Методичні рекомендації «Загальна характеристика основних галузей права України» Чутове, 2010 23с. Методичні рекомендації підготовлено

Вид материала

Методичні рекомендації

Содержание Розподіл права на галузі, правові інститути і правові норми Галузь права Поняття і основні ознаки правової держави Головні напрями формування правової держави в україні Головним обов'язком держави Конституція України проголошує забезпечення і утвердження прав людини Поняття, причини і види правопорушень Причини правопорушень Види правопорушень Поняття і види юридичної відповідальності Державне примушення Підстави і цілі юридичної відповідальності Принципи юридичної відповідальності Обставини, що виключають юридичну відповідальність.

Подобный материал:

• Методичні рекомендації „Ведення бібліотечного фонду в органах та установах юстиції, 207.15kb.
• М.І. Пирогова методичні рекомендації з патофізіологіі для студентів медичного факультету, 726.86kb.
• Методичні рекомендації «Щодо діяльності адміністративних комісій при виконкомах сільських,, 225.41kb.
• Методичні рекомендації для самостійної роботи з навчальної з дисципліни «Конституційне, 151.4kb.
• Методичні рекомендації «Підстави І порядок адміністративного провадження у справах, 366.95kb.
• Методичні рекомендації з питань запобігання та протидії корупції затверджено   Наказ, 1727.46kb.
• Методичні рекомендації з питань запобігання та протидії корупції (Затверджені наказом, 651.62kb.
• Методичні рекомендації зі здійснення державного нагляду за охороною надр на підприємствах, 203.97kb.
• Методичні рекомендації з патофізіологіі для студентів медичного факультету модуль, 674.7kb.
• Методичні рекомендації Методичні рекомендації. Луцьк : Вид-во віппо, 2010., 116.74kb.

Україна МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ ЧУТІВСЬКЕ РАЙОННЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ Полтавської області М Е Т О Д И Ч Н І Р Е К О М Е Н Д А Ц І Ї «Загальна характеристика основних галузей права України» смт.Чутове 2010

Методичні рекомендації «Загальна характеристика основних галузей права України» - Чутове, 2010 – 23с.


Методичні рекомендації підготовлено Чутівським районним управлінням юстиції.


З М І С Т

1. Розподіл права на галузі, правові інститути і правові норми …………………..……………….....…………….. 4
   
2. Поняття і основні ознаки правової держави…………….. 7
   
3. Головні напрями формування правової держави в Україні ………………………………………………………. 9
   
4. Поняття, причини і види правопорушень …………….. 11
   
5. Причини правопорушень ………………………………... 14
   
6. Види правопорушень ……………………………….. 15
   
7. Поняття і види юридичної відповідальності …………. 16
   
8. Підстави і цілі юридичної відповідальності …………. 19
   

Використана література ………………………………... 23


Розподіл права на галузі, правові інститути і правові норми

Підставою розподілу права на галузі і інститути є предмет і метод правового регулювання.

Предметом правового регулювання є суспільні відносини, які упорядковуються за допомогою права.

Метод правового регулювання — це спосіб впливу права на певну сферу суспільних відносин.

Найбільш характерними є імперативний метод, що чітко визначає межі поведінки суб'єктів (наприклад, заборона правопорушень), і диспозитивний, який дає можливість суб'єкту в рамках встановле­них державою варіантів поведінки вибрати той, який найбільше відповідає його інтересам (наприклад, можливість укласти трудовий договір на одному або декількох підприємствах).

Найзначнішим елементом системи права є галузь права.

Галузь права — це сукупність правових норм, які складають самостійну частину системи права і регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин за своїм особливим методом.

Сучасне право України складається з наступних основних галузей:

• конституційне (державне) право, яке закріплює основи дер­жавного і суспільного ладу, основи правового положення громадян, порядок формування і компетенцію органів держави;
  
• адміністративне право, яке регулює відносини, що складають­ся у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності;
  
• фінансове право, яке регулює відносини, що виникають в процесі надходження і розподілу коштів державного бюджету;
  
• земельне право, регулююче відносини між державою і суб'єк­тами різних форм власності на землю;
  
• цивільне право, яке регулює майнові і пов'язані з ними особисті немайнові відносини:
  
• трудове право, яке регулює відносини між працівником і влас­ником (уповноваженим органом) в трудових відносинах;
  
• сімейне право, регулююче шлюбно-сімейні відносини і питання опіки й піклування;
  
• кримінальне право, яке визначає види суспільно-небезпечних діянь (злочинів), а також види покарання щодо осіб, які скоїли злочин;
  
• цивільно-процесуальне право, регулююче відносини, які вини­кають під час розгляду цивільних справ судами, винесення і оскар­ження рішень;
  
• карно-процесуальне право, яке регулює відносини, що вини­кають в процесі порушення, попереднього розслідування (досудового слідства) і судового розгляду кримінальних справ, а також винесення і оскарження вироку суду;
  
• виправно-трудове право, яке регулює відносини, що виникають в процесі реалізації кримінальних покарань.
  

Структурним елементом галузі є правовий інститут (інститут права), який об'єднує споріднені правові норми.

Норми права, як первинні ланки системи права, можуть об'єдну­ватися в інститути і галузі права. Наприклад, громадянство України є головним інститутом конституційного права.

Інститут права розглядають як:

а) певну сукупність правових норм, регулюючих однорідні суспільні відносини, зв'язані між собою як якісно самостійна відособ­лена група;

б) сукупність істотних і самостійних норм права, що створюють окремий інститут в межах комплексної галузі права (наприклад, морського права);

в) сукупність правових норм, що регулюючих окремий вид або рід суспільних відносин і становлять відособлену частину галузі права.

До ознак інституту права відносяться: наявність сукупності нор­мативних розпоряджень; юридична однорідність названих розпоряд­жень; об'єднання правових норм стійкими закономірностями і зв'яз­ками, що знаходять відображення в юридичних розпорядженнях і в цілому в юридичній конструкції.

Отже, інститут права можна визначити як відособлену групу взаємозв'язаних правових норм (розпоряджень), регулюючих певний вид або рід суспільних відносин, що створюють самостійний елемент системи права.

Залежно від підстав розрізняють наступні групи інститутів права.

1. По галузях права:

• державні,
  
• кримінальні,
  
• цивільні,
  
• сімейні,
  
• житлові та ін.
  

2. Згідно ролі, яку вони виконують:

• предметні,
  
• функціональні
  

3. Залежно від регульованих ними відносин:

• матеріальні,
  
• процесуальні;
  

4. Залежно від закріплення загальних понять, принципів, завдань, функцій або спеціальних складів, угод або зобов'язань:

• загальні,
  
• спеціальні.
  

Важливим є також питання об'єднання інститутів права, розгляд комплексних інститутів. Загальновизнано, що різні галузі права не є повністю ізольованими одна від іншої. Інститути права, як і норма­тивно-правові розпорядження, об'єднуються між собою. Такі об'єд­нання теж називають інститутами права.

У теорії права розрізняють загальні і предметні об'єднання інститутів права.

Об'єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кожен простий інститут як комплекс правових розпоряджень визначає предмет, задачі, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права. Предметне об'єд­нання — це об'єднання двох або більш інститутів права, які характери­зують окремі збільшення різних інститутів по родовому критерію в межах конкретного предмету правового регулювання.

Найрозвиненішою формою об'єднання правових інститутів є підгалузь права — об'єднання інститутів права в межах конкретної галузі права, яке включає загальний і предметний інститути або їх асоціації. Наприклад, лісове право, водне право в земельному праві.

Отже, інститут права, об'єднання інститутів права можна розгля­дати як самостійний елемент системи права і в межах галузі права.

Первинна ланка системи права — нормативно-правове розпоряд­ження (норма права). Це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що містить державно-владне веління нормативного характеру; воно встановлюється, санкціонується і забез­печується державою для регулювання суспільних відносин.

Ознаки норм права, які відрізняють їх від індивідуально-право­вого розпорядження:

• вони узагальнюють типові ситуації, що неодноразово повто­рюються;
  
• розраховані на невизначену кількість суспільних відносин;
  
• адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволяють визначити межі поведінки всіх суб'єктів, що підпадають під таку ситуацію;
  
• діють в просторі і в часі безперервно;
  
• дія правової норми припиняється або скасовується уповнова­женими суб'єктами.
  

Стаття нормативно-правового акту виступає зовнішньою формою норми права і нормативно-правового розпорядження як цілісного, логічно завершеного державно-владного веління нормативного характеру. Стаття нормативно-правового акту і норма права часто спів­падають, якщо структурні елементи норми права відображені в статті закону. Проте, в більшості випадків у статті викладаються не всі еле­менти норми права.

Залежно від цього розрізняють прямий, посильний і бланкетний (відсилання) способи викладу норми в статті.

1. Прямий спосіб застосовується тоді, коли всі елементи норми права містяться в статті нормативно-правового акту.
   
2. Посильний спосіб застосовується тоді, коли робиться посилання на іншу статтю або статті.
   
3. Бланкетний (відсилання) спосіб застосовується тоді, коли стаття посилає до іншого нормативно-правового акту.
   

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому розподілі на окремі елементи, зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Гіпотеза — це частина норми права, що містить умови, обстави­ни, з настанням яких можна або необхідно здійснювати правило, яке міститься в диспозиції.

Диспозиція — це частина норми, що містить суб'єктивні права і юридичні обов'язки, тобто самі правила поведінки.

Санкція — це частина норми права, в якій представлені юридичні наслідки виконання або невиконання правила поведінки, зафіксованої в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), віднов­ними або заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези і санкції по складу підрозділяються на прості, складні і альтернативні, а по ступню визначеності змісту — на абсо­лютно або відносно визначені.

Правові норми можна групувати виходячи з обставин по різних видах.

1. Залежно від суб'єктів, що прийняли нормативно-правовий акт, норми права можуть бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими і контрольно-наглядовими органами, громадськими об'єд­наннями, трудовими колективами, всім населенням.
   
2. Залежно від галузі права конституційні, адміністративні, фінансові, цивільні, кримінальні і інші
   
3. По характеру диспозиції розрізняють уповноважуючі, зобов'язуючі і забороняючі правові норми.
   
4. За способом виразу правила в диспозиції розрізняють імперативні й диспозиційні правові норми.
   
5. Згідно функціям в правовому регулюванні розрізняють матеріальні і процесуальні (процедурні) правові норми.
   
6. По терміну дії в часі розрізняють правові норми, що діють постійно і тимчасово.
   

7. По термінах дії в просторі розрізняють загальнодержавні й місцеві правові норми.
   
8. Згідно колу осіб, на яких норма поширює свою дію, розрізняють загальні (що розповсюджуються на всіх громадян), спеціальні (діючі щодо певного кола осіб) і виняткові ( які усувають дію норм щодо певних суб'єктів) правові норми.
   

Можна розглядати й інші підстави для класифікації норм права.


ПОНЯТТЯ І ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Правову державу в сучасному трактуванні можна охарактеризу­вати як таку організацію політичної влади, яка створює умови для якнайповнішого забезпечення прав і свобод людини й громадянина, а також для найбільш послідовного регулювання діяльності державної влади за допомогою права з метою недопущення зловживань.

Окрім звичних ознак, якими володіє будь-яка держава, правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, володіє рядом специфічних принципів, на основі яких будується її функціонування у всіх сферах суспільного життя.

1. Принцип зв'язаності держави правом означає, що держава, всі її органи і посадовці в своїй діяльності повинні підлягати правовим розпорядженням, діяти в межах Конституції і прийнятих відповідно до неї актів законодавства.
   
2. Принцип взаємної відповідальності особистості і держави є своєрідним способом обмеження політичної влади, який виражає етично-юридичні засади у відносинах між державою як носієм політичної влади і громадянином як учасником її здійснення. Встановлюючи в законодавчій формі свободу суспільства і особистості, сама держава не вільна від обмежень у власних рішеннях і діях. За допо­могою закону вона повинна брати на себе зобов'язання, які забезпе­чують справедливість і рівність в своїх відносинах з громадянином, громадськими організаціями, іншими державами. На тих же правових засадах будується і відповідальність особистості перед державою. Застосування державного примушення повинно носити правовий ха­рактер, не порушувати міру свободи особистості, відповідати тяжкості скоєного правопорушення.
   

Принцип розподілу гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову полягає в затвердженні політичної свободи, забезпеченні законності і усуненні зловживань з боку якої-небудь соціальної групи, установи або окремої особи, шляхом розділення державної влади на законодавчу (яка обирається народом і покликана виробляти стратегію розвитку суспільства шляхом ухвалення законів); виконавчу (що при­значається представницьким органом влади й займається реалізацією даних законів та оперативно-господарською діяльністю) і судову (виступаючу гарантом відновлення порушених прав, справедливого покарання винних). Причому кожна з цих гілок влади є самостійною і повинна здійснювати свої функції за допомогою особливої системи органів в специфічних формах. Вважається, що це забезпечує систему «отримань і противаг» різних гілок влади, протидіє зловживанням дер­жавною владою і монополізації всієї влади в державі одним угрупо­ванням.

4. Принцип забезпечення розвитку громадянського суспільства. Правова держава виступає по відношенню до громадянського суспіль­ства як засіб управління, ведення загальних справ (забезпечуючи поря­док і громадську безпеку), засіб досягнення компромісу між окремими соціальними, національними, релігійними групами, політичними пар­тіями і т. д. Правова держава піклується про підвищення соціально-еко­номічного рівня громадян, здійснює політику соціальних послуг.
   
5. Принцип панування правового закону, який означає що в право­вій державі закону відводиться провідна роль у регулюванні найважли­віших відносин. Але при цьому для правової держави властива наявність саме правових законів, тобто законів, які закріплюють і не суперечать природним правам людини. Історії відомо немало випадків, коли в державі приймалися і виконувалися закони, що порушують основні права і свободи людини: закони гітлерівської Німеччини, наприклад, закріплювали геноцид націй по расових, національних ознаках, полі­тичних і релігійних переконаннях. Наявність таких законів в державі, їх виконання, природно, не може бути ознакою правової держави.
   
6. Визнання і гарантування прав і свобод людини й громадянина означає, що загальними засадами в діяльності правової держави, її конституційного і поточного законодавства є визнання людини, її прав і свобод вищою цінністю. Проте, права і свободи повинні бути не просто закріплені в законодавстві, а реально гарантовані. Для цього в право­вій державі повинна існувати ефективна системи заходів — право­вих, організаційних та ін., ( так званих правових гарантій), які б дозволили гарантувати права і свободи від порушень і захищати їх за допомогою спеціальної системи державних органів.
   

7. Забезпечення режиму суворої законності в державі і суспільстві. Законність як загальна вимога неухильного дотримання виконання діючого права розповсюджується на всі сфери правової
діяльності держави, державних і громадських організацій, громадян. На стан законності впливають багато чинників, зокрема результатив­ність виконання обов'язків держави як у сфері правотворчості, так і правозастосування. По-перше, в правовій державі законодавчі і інші нормативні правові акти повинні бути правовими і за змістом, і за формою. По-друге, ухвалення таких актів — прерогатива легітимних органів державної влади, законно обраних або призначених. По-третє, права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися і гаранту­ватися відповідно до загальновизнаних міжнародних і національних принципів і норм права.

Законність як загальна вимога неухильного дотримання діючого права розповсюджується не лише на правотворчість, але і інші сфери правової діяльності держави. Головне в цьому плані — виключити з суспільного і державного життя свавілля, безконтрольність, зробити так, щоб в суспільстві був встановлений міцний правопорядок.


ГОЛОВНІ НАПРЯМИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

Ст. 1 Конституції України проголошує Україну правовою держа­вою. Концепція правової держави закріплена в основних положеннях Конституції. Принцип розподілу законодавчих і виконавчих функцій влади в Україні проводиться на основі діючої Конституції України (ст. 6). Конституційна організація державної влади і органів місцевого самоврядування закріплена в ст. 6, 7, 19 Конституції. Принцип верховенства правового закону в Україні виявляється у тому, що всі закони і інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (ст. 8).

Головним обов'язком держави Конституція України проголошує забезпечення і утвердження прав людини (ст. 3). Права людини оголошені невідчужуваними і непорушними (ст. 21-23). Конституція закріплює правовий порядок арештів і утримання під вартою по мотивованому рішенню суду і лише на підставах і в порядку, встанов­лених законом (ст. 29). Людині забезпечується відшкодування морального і матеріального збитку, заподіяного незаконними рішен­нями, діями або бездіяльністю державних органів, органів місцевого самоврядування, їх службових і посадовців при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56). Нормативні акти, що визначають права і обо­в'язки громадян, повинні бути доведені до відома населення у вста­новленому законом порядку (ст. 57). У разі невідповідності будь-якого закону, указу Президента або ухвали Кабінету Міністрів України Конституції України Конституційний Суд України зобов'язаний визнати названі акти неконституційними, що автоматично тягне за собою втрату ними юридичної сили.

Таким чином, закріплені в Конституції правові норми юридично визначають Україну як правову державу. Проте реальні гарантії реалізації прав і свобод людини й громадянина, принципів взаємної відповідальності держави і особистості, можливості особистості робити все, що прямо не заборонене законом, а державних і самовряд­них органів і посадовців — лише те, що передбачено їх компетенцією не забезпечені чинним законодавством. У Коментарі до Конституції законодавець відзначає, що твердження про те, що Україна є правовою державою, не відповідає сьогоднішньому положенню і є орієнтиром, до якого необхідно прагнути при побудові нової самостійної держави. До основних напрямів формування правової держави в Україні слід віднести:

1. необхідність обмежити діяльність держави і її органів загальносоціальним правом, яке характеризується правами людини, народу, людства;
   
2. формування правового механізму, за допомогою якого можна було б подолати відчуження людини і громадянина від засобів вироб­ництва, власності, від безпосередньої і представницької форм демократії;
   
3. чітку роботу законодавчої влади на основі Конституції Украї­ни і конституційних законів;
   
4. створення системи незалежних загальних і господарських судів та інших ланок судової системи України. Поки що в нашій державі в повному об'ємі не створена судова система, передбачена Конститу­цією України;
   
5. формування у народу України нового правового мислення, високого рівня правової культури, знань про життєво необхідні закони і уміння використовувати ці закони в повсякденному житті.
   

ПОНЯТТЯ, ПРИЧИНИ І ВИДИ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Правопорушення — це протиправне суспільно-небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, що наносить шкоду інтересам суспільства, держави і особистості, за здійснення якого державою передбачене застосування заходів юридичної відповідальності до правопорушника.

Визначення правопорушення вказує на наступні істотні ознаки правопорушень.

1. Правопорушення носять протиправний характер. Протиправність — це зовнішня сторона правопорушень, вказуюча на те, що пра­вопорушення скоюється всупереч праву і є порушенням заборон, вста­новлених в законах і підзаконних актах, тобто є невиконанням обов'язків, витікаючих з норм права або договорів, укладених на основі правових норм.

2. Правопорушення носять суспільно-небезпечний характер, тобто завдають шкоду або створюють небезпеку такої шкоди для особистості, власності, держави, суспільства. Суспільна небезпека окремо взятої провини може бути і неочевидною, але вона цілком очевидна і реальна, якщо ці провини взято в сукупності.

Суспільна небезпека є об'єктивною властивістю правопорушення. Ця властивість виражається у тому, що протиправне діяння заподіює шкоду інтересам особистості, суспільства, держави, незалежно від усвідомлення даної обставини законодавцем. Разом з тим віднесення діяння до протиправного визначається законодавцем і від нього у вирішальній мірі залежить те, до якого виду протиправних діянь (злочину або провини) буде віднесене те або інше діяння.

3. Правопорушення — це акт поведінки людей. Воно майже завж­ди характеризується активною дією, але в деяких випадках правопо­рушення може бути виражене у формі бездіяльності — коли норми права зобов'язують особу зробити певні дії, а особа їх не чинить (на­приклад, ненадання допомоги, невиконання посадовцем покладених на нього обов'язків унаслідок недбалого до них відношення, невико­нання умов договору і т.п.). Правопорушення не виникає, якщо, на­приклад, загибель людей або майна викликані якими-небудь природ­ними катаклізмами (повінь, землетрус), а не вчинками людей.

Це значить, що правопорушення завжди є актом дії людей. Думки, наміри, переконання, які не виявилися в конкретних діях, не визнаються чинним законодавством України об'єктом переслідування.

4. Правопорушення — це винне діяння, яке виражає негативне внутрішнє відношення правопорушника до інтересів людей, завдає збитку суспільству і державі, містить вину. Вина — це психічне відно­шення особи до свого діяння і його наслідків. Якщо в поведінці люди­ни відсутня вина, то її діяння правопорушенням вважатися не може, хоча воно і суперечить існуючому правопорядку (наприклад, вбивство, скоєне в стані необхідної оборони).
   
5. Правопорушенням визнається лише діяння деліктоздатної особи — тобто особи, яке може відповідно до медичного критерію (стан розумових здібностей, психічного здоров'я) і за віком (досягнення віку відповідальності за той або інший вид правопорушення) звітувати за свої дії, керувати ними, а також нести відповідальність за їх здій­снення. Особистість повинна усвідомлювати, що вона діє протиправно. Якщо немає цієї ознаки (через малоліття, неосудність або інші обста­вини), то не буде і правопорушення.
   
6. Правопорушення має свідомо-вольовий характер, тобто на момент свого здійснення воно залежить від волі і свідомості учасників, знаходиться під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно.
   

7. Правопорушення є діянням караним, тобто тягне за собою за­стосування до правопорушника заходів державної дії, заходів юридичної відповідальності: позбавлень особистого майнового або організаційного і матеріального характеру Відсутність вказаних ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення.

Юридично значущі ознаки правопорушення узагальнюються в конструкції «юридичний склад правопорушення». Під юридичним складом правопорушення розуміють сукупність його обов'язкових ознак (елементів). Якщо який-небудь з елементів складу відсутній, то не буде і факту правопорушення.

До елементів складу правопорушення відносяться:

• об'єкт правопорушення;
  
• об'єктивна сторона правопорушення;
  
• суб'єкт правопорушення;
  
• суб'єктивна сторона правопорушення.
  

Об'єкт правопорушення — це суспільні відносини, що охоро­няються правом, яким завдається збитку. У кримінальному праві об'єкти злочину прийнято класифікувати на види: загальний, родовий, безпосередній; основний додатковий, факультативний.

Об'єктивну сторону правопорушення складають ті елементи протиправної поведінки, які характеризують його як певний акт зов­нішнього прояву поведінки правопорушника. Прийнято розрізняти обов'язкові і факультативні ознаки об'єктивної сторони правопорушен­ня. До обов'язкових ознак відносяться протиправне діяння, шкідливі наслідки протиправного діяння, а також причинний зв'язок між діянням і його шкідливими наслідками.

До факультативних ознак об'єктивної сторони звичайно відносять місце, час, спосіб, обстановку здійснення правопорушення. Кожне пра­вопорушення скоюється у визначеному місці, в певний час, певним способом і в певній обстановці. Ці ознаки завжди є у будь-якого пра­вопорушення. Проте вони набувають юридичного значення, тобто впливають на кваліфікацію протиправної поведінки, не у всіх випад­ках, а лише тоді, коли вказані в гіпотезі відповідної правоохоронної норми. Тому ці ознаки і називаються факультативними.

Суб'єкт правопорушення — це особа або організація, що вчинила правопорушення, тобто правопорушник. Правопорушником визнаєть­ся не кожна особа, а лише та, яка має деліктоздатність, тобто здатність відповідати за скоєне правопорушення. В основі деліктоздатності лежить дієздатність (здатність своїми діями здійснювати закріплені законом права і обов'язки). Тому недієздатна особа завжди неделіктоздатна. Не є суб'єктами правопорушення, а, отже, не притягуються до юридичної відповідальності малолітні і особи, визнані судом недієздатними (у цивільному праві) і неосудними (у кримінальному праві).

Повна цивільна дієздатність (а, отже, і деліктоздатність) наступає з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку. У кримінальному праві у разі здійснення найтяжчих злочинів суб’єктами злочину визначаються особи, що досягли чотирнадцяти років. При здійсненні цивільно-правових вчинків, якщо вони скоюються малолітніми (особами, що не досягли чотирнадцяти років) або недіє­здатними особами, майнову відповідальність несуть батьки або опікуни, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх вини.

Суб'єктивна сторона правопорушення розкриває психічне відно­шення суб'єкта до вчиненого діяння і його наслідків, спрямованість волі правопорушника. До ознак суб'єктивної сторони відносяться вина, мотив і мета. Іноді говорять про особливий психічний стан особистості — на­приклад, стан сп'яніння, сильного душевного хвилювання. Вина, як психічне відношення особистості до скоєного правопорушення, має різні форми. Вона може бути умисною і необережною, а намір, у свою чергу, прямим і непрямим.

Умисна вина виявляється у тому, що особа не лише усвідомлює протиправність свого діяння і можливість настання в результаті його здійснення суспільно-небезпечних, шкідливих наслідків, але і бажає (прямий намір) або свідомо допускає (непрямий намір) можливість настання цих наслідків.

Необережність як форма вини, в кримінальному і адміністра­тивному праві ділиться на недбалість і самовпевненість.

При недбалості особа не віддає собі звіту в протиправності свого діяння, не передбачає його наслідків, хоча могло, і повинне було їх передбачати.

При самовпевненості (легковажності) особа усвідомлює протиправ­ність свого діяння, передбачає його шкоду і небезпечний результат, але без достатніх до того підстав самовпевнено розраховує на їх запобігання.

Окрім вини, як головного елементу, в суб'єктивну сторону пра­вопорушення включаються також мотив — внутрішня спонукання до правопорушення і мета — кінцевий результат, до якого прагнув правопорушник, скоюючи протиправне діяння.


ПРИЧИНИ ПРАВОПОРУШЕНЬ

При визначенні причин правопорушень необхідно відзначити два підходи, які по-різному вирішують цю проблему.

Перший підхід — антропологічний, згідно якого злочинність є явищем біологічним, підкоряється фізіологічним і психологічним законам. Біля витоків антропологічної школи стояли Ч. Ломброзо і 3. Феррі. Ч. Ломброзо розробив теорію природженого злочинця, згідно якої є люди з певним набором ознак (стигматів), що пояснюють їх схильність до здійснення злочинів, тобто потенційні злочинці. Особистість, що суміщає в собі не менше п'яти таких ознак, Ч. Ломброзо назвав злочинним типом.

Антропологічній школі протистоїть вчення про соціальну приро­ду злочинності. Злочинність, на думку представників цієї теорії, є за своєю природою суто соціальним явищем. І коріння її треба шукати не в природі людини, а в економічних, політичних і інших соціальних умовах життєдіяльності особи.

Питання про природу правопорушень і їх причину має, крім теоретичного, також виключно велике практичне значення, оскільки визначає шляхи і засоби боротьби з протиправною поведінкою. Якщо в здійсненні правопорушень, зокрема злочинів, вирішальну роль грають соціальні чинники, то, очевидно, що боротьба з правопорушеннями повинна мати соціальну спрямованість. Якщо ж справа в біології лю­дини, то доведеться винаходити методи медичної дії на злочинців, тобто методи генетичного контролю. Так само слід підходити і до природи правопорушень і їх причини.

Серед причин правопорушень можна виділити наступні:

1. чинники суб'єктивного характеру — низький рівень правової культури, правовий нігілізм, помилки в ціннісній орієнтації особистості;
   
2. конкретні протиріччя в суспільстві, прояви суспільної кризи, нестійкість соціального положення, розбіжності між рівнем розвитку продуктивних сил і потребами суспільства;
   
3. недоліки в правотворчості і правозастосуванні: встановлення протиприродних для суспільства заборон, суперечності нормативно-правових актів, пропуски в законодавстві, слабка діяльність право­охоронних органів і ін.
   

ВИДИ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Залежно від особливостей елементного складу і ступеня суспіль­ної небезпеки правопорушення можуть бути класифіковані, тобто розподілені по певних групах і видах.

Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації пра­вопорушень. Види правопорушень розрізняються по ступеню суспіль­ної небезпеки (шкідливості), по об'єктах посягання, по сферах суспільного життя і т.п.

За ступенем суспільної небезпеки правопорушення підрозділяють­ся на злочини і провину.

Злочин — це найбільш небезпечне для суспільства діяння, прямо передбачене кримінальним законом. Під злочином розуміється передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що полягає в посяганні на устрій держави, політич­ну і економічну системи країни, власність, особистість, політичні, трудові, майнові та інші права й свободи громадян.

Всі незлочинні правопорушення (або провина) прийнято класи­фікувати стосовно галузей права, відповідно виділяючи адміністра­тивну провину, цивільно-правові делікти, процесуальні правопорушен­ня, дисциплінарну провину і інші правопорушення (іноді виділяють також конституційну, міжнародну і матеріальну провину).

Адміністративна провина — це винне, протиправне діяння (дія або бездіяльність), яке робить замах на встановлені правом і забезпечені адміністративно-правовими санкціями правила поведінки громадян, посадовців і організацій у сфері реалізації державної виконавчої влади.

Адміністративною провиною є дії або бездіяльність, що заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядчої діяльності держав­них і суспільних органів і організацій, роблять замах на громадський або державний порядок, власність, права і законні інтереси громадян, посадовців і організацій.

Як правило, вони не пов'язані з виконанням службових обов'язків.

Цивільно-правове правопорушення (провина) — це суспільно небезпечна протиправна провина, що полягає в порушенні громадяна­ми і організаціями майнових і особистих немайнових відносин, які складаються між суб'єктами права і представляють для них матеріальну або духовну цінність.

Цивільно-правова провина передбачається нормами цивільного, сімейного, фінансового, аграрного права.

Процесуальне правопорушення (провина) — це порушення встановленої законом, процедури здійснення правосуддя, проходжен­ня юридичної справи в правозастосовчому органі, винесення правозастосовного акту.

Дисциплінарна провина — порушення робітниками і службовцями підприємств, установ, інших організацій правил внутрішнього трудо­вого розпорядку, службової дисципліни, невиконання ними службо­вих обов'язків.

По сферах суспільного життя правопорушення можна підрозділи­ти на такі, що вчинені у сфері соціально-економічних відносин; у суспільно-політичній сфері; у сфері побуту і дозвілля.


ПОНЯТТЯ І ВИДИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Юридична відповідальність — це передбачене нормами права за­стосування щодо правопорушника скоєне ним правопорушення за­ходів державного примушення уповноваженими на те державними органами.

Ознаки юридичної відповідальності.

По-перше, вона пов'язана із засудженням поведінки правопоруш­ника з боку суспільства і держави. Державне засудження виражається у винесенні відносно особи правопорушника відповідного правозастосовного акту. Крім того, майже завжди особа, порушуючи норму права, порушує і відповідну норму моралі. Тому, разом з юридичною відповідальністю перед державою особа несе і етичну відповідальність перед суспільством, яка виражається в суспільному засудженні. Іноді суспільне засудження може мати і юридичне значення.

Юридична відповідальність, котра наступає за порушення норм права — це різновид соціальної відповідальності, що наступає за пору­шення різних соціальних норм (права, моралі, звичаїв, корпоратив­них норм). Співвідношення даних понять — соціальної і юридичної відповідальності — це співвідношення загального і особливого.

По-друге, юридична відповідальність спирається на державне при­мушення. Державне примушення — це державно-владний вплив відпо­відних державних органів і посадовців на поведінку людей. При цьому юридичну відповідальність не можна зводити до державного приму­шення, як і державне примушення — до юридичної відповідальності. Окрім юридичної відповідальності існують і інші види державного при­мушення, які мають правовий характер, тобто здійснюються лише компетентними державними органами і лише у визначених законом формах (запобіжні заходи, заходи щодо припинення та попередження правопорушень).

По-третє, юридична відповідальність виражається в обов'язку особистості зазнати певних позбавлень — втрату конкретних благ особистого (наприклад, позбавлення волі), організаційного (позбав­лення посади) і майнового характеру (конфіскація майна, штраф) за свою вину, тобто понести кару, яка є новим, додатковим юридичним обов'язком, який не існував до здійснення правопорушення.

По-четверте, вона наступає лише за вчинене або вчинюване пра­вопорушення при встановленні складу правопорушення.

По-п'яте, юридична відповідальність здійснюється компетентним органом в суворій відповідності із законом, а саме з санкціями норм права, якими встановлюється вигляд і міра позбавлень.

По-шосте, юридична відповідальність здійснюється в ході правозастосовної діяльності при дотриманні певного процедурно-про­цесуального порядку і форм, встановлених законом. Поза процесуаль­ною формою юридична відповідальність неможлива.

Порядок залучення до юридичної відповідальності визначається нормами процесуального права: породжувані ними процесуальні від­носини служать формою відносин юридичної відповідальності.

Залежно від різних аспектів розгляду юридичну відповідальність можна підрозділити на види, тобто класифікувати по різних підставах.

За формою здійснення юридичну відповідальність можна підроз­ділити на здійснювану в судовому, адміністративному й іншому по­рядку.

Залежно від виду правопорушення, за яке застосовується відпові­дальність, розрізняють наступні види відповідальності:

1. Конституційна відповідальність, яка у вітчизняній юридичній літературі виділилася в окремий вид порівняно недавно. Питання про її виділення в самостійний вид юридичної відповідальності дотепер є проблематичним і однозначно не вирішеним. До її особливостей відносять те, що вона має яскраво виражений політичний характер; від­носно вузьке коло органів і осіб, на яких вона розповсюджується; специфічність заходів; направленість, перш за все, на захист Конституції. Прикладами конституційної відповідальності може служити звільнен­ня з посади Президента, відставка Кабінету Міністрів; відгук депутата, посла або іншого посадовця; розпуск партії або громадського руху.
   
2. Кримінальна відповідальність — найсуворіший вид юридичної відповідальності. Наступає за здійснення злочинів, вичерпний перелік яких міститься в кримінальному кодексі (тобто встановлюється лише законом). Вона наступає з моменту офіційного звинувачення і реалі­зується виключно в судовому порядку. Заходи кримінальної відповідальності: штраф, позбавлення права посідати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, конфіскація майна, позбавлення волі і т.д.
   
3. Адміністративна відповідальність наступає за здійснення адміністративних правопорушень, тягне за собою накладення адміністративних стягнень органами державної виконавчої влади (точніше органами так званої адміністративної юрисдикції), а також судом. Заходи адміністративної відповідальності: попередження, штраф, відшкоду­вальне вилучення або конфіскація предмету, що з'явився знаряддям здійснення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопору­шення, позбавлення спеціальних прав, наданих громадянину (права управління транспортним засобом, права полювання), виправні роботи, адміністративний арешт.
   
4. Цивільно-правова відповідальність наступає за здійснення цивільно-правового делікту і виражається у відшкодуванні збитків, неустойці, штрафах, пені, примусовому відновленні порушеного пра­вового стану, примусовому виконанні правового обов'язку.
   
5. Дисциплінарна відповідальність накладається адміністрацією підприємств, установ, організацій. (особою, що володіє розпорядчо-дисциплінарною владою над конкретним працівником) унаслідок здій­снення дисциплінарної провини: 1) відповідно до правил внутрішньо­го трудового розпорядку; 2) у порядку підлеглості; 3) відповідно до дисциплінарних статутів і положень, діючих в деяких сферах (у галузі оборони, в органах внутрішніх справ, на залізничному, водному, повітряному транспорті). Реалізується виключно в рамках службового підпорядкування. Заходи дисциплінарної відповідальності: догана, сувора догана, пониження в посаді, звільнення.
   

6. Матеріальна відповідальність наступає за вчинене майнове пра­вопорушення, збиток, заподіяний підприємству, установі, організації робітниками і службовцями при виконанні ними своїх трудових обов'язків. Притягає до відповідальності адміністрація підприємства. Міра матеріальної відповідальності — грошове стягнення. Іноді цей вид юридичної відповідальності не виділяють як самостійний.

ПІДСТАВИ І ЦІЛІ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

При характеристиці підстав юридичної відповідальності розріз­няють її фактичну і юридичну підстави. При цьому під фактичною підставою юридичної відповідальності розуміють здійснення особою правопорушення, яке характеризується сукупністю ознак, утворюючих його юридичний склад. Під юридичною підставою правової відповідальності розуміють норму права, що передбачає відповідальність, і відповідний правозастосовний акт, в якому компетентний орган встановлює конкретний обсяг і форму примусових заходів, вживаних до конкретного правопорушника. Подібним правозастосовним актом може бути наказ адміністрації, вирок або рішення суду і т.п.

Під цілями юридичної відповідальності розуміють ті основні ре­зультати, яких прагнуть досягти при залученні правопорушника до відповідальності. Цілями юридичної відповідальності є: захист пра­вопорядку і виховання громадян. Ці цілі конкретизуються у функціях юридичної відповідальності.

Функції юридичної відповідальності дозволяють більш глибоко проникнути в сутність даного правового інституту.

Серед функцій юридичної відповідальності можна виділити наступні:

1. штрафну (репресивно-каральну), яка характеризує каральну реакцію держави на правопорушення. Вона виражається в покаранні винної особи, причинені їй особистих, майнових або організаційних обмежень чи позбавлень, які тягнуть за собою несприятливі для цієї особи наслідки;
   
2. правовідновну (компенсаційну або репараційну), яка полягає в стягненні заподіяного збитку з правопорушника, компенсації втрат потерпілої сторони, відновленні майнових прав;
   
3. попереджувально-виховну (превентивну), яка полягає у формуванні мотивів, що спонукають дотримувати закони, поважати права і інтереси інших осіб, попереджати здійснення нових правопо­рушень як з боку особи, підданої відповідальності (приватна превенція), так і з боку інших осіб (загальна превенція).
   

Принципи юридичної відповідальності

Основними принципами юридичної відповідальності є наступні.

1. Принцип законності визначає, що юридична відповідальність наступає лише за ті діяння, яке є протиправним, тобто заборонені нормами права. До особи можуть застосовуватися лише ті види дії і лише в тих межах, які закріплені санкціями правових норм для даного виду правопорушень. При притягненні до відповідальності повинні дотримуватися вимоги процесуальних норм.
   
2. Принцип невідворотності покарання означає, що жодне право­порушення не повинне залишатися безкарним. Для боротьби з правопорушеннями в суспільстві, їх профілактики набагато важли­вішим є не суворість покарань, встановлених за здійснення правопо­рушень, а те, щоб кожен правопорушник обов'язково поніс заслужене покарання.
   
3. Принцип справедливості реалізується в декількох положеннях: за одне правопорушення винна особа може нести відповідальність лише один раз (хоча вжита до неї санкція може містити декілька різних пока­рань, передбачених санкцією відповідної норми). Закон, що встановлює відповідальність за правопорушення, не може мати зворотної сили.
   
4. Принцип гуманізму встановлює, що до особи, яка вчинила пра­вопорушення, не можуть застосовуватися жорстокі дії, а також заходи покарання, що принижують людську гідність.
   
5. Принцип відповідності заходів покарання цілям юридичної відповідальності (принцип доцільності) означає, що заходи відповідальності повинні відповідати тяжкості вчиненого правопору­шення з урахуванням індивідуалізації відповідальності залежно від особистості правопорушника.
   

Обставини, що виключають юридичну відповідальність.

Будь-яке протиправне діяння тягне за собою юридичну відпові­дальність. Проте, з цього загального правила є виключення, спеціально обумовлені законодавцем. Через ці виключення зовні протиправні діяння втрачають свою протиправність і, отже, до осіб, що їх вчинили, не можуть застосовуватися заходи юридичної відповідальності.

До цих обставин відносяться наступні.

1. Неосудність — обумовлена хворобливим станом психіки нездатність особи віддавати собі звіт в своїх діях або керувати ними у момент здійснення правопорушення. Законодавець виділяє два критерії неосудності: медичний (біологічний) і юридичний (психо­логічний).

Медичний критерій припускає певні розлади психічної діяльності особи: хронічна душевна хвороба; тимчасовий розлад діяльності; недоумство; інший хворобливий стан психіки.

Юридичний критерій неосудності припускає такий розлад психічної діяльності особи, при якому вона втрачає здатність віддавати звіт в своїх діях або не здатна керувати ними.

Не підлягає покаранню також особа, що зробила злочин в стані осудності, але до винесення судом вироку захворіла на душевну хворобу, що позбавляє її можливості віддавати звіт в своїх діях і керувати ними, оскільки в даному випадку покарання за здійснення злочину не досягне
своєї мети.

2. Необхідна оборона має місце при захисті особи, що обороняється та її прав або прав інших осіб; інтересів суспільства або держави, що охороняються законом від суспільно небезпечного посягання шляхом спричинення шкоди особі, що робить замах, незалежно від можливості уникнути його або звернутися по допомогу до інших осіб або органів влади.

3. Крайня необхідність — вид протиправної поведінки, який допустимий у випадках усунення небезпеки, яка загрожує інтересам держави, суспільним інтересам, особистості або правам даної особи чи інших громадян, якщо ця небезпека не могла бути усунена іншими засобами, а заподіяна шкода є менш значною, ніж та, що попереджена в результаті дії суб'єкта.
   
4. Малозначність правопорушення, яке не представляє великої суспільної небезпеки — це обставина, яка встановлюється на основі сукупності фактичних обставин кожної конкретної справи. При цьому враховується характер діяння, умови його здійснення, відсутність істотних шкідливих наслідків, незначність заподіяного збитку і т. д. Крім того, дія або бездіяльність визнається малозначною лише в тому випадку, якщо особа, що її вчинила, не лише не заподіяла істотної шкоди суспільним відносинам, але і не мала наміру його заподіяти.
   
5. Казус — об'єктивне шкідливе для існуючих суспільних відно­син діяння, за яке законодавцем через динаміку і різноманіття розвит­ку суспільних відносин вчасно не передбачена юридична відповідаль­ність. Оскільки такі діяння не передбачені законодавчо як протиправні, то і особа, їх що зробила, не може нести відповідальність.
   
6. Фізичне або психічне примушення є обставиною, що виключає юридичну відповідальність у разі спричинення шкоди інтересам, що охороняються законом, якщо унаслідок примушення особа не могла керувати своїми діями (бездіяльністю). В даному випадку особа не може притягуватися до юридичної відповідальності, оскільки відсут­ній один з елементів юридичного складу правопорушення — суб'єк­тивна сторона.
   

Використана література:

1. Конституція України;
   
2. Основи правознавства – за ред.: О.В. Воронянський, Г.В. Борисов, Ю.В. Зайончковський, вид. Харків Парус 2005р.;
   
3. Загальна теорія держави і права – за ред.: В.В. Копейчикова, вид. Київ Юрінком 1997р.