Geum.ru

1 Стан навколишнього природного середовища та прогноз його змін до 2020 року. 8

Вид материалаДокументы

Содержание


1.9. Світові фінансові ринки
Загальні тенденції формування міжнародних резервів
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26

1.9. Світові фінансові ринки


Основні тенденції та фактори, що формуватимуть світові фінансові ринки протягом 2008-2020 років.

Формування нових глобальних та регіональних фінансових центрів: країни Перської затоки та Південно-східної Азії, Китай, Росія та інші країни БРІК виступатимуть у цей період як лідери економічного розвитку, їх роль завдяки накопиченим золотовалютним резервам та позитивному сальдо торгівельного балансу у міжнародній фінансовій системі зростатиме;

Розвиток світових фінансових центрів посилюватиметься завдяки лібералізації валютної політики; впровадженню нових технологій; змін доступу до міжнародних ринків капіталу та складних похідних фінансових інструментів; впровадження фінансового інжинірингу призведе до глобального розвитку банківських та страхових технологій.

Відрив обсягів та обігу коштів фінансового сектора від потреб фінансування реального сектору економіки, формування світової фінансової піраміди неадекватно реальній економіці призвів до визрівання так званих “бульок” на все більшій кількості ринків – нерухомості, фондовому, нафтовому тощо. Так обсяг торгівлі похідними фінансовими інструментами на міжнародних фінансових ринках багаторазово перевищує обсяги відповідних спотових ринків, тобто ринків базових активів.

Старіння населення у розвинутих країнах призведе у 2020 році до проблеми пошуку шляхів фінансування систем пенсійного забезпечення та посилення неконтрольованих міграційних процесів з країн, що розвиваються.

Кризи на світових ринках капіталу виступають в якості регулюючих механізмів, як природна реакція фінансових систем на протиріччя між реальною та віртуальною економікою, що накопичуються.

Кризи приймають глобальний характер. За останніми очікуваннями МВФ сума списання активів в США, ЄС та інших провідних економіках світу складе за період кризи біля 4 трлн. доларів США.

Політичні ризики у регіонах видобутку вуглеводів – можливий конфлікт з Іраном, “кавказька криза”, нігерійська нестабільність у поставках нафти за кордон, а також прогнозована зміна кліматичних умов внаслідок глобального потепління – посилення ураганів, тропічних штормів - також не сприятиме здешевленню нафти та поверненню спекулятивних гравців із сировинних на фондові ринки у короткостроковій перспективі.

Фінансова криза справила значний вплив на курсові коливання провідних резервних валют. У підґрунті тривалого знецінення долара США відносно євро лежить ряд як системних, так і ситуативних чинників. Щодо перших, то протягом останніх років в американській економіці спостерігаються підвищені дефіцити державних фінансів та поточного рахунку платіжного балансу.

Так, упродовж 2003-2007 років державний бюджет США зводився з від’ємним сальдо, рівень якого коливався в діапазоні від 4,8 % до 2,5 % ВВП. В країнах же зони євро він становив 3,1 % – 0,6 % ВВП. Бюджетні дисбаланси спричиняли поглиблення дефіциту поточного рахунку, величина якого сягала 6,2 % ВВП (2006 рік) з наступним зниженням до 5,3 % у 2007 році.

Найбільш показовими є данні щодо дефіциту бюджетів провідних країн світу у 2009 році. Так, за даними Бюджетного управління Конгресу США за 2009 фінансовий рік дефіцит склав 1,4 трлн. Доларів США, або майже 10% ВВП. Держдума Росії прийняла рішення про підвищення дефіциту бюджету з 7,4 до 7,7 відсотків ВВП. Дефіцит бюджету Великобританії становитиме близько 12% ВВП. МВФ оцінює середній фіскальний баланс в Євро зоні – мінус 6,2% ВВП; в Японії – мінус 10,5 відповідно.

Проте ряд макроекономічних індикаторів не свідчить про системні переваги економіки країн зони євро відносно американської. Навіть навпаки –остання протягом 2003 − 2008 років мала вищі темпи зростання. При цьому, американська економіка демонструє більш високу структурну гнучкість.

Визначальні ознаки міжнародних валютних ринків тісно пов’язані зі структурними особливостями світового виробництва. Тому їх ядро сьогодні представлено вільно конвертованими валютами індустріальних економік. До групи основних резервних валют відносяться американський долар, євро, англійський фунт та японська єна – національні валюти країн, на які у 2008 році припадало майже 50 % виробництва світового ВВП (за паритетом купівельної спроможності).

Наближення будь-якої країни до економічних стандартів цього елітного “клубу” є запорукою набуття її національною валютою вільної конвертованості. Оскільки економічний стан переважної кількості країн не відвідає цій вимозі, конвертованість їх грошових одиниць залишається обмеженою, а самі валюти мають підвищену курсову вразливість. Необхідність її мінімізації обумовлює курсову прив’язку до стабільніших грошових одиниць. Останніми зазвичай виступають світові резервні валюти. Саме з них, зокрема, складається левова частка валютних резервів переважної кількості країн.

Через недостатню конкурентоспроможність національних економік та відносну нестійкість їх фінансових систем чимало країн продовжує також обмежувати й курсову гнучкість своїх валют. Всупереч активним рекомендаціям фахівців МВФ та Світового банку щодо необхідності масового переходу до гнучких курсових режимів, багато країн доволі обережно ставляться до такого кроку. При цьому, враховується не лише традиційний баланс потенційних ризиків та виграшів, притаманних різним курсовим режимам, але також і конкретні проблеми економіки, які нівелюють переваги гнучкого курсоутворення.

У липні 2005 року через жорсткий тиск США Китай був змушений відійти від фіксації юаня до американського долара, якої він дотримувався протягом 10 років. Рішучість Сполучених Штатів щодо введення торговельних обмежень на експорт Китаю змусила останній підвищити гнучкість своєї національної валюти. При цьому, було проголошено про прив’язку юаня до кошику іноземних валют, але ні детального їх переліку, ні відповідних вагових коефіцієнтів, ні можливого коридору курсових коливань юаня або темпів його ревальвації розкрито не було.

Тільки протягом 2005-2007 років китайський юань посилився відносно американського долара на 12 %, проте впродовж того ж часу офіційні міжнародні резерви Китаю збільшилися з 619 до 1534 млрд. дол. США, тобто у 2,5 раза. Така надзвичайна динаміка офіційних резервів країни свідчить, очевидно, не лише про стійку профіцитність її платіжного балансу, але також і про цілеспрямоване обмеження курсової гнучкості юаня за рахунок активних валютних інтервенцій центрального банку КНР.

Аналогічні процеси спостерігалися й в Індії. Протягом 2003-2007 років індійська рупія подорожчала відносно долара США на 10,9 %. Але, при цьому, міжнародні резерви країни збільшилися з 70 до 272 млрд. дол. США, або в 3,9 раза.

Російська Федерація перейшла до прив’язки свого рубля до бівалютної корзини у лютому 2005 року. З того часу питому вагу долара США в ній було зменшено з 0,9 до 0,55, євро, відповідно, підвищено – з 0,1 до 0,45.

Водночас Центральний банк Російської Федерації застосовував не проголошений інтервал допустимих коливань обмінного курсу рубля, який становить ±1 %. Для його утримання використовуються як валютні інтервенції, так і стягнення мита з експорту нафти, середньорічний рівень якого протягом 2004-2007 років підвищився з 56 до 337 дол. США за тонну. Обсяг міжнародних резервів Російської Федерації протягом 2001-2007 років збільшився з 77 до 476 млрд. дол. США, тобто в 6,2 раза. Додатково у цей час почалося формування Стабілізаційного фонду, обсяг якого станом на 1 січня 2008 року досяг 157 млрд. дол. США. Характерно, що цьому не заважало формальне зняття з початку 2007 року валютних обмежень на рух російського рубля з одночасним проголошенням Російською Федерацією його повної конвертованості. З липня 2008 року до середини лютого 2009 року рубль знецінився у 1,5 раза.

Активне накопичення офіційних міжнародних резервів Японії, обсяг яких протягом 2003–2007 роках збільшився з 396 до 954 млрд. дол. США, також дає підстави для сумніву щодо утримання її центрального банку від валютних інтервенцій. Останні ж не лише обмежують курсову гнучкість єни, але також і уповільнюють темпи її реального посилення відносно долара США. Це сприяє збереженню відносних цінових переваг японських виробників як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. На відміну від багатьох інших індустріальних країн, які мають вільно конвертовані валюти та відносно невеликі міжнародні резерви, в Японії їх обсяг посідає друге місце у світі після Китаю. Однак і японська ієна втратила свої позиції проти долара, як і більшість світових валют.

Загальні тенденції формування міжнародних резервів.

Сьогодні зазначені країни володіють найбільшими офіційними міжнародними резервами. Їх обсяги наприкінці 2007 – початку 2008 роках становили відповідно: Китай – 1534 млрд. дол. США; Японія – 954 млрд. дол. США; Росія – 476 млрд. дол. США; Індія – 272 млрд. дол. США. Республіка Корея – 262 млрд. дол. США; Бразилія – 180 млрд. дол. США.

Наведені обсяги міжнародних резервів та їх стрімке зростання наочно свідчать про доволі активну політику валютних інтервенцій відповідних центральних банків, а також про цілеспрямоване обмеження курсових коливань своїх грошових одиниць. При цьому показово, що всі зазначені країни відносяться до регіональних флагманів економічного зростання, досвід та перспективи яких привертають увагу не лише найближчих сусідів, але й взагалі міжнародної фінансової спільноти в цілому. На відміну від зазначених країн, обсяг офіційних резервів в США збільшився протягом 2001–2007 років з 68,7 до 70,6 млрд. дол. США (в еквіваленті), Австрії – з 15,6 до 18,2 млрд. дол. США, Німеччині – з 82 до 136,2 млрд. дол. США, Франції – з 58,6 до 115,7 млрд. дол. США. Очевидно, що згадані зміни утримувались в межах курсових коливань американського долара, який впродовж зазначеного періоду знецінився відносно євро на 52 %. Отже в країнах з вільно плаваючими валютами регулярні валютні інтервенції органів монетарної влади були фактично відсутні. Зазначене спостерігається як в економіках з незалежними грошовими одиницями (США), так і в країнах, де обертається єдина наднаціональна валюта (євро зона).

Однак визначальною рисою цих країн все ж таки є не курсова гнучкість їх валют, а висока конкурентоспроможність національних економік та їх фінансова стійкість. За класифікацією Standard&Poor’s переважна більшість індустріальних країн мають найвищі суверенні рейтинги, які зазвичай коливаються від А+ (наприклад, Італія) до ААА (США, Канада, Швейцарія, Німеччина тощо). Навпаки, в країнах з нерозвинутими ринками зазначені рейтинги не лише зазвичай нижчі, але й часто характеризуються як суто спекулятивні., тобто через суверенні ризики з цими економіками доцільніше підтримувати не сталі інвестиційні відносини, а лише проводити короткострокові спекулятивні операції.