Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації

Вид материала

Документы

Содержание Медийное образование как инструмент формирования национальной информационной культуры Історико-культурологічний аспект розвитку української мови Сучасні проблеми глобалізації культури і освіти Наукові співтовариства української гуманітарної науки першої третини хх століття

Подобный материал:

• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.

МЕДИЙНОЕ ОБРАЗОВАНИЕ КАК ИНСТРУМЕНТ ФОРМИРОВАНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИНФОРМАЦИОННОЙ КУЛЬТУРЫ

Медийное образование рассматривается как один из способов формирования национальной информационной культуры, социальной интеграции, развития личности и становления гражданского общества. СМИ играют значительную роль в современном обществе, поэтому разностороннее совершенствование СМИ являются составной частью образования современного гражданина. Медиаобразование − относительно новое направление в педагогике, помогающее молодому поколению изучить законы функционирования СМИ, и, как следствие, сформировать «психопротектор», защищающий от негативного информационного воздействия со стороны масс-медиа [1, с. 45].

Перспективы развития медиаобразования в Украине в обозримом будущем заключаются в преодолении деструктивных ориентаций в информационной культуре и в приобщении молодежи к духовным, этническим, этнокультурным и эстетическим ценностям, проведении патриотического и гражданского воспитания. в сфере. Актуальность исследований потенциала медиаобразования в указанной сфере не вызывает сомнений, поскольку деструктивное информационное воздействие масс-медиа на сознание и поведение людей является чрезвычайно серьезной нравственной, политической, экономической, социально-психологической и философской проблемой, которая касается не только Украины, но и многих стран мира.

Сегодня мы становимся свидетелями разрушения национальных и духовных ценностей в результате целенаправленной и тонко продуманной информационной агрессии, безнравственного использования политических технологий, изобилия антисоциальной рекламы, стремительного распространения тоталитарных сект и деструктивных культов, в т.ч. и террористической направленности. Миллионы людей практически не защищены от скрытого внедрения в духовный мир чуждых отечественной культуре идеалов и псевдонравственных ценностей, от манипуляций сознанием и поведением. И, что особенно тревожно, больше всего подвергается «обработке» агрессивной, недоброкачественной информацией современная молодежь, в сознание которой внедряются враждебность к ближним, культурным и национальным ценностям, государственным и общественным интересам. Низкопробные развлекательные материалы, кинобоевики, подталкивающие на сомнительные подвиги, навязчивая и подчас безнравственная реклама подрывают духовное и интеллектуальное здоровье народа, содействуют распространению алкоголизма и наркомании, насилию и преступности [2, с.87].

В условиях постиндустриального развития, открытости форм и технических возможностей социальных коммуникаций «вторжение» в ментальные структуры сознания может осуществляться преднамеренно. Поэтому важнейшая задача современного образования заключается в том, чтобы формировать у человека устойчивые мировоззренческие структуры, отличающиеся относительной инвариантностью и выступающие нормативными и культурно-ценностными критериями отбора и усвоения информации.

В современных трактовках медиаобразования приоритет делается на формирование у аудитории СМИ способности к критическому осмысленному усвоению медийного содержания, основанной на знаниях о сущности, специфике и целях массовых коммуникаций.

Таким образом, главными задачами медийного образования являются:

1. Формирование, развитие молодого поколения к жизни в информационном обществе.

2. Выработка способности критически воспринимать поступающую по каналам СМИ информацию, анализировать последствия её воздействия на психику.

3. Обучение основам психологической защиты от деструктивного влияния масс-медиа, формирование «иммунитета» к манипулятивным атакам со стороны СМИ [1, с.105].

Достижение поставленных задач, в свою очередь, должно привести не только к сокращению возможностей для манипулирования аудиторией читателей, радиослушателей и телезрителей, но и к более чёткому осознанию и выражению общественностью своих интересов и прав в отношении СМИ. Медиаобразование призвано не только вырабатывать у публики информационную культуру критического осмысления медийного содержания, но и развивать социальную активность граждан в их отношениях со средствами массовой информации, что является важной составной частью усилий по формированию активного общественного мнения и дееспособного гражданского общества в государстве.

В формировании и развитии новой информационной культуры украинцев должны участвовать не только институты формального образования, но и общественные структуры, средства массовой информации, располагающие большим потенциалом распространения знаний.

В частности, особая область журналистики (медиакритика) призвана органично дополнять усилия образовательных и просветительских институтов в формировании общественной культуры, рационально-критического анализа и адекватного восприятия содержания СМИ, развитии гражданской активности по отношению к печатной и электронной прессе [3, с.28].

Одной из актуальных задач формирования национальной информационной культуры молодежи является преодоление сугубо потребительского её отношения к СМИ, формирующегося в условиях информационного рынка. Медийное образование в сочетании с демократической, гуманистически ориентированной медиакритикой способно сыграть существенную роль в постепенном изменении сложившегося среди массовой аудитории коммуникационного опыта, основанного на пассивном потреблении информации медийного содержания. Восприятие аудиторией медиатекстов непосредственно зависит от способности реципиентов к активному творческому освоению содержания СМИ, к его логической переработке. Потребление информации медийного содержания, лишённое активного интеллектуально-творческого начала, существенно сужает познавательные возможности медийной аудитории, обедняет её восприятие. В конечном счете, Медийное образование призвано увеличить число людей, способных оказывать реальное влияние на средства массовой информации, активно и творчески участвовать в информационной деятельности в качестве её субъектов.

Для образовательных учреждений и библиотек нашей страны особое значение приобретает организация информационного образования и повышение информационной культуры личности. При этом формирование информационной культуры, как в образовательном учреждении, так и в библиотеке должно быть специально организованным, целенаправленным процессом, предполагающим проведение обучения различных категорий пользователей специальным информационным знаниям и умениям.

Таким образом, на современную систему образования возлагается еще одна важная миссия: воспитание активных и информированных граждан, формирование новой общественной культуры общения со СМИ, которая соответствовала бы современности и способствовала органичному вхождению людей в информационное общество.

Бесспорно, проблема медийного образования должна решаться на государственном уровне – на уровне Министерства образования и науки Украины, а специалисты Украинской Академии образования, Ассоциации кинообразования и медиапедагогики, Министерства культуры, Союза кинематографистов могут помочь в разработке основополагающих документов [4, с.65].

Только в этом случае можно будет реально увидеть результаты деятельности вузов, которые готовят медиапедагогов, и плоды школ, которые смогут реализовать через этих специалистов идеи медиаобразования, сформировать у подростков знания и навыки необходимые в этом непростом и информационно перенасыщенном мире.


ЛИТЕРАТУРА

1. Толстиков А.К. Медиаобразование: история, теория, методика. К., 2005. - 370 с.

2. Никонов Н.А. За и против. Кино и школа. М., 2007. - 187 с.

3. Корконосенко С.Г. Преподаём журналистику:

профессиональное и массовое медиаобразование К., 2009. – 135 с.

4. Фёдоров В.А. Медиаобразование будущих педагогов, 2008г.


Шликова Анна Андріївна

Рудакова Юлія Сергіївна

Дідик Володимир Володимирович

Донецький інститут МАУП, м. Донецьк


ІСТОРИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ


Українська мова - найголовніша цінність нашого народу. З століття в століття вона розвивалася, не дивлячись на тяжкий гніт країн-сусідів. Перебуваючи під тиском панівної еліти наш народ вистояв і зберіг свою мову [1, с. 15].

Проте на теперішній час наша культура перебуває в стані кризи. За кордон на постійне проживання виїжджають тисячі кращих фахівців, відчутний дефіцит нових підручників [1, с. 199].

Незважаючи на все, наша мова невпинно розвивається, збагачується новими перлинами, цвіте поміж інших мов, розвивається українська література, яка своїми здобутками збагатила скарбницю культури [2, с. 202].

Незважаючи на репресивний тиск останніх років щодо представників інтелігенції, наша мова і культура розвивається [8, с. 22].

Культура і мова розглядаються як один з головних чинників національного відродження, збереження національної самобутності українців, представників національних меншин, що населяють нашу Україну [2, с. 332].

В умовах національного відродження розширюється тематичний діапазон літературно-мистецьких творів, урізноманітнюються їхні стильові форми [9, с. 302].

Постійною потребою в умовах великої держави стало виникнення писем­ної мови [4, с. 258].

Історія живе в нашій мові, в пісні, слово нам доносить з глибини віків пристрасті, радості, сподіванки й горе наших предків [6, с. 120].

Історія української мови вивчається в нерозривному зв’язку з історією народу, яка є носієм цієї мови, її творцем Періодизація української літературної мови тісно пов’язана з історією українського народу [5, с. 58].

Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалась до народної, хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства [7, с. 72].

До пам’яток письменства належить ділова документація, художня література, культурно-релігійна проповідь, світська поезія [4, с. 69].

Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності [3, с. 193].

Є тенденція вживати іншомовні терміни і в офіційно-діловому стилі, і в публіцистиці, і в художній літературі. Та все ж основною сферою застосування термінологічної лексики є науковий стиль української мови [1, с. 307].

Аналізуючи сучасні тенденції розвитку мови, ми не можемо не виділити зміни, які відбуваються в її лексичному складі. Це так звані «сленги» або «арго» [2, с. 101].

Термін «сленг» в українську мову прийшов з англійської (slang – жаргон) - жаргонні слова або вирази в англійській усній мові, характерні для людей певних професій або соціальних прошарків [3, с. 10].

Термін «арго» прийшов із французької мови (argot - жаргон) - мова якоїсь вузької соціальної чи професійної групи, не зовсім зрозуміла для сторонніх [3, с. 12].

Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей [9, с. 36].

Українська мова своєю красою і багатством давно привертала увагу вчених. Сучасна українська літературна мова виконує різноманітні суспільні функції - комунікативну, естетичну [5, с. 303].

Пізнаючи мову, ми пізнаємо світ, навколишнє середовище, Українська мова дає нам можливість пізнати світ очима українця, українського народу [5, с. 304].

Закон «Про мову» 1989 року, який проголосив українську мову державною, та Конституція України 1996 року, що юридично закріпила цей статус, поширили коло тих, хто користується українською мовою. Ідеться про державних діячів, спеціалістів різних сфер і галузей [6, с. 207].

Кожний народ, держава дбають про престиж своєї мови - її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні [4, с. 110].


ЛІТЕРАТУРА

1. Вєлехова Н.О. Укрощення мови. - К.: 2001. - 422 с.
   
2. Житецький П.М. Напис літературної історії української мови. - Львів.: 2001. - 298 с.
   
3. Кадомцева Л.Я. Українознавство. - Львів.: 2002. - 322 с.
   
4. Мовчан П.В. Мова - явище космічне. - К.: 2002. - 231 с.
   
5. Огієнко І.Д., Кононенко П.П. Українознавство. - К.: 2003. - 346с.
   
6. Пономаренко А.Ю. Історія української літературної мови. - К.: 2004. - 565 с.
   
7. Теленкова М.П. Українознавство. – Дн.: 2005. - 469 с.
   
8. Шахматов О.А., Кримський А.О Нариси з історії української мови. – К.: 2004. - 298 с.
   
9. Шевчук В.Д. Українознавство. - К.: 2000. - 438 с.
   

Чирчик Сергій Васильович

Мистецький інститут художнього моделювання та дизайну ім. С. Далі


СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ КУЛЬТУРИ І ОСВІТИ


Існуючі соціальні перетворення і суспільно-політичні конфлікти останнього часу наклали відбиток і на розвиток культури в нашій державі. В той же час в зв’язку з різкою інтенсифікацією розвитку сучасного світу, що зумовлена в першу чергу, трансформацією інформаційних технологій, в розвитку культури прослідковується відстоювання цивілізаційного прогресу від науково-технічного. Цивілізаційний прогрес підпорядковується іншим закономірностям, що пов’язані не з відмиранням всього традиційного, а з його культивуванням. В зв’язку з цим потребує вивчення проблема гармонізації сучасних і традиційних форм культури. Одним з варіантів вирішення даної проблеми може стати глобалізація культури, в розумінні єдності багатогранних культурних форм (традицій, образів) в рамках єдиного універсального культурного простору. Але слід зазначити, що під терміном глобалізація культури часто розуміють і сприймають не організацію єдності багатогранних культурних форм і цінностей, що забезпечується їх взаємодією, а як уніфікацію культурних моделей за західним зразком. У цих умовах важливо визначити місце і роль України в світі, що трансформується, сформувати стратегічні принципи політики нашої держави у відповідність сучасній реальності.

Що стосується вивчення поняття інформаційного простору, то в аналізі поняття «інформаційна революція» сформувались два основних підходи. З точки зору першого - «інформаційною революцією» можна назвати тільки останню науково-технічну революцію, що напряму пов’язана з інформатизацією всього суспільства, в основі якої лежать інформаційні технології. Другий підхід, наголошує, що в своєму розвитку людство пережило декілька інформаційних революцій, що пов’язані зі зміною способів передачі інформації.

У сучасному світі ідея єдності людства проявляється в такій стратегічній тенденції, як глобалізація. В літературі почали розрізняти глобалізацію, з одного боку, як об’єктивне явище, що обумовлено, в першу чергу технологічною революцією у сфері інформатики і телекомунікацій, завдяки чому формується глобальна інформаційна культура, з іншої, як політики неоліберального глобалізму, яка дозволяє передовим державам направляти цей процес, передусім, у власних інтересах.

Процеси глобалізації дослідженні ще безумовно недостатньо, але є великі резерви у дослідженні цієї багатогранної проблеми. Вони пов’язані з усією сукупністю питань, що можуть виникати на кожному етапі її становлення.

Підводячи підсумки можна відзначити, що в рамках осмислення сутності людини і культури в новому інформаційно-технічному світі сформувалися дві протилежні точки зору. Одні стверджують, що в сучасній цивілізації спостерігається криза людини і культури, що пов’язано з особливим характером сучасного типу цивілізації, з тим, що для її існування і розвитку домінуюче значення мають техніка і інформація. Представники іншої точки зору, навпаки стверджують, що нові інформаційно-технологічні умови існування відкривають перед людиною унікальні можливості для культурного і духовного росту, що є умовою подолання культурної кризи.

В цих умовах вища освіта призначена стати тим соціальним інститутом, що найбільш жваво реагує на усі суспільні зміни. Ми не безпідставно вважаємо, що саме у процесі глобалізації освіти найбільш індивідуально і динамічно заломлюються несумісні тенденції у глобалізації культури, що вимагають спеціального дослідження. Глобалізація освіти передбачає не тільки критику традиційно існуючій системи освіти, що не завжди враховує актуальні потреби майбутнього, але і створення нової концепції змісту освіти, що обґрунтовує радикальні зміни в системі освіти, особливо вищої. Сучасна освіта в Україні повинна не тільки давати знання, що накопичені в минулому, але і осмислювати вузлові духовно - моральні проблеми сучасності, що виникають в умовах соціокультурної глобалізації.


Церковняк-Городецька Олеся Георгіївна

Міжнародна школа україністики НАН України, м.Київ


НАУКОВІ СПІВТОВАРИСТВА УКРАЇНСЬКОЇ ГУМАНІТАРНОЇ НАУКИ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ


Українознавство як інтегрована система знань про українців та Україну здобуло легітимні підстави розвитку тільки в перебігу державотворчих процесів доби Української революції 1917 – 1920 рр. Національно-державне пробудження надало суттєвого імпульсу піднесенню українознавчої науки в першому десятиріччі радянської влади, яка намагалася використати його у своїх ідеологічних цілях. В умовах так званої політики українізації розгорнулися прагнення розвивати українознавство як потужний засіб збереження національної свідомості українського народу, його ідентичності. Провідником цього процесу була київська школа М. Грушевського, яка особливо активізувала свою діяльність після його приїзду з еміграції 1924 р. Лідером наукового українознавства в УРСР упродовж десяти років залишався М. Грушевський, навколо якого сформувався потужний українознавчий центр з цілою низкою дослідницьких осередків. Їхній діяльності присвячено чимало досліджень, хоча автори здебільшого обмежуються діяльністю історичних установ під керівництвом М. Грушевського, не виокремлюючи українознавчі дослідження.

Як відомо, його було обрано академіком ВУАН ще до приїзду в Україну, а в березні 1924 р. він вже зробив доповідь на спільному зібранні ВУАН та Українського наукового товариства з питань методології українознавчих досліджень і запропонував перевести Український соціологічний інститут з Відня до Києва. Саме в цьому інституті М.Грушевський оприлюднив курс генетичної соціології і прагнув її методи впровадити в українознавство, щоб підняти його до європейського рівня. Основним методологічним орієнтиром стало відтворення цілісності історії людини і суспільства в усіх соціальних вимірах. Питання вивчення українського буття як основного інституту соціальної дійсності потребувало вивчення соціальної структури суспільства. На думку М. Грушевського, варто було досліджувати багатовекторність суспільства в його взаємозв'язку з політичними, економічними, культурними, релігійними, фольклорними, етнографічними, психологічними та іншими чинниками. Особливого значення він надавав дослідженню психології народного життя, її залежності від соціальних явищ.

Ці методи соціологічного обґрунтування історії лягли в основу діяльності історичних установ, очолюваних М. Грушевським, які стали ядром наукового українознавства. І. Колесник підкреслює, що 1920-ті р. – «золота доба» української історичної науки, яка досягла світового рівня, перетворилася на складову національної свідомості та націєтворчого процесу. Правничі, економічні складові тільки окреслювали свою методологію, виробляли самостійний шлях розвитку. У цьому полягали певні складнощі створення довершеного інтегрованого знання про Україну та українців. З-поміж них і відсутність української наукової термінології – юридичної, політичної, філософської та ін. І. Лисяк-Рудницький зазначав, що мало не до «революції 1917 р. панувало навіть в «українофільських» колах переконання, що українська мова придатна хіба що для ліричної поезії «або для п’єс з народного побуту, або для брошурок популяризаційного змісту, але не для поважної наукової чи публіцистичної продукції». Зрозуміло, що за короткий період, коли увага зосереджувалася на створенні науково-популярної літератури, це питання залишалося невирішеним. Воно ускладнювалося економічними труднощами, породженими політикою більшовиків, її великодержавницькою і репресивною спрямованістю.

Основними ланками українознавства були історична секція ВУАН і кафедра історії українського народу, які очолював М. Грушевський. Він водночас керував низкою наукових комісій, серед яких були: культурно-історична, української пісенності, археографічна; порайонні комісії: історії Києва і Правобережної України, Лівобережної України, Південної України, Західної України; комісія старої історії України та комісія новітньої історії України, а також тематичні комісії з дослідження нової української історіографії, історії козаччини, історії освіти, бібліографії, історії України. До цих структур належала також історико-економічна підсекція та українсько-молдавська комісія.

Новаторський тон українознавчим дослідженням задавала науково-дослідна кафедра історії України, створена в Києві 1924 р. Вона також зосередилася на вирішенні актуальних проблем, що стояли перед історичним компонентом українознавства. Це зумовило структурний поділ на секції: соціологічного обґрунтування історії та методології ( О. Гермайзе), соціально-економічної і політичної історії (О. Грушевський), історико-культурної з підрозділами матеріальної та духовної культури (керівник М. Грушевський). Варто зазначити, що вперше питання теоретичного і методологічного характеру було виокремлено в самостійну структуру. Кафедра поєднувала науково-дослідну роботу з навчальною, разом з підготовкою аспірантів. Як зазначав О. Оглоблин, головне завдання кафедра вбачала в підготовці нових кадрів українських істориків через теоретичне навчання і залучення до реальних досліджень [235]. За п'ять років існування (1924 – 1930 рр.) кафедра з участю аспірантів видала три томи «Студій з історії України» та кілька монографій, переважно з української історії ХVІІ – ХІХ століть.

Підвищення наукового рейтингу українознавства, його доказової бази безпосередньо пов'язано з ім’ям М. Грушевського. Саме він сконцентрував наукові сили на пошук, систематизацію, публікацію нового джерельного матеріалу, опрацювання малодосліджених або й зовсім недосліджених тем, популяризацію знань серед української та європейської громадськості. Характерними ознаками всіх видів діяльності були ґрунтовність, всебічність, охоплення різних пластів українського буття на основі соціологічного підходу, порівняння різних періодів українського історичного процесу, а також взаємозв’язок із новітніми досягненнями європейської науки та відданість ідеї національного відродження.

Варто зазначити, що робота в Археографічній комісії була доброю методологічною школою для молодих дослідників О. Андріяшева, О.Барановича, С. Глушка, М. Корниловича, П. Клименка, Д. Кравцова, П.Курінного, С. Маслова, П. Попова, С. Порфир’єва, Ф. Савченка, М. Ткаченка, С. Шамрая, І. Щітківського, В. Юркевича та ін. Спільна праця молодшого і старшого поколінь слугувала набуттю науково-практичних навичок молодими українознавцями. Досвід методичної, дослідницької праці М. Грушевського, О.Гермайзе, В. Данилевича, І. Житецького, М. Василенка, В. Кордта, В.Щербини, О. Малиновського, В. Перетца, В. Романовського, К.Студинського, Є. Тимченка, В. Харламповича та інших був зразком для українознавства 20-х і наступних років ХХ ст. Ці особистості визначали не лише наукове обличчя української науки, а й національне, сприяли поступу українознавства в непростій політичній атмосфері загалом.

 Загальне піднесення українознавчих досліджень дало поштовх економічним студіям, передусім, з боку історико-економічної підсекції історичної секції при ВУАН, увага якої здебільшого зосереджувалася на регіональній проблематиці. Тут варто наголосити, що реґіоналізм, як його трактував М. Грушевський, не суперечив соборності, а навпаки, підсилював її. Не було випадковим і розширення регіональної проблематики, зокрема південноукраїнської. Ще в першому томі «Історії української літератури» М.Грушевський виокремив значення цієї частини України у чорноморсько дунайську добу, наголосив на особливостях української колонізації ХVІ – ХІХ ст., своєрідності життя запорозького козацтва, на феномені чумацтва.

Установка більшовицької влади на перетворення українознавства в знаряддя ідеологізації мас, на перетворення його в радянське краєзнавство загальмувала реалізацію планів і проектів школи М. Грушевського.
 Варто наголосити, що вся науково-дослідна праця базувалася на історичній схемі М. Грушевського, презентуючи самобутність, безперервність, наступність та соборність українського буття. Молоді науковці прослуховували лекції досвідчених вчених – М. Грушевського, П. Тутковського, О. Грушевського, О.Гермайзе, В. Щербини, П. Клименка, В. Данилевича та інших з методології історії, соціологічного обґрунтування історії, архівознавства, джерелознавства, археології, історії України, економіки, а також брали участь у семінарських заняттях, у відзначенні ювілеїв М. Костомарова, М. Максимовича, О.Лазаревського, І. Франка та ін. З-поміж перших аспірантів, які стали складовою київської школи М. Грушевського і займалися українознавчою проблематикою, були: К. Антипович (працював над історією міст першої половини ХІХ ст.); О. Баранович (підготував працю з історії маєтків Волині ХVІІІ ст., працював над монографіями «Залюднення України перед Хмельниччиною» та «Волинське воєводство»); П. Глядківський (досліджував українську етнологію та фольклор); С. Глушко (студіював селянські рухи на Чернігівщині на початку ХХ ст.).; В.Єфимовський (описував документи ХУІІ ст. Чернігівських архівів); В.Камінський – (вивчав  історію промисловості України ХІХ ст.); В.Ігнатієнко (працював над темою «Наука про державу в марксівській соціології»); М. Карачківський (студіював історію Поділля); П.Кияниця (свої наукові інтереси зосередив на постаті І. Франка); К. Кравченко (вивчав історико-економічну проблематику України 1-ї половини ХІХ ст.); Д.Кравцов (досліджував постать І. Мазепи та історію Запоріжжя ХVІІ ст.); О.Окиншевич (досліджував історію українського права); О. Степанишина (займалася історико-економічною проблематикою); М. Ткаченко (студіював Рум’янцевський опис, а також історію селянства Лівобережної України ХVІІ-ХVІІІ ст.); С. Шамрай (звертався до історії Київської козаччини 1855 р.); В.Юркевич (цікавився пограничними українсько-польськими стосунками ХVІІІ ст., питаннями української еміграції на схід та заселенням Слобожанщини за Б.Хмельницького) та ін. [217, 164].

Сам перелік проблем та імен їхніх дослідників свідчить про широкі масштаби українознавчих студій, які розгорнулися після повернення з еміграції М. Грушевського, К. Грушевської та ін. Однак, цим проектам не судилося втілитися в життя, оскільки з кінця 20-х рр. почалося згортання політики «українізації», масового характеру набули репресії щодо української інтелігенції (судові процеси у справах «Київського центру», «Спілки визволення України», «Українського національного центру» та ін.). Самого М. Грушевського було ізольовано від української науки через депортацію до Москви, а 1934 р. за загадкових обставин його не стало. Отже, повернення з еміграції М. Грушевського та інших українських інтелектуалів, залучення їх до активної науково-дослідної роботи в системі ВУАН та установ освіти сприяло формуванню нових осередків українознавства, зосередженню їхніх зусиль на дослідженні вузлових проблем історії і культури України, інтеграції історичних, етнографічних, правових, економічних, лінгвістичних та інших знань про етногенез українського народу, самобутність його мови, традицій, звичаїв, про національно-визвольні змагання за незалежність і власну державність.

Головний здобуток цих років – утвердження наукових засад українознавства: опрацювання нових методів пізнання, передусім соціологічних, формування документальної бази українознавчих досліджень та оприлюднення джерел, створення організаційної структури науково-дослідних установ та їхніх друкованих органів, підготовку молодої генерації науковців. Наукова концепція українознавства органічно поєднувала розвиток знань про Україну та українців з відродженням національних традицій і засвоєнням європейських цінностей. Реалізація цієї концепції зіткнулася з шаленим спротивом антиукраїнських сил і була зупинена сталінським режимом, масовими репресіями та голодомором.

Однак творчі здобутки українознавців 1920-х рр., українознавча спадщина М. Грушевського та його учнів, набутий досвід організації наукової роботи не втратили свого значення і за сучасних умов.


ДЛЯ ЗАМЕТОК


наукове видання


українською та російською мовами


УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ТА МЕНТАЛЬНІСТЬ: САМОБУТНІСТЬ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ


Матеріали Всеукраїнської

науково-практичної конференції

12-14 лютого 2010 р.

м. Сімферополь-Ялта


Здане в набір 9 лютого 2010 року

Підписано до друку 10 лютого 2010 р.


Формат 60х90/16.

Умовн. друк. аркушів 5,9.

Папір офсетний. Тип друку різограф.

Тираж 100 екз.