Окремі галузі законодавства України

Вид материала

Закон

Содержание 14.1 Поняття фінансового законодавства 14.2 Поняття податку та його види 14.3 Податок із доходів фізичних осіб 15.1 Визначення поняття підприємництва Державне підприємництво Колективне підприємство Виробниче підприємство Комерційне підприємство 15.2 Основні принципи підприємництва. Свобода підприємницької діяльності 15.3 Суб'єкти підприємництва 15.4 Фізичні особи-підприємці 15.5 Юридичні особи - підприємці Види підприємств. Корпоративне підприємство

Подобный материал:

• Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у донецькій області, 75.33kb.
• Що передбачає адаптація податкового законодавства України до законодавства єс? Відповідь, 8.45kb.
• Яка основна мета адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу?, 6.85kb.
• Президента україни, 18.84kb.
• Законодавства у галузі ветеринарної, 1535.28kb.
• Кабінету Міністрів України на 2000-2004 рр. Одним із ключових елементів успішної інтеграції, 366.21kb.
• Кабінету Міністрів України про визначення Державної митної служби України уповноваженим, 1387.16kb.
• Затверджено, 177.05kb.
• Галузева угода між Державним комітетом телебачення І радіомовлення України та Центральним, 481.24kb.
• Галузева угода між Державним комітетом телебачення та радіомовлення України та Центральним, 1012.73kb.

14.1 Поняття фінансового законодавства

Для забезпечення діяльності будь-якої держави необхідні певні ресурси. Планова діяльність держави щодо формування, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів з метою забезпечення виконання функцій держави та її розвитку є фінансовою діяльністю держави.

Діяльність у цій сфері чітко врегульована правовими нормами, що становлять систему фінансового права. Система законодавства складається в результаті видання правових норм, закріплення їх в офіційних актах та систематизації цих актів і має складну структуру. Частіше під системою законодавства мають на увазі сукупність нормативно-правових актів, в яких об’єктивуються внутрішні змістові та структурні характеристики права.

Фінансове законодавство – це сукупність нормативних форм фінансового права – нормативних актів, якими встановлюються, змінюються чи відміняються гіпотези, диспозиції чи санкції або правові норми в цілому.

Залежно від критеріїв виділяють кілька класифікацій систем законодавства: горизонтальну, вертикальну, федеративну, комплексну.

Горизонтальна (галузева) побудова системи законодавства обумовлена предметом регулювання – фактичними суспільними відносинами (бюджетне законодавство, податкове, банківське і т. ін.). Вертикальна побудова відображає ієрархію органів державної влади та нормативно-правових актів за їх юридичною силою (Конституція України, фінансово-правові закони, інші закони України, що містять фінансово-правові норми, декрети Кабінету Міністрів України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, акти органів виконавчої влади, що опосередковано здійснюють фінансову діяльність, акти фінансово-кредитних органів держави, фінансово-правові акти органів місцевого самоврядування).


14.2 Поняття податку та його види


Різновидом фінансово-правових норм є податково-правові норми. Матеріальні податково-правові норми визначають структуру податкової системи. Податкову систему можна розглядати, з одного боку, як сукупність всіх обов’язкових платежів, з іншого - як сукупність органів, які здійснюють податкову політику в державі.

Найчастіше, коли мова йде про податок, маються на увазі всі види податкових платежів: податок, мито, збір.

Законодавство України не дає чіткого розмежування цих понять .

У загальному вигляді під податком варто розуміти узаконену форму відчуження результатів діяльності юридичних та фізичних осіб у бюджет відповідного рівня (чи цільовий фонд) на підставі акта компетентного органу державної влади та виступаючий як нецільовий, безоплатний, безповоротний, безумовний та обов`язковий платіж. Наприклад, податок на додану вартість – це обов’язковий платіж, безумовний, безповоротний та безоплатний платіж, який на підставі закону про Державний бюджет на певний бюджетний період розподіляється між бюджетами певних рівнів.

Якщо розглянути ті випадки, коли платники податків сплачують обов’язкові збори, то необхідно підкреслити, що майже завжди ми бачимо, на яку мету будуть використані ці кошти (окрім акцизного збору). Крім того, при сплаті збору ми отримуємо певне право. Таким чином, під податковим збором слід розуміти плату за володіння певним правом.

Мито – це плата за юридично значущі дії на користь платника.

Закон України “Про систему оподаткування” поділяє всі види податкових платежів на два види : загальнодержавні та місцеві.

До загальнодержавних належать: податок на прибуток, на додану вартість, прибутковий податок з фізичних осіб, плата за землю, за спеціальне використання природних ресурсів, збори до Пенсійного фонду, на соціальне страхування, до Фонду сприяння зайнятості населення та інші. До місцевих – податок на рекламу та комунальний податок, збори – курортний, ринковий, з власників собак, за видачу ордера на квартиру, за участь, виграш в бігах, за виграш на тоталізаторі у грі на бігах, за проїзд територією прикордонних областей, за використання місцевої символіки, проведення кіно-, телезйомок та інші.

14.3 Податок із доходів фізичних осіб

Найважливішим видом податків із фізичних осіб, який при­таманний будь-якій податковій системі, є прибутковий податок. До 2004 року його справляння в Україні регулював Декрет Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з гро­мадян» від 26 грудня 1992 року. З 1 січня 2004 року сплату цього обов'язкового платежу здійснюють на підставі Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року, який суттєво змінив механізм його справляння. Платниками податку (суб'єктами оподаткування) згідно з вищевказаним Законом є фізичні особи — громадяни України, особи без громадянства та громадяни іноземної держави:

1) резиденти, які отримують як доходи з джерелом їхнього походження з території України, так і іноземні доходи;

2)нерезиденти, які отримують доходи з джерелом їхнього по­ходження з території України.

Об'єктом оподатку­вання податком на доходи фізичних осіб є доходи (загальний місячний оподатковуваний дохід, чистий річний оподатковува­ний дохід, загальний річний оподатковуваний дохід) чи їхня частина (є суми, які не включають у оподатковуваний подат­ком дохід), а також отримання доходу (частіше це трапляється в суб'єктів підприємницької діяльності), пов'язане з несен­ням витрат.

У Законі встановлено декілька ставок податку з доходів фізичних осіб:

1) 15 (13)% від об'єкта оподаткування, яка є базовою ставкою;

2) 5% від об'єкта оподаткування, нарахованого податковим агентом як: процент на депозит (вклад) у банк чи небанківську фінансову установу відповідно до закону (крім страховиків); процентний або дисконтний дохід за ощадним (депозитним) сер­тифікатом, яка є пониженою;

3) 30% від об'єкта оподаткування, нарахованого як виграш чи приз (крім у державну лотерею в грошовому виразі), або будь-яких інших доходів, нарахованих на користь нерезидентів — фізичних осіб, яка є підвищеною.

Платники цього податку мають відповідні пільги. По-пер­ше, ст. 4 Закону встановлено суми виплат, які не належать до оподатковуваного доходу, наприклад: сума державної адрес­ної допомоги, житлових та інших субсидій або дотацій, компен­сацій, винагород і страхових виплат; сума доходів, отриманих платником податку від розміщення ним коштів у цінні папери, емітовані Міністерством фінансів України, виграші в держав­ну лотерею; сума збору на державне пенсійне страхування та внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування платника податку, які вносять на рахунок його працедавці тощо. По-друге, платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного з джерел на території України від одного працедавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги, розмір якої визначають виходячи з мінімальної заробітної плати. По-третє, платник податку має право на податковий кредит, який становить суму (вартість) витрат, понесених платником подат­ку — резидентом - у зв'язку з придбанням товарів (робіт, по­слуг) у резидентів — фізичних або юридичних осіб протягом звітного року (крім витрат на сплату податку на додану вартість і акцизного збору), на суму яких дозволено зменшення суми його загального річного оподатковуваного доходу. Також слід зазначити, що застосування пільг пов'язано з певними обме­женнями.

Обчислення податку протягом року проводять відповідно до суми загального оподатковуваного доходу, що складається із суми загальних місячних оподатковуваних доходів, а також іноземних доходів, отриманих протягом такого звітного року. Суму місячного оподатковуваного доходу фізичних осіб, що мають право на отримання соціальної пільги згідно зі ст. 6 зазначеного Закону, зменшують на розмір цих пільг. У випадку, якщо платник має право на отримання декількох пільг, йому надають тільки одну, яка має найбільший розмір.


Глава 15

Основи законодавства про підприємницьку діяльність


15.1 Визначення поняття підприємництва


Основним законодавчим органом, що регулює стан і розвиток підприємництва в Україні, є Господарський кодекс України. Цей Кодекс відповідно до Конституції України встановлює правові основи господарської діяльності (господарювання), що базується на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності, визначає загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами і юридичними особами на території України, встановлює гарантії свободи підприємництва і його державної підтримки.

У ст. 42 ГКУ визначається: підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Матеріальну базу підприємницької діяльності становить власність. Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, будинки, засоби виробництва, виготовлену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо) для здійснення підприємницької діяльності. При цьому всім власникам забезпечуються рівні умови реалізації своїх прав.

Залежно від форми власності розрізняють підприємництво державне, колективне і приватне.

Державне підприємництво – це діяльність державних підприємств, що випускають товари і послуги, необхідні для розвитку національної економіки.

Приватне підприємство ґрунтується на власності окремих громадян України з правом наймання робочої сили.

Колективне підприємство ґрунтується на власності трудового колективу, іншого статутного товариства, громадської і релігійної організації.

Що ж до форм підприємництва, то в малому бізнесі переважає приватний бізнес, а у великому і середньому, зважаючи на світовий досвід, пріоритет повинен надаватися формам бізнесу, що базуються на обмеженій матеріальній відповідальності його учасників.

Оскільки будь-яка економічна діяльність пов’язана з типовими фазами відтворювального циклу (виробництво – обмін – розподіл – споживання), розрізняють такі види підприємницької діяльності: виробничу, фінансову і комерційну.

Виробниче підприємство поширюється здебільшого на виробництво і споживання товарів та послуг і здійснюється на виробничих підприємствах та організаціях.

Комерційне підприємство поширюється на обмін, розподіл і споживання товарів та послуг і здійснюється у сфері торгівлі на товарних біржах.

Фінансове підприємництво поширюється на обіг і обмін вартостей, тобто охоплює комерційні та ощадні банки, фондові біржі.

Найважливішим є виробничий вид підприємництва, після нього комерційний і замикає ланцюг фінансовий. Виробниче підприємство найважче, тому на сучасному етапі, коли багато бізнесменів прагнуть швидко “зняти вершки”, переважає комерційне і торгово-посередницьке підприємство.

Підприємницька діяльність становить сукупність послідовно або паралельно здійснюваних угод, кожна з яких обмежена порівняно нетривалим, чітко окресленим часовим інтервалом. Угодою є взаємодія двох або кількох господарчих суб’єктів, які господарюють в інтересах одержання взаємної вигоди, що ґрунтується на письмовому договорі або на усній угоді.


15.2 Основні принципи підприємництва.


Підприємництво здійснюється на основі принципів, які висвітлені у ст. 44 ГКУ, а саме:

-вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

-самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

- вільного найму підприємцем працівників;

- комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

-вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших передбачених законом платежів;

- самостійного здійснення підприємцем зовнішньоеко-номічної діяльності, використання належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Умови для розвитку підприємницької діяльності:

- створення законодавчої і нормативної бази (надання всім суб’єктам господарювання гарантій щодо цілісності їх власності, створення для всіх учасників ринкових відносин рівних прав, надання повної економічної свободи тощо);

- конкурентний режим господарювання;

- формування елементів ринкової інфраструктури (система товарних і фондових бірж, комерційних банків, вільний доступ до ресурсів, кредитів, інформації);

- заохочення і розвиток дрібного підприємництва;

- створення сприятливого економічного середовища (податкові та фінансові пільги, прямі державні дотації, фінансування ризикових проектів інноваційного характеру).

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця. Порядок створення, діяльності, реорганізації і ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України. Якщо цей порядок спеціальним законодавством не передбачений, підприємець керується Законом України “Про підприємництво” і власним статутом.

Свобода підприємницької діяльності

Відповідно до ст. 43 ГКУ підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, що не заборонена законом.

Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами.

Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, висвітлені у гл. 2 підручника, перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюється виключно законом.

Здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування.

Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених ч.2 ст. 64 Конституції України.


15.3 Суб'єкти підприємництва


Відповідно до ст. 55 Господарського кодексу України суб'єкта­ми підприємництва в Україні є:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відпо­відно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють підприємницьку діяльність та зареєстровані відпо­відно до закону як підприємці.

Таким чином, підприємницька діяльність в Україні може здійснюватися у двох організаційних формах: в організаційній формі юридичних осіб - суб’єктів підприємництва та організаційній формі фізичних осіб - підприємців (фізична особа - підприємець без створення юридичної особи). У свою чергу, юридичні особи - суб'єкти підприємництва - можуть діяти в різних організаційно-пра­вових формах. Під організаційно-правовою формою юридичної особи - суб'єкта підприємництва - розуміється спосіб її внутріш­ньої побудови або організаційна структура, якої не має фізична особа - підприємець. Організаційно-правових форм юридичних осіб - суб'єктів підприємництва - є значно більше двох.


15.4 Фізичні особи-підприємці


Особливості правового статусу фізичних осіб-підприємців визначаються Главою 5 Цивільного кодексу України (у Цивільному кодексі України вони мають назву „фізичні особи-підприємці", прийнятий 16 січня 2003 року, набрав чинності 1 січня 2004 року), статтею 128 Господарського кодексу України та іншими актами підприємниць­кого законодавства.

Згідно з ч.1 ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Під понят­тям „кожен" розуміється фізична особа, яка у встановленому зако­ном порядку набула повної цивільної дієздатності.

Фізичною особою є громадянин України, іноземний громадя­нин та особа без громадянства.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 Цивільного кодексу України за загаль­ним правилом повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). З цього загального правила Цивіль­ний кодекс України передбачає кілька винятків - випадків набуття або надання повної цивільної дієздатності до досягнення 18-річного віку. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 35 Цивільного кодексу Ук­раїни повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприєм­ницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець.

Конституцією України та законом визначається перелік фізич­них осіб, які не можуть бути зареєстровані як підприємці.

Відповідно до ч.2 ст. 42 Конституції України законом обме­жується підприємницька діяльність депутатів, посадових і служ­бових осіб органів державної влади та органів місцевого самовря­дування. Так, згідно із ст. 3 Закону України „Про статус народного депутата України" від 17.11.1992 р. народний депутат не має пра­ва займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою. Відповідно до ст. 6 Закону України „Про статус депутатів місце­вих рад" від 11.07.2002 р. депутат місцевої ради, обраний секрета­рем сільської, селищної, міської ради, головою, заступником голо­ви районної, обласної, районної у місті ради, працює у відповідній раді на постійній основі і не може займатися підприємницькою діяльністю.

Не мають права займатися підприємницькою діяльністю дер­жавні службовці або інші особи, уповноважені на виконання функцій держави (ст. 5 Закону України „Про боротьбу з коруп­цією” від 05.10.1995 р.). До осіб, уповноважених на виконання функцій держави, зокрема, належать керівник місцевої міліції, на­чальники структурних підрозділів і дільничні інспектори місцевої міліції (Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо місцевої міліції” від 4.03.2004р.). Відповідно до ч.4 ст. 43 Господарського кодексу України підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежуєть­ся законом у випадках, передбачених частиною другою статті 64 Конституції України, тобто в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Єдиною умовою реалізації фізичною особою свого права на підприємницьку діяльність є її державна реєстрація.

Поряд із умовою реалізації права на підприємництво законом встановлюються також умови здійснення підприємницької діяль­ності фізичних осіб-підприємців. Ці умови водночас є межами сво­боди підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців.

Зокрема, відповідно до ч.6 ст. 128 Господарського кодексу Ук­раїни громадянин-підприємець зобов'язаний:

1) у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяль­ності;

2) повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

3) додержуватися прав і законних інтересів споживачів, за­безпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сер­тифікації продукції, встановлених законодавством;

4) не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору­шень антимонопольно-конкурентного законодавства;

5) вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

6) своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і розмірах, встановле­них законом;

7) забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижче від визначеної законом та її своєчасне одержан­ня працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне і медичне страхування та соціальне забез­печення відповідно до законодавства України;

8) не завдавати шкоди довкіллю;

9) не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави.


15.5 Юридичні особи - підприємці


Відповідно до Глави 7 Господарського кодексу України основ­ним учасником відносин у сфері підприємництва є підприємство як юридична особа - суб'єкт підприємництва.

Підприємство - це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування або іншими суб'єктами для задоволен­ня суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої гос­подарської діяльності в порядку, встановленому Господарським кодексом та іншими актами законодавства (ч. 1ст.62 Господарсько­го кодексу України).

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприє­мництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство діє, як правило, на основі статуту. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Види підприємств. Відповідно до ст. 63 Господарського ко­дексу України залежно від суб'єкта права власності, який висту­пив засновником підприємства, в Україні можуть діяти підприєм­ства таких видів:

1) приватне підприємство, що діє на основі приватної влас­ності фізичних осіб чи суб'єкта підприємництва - юридичної осо­би;

2) підприємство, що діє на основі власності кількох власників одного виду права власності (підприємство колективної влас­ності);

3) комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

4) державне підприємство, що діє на основі державної влас­ності;

5) підприємство, засноване на змішаній власності (на базі об'єднання майна різних власників).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, перед­бачені законом.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та кор­поративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий ко­лектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства: державні; комунальні; підприємства об'єднань громадян чи релігійних орга­нізацій; підприємства споживчої кооперації; підприємства, засно­вані на приватній власності одного засновника, тощо.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління спра­вами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є: кооперативні підприємства (виробничі кооперативи); підприємства, що створю­ються у формі господарського товариства; інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.