Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації

Вид материала

Документы

Содержание Феномен козацтва в історії українського державотворення Роль і завдання вищої школи у формуванні мовної культури сучасного фахівця КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ хабарництва Мульткультуральний аспект в контесті формування національної ідентичності Устим кармалюк – виразник інтересів українського народу (на матеріалі роману м.старицького «разбойник кармелюк») Сакрально-фольклорные коды православно-славянской цивилизации Козацька педагогічна культура у часовому вимірі Мета повідомлення

Подобный материал:

• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.

ФЕНОМЕН КОЗАЦТВА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ


Важко назвати іншу тему з історії України, що викликала б такий великий інтерес, як історія запорозького козацтва. Йому присвячені численні наукові і популярні, історичні і літературні праці, твори образотворчого мистецтва, драматургії, музики, усної народної творчості.

Козацтво – унікальне явище у всій світовій історії, найяскравіший спалах в історії України, доба найбільшого напруження сил нашого народу, коли проявились світлі й темні сторони української національної вдачі, тому інтерес до нього завжди був і залишається не лише серед істориків, а й серед усього суспільства.

Перша письмова згадка про Запорозьку Січ з’явилася в 1551 р. у працях польського історика Мартина Бєльського (1495-1575 рр.). У своїй “Всесвітній хроніці” він повідомляв, що у першій половині ХVІ ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами [4].

Перші магнати, що організували козаків, були православними не окатоличеними українцями, до них належав Дмитро (Байда) Вишневецький, канівський староста. В його сповненому пригод, овіяному славою легендарному житті важко відділити правду від вимислу. Проте, достовірно відомо, що у 1553-1554 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на відділеному, стратегічно розташованому за дніпровськими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва [1]. Козацтво виникло як результат історичних умов, в яких проживав український народ на рубежі ХV-ХVІ ст. Воно було керуючою і репрезентуючою українською верствою у ХVІ-ХVІІ ст. З кінця ХVІ ст. козацтво стає національним класом, а протягом усього ХVІІ ст. – представницьким класом нації в її боротьбі за існування.

Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства, і в будь-який момент, при бажанні, він міг покинути його [11]. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати за межами Січі.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави [7]. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності.

В Січі функціонувало власне козацьке право, яке було не писаним законом, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”. Це пояснюється по-перше: відсутністю традиції, оскільки козаки мали порівняно коротку історію; по-друге: перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; по-третє: побоюванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи [2], [3].

У великий пошані у козаків було побратимство, кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони обмінювались натільними хрестами, а все інше майно у них було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю, в боях билися поруч й рятували один одного, або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили, воно було однією з таємних причин їх непереможності.

Козацьке суспільство виросло на двох великих протилежних засадах, які органічно з’єдналися в одне ціле – духу свободи та духу релігії. Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козаків, а є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: “У Бога віруєш?” Саме православ’я значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план [10].

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебні. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини витягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо. У 1755 р. запорозький кіш придбав срібне панікадило вагою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було величезною сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.) [6].

Особливо прихильність козаків до православ’я виявилася у боротьбі проти окатоличення та іудейського руху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ’ям і козацтвом існував глибинний зв’язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати “християнською козацькою республікою” [8], [9].

За своїм зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати, але любили похвалитися своїми воєнними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю.

Запорозька Січ – це феномен світової цивілізації навіть з висоти нинішнього дня, не кажучи уже про час її існування. Своїм суспільним укладом, структурою, військовою організацією, писаними і неписаними законами, побутом і звичаями Січ не мала аналогів. Січ була рятівницею і рідною домівкою для всіх, кому потрібний був її захист. Вона була зразком поєднання демократизму зі строгістю порядків і самодисципліни, колискою української державності, контролюючи значні території, утримуючи багатотисячну армію, адміністративний апарат.

На відміну від російського козацтва, українське перебирало на себе функції виразника й захисника національних, релігійних і культурних інтересів свого народу. Саме воно стало станом спроможним виконати історичну місію будівника національної держави.

Козаки як ніхто інший в Україні мали специфічний тип особистості, ментальність якої формувалася й ґрунтувалася на основі інстинкту свободи. Вольові, енергійні, навчені військовій справі, вони ладні були швидше вмерти ніж втратити її, перетворитися на підневільних. Тому послаблення і ліквідація українського козацтва, невідворотно призвели до втрати Україною державотворчого імпульсу, занепаду її політичного, культурного і духовного життя.


Примітки:

1. Андрущенко В.Л., Федоров В.М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995; 2. Антонович В. Коротка історія козаччини. – К., 1991; 3. Антонович В. Відповіді про запорізьких козаків. – К., 1992.

4. Апанович О. Козацтво – збройні сили України // Голос України. – 1991. – 15 березня; 5. Грозовський І. Козацьке право // Право України. – 1997. – №6; 6. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. – К., 1994; 7. Грушевський М. Історія української козаччини // Вітчизна. – 1989. – №1-11; 8. Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К., 1992; 9. Сергієнко Г.Я. Біля витоків українського козацтва і Запорозької Січі // Український історичний журнал. – 1992. – №12; 10. Сергійчук В.І. Іменем війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах ХVІ-ХVІІ ст. – К., 1991; 11. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. Т.1. – Львів., 1990.


Пацаранюк Юлія Михайлівна

Чернівецький торговельно-економічний

інститут Київського національного

торговельно-економічного університету, Чернівці


РОЛЬ І ЗАВДАННЯ ВИЩОЇ ШКОЛИ У ФОРМУВАННІ МОВНОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНОГО ФАХІВЦЯ


Відродження національної освіти, науки та культури – одна з найголовніших цілей Української держави, адже без всебічної активізації інтелектуального й духовного потенціалу суспіль­ства подальший розвиток будь-якої країни неможливий.

За роки незалежного розвитку освіта України зробила відчутні кроки вперед. Зокрема, затверджено Національну державну прог­раму “Освіта. Україна ХХІ століття”, здійснюються добре відомі кожному реформи в організації навчального процесу: заохочення до впровадження нових кредитно-модульних технологій, онов­лення змісту та методики навчання, забезпечення національно-освітніх потреб усіх громадян країни. Реформування вищої освіти і науки України вимагає перегляду та оновлення цілей, принципів, змісту навчання, методів викладання, форм контролю та критеріїв оцінювання якості знань, засобів навчання як загалом в системі вищої освіти, так і в межах кожної конкретної спеціальності. Таким чином, розвиток професійної досконалості, що забезпечить підготовку висококваліфікованих фахівців та їх мобільність як на українському, так і на міжнародному ринку праці, робить вивчення мов, як державної насамперед, так й іноземних зокрема, неодмінним компонентом системи освіти майбутнього професіонала, бо сформувати ду­ховно багату, освічену, творчу, соціально активну особистість немож­ливо без оволодіння мовою як засобом спілкування, мислення, пізнання.

Новий підхід до оцінки якості освіти вищої школи пов’язаний із формуванням основних компетенцій відповідно до базових положень, вироблених Радою Європи. Цим компетенціям відводять особливе значення не тільки в українській освіті, але й у європейському освітньому просторі. Засвоївши їх, майбутній фахівець може легко адаптуватися у світовому співтоваристві. Серед аспектів, що сприятливо впливають на гармонійний розвиток сучасної освіченої молоді, найважливішу роль відведено засвоєнню мовних компетенцій. Поспішаючи здобути вузькопрофільні, фахові знання, не кожен студент, на жаль, усвідомлює, що з усіх наук, найперше йому слід опановувати мову, якою б він вільно, легко, точно і грамотно міг викладати свої думки. Як відомо, основне призначен­ня мови – бути засобом спілкування, професійного чи непрофесійного, світського чи ділового. Про це мають пам’ятати без винятку всі майбутні спеціалісти різних галузей діяльності, адже належний рівень володіння мовою – це, по-перше, вираження особис­тості, а по-друге, шлях до успіху в самореалізації. Варто зазначити також, що досконале знання мови – це наслідок безперервної та невтом­ної праці над собою, адже майстрами слова стають не тільки завдяки знанням, а й завдяки мовним умінням та навичкам.

Українську мову проголошено державною, а це означає, що вона повинна розширити свої суспільно-комунікативні функції: у більшості сфер наукової діяльності, у системі вищої освіти, державно-адміністративної діяльності тощо. Розширення ж сфер функціонування української мови, піднесення її престижу значною мірою залежить від мовного навчання та мовного виховання.

Загальновідомо, що мова – складна система, в якій функціонують виражальні засоби різних рангів. На кожному рівні цієї системи є свої мовні одиниці, кожна з яких відзначається пев­ним набором ознак і властивостей, правил та винятків із них. Знання цих властивостей – неодмінна умова опанування мови, ефективного використання її ресурсів у власному мовленні, об’єктивного поціновування на­укових дефініцій, засвоєння різних класифікацій мовних явищ. Однак, якщо раніше у вищій школі (зокрема в навчальних закладах нефілологічного напряму) у вивченні мови перевагу віддавали засвоєнню основних норм і правил мовної системи та особливостям їх використання у писемній та усній формах, то тепер пріоритети дещо видозмінилися. Як зазначають С. В. Шевчук та І. В. Клименко, укладачі нової програми курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)», що її впроваджено в програму вивчення базових дисциплін для вищих навчальних закладів, які здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра, «акцент переноситься з традиційної настанови — засвоєння відомостей про літературні норми усіх рівнів мовної ієрархії — на формування навичок професійної комунікації, студіювання особливостей фахової мови, на розвиток культури мови, мислення і поведінки особистості» [1, с. 2].

Таким чином, майбутнім фахівцям мова потрібна не як сукупність правил, а як система світобачення, засіб культурного співжиття в суспільстві, самоформування і самовираження особистості. Науково доведено, що стрижневими компонентами професійно-комунікативної діяльності є мовленнєва компе­тенція і компетентність.

На сучасному етапі розвитку системи освіти основним завданням вищої школи є підготувати конкурентноздатних, висококласних, а головне грамотних, мовно компетентних фахівців, які б досконало, ґрунтовно володіли українською літературною мовою у професійній, офіційно-документальній та побутовій сферах та чудово засвоїли особливості мови обраної спеціальності.

Реалізацію цього завдання у вищих навчальних закладах України передбачено здійснити шляхом вивчення курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)». Викладачі-філологи, що мають на меті підвищення рівня загальномовної підготовки, грамотності, комунікативної компетентності студентів, повинні впроваджувати такі основні напрямами своєї роботи зі студентами: 1) узагальнення й систематизація знань з української мови, набуті студентами у школі; 2) формування мовної особистості, обізнаної з культурою усного і писемного мовлення; 3) навики використання набутих знань задля оптимальної мовної поведінки в професійній сфері.

Кожен із названих аспектів відіграє своє особливе значення, а тому в роботі на заняттях з української мови кожному з цих напрямів потрібно відводити свою систему вправ і завдань. Такими видами роботи може бути: робота з джерелами навчальної, наукової та термінологічної довідкової літератури; підготовка усних і письмових відповідей на запитання, що стосуються фахового матеріалу; складання основних видів ділових документів; дослідження функціонування та стилістично маркованих мовних засобів наукового та офіційно-ділового стилів; написання анотацій опрацьованої літератури; опрацювання іншомовних фахових текстів, переклад їх українською, послуговуючись термінологічними двомовними та електронними словниками; моделювання комунікативних ситуацій задля інтерпретації мовних формул ділового етикету; редагування наукових та фахово орієнтованих текстів тощо.

Ефективність професійного мовлення залежить не тільки від суті засвоєних студентами понять, термінів і правил, але й від вдалого добору дидактичного матеріалу, який би сприяв опануванню фахової лексики, вільному висловлюванню на будь-яку тематику.

Отже, мовна культура є важливою складовою гармонійного розвитку сучасного студентства, а тому сьогодні кожній молодій людині, спеціалісту будь-якої сфери діяльності потрібне насамперед володіння державною українською мовою, необхідне відчуття слова, вміння грамотно передати свої думки та почуття, ясно і чітко формулювати завдання, вміти вести дискусію чи виголошувати доповідь, письмово грамотно оформити свої думки. Мовна освіта має бути самодостатнім складником підготовки майбутніх спеціалістів і впливати на соціальне становище та суспільний престиж набутої професії. Розвиток духовної культури нашого народу, піднесення вартості української мови, вихід її на міжнародну арену як мови суверенної держави залежить від багатьох чинників, а насамперед від функціонування суспільно виробленої авторитетної національної мови у професійній сфері.

Література

1. Шевчук С. В., Клименко І. В. Програма курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» для вищих навчальних закладів, які здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра (спеціаліста, магістра медичного та ветеринарно-медичного спрямувань) / Шевчук С. В., Клименко І. В. – К. : 2009. – 15 с.

Анатолій Вікторович Резніков

кандидат історичних наук, доцент

Луганський державний університет

внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка,

м. Луганськ


КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ хабарництва

в Україні та сучасність


Культурно-історичні витоки хабарництва в українських землях (і не тільки в них) знаходимо вже в архаїчні часи. Широко відоме ритуальне жертвоприношення для задобрення богів поступово стає соціальним явищем, пов'язаним насамперед з владою, яка ототожнюється з силою природного божества. Форми жертвоприношення, що вироблялися століттями, були різноманітні. Зрештою влада настільки звикла до жертв, що вже не могла без них існувати.

Невід'ємною частиною життя в українських землях стає жертвоприношення у формі подарунків, коштовних почастувань, підношень тощо. Загально прийнятою традицією було, зокрема, виставлення могоричу, тобто перепиття без якого будь-яка угода вважалася недійсною. Могорич стає відомим не тільки в селах, а й у містах. Основним джерелом утримання державного апарату на місцях були підношення або так звані "кормления" представників центральної влади. Останні не отримували платню, а утримувалися або кормилися за рахунок підвладного населення. Розміри такого утримання визначались офіційними документами та звичаями. За такої системи управління хабарів в сучасному розумінні цього слова не існувало. Хабар розумівся як зловживання в кормлінні, як перевищення норм, установлених для кормлінщиків.

Само слово "хабар" є запозиченням з турецької мови (тур. haber – повідомлення, звістка, новина) і походить від арабського habar (значення теж саме), пов'язане з дієсловом habara (дізнаватись).У старослов'янській мові, яка є найдавнішою з відомих літературних слов'янських мов, хабар мав назву "мито". Мито означало сплату за проїзд чи провіз товару. Тільки з часом поняття "податок" (офіційне мито) та, власне, "хабар" (неофіційне мито) диференціювались. Слід зауважити, що тривалий час в українських землях, як і у всій Європі, не існувало єдиної та централізованої політики верховного уряду щодо митних зборів, які в документах нерідко фігурують, як «перемити». Разом з державними службовцями до виконання митних функцій долучались і приватні особи, яким державне мито могло передаватися «на відкуп», в оренду. У такому випадку останні одну половину мита (офіційно фіксовану суму) збирали до державної скарбниці, а решту – забирали для себе й свого користування, що, звісно, сприяло росту хабарництва. З року в рік зростала орендна плата за право збору державного мита представниками приватних осіб, що призводило до зловживання з боку відкупників і гальмувало торгівлю взагалі.

У Російській імперії, до складу якої тривалий час входила і переважна більшість українських земель, хабарництво вважалося звичайним явищем. Князя О. Меншикова, який був фаворитом російського царя Петра I, а пізніше – під час царювання Катерини I – фактично керував державою, вважають одним з основоположників корупції на державному рівні. Саме О. Меншиков масштабною діяльністю з вимагання та одержання хабарів, розкрадання казенного майна та через інше зловживання глибоко і міцно вкорінював у російське суспільство ідею, що політичною владою можна користуватися для власного незаконного збагачення. Одна з перших згадок здобуття політичної влади за допомогою хабара на українських просторах стосується гетьмана І. Мазепи, який нібито дав хабар князю В. Голіцину, щоб той посприяв його гетьманству. Історики не дійшли згоди щодо наявності цього факту, але в дослідженнях зазначено навіть суму - 10 000 карбованців.

Минули століття - і традиція хабарництва закріпилася на слов'янському просторі. Хабарі стали невід'ємною частиною життя української політичної еліти. Найбільшим хабарем в історії України став хабар 5,2 млн. доларів, на якому влітку 2008 року «погорів» голова селищної ради м. Партеніт (АР Крим) М. Конєв. До 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна за хабар 900 тис. грн. засуджено мера Харківської області О. Кияниченка.

Проте, найбільшого розголосу отримала справа екс-голови Львівського адміністративно апеляційного суду І. Зварича, якого спіймали на хабарі в 100 тисяч гривень. Наприкінці 2009 року за хабар у 26 тисяч доларів заарештований мер м. Боярки, а заступник голови м. Бердянськ був затриманий за вимагання 80 тисяч доларів. Хабарі в Україні на суму більше ніж 1 млн. доларів США співробітники Міністерства внутрішніх справ викрили в Київській та Миколаївській областях.

Зазначимо також, що під час кризи згідно з даними МВС розмір середнього хабара в Україні виріс до 108 тисяч гривень. Причому це явище, на жаль, стало загальним незалежно від регіону. Недивно, що багато людей в Україні через це є прихильниками будь-яких заходів у боротьбі з корупцією, навіть вищої міри покарання, яка, як відомо, вітчизняним законодавством не передбачена.

Родигіна Валерія Юріївна

Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка, м. Луганськ


МУЛЬТКУЛЬТУРАЛЬНИЙ АСПЕКТ В КОНТЕСТІ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

(НА МАТЕРІАЛІ МЕМУАРИСТИКИ ДОКІЇ ГУМЕННОЇ)


Питання визначення власної національної ідентичності звучать особливо актуально на початку ХХІ століття, коли несприятливий політичний період для цього лише минув, а чинники глобалізації та асиміляції вже стали проявлятися особливо активно. Українська культура, а зокрема література, як невід’ємна її складова, завжди репрезентувала цінні набутки в царині становлення та формування української національної ідентичності. Набуття Україною незалежності дозволило сучасним науковцям досліджувати та впорядковувати український національний дискурс, що було неможливо через цензурні літературні органи в роки радянської влади. Теоретичним аспектам національної ідеї присвячені праці С.Грабовського, М. Жулинського, Є. Маланюка, Ю. Мариненка.

В сучасному капіталізованому світі існує загроза асиміляції тих національних культур, які в умовах глобалізації не зуміли консолідуватися та зберегти унікальні національні риси, адже «національна свідомість і культура – фактори стабілізації й гармонізації суспільства» [5, с. 3]. Водночас, всебічний розвиток нації виявляється більш повнокровним в тісній взаємодії з іншими націями. Як стверджує Т. Денисова: «Розголос мультикультуралізму поширюється на всі сфери життя, дається взнаки, формується й формує значною мірою художню сферу, зокрема літературу, та впливає на характер її вивчення. Крізь призму і принцип множинності переглядається історія літератури. Виявляється, що її канонізований варіант далеко не повно представляє духовне та естетичне багатство минулого» [4, с. 28]. Взаємодія та взаємовплив народів найповніше простежуються саме в річищі документальної літератури, яка подає життєві факти, що вплинули на подальшу творчість та життя письменника.

Особливо актуальними постають спогади маловідомої письменниці української еміграції Докії Кузьмівни Гуменної, в яких прослідковується виразний національний характер, що будувався на основі мультикультурних стосунків. Існування представників різних національностей на українській землі та еміграційне життя українців на американському контингенті подають виразну картину особливостей формування національної ідентичності в несприятливих для того умовах.

Прикладом усвідомлення своєї ідентичності поруч з іншою народністю є співіснування національних культур українців, росіян та євреїв в центральній Україні: «На той же час припадає перше усвідомлення взаємної відчуженості цих двох світів: містечково-жидівського і стихійного українського, що заливав і містечко. <…> Але ми жили серед них. Поруч, не взаємлючись» [1, с. 52]. Так, різні культури та різні нації мусили співіснувати внаслідок історичних обставин, що підтверджує перепис населення Київської губернії 1897р., за яким на території губернії проживало 79,21% українців, 12,1% євреїв, 5,88% росіян. При цьому дані Таращанського повіту репрезентують ту ж картину, яку спостерігала в дитинстві Д. Гуменна – переважна етно-більшість українців на селі (87,64 %) в місті перетворювалась на етнічну меншість (49,74% українців, 43,57% євреїв, 5,11% росіян) [7, с.12]. Така різнобічна національна атмосфера впливала на майбутнє становлення Д. Гуменної як письменниці та як громадянина своєї країни. Поряд з українськими традиційними святами в місті святкували єврейський Новий рік, весілля. Д. Гуменна, з традиційною їй зануреністю в історичний аналіз вдається до пояснень обряду весілля: «Це ж кочовики! Кочували в пустелі і просили дощу в Єгови. Випросили, то тоді ж серед пустелі треба десь сховатися, – поробили кучки. Дощ у їхні свята це вже конечне, хоч діється на Україні, а не в синайській пустелі. Таке й вінчання. Імітація пустелі…» [1, с. 52]. На прикладі цього аналізу бачимо таку інтерпретаційну складову національного характеру, як давні витоки народності, які стали стрижнем у формуванні образу життя нації. Мемуарист неодноразово звертається до витоків існування своєї малої батьківщини – жашківщини, а згодом – усієї України. Письменниця називає це так: «Думати – а як то колись тут було? – стало одною з улюблених моїх ігор» [1, с. 53]. Дитяча гра переросла в юнацьку, а згодом – стала звичкою життя та значущим аспектом творчості, адже аналітичні твори Д. Гуменної на праісторичну тематику були і є популярними в широких колах читацької аудиторії.

Мемуарист залишається непохитним в мовному питанні, особливо яскраво це простежується при дослідженні студентських років навчання в Київському ІНО, адже міське середовище складалося як з україномовної частини, так із російськомовної.

Сама Д. Гуменна так пояснювала феномен співіснування представників різних народів поруч з українським на території України: «Це справді загадка: як це воно сталося, що на велетенському просторі живе, хоч і порізаний на п’ять шматків, той самий народ, із тією самою мовою? Від Кубані до Закарпаття. Як знайти причину цієї таємниці? То, мабуть, заховано в дуже глибокому корені, що його не досягають усі оці знищення. Але як його розшукати?» [6, с. 68]. Письменниця створила низку науково-художніх творів на праісторичну тематику, які не тільки популяризували давнє минуле, але й шукали в ньому давній код українства, зв’язки з сучасним українським життям.

Вимушена еміграція змусила Д. Гуменну покинути Україну і оселитися в США після ІІ Світової війни. Сполучені Штати завжди називали «країною мігрантів», але цього разу самій письменниці довелося опинитися в ролі національної меншини. Життя в Америці, без знання мови та без допомоги близьких було напрочуд важким. Помешкання в бідних кварталах поруч з мексиканцями, пуерториканцями, вихідцями з південної Африки давалось в знаки (численні пограбування та неспокійні сусіди). Але разом з тим такі обставини примушували ще щільніше тулитися до української діаспори та пам’ятати своє національне коріння. Творчий письменницький розум спостерігав та вміло документував особливості національних характерів як мігрантів, так і корінного населення – американців. Творчі та громадські контакти з американцями були як цивілізованими, наприклад, лікування, юридичні послуги, але в той же час проживання в бідному емігрантському кварталі було нестерпним для Д. Гуменної: «У хаті ставало щораз не можливіше. Населення дому стало вже цілком порторіканське» [3, с. 67]. Постійний галас, сусіди-цигани та шумна церква «Іглезія де Діос» на першому поверху будинку примушували залишати домівку вранці і приходити пізно ввечері. Життя в багатонаціональному середовищі приносило разом з вадами певну окремішність української діаспори, яка існувала сама по собі. Та все ж таки мемуари Д. Гуменної констатують навіть певний брак консолідації серед українців в США: «Вийшла я з приймальні доктора Осінчука така зневірена, що сказала собі: більш ніяких українських лікарів!» [2, с. 218]. Аналогічне ставлення було й до українських видавців, з якими довелося зазнати чимало клопоту: «І знов повторилось вже раз досвідчене. Ще раз переконалася я, що нема гірше робити книжку, як із нашими українськими патріотами. Як же гармонійно пішла справа із американською фірмою» [3, с. 20]. Та всі ці прикрощі можна окреслити одним корисним поняттям – життєвий досвід, який вилився у творчі здобутки.

Результатом такого спостережливого дискурсу стали збірки оповідань та нарисів «Багато неба», «Чотири сонця», «Внуки столітнього запорожця» та «Серед хмаросягів», в яких відбито національний та ментальний колорит американського оточення Д.Гуменної, американські пейзажі та характерний спосіб життя.

Мемуаристика Д. Гуменної репрезентує миролюбність та терпимість до представників інших національностей є однією з визначальних рис українського характеру. Але в контексті інтерпретації національної ідентичності визнаємо ще й спостережливість та здатність до співіснування, які стали культурним ключем, у якому розвивалась нація на початку ХХ століття.

Таким чином, робимо висновки про тісний взаємозв’язок з іншими національностями, який призвів як до культурного збагачення мемуаристики української еміграції ХХ століття, так і вказав на певні вади порозуміння всередині самої української еміграції та діаспори: відчуженість, окремішність та невміння консолідуватись, які з плином часу ставали менш виразними. Поглиблене вивчення літератури української еміграції ХХ століття не тільки ліквідує брак відомостей з літературного процесу цього періоду, але й допомагає встановити домінантні пріоритети розвитку національної ідентичності серед іноземного середовища.

Література: 1. Гуменна Д. Дар Евдотеї. – К.: Дніпро, 2004. – 520 с.; 2. Гуменна Д. Дар Евдотеї. ІІ серія – Америка. Хапайся за вітер!: Хапайся за вітер! Ч.І. Загнуздана неможливість. Ч.ІІ. – Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України. – Фонд № 234. – Од. зб. № 20. – 227 арк.; 3. Гуменна Д. Дар Евдотеї. ІІ серія – Америка. Наїжачений світ: Ізоляція. Ч.ІV. Пустеля. Ч.V. – Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України. – Фонд № 234. – Од. зб. № 22. – 240 арк.; 4. Денисова Т. Чи можна створити історію літератури в поза історичну добу? / Т.Денисова // Слово і час. – 2001. - №9. – С. 21-39; 5. Павлюк С. Особливості та динаміка сучасного процесу етнічної самоідентифікації українців: до питання теорії етносу / С. Павлюк // Слово і час. – 2002. - №6. – С. 3-7.; 6. Розмова з Докією Гуменною // Сучасність. – 1984. - №11. – С. 61-68.; 7. Чорний С. Національний склад населення України в ХХ сторіччі. Довідник. – К.: ДНВП «Картографія». – 2001. – 88с.

Романенко Лідія Валеріївна

Маріупольський державний

гуманітарний університет


УСТИМ КАРМАЛЮК – ВИРАЗНИК ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ М.СТАРИЦЬКОГО «РАЗБОЙНИК КАРМЕЛЮК»)


Дослідники життя Устима Кармалюка І.Єрофеїв та П.Лавров завважували, що роман М.Старицького «Разбойник Кармелюк» був розрахований на потреби польського поміщика і шляхтича пореформеної доби, який любив послухати оповідання про пригоди своїх дідів. Нині мусимо критично сприйняти аналогічні твердження. Адже самоочевидним є той факт, що роман М.Старицького – цінний внесок в українську літературну кармалюкіану. Письменник вдається тут до вдалої спроби відтворення внутрішнього світу народного ватажка, вмотивування причин його поведінки, вчинків, до віддзеркалення найтонших порухів душі героя.

Публікація роману в періодиці спричинялася до потреби дбати про гостроту інтриги, надзвичайність описуваних пригод тощо. Саме тому М.Старицький віддає належне цим якостям. Та при цьому він належно забезпечував і індивідуалізацію мови, і психологічну достовірність та соціальну зумовленість поведінки персонажів, поєднував стриманий реалізм описів із романтичним втіленням мужності народу в боротьбі з ворогами.

Письменник цілковито спростував офіційні твердження про розбійництво Кармалюка, протиставивши їх сповідуваним героєм віковічним приписам народної моралі. Важливо також, що М.Старицький наполегливо акцентує на тому, що Кармалюк, як і гайдамаки, вів боротьбу передусім проти польсько-шляхетських чужоземних поневолювачів. Не випадково автор у романі згадує героїв Коліївщини.

Завважимо, що окремі дослідники прямо пов’язують діяльність Устима Кармалюка з гайдамаччиною. Так, Григор’єв-Наш (Никифор Григоріїв) називає його гайдамакою, який відбирав у багатих нажите нечесним шляхом добро і роздавав бідним. А М.Старицький у своєму романі наголошує на тому, що усвідомлення необхідності збройного опору приходить до Устима під впливом дідових розповідей про Коліївщину, гострого відчуття соціального, релігійного і національного гніту. Подібні оцінки, висновки беруть початок в усній народній традиції.

Народні твори (оповідання, перекази тощо) про Кармалюка виступають класичними зразками фольклорної історико-пригодницької прози. У них природно поєдналися народна пам’ять і уява, сліди історичних реалій та їх інтерпретації, але не лише романтично-гіперболізовані, а й такі, що вияскравлюють народну філософію, національну ментальність у баченні історії, ілюструють уявлення етносу про добро і зло, соціальну справедливість, інші християнські й загальнолюдські чесноти.

Кармалюк М.Старицького був здібним, вільно володів французькою, польською та російською мовами. Саме тому він мав можливість вільно обертатися в панському середовищі, демонструючи блискучі шляхетні манери. Романіст наділяє свого героя розумом, відвагою, кмітливістю, винахідливістю, що допомагають йому в складних, а часом, здавалося б, безвихідних ситуаціях. Ці риси Кармелюка виявляються в цілому ряді епізодів: втеча з солдатів, напади на панські маєтки, одержання грошей у Сливинського за векселем Хойнацького, втечі з в’язниць і заслання, вихід з оточення в лісі Кругляку, а потім з обложеної Янчевським печери, порятунок ув’язненого Андрія та інших товаришів, визволення з в’язниці Явтуха тощо.

М.Старицький не раз заакцентовує, що ватажок застерігає своїх товаришів від марного кровопролиття й жорстокості, одначе сам стає вбивцею пані Доротеї, віддає наказ про вбивство членів слідчої комісії – панів Дембицького і Лепинського. Як бачимо, письменник часом відступає від народного бачення ватажка, згідно з яким він нікого не вбивав, а лише відбирав у багатих, щоб наділити бідних. Проте до простих людей отаман не ставився так суворо, не хотів проливати безвинної крові.

Є в авторській характеристиці героя момент дещо несподіваний, хоч переконливо вмотивований і цілком відповідний логіці образу, задуманого М.Старицьким. Йдеться про відмову Кармелюка наприкінці роману від боротьби. Герой усвідомлює її безперспективність. Рішення Кармелюка відійти від соціально активних дій, місії ватажка народних месників не є зрадою сповідуваним ідеалам. Це – їх крах. Адже герой добре розуміє нездоланність розбіжностей між особистою позицією, власними надіями та провідними тенденціями суспільного життя. У цьому – трагедія Кармелюка. І тут романіст утверджує трагічне як одну з основних категорій естетики, що, спостереженнями теоретиків мистецтва, віддзеркалює наявність глибоких об’єктивних суперечностей у зіткненні антитетичних суспільних сил. Йдеться також про суперечності у внутрішньому світі особистості, що стають катастрофічними за своїми наслідками для людини і сповідуваних нею гуманістичних цінностей. Трагічною по суті виявляється й та самотність, у стані якої опиняється центральний персонаж. М.Старицький удався до спроби передати почуття героя, його думки, що мотивували вчинки. Свій твір письменник назвав «Разбойник Кармелюк», але авторська характеристика персонажа, сам зміст роману засвідчують цілком протилежне.

Романіст убачав у Кармалюкові не розбійника, а захисника народу від необмеженої панської сваволі. Таким чином, назва твору була своєрідною антитезою до тогочасних офіційних характеристик. Окрім того, назва «разбойник», як і різні описані пригоди, любовні історії «маскували» національний зміст роману. Думка про розбійництво заперечується тут через висвітлення глибин духовного буття Кармелюка, сповідуваних ним ідеалів, життєвих принципів. Його визвольницька діяльність потлумачується як така, що не має абсолютно нічого спільного з розбійництвом чи корисливістю.

У романі «Разбойник Кармелюк» М.Старицькому вдалося відтворити доволі переконливі картини життя подільських селян у першій половині ХІХ століття, хоча автор змушений був піти на певні поступки в змалюванні головного героя, зумовлені вимогами друкованого видання (газета «Московский листок»). Метою видавців було розважити читача, тому увага відволікалася від злободенних питань суспільного життя, переключаючись на різні пригоди, любовні історії, розповіді про відомих розбійників тощо. Саме тому, М.Старицький уводить у текст низку авантюрно-пригодницьких подій – погоні, перевдягання, любовні колізії і под. Попри це, «Разбойник Кармелюк» є ціннім надбанням української історичної романістики. Поєднуючи просвітительські, реалістичні та неоромантичні тенденції в зображенні подій і осіб, М.Старицький написав високохудожній твір про героїчну боротьбу подільського ватажка за національне та соціальне визволення. Написаний по-російськи твір є одним із непересічних явищ класичної української історичної прози, виявом ментальності і частиною творчого доробку українського письменника-патріота. Це – один із перших помітних кроків на шляху до художнього втілення національно-визвольного руху нашого народу, очоленого Кармалюком.


Назарова Н.С, Стрижова И.А

Одесский государственный экономический университет


САКРАЛЬНО-ФОЛЬКЛОРНЫЕ КОДЫ ПРАВОСЛАВНО-СЛАВЯНСКОЙ ЦИВИЛИЗАЦИИ


Народы и цивилизации несут в себе великие тайны. И чтобы жители планеты Земля в условиях глобализирующего мира могли мирно сосуществовать, необходимо познание этих тайн, познание особенностей менталитета народа той или иной цивилизации. Раскрыть тайну не только отдельной человеческой души, но и целого народа – значит духовно познать ее, и не только познать, но и принять как равную.

Если обратиться к православно-славянской цивилизации (которая для иностранцев всегда оставалась и остается великой неразгаданной тайной), то наиболее плодотворным путем духовного познания будет приобщение к истокам родной культуры.

Современные антропологи установили, что истоки национальной культуры, ее «сакральный базис» составляют элементы коллективного бессознательного, которые воспринимаются как копилка человеческого опыта. Это «священные» представления об основаниях цивилизации – о добре и зле, высоком и низком, истинном и ложном [4]. В определенном смысле общественное сознание представляет собой некий символический универсум, замкнутую символическую систему, где вместо знаков существуют образы. Человек общается с миром не напрямую, а через этот промежуточный символический мир.

Коллективные представления, повторяясь из поколения в поколение, становятся «живой реальностью». И это своего рода «высшая реальность», поскольку эти представления принимаются человеком на веру. При этом речь идет не о религиозной вере, а о своеобразном внушении – суггестии – о той «вере на слово», которая передается с молоком матери. Коллективные представления не подчиняются законам логического мышления, ими управляют «законы партиципации» (сопричастности). Человек сопричастен миру национальной культуры. И эта сопричастность глубоко эмоциональна и во многом подсознательна.

Сакральный базис славянской культуры выявить сегодня довольно сложно, так как понятие святости, по справедливому замечанию В.Топорова, гораздо древнее и христианства, и вообще времени формирования самой славянской культуры [5, c.7].

В языческую эпоху на Руси святость рассматривалась как результат действия особой жизненной плодоносящей силы. В славянской традиции сакральными были символы вегетативного плодородия: святое дерево, роща, колос, жито; животного плодородия: святая пчела, скот, корова; особо отличительные точки пространства: святая гора, поле, река; особо отличительные точки времени: святой день, праздник, неделя; священные стихии: святой огонь, святая вода; рамки Вселенной, выступающие в персонифицированном виде «родителей»: Мать-Земля, Отец-Небо.

Древнерусская традиция имеет пансакральный контекст: пространство и время здесь освящены в своих наиболее значимых точках, символизируя святой мир (позднюю святую Русь), где предназначения и идеал человека «быть святым». Отсюда славянские имена Святослав, Святополк, Святомир.

Чтобы разобраться в том, что же означает эта гиперсакральность древнерусского языческого наследия и как в этот священный контекст вписывается проблема «мирового зла», обратимся к такому фольклорному источнику, как «Голубиная книга». Этот памятник народного творчества имеет очень древнее, раннехристианское происхождение. В славянской народной культуре «Голубиная книга», занимая особое место (это «книга книг»), раскрывает столкновение Добра м Зла.

Промежду собой бились-дрались:

Кривда Правду приобидела.

Правда пошла на небеса.

К самому Христу Царю небесному.

А Кривда пошла у нас по всей земле.

И поскольку народный Апокалипсис знаменует победу Кривды на земле, гиперсакральность переходит в свою противоположность, считает И.А.Васильева – наступает десакрализация [3, с.165]. Если противопоставление злого и доброго начал бытует у всех народов, то славянское сознание в этом противопоставлении крайне радикально: Правда – на Небе, Кривда – на Земле. Не отсюда ли пошла пословица: нет правды на этом свете.

Из этого состояния десакрализации И.А.Васильева выводит и возможность роковой инверсии: мир лежит во зле и зло торжествует. Отсюда и то, о чем говорил Н.Бердяев: «святая Русь имела всегда обратной своей стороной Русь звериную …» [2, с.26].

Как же «примеряет» народная традиции такие крайности славянского сознания? В народной языческой традиции одним из самых распространенных символов жизни, жизненной силы является яйцо. Вообще представления о яйце, как о микрокосмосе, в котором отразилась Вселенная, восходит к глубинной древности. Еще Геродотом записано представление о том, что мир создан из яйца, индоиранские легенды говорят о появлении Вселенной из яйца [1, с.535].

Писанки, украшенные сложными рисунками, выступали обязательной принадлежностью весенней заклинательной обрядности. Космологический смысл композиции на писанках говорит о том, что яйцо, предназначенное для ритуала, должно было изображать мир в целом, со всеми земными и небесными разделами.

Именно в яйце, согласно славянскому эпосу, запрятана смерть Кощея Бессмертного, олицетворяющего мировое зло. Следовательно, мир, символом которого является яйцо, в самом себе содержит не только добро, но и конечную судьбу мирового зла. В русских украинских, белорусских сказках герой (Иван-дурак, Иван-царевич) должен совершить далекие путешествия и с помощью благодарных животных добыть волшебное яйцо и умертвить Кощея (мировое зло). Народный миф утверждает, что в вечном споре между добром и злом, между жизнью и смертью главная роль принадлежит человеку. Только самопожертвование человека, его содружество с живыми силами природы могут привести к торжеству добра, утвердить вечность жизненного начала в мире.

Анализ истоков славянской духовности связан с соотношением матрицентрических и патрицентрических архетипов в культуре. Э.Фромм, опираясь на этнографические исследования И. Баховена и Л.Моргана, подчеркивает, что формы организации общественной жизни зависят от взаимосвязи и взаимообусловленности этих двух центральных архетипов культуры. «Образ матери связан с милосердием и состраданием, поэтому материнскую любовь нельзя заслужить «хорошим поведением», но нельзя и потерять ее, согрешив: материнская любовь безусловна. Отцовская любовь, напротив, обусловлена, она зависит от достижений ребенка и его хорошего поведения. Отец любит ребенка похожего на себя, наследника собственности. Любовь отца можно потерять, но ее можно вновь заслужить раскаянием и смирением: отцовская любовь – это справедливость» [6, с.150-151]. Несомненно самое глубокое желание человека состоит в том, чтобы добиться такого синтеза, в котором эти два полюса – материнство и отцовство, милосердие и справедливость, чувство и разум, природа и интеллект – не только утратили бы взаимный антагонизм, но и дополняли бы и оттеняли бы друг друга. Но насколько трудно осуществим такой идеал в индивидуальной человеческой жизни, настолько он проблематичен и в культурной жизни народов.

В Европе религиозная Реформация утвердила патриархальную форму христианства, поскольку благодаря Мартину Лютеру проведена элиминация материнского элемента в церковной культуре. Человек должен здесь заслужить милость Бога деятельным трудом в земной жизни и это своего рода «индустриальная идеология», поскольку труд превращается в функционирование как самоцель.

Славянская традиция сакральности имеет принципиально иную форму. Многие отечественные философы подчеркивали «женственную природу» Руси. В славянской языческой культуре образ матери-земли имеет центральное значение: в народном эпосе именно земля дает силу и жизнь человеку. Еще в период язычества сформировалась религия растворения в матери-земле. После принятия христианства славянская религия стала не столько религией Христа, сколько религией Богородицы: это «женственная» религиозность, религиозность коллективной биологической теплоты, переживаемой как теплота мистическая.

Почитание Богоматери с самых первых веков принятия христианства глубоко входит в душу народа. В Киеве одна из первых церквей была посвящена ей. Уже в ХІІ князь Андрей Боголюбский официальным церковным праздником оформил идею покровительства Божьей Матери русской земли.

Сложившаяся еще в Византии легенда о хождении Богородицы по аду в славянской интерприцации выступает как легенда о хлопотах Марии за грешников, что в народном сознании отражается в виде мотива Богородицы-Заступницы.

Таким образом, славянская душевность, столь хорошо всем известная, связана одновременно и с образами теплой матери-земли и Богородицы-Заступницы. Женственность славян делает их мистически чуткими, способными прислушиваться к внутренним голосам культуры.

Но патрицентричность также присутствует в народной традиции и играет не менее заметную роль. В народной традиции сформировался образ героя, олицетворяющий мужское начало в культуре. Но в отличие от героя европейской культуры, унаследовавшего античный языческий культ завоевания, власти, гордости, славы и превосходства, герой славянской культуры принципиально иной. Все многообразие характеров главных героев фольклора – это утверждение моральных, а не материальных ценностей: герой никогда не стремится к завоеваниям и приобретениям как самоцели, перед ним стоит решение нравственной проблемы: он должен либо освободить кого-то от злой силы, либо отправиться на поиск счастья, на поиск доброго царства. Другими словами, проявлением героического мужского начала народ считает не способность к завоеванию, а способность к восстановлению поруганной справедливости.

Одной из популярных сказок, насчитывающей несколько десятков вариантов, является сюжет о «трех царствах», где действуют три брата-богатыря, которым предстоит трудный поход, в котором они после нелегких сражений освобождают царевну-невесту (в других вариантах – мать). В отличие от западной культуры, патрицентричность славянской культуры состоит в стремлении разрешить нравственные проблемы. Народный эпос представляет героя, взыскующего не материальных ценностей, не жизненного успеха, а правды и справедливости.

Основной принцип восточного христианства ориентирован на синергию, на предусмотренную гармонию земного и небесного начал. Так разрешается тайна соединения мужского и женского начал в нашей культуре – она может произойти только в религиозных формах. В православной христианскоцентричной космологии Земля не является антитезой Неба – воплощением греха и неодухотворенного хаоса. Ее более высокий статус в православии объясняется перенесением языческой проекции матери-земли в христианскую картину мира. В этом проявляется великий синтез православия и народности, достигших в ходе веков высокой взаимной гармонии.


Литература

1. Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения древних славян на природу. – М., 1965. – Т.1. – 800 с.
   
2. Бердяев Н.Судьба России. – М., 1928. – 346 с.
   
3. Васильева И.А. Политическая глобалистика: Уч. пособие для вузов. – М., 2003. – 360 с.
   
4. Тёрнер В. Символ и ритуал / Пер. с англ. М., 1983. – 264 с.
   
5. Топоров В.Н.Святость и святые в русской духовной культуре. – Т.1. – М., 1995 – 870 с.
   
6. Фромм Э. Иметь или быть? – М., 1990. – 331 с.
   

Тіщенко Олена Миколаївна

Харківський національний педагогічний університет

імені Г.Сковороди, місто Харків


КОЗАЦЬКА ПЕДАГОГІЧНА КУЛЬТУРА У ЧАСОВОМУ ВИМІРІ


Актуальність теми. Козацька культура нині має своєрідний інноваційний підхід у її реалізації, так-як у своїй основі містить науково-практичні, історичні, філософські, правові, українознавчі, культурологічні, етичні, етнопсихологічні, етнографічні, етнологічні, релігійні, соціально-педагогічні, валеологічні, фольклорні матеріали, що можуть орієнтувати вчителя, майбутнього вчителя на активізацію знань з різноманітних освітніх питань: козацької історії, політико-правових учень, козацької педагогіки, теорії держави та права як умови осмислення нинішньої соціально-корекційної індустрії навчально-виховного процесу у полікультурному вихованні молоді. До зазначеної тематики звертались А.Руденко, С.Стефанюк.

Мета повідомлення. Визначити поняття «козацька педагогіка» як наукової дисципліни.

Основний виклад теми. Козацька педагогіка - це наука про закономірності формування світоглядних позицій українця, які зібрані в досвіді історико-культурного простору та часу.

Фіксація особливостей козацької педагогіки найчастіше відбувається на спеціальних християнських святах, через які здійснюється громадська звітність у реалізації принципів козацької педагогіки, Законів козацької честі, Законів лицарської честі.

Якщо не аналізувати козацькі обрядові ідеали, християнські цінності, традиційно-культурні взаємини, звичаєві ритуали презентації у джури, козаки, лицарі, якщо не осмислювати козацько-звичаєві дійства щодо ушанування сім'ї, жінки, хазяїна, героя, дівчини, юначки - то тоді можна без усяких вагань погодитись, що козацької педагогіки не було.

Проте уважливе привернення уваги до козацьких ігор, пісень, театрів, переказів, дум, традицій, уславлення гетьманів, засобів висміювання яничар (з одночасним відтворенням півтори сотні козацьких ремесел) і усього народознавчого багатства, яке базується на законах козацької й лицарської честі, козацько-старіпинських клятвах, - можна сказати, що система козацької педагогіки була. Вона ґрунтувалась на соціально-корекційних факторах простору та часу, Час вимірювався звичаєво-обрядовою культурою, що фіксувалась і роком, і місяцем, і тижнем, і добою. Кожному часовому виміру відповідало спеціальне свято, яке вимагало творчого самовизначення, самообмеження, самовдосконалення, самозвіту. Самозвіту підлягали і родина, і діти, і чоловік, і жінка, і герої, і, навіть, зрадники. Передбачено самозвіт і для державників. Життєвість цих обрядових свят діяла і діє по усій Україні, адже в основі свят не лише розваги, а й увага до прав та обов'язків.

Дієва козацька педагогіка простору й часу стимулювала до об'єднання, активізувала творче, виховувала громадянське, формувала моральне й естетичне, пробуджувала людяне.

Бути людиною - значить реалізувати себе гуманно. Гуманність визначається через самоосмисленість у взаєминах з іншими, у доброчинності, у ставленні до світу та бажанні пізнати сенс життя. Сенс життя вимальовується тоді, коли людина, піднявшись над незгодами, помилками, конфліктами, може визначити шляхи взаємодії та можливість плодоприношення для світу.

Тут мова йде про козацькі системи виховання, що навчали свідомому ставленню до громадянського та сімейного обов'язку. В одному випадку норматив визначався як обов'язок індивіда чоловічої статі захищати надбання сім'ї, роду; в іншому - індивіди жіночої статі мали за обов'язок з гордістю та честю бути готовими віддавати своїх дітей, коханих на Січ. Системи козацького виховання були спрямовані на формування громадянина-захисника, захисника християнської культури, починаючи з джури і закінчуючи козаком-лицарем. В основі громадянсько-правової поведінки була правова установка: мати знання про норми поведінки, керуватися оцінно-нормативними судженнями (закони козацької честі), дотримуватися сімейної взаємодії, орієнтуватися на взаємодопомогу та доброчинство.

Передбачались також питання реалізації релігійного виховання майбутньої матері, гідного батька, вихованої дівчинки, самокорекційної юначки (Покрова, Сави, Благовіщення, Трійця). Перші кроки присвоєння ідей правосвідомості відбуваються у сім'ї. Саме сім'я зберегла до сьогодні дієвість державних свят: Різдво, Великдень, Трійця, Покрова. Сім'я передбачає реалізацію різних зрізів соціального виховання, а також уваги до корекції міжгрупових стосунків за місцем проживання.

Сім'я, громада, братства готували підростаюче покоління до майбутньої неординарно-творчої діяльності в конкретних соціально-історичних умовах, що передбачала прояв зусиль різного характеру: розумового, фізичного, емоційного, почуттєвого, гуманного тощо (у тісній взаємодії).

В основі гуманності – творення добра. Протидіяти злу на Україні навчають релігійні свята, що нині є державними. Підготовка до них живе у народі ще від дідівсько-сімейних звичаїв, так говорить козацька присяга (див. С. Стефанюк. Українське народознавство. - X., 2003 та Фактори соціалізації. - X., 2000).

У сімейній, сусідській, обрядовій групах, кожен діяв згідно вимог суспільного регулювання, де передбачалась робота з опорою на самоврядування (у молодіжних та вікових групах за потребами), де завжди фіксувалась позитивна самореалізація через лідерство.

На кожному віковому рівні лідер стимулював творчі ініціативи. На ініціативи орієнтували соціальні норми: моральні, християнські (Божі), естетичні.

До чинників християнської норми належить також релігійний зразок: взаємодії у сім'ї (Ганни -матері Діви Марії), уважливого ставлення до оточення (Явдохи - нареченої Ісуса Христа), уміння обстоювати свій моральний обов'язок (орієнтація на козака-лицаря: через традиції Трійці та Софії).

Естетична норма в козацтві визначала нормативний соціокультурний фактор психічного духу буття; вона відбивала своєрідність представлення критеріїв для розуміння оцінки краси, мову взаємодії людини з людиною у просторі та часі, вид ціннісно-орієнтаційного ставлення до національного досвіду.

На Святий вечір зафіксовано такі ігри: "Естетика Святого дідуха", "Хто водить зірку?", "Колядники", "Театралізація вертепу". На Різдво формою привернення уваги до естетичних цінностей є міф про Коляду та Марену, театр "Водити кізоньку", гра "Тато, мама і я".

Як відомо, засобом привернення уваги до моральних цінностей можуть виступати мистецтво, ремесло, побутова культура тощо. Вони мають місце у традиціях свят: Пилипівки (ігри: "Загадка", "Подушечка", "Уподобання"); Введення (ігри: "12 пісень", "12 вишивок", "Зустріч кобзаря"); на Катерини (гра "Глечик" тощо).

Діяльність соціальної норми є актуальною у вияві індивідуальних можливостей учнів (етика, християнська педагогіка, правове виховання, соціалізація, полікультурне виховання, атр-терапія в основі дієвості традицій державно-народних свят).

Використання в школі козацьких традицій - умова навчання спілкуванню, толерантності, людяності.

Висновки. Завдяки козацькій культурі формується здатність до благодійництва, безкорисливості, працьовитості, відповідальності, діалогічності, діловій енергійності. Діалогічне спілкування є чинником регуляції поведінки людей, сімей, родин.

Козацька педагогічна культура мала можливості для моделювання умов дослідження навиків реалізації принципів життєдіяльності; виокремлює їх у наочності в осмисленні процесів самооцінки, організації необхідного інформаційно-соціалізуючого середовища, зворотного зв'язку з питань діалогу та спілкування.

Література:

1.Стефанюк С., Тіщенко О.Фактори козацького гарту.-Х., 2009.С.-217.

2.Стефанюк С.,Гаркавець В. Морально-правові основи національної педагогіки.-Х., 2009.- С. 5-333.

3. Стефанюк С, Старшинський С. Основи козацької педагогіки.- Х., 2008.- С. 18-184.

Шевцова Элина Павловна,

Варина Надежда Евгеньевна,

Донецкий институт

Межрегиональной академии управления персоналом