Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації
| Вид материала | Документы |
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
- Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
- Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
- Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
- Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
- Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
Розгляд В. І. Масальським питань розвитку мови і лінгвостилістичного аналізу художніх текстів у школі
В умовах глобалізації світового цивілізаційного простору особливо актуальним стає збереження історичних і культурних традицій народу, важливим є переосмислення сучасного досвіду на основі загальнолюдських цінностей. Предмети «українська мова» та «українська література» в школі набувають особливого значення.
У сучасній лінгводидактиці значну увагу приділяють досліджен- ню проблеми формування мовної особистості як носія рідної мови, національної свідомості, традицій, звичаїв, християнської моралі, за-гальнолюдських цінностей. Це культурна особистість, оскільки куль-тура зберігається в мові і створює її внутрішню одухотворену форму. Як відомо, культурологічна модель формування духовно багатої мов- ної особистості передбачає роботу з художніми текстами.
Добрим підґрунтям для багатьох сучасних досліджень стали праці видатних вітчизняних учених. Відомий український методист і лінгвіст В. І. Масальський вивчав широке коло питань, зокрема розвиток мови і лінгвостилістичний аналіз художніх текстів. Так, у праці «Мова і стиль творів М. Коцюбинського (1965), цікавій і для викладачів, і для науковців, учений в загальних рисах дає уявлення про динаміку розвитку української літературної мови на зламі двох століть. Розділ «М. Коцюбинський і розвиток української літературної мови в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.» присвячено умовам та особливостям функціонування української літературної мови в той час, коли розгорнулася діяльність відомого письменника. Від загальних проблем автор монографії поступово переходить до мовностилістичного аналізу текстів.
В. І. Масальський простежує поступове становлення поетики великого майстра слова, еволюцію його художнього стилю. Про це йдеться у розділі «Майстерність художнього слова». Численні приклади підтверджують висновок науковця: «особливий соціальний ліризм і психологізація художнього образу становлять характерну рису словесно-зображувального стилю письменника. Саме характер ліричного елемента в поєднанні з епічним, драматургічним у розповіді або сатиричним зображенням, як і інші пересування тональностей слова, що є засобами створення системи психологічних образів, – нове й оригінальне в творчій манері М. Коцюбинського». Особливу увагу привертає лінгвостилістичний аналіз відомого уривка з повісті «Fata morgana» – «Ідуть дощі…». На думку критиків, запропонований аналіз є прикладом того, як треба розглядати художній твір у єдності форми і змісту, ідейного задуму та його мовного втілення.
У розділі «Мовностилістичні засоби художніх творів письменни- ка» розглянуто окремі елементи у системі образотворчих засобів мови М. М. Коцюбинського. Зауваження про синтез народно-розмовних і літературних конструкцій у мові письменника, а також заперечення думки про перевагу коротких речень у прозі митця містяться у розділі, присвяченому синтаксису М. Коцюбинського. В. І. Масальський виділяє такий дійовий засіб, як «риторичні повтори», що організують ритмомелодику речень і надфразних єдностей, в яких виступають. «Із стилістичного словника мови письменника» – стилістичний коментар до лексики творів митця. Як зауважує В. В. Коптілов, ми добре відчуваємо еволюцію стилю М. Коцюбинського, появу в його мові нових прийомів і засобів творення художнього образу; цей розділ ніби доповнює інший – «Розвиток художнього стилю».
Приклади розгляду В. І. Масальським мови художніх творів, його міркування про дальший розвиток лінгвостилістики не втратили своєї цінності.
Луговий Богдан Васильович
Відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і природокористування України “Бережанський агротехнічний інститут”
м. Бережани
ВПЛИВ ВІЙСЬКОВО-ПОСЕЛЕНСЬКОЇ ОСВІТИ НА СТАНОВЛЕННЯ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
У процесі створення та існування військових поселень у Київській та Подільській губерніях (1836–1856) російська влада використовувала всі можливі засоби для підпорядкування українського населення. Важливою складовою такої цілеспрямованої політики була поселенська система освіти і виховання молоді. Саме тому в цей час велика увага приділялася питанню освіти дітей військових поселян. Це робили не з метою поширення освіти серед населення, а для підготовки та забезпечення майбутніх військових резервів.
Діти поселян дошкільного віку перебували при батьках у військових поселеннях. Після досягнення восьмирічного віку їх переводили в особливі школи, в яких юнаки вивчали військові та цивільні дисципліни. Значно гіршим було становище дітей солдатів нижчих чинів, які покидали своїх батьків у більшості випадків назавжди. Не важко уявити собі розпач 8-ми літньої дитини, яку силоміць солдати забирали з рідного дому. Горе батьків не було меншим, проте вони розуміли безвихідь даної ситуації.
Діти молодшого віку більшу частину свого часу перебували в казармах під наглядом старших кантоністів віком 12–15 років. Перед ними ставили завдання фізичного і морального виховання підопічних. Також вони повинні були дбати про належний зовнішній вигляд молодших. Проте, здебільшого, ці обов’язки були лише декларативними. Частину молодших кантоністів поселяни повинні були забезпечувати харчами. Знову ж таки не можна говорити про добре ставлення поселян до чужих дітей. Переважно кантоністи жили впроголодь, зазнаючи і фізичних знущань. Щоденний раціон складався, здебільшого, з черствого хліба і води. Таке напівголодне існування змушувало кантоністів красти харчі як у поселян, так і на різних ярмарках [2, с. 154–158]. Умови проживання цих дітей можна прирівняти до спартанських. Такій ситуації сприяла політика поселенського керівництва та й вищого військового начальства.
Рівень освіти молодших кантоністів був також незадовільний. 750 дітей навчав лише 1 учитель. Проте йому допомагало 10 солдатів, які за найменшу провину карали вихованців різками [1, с. 163]. Рівень освіченості самих вчителів був досить низьким. За таких умов досягти позитивних результатів було практично неможливо. Процес навчання проводився у формі задавання і перевірки уроків. Пояснювали лише арифметику. Всі інші науки учні засвоювали практично самостійно. Найбільш важчим було покарання за незнання 10 заповідей Божих і таблички множення. Учня змушували стояти на колінах з піднятими вгору руками перед дошкою, де були написані заповіді та таблиця множення, протягом уроку.
Система освіти у військових поселеннях була різноплановою, однак не забезпечувала високого рівня знань. Найперше, вона була зорієнтована на підготовку юнаків, що складали майбутній резерв армії. У школах, що існували при армійських формуваннях, юнаки вивчали основи наук та військові дисципліни. Вже в ході процесу навчання відбувався відбір здібних учнів для поглиблення освіти. Інших кантоністів з досягненням повноліття розподіляли по військових підрозділах для несення служби. Кантоністи, які були не придатні для подальшої служби, освоювали різноманітні ремесла. Вони також здобували навики із зброярства, чоботарства, кравецької і ковальської справи та ін. Здобуті знання та навики юнаки застосовували в армійських частинах, куди їх направляли.
Також поселенська система освіти включала в себе сільські та церковні школи. Якщо в перших здобували базові знання, то в других – навчали правильного церковного співу, який подобався вищому керівництву. Ці школи знаходилися на утриманні поселень. Однак діяльність цих закладів не забезпечила високого рівня освіченості підлітків, оскільки усе викладання проводилось російською мовою, а основна маса населення була україномовною.
Також у військових поселеннях отримували освіту майбутні фельдшери, ветеринари, садівники та топографісти. Існування цих закладів було зумовлене потребою власних спеціалістів в даних галузях діяльності. В цих школах навчалися як діти військових поселян, так і кантоністи. Перші після завершення навчання поверталися в свої округи та волості, де працювали за здобутою спеціальністю. Інших направляли на службу до військових підрозділів, до яких вони були приписані. Кількість учнів була досить обмежена і визначалась потребами поселень.
Єдиним закладом, де могли здобути освіту дівчата та жінки, було училище повивальної справи. Воно готувало медичних працівників лише згідно потреби військових поселень і мало не соціальне, а виключно військове спрямування. Тут освіту здобували лише згідно відбору претенденток. Кількість учениць була обмеженою і чітко регламентованою.
Багатопланова поселенська освіта включала військові, господарські та медичні заклади, що зумовлювалося прагненням керівництва досягти якнайбільшої економії фінансів. До позитивів освітньої системи в поселеннях можна віднести поєднання практичних і теоретичних курсів, охоплення навчальним процесом дітей, врахування їхніх фізичних і розумових здібностей. Негативними рисами був низький рівень викладання через некомпетентність вчителів, викладання російською мовою, жахливі умови та методи навчання, а також слабка матеріальна база навчальних закладів.
Внаслідок запровадження системи освіти у військових поселеннях діти, що навчалися, повністю відривалися від господарства. Вони не допомагали батькам, відвикали від сільськогосподарської праці. Тому втрачався здобутий хліборобський досвід [1, с. 455]. Це, в свою чергу, призводило до підриву сільськогосподарських економічних підвалин устрою поселян.
Загалом система освіти військових поселень була підпорядкована армійським потребам. Проте варто відзначити, що кількість дітей, які здобували освіту, була значно більшою у порівнянні із сусідніми селами цих же губерній. Однак вона не охоплювала всіх підлітків і не забезпечувала достатнього рівня освіченості.
Система поселенської освіти виховувала молодь у дусі повного підпорядкування військовому керівництву. Людина і її духовний світ не був цінністю. За таких умов виховання кантоністи ставали нелюдяними, жорстокими та відірваними від свого коріння. Такі люди були маленькими гвинтиками великої поселенської системи, яка цілком підпорядковувала собі їх життя. Все це було проявом політики царського уряду у нищенні українських традицій, звичаїв, родинних цінностей, козацького волелюбства та духу з метою утвердження на цій території великоросійської ідеї.
Список використаної літератури
- Из записок сенатора А.Я. Стороженка. Военные поселения кавалерии в Херсонской и Екатеринославской губерниях // Киевская старина. – 1884. – Т. 10. – С. 447–477.
- Федоров Д.В. “Игрушечная армия” (Из быта южнорусских кантонистов) // Исторический вестник. – 1899. – Т.78. – №10. – С. 148–172.
Майданюк Ірина Зіновіївна,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
ПРИРОДНОПРАВОВІ ЦІНОСТІ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА
У сучасних умовах, коли більшість країн світу тяжіє до побудови правової держави, коли відбувається уніфікація законодавства, важливим стає формування правової культури громадян, розуміння ними загальнолюдських і національних правових цінностей, усвідомлення значення наповнення національних правових культур узагальненим правовим досвідом людства. Для України формування правової культури є одним із найактуальніших завдань, що стоять на часі, бо, як зазначає О.П.Дзьобань, «сучасна українська правова ментальність перебуває у кризовому стані, у процесі пошуку нових правоаксіологічних настанов. …Правоаксіологічний нігілізм українського етносу суттєво гальмує розвиток правової культури, права, праворозуміння, правопорядку, законності, що на фоні загальної соціальної, духовної, моральної, культурної кризи суспільства і держави лише ускладнює ситуацію в країні” [1,132].
Звичайно, перш, ніж формувати правову культуру, необхідно з’ясувати, що вона собою являє, які цінності передбачає. І тут варто звернути увагу на цінніснозорієнтовані визначення правової культури. Так, відомий російський філософ права С.С.Алексєєв розглядає правову культуру як “юридичне багатство суспільства, виражене в…накопичених правових цінностей, тих особливостей права, юридичної техніки, які належать до духовної культури, до правового прогресу” [2, 269]. В.Копєйчиков, А.М.Колодій, С.Л.Лисенков, В.П.Пастухов, О.Д.Тихомиров вказують на те, що “правова культура – це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності” [3, 140]. В М.С.Кельман та О.Г.Мурашин визначають правову культуру як систему “правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності” [4, 243]. О.Ф.Скакун вважає, що правова культура є “системою цінностей, досягнутих людством в галузі права, які належать до правової реальності певного суспільства” [5, 509]. Щоправда, в умовах колишнього політичного режиму цінності правової культури “фактично підмінялися цінностями юридичної культури, під якою в цьому випадку розуміється продукт функціонування бюрократичного адміністративного апарату, спрямований на обґрунтування і захист інтересів, насамперед, представників державної влади.., забуваючи при цьому про пересічну людину” [6, 75].
Формування правової культури українського народу тісно пов’язане із особливостями розуміння давніми українцями природноправових цінностей і понять, за котрими судити справедливо – означало судити не лише «за справою», а й «за людиною», «щоб нікому не було образливо ", тобто сутність права, за цим розумінням, полягає "не в послідовному застосуванні однакових норм до однакових випадків, а в досягненні природної справедливості за конкретними умовами конкретної справи" [7,151]. Таким чином, правова культура давньоруського суспільства базувалась переважно на загальнолюдських цінностях, які пізніше ставали джерелом формування комплексу соціально-правових цінностей, правових звичаїв, традицій, правових норм, правосвідомості, правових установок, тобто всього того, що становить зміст правової культури.
Тим не менше, у ментальності українців є чимало рис, які негативно позначились на формуванні їх правової культури. Вони ґрунтовно проаналізовані у дисертаційній роботі Скуратівського А.В. «Формування та розвиток правової культури в українському суспільстві»[8]. Серед них автор виділяє комплекс меншовартості, пасивність у громадських справах, надмірну довірливість, піддатливість зовнішнім впливам, пристосуванство, що приводило до самоізоляції українців, руйнування організаційних форм упорядкування суспільного буття, до невміння створювати і втримувати владу, що гальмувало формування та розвиток правової культури. Негативно впливав на формування правової культури індивідуалізм, оскільки він перетворився на небажання і невміння українців підкорятися єдиній, чітко визначеній меті, а тому сформував нездатність організувати та втримати владу як основу своєї державності, став причиною неспроможності українського народу радикально вирішити проблему свого сталого, стабільного існування, створити правові форми суспільної діяльності [9,92]. Перешкоджала формуванню правової культури селянська психіка українців, яка ставала "рабською", хоча і формувала неприйняття українцями деспотичного характеру влади і права, що її забезпечує. Українці, як правило, бояться влади, не вірять у її справедливість Наслідком цього стає формування своєрідної (в тому числі антиправової) особистості, що не має на що спертися у самій собі.
Негативно вплинуло на формування правової культури тоталітарне минуле українців, що сформувало безініціативність, безпорадність, подвійну мораль, звичку покладатися на опіку держави і водночас не довіряти їй (порушувати існуючі, хоч і недосконалі, закони). Не сприяли формуванню правової культури, правосвідомості ірраціональна віра у всесилля "вождів" (а не всесилля права, закону), очікування на прихід "месії", який вирішить усі проблеми.
Тож подолання правового нігілізму повинно стати одним із основних завдань освітніх процесів в Україні, адже висока правова культура людини є як передумовою високої культури і правового стану соціуму, так і надзвичайно важливою загальнолюдською та гуманістичною цінністю, складовою правової держави.
Література
1. Українська національна правова ментальність: специфіка філософсько-правової рефлексії// Методологічні проблеми правової науки. Матеріали міжнародної наукової конференції. - Харків, 13-14 грудня 2002 року/ Упор. М.І.Панов, Ю.М.Грошевий.- Х.: Право, 2003.- 428 с.
2. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования. - М.: “Статут”. - 1999. - 712 с.
3. Загальна теорія держави і права: / За ред. В.В.Копейчикова. - К.: Юринком. - 2001. – 320 с.
4. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права : Підруч. – К.: Кондор, 2002. – 353 с.
5. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Х.: Вид-во “Консум”, 2002. – 704 с.
6. Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. - К.: Видавн. дім “Ін-юре”, 2002. – 723 с.
7. Оршанский И.Г. Исследования по русскому праву обычному и брачному - СПб., 1878. – 543с.
8. Скуратівський А.В. Формування та розвиток правової культури в українському суспільстві (філософсько-правовий аналіз): Дисертація на здобуття наукового ступеня к.ю.н.- К.:НАВС, 2004- 225 с.
9. Мірчук І. Світогляд українського народу: Спроба характеристики // Генеза.- 1994. - №2. – С. 84-97.
Михайлюта О.О.,
голова ВГО "Професійна спілка
"Журналіст України" (м. Київ)
РОЛЬ МИКОЛИ РУДЕНКА У ВІДРОДЖЕННІ
УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ФІЗИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ
Коли ми говоримо про особливості економічної культури українського народу, маємо зазначати, що ця культура була нагло обірвана, спаплюжена і перекручена марксизмом-ленінізмом у ХХ сторіччі, що й призвело до численних трагедій народу та зумовило наше значне відставання від Європи.
Понад 100 років від нас приховували будь-яку інформацію про основоположника української школи фізичної економії Сергія Подолинського, який підтримав і розвинув учення видатного французького вченого Франсуа Кене та заперечив "Капітал" К.Маркса. Заперечив основний постулат: додаткова вартість може з'являтися лише від енергії Сонця, а не з експлуатації робітничого класу. Перемогла ж так звана політична доцільність, бо "…теорія трудової вартості А.Сміта виявилася доступнішою для розуміння, - пише М.Руденко в своїй фундаментальній праці "Енергія прогресу", - ніж теорія Ф.Kене. І тому ось уже понад два століття справжня наука перебуває в тіні, а на авансцені самовпевнено розгулює псевдонаука, з якої й виростає марксизм."[2, с.200]
Марксова теорія принесла ідею неминучої боротьби між неіснуючими на той час класами і розвалу економічного життя суспільства, зазначає доктор військових наук, генерал Петро Григоренко, видатний дисидент і правозахисник в СРСР, активний пропагандист "антирадянської" економічної теорії М.Руденка . Переконуючи сучасників, що додаткова вартість міститься у праці, а не в енергії Сонця, Маркс "відволік увагу своїх послідовників від єдиного джерела, яке творить життя на Землі, і закликав до створення суспільства максимальної неволі, суспільства, в якому додаткову вартість повинні створювати "трудові армії" або, згідно з радянським досвідом, ГУЛАГ"[2 с.184]. Ось один із основних висновків, до яких доходить читач після ознайомлення з крамольною для тоталітарного режиму "Енергією прогресу".
Заради історичної правди слід зауважити, що сам К.Маркс таки визнав свою помилку. Про це свідчить четвертий том "Kапіталу", випущений у світ уже після смерті "вождя всіх народів" Й.Сталіна. Остання фраза четвертого тому пояснює, що абсолютна додаткова вартість виникає із природної родючості землі, природи, тоді як відносна додаткова вартість народжується в процесі розвитку суспільних продуктивних сил. І це – своєрідна реакція на листи нашого співвітчизника і сучасника К.Маркса економіста Сергія Подолинського. Це вперше дослідив саме Микола Руденко.
Понад сто років ім.'я визначного українського вченого Сергія Подолинського навіть не згадувалося в жодному контексті – настільки небезпечним вважали для себе партійні бонзи людину, яка посміла піддати критиці основи основ їхньої системи – "Капітал". І лише Микола Руденко, секретар парткому Спілки письменників і член Київського міськкому партії, ветеран Великої вітчизняної війни (з рядових дослужився до посади заступника начальника політвідділу Кавказького фронту і до звання майора Радянської Армії) спромігся на переоцінку цінностей і на початку 70-х років минулого століття вголос заговорив про неминучий крах радянської системи, якщо вона не знайде в собі сил відмовитися від помилкових догм марксизму та не візьме на озброєння вчення фізіократів, яке вказує, що пріоритети слід надавати сільському господарству перед промисловим виробництвом. "Якщо ми хоча б на декілька кілокалорій збагатили землю, тоді можна сказати: ми створили багатство! І навпаки: якщо заради промислової і військової могутності нами виснажується земля – ми пропащі люди"[2 с.177] .
Микола Руденко свої знання, здобуті наполегливою працею над вивченням теоретичної спадщини К.Маркса, Ф Енгельса, А Сміта, Ф.Кене, С.Подолинського, намагався донести до партійного керівництва України і СРСР у формі листів, адже таку його публіцистику цензура вилучала звідусіль. Як чесний і добропорядний громадянин та член КПРС, М.Руденко сподівався розгорнути відкриту нормальну дискусію з приводу означених проблем, аби в підсумку вчені глибоко проаналізували процеси в економіці та внесли пропозиції партії для корекції стратегічного курсу, звільнившись від догматів і співставивши життєдіяльність СРСР із світовими тенденціями розвитку. Ясна річ, що недолуге керівництво ЦК КПУ відреагувало , як і в часи "культу особи". Дали вказівку КДБ "розібратися". А працівники КДБ, як відомо, ніколи не відзначалися особливим інтелектом. У результаті – ветерана й інваліда Великої Вітчизняної війни М.Руденка напередодні 30 -річчя Перемоги (якраз країну заполонила ударна пісня "Этот день Победы – порохом пропах, этот праздник – со слезами на глазах…") уперше заарештували, вилучили під час обшуку всі рукописи. Невдовзі "товариші" виключили його з членів КПРС , а ідеологічно загартований актив Спілки письменників – із членів творчої спілки. Всім видавництвам і редакціям періодичних видань було заборонено друкувати твори "неправильного" письменника . Щоб жити автор багатьох відомих романів і дослідник-публіцист зі світовим ім.'ям змушений був піти на роботу сторожем. А коли після історичної наради глав держав світу в Гельсінкі, яка обумовлювала закінчення "холодної війни" між Сходом і Заходом та накреслювала новий принцип взаємостосунків, він виступив одним із засновників Української гельсінської групи , М.Д.Руденка просто кинули за грати (судилище було над ним та О. Тихим) за так звану антирадянську діяльність. Сім років таборів і п'ять років заслання відбув видатний мислитель, дійсний член Української вільної Академії наук (США), згодом – Герой України за свої "Економічні монологи" , які , власне, несли суспільству інформацію про шляхи порятунку від економічної кризи.
Та саме Миколі Руденку належала найпомітніша роль у відродженні української економічної школи Сергія Подолинського. За його ініціативи уже в незалежній Україні (1999р.) було створено Наукове товариство імені Сергія Подолинського, яке об'єднало кілька десятків докторів і кандидатів економіки і діє при Київському національному університеті імені Вадима Гетьмана.
"Економічний заповіт Миколи Руденка містить заклик "мислити економічно", - пише доктор економічних наук, професор, перший проректор Державної академії статистики і аудиту В.Шевчук, - учений заповідає і відповідно цьому мисленню практику господарювання, а саме: якомога більше фінансів перепускати через землеробство, бо наше збагачення відбувається тільки тут"[ 3].
Слід зазначити, що аналітичну працю "Енергія прогресу" Миколи Руденка високо оцінили свого часу академік Андрій Сахаров та відомий американський економіст, політик, неодноразовий кандидат у Президенти США Ліндон Ларуш. А його вчення про пшеницю як еталон вартості в світовій економіці ( на противагу унції золота чи бареля нафти) підхопили і розвинули доктор фізико-математичних наук, професор, директор Інституту екології людини М.Курик, академік Української аграрної академії наук, професор П.Саблук, академік НАНУ, професор, директор Інституту літератури М.Жулинський та багато інших.
Доктор М.Курик в інтерв'ю "Українській газеті плюс" висловив думку про те, що Микола Руденко володів особливими знаннями про шляхи розвитку незалежної України. Зокрема, він вважав помилковим рішення про руйнацію системи сільського господарства, яка склалася. Недаремно гостем мислителя був В.Ющенко, коли того призначили Прем'єр - міністром України. "Він сприйняв теорію вченого, обіцяв, що буде використовувати, але цього не сталося. Чому? Не розумію. Очевидно, тут варто говорити про протистояння темних і світлих сил…"[1].
На вістрі цього протистояння темних і світлих сил в Україні перед лицем грядущої глобалізації волею долі опинився Микола Руденко. Вчитаймося в його останнє слово на суді 1 липня 1977 р. в м. Дружківці Донецької області. Ніякого злочину проти своєї держави, говорив письменник, я не робив. Навпаки – злочин робить бюрократична система, яка спотворює справжню суть речей, наприклад, замість пріоритетного розвитку сільського господарства задля забезпечення достатньої кількості якісного продовольства, розвиває агресивне промислове виробництво, що неминуче призведе до кризи. "Кожне моє слово, уся моя громадянська пристрасть скеровані на усунення цих спотворювань. Виходить, моя творчість і мої виступи скеровані не на повалення, а на зміцнення радянської влади. І якщо в цьому випадку слово стало чином, то я щасливий, що я дозволив собі його висловити"[4].
Як бачимо, і сама неординарна постать Миколи Руденка, і його праці "Енергія прогресу" , "Гносис і сучасність" потребують ширшого вивчення спеціалістів, пропаганди серед управлінців, науковців і студентів. Його роботи являють собою якісно нове слово в сучасному осмисленні теорії і практики еволюційного розвитку людства, оскільки з'явилися внаслідок інтегрування знань з багатьох галузей життя і дають ключ до майбутнього мешканцям планети, наляканим загрозами глобалізації. А проблеми глобалізації все гостріше нагадують про себе – запобігання світовій ядерній війні; подолання екологічної кризи; вирівнювання рівнів економічного і культурного розвитку індустріальних країн і країн, що розвиваються; пошук необхідних для економічного розвитку людства природних ресурсів та нетрадиційних джерел електроенергії; своєчасне запобігання негативним наслідкам науково-технічної революції; боротьба проти поширення торгівлі людьми, наркоманії, алкоголізму, СНІДу, вірусних пандемій.
З усього цього випливає необхідність створення в Україні Інституту фізичної економії, який би , спираючись на знехтувані політичною системою СРСР вчення Ф.Кене, С.Подолинського, В.Вернадського, М.Руденка, міг оперативно здійснювати актуальні для сьогодення дослідження та надавати виважені рекомендації уряду - як йому діяти за умов нових і несподіваних викликів часу.
1. Микола Руденко знав, як врятувати людство// Українська газета плюс.-2008.-17-23 квіт.
2. Руденко М.Д. Енергія прогресу. Гносис і сучасність.- К.: Журналіст України.-2008.-716с.
3. nofollow" href=" " onclick="return false">ссылка скрыта
4 a.org.ua
Парандій Валентина Олександрівна
Барабаш-Тимофієва Олена Петрівна
Хмельницький інститут імені Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнійшого Володимира Міжрегіональної Академії управління персоналом
м. Хмельницький