Geum.ru

Нацiональна юридична академiя україни iменi ярослава мудрого на правах рукопису любченко павло миколайович

Вид материалаДокументы

Содержание


Рис. 1.1 Механізм реалізації принципу “людина – найвища соціальна цінність”
Висновки до розділу 1
Місцеве самоврядування як основоположний інститут громадянського суспільства
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Рис. 1.1 Механізм реалізації принципу “людина – найвища соціальна цінність”



На шляху становлення й розвитку Україна потребує опрацювання власної концепції співвідношення особи і громадянського суспільства, механізмів формування влади й розвитку демократії. Цьому повинно передувати вивчення світового наукового і практичного досвіду. Ідеться, зокрема, як про теоретичні дослідження проблем громадянського суспільства, правової держави, прав та свобод людини і громадянина, так і про світову практику їх конституційного й законодавчого закріплення.


Висновки до розділу 1


1. Концепція громадянського суспільства є фундаментальним теоретичним підгрунтям цивілізаційного поступу людства. Вона пройшла низку етапів своєї еволюції й продовжує розвиватися. Аналіз ідей громадянського суспільства дозволяє зробити висновок про існування чотирьох періодів: а) поява витоків громадянського суспільства заснованих на елементарній саморегуляції життя людських спільнот (до XV ст.); б) становлення окремих інститутів громадянського суспільства (корпорації, релігійні інститути тощо) як відносно відокремлених від держави суб’єктів (XV – XIX ст.); в) зближення держави й інститутів громадянського суспільства на підставі розуміння взаємозумовленості їх розвитку (XX ст.); г) поступова інтеграція державних органів в систему громадянського суспільства, як основних управлінських інститутів і посилення впливу народу на органи публічної влади (кінець XX ст. – початок XXI ст.).

2. Категорія «громадянське суспільство» є якісною характеристикою розвитку певного соціуму, в якому досягнуто високого рівня утвердження й забезпечення прав і свобод людини. Для такого суспільства характерні наступні основні риси: а) визнання прав, свобод і законних інтересів людини, обов'язковість їх забезпечення державою та іншими інститутами громадянського суспільства; б) високий рівень правової культури громадян; в) невтручання органів публічної влади у приватне життя індивідів; г) свобода слова, пересування та інші свободи, забезпечені владно-правовим захистом; д) неухильне дотримання конституційних принципів в організації публічної влади; е) загальна постійна поінформованість людини у справах суспільства й держави; є) самоврядування й самоорганізація; ж) звичаї й традиції; з) виборність органів публічної влади на певний строк та їх підзвітність; и) приватна власність як матеріальна основа особистої свободи індивіда; і) розвиток господарсько-економічних відносин, базованих на конкуренції й вільному ринку; й) високий рівень значущості й розвитку громадської думки; к) розвиненість та ефективність правової системи; л) справедливе правосуддя; м) становлення й розвиток різноманітних видів об’єднань (політичних, економічних, культурних, релігійних, професійних та ін.).

3. У громадянському суспільстві повинні застосовуватися різноманітні способи регулювання відносин, як-то: а) владний вплив з боку держави – правове регулювання; б) самоуправління – безпосереднє або через органи місцевого самоврядування; в) економічне саморегулювання – дія законів ринку; г) застосування норм моралі; д) використання традицій та звичаїв. Між цими способами регламентації відносин має бути чітке розмежування, без тетального домінування одного з них.

4. На сучасному етапі суспільного розвитку формується й розвивається система права громадянського суспільства, підвалини якого складають конституційні права та свободи людини і громадянина. Вони визначають цілі й зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої й виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.

5. Конституція України активно впливає на становлення й розвиток громадянського суспільства через: а) закріплення найважливіших політико-правових принципів, яких мають дотримуватися всі його інститути; б) становлення цілісної правової системи, орієнтованої на права особистості; в) недопущення необґрунтованого втручання органів публічної влади в життя людини і громадянина; г) закріплення завдань, функцій та компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування; д) визначення правових засад організації й функціонування структур громадянського суспільства

6. Для України характерна асиметричність у розвитку інститутів громадянського суспільства. Для досягнення оптимальної рівноваги необхідно убезпечити інститути громадянського суспільства від надмірних обмежень і позаправового впливу. Жоден із його інститутів не повинен бути домінуючим, а їх взаємодія має утворювати єдину цілісну систему для досягнення синергетичного ефекту. Для цього потрібні дієві механізми стримувань і противаг не лише в системі державної влади, а й у суспільстві в цілому.

7. Підгрунтям концепції побудови в Україні громадянського суспільства має стати консенсус щодо основних цілей, цінностей і напрямків розвитку політичного устрою. На відміну від раніше існуючих уявлень, у яких абсолютизувалися приватні інтереси, концепція сучасного громадянського суспільства повинна базуватися на визнанні необхідності забезпечення гармонійного поєднання приватних і публічних інтересів.

8. Громадянське суспільство – це система збалансовано розвинутих соціальних інститутів (держава, сім’я, місцеве самоврядування, громадські, релігійні організації (церква), профспілки, політичні партії, засоби масової інформації, суб’єкти господарювання; освітні, наукові і культурні установи; асоціації та інші об’єднання) і відносин (політичних, правових, економічних, соціокультурних, етнонаціональних, інформаційних, сімейних, моральних, релігійних, культурних тощо), які сприяють гармонійному розвитку людини як найвищої соціальної цінності, гарантують реалізацію й забезпеченість її прав та свобод і досягнення спільного блага.

9. Серцевиною громадянського суспільства є людина, її права, свободи й інтереси. Утворення всіх інститутів громадянського суспільства зумовлено тим, що існує необхідність забезпечення умов для нормальної життєдіяльності людини, реалізації й захисту її прав та свобод.

10. Трансформація держави в Україні в демократичну, соціальну, правову сприятиме становленню громадянського суспільства. Ці два процеси взаємозумовлені, суспільство, організоване недемократичною чи несоціальною, неправовою державою, не може характеризуватися як громадянське.


РОЗДІЛ 2

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ОСНОВОПОЛОЖНИЙ ІНСТИТУТ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА:

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ


2.1. Поняття й основні теорії місцевого самоврядування


Проголошення незалежності України сприяло активізації процесу демократизації суспільства й держави, пошукам такої організації публічної влади, яка відповідала б європейським стандартам і була спрямована на забезпечення прав і свобод людини. Важливим складником цього процесу є побудова оптимальної системи місцевого самоврядування, яка в сучасному світі сприймається як єдино можлива демократична й раціональна модель влади на місцях. Дослідження інституту місцевого самоврядування варто розпочинати, насамперед, з аналізу його поняття. У науковій літературі радянської доби широко досліджувалося самоврядування (а) національне, (б) професійне, (в) громадське, (г) як форма державної влади на рівні адміністративно-територіальних одиниць. У найбільш загальному виді під цим терміном розуміють відносно автономне функціонування певного колективу (організації) людей, що забезпечується самостійним прийняттям його членами норм і рішень, що стосуються його життєдіяльності, а також відсутністю в колективі розриву між суб’єктом та об’єктом управління [87, с. 5].

Більш детальне визначення пропонує В.Д. Ткаченко, на думку якого “самоврядування – це спосіб соціального управління загальними справами певної спільноти (утворення) людей, який ґрунтується на їх сумісній діяльності з прийняття рішень та їх здійснення”. При цьому йому притаманні такі риси, як-то: 1) наявність соціального управління; 2) належність повноти всієї влади певній спільноті (колективу) людей, члени якої визнають владу тільки власного об’єднання (тут має місце єдність, збіг суб’єкта й об’єкта управління); 3) саморегуляція, яка виявляється в тому, що всі члени об’єднання спільно виробляють загальні рішення (правила поведінки) – статути, положення, інструкції; 4) самоорганізація – проведення організаційних заходів з метою задоволення й захисту спільних інтересів; 5) здійснення влади безпосередньо об’єднаними суб’єктами або через засновані ними органи; 6) спільна діяльність по реалізації прийнятих рішень” [346, с. 79].

Самоврядування в межах адміністративно-територіальних одиниць, тобто організованим за територіальною ознакою, як правило, називають місцевим. Місцеве самоврядування – це багатогранне, комплексне політико-правове явище, науковий потенціал якого розкривається в сукупності теоретичних конструкцій, базових юридичних понять і категорій, що сприяють оформленню відповідних теорій місцевого самоврядування. Останнім часом поряд з нормативним підходом щодо дослідження сутності місцевого самоврядування значного розвитку отримали соціологічний, системний, аксіологічний, гносеологічний, функціональний та ін. Плюралізм стосовно розуміння цього соціального явища зумовлено тим, що воно тісно пов’язано з іншими – державою, політикою, економікою, культурою, психологією, ментальністю [376, с. 51].

В Україні місцеве самоврядування визнається й гарантується на конституційному рівні. Аналіз конституційних норм, на наш погляд, дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування треба розглядати як (а) один із фундаментальних принципів конституційного ладу, (б) одну з форм народовладдя, (в) специфічну підсистему публічної влади, (г) форму залучення громадян до участі у вирішенні питань місцевого значення, (д) право, (е) системну організацію, (є) різновид суспільного управління.

1. Визнаючи місцеве самоврядування одним з принципів конституційного ладу, сутність якого полягає передовсім у забезпеченні прав та свобод людини і громадянина, Основний Закон гарантує сталий розвиток цього інституту. У ст. 2 Європейської хартії про місцеве самоврядування зазначається, що принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві і, по можливості, в конституції країни [81, с. 11]. Його визнання й гарантування виявляється в тому, що Конституція України встановлює межі для законодавця: визначає параметри для подальшого нормативного регулювання й унеможливлює необґрунтоване втручання держави у сферу компетенції місцевого самоврядування. З огляду на важливість цього інституту для становлення й розвитку громадянського суспільства порядок визначення його засад віднесено ст. 92 Конституцією України до виключної сфери законодавчого регулювання.

Місцеве самоврядування, як підгрунтя конституційного ладу країни, сприймається більшістю вчених-правників, однак нормативного закріплення цього положення в українському законодавстві немає. Для порівняння: у ст. 1 Федерального закону «Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації» від 06 жовтня 2003 р. закріплено, що місцеве самоврядування, будучи формою здійснення народом влади, становить одну з основ конституційного ладу [229]. Розвиток місцевого самоврядування європейським співтовариством розглядається як суттєвий внесок у побудову суспільств, що ґрунтуються на принципах демократії й децентралізації.

2. Як форма народовладдя місцеве самоврядування отримало своє закріплення в ст. 5 Конституції України, згідно з якою саме народ має виключне право визначати і змінювати конституційний лад, яке не може бути узурповано державою, її органами й посадовими особами. Самоврядування, на думку Ю. О. Тихомирова – це основний спосіб здійснення народовладдя, насамперед у масштабах суспільства, втілення інтересів народу та інших соціальних спільнот [341, с. 26]. Місцеве самоврядування зумовлюється об’єктивною заінтересованістю груп людей, людських колективів, об’єднаних за територіальною ознакою для вирішення спільно і під свою відповідальність важливих питань і проблем місцевого значення. У своїй реалізації воно спирається на інститути безпосередньої демократії (місцеві референдуми, вибори тощо), а також органи і посадових осіб місцевого самоврядування. Активізація обох головних форм участі населення у здійсненні народовладдя – представницької й безпосередньої сприятиме розвитку самоврядування [82, с. 111]. На думку В. Є. Чиркіна, місцеве самоврядування – це влада територіального колективу, об’єднання громадян на певній території, влада народу цієї території, у її межах та з питань, визначених правовими актами держави [386, с. 453]. Вагомим аргументом на користь визнання місцевого самоврядування формою народовладдя є право його органів у межах, установлених Конституцією, володіти, користуватися, розпоряджатися об’єктами права власності Українського народу.

3. Місцеве самоврядування – особливий різновид публічної влади [18; 381; 385, с. 249-254]. Уже сама назва “самоврядування”, “самоуправління” вказує на наявність у ньому управлінських взаємовідносин, які є одним з видів відносин влади. Аналізуючи місцеве самоврядування, ми розрізняємо спеціальний суб’єкт – територіальну громаду, спеціальний об’єкт – питання місцевого значення і самостійність – ключову категорію, що характеризує його як самостійну підсистему публічної влади, що конституційно гарантується державою [143, с. 86]. Разом із тим необхідно зазначити, що місцеве самоврядування і муніципальна влада не є тотожними поняттями. Досліджуючи співвідношення цих понять, М. С. Бондар слушно зазначає, що виникнення, організація і функціонування муніципальної влади неможливі без місцевого самоврядування, але не будь-яке місцеве самоврядування є проявом муніципальної влади. Місцеве самоврядування є більш широким явищем, ніж муніципальна влада [39, с. 52; 53, с. 14]. Така позиція заслуговує на підтримку, оскільки дійсно муніципальна влада може розглядатися лише як одна з найважливіших характерних ознак місцевого самоврядування. Загальні збори, громадські слухання, місцеві ініціативи, самооподаткування хоч і є самостійними і важливими формами участі громадян у вирішенні питань місцевого значення, проте ознак муніципальної влади вони не мають. Отже, місцеве самоврядування не можна зводити лише до муніципальної влади, тому що це явище набагато складніше й різносторонніше.

Як різновид організації публічної влади місцеве самоврядування, на думку Ю.М. Тодики, повинно забезпечити перш за все належний рівень керованості соціальної системи певного рівня, тобто місцевого співтовариства, яке проживає на відповідній території [357, с. 4]. У процесі його здійснення забезпечується вирішення питань місцевого значення, що, безумовно, поєднано з виникненням владних відносин. Визначення органів місцевого самоврядування як суб’єктів публічної влади ґрунтується на положеннях ст. 5 Основного Закону. Місцеве самоврядування структурно й організаційно відокремлене від державної влади й діє в межах Конституції й законів України автономно. За свою діяльність органи й посадові особи місцевого самоврядування відповідальні передусім перед територіальною громадою і лише за реалізацію делегованих повноважень – перед органами державної влади. Місцеве самоврядування не існує ізольовано від держави, бо в них спільне джерело влади – народ. Простежується функціональна близькість місцевого самоврядування й держави, адже їх органи й посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і в спосіб, що передбачені Конституцією й законами України. Гармонійне поєднання зусиль держави й місцевого самоврядування (по суті, рівноправних суб’єктів публічної влади) є однією з необхідних передумов оптимальної організації публічно-владного механізму суспільства.

4. Місцеве самоврядування – це форма самоорганізації населення на місцях, що виявляється в таких соціальних характеристиках, як самоуправління, самодіяльність, саморегулювання, самоконтроль. Будучи найпростішою природною формою організації управління будь-якої соціальної спільноти, самоврядування знаходить прояв і втілення у відповідних інституційних формах на всіх етапах еволюції суспільства й може розглядатися як внутрішньо іманентний останньому спосіб координації соціальних зв’язків, що має на меті реалізацію тих чи інших групових потреб, можливу завдяки об’єднанню спільних зусиль. Для самоврядування характерні нові зв'язки суб'єктів та об'єктів: суб'єкт стає об'єктом, а об'єкт набуває властивостей суб'єкта. Соціальні норми створюються шляхом прямого волевиявлення людей і служать їх самозобов'язанням, участь населення у громадських справах є найбільшою [343, с. 7]. Функціонально й організаційно воно є певною соціальною системою або тим організаційно-правовим механізмом, завдяки якому територіальні громади безпосередньо або через обрані ними органи здійснюють функції й повноваження місцевого самоврядування [216, с. 89].

Як форма громадянської самоорганізації соціуму місцеве самоврядування об’єктивно підвищує рівень керованості в суспільстві і престиж влади. На методологічну обмеженість аналізу місцевого самоврядування лише як публічно-правового інституту, звертав увагу Ю. М. Тодика, оскільки він спрямований виключно на публічні інтереси й не завжди враховує самостійне значення особи в його системі. Водночас громадянин, житель місцевого поселення, не просто бере участь у самоврядуванні, а разом з іншими його мешканцями здійснює його, реалізуючи свої права і свободи. Тому інститути місцевого самоврядування і всю його організаційну структуру, як і структуру громадянського суспільства в цілому, потрібно розглядати в органічній єдності з інститутами прав і свобод громадян, з правовим статусом особи як суб’єкта самоврядних відносин за місцем проживання [357, с. 5]. Правознавці Заходу розглядають самоврядування як інструмент розвитку місцевого співтовариства, як найбільш вдалу форму участі громадян в управлінні за межами парламенту [211, с. 48]. Оптимальне поєднання на рівні місцевого самоврядування влади і свободи, зовнішнього управління й самоорганізації населення дає можливість подолати традиційні, авторитарні за своєю суттю уявлення про демократію як виключно державної форми організації влади, яка начебто є єдиним джерелом і головним гарантом прав особи [39, с. 50]. Ю.М.Тодика і В.Д. Яворський зазначали, що місцеве самоврядування в Україні – це система, яка складається із сукупності демократичних організаційних форм (виборів) та інститутів прямої безпосередньої демократії (референдумів), інших форм волевиявлення населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці й виборних та інших органів, що реалізують його цілі, завдання та функції [361, с. 3].

У Конституції України закріплено лише найважливіші форми участі громадян у вирішенні питань місцевого значення – вибори й референдуми; інші ж форми (загальні збори громадян за місцем проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання, тощо) є предметом законодавчого регулювання. Розвинуте, з усталеними традиціями місцеве самоврядування сприятиме забезпеченню збалансованості відносин людини і держави, недопущенню повороту назад, до авторитаризму й тоталітаризму.

5. Місцеве самоврядування трактується як право. В. Шаповал вважає, що місцеве самоврядування є “правом і спроможністю” (тобто компетенцією і водночас дієздатністю) відповідних органів [389, с. 49]. У ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування визначається як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення. Відповідно до ст. 3 Європейської хартії про місцеве самоврядування це не лише право, а й спроможність (але не територіальної громади, а органів місцевого самоврядування) в межах закону здійснювати регламентування й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їх компетенції, в інтересах місцевого населення. У Законі “Про місцеве самоврядування в Україні” враховано положення і Конституції України і Європейської хартії про місцеве самоврядування, а тому місцеве самоврядування формулюється як гарантоване державою право й реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення.

Відсутність чіткої законодавчої дефініції категорії “місцеве самоврядування” призводить до появи на практиці проблем, пов’язаних з браком автентичності понять, що закріплені в Конституції України, Європейській хартії про місцеве самоврядування, а також у Законі “Про місцеве самоврядування в Україні”. Виникає плутанина при визначенні суб’єкта, в інтересах якого має здійснюватися місцеве самоврядування, і при розробці правових засад функціонування механізму підзвітності, підконтрольності й відповідальності у цій системі. Недосконалість, притаманна існуючим нормативним трактуванням, спричиняє неоднозначне розуміння поняття “місцеве самоврядування” на практиці й потребує нагального усунення вказаних недоліків на законодавчому рівні [399, с. 120].

Аналізуючи конституційне визначення досліджуваної категорії, можемо зробити висновок, що однією з ключових характеристик місцевого самоврядування є самостійність його функціонування. Під самостійністю треба розуміти не лише право територіальної громади безпосередньо або через органи місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення без втручання інших владних структур, а й необхідність їх вирішення згідно з Конституцією і законами України. Іншими словами, йдеться про єдність прав та обов'язків, самостійності й відповідальності територіального колективу при розв’язанні питань місцевого значення. У свою чергу діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування означає, що вони несуть потрійну відповідальність за наслідки вирішення питань, віднесених до компетенції місцевого самоврядування: перед територіальною громадою, державою, фізичними та юридичними особами. Окремі правники пропонують місцеве самоврядування сприймати як одне з політичних прав – відповідне право громадянина, який проживає в “самоврядній” адміністративно-територіальній одиниці [389, с. 51].

6. Аналіз чинного законодавства України дає підстави для тлумачення місцевого самоврядування як системної організації з чітким внутрішнім взаємним підпорядкуванням, яка включає (а) територіальну громаду, (б) сільську, селищну, міську ради, (в) сільського, селищного, міського голову, (г) виконавчі органи сільської, селищної, міської ради, (д) районні й обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, (е) органи самоорганізації населення. Водночас, кожне село, селище, місто має свою систему місцевого самоврядування, яка характеризується як єдністю, так і диференціацією й певною субординацією. У містах з районним поділом його система є найбільш складною: за рішенням територіальної громади міста або міської ради згідно із законодавством можуть утворюватися районні в місті ради, які мають свої виконавчі органи й обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету. Проект нової редакції закону про місцеве самоврядування в Україні містить більш широкий перелік суб’єктів системи місцевого самоврядування, до якого додатково включаються голови районних та обласних рад і їх виконавчі апарати. Крім того, пропонується надати право на об’єднання не лише територіальним громадам сіл, а й територіальним громадам селищ і міст для спільного розв’язання проблем місцевого значення.

7. Місцеве самоврядування – це різновид суспільного управління. На думку В. В. Цвєткова, процеси управління властиві лише складним, динамічним системам, іманентним атрибутом яких є самоуправління, тобто здатність до впорядкування системи, приведення її у відповідність з об’єктивною закономірністю даного середовища, до оптимізації й функціонування. Управління – це соціальна функція владно-організаційної діяльності, що забезпечує цілеспрямованість та узгодженість спільної праці й життя людей [377, с. 10]. В процесі розвитку суспільства змінювалася лише питома вага самоврядування щодо державної влади. Принцип самоврядування є універсальним, одним з найдавніших серед тих, що застосовуються в управлінні, починаючи з ранніх стадій еволюції людського суспільства [118, с. 485]. Управління суспільними справами здійснюється органами державної влади і органами місцевого самоврядування відповідно до вимог Конституції й законів України, що вимагає чіткого розмежування їх повноважень і максимальної узгодженості дій між ними. М. В. Цвік зазначає, що самоврядування – це різновид соціального управління (врядування), в основу якого покладено спільне вирішення учасниками суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спільною діяльністю у виконанні прийнятих рішень [82, с. 110]. О. В. Константий місцеве самоврядування розглядає як спосіб соціального управління, провідну організаційну форму здійснення влади українським народом, яка функціонує на місцевому рівні в межах положень законів України автономно від органів державної влади, наділена для реалізації своїх завдань і функцій відповідним рухомим та нерухомим майном, правом формувати місцеві бюджети й забезпечена обов’язком держави сприяти їй у цьому [115, с. 65]. З погляду В. С. Куйбіди, місцеве самоврядування – це різновид управління складними територіальними суспільними системами [144, с. 24].

Наведені сутнісні характеристики дозволяють виявити достатньо глибокий зріз організаційно-управлінського аспекту реалізації місцевого самоврядування як владної функції по налагодженню спільної діяльності місцевого співтовариства. Але виконання цієї функції в умовах формально існуючих інститутів самоврядування може здійснюватися по-різному: від адміністративно-авторитарних, бюрократичних методів владарювання (в тому числі заснованих на принципах етнічної чи релігійної винятковості, земляцьких привілеїв, сімейності тощо, що деколи і проявляється на місцевому рівні) до справжніх демократичних, які повною мірою відповідають самій природі самоврядування. І хоча в організаційно-управлінському й функціональному аспектах у всіх цих випадках можуть бути формальні підстави для характеристики влади на місцевому рівні як системи самоврядування (місцеві референдуми, збори, виборні органи), реально може відбутися – і це відомо з історії – відчуження особи від місцевої влади, своєрідне делегування населенням прав на самоврядування, на вирішення місцевих питань авторитарним місцевим керівникам [39, с. 68].

Існуючі в правових джерелах тлумачення поняття “місцеве самоврядування”, як правило, базуються на трьох основних концепціях – громадівській, державницькій, муніципального дуалізму.

Згідно з громадівською теорією місцеве самоврядування розглядається як самостійна форма публічної влади, суб’єктом якої є територіальний колектив – елемент громадянського суспільства [375, с. 515], як одна з форм прояву громадської ініціативи, що сприяє мінімізації ролі держави у розв’язанні місцевих проблем. Науковці, які підтримують громадівську теорію місцевого самоврядування, категорично заперечують державну природу влади територіальних громад. Наприклад, В. Є. Чиркін вважає, що місцеве самоврядування – це не державна влада, а обрані громадянами ради, комітети, мери міст і громад – це органи населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а не держави (державно організованого суспільства) даної країни в цілому [384, с. 375]. Місцеве самоврядування, його органи не є складовою частиною державного механізму [147, с. 88]. Німецький учений З. Баллейс наголошує, що муніципалітети є передусім природними корпоративними одиницями, а їх автономність випливає не стільки з державної влади, скільки із суверенітету народу, який має поважатися й забезпечуватися державою на практиці [382, с. 20].

О. В. Батанов вважає, що місцеве самоврядування – це недержавна за своєю природою самостійна форма здійснення народом своєї влади, тобто публічна влада територіальної громади. На його думку, Конституція України підносить право територіальної громади на місцеве самоврядування на рівень невід’ємного природного права місцевого населення самостійно вирішувати питання місцевого значення незалежно від державних структур у межах законів, власної фінансово-економічної бази згідно зі своїми інтересами. Під природним правом територіальної громади він розуміє сукупність (комплекс) прав жителів певних населених пунктів, наданих їм від Бога (природи), а тому священних і невідчужуваних від них. Саме тому таке природне право не залежить від законодавчого визнання чи невизнання його державою, яка за допомогою правових заходів лише впорядковує, зовнішньо оформлює самоврядну активність територіальних громад, не встановлюючи її [25, с. 21]. Противники, навпаки, стверджують, що в громадівській концепції місцеве самоврядування постає скоріш у формі благих, але пустих декларацій, ніж як реально існуючий соціальний феномен [17, с. 87].

Державницька теорія виходить з того, що місцеве самоврядування, поряд з територіальною автономією, є однією з форм децентралізації державної влади на рівні територіальних колективів, а правоздатність останніх на самостійний розгляд місцевих питань трактується її прихильниками як така, що походить виключно від держави. Звідси – місцеве самоврядування визнається останніми як різновид державної влади.

На думку К. Шеремета, “місцеве самоврядування – це справжнє децентралізоване державне управління” [394, с. 33]. Інші правники називають його інститутом демократичної держави [51, с. 54]. Приміром, Г. М. Чеботарьов вважає, що влада органів місцевого самоврядування за своєю природою й не може бути іншою, ніж державною [383, с. 85], а В. В. Куликов стверджує, що “органи місцевого самоврядування є складовою частиною системи державного управління” [146, с. 17]. Теза щодо характеру місцевого самоврядування як похідного від державної влади обстоюється й сучасним шведським ученим С. Монтіном, який наголошує, що з погляду конституції й загальної ієрархії політичних інститутів, муніципалітети – це частина державної адміністрації, а місцевому самоврядуванню його компетенція надається парламентом і тому в кінцевому підсумку воно здійснює “делеговану державну владу” [382, с. 20]. Однорідність державної й муніципальної влади, як правило, вбачають у певних загальних ознаках: (а) чітко виражений інституціалізований характер, (б) наявність специфічного апарату здійснення влади, (в) загальність, (г) універсальність, (д) встановлення і збір податків. Крім того, взаємозв'язок місцевого самоврядування з державою пояснюється тим, що, по-перше, і муніципальна, і державна влада мають одне джерело – народ (ч. 1 ст.5 Конституції України); по-друге, органам місцевого самоврядування можуть делегуватися окремі повноваження органів виконавчої влади (ст. 43 Конституції України) і їх реалізація контролюється відповідними органами державної влади. На думку В. І. Борденюка, влада органів місцевого самоврядування є похідною від влади державної, а не від вигаданої муніципальної. Водночас він не заперечує й існування влади, джерелом якої є територіальна громада, але в даному разі її влада, на відміну від влади об’єднань громадян, трансформується, по суті, в державну [40, с. 26]. А. О. Безуглов і С.О. Солдатов стверджують, що влада місцевого самоврядування є державною, а органи, які її здійснюють, є органами державної влади. Між владою державною і муніципальною, як і між органами, які їх здійснюють, немає принципової різниці, вони єдині за своєю природою [30, с. 351].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Безглуздо бажати проявів громадської активності з допомогою указів, однак не слід і недооцінювати їх вплив. Нормативні акти можуть як сприяти громадській активності так і обмежувати її. Наприклад, у Законі України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» закріплено права громадян у здійсненні регуляторної політики, які можуть бути реалізовані як безпосередньо ними, так і через їх об'єднання, наукові установи, консультативно-дорадчі органи, створені при органах місцевого самоврядування. Залученню громадян до участі в управлінні місцевими справами сприятиме також і нормативне закріплення обов’язку владних органів оприлюднювати кожен проект регуляторного акта з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних і юридичних осіб та їх об'єднань (ст. 9). Подібні положення необхідно закріпити на законодавчому рівні і щодо проектів місцевих бюджетів, програм соціально-економічного й культурного розвитку, інших важливих для територіальних громад нормативних актів.

Як свідчить практика країн з усталеними демократичними традиціями, саме участь громадян у діяльності інститутів місцевого самоврядування не лише забезпечує спільне вирішення найбільш важливих питань місцевого життя, а й сприяє формуванню їх громадянської самосвідомості та зростанню масової політичної активності, що, у свою чергу, є необхідною передумовою розвитку демократії та становлення інших інститутів громадянського суспільства. Велике значення має особиста активність людей, що ґрунтується на їх свідомому заінтересованому ставленні до суспільних справ. Цінністю є саме безпосередня участь в опрацюванні, розгляді й розв’язанні проблем місцевого значення. Часто орієнтиром щодо того чи іншого питання є позиція найбільш авторитетних громадян, експертів, інших осіб, яким довіряє населення, тому важливим складником успіху є залучення таких людей до процесу обговорення і прийняття рішень.

В контексті проблематики місцевого самоврядування політика має розглядатися як суспільна діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання й контроль відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загальнозначущих для суспільства тенденцій. Саме тому головним у політиці місцевого рівня є участь населення у вирішенні питань місцевого значення, прагнення до оволодіння місцевою владою як організацією, що здатна використовувати ресурс громади для загального блага. Сьогодні населення очікує від органів місцевого самоврядування порядку на вулицях, організації надання якісних комунальних послуг, забезпечення функціонування медичних, освітніх, транспортних та інших закладів, тобто виступає переважно пасивним адресатом, а не активним генератором ідей і напрямків розвитку відповідних територій, контролером виконання програм соціально-економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць. Разом з тим підвищення рівня політичної активності громадян може суттєво покращити ситуацію в цій сфері. Світова практика переконливо підтверджує, що місцевий рівень – найбільш ефективна публічна школа демократичних процедур.

Політична активність, на думку В.В. Речицького, є особливим видом людської діяльності (свідомої бездіяльності), що спрямована на досягнення будь-яких цілей як вторинного або кінцевого результату, а також обов’язкової попередньої умови своєї ефективності, реалізацію одного з видів соціального контакту. Такий вид діяльності має тенденцію до розширення вибору можливих варіантів реалізації свого інтересу і здійснюється переважно (але не виключно) на основі компромісу, в якому сфера свободи одних учасників цієї діяльності визначається межами свободи інших її учасників, з якими перші знаходяться у стані кооперації зусиль або, навпаки, конфлікту [294, с. 57]. М.В. Цвік, розглядаючи самоврядування як втілення масової політичної активності у вузькому і широкому сенсі, вважає, що в конституційному значенні воно, як і раніше, означає визнання людьми над собою влади лише власного об’єднання [378, с. 5]. Політична активність громадян залежить від правил, які регулюють процес дискусій. Ідеальною є ситуація коли учасники дискурсу прагнуть досягти згоди, опираючись виключно на силу аргументів. На рівні місцевого самоврядування вони мають рівні можливості говорити або спростовувати аргументи інших. Тільки в практичному реальному обговоренні за участю і співробітництва всіх, кого потенційно стосується обговорювана норма, може бути досягнуто раціонального консенсусу.

Об’єктивними перепонами, що стоять на шляху підвищення політичної активності громадян, є, по-перше, відсутність часу, сил і ресурсів для участі в будь-яких заходах, по-друге, значна частина населення працює в тіньовій економіці, тим самим вони викреслюють для себе публічну діяльність, вважають за краще не виділятися і займають переважно політично пасивну позицію. Підвищенню політичної активності громадян сприятиме зростання реальних доходів населення і створення умов, за яких стане невигідним працювати без належного оформлення трудових відносин та отримання заробітної плати «в конвертах». Для заняття політичною діяльністю на місцевому рівні необхідна деяка міра ідеалізму, вільний час, готовність до певних грошових витрат, притому, що це не дає ніяких особливих особистих переваг. Інтереси і пріоритети в кожної людини свої, і вони часто суперечливі, але владні органи їх будуть враховувати у своїй роботі лише за певних умов: а) пріоритети мають бути чітко визначені; б) вони повинні мати підтримку у всього населення (чи його значної частини); в) мають бути лідери (глашатаї), які зрозуміло роз’яснювали б основні положення програми, контролювали виконання її заходів. Ці завдання найбільш ефективно можуть бути вирішені політичними партіями, які виконують функції щодо (а) виявлення й акумуляції політичних настроїв, (б) представництва політичних інтересів різних соціальних груп, (в) формування політичних програм про можливі напрямки розвитку суспільства й держави, (г) забезпечення конкуренції політичних поглядів, (д) підготовка кадрів для політичної діяльності, (е) реалізація політичних програм у разі перемоги на виборах через загальнонаціональні й місцеві інститути влади, (є) політичного опонування (при поразці на виборах). Особлива роль політичних партій у сучасних економічно розвинутих країнах призводить до того, що сама сутність їх політичних систем часто визначається зарубіжними політологами як “правління політичних партій”, або як “партійна демократія” [248, с. 158]. В Україні система місцевих організацій більшості політичних партій обмежується переважно регіональним і районним рівнем, часто осередки на рівні сіл, селищ і невеликих міст існують лише формально.

Політична активність може бути еволюційна, революційна, теоретична, масова, індивідуальна, векторна, хаотична, креативна (творча) і деструктивна [294, с. 100]. Політично конструктивною є активність, що підтримує багатопартійність, свободу преси, а політично деструктивною та, що прагне партійної монополії, посилює інформаційний контроль, коли коло вільних взаємовідносин звужується і ступінь свободи учасників обмежується. Як показує історія політики, деструктивна активність часто виникає з намагання забезпечити громадянам “найбільше щастя” зусиллями урядів і законодавців [13, с. 139]. У конституційному аспекті, на думку В.В. Речицького, найбільш важливим був і залишається поділ політичної активності на державну і громадянського суспільства. Витоки такого поділу знаходяться в ідеї народного суверенітету, який стосовно суверенітету державного вважається первинним [294, с. 79].

Розглядаючи цю проблематику, важливо приділити увагу питанню, яка активність сьогодні бажана – політична чи неполітична? Перша, яка через представницьку демократію з розвиненою партійною структурою формує владні органи за результатами виборів, чи друга, яка не потребує партій і спирається на масові настрої, на активність безпартійного населення, на експертні можливості неурядових організацій? За другою концепцією, яка рішуче нівелює роль виборів, здійснювати владні повноваження належить не політикам (безвідповідальним і корумпованим), а експертам, вирощеним у надрах недержавних громадських організацій. Політологи Заходу до «влади експертів» ставляться досить скептично, посилаючись на роботу відомого фахівця з теорії демократії Р. Даля, який у роботі «Про демократію», не заперечуючи ролі ділових експертів при політиках, провадить думку, що політичні рішення завжди містять у собі елемент етичного вибору між різними “варіантами добра”. У цьому виборі в експерта немає жодних переваг перед “людиною з вулиці” – пересічним виборцем. Для управління державою експертних знань замало, вважає вчений, та й жоден експерт неспроможний урахувати всіх граней проблеми і поворотів подій. На його думку, «тільки залучення всіх дорослих громадян в основні фази прийняття політичного рішення (шляхом участі у виборах, у референдумах тощо) дає теоретичний шанс урахувати справді загальні інтереси» [154, с. 2]. На наш погляд, і політична, і громадянська активність мають велике значення для розвитку місцевого самоврядування в Україні. Названі види активності громадян не виключають одна одну, бо завдання, які вирішуються за їх допомогою, різні.

Значною мірою активність громадян залежить від рівня правової культури, що виконує одразу декілька специфічних функцій, зокрема: (а) праворегулятивну – забезпечення стійкого й динамічного функціонування різноманітних елементів правової системи, держави й суспільства; (б) ціннісну – формування оціночного чи аксіологічного ставлення особистості до права, а також власних дій та їх результатів; (в) комунікативну – забезпечення ефективної взаємодії громадян в юридичній сфері; (г) правосоціалізаційну – формування правових якостей особистості; (д) трансформаційну – здійснення теоретичної й організаційної діяльності по формуванню правової держави і громадянського суспільства [210, с. 41].

Простота, відсутність складних організаційних процедур, мінімум формалізації сприятимуть підвищенню активності громадян. З позиції В. Селіванова, найважливішою особливістю руху всіх самоорганізуючих систем є чергування періодів упорядкованості й хаосу, стійкості й нестійкості, стабільності й нестабільності, де кожен період виконує свою функцію. Тому абсолютизація свідомого тотального контролю життєдіяльності соціуму, зокрема, за допомогою юридичних норм, – це передумова прорахунків як у державній політиці, так і в законодавчій діяльності, й у державному управлінні [312, с. 76]. Співпраця з населенням часто вимагає перерозподілу завдань, прав та обов’язків. Вона також пов’язана зі створенням нових механізмів навчання в процесі роботи. Розширення можливостей населення висловлювати свої позиції і впливати на органи публічної влади сприятиме розвитку місцевого самоврядування. По-перше, якщо громадяни можуть офіційно й неофіційно висловлювати свою позицію і, діючи в межах закону, публічно заявляти про свої вимоги, органи й посадові особи місцевого самоврядування отримуватимуть інформацію, необхідну для успішного управління. Організація широких дискусій щодо місцевої політики зможе знизити ризик того, що меншість монополізує цілі діяльності владних суб’єктів місцевого рівня. Органи місцевого самоврядування, користуючись такою довірою, зможуть при реалізації політики діяти більш гнучко, маючи сприятливі можливості для залучення громадян до досягнення колективних цілей. По-друге, позиція, висловлена населенням може частково вирішити проблему інформованості влади про якість публічних послуг, наявність недоліків у роботі органів і посадових осіб місцевого самоврядування. По-третє, навіть якщо віддані своїй справі службовці багато працюють і пройнялися ідеями суспільного блага, вони не можуть цілком передбачити, які саме товари й послуги бажають отримати громадяни.

Приватні і громадські організації можуть скласти реальну альтернативу органам публічної влади в наданні населенню послуг, виступати одночасно і партнерами, і суперниками, здійснювати вплив на владні органи з метою підвищення кількості і якості послуг. Універсальної моделі, за допомогою якої можна було б знайти відповідний баланс поглядів, визначити ступінь участі громадян і рівень бюрократичного контролю при забезпеченні населення послугами, немає. У деяких сферах, приміром, визначення стандартів тощо, бажана незалежність органів при прийнятті рішень, а при формуванні і здійсненні політики в інших сферах, як-то управління комунальною власністю, надання послуг тощо, навпаки, необхідна широка участь населення.

Реформи і програми, що реалізуються органами місцевого самоврядування, мають бути зрозумілими населенню. У системі виконавчих органів місцевих рад обов’язково повинен функціонувати відділ по зв’язках з громадськістю, основне завдання якого – узагальнення поглядів, що стосуються різних питань місцевого значення, організація громадських слухань за участю посадових осіб, депутатів, експертів, фахівців. Консультації з населенням сприяють збільшенню гласності й прозорості системи. Чим більше людей поінформовані про діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування, тим більша вірогідність, що люди будуть діяти спільно, контролюючи владу, залишаючи їй менше можливостей для необґрунтованих дій. Щоб оптимізувати діяльність органів і посадовців місцевого самоврядування недостатньо вдосконалити механізм проведення консультацій. Цілком очевидно, що лише наявність реальних важелів впливу на процес розробки і впровадження програм і послуг сприятиме реальному залученню зацікавлених осіб, може забезпечити підтримку їх діяльності і підвищити її ефективність.

Розуміння суті політичної активності має бути узгоджено із засадами людської екзистенції, бо найзначніші соціальні зміни походять з індивідуальних стосунків, а не просто з загальновідомих політичних концепцій. Найкраща система автоматично не принесе кращого життя, навпаки, лише створюючи краще життя, можна розвинути ліпшу систему. Неполітична громадська активність має бути справою кожної людини, а не лише професійних політиків і партійних діячів. Правда повинна служити підгрунтям для практикування антиполітичної поведінки; вона проростає знизу, походить „із глибини серця, а не з дисертації чи тези” [407, с. 271]. Значні структурні зрушення в суспільстві завжди були результатом множинності ініціатив знизу. Для обговорення шляхів співпраці органів влади і громадських організацій у питанні реалізації ініціатив громадян, відпрацювання пропозицій по вдосконаленню механізму їх підтримки доцільно організовувати “круглі столи”, семінари й конференції. Визначальну роль в активізації громадськості в управлінській діяльності мають відігравати інститути самоврядування й самоорганізації населення [138, с. 7].

Досить часто, коли члени територіальної громади бажають змін, готові долучити свої сили і навіть власні кошти для успішного розв’язання проблем місцевого значення, не вистачає критичної маси активних людей, а найчастіше просто бракує лідера, який направив би в позитивне русло активність громадян. Природно, щоб таку функцію здійснювали депутати місцевих рад, керівники органів самоорганізації населення. Найхарактернішими рисами українців нерідко називають обачливість, нерішучість, толерантність щодо влади, терплячість, які вироблені звичкою постійної боротьби за виживання [86, с. 129]. Розвиток політичної системи суспільства потребує формування у громадян високої політичної і правової культури, усвідомлення ними світових демократичних цінностей, що допоможе формуванню їх активної громадянської позиції [23, с. 411].

Різновидом соціальної активності, якій недостатньо приділяється увага в юридичній літературі, є громадянська непокора як форма неінституціональної діяльності. Ю. Хабермас зазначав, що будь-яка впевнена в собі конституційна демократія вважає громадянську непокору необхідним і тому нормалізованим компонентом своєї політичної культури [405, с. 99]. Демократичне і справедливе громадянське суспільство – це модель, яка ніколи не може бути повністю реалізована, але виступає регулятивним ідеалом для політичних проектів. Намагання побудувати громадянське суспільство і в подальшому зробити його більш демократичним і справедливішим служить потужною мотивацією, без якої не існували б соціальні рухи. Громадянська непокора дозволяє сформувати і зберегти ідеали громадянського суспільства. Учасники акцій непокори розширюють межі громадянської активності. Як тільки люди відчувають загрозу порушенню прав і свобод, балансу інтересів вони стихійно об’єднуються у групи. Причому така активність спостерігається на основі індивідуального усвідомлення загального блага, якому гармонійно підпорядковуються індивідуальні мотиви [156, с. 169]. Сьогодні нормально сприймаються страйки, бойкоти, масові демонстрації, хоча колись подібні форми активності були нелегальними. Отже, певною мірою громадянська непокора є складником процесу розширення прав і свобод, способів і форм участі індивіда в управлінні суспільними справами. Вона служить перевіркою того, наскільки конституційна демократія є ліберальною, тобто чи серйозним є її ставлення до прав людини. Громадянська непокора може бути реакцією як на недоліки в обсязі та якості демократичних процедур у відповідній політичній системі, так і на обмеження особистих прав і свобод людини чи прав меншості з боку більшості. Навіть закріплення на конституційному рівні демократичних процедур і принципів справедливості не гарантує відсутності порушень прав і свобод членів суспільства.

Громадянська непокора може бути відкритою і скритою (латентною). Латентний її характер виявляється, наприклад, у намаганні ухилитися від сплати податків. З одного боку, людина має комплекс прав і свобод, які повинні забезпечити її вільний розвиток, з другого – вона зобов’язана сплачувати податки. Подібні співставлення прав та обов’язків індивіда існують і в інших царинах суспільного життя. Іншою підставою для проявів громадянської непокори є невідповідність дій чи рішень органів публічної влади, інших суб’єктів громадянського суспільства принципам справедливості. Сучасне суспільство складається з різних інститутів, які відстоюють різні (інколи навіть протилежні) інтереси, мають неоднакові уявлення про благо, але, незважаючи на всі їх відмінності, саме в громадянському суспільстві вони спроможні дійти загального розуміння справедливості (політичної, економічної, соціальної). Відкрита громадянська непокора, як правило, здійснюється з метою досягнення зміни політики, прийняття або скасування рішень органами публічної влади, власниками чи адміністрацією підприємств. Громадянська непокора отримує виправдання в принципах моральних, а також в закріплених нормами права, що лежать в основі розвитку громадянського суспільства й суспільного блага. Однак вона також може бути спрямована на досягнення вузько групових, корпоративних інтересів, мати замовний характер, використовуватися політтехнологами для досягнення певних результатів. Така діяльність шкодить розвитку конституціоналізму в Україні, оскільки не має нічого спільного з обстоюванням моральних засад і загальноприйнятих уявлень про справедливість.

Активна і творча участь людей у громадському житті, у тому числі у вирішенні питань місцевого значення, можливе лише там, де свобода масової інформації не тільки є важливим елементом правового статусу громадянина, а й пронизує нормативний зміст усіх основних інститутів місцевого самоврядування, є одним з принципів їх функціонування [39, с. 303]. Однією з головних передумов демократизації нашої держави та суспільного життя на сучасному етапі є забезпечення прозорості в діяльності влади шляхом запровадження принципу двосторонніх консультацій з громадськістю при прийнятті управлінських рішень, а також підтримання процесу постійного суспільного діалогу. Механізм владарювання повинен включати в себе громадську думку, яка має чинити тиск на владні органи для отримання відповідної реакції. У ньому відображається ступінь і форма усвідомлення суспільством відповідності управлінського контролю його потребам.

Громадянська активність у сфері місцевого самоврядування, як правило, базується на особистому інтересі члена територіальної громади у вирішенні тієї чи іншої проблеми. Сьогодні громадяни ще не виявляють необхідної активності у розв’язанні проблем місцевого значення і вважають, що ними повинні займатися органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Однак багато питань можуть бути вирішені силами громадськості і для цього навіть не потрібно великих фінансових чи матеріальних ресурсів. Головне, щоб люди зрозуміли, що стан справ у їх селі, селищі, місті залежить насамперед від них, а вигода, яку вони отримають від самоорганізації й самоуправління значно перевищить їх витрати. Це сприятиме структуруванню й інтеграції громадських сил. Завдяки громадянській активності індивіди навчаються не лише розуміти свої цілі в злагоді з іншими людьми, а й усвідомлювати межі власних здібностей і можливостей.

Для підвищення рівня громадянської активності потрібна постійна роз’яснювальна робота. Бажано ширше використовувати інтернет-технології, за допомогою яких члени територіальної громади зможуть брати участь у публічних обговореннях, не виходячи з дому, або цілодобово отримувати інформацію про діяльність органів місцевого самоврядування. Потребує вдосконалення правове регулювання форм участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування. Сьогодні бракує належного нормативно-правового регулювання порядку проведення загальних зборів, переважна більшість статутів територіальних громад лише фрагментарно торкаються цього питання. Чітко не визначено переліку питань, які можуть розглядатися на загальних зборах, немає механізму реалізації прийнятих рішень.

Повноцінне місцеве самоврядування може сформуватися лише завдяки соціальній активності громадян. Зміни в суспільстві виражаються в еволюції норм і способів життя, в “розриві” традиційних меж, форм і методів активності, зростає також потреба в індивідуальній свободі. Місцеве самоврядування, у свою чергу, має широкий спектр можливостей для підвищення громадянської активності жителів, зміцнення позитивного впливу на формування особистості. Без самоорганізації різноманітних громадянських ініціатив неможливе ефективне функціонування соціальних механізмів, їх органічний розвиток і реформування [355, с. 207]. Практика підтверджує: якщо люди беруть участь в управлінні, вони краще розуміють його результати.

Аналіз ініціативності громадськості дає можливість зробити наступні висновки: а) органи публічної влади в суспільній свідомості продовжують сприйматися як практично єдина сила, що має монопольне право на ініціативу; б) участь населення у здійсненні місцевого самоврядування залишається на низькому рівні; г) досить високим залишається рівень громадянської непокори, особливо латентної; д) небайдужість до стану соціально-економічного розвитку територіальних громад і регіонів поступово набуває більш організованих форм, що позитивно відображається на розвитку місцевого самоврядування; е) рівень соціальної активності громадян залишається дуже низьким, що негативно відбивається практично на всіх процесах державотворення і становлення конституціоналізму в Україні; є) підвищенню рівня громадянської й політичної активності у сфері місцевого самоврядування сприятимуть системні соціально-економічні, політичні, культурні й ідеологічні суспільні реформи; ж) політична складова місцевого самоврядування повинна бути спрямована на підвищення ефективності місцевої влади з орієнтацією на інтереси й потреби жителів – членів територіальних громад, визначення пріоритетів, пошуки компромісів, регулювання конфліктів, розширення видів форм політичної участі громадян, збільшення рівня їх впливу на органи й посадові особи місцевого самоврядування.