Geum.ru

Нацiональна юридична академiя україни iменi ярослава мудрого на правах рукопису любченко павло миколайович

Вид материалаДокументы

Содержание


Громадянське суспільство: теоретичні основи становлення і розвитку
1.3. Особливості сучасної інтерпретації категорії «громадянське суспільство»
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

РОЗДІЛ 1

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ


1.1. Теоретико-методологічні проблеми аналізу ролі місцевого самоврядування в структурі громадянського суспільства


Теорія громадянського суспільства в Україні ще не отримала свого належного концептуального оформлення, а тому відсутня єдність щодо розуміння його сутності, інституційних і неінституційних аспектів функціонування. Відчувається гостра потреба в фундаментальних дослідженнях нової правової системи, правової культури і правосвідомості, які є важливою передумовою формування і розвитку громадянського суспільства в Україні. Необхідно відповісти на питання про природу суспільства і на якому етапі свого розвитку воно може іменуватися громадянським, як співвідноситься формування громадянського суспільства з процесом розвитку правової держави та місцевого самоврядування, для його становлення достатньо заходів політико-правового характеру, чи необхідні корінні зміни в системі соціально-економічних відносин, а також в індивідуальній свідомості? Пошук відповідей на поставлені питання зумовлює необхідність теоретико-методологічного аналізу ролі місцевого самоврядування в структурі громадянського суспільства.

Громадянське суспільство, як категорія методологічного рівня, виступає об’єктом ґрунтовних наукових досліджень [17; 24; 40; 43; 64; 80; 96; 99; 108; 111; 209; 232; 247; 248; 340; 354; 387]. Одним з визначальних його суб’єктів є місцеве самоврядування, на яке поряд з державою покладається основна роль в організації суспільного життя й забезпеченні реалізації прав та свобод людини і громадянина. Саме цей інститут здатен підтримати різноманітні прояви громадянської активності і спрямувати енергію розрізнених об’єднань громадян на досягнення суспільно значущих результатів. Місцеве самоврядування в силу своєї складності й багатоаспектності вимагає різноманітних форм наукового пізнання, у зв’язку з чим цілком очевидно, що наукові пошуки в даній сфері можуть бути результативними тільки за умови використання сучасної методології як певної сукупності теоретичних принципів, логічних прийомів і конкретних способів наукового пізнання цього складного й багатогранного явища, в якому постійно виникають різноманітні можливості й ситуації вибору. Проте слід визнати, що сьогодні у правовій науці спостерігається певне відставання розвитку методології, що проявляється у прагненні до збереження звичної й дійсно багато пояснюючої марксистської парадигми тлумачення правової реальності в межах таких її компонентів, як класовість, формаційність, економічна детермінація державно-правових явищ, їх надбудовний характер і розвиток за „законами діалектики”, ототожнення революційності з фундаментальністю, глибиною перетворень [62, с. 125]. Світовий досвід свідчить, що застосування лише таких підходів недостатньо для концептуального розуміння природи й тенденцій розвитку місцевого самоврядування.

Для більш ґрунтовного наукового вивчення місцевого самоврядування потрібно використовувати різноманітні дослідницькі підходи, кожен з яких є цінним і необхідним, адже лише методологічний плюралізм дає можливість пізнати глибинну сутність цього складного, багатогранного явища. Як цілком справедливо вказують провідні вітчизняні теоретики, „вся історія науки, в тому числі юридичної, свідчить, що найсприятливіші умови для її розвитку створює не моністичний стандартний підхід, а плюралізм методів дослідження” [82, с. 16]. Співставлення й інтегрування знань, набутих на основі різних підходів – матеріалістичного й ідеалістичного, ліберально-демократичного й соціалістичного – збагачує науку і підвищує цінність її висновків.

Особливе значення для дослідження місцевого самоврядування має діалектичний метод, який не допускає одностороннього підходу до явищ, а враховує їх суперечливість і вимагає розглядати дійсність у постійній динаміці. Саме такий підхід дозволяє виявляти й вирішувати проблеми самоорганізації та самоврядування в органічному зв’язку з політичним, економічним, соціальним, культурним та іншим розвитком суспільства. При цьому необхідно враховувати, що існує можливість не тільки прогресивного, але й регресивного розвитку, деградації місцевого самоврядування чи окремих його інститутів, форм аж до їх повного занепаду і зникнення. Застосування діалектичного методу дозволяє системно доcлідити зв’язок місцевого самоврядування з іншими інститутами громадянського суспільства, їх взаємний вплив і взаємообумовленість їх розвитку. Єдність і боротьба протилежностей характерна як для громадянського суспільства в цілому, так і для місцевого самоврядування як його інституту. Зокрема, від територіальної громади отримують владу сільський, селищний, міський голова і відповідна місцева рада, тому суперництво між ними може сприяти розвитку самоврядування, а то й навпаки – перешкоджати ефективному вирішенню питань місцевого значення. Ось чому досить актуальними є дослідження механізмів взаємодії суб’єктів місцевого самоврядування, розробка і впровадження системи стримувань і противаг, а також удосконалення порядку вирішення конфліктів з метою недопущення кризи місцевої влади.

На зміну непорушним ідеологічним стандартам радянського періоду прийшла повна деідеологізація. У зв’язку з цим великого методологічного значення для розвитку місцевого самоврядування набуває орієнтація на загальнолюдські цінності, на додержання принципів гуманізму, поваги до людської гідності, свободи, справедливості, на поєднання інтересів територіальної громади і держави. Закріплення в Конституції України принципу верховенства права дало новий поштовх обговоренню питання про поєднання нормативного і природно-правового підходів до розуміння права, формаційного й цивілізаційного – до визначення типів держави тощо. Поглиблене вивчення цих проблем сприяє розвитку теорії місцевого самоврядування й дозволяє з єдиних позицій аналізувати всі існуючі концепції цього політико-правового феномена. Значною мірою зумовлено це й тим, що сьогодні уявлення про місцеве самоврядування в сучасній юридичній науці є вельми аморфними. Сукупність різних теорій (громадівська, державницька, дуалістична) повною мірою не задовольняє новітніх потреб суспільного розвитку. За сучасних умов теорія місцевого самоврядування не може бути філософською абстракцією, а повинна виступати органічним складником загального процесу розвитку громадянського суспільства в Україні. При цьому необхідно враховувати, що існуючі у світі ті чи інші муніципально-правові теорії є, по суті, вираженням певних типів правової культури, які об’єктивно складаються у сфері правового життя конкретних суспільств.

Дослідження місцевого самоврядування неможливе без застосування системного підходу. Адже його природа, сутність, форми, роль у суспільстві, перспективи розвитку мають вивчатися у взаємозв’язку з іншими інститутами громадянського суспільства, а також у структурно-функціональному аспекті. Оперування термінами “елемент”, “структура”, “система” дозволяє розглядати місцеве самоврядування у сукупності соціальних зв’язків, вивчати окремі інститути в цілісній системі соціального організму. Методологічна специфіка системного підходу визначається тим, що орієнтує наукові пошуки на розкриття цілісності об'єкта й механізмів, що забезпечують його функціонування. Основною категорією, якою оперує системний підхід, є саме поняття системи, як сукупності елементів, пов'язаних між собою у процесі цілеспрямованої діяльності. Метод системного аналізу дає можливість виявити специфічні форми взаємозв’язку муніципально-правових інститутів, функціональне призначення й місце органів і посадових осіб у механізмі публічної влади на місцевому рівні. Місцеве самоврядування може здійснюватися в різних формах, а пошуки нових, універсальних форм реалізації громадських ініціатив, які сприяли б ефективному вирішенню питань місцевого значення, є нагальною потребою сьогодення.

Для детального аналізу сутності місцевого самоврядування важливе значення має синергетичний метод. Синергетика трактується як сучасна система самоорганізації, нелінійності в глобальній еволюції. Головними вихідними тезами цього методу є: а) практична недосяжність жорсткої обумовленості й програмування тенденцій еволюції складноорганізованих систем, тобто мова може йти лише про їх самоврядний розвиток; б) творчий потенціал хаосу, самодостатній для конституювання нових організаційних форм; в) будь-якій складній системі атрибутивно притаманна альтернативність сценаріїв її розвитку в контексті наявності відомої інерційно-історичної зумовленості її змін у точках розгалуження; г) ціле й сума його частин – якісно різні структури; д) нестійкість є однією з передумов стабільного й динамічного розвитку систем здатних до самоорганізації [228, с. 799]. Цей метод дозволяє виробити більш точний методологічний підхід до нормативно-правового регулювання місцевого самоврядування з точки зору не тільки природи й характеру цього явища, а й сучасних процесів його становлення і розвитку. Синергізм виходить не з силового впливу, а з правильної топологічної конфігурації, архітектури, резонансного впливу на складне, нелінійне середовище, що само організується [254, с. 148].

Ефективність наукових пошуків залежить від наявності всебічної, повної інформації про явища й процеси на місцевому рівні. Це завдання виконує соціологічний метод, застосування якого дає можливість отримати інформацію шляхом спостереження, опитування, анкетування, ознайомлення із судовою практикою вирішення спорів, учасниками яких є органи місцевого самоврядування, моделювання, проведення експериментів, аналіз статистичних даних. Ці дослідження використовуються для перевірки дій органів місцевого самоврядування, посадових осіб, оцінки ефективності їх діяльності, з’ясування громадської думки про функціонування інституту місцевого самоврядування й вирішення питання щодо напрямків його реформування.

Наочними й переконливими є результати задіяння статистичного методу. Статистичні дані нерідко виявляються переконливішими за будь-які слова. В узагальненому виді зібрані числові показники дають змогу зробити об’єктивні й неупереджені висновки про якісні характеристики тих чи інших явищ, зробити певні теоретичні висновки і прогнози розвитку місцевого самоврядування. Перспективним, але мало вивченим є аналіз випадковостей, що виникають на базі суспільної самоорганізації й випливають з наявності великої кількості можливостей (фінансові рішення, кадрові труднощі, екологічні проблеми та ін.).

Актуальним залишається історичний підхід до вивчення місцевого самоврядування. Аналіз історії функціонування місцевого самоврядування дозволяє виокремити тенденції й закономірності, спрогнозувати подальший розвиток цього інституту, удосконалювати правове регулювання форм самоорганізації населення. Історичний метод забезпечує зв’язок минулого й сучасного, теорії і практики, тому що нове в теорії муніципального права в кінцевому підсумку виростає з узагальнення досвіду, з практичних потреб суспільного розвитку [26, с. 95].

Посилення процесів глобалізації призводить до того, що в більшості країн проблеми на шляху розвитку місцевого самоврядування мають практично тотожний характер, а тому способи їх вирішення корисно знати й використовувати в національній нормотворчій і правозастосовчій діяльності. Порівняльно-правовий метод дозволяє вийти за межі національної правової системи, краще зрозуміти специфіку розвитку місцевого самоврядування в Україні в контексті світового досвіду. Такий підхід дає можливість порівняти національне місцеве самоврядування з аналогічними інститутами в інших країнах, завдяки чому виявляються спільні риси й відмінності, позитивний і негативний досвід у розв’язанні питань місцевого значення, тенденції розвитку досліджуваних інститутів, вивчається можливість застосування позитивного зарубіжного досвіду в Україні.

Сьогодні вже втратив своє панівне становище класовий підхід. Водночас слід відзначити наявність в Україні глибокого соціального розшарування, відмінність інтересів різних соціальних груп, які найбільш гостро проявляються саме на місцевому рівні. Тому значна частина напрацювань попередніх років не повинна бездумно відкидатися. Ці дослідження можуть використовуватися в процесі моделювання можливих систем самоорганізації, самоуправління й місцевого самоврядування, в ході аналізу факторів, що сприяють об’єднанню місцевих жителів у територіальні громади та інші співтовариства; в їх консолідації при вирішенні питань місцевого значення, що є спільними для всіх громадян, а не лише для окремих категорій чи соціальних груп. Грунтовного дослідження потребують поняття, які дають можливість висловлювати в коротких дефініціях усю різнобічність і багатство правових явищ у сфері місцевого самоврядування і сприяють уніфікації правотворчої й правозастосовчої діяльності.

Розвиненість громадянського суспільства та його інститутів залежить від активної участі індивідів у громадських справах. Адже на рівні громади можливі ефективна самоорганізація, активна добровільна участь у громадських справах, що формує відповідну естетику й культуру, що виявляються в здатності людини поступитися індивідуальними цілями на користь громадських. Ось чому для дослідження місцевого самоврядування дедалі актуальнішими стають культурологічні методи, що передбачають вивчення правових норм, інститутів, явищ і процесів з урахуванням типів загальної та муніципальних культур, місцевих звичаїв і традицій, що існують в різних країнах [26, с. 98]. Зрозуміло, що повернутися до громади, де людина була пов’язана ритуалами, обрядами, легендами й традиційними уявленнями, неможливо та й потреби в цьому немає. Однак за нових умов формування громадянського суспільства неможливе без аксіологічної орієнтації, відповідного культурного впливу, без дотримання суспільно прийнятих концептів. Вагому роль у їх розробці й контролі за їх дотриманням повинні відігравати територіальні громади та їх органи.

Громадянське суспільство окреслюється не просто як явище інституціоналізації свободи та правових відносин, а передовсім як система й структурний наслідок багаторівневої пов’язаності духовних, соціальних, культурних, економічних та інтелектуальних чинників, що утворюють певного типу життєвий світ і соціокультурну дійсність [96, с. 9]. Місцеве самоврядування, будучи інститутом громадянського суспільства, має низку ознак останнього, а тому їх розвиток багато в чому взаємозалежний. Поняття «громадянське суспільство» відображає самоврядний потенціал сучасного суспільства з погляду його здатності самоорганізуватися на основі виявлення й реалізації власних потреб, що формуються на фундаменті інтересів як окремих індивідів і соціальних груп, так і відносно автономних об’єднань, одним з яких і є територіальна громада. Активна участь громадян у вирішенні питань місцевого значення у формах, передбачених чинним законодавством, сприяє структуруванню суспільства. Визначальну роль в активізації громадськості в управлінській діяльності мають відігравати інститути самоврядування й самоорганізації населення [138, с. 7]. Використання різноманітного методологічного інструментарію дозволяє зрозуміти феномен місцевого самоврядування, всебічно дослідити вплив норм права на становлення його як інституту громадянського суспільства.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Вагомий внесок у розвиток теорії громадянського суспільства зробили представники дисидентських рухів у Центрально-Східній Європі. Під їх впливом інтерес до громадянського суспільства став знову поширюватися і в Західній Європі, США, а невдовзі ці проблеми стали обговорювати в Африці й Азії, що свідчить про поступовий перехід до нового етапу в розвитку цієї теорії. В. Гавел застосував поняття “громадянське суспільство” у взаємозв'язку з ідеєю „антиполітичної” активності, яку він називав засобом для реконструкції посткомуністичної соціальності в напрямку емансипації суспільства від політичного всепроникнення й надавав громадянському суспільству визвольного значення. Джерела опору тоталітаризму він вбачав у „дополітичній” сфері індивідуального розуму, моралі, свідомості, цінностей життя, де людина прагне бути сама собою, лише живучи правдиво [408, с. 52]. Досвід громадянського опору в Чехословаччині невдовзі одержав продовження в польських подіях, де дозволена конституцією профспілкова організація „Солідарність”, поряд з релігійною католицькою громадою, стала основою боротьби проти існуючого політичного режиму. Неполітична організація отримала потужну підтримку народу, але найбільш вражаючою особливістю було те, що вона не намагалася захопити державну владу неконституційними методами. Це стає загальною світовою тенденцією й ознакою нового етапу становлення й розвитку теорії громадянського суспільства.

Дослідження історичних аспектів соціальних процесів завжди є більш продуктивним за умови вирішення однієї з основних проблем – наукової періодизації. Принципи, покладені в основу будь-якої періодизації, відображають моменти загальнофілософського й історико-філософського характеру, впливають на всі сторони розвитку суспільства. Аналіз еволюції концепцій громадянського суспільства зумовлює постановку питання про його історичні типи. Однак, А. Мацюк вважає, що “слід вести мову не про історичні типи громадянського суспільства, а про ступені його зрілості”. При цьому він посилається на К. Маркса, який критикував громадянське суспільство як буржуазний інститут і вважав, що воно є результатом розвитку капіталістичних відносин, тобто результатом передусім вільного економічного розвитку. Із зародженням і визріванням капіталізму поступово виникали і визрівали певні елементи громадянського суспільства, аж поки воно не набуло своїх основних рис [209, с. 24]. На думку О.В. Петришина, “становлення громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямку цивілізованих форм соціального спілкування” [248, с. 151]. А. Карась вважає, що уявлення про громадянське суспільство історично еволюціонує і простежується в декількох відмінних парадигмах – класичних і некласичних. Витоки класичного теоретичного бачення громадянського суспільства він поділяє на античну, середньовічну й модерну версії. Некласичні теоретичні форми ідеї громадянського суспільства мають декілька інтерпретативних інтенцій; деякі з них розгортаються в постмодерністичних версіях свободи й соціальності [95, с. 59].

У кожній країні громадянське суспільство розвивається під впливом комплексу різноманітних чинників, а тому етапи їх еволюції, як правило, не співпадають. Можна вести мову лише про певні тенденції європейського чи світового характеру, основними серед яких є: а) поява витоків громадянського суспільства, заснованих на елементарній саморегуляції життя людських спільнот (до XV ст.); б) становлення його окремих інститутів (корпорації, релігійні інститути тощо), як відносно відокремлених від держави суб’єктів (XV – XIX ст.); в) суперництво й поступове зближення держави й інститутів громадянського суспільства, на основі розуміння взаємозумовленості їх розвитку (XX ст.); г) інтеграція державних органів в систему громадянського суспільства, в якості основних управлінських інститутів і посилення впливу народу на органи публічної влади (кінець XX – початок XXI ст.)

В останні роки ХХ ст. спостерігалася тенденція відмови вчених від виключно раціоналістичної інтерпретації громадянського суспільства й використання більш складних теоретичних конструкцій. Сьогодні є всі підстави стверджувати про появу нових якісних ознак розвитку людства в XXI ст., збільшується кількість країн у яких пріоритетними є права, свободи, інтереси людини, а забезпечення їх реалізації є головним обов’язком держави та інших інститутів громадянського суспільства. Процес глобалізації сприяє прискоренню темпів розвитку громадянського суспільства в країнах, які ще донедавна вважалися опорою тоталітаризму. Історичний процес самоорганізації населення і формування громадянського суспільства характеризують складний шлях сходження людства від гноблення й беззаконня, політичного диктату й державного тоталітаризму до верховенства права, реального демократизму суспільних відносин і справжньої свободи особистості. Антиномії держави й ринку, суспільного й особистого, громадського й політичного не можуть вирішити сучасних актуальних проблем суспільного розвитку, тому продуктивнішим на шляху демократизації громадянського суспільства є нове, загальне для всіх тяжіння до сучасних форм самоорганізації та самоврядування [39, с. 28].

Отже, для громадянського суспільства, як і для будь-якого іншого явища, властивим є процес виникнення, становлення й розвитку. Як вбачається, загальною ознакою такого розвитку є багатовекторність і відсутність прямолінійності. На фоні поступальної суспільної еволюції спостерігається, інколи в окремих країнах, і протилежна тенденція – відхід від демократизму й конституціоналізму до авторитаризму чи навіть тоталітаризму. Це дає підстави для висновку, що громадянське суспільство не є невідворотним результатом суспільного розвитку, його становлення і зміцнення є наслідком цілеспрямованої діяльності всіх суспільних інститутів.

Навіть найдетальніше вивчення історії досліджуваної проблематики не в змозі зняти всі протиріччя сучасного розуміння поняття “громадянське суспільство”. Однак воно допоможе виявити окремі підходи, які є неприйнятними за сучасних умов. Історичний екскурс має насамперед систематизувати, поглибити й розширити категоріальну структуру громадянського суспільства, вичленити в ньому історичні і сучасні тенденції, вказати на характерні особливості його тлумачення, що були актуальними в минулому, але є сумнівними чи неадекватними для сьогодення.

Аналізуючи погляди на громадянське суспільство видатних мислителів минулого доходимо висновку, що більшість результатів досліджень не втратили своєї значущості й у даний час, висвітлюючи з певних кутів зору різні аспекти розглядуваної проблеми, адже у своїй сукупності вони є невід’ємним складником теорії громадянського суспільства. Потенціал громадянського суспільства не вичерпано, йому притаманні потужні чинники для пожвавлення громадської ініціативи, опору бюрократизації й корупції та поліпшення забезпечення прав людини, мінімізації будь-яких форм насильства і трансформації публічної влади на засадах самоврядування й самоорганізації.

1.3. Особливості сучасної інтерпретації категорії «громадянське суспільство»


Протягом останнього десятиліття тема громадянського суспільства є однією з найбільш актуальних у науковій і суспільно-політичній літературі. В умовах політичних та інституційних трансформацій в Україні проблема розвитку громадянського суспільства набуває основоположного значення. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р., розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів є одним із пріоритетів національних інтересів України. Проблема розвитку людського потенціалу та формування громадянського суспільства, згідно із ст. 7 Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 липня 2001 р., є одним із пріоритетних напрямів інноваційного розвитку науки і техніки. Відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні концептуальною основою реформування уряду має бути законодавче визначення ключових напрямів його діяльності, серед яких одним із головних є вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої й зовнішньої політики держави, спрямованої на розвиток громадянського суспільства. Згідно зі Стратегією реформування системи державної служби в Україні, затвердженою Указом Президента України від 14 квітня 2000 р., № 599/2000, створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства є одним із основних завдань державної служби. У Програмі діяльності Кабінету Міністрів України "Назустріч людям" громадянське суспільство названо найвищою цінністю й головним пріоритетом у діяльності уряду. Реалізація інформаційної політики уряду полягає у створенні суспільного мовлення як невід'ємного складника існування громадянського суспільства.

Незважаючи на свою актуальність, категорія “громадянське суспільство”, для вітчизняної юридичної науки виявилася малодослідженою. Немає одностайності в тлумаченні її змісту, структури, специфіки, механізмів взаємодії між елементами громадянського суспільства, його інституційної організації [172, с. 43]. В інтерпретації цього поняття не досягнуто єдиного розуміння, часто його природа й сутність визначаються інтуїтивно, як щось усім відоме, що відбиває різні аспекти залежно від дослідницьких акцентів. Аналіз правової літератури свідчить, що належної уваги в методологічному і прагматичному аспектах тема громадянського суспільства не отримала. Правознавці, політологи, соціологи по-різному трактують феномен громадянського суспільства, бракує узгоджених концептуальних підходів, які дозволили б пояснити основні закономірності його виникнення, функціонування й розвитку.

Сучасні уявлення про громадянське суспільство досить різноманітні. Суть більшості позицій науковців зводиться, як правило, до його протиставлення державі. М. О. Бажинов вважає, що в системі взаємовідносин держави і громадянського суспільства відбуваються конвергентні процеси, що водночас не виключає й не ставить під сумнів факт протилежності сутнісних засад цих двох сфер людської життєдіяльності. На його думку, громадянське суспільство є саморегулюючим феноменом, що перебуває в суттєвій залежності від держави. Проте це не адміністративний вплив останньої на царину приватного (недержавного, неполітичного) життя громадян, а залежність, що характеризує зв’язок громадянського суспільства з тими умовами й можливостями діяльності, які визначаються специфікою й типом реальної політики тієї чи іншої держави [17, с. 85]. Держава постає як самодостатнє утворення, а громадянське суспільство – як незалежна від неї сукупність різних видів соціальних інституцій, об’єднань, організацій, що служать для громадян основою для вільного розвитку, вираження власних поглядів, переконань та інтересів [23, с. 385].

Інші автори називають істотною ознакою громадянського суспільства наявність недержавних, неполітичних інститутів та їх активну діяльність [247, с. 70]. Так, І. Бутенко розглядає його як систему автономних, незалежних від держави інститутів і відносин, заснованих на свободі особистості, політичному плюралізмі й демократичній правосвідомості [44, с. 110]. О. Ф. Фрицький переконує, що громадянське суспільство становить собою систему самостійних і незалежних від держави суспільних відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів людини й колективів у духовній, соціальній і культурній сферах [375, с. 100].

В окремих дослідженнях провідною ідеєю концепції громадянського суспільства є обґрунтування розвитку суспільства й держави процесами соціалізації людини, характером утворень і відносин індивідів, у які вони вступають на підставі взаємного визнання своїх невід’ємних прав як первинних суб’єктів. З погляду Є. Бистрицького, громадянське суспільство – це сукупність окремих незалежних особистостей (кожна з яких має свої власні потреби, приватний інтерес), у якій виокремлюються групи громадян на різноманітних засадах єднання, створюючи відповідні самоврядні угруповання [367, с. 333]. Ю. Сурмін розглядає громадянське суспільство (а) в об’єктивному сенсі – як суспільство людей, які мають права й обов’язки громадян стосовно держави, а держава – права й обов’язки щодо громадян, і (б) у суб’єктивному – як незалежна від держави й існуюча поряд з нею особлива царина громадського життя, яка складається з різних соціальних груп, рухів, об’єднань, культурних, національних, територіальних та інших спільностей і яка служить формою вираження різноманітних інтересів особистості [332, с. 156].

Досить поширеною є точка зору згідно з якою громадянське суспільство трактується як сукупність неполітичних відносин (економічних, національних, духовно-моральних, релігійних тощо), сфера спонтанного прояву інтересів і волі незалежних індивідів та їх асоціацій, захищена законами від регламентації їх діяльності з боку державної влади [321, с. 22]. В. Барков пропонує в найширшому розумінні визначати громадянське суспільство як систему міжструктурних відносин, за допомогою яких будь-яка людина розпочинає суспільно значущі дії без участі держави, а у вузькому – як несубординовану владними засобами еволюційно-природну сукупність громадських інститутів, які сформовані на добровільних і самоврядних засадах у межах Конституції й законів і за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої природні права та свободи [24, с. 20]. На думку С.М. Тимченка, “громадянське суспільство розуміється як вільна асоціація (союз) рівноправних, свідомих громадян-власників та їх об'єднань, які в рамках правової системи, без втручанням держави, самоорганізовано реалізують свої приватні і суспільні інтереси” [340, с. 8].

М. П. Орзіх вважає, що громадянське суспільство – це, по-перше, асоціація людей, у якій кожна особа вільна, оскільки має невід’ємні права, рівна у правах з іншими членами асоціації, самостійна у виборі громадянського стану (громадянин, іноземець тощо); по-друге, недержавна (інституціалізоване громадське об’єднання) асоціація людей за соціальною, етнічною, релігійною чи іншою належністю, політичними, економічними, професійними чи іншим інтересами; по-третє, сформовані на цій основі громадські (недержавні) відносини, що розвиваються й функціонують на самоуправлінських засадах, самовираженні інтересів і волі окремих індивідів та їх асоціацій, що діють у просторі, вільному від державно-правового впливу [235, с. 69]. У результаті такого підходу громадянське суспільство зводиться лише до сфери суспільних відносин, що регулюються нормами моралі і звичаєвого права [311, с. 225]. На нашу ж думку значну роль у його формуванні й розвитку відіграє право, тому підтримуємо позицію Р. М. Шабуніна, який стверджує, що громадянське – це суспільство пов’язане правом [387, с. 13]. О.Ф. Фрицький стверджує, що громадянське суспільство охоплює сукупність моральних, правових, економічних, політичних відносин, включаючи власність, працю, підприємництво, організацію й діяльність громадських об’єднань, царини виховання, освіти, науки й культури, сім’ю, систему засобів масової інформації, норми етики поведінки людини тощо [375, с. 100], тобто ті, що регулюються не лише нормами моралі, а й правовими нормами. О. В. Петришин вирізняє нормативну структуру громадянського суспільства як результат його впорядкування на основі правових норм, насамперед як його правовий устрій. Він пояснює це тим, що відносини громадянського суспільства за своєю природою мають бути вільними від безпосереднього управлінського втручання з боку владних інститутів держави, тому вони регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи поведінки учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик [248, с. 153]. В. Медведчук правове суспільство розглядає як фундамент правової держави, яка має такі ознаки, як фактична правова поведінка громадян, позитивне ставлення до права і правових явищ, усвідомлення загальносуспільної значущості права й правопорядку, шанобливе ставлення до прав інших осіб, висока громадянсько-правова активність [210, с. 40].

Громадянське суспільство називають елементарною складовою частиною діючої демократії [396, с. 3]. З погляду А. Догерті, вказує, що сприйняття громадянського суспільства як “джерела демократії” насправді є романтичною і навіть дещо перебільшеною метафорою [75, с. 41]. Назва і зміст наукової статті вченого свідчить, що він сприймає громадянське суспільство дуже обмежено й асоціює його лише з громадськими організаціями, а у висновку заявляє, що воно має бути необхідним додатком до партій. Деякі науковці розглядають досліджувану нами категорію як важіль у системі стримувань і противаг, засіб обмеження державної влади [222, с. 9]. Громадянське суспільство, на їх думку, будучи відмежованим, відокремленим від державної машини як апарату громадського адміністрування, є межею державної влади, обставиною, що стримує її невпинне прагнення до абсолюту, авторитаризму. Воно є не структурною одиницею, а перш за все способом життя людей у стилі приватності, сферою людської свободи, це життєдіяльність особистостей поза офіційною регламентацією, властива кожній людині частка неказенного, цивільного в її житті [373, с. 26].

У зарубіжній науковій літературі громадянське суспільство, одними вченими ототожнюється з фактичними досягненнями Заходу, виключаючи тим самим будь-яку можливість використовувати його концепцію для критичного дослідження дисфункцій і несправедливостей, притаманних цьому типу суспільства; інші вбачають у ньому різновид політичної філософії, що абсолютно не відповідає багатоманітним реаліям сучасного суспільства [108, с. 6]. Для багатьох дослідників зміст цієї категорії невід'ємний від суті існуючих демократій зарубіжних країн, яким притаманні такі риси, як парламентаризм, плюралізм, свобода індивіда, рівність форм власності, зрілість правових відносин. Це поняття також визначають як сферу чи підсистему суспільства, яка є аналітичною і певною мірою відокремлена від політичного, економічного і релігійного життя. Громадянське суспільство асоціюють з сферою солідарності, в якій напружено переплітаються як абстрактний універсалізм, так і партикуляристські версії спільноти. Воно є як реальною, так і нормативною концепцією [404, с. 291].

У сучасних розвинутих країнах громадянське суспільство не є простим додатком економічної системи і тим більше держави, а виступає “ареною діяльності різноманітних організацій, кожна з яких намагається захистити політичні або класові інтереси певної соціальної групи” [306, с. 16]. Серед основних завдань, що ставлять перед собою зарубіжні науковці, розробляючи концепції, є гарантування взаємної автономії держави й економіки і в той же час захист громадянського суспільства від деструктивного проникнення в нього вимог цих двох сфер, а також від його функціоналізації під їх впливом. Проблема розмежування влади й бізнесу є актуальною і для України.

В.В. Речицький вважає, що пріоритети громадянського суспільства і держави відрізняються. Якщо для держави ними залишаються безпека, стабільність, порядок і захищеність, то для громадянського суспільства – це свобода, ініціатива, динамізм і спонтанна активність [294, с. 90]. В. М. Селіванов основними рисами громадянського суспільства називав: а) свободу й ініціативність особи, спрямовані на задоволення розумних потреб членів суспільства без шкоди його загальним інтересам і визнання невід’ємних індивідуальних прав людини і громадянського стану; б) розвиток суспільних відносин відповідно до фундаментального принципу кантівської філософії, згідно з яким людина завжди повинна розглядатися як мета і ніколи – як засіб; в) ліквідацію відчуженості індивіда стосовно соціально-економічних структур і політичних інститутів, реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливостей; г) послідовний захист прав і свобод людини і громадянина, де громадянське суспільство може діяти як сила, незалежна від держави; д) власність як основу ініціативної, творчої підприємницької діяльності; е) духовність життя суспільства, в основі якого – визнання гуманістичних і демократичних загальнолюдських за своєю суттю цінностей; є) існування так званого середнього класу як соціальної бази громадянського суспільства; ж) відсутність з боку держави жорсткої регламентації приватного життя членів суспільства, існування розвинутої соціальної структури, яка гарантує задоволення багатоманітних інтересів різних груп і верств населення; з) активну участь у суспільному житті недержавних самоврядних спільнот (як-то сім’я, кооперація, господарські корпорації, громадські організації, професійні, творчі, спортивні, етичні, конфесійні та інші об’єднання); наявність суспільних рухів та організацій різноманітних видів, які намагаються підтримати своє існування й досягти власних корпоративних цілей; и) визнання й матеріалізація ідеї верховенства права, поділ його на публічне і приватне, де основними ознаками останнього є орієнтація на людину-власника, рівний правовий статус у цивільних відносинах інтересів державних органів, громадських структур і громадянина [311, с. 233].

Категорія “громадянське суспільство” має надзвичайну змістовну широту, у ній велика зона невизначеності, що й породжує значні розбіжності в її тлумаченні. У спрощеному виді це поняття можна розглядати як правове поле, де влада вступає у взаємовідносини з громадянами, підприємці зі споживачами, інші інститути громадянського суспільства один з одним.

Загальні уявлення про цей суспільний феномен, вироблені світовою теорією, основні його ознаки й інститути дають змогу виявити те спільне, що робить громадянське суспільство загальнолюдським надбанням. Зазначимо, що абсолютно однакових громадянських суспільств немає й не може бути, існують різні його типи з різним ступенем інституційності, демократичності, активності громадян, які спираються на різні історичні, національні, політичні особливості відповідних країн. У науковій літературі вирізняють наступні моделі громадянського суспільства: (а) неоліберальна, в якій терміни “громадянське” й “буржуазне” ототожнюються; (б) антиполітична, де суспільство жорстко протиставляється державі; (в) антимодерністська, яка передбачає поглинання сучасної економіки менш диференційованим суспільством [108, с. 587]. Приміром, О. Онищенко виділяє три моделі громадянського суспільства – конфронтаційну, патерналістську, консенсусну, наголошуючи, що в сучасному українському суспільстві присутні елементи їх усіх [232, с. 2]. Н. Розенблюм досліджує соціально-теоретичні критерії класифікації моделей громадянського суспільства і пропонує розрізняти демократичну, посередницьку й виборчу. Сучасна інтерпретація громадянського суспільства, на її думку, повинна бути більше зосереджена на висвітленні його функціонального потенціалу в аспектах формування громадянських, ліберальних і демократичних цінностей у суспільних взаємодіях, які утворюються переважно під впливом організаційної багатоманітності, відкритості і свободи участі індивідів [412, с. 363]. Д. Кін вважає, що існують європейські, азіатські й африканські громадянські суспільства [99, с. 37]. А. Карась пропонує вирізняти такі моделі громадянського суспільства: (а) американську, в якій самоврядування переселенців історично передує утворенню єдиної держави; (б) британську, пов'язану з еволюцією звичаєвого права; (в) континентальну (Франція, Німеччина) з превалюванням національно-державної ініціативи; (г) центральнослов'янську (Чехія, Польща), яка близька до континентальної, але з пріоритетом культурно-гуманітарних вимог [96, с. 474].

А. Мацюк же переконує, що “якогось особливого, зокрема, французького, польського чи українського громадянського суспільства як поняття не існує, як не існує якоїсь особливої французької, польської чи української демократії. Громадянське суспільство або є, або його немає, оскільки основні його риси – свобода, демократія, приватна власність, пріоритет прав людини – однакові для всіх цивілізованих країн” [209, с. 25]. На думку В.М. Селіванова, громадянське суспільство, як певне узагальнення, може бути лише теоретичною абстракцією, поняттям, яке дійсно має свою сутнісну природу, але залежно від конкретних історичних умов – різноманітну форму, що потребує постійно оновляти уявлення про це соціальне явище [311, с. 226].

Для характеристики громадянського суспільства важливе значення мають самоорганізаційний, демократичний і соціальний аспекти його функціонування, які в певні періоди можуть посилюватися або послаблюватися. Самоорганізаційний – це діяльність різноманітних асоціацій спрямована на вирішення справ окремих людей або невеликих груп. Вони займаються не політикою, а громадськими ініціативами (обладнання дитячих майданчиків, озеленення дворів, заходи щодо охорони власності тощо) безпосередньо для вирішення власних проблем. Демократичний – це діяльність організацій, які ставлять перед собою завдання сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, як-то участь у виборах та інших політичних заходах, у формуванні органів державної влади й органів місцевого самоврядування та/або контроль за їх діяльністю. Це своєрідна школа демократії, політичної соціалізації, діяльність об’єднань громадян, які цікавляться політикою і ставлять за мету протистояти можливим намірам узурпації влади чи іншим подібним речам. Соціальний – це реалізація функцій у суспільстві загального добробуту, допомога малозабезпеченим, бідним, сиротам, інвалідам тощо [163, с. 11].

На певних етапах суспільного розвитку може мати місце загострення окремих проблем, суперечностей, що викликає підвищення рівня політичної активності громадян, посилення демократичного аспекту розвитку громадянського суспільства й послаблення інших. Бідність значної чисельності населення зумовлює необхідність вирішення соціальних проблем, що може призвести до зниження уваги в суспільстві до політики і зменшення ініціативності щодо самоорганізації. Однак треба зазначити, що всі названі аспекти розвитку громадянського суспільства взаємопов’язані й взаємозумовлені.

Ключовою ознакою громадянського суспільства виступає свобода як умова і спосіб людської самореалізації, обтяженої мірою персональної відповідальності. Якщо в суспільстві бракує свободи або вона не оцінюється належним чином, то немає й умов для виникнення й розвитку громадянського суспільства. Фактично ніщо, крім прагнення зберегти свободу, не інтегрує людей у громадянське суспільство. Відчуження громадян від участі у вирішенні публічних справ здатне викликати розрив зв’язку між державою та іншими інститутами громадянського суспільства. Сучасні форми комунікацій відкривають нові можливості у формуванні громадянського суспільства, розвиток нових видів і способів поширення й обміну інформацією полегшує створення середовища, де обговорюються загальні проблеми, формується громадська думка.

Уявлення про громадянське суспільство як не про просту сукупність інститутів, а як про відносно усталену й цілісну систему вимагає виокремлення й вивчення інтеграційного чинника. Соціальна інтеграція є сучасною загальносвітовою тенденцією, що простежується на рівні майже всіх суспільств, соціальних спільнот та їх структурних складників. Інтеграція означає стан пов’язаності окремих частин і функцій системи або організму в ціле, а також процес, що призводить до такого стану [322, с. 501]. Різноманітність соціальних зв’язків і відносин між інститутами громадянського суспільства зумовлює формування й функціонування певної інфраструктури. Громадянське суспільство – це не просто результат механічного поєднання низки ефективно функціонуючих інститутів – громадських об’єднань, політичних партій, засобів масової інформації, профспілок, численних самоврядних органів тощо, а цілісна система, фундамент якої становлять високий рівень правової культури, знання громадянами своїх прав та обов’язків, уміння реалізовувати й захищати ці права, готовність вирішувати всі суспільні конфлікти в межах чинного законодавства, повага до прав інших осіб та ін. Тому поряд із впливом правової культури на перспективи становлення правової держави ми маємо визнати і справедливість того, що вона одночасно впливає й на формування громадянського суспільства [210, с. 52].

Наведені вище підходи до розуміння категорії “громадянське суспільство” свідчать про відсутність структурно-інституційного й функціонального аналізу її сутності. В існуючих уявленнях про громадянське суспільство, як правило, визначено пріоритети, загальні контури, деякі його елементи, але зрозуміло, що це лише окремі фрагменти достатньо складної системи. Ось чому досить важливим є дослідження структури громадянського суспільства.

У довідниковій літературі термін “структура” (від лат. structura – будова, порядок, зв’язок) [374, с. 438; 369, с. 29] має множинне значення, що безпосередньо ускладнює його сприйняття й застосування, оскільки породжує смислові розбіжності, багатоваріантність. Будь-яка соціальна система складається з певної множини компонентів, частин, елементів, які належать до різних рівнів її організації, формуючи окремі блоки і структурні утворення всередині самої системи, які також мають системний характер. Ці структурні утворення одночасно можна розглядати як системи нижчого рівня організації, що шляхом взаємодії формують систему вищого соціального рівня. Керуючись цим принципом, можемо скласти уявлення про структуру громадянського суспільства як систему найвищого соціального рівня та його структурні складники, які у свою чергу, є системами нижчого рівня і складаються з відповідних елементів.

У науковій правовій літературі можна зустріти різні міркування про структуру громадянського суспільства [355, с. 208; 121, с. 163; 23, с. 388; 64, с. 8; 67, с. 34]. Наприклад, В.М. Литвин до структури громадянського суспільства поруч з неурядовими організаціями соціально-політичної орієнтації, відносить профспілки, торгові палати, професійні колегії й синдикати (адвокатів, лікарів тощо), етнічні асоціації й, до речі, ті ж політичні партії, а також найширший спектр об’єднань, які не мають соціально-політичної програми (релігійні, студентські, спортивні й культурні товариства – від гуртків аматорів хорового співу до клубів спортивних уболівальників і добровільних пожежників) [152, с. 2]. Німецький дослідник Д. Штюдеманн до структури громадянського суспільства включає профспілки, церкву, вільні групи виборців, об’єднання захисту прав споживачів, спілки охорони прав квартиронаймачів, природоохоронні групи, організації сусідської взаємодопомоги, спортивні об’єднання, добровільні протипожежні служби, жіночі організації, організації самодопомоги алкоголіків і наркоманів [396, с. 3]. Характерною ознакою інститутів громадянського суспільства, на думку О.В. Петришина, є те, що вони утворюються не державою, а самими індивідами для спільної реалізації своїх інтересів, а тому їх функціонування є показником громадянської зрілості людей і суспільства, усвідомлення ними можливостей реалізації власних потреб та інтересів [248, с. 152]. В.Ю. Барков акцентує увагу на інституційних параметрах, зауважуючи, що громадянське суспільство має вигляд сукупності громадських інститутів, сформованих на добровільних засадах у межах Конституції й законів України, за допомогою яких індивіди вільно реалізовують свої основні, природні права та свободи [23, с. 380]. Громадянське суспільство є структурним, зазначав В. Соловйов; його структурність має горизонтальний характер, на відміну від вертикальної структурності держави. У такому розумінні громадянське суспільство є “вільною синергією”, “анархією в позитивному розумінні”, порядком, що спонтанно випливає з внутрішньої солідарності людей, які працюють, не потребуючи понукання й управління [324, с. 331].

Для аналізу структури громадянського суспільства продуктивним є інституційний підхід. Головним методологічним посиланням інституціоналістів ХХ ст. й нашого часу залишається теза: форми соціальної дії людей мають досліджуватися в тісному зв’язку з існуючою системою соціальних нормативних актів та інститутів, необхідність виникнення й функціонування яких і природно й історично закономірно. Наукове обґрунтування поняття “інститут” пов’язано з ім’ям французького вченого М. Оріу (1856 – 1929 рр.), засновника школи інституціоналізму в правознавстві. Він доводив, що будь-яка суспільна група стає інституцією, як тільки в ній буде визнано наявність особливої волі, відмінної від волі окремих її членів. До інституцій учений відносив профспілки, банки, церкву й саму державу. При цьому ані М. Оріу, ані його послідовники не ототожнювали соціальну групу з її інститутом; група була своєрідним соціальним субстратом (матеріальною основою) інституту, а він становив собою організаційно-правове втілення цієї групи, отже, значною мірою сприймався як абстракція [57, с. 4].

Досить поширеною є позиція, згідно з якою суб'єктами громадянського суспільства є вільні й рівноправні індивіди [96, с. 426]. О.В. Петришин наголошує на необхідності певної ієрархії цінностей громадянського суспільства: якщо його основоположною домінантою є індивід, то несучою конструкцією громадянського суспільства виступають усі ті інститути, які утворюються людьми й покликані сприяти безпосередній реалізації їх невід’ємних прав, можливостей, інтересів, прагнень [248, с. 149]. Нестандартно визначає структуру громадянського суспільства О.Ф. Фрицький. На його думку основоположними, тобто такими, які є базою для інших елементів громадянського суспільства, є економічна основа й система України (власність, її основні форми, підприємництво тощо), а також права та свободи людини і громадянина, особливо сім’я, сфери виховання, освіти, науки, культури, норми етики поведінки людей, їх приватні інтереси й потреби, організація й діяльність об’єднань громадян [375, с. 113]. В.А. Григор’єв основними інститутами громадянського суспільства називає власність, вільне підприємництво, екологічну безпеку, сім’ю, охорону здоров’я, освіту, науку, культуру й мистецтво, громадські об’єднання (політичні партії, масові рухи, професійні союзи, добровільні товариства, земляцтва, фонди, асоціації тощо), церкву й релігійні організації, засоби масової інформації, місцеве самоврядування [66, с. 200]. С.М.Тимченко вважає, що громадянське суспільство, як соціальне утворення, має складну структуру, основними елементами якої є соціальна, економічна, політична, духовна, інформаційна і правова сфери [340, с. 8].

Окремо варто підкреслити позицію науковців, на думку яких громадянське суспільство – це багаторівнева система, що має свої сфери з певним самопідпорядкуванням одних іншим. На відміну від держави, воно не є структурованим по вертикалі і не передає керівні імпульси згори вниз, але, утворюючи мережу інтересів, що об’єднують усіх громадян у певну спільність, забезпечує стабільність політичної системи [321, с. 23]. Зарубіжні науковці складниками громадянського суспільства називають публічну і приватну (наприклад, сім’я) сфери [108, с. 702]. С.І. Здіорук невід’ємною частиною громадянського суспільства вважає опозицію [85, с. 472]. Громадянське суспільство – система соціально-економічних і політичних відносин, які функціонують у правовому режимі соціальної справедливості і мають своєю метою створення умов, що забезпечують гідне життя людини, захист її прав і свобод як найвищої цінності [39, с. 34].

У сучасних дослідженнях даної проблематики досить поширеною є позиція, прихильники якої структуру громадянського суспільства визначають, по-перше, як сукупність суб’єктів – громадян суспільства, політичних партій, громадських організацій, підприємців та інших недержавних економічних структур, органів місцевого самоврядування, релігійних організацій, недержавних освітніх і культурних установ, наукових асоціацій, спортивних організацій, засобів масової інформації, сім’ї; по-друге, як сукупність суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності – політичній, економічній, місцевого самоврядування, релігійній, соціальній, інформаційній, сімейній [36, с. 72].

Разом із тим зазначимо, що суб’єктний склад громадянського суспільства не є безмежним. Конституція України є основою його становлення, вона визначає напрямки його розвитку й одночасно встановлює обмеження щодо формування окремих інституцій в інтересах національної безпеки й громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав та свобод людини і громадянина. Відповідно до ст. 37 Основного Закону забороняються утворення й діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету й територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права та свободи людини, здоров'я населення. Не можна відносити до структури громадянського суспільства незаконні формування, адже, як зазначає В.М. Литвин, саме слово «громадянське» передбачає певну цивілізованість, людяність, дух законності [154, с. 2]. З нашої точки зору, найбільш повно охопити всю багатогранність структури громадянського суспільства можна лише шляхом застосування системного підходу, який передбачає дослідження не тільки окремих елементів (суб’єктів), а й відносин між ними. Структура – це каркас, внутрішній скелет будь-якої конструкції, яка зв’язує об’єкт і водночас розділяє його частини функціонально. Сутність структури в тому, що вона забезпечує єдність композиції автономних елементів, на відміну від маси, де композиційної множинності елементів (а значить і структури) немає [294, с. 59].

Як вбачається, громадянське суспільство – це системне явище, аналізуючи внутрішню організацію якого доцільно застосовувати структурно-функціональний підхід, який дозволяє його розглядати як сукупність:

- таких суб’єктів, як людина, держава, місцеве самоврядування, національно-етнічні спільноти; релігійні організації (церква); політичні партії; громадські організації; суб’єкти господарювання; освітні, наукові і культурні установи; асоціації та інші об’єднання, профспілки; спортивні організації; засоби масової інформації; сім’я;

- якісно нових суспільних відносин, зокрема, моральних, правових, політичних, економічних, релігійних, соціокультурних, етнонаціональних, інформаційних, сімейних.

Отже, можемо зробити висновок, що категорія “громадянське суспільство” означає певний тип суспільства з відповідним рівнем соціального, економічного, політичного, культурного й правового розвитку. Іншими словами, під цим поняттям розуміється суспільство, яке відповідає низці вироблених історичним досвідом критеріїв: більш висока ступінь розвитку соціальної спільноти, міра його зрілості, розумності і справедливості.