Окремі галузі законодавства України

Вид материала

Закон

Содержание Під поняттям особистих немайнових прав Право на життя Репродуктивні права Право на здоров’я Право на безпечне довкілля Право на свободу Право на особисту недоторканість 5 Право на інформацію. 7 Право на місце проживання та недоторканість житла 8 Право на свободу пересування. 9 Право на свободу об’єднань 10.5 Право власності та інші речові права 1 Право володіння 3 Право розпорядження Підставами припинення права власності Відчуження власником свого майна Знищення майна 10.5.2 Види і форми власності Суб’єктами права приватної власності Колективна власність ... Полное содержание

Подобный материал:

• Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у донецькій області, 75.33kb.
• Що передбачає адаптація податкового законодавства України до законодавства єс? Відповідь, 8.45kb.
• Яка основна мета адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу?, 6.85kb.
• Президента україни, 18.84kb.
• Законодавства у галузі ветеринарної, 1535.28kb.
• Кабінету Міністрів України на 2000-2004 рр. Одним із ключових елементів успішної інтеграції, 366.21kb.
• Кабінету Міністрів України про визначення Державної митної служби України уповноваженим, 1387.16kb.
• Затверджено, 177.05kb.
• Галузева угода між Державним комітетом телебачення І радіомовлення України та Центральним, 481.24kb.
• Галузева угода між Державним комітетом телебачення та радіомовлення України та Центральним, 1012.73kb.

10.4 Особисті немайнові права громадян та їх захист. Майнові права громадян та юридичних осіб


Під поняттям особистих немайнових прав слід розуміти юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній особі за законом, є немайновими та особистими.

Для характеристики особистих немайнових прав слід використовувати такі основні ознаки:

• ці права належать кожній особі – це означає, що вони належать усім без винятку фізичним особам і всі вони рівні в можливості реалізації та охорони цих прав;
  
• ці права належать особі за законом – це означає, що підставою їх виникнення є юридичний факт, який передбачено в законі;
  
• ці права належать особі довічно – це означає, що вони належать фізичній особі до моменту смерті;
  
• ці права є немайновими – це означає, що в них немає майнового змісту, тобто фактично неможливо визначити вартість цих прав;
  
• ці права є особистими – це означає, що їх не може бути відчужено.
  

У статті 270 ЦК виділено цілу науку особистих немайнових прав. Усю сукупність особистих немайнових прав законодавець розподілив відповідно до мети цього права на особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи та особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, належать:

Право на життя

Кожна особа має невід’ємне право на життя. Фізичну особу не може бути свавільно позбавлено права на життя. Право на життя виникає в особи з моменту народження, моментом припинення права на життя є момент смерті. При цьому до уваги слід брати лише біологічну смерть як момент, коли встановлено смерть мозку, тобто повну та незворотну втрату всіх його функцій.

Право на життя – особисте немайнове право фізичної особи щодо володіння та користування власним життям, а також захисту власного життя та життя інших осіб незабороненим законом способом.

Репродуктивні права

Призначення цих прав полягає в виконанні людиною її місії – продовження людського роду. Крім цього, репродуктивність права означає:

• повноваження на стерилізацію;
  
• повноваження на штучне переривання вагітності;
  
• повноваження на штучне запліднення та перенесення зародка в організм жінки має повнолітня жінка за медичними показаннями.
  

Право на здоров’я

До змісту права на здоров’я належать позитивні та негативні повноваження володільця цим благом. Позитивний зміст права на здоров’я становлять повноваження з володіння, користування й обмеженого розпорядження своїм здоров’ям, як соматичним, так і психічним. Поняття володіння та користування здоров’ям ідентичні до аналогічних повноважень у праві на життя. Повноваження ж щодо обмеженого розпорядження містить перелік активних діянь:

• надання медичної допомоги;
  
• звернення за наданням медичної послуги;
  
• відмова від надання медичної послуги;
  
• вимога про припинення медичної послуги;
  
• донорство крові та її компонентів і трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів;
  
• медичне переривання вагітності;
  
• участь у медичному експерименті;
  

Отже, право на здоров’я – суб’єктивне право фізичної особи, що виникає щодо здоров’я як нематеріального блага та забезпечує володіння, користування, розпорядження цим благом, а також має правову сторону.

Право на безпечне довкілля

Зміст цього права становлять відповідні повноваження фізичних осіб, а саме:

• право на безпечне для життя і здоров’я довкілля – це передбачена законом можливість особи вимагати безпечних, сприятливих умов проживання, праці, навчання, побуту тощо;
  
• право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодного отримання та поширення повної та достовірної інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці, навчання тощо;
  

Право на свободу – це юридично закріплена можливість особи діяти на власний розсуд, відповідно до своїх інтересів та мети. Реалізація права на свободу забезпечується передбаченою законом будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання наркотичних та психотропних засобів, учинення інших дій, що порушують право на свободу.

Право на особисту недоторканість, під яким слід розуміти передбачену законом заборону фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку інших осіб. До змісту права на особисту недоторканість слід віднести заборону катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання, а також покарання батьками, опікунами, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей і підопічних.

Право на сім’ю, опіку, піклування

До права на сім’ю належать:

• право на створення сім’ї;
  
• право на вибір осіб, які утворюватимуть сім’ю;
  
• право на перебування в сім’ї;
  
• право на повагу сімейного життя;
  
• право на підтримання зв’язків із членами своєї сім’ї;
  
• заборона розлучення із сім’єю всупереч волі особи.
  

Правом на опіку наділено фізичну особу, яка є малолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізичну особу, яку визнано недієздатною. Правом на піклування наділено фізичну особу, яка є неповнолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізичну особу, яку обмежено в дієздатності. Ці права передбачають повноваження:

• встановлення опіки та піклування;
  
• на вибір опікуна та піклувальника;
  
• вимагати звільнення опікуна чи піклувальника;
  
• на припинення опіки чи піклування;
  
• вимагати оскарження дій опікуна чи піклувальника.
  

До особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують її соціальні буття, належать:

1 Право на ім’я

Це право забезпечує особі можливість бути індивідуалізованою в суспільстві. Особисте немайнове право на ім’я означає:

• можливість володіти, користуватися та розпоряджатися іменем;
  
• можливість вимагати звертатись до особи відповідно до імені;
  
• можливість використовувати псевдонім;
  
• можливість вимагати зупинити незаконне використання свого імені.
  

2 Право на гідність, честь та ділову репутацію

Право на гідність – це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значності себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.

Право на честь – це особисте немайнове право фізичної особи на об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь з дотримання морально-етичних та правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також права на формування цієї оцінки та користування нею.

Право на ділову репутацію – це право фізичної та юридичної особи на об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця та її діянь з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

3 Право на індивідуальність. Це право полягає в можливості:

• володіти певною індивідуальністю;
  
• використовувати свою індивідуальність;
  
• створювати та змінювати свою індивідуальність;
  
• вимагати захисту у разі будь-якого порушення права на індивідуалізацію.
  

4 Право на особисте життя. Це означає:

• можливість мати особисте життя;
  
• можливість визначати своє особисте життя;
  
• можливість ознайомлення інших осіб з обставинами особистого життя;
  
• можливість зберігати у таємниці обставини свого особистого життя;
  
• можливість вимагати захисту права на особисте життя.
  

Ще одним гарантом права на особисте життя є право фізичної особи на особисті папери (фотографії, щоденники тощо).

5 Право на інформацію. Це передбачена законом можливість збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

6 Право на свободу творчості та вибір роду занять

Це право полягає в можливості вільно вибирати сфери, зміст та форми (способи, прийоми) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності.

Подібним до права на свободу творчості є право на вибір роду занять, під яким слід розуміти передбачену законом можливість вільно, на власний розсуд обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Гарантією права на вибір роду занять є заборона до примушування виконання роботи.

7 Право на місце проживання та недоторканість житла

Право на місце проживання фізичної особи, особисте немайнове право фізичних осіб означає:

• можливість мати місце проживання;
  
• можливість вільного вибору та зміни місця проживання.
  

Суміжним з цим правом є право на недоторканість житла, під яким слід розуміти можливість фізичної особи дозволити проникнути до житла лише за її згодою або вмотивованим рішенням суду, а також заборонено виселення або іншим чином примусового позбавлення життя, крім випадків, встановлених законом за рішенням суду.

8 Право на свободу пересування. До цього права слід відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватись територією України, виїхати за її межі та безперешкодно повернутися до України, а також вільно визначати місце свого перебування, обирати способи й засоби пересування.

9 Право на свободу об’єднань, тобто можливість фізичних осіб за власною ініціативою об’єднуватися у політичні партії та громадянські організації, а також право на мирні збори – передбачена законом можливість вільно збиратись на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо.

Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових прав є їх належний цивільно-правовий захист. Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорювання, невизнання чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

• вимагати непорушеня цих прав;
  
• вимагати припинення всіх діянь, які порушують ці права;
  
• вимагати відновлення зазначених особистих немайнових прав у разі їх порушення.
  

Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав, передбачені главою 3 ЦК, а також інші спеціальні способи. До таких спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відносить:

• поновлення порушеного особистого немайнового права;
  
• спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту;
  
• заборону поширення інформації, якою порушено особисті немайнові права.
  

10.5 Право власності та інші речові права

10.5.1 Загальні положення про право власності


Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. В об’єктивному розумінні це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб’єктивному розумінні це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов’язаними виступають всі, хто його оточує. Суб’єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава (ст. 528 ЦК). Об’єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном (ст. 317 ЦК).

Володіння – це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.

1 Право володіння – суб’єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об’єктивний – наявність речі у власника.

2 Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.

3 Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна.

Вивчення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим способом всі три елементи права власності.

Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або не залежить від волі попереднього власника.

Вперше право власності виникає при виробництві речей (ст. 331 ЦК), при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно (ст. 335 ЦК). Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виняток у ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій тощо.

Крім вищезазначених способів, право власності набувається внаслідок:

• переробки (специфікації) (ст.332 ЦК України) – це використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ;
  
• привласнення загальнодоступних дарів природи – особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловлена риба або здобута річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки (ст. 333 ЦК);
  
• набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК);
  
• приватизація (ст. 345 ЦК);
  
• знахідка (ст. 337 ЦК);
  
• бездоглядна домашня тварина (ст. 340 ЦК);
  
• скарб (ст. 343 ЦК);
  
• набувальна давність (ст. 344 ЦК).
  

Похідні способи – це способи виникнення права власності, коли воно виникає на підставі угоди між попереднім і новим власником, за волею попереднього власника. Припиняється право власності на тих же підставах, що і виникає (крім вироблення речі), а також у разі загибелі речі, у разі смерті (ліквідації) власника. Право власності набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею майна власнику вважається передача майна транспортній організації або поштовій службі. Ризик випадкової загибелі речі завжди несе власник. З моменту передачі набувач стає власником речі. Видами майнових прав державних підприємств, установ та організацій є право повного господарського відання і право оперативного управління. Право повного господарського відання належить державним підприємствам, організаціям, статутною метою яких є отримання прибутку. Право оперативного управління належить державним установам та організаціям, які функціонують виключно на бюджетні кошти, воно дещо вужче, ніж право повного відання (ЗУ “Про власність”).

Підставами припинення права власності, як і підставами його набуття, є певні юридичні факти, визначені законом. Підстави припинення права власності визначаються у ст. 346 ЦК України. Їх можна поділити на дві групи: 1) підстави, що залежать від волі власника (відчуження власником свого майна, відмова власника від права власності, знищення майна); 2) підстави, що не залежать від волі власника (припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі, викуп пам’яток історії та культури, викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю, викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій його розміщено, звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника, реквізиція, конфіскація, припинення юридичної особи чи смерті власника.

Відчуження власником свого майна – це вид розпорядження власника своїм майном шляхом усунення відповідного правочину.

Відмова власника від права власності - здійснюється у разі, якщо особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши чинні дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Знищення майна – вид розпорядження, внаслідок якого особа вчиняє дії, спрямовані на припинення існування відповідного майна.

До підстав примусового вилучення майна на відплатній основі належать:

1. припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати;
   
2. викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності;
   
3. припинення права власності на нерухоме майно у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені;
   
4. викуп пам’ятки історії та культури, що утримуються безхазяйно;
   
5. реквізиція.
   

До підстав примусового вилучення майна на безвідплатній основі належить конфіскація, тобто позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, встановлених законом. Конфіскація майна переходить у власність держави.


10.5.2 Види і форми власності


У ЗУ “Про власність” зазначається, що надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, континентальний шельф та виключна морська екологічна зона є об’єктом права виключної властивості народу України. Право виключної власності від імен народу України здійснює ВР України і місцеві ради депутатів. Державна власність поділяється на 2 види: 1) загальнодержавна (республіканська) власність; 2) власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава в особі ВР України. Суб’єктом права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі місцевих рад народних депутатів. Об’єктом права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів.

У класичному вигляді існує 3 види власності: державна, колективна, приватна. В нашому законодавстві є ще й 4-та - виключна власність народу.

Суб’єктами права приватної власності можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Підставами виникнення приватної власності є особиста праця громадян (будь-які законні заробітки), а також отримання цінностей в порядку дарування, спадкування, знахідки. Об’єктом права приватної власності може бути майно, не вилучене із цивільного обігу. Об’єктами державної власності можуть бути будь-які речі без винятку.

Колективна власність. Суб’єктом права колективної власності є трудовий колектив підприємства, установи, організації або колектив засновників. Об’єктами є речі, не вилучені із цивільного обігу. Колективна власність для колективів колгоспів, колективних підприємств, кооперативів, господарських товариств, орендованих підприємств.

Як окремий вид виокремлюється спільна власність. Спільною власністю є власність декількох суб’єктів на один об’єкт власності. Спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність має місце при подільному об’єкті спільному власності. Спільна сумісна власність виникає при неподільному об’єкті спільної власності. Вищевикладене пояснюється тим, що у суб’єктів спільної власності виділяються ідеальні і реальні частки у спільній власності. Ідеальна частка – це частина права на спільний об’єкт власності, реальна частка – це частина майна в натурі, яка належить конкретному співвласнику. Якщо ідеальні і реальні частки суб’єктів спільної власності збігаються, то має місце спільна часткова власність. Якщо вони не збігаються, то має місце спільна сумісна власність. У випадках спільної часткової власності має місце часткова відповідальність, у випадках спільної сумісної власності має місце солідарна відповідальність.

До особливостей окремих різновидів права власності належать: право власності на земельні ділянки та право власності на житло.

Право власності на землю полягає в юридично закріпленій можливості особи володіти, користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою на підставах і умовах, передбачених чинним законодавством. Право власності на земельну ділянку набувається і здійснюється відповідно до закону. Підстави набуття права власності на землю визначено у ст. 81-91 Земельного кодексу України.

Право особи на житло полягає в її можливості мати у власності чи отримувати за договором найму з державного фонду житла, а також право користуватися житлом та вимагати від уповноважених органів реалізації цього права в повному обсязі.


10.5.3 Захист права власності


До загальних способів захисту права власності та інших речових прав відносять: 1) витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); 2) вимога власника чи іншого законного володільця про усунення перешкод у здійсненні його права, не поєднаних з позбавленням володіння (негаторний позов); 3) позови про визнання права власності.

Спеціальні способи захисту права власності та інших речових прав: 1) вимоги до органів державної влади та управління про захист інтересів власника від правомірного чи неправомірного втручання ( напр. Обмеження кількості перевірок державними структурами); 2) способи захисту прав власника у випадках несприятливого збігу об’єктивних обставин ( напр. Державні витрати на відбудову Закарпаття після стихійного лиха); 3) зобов’язально-правові позови; 4) захист права спадкового володіння земельною ділянкою.

Вищезазначені способи захисту права власності та речових прав регламентуються ЦК України. Майнові права включають в себе право власності та право користування чужим майном (у формі оренди, лізингу, побутового прокату тощо). Під “іншими майновими правами” розуміють саме право користування чужим майном.

Отже, захист права власності – це сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, що застосовують у зв’язку із вчиненим щодо права власності правопорушенням та спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів володіння цих прав.

Визначено такі цивільно-правові способи захисту прав:

- речово-правові – ті, що спрямовані на захист речових прав та не пов’язані із якимись конкретними зобов’язаннями, а спрямовані на відновлення належних особі речових прав, або ж усунення перешкод чи сумнівів у використанні цих прав (віндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, вимога до виключення майна з-під арешту, визнання недійсним правового акта, що порушує право власності);

- зобов’язально-правові – ті, що є певними видами зобов’язань та спрямовані переважно не на безпосереднє, а на побічне відновлення речового права внаслідок певного зобов’язання.

Під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу володіючого власника чи особи, яка володіла цим майном на законних підставах, до фактичного володільця про повернення утримуваного ним майна в натурі.

Негаторний позов – це вимога власника чи титульного володільця, до третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні повноважень з користування та розпорядження.

Позов про визнання права власності – це позадоговірна вимога власника майна чи титульного володільця про визнання перед третіми особами факту належності позивачу власності чи іншого речового права на оспорювання майна, що не поєднано з конкретною вимогою про повернення майна чи усунення інших перешкод, які не пов’язані з залишенням права володіння.


10.5.4 Інтелектуальна власність


Конституція України (ст. 54) гарантує кожному громадянинові свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних та матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Держава визнає за кожним громадянином право на результати своєї інтелектуальної діяльності, встановлює пряму заборону використання чи поширення зазначених результатів без згоди автора.

Усі ці положення дістають свій розвиток, зокрема, у Книзі четвертій ЦК, Законі України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, Закону України “Про охорону прав на промислові зразки”, Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, Закону України “Про авторське право та суміжні права” тощо.

Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений чинним законодавством.

У ЦК України (ст. 420) визначено такі об’єкти права інтелектуальної власності: літературні та художні твори, комп’ютерні програми, компіляції даних (бази даних), виконання, фонограми, відеограми, передачі організації мовлення, наукові відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, компонування інтегральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, породи тварин, комерційні найменування, торговельні марки, географічні зазначення, комерційні таємниці.

Суб’єктами права інтелектуальної власності є фізичні особи, творчою працею яких створено об’єкт права інтелектуальної власності. ЦК вперше визначає їх як творців, до кола яких входять автори, виконавці, винахідники, раціоналізатори тощо. Суб’єктами права інтелектуальної власності є також інші фізичні та юридичні особи, яким згідно з ЦК, іншим законом, договором належать особисті та майнові права інтелектуальної власності відповідно до ЦК, іншого закону чи договору

(ст. 421 ЦК).

Зміст права інтелектуальної власності становлять особисті немайнові (ст. 423 ЦК) та майнові права ( ст. 424 ЦК).

Для різних об’єктів права інтелектуальної власності встановлено різні особливості виникнення цього права. Право інтелектуальної власності виникає (набувається) від моменту створення об’єкта права інтелектуальної власності, державної реєстрації майнових прав або внаслідок використання.

Так, авторське право виникає від моменту створення твору (ст. 437 ЦК). Право інтелектуальної власності на виконання виникає від моменту першого його здійснення, на фонограму чи відеограму – від моменту її вироблення, на передачу організації мовлення – від моменту її першого здійснення ( ст. 451 ЦК). Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок є чинними внаслідок їх державної реєстрації (ст. 465 ЦК). Право на комерційне найменування є чинним від моменту першого використання цього найменування (ст. 489 ЦК).

У своїй сукупності право інтелектуальної власності умовно можна поділити на:

• авторське право та суміжні права;
  
• право промислової власності;
  
• засоби індивідуалізації товарів, робіт і послуг та їх виробників.
  

Авторське право – інститут цивільного права, норми якого регулюють суспільні відносини, що пов’язані зі здійсненням та охороною прав інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір.

Право промислової власності – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються в процесі створення, оформлення та використання результатів науково-технічної творчості.

Винахід – технологія рішення у будь-якій галузі, яке відповідає умовам патентоспроможності. ЦК України (ст. 459) визначає перелік умов, наявність яких є обов’язковою для визначення винаходу патентоспроможності:

• новизна;
  
• винахідницький рівень;
  
• придатність для промислового використання.
  

Об’єктом винаходу можуть бути : продукт (пристрій, речовина), процес у будь-якій сфері технологій, штампи мікроорганізмів, культури рослин і тварин.

Корисна модель – це конструктивне виконання пристрою, яке відповідає умовам патентоспроможності, а саме: є новими, промислово придатними.

Корисна модель дуже подібна до винаходу, проте їх слід відрізняти:

• з умов патентоспроможності корисної моделі виключено винахідницький рівень;
  
• об’єктом корисної моделі є конструктивне виконання пристрою, тобто його оригінальне компонування.
  

ЦК відносить до об’єктів корисної моделі продукт або процес у будь-якій сфері технології.

Промисловий зразок – результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання (ст. 1 ЗУ “Про охорону прав на промислові зразки”).

Промисловий зразок є таким, що відповідає умовам патентоспроможності, якщо він є новим та промислово придатним. Об’єктом промислового зразка є форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу (ст. 461 ЦК).

Набуття права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок засвідчується патентом (ст. 462 ЦК).

Патент – охоронний документ, що засвідчує пріоритет, авторство та набуття права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок.

Відповідно до ст. 463 ЦК суб’єктами права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок є:

• винахідник, автор промислового зразка;
  

- особи, які набули прав на винахід, корисну модель та промисловий зразок за договором чи законом.


10.6 Правочини. Категорія договору в цивільному праві. Окремі види договорів

10.6.1 Правочини


Законодавче визначення правочину міститься в ст. 202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:

1. правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату;
   
2. правочини є завжди діями суб’єктів цивільних відносин;
   
3. правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин;
   
4. воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення цивільних прав та обов’язків;
   
5. правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб’єктами цивільного права.
   

Закон розрізняє два випадки визнання місця вчинення правочину: 1) стосовно вчинення одностороннього правочину (ст. 211 ЦК); 2) стосовно вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору).

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог:

1. щодо змісту правочину;
   
2. щодо наявності правочиноздатності суб’єктів правочину;
   
3. щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб’єкта правочину;
   
4. щодо форми правочину;
   
5. щодо реальності правочину;
   
6. щодо дотримання спеціальних умов.
   

Класифікація правочинів можлива за різними ознаками:

1) Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, їх поділяють на одно-, дво- і багатосторонні.

Односторонній правочин – це дія однієї сторони, спрямована на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов’язків (складання заповіту).

Двосторонній правочин – це погоджена дія двох сторін, спрямована на набуття, зміну, припинення цивільних правовідносин. Двосторонні правочини – це договори, для яких характерне узгодження волевиявлення двох сторін. Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь три і більше сторін (договір про спільну діяльність).

2) Залежно від наявності або відсутності обов’язку сторін надавати зустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяються на оплатні і безоплатні.

У безоплатних правочинах обов’язок здійснити матеріальні витрати має лише одна із сторін ( договір дарування).

Оплатні правочини характеризуються наявністю зустрічного еквівалентного надання матеріальних чи нематеріальних благ ( купівля-продаж).

3) Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, вони поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальними є правочини, у яких для настання правових наслідків достатньо досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним.

Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі.

4) Залежно від значення підстави правочину для його дійсності угоди поділяються на абстрактні та каузальні.

Правочини, в яких визначено підстави їх укладення, називаються каузальними (доручення).

Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їх здійснення (видача векселя).

5) Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав і обов’язків правочини бувають строковими і безстроковими.

У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх у дію, ні момент припинення.

Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнення у їх сторін прав і обов’язків, тривалість існування зобов’язання, момент припинення тощо.

Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов’язків пов’язується з настанням певної обставини (ст. 212 ЦК).

Крім зазначених, можна назвати й інші види правочинів: усні та письмові (ст. 205 ЦК); умовні та безумовні (ст. 212 ЦК) та інші.

Форма правочину – це спосіб вираження волі осіб, які беруть у ньому участь.

Досить поширеними у вітчизняній практиці є такі форми вчинення правочинів: 1) конклюдентними діями; 2) шляхом мовчання; 3) усно; 4) письмово; 5) письмово з нотаріальним посвідченням; 6) письмово з дотриманням спеціальних вимог (державна реєстрація).

Правочин – це волевиявлення, тобто для особи, яка відображає внутрішню волю останньої. Якщо волевиявлення виражено не чітко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з’ясування засад, на яких таке тлумачення повинне проводитись.

Засади тлумачення правочину встановлює ст. 213 ЦК, яка визначає:

1) суб’єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.

Суб’єктом тлумачення правочину є насамперед його сторона ( сторони).

За загальним правилом особа, яка вчинила правочин, має право відмовитися від нього (ст. 214 ЦК).

Недійсними правочинами є дії суб’єктів цивільного права, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, але не породжують бажаних сторонами юридичних результатів внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону.

Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону.


10.6.2 Категорія договору в цивільному праві


Договір – це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну і припинення цивільних правовідносин. Умовами дійсності договору є 1) законність дії; 2) волевиявлення, вільне та усвідомлене, сторін; 3) дотримання встановленої законом форми договору; 4) правоздатність і дієздатність сторін.

Договори поділяються на такі види: 1) планові (державні замовлення) і регульовані (договірні); 2) односторонні (одна сторона має тільки права, інша – тільки обов’язки, напр.: договір позики, дарування, схову) і двосторонні (обидві сторони мають права і обов’язки: купівля-продаж – сторони одночасно виступають і кредитором і боржником в різних частинах) договори; 3) оплатні і безоплатні договори; 4) реальні і консенсуальні; 5) основні, попередні; 6) договори приєднання; 7) договори на користь третіх осіб.

Змістом будь-якого договору є права і обов’язки сторін.

Розрізняють: 1) істотні, 2) звичайні, 3) випадкові умови договору. Істотними умовами визнаються такі умови, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними умовами є предмет і ціна договору. До звичайних умов договору належать такі, які передбачаються в законодавстві і можуть не включатися до змісту договору. Напр.: місце виконання зобов’язання, строк (час) виконання зобов’язання. Це не означає, що сторони не можуть встановити свої вимоги до цих пунктів. Це саме стосується якості продукції. Випадкові умови договору, які звичайно в договорах конкретного виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Правила щодо форми договору – ті самі правила що і форми правочину.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Отже укладення договору проходить дві основні стадії: оферта та акцепт. Оферта – пропозиція однієї сторони (оферента) укласти договір. Характерними ознаками оферти є: 1) її може зробити кожна із сторін майбутнього договору; 2) вона має містити істотні умови договору; 3) вона повинна бути адресована конкретній особі; 4) вона повинна виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття.

Акцепт – прийняття цієї пропозиції іншою стороною (акцептантом). Акцепт повинен бути повним і безумовним, може бути вчинено лише у формі дії, якщо інше не передбачено законом.

Права та обов’язки за договором виникають у сторін лише з моменту його укладання. За загальним правилом договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Це означає, що усний договір – з моменту досягнення усних домовленостей, письмовий – підписання його сторонами, нотаріальний – з моменту нотаріального посвідчення, державно зареєстрований – з моменту державної реєстрації.

Місцем укладення договору за загальним правилом визначається місце проживання фізичної особи або з місцезнаходження юридичної особи оферента.

Важливими етапами в період існування договору є його зміна, розірвання, припинення. Підстави припинення договору ідентичні підставам припинення цивільних зобов’язань.

Основними підставами розірвання та зміни укладеного та дійсного договору є такі:

1 Домовленість сторін, яка можлива лише у разі, якщо інше не передбачено в договорі чи законі.

2 Істотне порушення іншою стороною умов договору.

3 Одностороння відмова від договору в повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом.

4 У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінено або розірвано за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає з суті зобов’язання.

5 Інші умови, які прямо передбачені в законі.


10.6.3 Окремі види цивільно-правових договорів: договір купівлі-продажу, договір дарування, договір майнового найму, договір позики


За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК).

Мета договору - перенесення права власності на річ, яка є товаром, покупцеві.

Юридичні ознаки: взаємний, консенсуальний, або реальний, та відплатний.

Сторонами договору є продавець і покупець.

Істотною умовою договору є умова про предмет і ціну.

Форма договору: усна або письмова.

Зміст договору становлять права та обов’язки сторін.

ЦК передбачає такі види договору купівлі-продажу:

1) роздрібна купівля-продаж;

2) поставка;

3) контрактація сільськогосподарської продукції;

4) постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу;

5) міна (бартер).

До різновидів договору купівлі-продажу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність (ст. 717 ЦК).

Юридичні ознаки: односторонній, реальний або консенсуальний, безоплатний.

Сторонами є дарувальник та обдаровуваний.

Істотною умовою договору є умова про предмет, яким є майно (дарунок).

Форма договору – усна або письмова. Згідно зі ст. 719 ЦК договір дарування укладають так:

1. дарування предметів особистого користування та побутового призначення – усно;
   
2. дарування нерухомої речі – у письмовій формі - підлягає нотаріальному посвідченню;
   
3. дарування рухомих речей, які мають особливу цінність – у письмовій формі;
   
4. дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує 50 –кратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, - у письмовій формі - підлягає нотаріальному посвідченню.
   

Зміст договору становлять права та обов’язки сторін.

ЦК України виділяє такі різновиди договору дарування:

1. договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому;
   
2. договір пожертви.
   

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст. 759 ЦК).

Правове регулювання договору найма (оренди) здійснюється глава 58 ЦК, Законом України “Про оренду державного та комунального майна” та окремими правилами найму.

Метою договору є забезпечення передання майна у тимчасове користування.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний (реальний), відплатний.

Сторонами договору є наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар). Наймодавцем може бути власник речі або особа, якій належать майнові права, а також особа, уповноважена на укладення договору найму. Щодо особи наймача, то законодавець не передбачає будь-яких обмежень.

Істотною умовою є умова про предмет договору.

Ціна договору встановлюється за домовленістю між сторонами.

Договір найму (оренди) є строковим договором.

Форма договору: усна або письмова.

Змістом договору є сукупність прав та обов’язків сторін.

Договір найму (оренди) припиняється у разі:

1. закінчення строку його дії;
   
2. смерті фізичної особи-наймача;
   
3. ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем;
   
4. розірвання договору на вимогу однієї із сторін у випадках, передбачених договором.
   

У разі припинення договору наймач зобов’язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому її було одержано, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того самого роду та такої самої якості (ст. 1046 ЦК).

Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний, безвідплатний або відплатний.

Сторонами договору є позикодавець і позичальник. Це можуть бути будь-які суб’єкти цивільного права, однак позикодавцем може виступати лише власник відповідних грошових коштів та речей, що визначені родовими ознаками.

Істотною умовою договору позики є його предмет.

Форма договору: усна або письмова.

Зміст договору становлять права та обов’язки його сторін.

Якщо договором не встановлено строк повернення позики або цей строк визначено моментом пред’явлення вимоги, позика позичальником повинна бути повернена протягом 30 днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Позика вважається поверненою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.


10.7 Загальні положення спадкового права


Спадкування – це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилося майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями. Спадщина складається з прав і обов’язків спадкодавця. Перехід спадщини може бути універсальним, коли до спадкоємців переходять всі права в обов’язки спадкодавця, або сингулярним, коли до спадкоємців переходять тільки окремі права та обов’язки спадкодавця. Спадкування за заповітом має місце у випадках, коли спадкодавець бажає сам висловити свою волю, кому, коли і в якій частині має перейти його майно після його смерті. Заповіт – це письмове розпорядження власника своїм майном на випадок своєї смерті. Заповіт є односторонньою угодою, за якою права і обов’язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача. Умови дійсності заповіту: 1) дієздатність заповідача; 2) письмова нотаріальна форма заповіту із зазначенням місця і часу його складання; 3) відповідність змісту заповіту вимогам закону. До нотаріального прирівнюються посвідчення голів сільських і селищних рад, на території яких відсутні нотаріуси; командирів військових кораблів, капітанів цивільного флоту, начальників експедицій, начальників військових частин, місць позбавлення волі, головних лікарів закладів охорони здоров’я. Визнання заповіту недійсним може відбуватися в судовому порядку. В змісті заповіту повинні бути чітко визначені спадкоємці та чітко визначене майно, що переходить до кожного з них.

У змісті заповіту заповідач може зробити заповідальний відказ, покласти інші обов’язки на спадкоємця, встановити умову, щоб призначити спадкоємця або встановити сервітут.

Заповідальний відказ (легат) – це покладення на спадкоємця обов’язку передати третім особам (відказонабувачам) у власність або за іншим речовим правом майнове право або річ, що входить або не входить до складу спадщини.

Покладення на спадкоємців інших обов’язків передбачає покладення обов’язку щодо вчинення певних дій немайнового характеру.

Існує категорія осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. Це неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Вони спадкують незалежно від змісту заповіту половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Розмір обов’язкової частки може бути змінено судом з урахуванням відносин між іншими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, що мають істотне значення.

Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, Свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Як один із способів забезпечення таємниці заповіту можна розглядати секретний заповіт, тобто заповіт, який посвідчується та оголошується за спеціальними процедурами. Процедура посвідчення секретного заповіту полягає в тому, що нотаріус посвідчує без ознайомлення з його змістом. При цьому особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті. На конверті повинен бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача, поміщає його в інший конверт та опечатує. Порядок оголошення секретного заповіту полягає в такому: одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо їх місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

Право на заповіт і свобода заповіту передбачають не лише право на його складання та свободу його змісту, а й право на його зміну та скасування. Внести зміни до заповіту закон дозволяє в будь-який час, але це може зробити особисто заповідач із дотриманням правил щодо посвідчення заповітів.

Як будь-який правочин заповіт може бути визнано недійсним.

Спадкування за законом відбувається у випадках, якщо:

1. спадкодавець не залишив заповіту;
   
2. заповіт визнано недійсним;
   
3. заповідано лише частину майна або заповіт визнано недійсним в одній із частин;
   
4. спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини або її не прийняв;
   
5. спадкоємець за заповітом помер раніше спадкодавця;
   
6. спадкоємець за заповітом усунутий від права на спадкування.
   

Порядок спадкування за законом визначається черговістю закликання спадкоємців до права на спадкування. Кожна наступна черга одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмова від її прийняття.

ЦК встановлює 5 черг спадкоємців.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше ніж п’ять років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї.

У межах однієї черги спадкування розмір частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є однаковим, тобто частки є рівними.

Оформленню спадкових прав передує відкриття спадщини, що відбувається у день смерті спадкодавця або у день оголошення його померлим. Спадщина відкривається за місцем останньго проживання, а у разі, коли воно невідоме, - за місцем знаходження нерухомого майна чи його частини.

З моменту відкриття спадщини у спадкоємців виникає право на прийняття спадщини або відмову від спадщини. Прийняття спадщини обмежується 6-місячним строком, який обчислюється із дня відкриття спадщини. Спадкові права оформляються шляхом видачі нотаріусом свідоцтва про право на спадщину, яке буває 2 видів: свідоцтво про право на спадщину за законом та свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Специфічним засобом оформлення спадкових прав є спадковий договір.

За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.Після смерті відчужувача набувач за спадковим договором набуває право власності на майно, яке зазначене в договорі, та вправі отримати на це майно відповідний правовстановлюючий документ.