Окремі галузі законодавства України

Вид материала

Закон

Содержание Глава 16 Основи екологічного законодавства Предметом екологічного права Об’єктами екологічного права Основними принципами екологічного права є 16.2 Законодавство про охорону навколишнього природного середовища. Загальна характеристика 16.3 Екологічні права та обов’язки громадян Екологічні обов’язки Громадяни України зобов'язані Права та обов’язки природокористувачів 16.4 Червона книга України 17.1 Загальна характеристика Земельного кодексу України 17.2 Право власності на землю Згідно з Законом України суб’єктами права власності на землю є Громадяни України Юридичні особи У комунальній власності У державній власності Підставами припинення права 17.3 Користування землею. Оренда землі Користування землею може бути постійним або тимчасовим. ... Полное содержание

Подобный материал:

• Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у донецькій області, 75.33kb.
• Що передбачає адаптація податкового законодавства України до законодавства єс? Відповідь, 8.45kb.
• Яка основна мета адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу?, 6.85kb.
• Президента україни, 18.84kb.
• Законодавства у галузі ветеринарної, 1535.28kb.
• Кабінету Міністрів України на 2000-2004 рр. Одним із ключових елементів успішної інтеграції, 366.21kb.
• Кабінету Міністрів України про визначення Державної митної служби України уповноваженим, 1387.16kb.
• Затверджено, 177.05kb.
• Галузева угода між Державним комітетом телебачення І радіомовлення України та Центральним, 481.24kb.
• Галузева угода між Державним комітетом телебачення та радіомовлення України та Центральним, 1012.73kb.

Глава 16

Основи екологічного законодавства

16.1 Поняття і загальна характеристика екологічного права.


Екологічне право як галузь права являє собою систему правових норм, які регулюють суспільні відносини з приводу охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки (екологічні правовідносини). Екологічне право як галузь права поділяється на Загальну і Особливу частини та складається з підгалузей права, складних та простих інститутів. До складу системи входять такі підгалузі, як земельне, водне, гірниче, лісове та деякі інші галузі права, якими регулюються відносини з охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів.

Предметом екологічного права є відносини, які складаються між суб’єктами з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних об’єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних та інших інтересів.

Об’єктами екологічного права є природні блага, які існують або зовсім без участі людини, або з певною її участю. Але не всі природні явища можуть бути об’єктами екологічного права. Деякі природні явища не піддаються правовому впливу (виверження вулканів, грозові явища тощо). Об’єктами екологічного права можуть бути ті природні явища, з приводу яких можливе виникнення суспільних відносин з їх правовим регулюванням (земля, надра, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря тощо). Також об’єктами екологічного права є життя та здоров'я людей.

Основними принципами екологічного права є: гарантування безпечного для життя і здоров'я людей довкілля; пріоритетність вимог екологічної безпеки та обов’язковість додержання екологічних стандартів при здійсненні будь – якої діяльності; обов’язковість екологічної експертизи; гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан природного середовища; відшкодування шкоди, заподіяної довкіллю; вирішення екологічних проблем на основі міждержавного співробітництва тощо.


16.2 Законодавство про охорону навколишнього природного середовища. Загальна характеристика


Екологічне право не кодифіковане. Основним джерелом екологічного права є закони, серед яких головне місце належить Конституції України. У Конституції (ст. 13, 14, 16, 41, 50, 66, 85, 92, 116, 119, 137, 138) врегульовані найважливіші суспільні екологічні відносини. Зокрема, у ст.13 визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу. Згідно з ч.1 ст.50 Конституції кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Разом з тим статтею 66 покладений на кожного обов’язок не заподіювати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки.

Особливе місце серед джерел екологічного права займає Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991р. (зі змінами і доповненнями), а також закони України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001р., «Про охорону атмосферного повітря» від 21 червня 2001р., «Про Червону книгу» від 7 лютого 2002 р., Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001р. (із змінами і доповненнями), Водний кодекс України від 6 червня 1995р., Лісовий кодекс України від 21 січня 1994р., Кодекс України «Про надра» від 27 липня 1994 р. із змінами 4 березня 2004 р., закони «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000р., «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000р. та інші.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони довкілля; завдання екологічного права; право власності на природні ресурси; об’єкти правової охорони; екологічні права та обов’язки громадян та гарантії їх реалізації; повноваження органів державної влади і громадських об’єднань у галузі охорони навколишнього природного середовища, порядок використання природних ресурсів, економічні механізми забезпечення охорони природного середовища, заходи щодо забезпечення екологічної безпеки тощо.

У відповідності до ст.1 цього закону завданнями законодавства про охорону довкілля є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідація негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій і природних об’єктів, пов’язаних з історико – культурною спадщиною.


16.3 Екологічні права та обов’язки громадян


Екологічні права громадян - це сукупність юридичних можливостей і засобів, які спрямовані на задоволення потреб громадян у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки.

Два аспекти екологічних прав громадян:

- об'єктивне право - сукупність правових норм, що утворюють комплексний міжгалузевий інститут екологічного права;

- суб'єктивне право - сукупність повноважень фізичних осіб у галузі екології .

Ці права є конституційними. Так, у відповідності до ст.50 Конституції України «кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація не може бути засекречена».

Передбачені Конституцією екологічні права громадян розвинені в екологічному законодавстві, в першу чергу, в Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» (статті 9-11). Так, кожний громадянин України має право на:

а) безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище;

б) участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань;

в) участь в розробленні та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

г) здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;

д) об'єднання в громадські природоохоронні формування;

е) вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом;

є) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи;

ж) одержання екологічної освіти;

з) подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище;

и) оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

Законодавством України можуть бути визначені й інші екологічні права громадян.

Екологічні права громадян забезпечуються державою Діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище та інших їх екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» та іншим законодавством України.

Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством. Порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища повинні бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України.

Екологічні обов’язки - це встановлена державою і закріплена законодавством необхідність, приписуючи певний вид та міру поведінки у сфері використання природних ресурсів та охорони навколишньої природного середовища, а також відповідальність у випадку їхнього невиконання. Загальні обов’язки громадян, передбачені Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”(ст.12).

Громадяни України зобов'язані:

а) берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

б) здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;

в) не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;

г) вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення;

д) компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов'язані виконувати й інші обов'язки у галузі охорони довкілля відповідно до законодавства України.

Права та обов’язки природокористувачів

Природокористування – це процес раціонального використання людиною природних ресурсів для задоволення різних потреб та інтересів.

Найпоширенішими видами природокористування є: землекористування, водокористування, користування тваринним та рослинним світом, надрами, атмосферним повітрям тощо.

Використання природних ресурсів в Україні здійснюється в порядку загального і спеціального використання природних ресурсів.

Законодавством України громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України. Саме це право закріплене в Конституції у статті 13.

Похідним від загального є спеціальне використання природних ресурсів. Для цього громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, - на пільгових умовах.

Законодавство України покладає на громадян і підприємства як суб’єктів спеціального використання природних ресурсів, спеціальні обов’язки. Так, плата за спеціальне природокористування встановлюється на основі нормативів плати і лімітів використання природних ресурсів. Названі нормативи залежать від кількості та якості природних ресурсів, можливості використання, місцезнаходження, можливості переробки і зберігання відходів. До того ж суб’єкти спеціального природокористування зобов’язані забезпечувати використання природних ресурсів відповідно до їх цільового призначення; раціонально й економно використовувати природні ресурси; здійснювати комплекс заходів щодо відновлення якості природних ресурсів; суворо дотримуватись вимог екологічної безпеки у процесі використання природних ресурсів; додержуватись строків природокористування тощо.

Всі природні ресурси поділяються на ресурси загальнодержавного і місцевого значення.

До природних ресурсів загальнодержавного значення належать: територіальні та внутрішні морські води; природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш ніж однієї області; лісові ресурси державного значення; природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, які перебувають у державній власності, корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення.

Порушення екологічного законодавства може зумовлювати дисциплінарну, цивільно – правову, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Контроль у сфері природокористування та охорони навколишнього природного середовища здійснюється через перевірку, нагляд, обстеження, інвентаризацію та експертизи. Він може здійснюватись як уповноваженими державними органами, так і громадськими формуваннями.


16.4 Червона книга України


Червона книга України є офіційним державним документом, який містить перелік рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а також узагальнені відомості про сучасний стан цих видів тваринного і рослинного світу та заходи щодо їх збереження і відтворення.

Червона книга України заснована Постановою Верховної Ради від 29 жовтня 1992 року. На даний час ведення Червоної книги регулюється Законом України «Про Червону книгу» від 7 лютого 2002р. Охорона та відтворення об'єктів Червоної книги України – це комплекс організаційних, правових, економічних, наукових, інших заходів, спрямованих на забезпечення, збереження, охорони та відтворення видів тваринного і рослинного світу шляхом: установлення особливого правового статусу рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, заборони або обмеження їх використання; урахування вимог щодо їх охорони під час розроблення нормативно-правових актів; систематичної роботи з виявлення місць їх перебування (зростання), проведення постійного спостереження (моніторингу) за станом їх популяцій; створення центрів та "банків" для збереження генофонду зазначених об'єктів; розведення їх у спеціально створених умовах (зоологічних парках, розплідниках, ботанічних садах, дендрологічних парках тощо).

Червона книга України є основою для розроблення та реалізації програм (планів дій), спрямованих на охорону та відтворення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до неї.

Всі об'єкти Червоної книги України належать до природних ресурсів загальнодержавного значення і підлягають особливій охороні.

Як правило, всі об’єкти Червоної книги перебувають в державній та комунальній власності. Але у передбаченому законом порядку права власників цих об'єктів можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об'єктів, навколишнього природного середовища та захисту прав громадян.

Ведення Червоної книги України здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, а його наукове забезпечення – на спеціальну Національну комісію. Кабінет Міністрів України забезпечує офіційне видання Червоної книги не рідше одного разу на десять років.


Глава 17

Основи земельного законодавства


17.1 Загальна характеристика Земельного кодексу України


Земельне право – це галузь права, що регулює земельні правовідносини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення ефективності цього процесу, охорони прав організацій і громадян як землевласників і землекористувачів.

Головними джерелами земельного права слід визнати Конституцію України та Земельний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2002 року. Кодекс урегульовує земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав фізичних і юридичних осіб на землю тощо.

Цей кодекс складається з десяти розділів, які в свою чергу поділяються на глави і статті. У розділі 1 «Загальна частина» дається характеристика земельних відносин, земельного законодавства, визначені повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування у цій сфері. Розділ 2 «Землі України» визначає склад земель, їх категорії та дає характеристику земель окремих категорій. Розділ 3 «Право на землю» визначає види права на землю, зміст, суб’єктів, їх права та обов’язки, форми власності на землю, види та особливості землекористування, поняття земельного сервітуту, обмеження прав на землю. Розділ 4 «Набуття і реалізація права на землю» встановлює їхні підстави та порядок, особливості отримання землі у власність та у користування, припинення і переходу прав на землю. Розділ 5 «Гарантії прав на землю» визначає гарантії та способи захисту прав на земельні ділянки, відповідальність за порушення цих прав, підстави та порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, порядок вирішення земельних спорів. У розділі 6 «Охорона земель» подано визначення понять, завдання, зміст і порядок охорони земель. Розділ 7 «Управління в галузі використання і охорони земель». Розділ 8 «Відповідальність за порушення земельного законодавства» встановлює підстави і порядок такої відповідальності. Розділ 9 «Прикінцеві положення».

Кодексом визначено категорії земель відповідно до призначення:

- землі сільськогосподарського призначення, тобто надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяль­ності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей;

- землі житлової та громадської забудови, тобто ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщен­ня житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування;

- землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, тобто ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природо­охоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким надано статус територій та об'єктів природно-за­повідного фонду;

- землі оздоровчого призначення, тобто землі, що мають природні лікувальні властивості, які можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей;

- землі рекреаційного призначення - це землі, призначені для організованого масового відпочинку і туризму та проведення спортивних заходів: території будинків відпочинку, турбаз, парків, зелених зон навколо населених пунктів тощо;

- землі історико-культурного призначення - це землі історико-культурних заповідників, поховань, архітектурних пам'яток та архітектурно-ландшафтних комплексів;

- землі лісового фонду, тобто землі, вкриті лісом або надані для потреб лісового господарства;

- землі водного фонду, тобто землі, зайняті річками, озера­ми, водоймами, болотами, водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені по берегах водойм під смуги відведення;

- землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, обо­рони та іншого призначення.


17.2 Право власності на землю


Право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Земельна ділянка як об’єкт права власності – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування та визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що знаходяться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Згідно з кодексом власність на землю має такі форми: приватну, комунальну і державну. Усі форми власності є рівноправними.

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.

Згідно з Законом України суб’єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної ча­стки (паю).

Іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки тільки несільськогосподарського при­значення.

Юридичні особи (засновані громадянами або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділян­ки для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду тощо.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спад­щину іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами, підлягають відчужен­ню протягом одного року.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах насе­лених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських і районних державних адміністрацій.

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

-добровільна відмова власника від права на неї;

-смерть її власника за відсутності спадкоємця;

-відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

-звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

-відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

-конфіскація за рішенням суду;

-не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗКУ.

Фізичні та юридичні особи набувають права власності на землю за рішенням органів виконавчої влади або органів місце­вого самоврядування в межах їхніх повноважень, визначених ЗКУ, шляхом передачі земельних ділянок у власність.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм зе­мельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

- для ведення фермерського господарства - в розмірі земель­ної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогос­подарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

- для ведення особистого селянського господарства не біль­ше 2,0 га;

- для будівництва і обслуговування жилого будинку, госпо­дарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 га; у селищах - не більше 0,15 га; у містах - не більше 0,10 га;

- для ведення садівництва - не більше 0,12 га;

- для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 га.

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вима­гати усунення будь-яких порушень його прав на землю і відшкодування завданих збитків, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Власник не може бути позбавлений права власності на зе­мельну ділянку, крім випадків, передбачених ЗКУ та іншими за­конами України.


17.3 Користування землею. Оренда землі


Згідно з Земельним кодексом України у користування земля може надаватись будь-яким особам - як фізичним, так і юри­дичним, як громадянам України, так і іноземцям та особам без громадянства.

Користування землею може бути постійним або тимчасовим.

Постійним визнається землекористування без заздалегідь ус­тановленого строку, а тимчасовим - землекористування протя­гом певного строку. При цьому тимчасове користування зем­лею може бути короткостроковим і довгостроковим.

Надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконав­чої влади або місцевого самоврядування за проектами відведен­ня цих ділянок.

Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської рад. Відповідна районна державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки. Відмову в наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому порядку.

Підставами припинення права користування земельною ділян­кою є:

- добровільна відмова від права користування нею;

- вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених ЗКУ;

- припинення діяльності державних чи комунальних підпри­ємств, установ та організацій;

- використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

- використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

- систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Однією із форм землекористування є оренда землі. Особ­ливістю оренди є те, що її підставою завжди є письмовий нотаріально посвідчений до­говір, у якому обумовлені всі його умови (строки, права й обов'язки сторін тощо). Порядок оренди землі визначений Зе­мельним кодексом і Законом «Про оренду землі», згідно з яким оренда землі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою.

Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше п'яти років та довгостроковою - не більше 50 років.

Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки.

Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки, що є власністю громадян та юридичних осіб, територіальних громад (комунальною власністю), держави.

Орендодавцями земельних ділянок є їхні власники або упов­новажені ними особи. Орендарями земельних ділянок можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи (громадяни України, юридичні особи, релігійні та громадські організації, міжнародні об'єднання і ор­ганізації, іноземні держави, їхні юридичні і фізичні особи та особи без громадянства).

Орендна плата - це платіж орендаря орендодавцеві за кори­стування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесен­ня орендної плати визначаються за угодою сторін у договорі. Орендна плата може здійснюватись у грошовій, натуральній та відробітковій формах. Орендна плата за ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, справляється тільки у грошовій формі.

Орендар зобов'язаний виконувати умови договору оренди та дотримуватись вимог чинного законодавства. Зміна умов дого­вору оренди можлива за взаємною згодою сторін, а у разі її недосягнення спір вирішується у судовому порядку.

Договір оренди припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено; розірвання договору; одержання орендарем земельної ділянки у власність; примусового викупу ділянки з мотивів суспільної потреби; смерті орендаря чи засу­дження його до позбавлення волі та відмови членів його сім'ї від продовження виконання договору; ліквідації юридичної особи - орендаря.

У разі припинення або розірвання договору орендар зобо­в'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, зазначених у договорі. Якщо дії орендаря призвели до дегра­дації, виснаження, зниження родючості чи забруднення орендо­ваної ділянки, він зобов'язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки.

Спори, пов'язані з орендою землі, вирішуються у судовому порядку.

17.4 Порядок вирішення земельних спорів


Земельні спори – це різновид конфлікту, що виникають у зв’язку з порушенням прав та законних інтересів власників землі, землекористувачів та інших суб’єктів земельного законодавства , які є учасниками земельних правовідносин.

Ці питання вирішуються судами, органами місцевого само­врядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Серед земельних спорів розрізняють:

- майнові спори, пов'язані з земельними відносинами (враховуючи спори про відшкодування збитків і визначення їх розмірів);

- спори, що виникають з права власності на житловий буди­нок та будівлі;

- спори про розмежування земель населених пунктів;

- спори з приводу суміжного землекористування (межові спори).

Виключно судом вирішуються спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що пере­бувають у власності фізичних і юридичних осіб, а також спо­ри щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спо­ри у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, які перебувають у власності і користуванні громадян, та додержан­ня ними правил добросусідства, а також спори щодо розмежу­вання меж районів у містах.

Органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішуються земельні спори щодо меж земельних ділянок за ме­жами населених пунктів, розташування обмежень у викорис­танні земель та земельних сервітутів.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування чи органу ви­конавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

Земельні спори розглядаються органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органами місцевого самовряду­вання на підставі заяви однієї із сторін у місячний термін з дня подання заяви.

Вони розглядаються за участю зацікавлених сторін, які по­винні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні пи­тання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору мо­же відбутися лише з поважних причин. Відсутність однієї із сторін без поважних причин при повтор­ному розгляді земельного спору не зупиняє його розгляду і прийняття рішення.

У рішенні органу місцевого самоврядування або органу ви­конавчої влади з питань земельних ресурсів визначається поря­док його виконання.

Рішення передається сторонам упродовж п'яти днів з часу його прийняття.

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право ознайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні й письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору і у разі незгоди з цим рішенням оскаржувати його.

Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється органом, який його прийняв.

Виконання рішення не звільняє порушника від відшкодування збитків або втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва внаслідок порушення земельного законодавства.

Виконання рішення щодо земельних спорів може бути призу­пинене або його термін може бути продовжений вищим органом у порядку підлеглості або судом.