАХ [ТАМПЛІЄРІВ]

R(ELAP)S(I) [ЄРЕТИКИ] З ПРОВЕНУ ДО (VAIN)JANCE [ПОМСТИ]

6 РАЗІВ ПО 6 У ШЕСТИ МІСЦЯХ

КОЖНОГО РАЗУ [ПО] 20 Р(ОКІВ СТАНОВИТЬ) 120 Р(ОКІВ)

ПЛАН ТАКИЙ:

НЕХАЙ ІДУТЬ У ЗАМОК ПЕРШІ

IT(ERUM) [ЗНОВУ ЧЕРЕЗ 120 РОКІВ] ХАЙ ДРУГІ ПРИЄДНАЮТЬСЯ ДО

ТИХ (ВІД) ХЛІБА

ЗНОВУ ДО СХОВАНКИ

ЗНОВУ ДО НАШОЇ ПАНІ ПОЗА РІКОЮ

ЗНОВУ ДО ДОМІВКИ ПОПЕЛІКАНІВ

ЗНОВУ ДО КАМЕНЯ

ТРИЧІ ПО 6 [666] ПЕРЕД СВЯТОМ ВЕЛИКОЇ БЛУДНИЦІ [3, с. 135].

Докладно описавши далі дешифрування тексту, яке роблять персонажі роману, Умберто Еко наголошує, наскільки важливим є контекст, у якому дешифрується повідомлення, наявність чи відсутність вказівок щодо того, яким кодом треба користуватися, проміжок часу між створенням і прочитанням повідомлення, і найважливіше – яким методом користується адресат при дешифруванні. Умберто Еко виокремлює два методи: „метод надмірного підозріння” та „метод ощадливості”. Важливими також є обставини комунікації. Комунікативна ситуація змінює зміст повідомлення, його функцію, інформативне навантаження.

Внутрішнім контекстом, у якому персонажі роману робили дешифрування, було їх зацікавлення окультизмом та його виявами в культурі минулих і сучасної їм епох. Один із них, Казобон, писав наукову роботу про тамплієрів, а персонаж, який приніс тексти до видавництва, стверджував, що вони стосуються саме тамплієрів та таємниць, з ними пов’язаних.^¹ Отже, дешифрування було скеровано в русло, яке призвело до наступної інтерпретації тексту:

Таємне послання датоване 1344 роком, оскільки в тексті зазначено: „У ніч на святого Івана, через тридцять шість років після возу з сіном”, а тамплієри, яким судилось продовжувати справу ордену, у вересні 1307 року втікають від арешту на возі з сіном. А якщо взяти до уваги те, як зазначають персонажі, що в ті часи роки рахували від одного Великодня до іншого, то кінець 1307 буде початком 1308. Якщо додати до цієї дати тридцять шість років, то отримаємо 1344 рік.

Далі в тексті мова йде про шість недоторканих печатей. У персонажів це асоціюється зі шкатулкою, запечатаною печатями, і яка, як засвідчує текст, призначена для Білих Плащів. Білі Плащі у їх трактуванні – це тамплієри. Доказом для персонажів служить ще те, що вони прочитують в тексті слово “relapsi” – єретики: “Тамплієри з Провену гордо несли своє звання “relаpsi”[3, с.137]. Тут слід зазначити, що в тексті були тільки перша і остання буква цього слова, інші букви персонажі, відповідно до своїх конотацій, додали самі.

Оскільки будь-яке повідомлення є деякою порожньою формою, якій можуть бути приписані найрізноманітніші значення, персонажі роману “Маятник Фуко” наповнють форму отриманого повідомлення таким змістом: “Має бути шість разів по шість лицарів у шести місцях – тридцять шість розділені на шість груп. Відтак говориться “кожного разу по двадцять”, і далі йде не виразне, подібне на “а” – тобто “аns”, років. Кожного разу по двадцять років помножити на шість, буде сто двадцять років. Якщо йти далі по тексту, знайдемо перелік шести місць, або шести завдань, які треба виконати. Йдеться про “ordonation”, тобто план, задум, який треба здійснити. І говориться, що перші мають іти в замок, другі – ще кудись, і так далі, аж до шостих” [3, c. 137]. Далі Казобон, Бельбо і Діотеллеві, обігруючи присутні в тексті числа, вирішують, що План має здійснитися 2000-го року.

Умберто Еко дуже докладно описує в романі цю дешифровку. Ми можемо простежити, як і чому вона набуває такого змісту. Бельбо, Казобон і Діотеллеві, будуючи ланцюг конотацій, виявляють надмірне підозріння до всього, що написане в повідомленні. Окрім цього, вони намагаються відшукати в ньому “одкровення”, керуючись переконанням, що знайдений ними текст обов’язково має містити в собі “Велику таємницю”. Така дешифровка є прикладом надінтерпетації. Адресати, отримавши “неоднозначне повідомлення”, надають йому такого змісту, застосовуючи інтерпретаційний критерій подібності – герменевтичну семіозу. “Цей критерій,– як пише Еко, – характеризується надмірною загальністю та еластичністю” [6, c. 650]. “Герменевтична семіоза прийняла за основу те, що подібне може впливати на подібне, виробивши цим критерій подібності. Дві речі іноді подібні з огляду на поведінку, іноді з огляду на вигляд, іноді з огляду на те, що в певному контексті виступають разом. Образ поняття чи істини, що виявляються за завісою подібності, будуть сприйматися як знак чергової аналогії. Щоразу, коли нам видається, що відкрито якусь подібність, вона буде вказувати на чергову подібність і виникне нескінчений ланцюг подібності. З цього виокремлюється ще одна засада герменевтичної семіози – “Якщо дві речі подібні, – одна може стати знаком іншої” [6, c. 651].

Семіотичний аналіз такого складного поняття як подібність допомагає виявити основні хиби герменевтичної семіози, а отже, основних вад багатьох творців інтерпретації. Герменевтична семіоза просувається задалеко в практиках підозріливості інтерпретації. Надмір здивування веде до переоцінення подібності, яку можна з’ясувати іншими способами. Це призводить до надінтерпретації.

Дешифруючи повідомлення, завдяки грі чисел, перетворенню конотацій в множинність інших конотацій, які в ланцюговому порядку вибудовують цю інтерпретацію повідомлення, персонажі роману “Маятник Фуко” вибудовують свою модель тексту. До того ж вони створюють новий код. За цим кодом вони вирішили переписати історію, створити “свою нову історію”, переробляючи хід минулих подій з урахуванням інформації, яку вони отримали в результаті дешифрування повідомлення.

Так у них визріває “План”: “Саме того вечора у наших головах набрав форму План, як бажання дати якусь форму безформному переживанню, перетворюючи у примарну реальність фантазію, яку хтось забажає здійснити” [3, c. 326].

Герої роману своєю інтерпретацією створюють Текст, взявши за основу історичні факти, обігруючи їх, інтерпретуючи всі події по-своєму. Окрім інформації “таємничого повідомлення”, яку вони долучають до створення Тексту, Казобон, Бельбо і Діотеллеві залучають до цього власну інтерпретацію інших текстів. Вони інтерпретують Біблію, Тору, Кабалу, політичні документи минулого, а також все, що їх оточує. Це могли бути як найдрібніші речі побуту, так і архітектура Парижу, оскільки План має здійнитися саме там, а основним елементом здійснення є маятник Фуко, який має показати „Пуп світу” і цим передати нащадкам тамплієрів абсолютну владу над світом.

Досліджуючи будь-який текст, персонажі всюди шукають подібності. Кожен факт набуває ваги, якщо пов’язати його з іншим фактом. Пов’язане міняє перспективу. Воно примушує їх думати, що все навколо, кожен голос не є тим, чим здається з першого погляду, а говорить про якусь таємницю. У всьому в них є один критерій: “Критерій простий – підозрювати, завжди підозрювати. Підтекст можна знайти всюди, навіть в знакові: “В’їзд заборонений”. На цій дорозі можна знайти Шлях” [3, c. 160].

У своїй праці “Надінтерпретація тексту” Еко пише: “Щоб прочитувати світ та тексти підозріливо, треба спершу опанувати якийсь нав’язливий метод. Підозріливість сама собою не є патологією… Переоцінення важливості доказів часто походить від схильності визнання значущими тих чинників, що впадають в очі, тоді як сам факт, що вони впадають в очі, має бути вказівкою, що їх можна пояснити значно ощадливіше” [3, c. 653]. Для Казобона, Бельбо і Діоталлеві психоза підозріливості стає основою їх інтерпретації світу. Тому для них так очевидно, для чого, наприклад, було збудовано Ейфелеву вежу – бо це антена, яка вловлює інформацію з усіх можливих герменевтичних приймачів, що встановлені в земну кору. Казобон переконаний, що автомобіль – це матеріальне вираження Кабали, а для Бельбо маятник Фуко – це символ таємничої істини, бо в мінливому світі він має статичну точку, і такі припущення нескінченні. Як висловився один з персонажів: “Потрапивши у стан підозріливості, вже не оминаєш жодного сліду. Після фантазування на тему провідного валу машини я набув схильності бачити в кожному предметі знаки одкровення” [3, c. 369].

На противагу “надінтерпретації” Умберто Еко вводить в дію ще один персонаж – Лію, дружину Казобона, яка інтерпретує те саме “таємниче послання”, але використовуючи метод, який Еко у своїх теоретичних працях називає “методом ощадливості”.

В перекладі Лії той самий текст має такий зміст:

На вулиці св. Івана.

36 су за віз із сіном.

Шість нових відрізів з печаттю

На вулицю Білих Плащів.

Троянди хрестоносців для jonchee:

шість букетів по шість у шість наступних місць

кожен по 20 деньє, що разом складає 120 деньє.

У такому порядку:

перші у Замок

стільки ж других до Порт-о-Пен

стільки ж для Церкви Сховища

стільки ж для Церкви Богоматері за рікою,

стільки ж до колишнього житла катарів

стільки ж на вулицю Круглого Каменя.

І три букети по шість напередодні свята на вулицю повій

Її дешифровка містила інформацію про те, що це записка купця, у якій він записав, скільки грошей взяв за віз із сіном, а також про те, куди і скільки йому треба відправити букетів з троянд та яку суму він за це отримає.

Переклад та дешифровка Лії набули такого змісту тому, що вона взяла за контекст, в якому було складено повідомлення, туристичний путівник до нарису історії міста Провен, оскільки текст був знайдений саме в цьому місці.

Лія пояснює свою інтерпретацію тим, що, як описує туристичний путівник, Провен був ярмарковим центром. Готель, у якому збирались купці, розміщений на вулиці святого Івана. Тому не “в ніч святого Івана”, як читали головні персонажі, а “на вулиці святого Івана”. У Провені, як пояснює Лія, торгували всім, зокрема добре йшли відрізи тканини, кожен з яких мав гарантійне тавро, так звану печать, і саме цим треба пояснювати появу в тесті слова “печать”. Другим товаром, яким славився Провен, були троянди. Отже, це слово означає в тексті звичайні троянди, а не “Символ тамплієрів”. Усі інші слова, наприклад, як “Білі Плащі”, “Катари”, “Круглий Камінь”, які персонажі інтерпретували як “тамплієри”, та інші “слова одкровення”, Лія пояснює як назви вулиць міста Провен. На підтвердження вона наводить дані про це, записані в туристичному путівнику.

Окрім цього, Лія доводить, що документ не датовано 1344 роком, бо правильним є прочитання “36 су за віз із сіном”, а не “36 років після возу з сіном”, оскільки літера “р” з апострофом означала post – після, а без апострофа, як вона була написана в тексті, означала “pro” – “за”.

Аргументовано заперечує Лія й інші трактування цього тексту, які робили Бельбо, Казобон та Діоталлеві. Усі “міфічні” числа, як розуміли їх вони, є всього-на-всього позначенням грошових одиниць.

Дешифровка Лії підтверджує слова Умберто Еко: “Я впевнений, що існують певні критерії “ощадливості”, на підставі яких певні гіпотези виглядають правильнішими, ніж інші. Щоб увірогіднити свою гіпотезу, адресат мусить прийняти деякі вступні гіпотези стосовно відправника та історичного періоду, в якому виник текст” [5, с. 649].

Не можна заперечити, що людина мислить категоріями подібності, з певного погляду, все є відношенням часового та просторового сусідства або подібності з усім іншим. Однак, як зауважує Еко, відмінність між здоровою та параноїдальною інтерпретаціями полягає в тому, що відношення між двома словами в реченні, які написані поряд, мінімальне і на його основі не можна робити висновок про максимальні наслідки: “Параноїком є не та особа, яка зауважила, що з якихось дивних причин слова з’явились в тому самому контексті. Параноїк – це особа, яка починає розбирати таємничі мотиви, що схилили нас розташувати ці слова поряд. Параноїк бачить в цьому прикладі таємницю, на яку натякають” [6, с. 652].

Кульмінація роману “Маятник Фуко” та розв’язка подій наголошують шкідливість надінтерпретації. Створений головними персонажами текст “Плану” став причиною трагічних наслідків. Зінтерпретований іншими персонажами роману, він спричинився до обставин, через які помирають Діоталлеві та Бельбо. Останнього інтерпретатори тексту “Плану” – послідовники ідей тамплієрів та розенкройцерів, представники різних сект та таємних товариств, зібравшись в ніч здійснення видуманого “Плану”, повісили на линві маятника в Паризькому Консерваторії. Ставши свідком цих подій, останній з трьох головних героїв Казобон втікає від переслідувань “втаємничених”. У кінці роману він поринає в роздуми, і доходить до висновку, що таємницею тексту є його порожнеча. Бо, як стверджує Умберто Еко, текст, коли його відокремити від оповідача та від різних обставин, у яких його розповідають, ширяє в потенційно нескінченному, порожньому просторі можливих інтерпретацій. Але в цьому випадку адресат повинен спиратися на попередньо усталені конвенційні інтерпретації. Адресат може відчувати в інформації прихований другий сенс, що спирається на особистий код, дійсний лише для цього тексту. Тому він повинен висунути гіпотези та увірогіднити їх, попередньо прийнявши вступні гіпотези щодо відправника та контексту, в якому створено текст. Інтерпретатор не може стверджувати, що повідомлення може означати все. Воно може мати багато значень, але існують значення, заперечувати які неможливо. Тому навіть найрадикальніша теорія, зорієнтована на читача, не може уникнути такого обмеження.

____________________

Антологія світової літературної критичної думки XX ст. Слово. Знак. Дискурс / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – 663 с.
Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. – Москва: Прогресс, 1989. – 569 с.
Еко У. Маятник Фуко – Львів: Літопис, 1998. – 752 с.
Еко У. Відкритий твір // Антологія світової літературної критичної думки XX ст. – Львів: Літопис, 1996. – С. 463-471.
Еко У. Інтерпретація та історія // Еко У. Маятник Фуко. – Львів: Літопис, 1996. – С. 637-650.
Еко У. Надінтерпретація тексту // Еко У. Маятник Фуко. – Львів: Літопис, 1996. – С. 650-664.
Еко У. Поміж автором і текстом // Еко У. Маятник Фуко. – Львів: Літопис, 1996. – С. 664-678.
Еко У. Репліка // Еко У. Маятник Фуко. – Львів: Літопис, 1996. – С. 711-718.
Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. – Санкт-Петербург: Петрополис, 1998 – 432 с.
Эко У. Постмодернизм, ирония, удовольствие. – Называть вещи своими именами. – Москва, 1986. – 227 с.
Эко У. Заметки на полях „Имени розы” // Иностранная литература, 1999. – № 3. – С. 91-104.
Куллер Дж. На захист надінтерпретації // Еко У. Маятник Фуко. – Львів: Літопис, 1996. – С. 692 - 710.
Рорті Р. Кар’єра прагматика // Еко У. Маятник Фуко. – Львів: Літопис, 1996. – С. 679-692.
Усманова А. Умберто Эко: парадоксы интерпретации. Минск : Пропилеи, 2000. – 200 с.
Master of Semiotic Thrillers. By Erica E. Goode US News & World Report. – 1989. – November, 11.
Scholar-novelist Umberto Eco takes readers to another era // The Seattle Times Company. – 1996. –Dec. 5

Problems of Interpretation and Overinterpretation in Umberto Есо’s Novel „Fouke Pendulum”

Halyna Matiyiv

Ivan Franko National University of Lviv

Universytets’ka st., 1, 79000, Lviv

In the paper Umberto Eco’s novel „Fouke Pendulum” is under the analysis through the prism of the author’s scientific ideas. The problems of both the Interpretation and Overinterpretation are researched as well as the factors which influence upon them. On the example of the novel text we demonstrated the process of decoding of a message and two methods of its interpretation, namely overinterpretation method and “economical” one. The drawbacks of overinterpretation are proved in comparison of them.

Key words: text, context, code, message, addressee, decoding, interpretation, overinterpretation, author’s intention, reader’s intention.

Стаття надійшла до редколегії 19.04.2003

Прийнята до друку 15.05.2003

Blog

Н-ту серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 121-128 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 121-128 автор текст читач

Содержание

Tetiana Morozova