Geum.ru

Нацiональна юридична академiя україни iменi ярослава мудрого на правах рукопису любченко павло миколайович

Вид материалаДокументы

Содержание


1.4. Основні аспекти нової парадигми громадянського суспільства
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


1.4. Основні аспекти нової парадигми громадянського суспільства


Проведений аналіз сутності і структури громадянського суспільства дозволяє сформулювати основні аспекти нової парадигми громадянського суспільства. У правовій науковій літературі провідними є дві концепції громадянського суспільства: перша базується на дихотомії «громадянське суспільство – держава», до другої що додається бізнес, і маємо формулу «громадянське суспільство – держава – бізнес». На наш погляд, модель, за якою громадянське суспільство визначається “як демократична форма самоорганізації суспільства, незалежна від держави і ринку” [396, с. 3], не повною мірою відображає нинішні процеси суспільного розвитку. У ній громадянське суспільство асоціюється з громадськими організаціями, політичними партіями, профспілками, з так званим третім сектором. Цілі, що ставлять перед собою недержавні неприбуткові організації, є, звичайно, важливими для суспільства, однак власних коштів для їх реалізації вони, як правило, не мають, а тому апелюють до держави й до бізнесових структур. Імовірність отримання цими організаціями коштів від держави чи підприємницьких структур залежить від рівня співпадіння їх цілей. Однак інтереси організацій третього сектора, держави й суб’єктів підприємницької діяльності збігаються не завжди. Роль держави майже завжди бінарна: вона, наприклад, повинна одночасно забезпечувати охорону довкілля і сприяти розвитку виробництва, нерідко шкідливого для людини й навколишнього середовища. Бізнес перш за все заінтересований у прибутках, а діяльність організацій третього сектора прямого доходу не приносить. Підприємці зазвичай погоджуються брати участь у фінансуванні недержавних неприбуткових організацій лише в тому разі, якщо соціальні проекти останніх є інструментом підвищення прибутковості їх підприємств. Інтереси держави й бізнесових структур також не завжди збігаються. Держава заінтересована у збільшенні бюджетних надходжень, що можливо за рахунок посилення податкового тиску чи розширення бази оподаткування. А це безпосередньо “б’є” по окремих соціальних групах, які є частиною суспільства, і вони в цьому не заінтересовані [164, с. 41].

Підприємницькі структури традиційно виступають за зменшення податків і за наявності найменшої можливості намагаються їх не сплачувати. Збільшення бюджетних надходжень, у яких так заінтересована держава, залежить від розвитку економіки, а її «тінізація» – це свого роду реакція певної частини суспільства на прагнення органів публічної влади збільшити свою участь у процесі перерозподілу матеріальних та фінансових ресурсів. Забезпечення економічної, енергетичної безпеки держави здійснюється сьогодні переважно за рахунок екологічно небезпечних підприємств. Більше того, трапляються випадки, коли владні органи, намагаючись залучити інвестиції, сприяють або не заперечують проти розміщення на території окремих населених пунктів шкідливих виробництв. Як бачимо, перед кожною із зазначених підсистем стоять свої завдання, їх інтереси часто не співпадають, а тому мають місце суперництво й намагання використати іншу підсистему для реалізації власних цілей.

Недержавні неприбуткові організації мають бути спроможними, по-перше, ефективно впливати на державу і змушувати її бути демократичною, правовою, соціальною, по-друге, мати вплив на бізнес, стримуючи його жагуче бажання за будь-яку ціну отримати надприбутки. При цьому треба зауважити, що в суспільстві не повинно бути диктату однієї неприбуткової організації чи їх певної групи. Історія знає приклади, коли політична партія отримувала контроль над органами державної влади потужним механізмом примусу, що неминуче вело до тоталітаризму. За радянських часів КПРС, використовуючи державний апарат, займала монопольне становище в суспільстві, контролювала всі сфери суспільного життя – відносини економічні, соціально-культурні, сімейні, релігійні, духовні та ін. Громадські організації, профспілки та інші інститути існували, але вони мали право лише сприяти КПРС в реалізації її завдань і в жодному разі не були вправі проводити не узгоджену з партією політику. Створення ефективної системи взаємних стримувань і противаг діяльності різних інститутів дає підстави характеризувати суспільство як громадянське.

Досить поширеною є позиція, згідно з якою громадянське суспільство формулюється, як “сукупність неполітичних інститутів” і водночас “економічних, політичних, соціальних національних, духовно-моральних, релігійних, культурних та інших відносин; формальних та неформальних структур, у межах яких відбувається забезпечення приватних інтересів і потреб особи від безпосереднього втручання та довільної регламентації прав громадян і організацій з боку державної влади” [231, с. 52]. Суперечність такого визначення цієї категорії полягає в тому, що, погоджуючись з тезою, що інститути громадянського суспільства неполітичні [247, с. 75], одні правники вважають, що в громадянському суспільстві відносини мають неполітичний характер [321, с. 22], інші стверджують, що воно охоплює: політичні, правові, економічні та інші відносини [375, с. 100]. Значне число науковців підтримуючи думку, що громадянське суспільство охоплює весь спектр відносин (сімейні, релігійні, духовні, соціальні, політичні, правові, економічні тощо), їх об’єктом називають лише приватні інтереси людини, акцентуючи при цьому увагу на тому, що вони забезпечуються без безпосереднього втручання й регламентації прав громадян та організацій з боку державної влади [373, с. 26].

Вирішити питання, чи включаються до структури громадянського суспільства політичні інститути й політичні відносини, можна шляхом аналізу інституційної організації громадянського суспільства й дослідження окремих аспектів його функціонування. Насамперед необхідно відповісти на два основні запитання: (а) чи є політичні партії інститутом громадянського суспільства і (б) чи є політичні партії суб’єктами політичних відносин? Щодо першого єдності позицій серед науковців бракує. На думку О.В. Петришина, політичні партії, з одного боку, за своєю природою належать до інституцій громадянського суспільства, а з другого – покликані формувати політичні інтереси, впливати на розробку і здійснення державної політики, тому обґрунтованою буде їх кваліфікація як необхідної з’єднуючої ланки між громадянським суспільством, у якому формуються політичні інтереси, й політичною системою, основою якої є процес функціонування державної влади [248, с. 158]. Інші науковці вважають політичні партії інститутом громадянського суспільства [152, с. 2; 66, с. 200; 355, с. 209]. Що ж стосується другого запитання, то загальновідомо, що політичні відносини складаються між структурними елементами політичної системи, якими у вузькому розумінні є: (а) держава в її інституціональному аспекті як орган (система органів) здійснення політичної влади й управління в загальнонаціональному вимірі; (б) політичні партії, що акумулюють політичні настрої населення; (в) об’єднання (блоки) політичних партій і політичні рухи [82, с. 61].

Критерії, відповідно до яких політичні відносини можна було б поділити на охоплювані громадянським суспільством і існуючі поза ним, визначити неможливо. Як вбачається, помилковим є зведення громадянського суспільства лише до неполітичних інститутів і неполітичних відносин. З точки зору сучасних наукових підходів усе частіше акцент робиться на розумінні політики як однієї з найважливіших функцій громадянського суспільства [54, с. 59]. Громадянське суспільство охоплює не лише горизонтальні, а й вертикальні зв’язки, що можуть розглядатися як опосередкування між індивідами і групами, між групами й соціальними інститутами, між соціальними інститутами і глобальними політичними інститутами [108, с. 602]. Таким чином, політичні відносини, які складаються між відповідними елементами політичної системи, є невід’ємним складником громадянського суспільства.

Однією з найбільш дискусійних у правових джерелах є проблематика співвідношення держави і громадянського суспільства. Позиції науковців з цього питання умовно можна поділити на декілька груп.

1. “Громадянське суспільство є суттєвим компонентом демократичної, правової, соціальної держави” [132, с. 53]. Цілком очевидно, що громадянське суспільство не може бути складовою частиною держави, бо в такій системі відносин суспільство втрачає ознаки громадянського. Система, за якої здійснюється поглинання суспільства державою, абсолютне підкорення його економічного, соціального, ідеологічного і навіть буденного життя державній владі, характеризується як режим тоталітаризму. Щодо цього М. І. Матузов стверджує, що “радянське суспільство ніколи не було й не могло бути ні правовим, ні громадянським” [208, с. 190]. Політико-правовій теорії відомий такий тип взаємовідносин, коли держава перебирає на себе всі функції громадянського суспільства. Державний патерналізм і спроби втручання в діяльність інститутів громадянського суспільства зумовлені непереборним бажанням поставити їх під контроль державних структур [66, с. 204].

2. Громадянське суспільство й держава – органічні складові збалансованої соціальної цілісності. О.В. Петришин вважає, що в інституційному розумінні вони становлять собою невід’ємні складники сучасного соціуму, які не можуть реально існувати один без одного [248, с. 147]. Б. Ф. Чміль зазначає, що державі протистоїть громадянське суспільство як альтернатива, контрагент державного врядування із властивими останньому формалізмом, ієрархією й централізованою директивністю. Певна протилежність ознак і цінностей держави й громадянського суспільства аж ніяк не означає їх антагоністичності. Навпаки, вона зумовлює їх взаємну потребу [373, с. 26]. Громадянське суспільство і правова держава, на думку І. Магновського, – це динамічна і статична сторони, які взаємопередбачаються і взаємодоповнюються [196, с. 25].

3. Держава є складовою частиною (інститутом) громадянського суспільства [91, с. 43]. Будучи правовою формою організації й функціонування публічної політичної влади, демократична держава, не відділяється від громадянського суспільства, не протистоїть йому, а є одним з його інститутів [356, с. 279]. О.Г. Данильян, характеризуючи громадянське суспільство, зазначає, що в демократичній системі держава становить лише один з механізмів саморегулювання суспільства, заснованого на політичній, економічній і духовній свободі індивіда [68, с. 37]. Нині концептуальна природа громадянського суспільства суттєво змінюється, воно не протистоїть державі, а включає її поряд з іншими інститутами як структурний елемент. У громадянському суспільстві держава під впливом інших інститутів змушена бути демократичною, соціальною і правовою. І навпаки, нерозвиненість його інститутів є родючим ґрунтом для розвитку авторитарних чи тоталітарних режимів державної влади. Що стосується відносин між державою та іншими інститутами громадянського суспільства, то не йдеться про те, що вони за визначенням є й мають бути ворожими. Антагонізм, що може виникати між ними, є свідченням неадекватності між суспільною дійсністю та її державною організацією врядування. Оскільки онтологічний пріоритет залишається за суспільними чинниками життя людей, то зняття антагоністичного конфлікту передбачає зміну політичної форми організації влади в такий спосіб, щоб історичні здобутки свободи і справедливості ставали її нормативною основою [96, с. 486]. Громадянське суспільство за природою своєї еволюції вимагає формування соціально орієнтованої правової держави. По суті, воно є непримиренним суперником лише влади деспотичної, авторитарної й тоталітарної, але не є антагоністом правового (справедливого) врядування.

4. Громадянське суспільство не пов’язано з державою. Дослідники процесів глобалізації виокремлюють такий його різновид, як світове громадянське суспільство, і стверджують, що на межі XXI ст. зміцнення його фундаменту розглядається як один з найважливіших напрямків вирішення складних проблем, обумовлених глобалізаційними викликами [159, с. 8]. Бажаємо ми цього чи ні, писав Е. Шеварднадзе, але всі ми рухаємося до створення глобального громадянського суспільства, заснованого на праві [392, с. 8]. Ось чому для дослідження сутності громадянського суспільства важливо відповісти на запитання: чи збігаються межі громадянського суспільства з кордонами країни? В. Ю. Барков вважає, що “громадянське суспільство постає динамічно структурованою основою інтерсуб’єктних відносин великих соціальних спільностей людей та націй усередині однієї держави або між різними державами”. Воно забезпечує цим відносинам свободу розвитку через систему конструктивних противаг і стримувань для державних інститутів, і тому доцільно в кожен даний момент обмежувати їх кількість і їх повноваження [23, с. 344].

Останні десятиліття проходили під гаслом стрімкого розвитку інформаційних та інших комунікаційних технологій, що дозволило людям з різних країн вільно спілкуватися, обмінюватися інформацією. Суспільства стали більш відкритими, але це не означає, що межі громадянського суспільства перестали збігатися з кордонами відповідних держав. Незважаючи на потужні інтеграційні процеси у світовому співтоваристві громадянське суспільство в кожній із країн зберігає певну специфічність. Громадянське суспільство охоплює різноспрямовані індивідуальні і групові інтереси, багатоманітні, часто суперечливі, відносини і елементи. В правовій літературі справедливо зазначається, що бездержавного громадянського суспільства поки що ніхто не знайшов [215, с. 10]. Громадянське суспільство не може існувати поза державою, а без громадянського суспільства не може існувати повноцінна правова держава [373, с. 26].

Функціональне призначення держави полягає в тому, щоб бути головним інструментом, за допомогою якого суспільство набуває здатності вирішувати свої актуальні проблеми [248, с. 146]. Державні функції реалізують окремі органи, які, будучи невід’ємним складником державного механізму, в той же час мають своє особливе призначення в загальній суспільній системі. Парламент, здійснюючи законодавчу функцію, одночасно виступає і як державний орган, і як інститут громадянського суспільства. Свого часу ще Гегель звертав увагу на специфічність парламенту як інституту, завдяки якому громадянське суспільство “проникає” в державу [Цит. за: 108, с. 225]. Подібну двояку роль відіграють практично всі органи державної влади. А.Т. Комзюк вважає, що міліція, як формування виконавчої влади, повинна бути інструментом реалізації політики держави в питаннях охорони громадського порядку й боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями і в той же час протистояти негативним явищам у суспільстві, викликаним недоліками реалізації цієї політики, яким часто протистоїть певна частина суспільства. Міліція змушена, з одного боку, дотримуватися інтересів і вимог політиків, а з другого - інтересів і потреб суспільства й населення [114, с. 63], тобто вона підлегла як уряду, так і суспільству [325, с. 93]. Б. Джексон серед інститутів громадянського суспільства називає суд і парламент [73, с. 3], акцентуючи увагу на подвійній ролі органів державної влади. А. Мацюк зазначає, що держава є невід’ємною частиною суспільства, хоча й з автономними механізмами функціонування [209, с. 25]. Д.В. Пятков підкреслює, що держава – це не суспільство, а одна з багатьох організацій у суспільстві. Відособленість держави, її здатність вступати в різноманітні відносини з іншими організаціями й окремими членами суспільства відображається у праві [286, с. 20]. Отже, з нашого погляду, є всі підстави стверджувати, що правова держава є одним з основних, найбільш важливих інститутів громадянського суспільства.

Кожен з інститутів громадянського суспільства має своє особливе призначення і таким чином впливає на розвиток суспільства в цілому. Правове регулювання значної частини суспільних відносин, які складаються у громадянському суспільстві, здійснює держава. Обсяг регламентованих державою відносин постійно змінюється, а тому неможливо чітко визначити й розмежувати, так звані сфери держави та громадянського суспільства. Суспільство формує для себе управлінську систему – апарат державної влади і через Конституцію й закони України встановлює параметри й межі її діяльності, визначає її функції й завдання держави. Сучасний етап взаємозв’язку держави і громадянського суспільства характеризується тим, що держава не лише виступає чинником консолідації суспільства, а й розширює свої, так би мовити “завоювання” на його території, вводить додаткові правові механізми контролю над громадянами (наприклад, ідентифікаційні коди для платників податків, застосування непопулярних заходів у зв’язку з тероризмом, наркобізнесом тощо). У свою чергу, громадянське суспільство намагається все активніше впливати на державу, нав’язуючи їй інституціоналізацію нових цінностей і норм (приміром, необхідність втілення в життя численних заборон та обмежень екологічного характеру) [354, с. 37].

Поняття “громадянське суспільство” найбільш адекватно співвідноситься саме з поняттям “правова держава”, оскільки обидва відображають найважливіші характеристики конституціоналізму: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з другого – органічним доповненням функціонування останнього виступають сформовані на формально-правових засадах інституції держави, яка тільки за таких умов може стати правовою [248, с. 148]. При розгляді в такому аспекті держави втрачає сенс дилема – сильна держава чи сильне громадянське суспільство. Сила громадянського суспільства не прямо пропорційна слабкості держави, а залежить від дієздатності кожного із його інститутів, їх взаємодії, а не конфронтації, від ефективності системи стримувань і противаг. Лише добре розвинуті громадські структури зможуть унеможливити свавілля державних органів, відстояти інтереси конкретних верств, груп, осіб, взяти на себе виконання частини соціальних функцій, сприяти державі у стримуванні корпоративних структур і підприємців, які нецивілізовано ведуть бізнес. Стримування і противаги – базові методи взаємовідносин у громадянському суспільстві [232, с. 4]. Слід погодитися з І. В. Яковюком стосовно того, що “держава є продуктом суспільного розвитку, а тому темпи, форми і методи змін державності повинні визначатися змінами в самому громадянському суспільстві” [401, с. 101].

Хвиля економічного лібералізму в країнах Східної Європи винесла на поверхню іншу проблему – взаємовідносини громадянського суспільства і економіки. Це питання стає все більш актуальним і для України, якій треба вибирати свій розвиток у напрямку індивідуалістичного чи громадянського суспільства, основними засадами якого є солідарність, захищеність не лише від бюрократичної держави, а й від саморегулюючої ринкової економіки. Громадянське суспільство має активно впливати на економіку, але для обмеження незаконної підприємницької діяльності, сили громадської думки замало. Це особливо яскраво видно на сучасному етапі розвитку України, коли необхідним є вплив суб’єктів публічної влади; сьогодні лише вони можуть виступати дієвим стримуючим чинником. Органи державної влади та місцевого самоврядування повинні мати необхідні повноваження для організації ефективного регулюючого впливу на ринкову економіку. При цьому треба відзначити, що розвиток саморегулюючої економіки не заперечує, а, навпаки, сприяє формуванню все більш диференційованого апарату сучасної держави. Суспільний устрій стає складнішим, ніж це було за часів тоталітаризму, що призводить до трансформації, органічного взаємопроникнення дифузної структури політичного – релігійного – соціального – економічного домінування в систему сучасної держави, яка стає значно сильнішою, ніж була раніше. Конфлікт між ліберально-економічним і демократичним принципами посилюється й проявляється в міру того, як слабшає авторитарно-бюрократична держава [108, с. 548].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Людина протягом свого життя може бути членом різних інститутів громадянського суспільства. Наприклад, навчаючись у вищому навчальному закладі, вона входить до соціальної групи, яка має свій відповідний статус – студентство. Отримавши професію, вона стає членом співтовариства в якого є, як правило, професійне свято, спільні проблеми, що висвітлюються у спеціальних газетах чи журналах. Реєструючи шлюб, людина створює сім’ю, у зв’язку з чим на неї покладаються додаткові права й обов’язки. Працюючи на підприємстві, організації, установі, вона входить до відповідного колективу, де діють свої специфічні правила, звичаї. Беручи участь у діяльності громадських організацій, політичних партій чи інших об’єднань громадян, вона стає членом відповідних співтовариств. Такі багаторазові переходи або перебування одночасно в декількох соціальних групах стають на перешкоді установленню абсолютного (тотального) контролю одного співтовариства над індивідом.

Членство у формальних чи неформальних групах вимагає солідарності, дотримання норм, прийнятих або підтримуваних у них. Солідарність гарантує консенсус щодо існуючих проблем, готовність розділити успіхи й негаразди інших. Вона не є важелем управління, як гроші чи влада. Але солідарність окремих спільнот (політичних партій, населення певних регіонів, народу) може суттєво впливати на економіку і на діяльність органів публічної влади. Завдання захисту солідарності покладається на взаємопов’язані інститути громадянського суспільства.

Як явище, мережа відносин і стосунків між людьми, громадянське суспільство виникає не осторонь, а через людину на підставі певних спонук мислення, розуміння і сприйняття, які продукують відповідні значення й символи, тексти й контексти, а також мотивують конкретні вчинки, поведінку й самодостатню демократичну мовно-мовленнєву практику [96, с. 405]. Принцип плюралізму є ключовим у діяльності співтовариств, оскільки самоорганізація змушує їх працювати з індивідами, а не проти них. Усі структури й інститути суспільства й держави – лише інструменти, що забезпечують права і свободи особистості. Життя ж людини залежить від неї самої; держава, інші інститути громадянського суспільства можуть лише гарантувати їй умови для самопізнання, саморозвитку й самореалізації.

У чинному законодавстві України має бути закріплена така концепція співвідношення особи, держави та інших суспільних інститутів, яка дала б змогу не лише змінити сьогоднішній менталітет людини, а й сприяти формуванню вільної, свідомої своєї цінності й гідності особистості з високою політичною, економічною і правовою культурою [170, с. 38]. Така концепція має виходити з того, що серцевиною громадянського суспільства є людина, її права, свободи й інтереси. Це означає, що всі його інститути утворюються оскільки існує необхідність забезпечення умов для нормальної життєдіяльності людини, реалізації й захисту її прав і свобод. Причому державні інститути мають нести подвійне навантаження. Вони покликані законодавчо забезпечити, по-перше, однакові для всіх умови й можливості, по-друге, нормальне функціонування громадянського суспільства в цілому. Отже, весь державний і суспільний механізм має бути зорієнтований на здійснення й захист прав і свобод людини. Усі політичні, економічні, соціальні й культурні права останньої мають знайти своє відбиття у таких відповідних інститутах громадянського суспільства, як власність, підприємництво, сім’я, освіта, наука, культура, громадські об’єднання, свобода інформації тощо. Їм належить стати надійним фундаментом прав і свобод особистості.