Окремі галузі законодавства України
| Вид материала | Закон |
- Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у донецькій області, 75.33kb.
- Що передбачає адаптація податкового законодавства України до законодавства єс? Відповідь, 8.45kb.
- Яка основна мета адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу?, 6.85kb.
- Президента україни, 18.84kb.
- Законодавства у галузі ветеринарної, 1535.28kb.
- Кабінету Міністрів України на 2000-2004 рр. Одним із ключових елементів успішної інтеграції, 366.21kb.
- Кабінету Міністрів України про визначення Державної митної служби України уповноваженим, 1387.16kb.
- Затверджено, 177.05kb.
- Галузева угода між Державним комітетом телебачення І радіомовлення України та Центральним, 481.24kb.
- Галузева угода між Державним комітетом телебачення та радіомовлення України та Центральним, 1012.73kb.
Основи житлового законодавства
11.1 Поняття і загальна характеристика житлового права і житлових правовідносин
Житлове право - це сукупність правових норм, що врегульовують житлові правовідносини між громадянами та громадянами з державними і громадськими організаціями у процесі реалізації права людини на житло.
Житлові правовідносини виникають, змінються і припиняються відносно вже готового жилого будинку чи іншого приміщення, придатного для проживання. Більшість із них мають майновий характер і складаються у сфері розподілу й користування житлом.
Основним джерелом житлового права є Житловий кодекс України від 30 червня 1983 р. Кодекс врегульовує житлові відносини у випадках, коли наймодавцем є держава. Він складається із семи розділів, які врегульовують основні інститути житлових правовідносин.
У першому розділі кодексу закріплене право громадян на житло, інші житлові права та обов'язки, дана характеристика житлового фонду тощо. Другий розділ присвячений питанням управління житловим фондом. Зокрема, тут визначена компетенція держави та уповноважених нею органів у питаннях управління житловим фондом. Третій розділ визначає порядок забезпечення громадян житлом та користування ним. Четвертий розділ присвячений порядку збереження житлового фонду, його експлуатації і ремонту. П'ятий розділ визначає порядок відповідальності за порушення житлового законодавства. Шостий розділ визначає порядок вирішення житлових спорів. Сьомий розділ містить заключні положення.
Житловий кодекс є комплексним законодавчим актом, що включає норми різних галузей права (адміністративного, державного, цивільного, фінансового та ін.).
11.2 Право громадян на житло і форми його реалізації
Житло – одна з основних матеріальних умов життя людини, яке виникає з моменту народження і зберігається протягом усього життя.
Право на житло є одним із конституційних і являє собою гарантовану Конституцією України можливість громадянина задовольняти потребу в житлі одним із шляхів, визначених законом. Зокрема, згідно зі ст. 47 Конституції «кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду». Крім того, згідно зі ст. 30 Конституції «кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення у них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду».
Порядок реалізації цих прав визначається житловим і цивільним законодавством. Зміст права на житло передбачає, що кожен громадянин і члени його сім'ї: мають право займати і використовувати певне житло; той, хто потребує житла, має право на забезпечення ним у порядку, визначеному законом; держава бере на себе обов'язок сприяти громадянам у вирішенні їхніх житлових проблем та забезпечення їм можливості безперешкодного проживання у житлі, яке вони займають. Право громадян на житло забезпечується: розвитком і охороною державного, громадського і приватного житлового фонду; сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву; створенням умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; надання житла громадянам, які потребують соціального захисту, безоплатно або за доступну плату відповідно до закону; можливістю приватизації житла; охороною державою житлових прав громадян від посягань на них тощо.
Чинне законодавство передбачає такі основні способи реалізації права на житло: одержання житла з державного і громадського житлового фонду; шляхом укладення цивільно-правових угод: купівлі-продажу, обміну, дарування, отримання у спадщину тощо; шляхом індивідуального будівництва; шляхом приватизації житла; шляхом оренди житла тощо.
11.3 Договір найму житлового приміщення
Користування житлом є законним лише тоді, коли воно має належну правову підставу. Крім права власності, такими підставами можуть бути договори, адміністративні акти та судові рішення. Але однією з найпоширеніших підстав користування житлом є договір житлового найму, тобто угода, за якою наймодавець надає наймачеві за плату житло у користування.
Слід розрізняти договори житлового найму в будинках державного і приватного житлового фонду, оскільки вони відрізняються принциповими ознаками.
Так, у договорах житлового найму в будинках державного житлового фонду наймодавцем є держава, від імені якої діють уповноважені нею органи, - житлово-експлуатаційні організації, а наймачами такого житла можуть бути тільки громадяни, на ім'я яких видано ордер. (Ордер – це письмове розпорядження на заселення жилого приміщення, що видається на підставі рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування чи місцевої державної адміністрації). Цей договір є безстроковим, оскільки житлового надається у довічне користування. Предметом такого договору може бути окрема квартира чи інше ізольоване житлове приміщення, що складається з одної чи декількох кімнат, або одноквартирний житловий будинок. Не може бути самостійним предметом договору приміщення, яке хоч і являє собою окрему кімнату, але її розмір менший від установленого законом, або є частиною кімнати чи кімнатою, що зв’язана з іншою кімнатою загальним входом, а також підсобне приміщення.
Хоча цей договір укладається з особою, на ім'я якої видано ордер, але члени сім'ї наймача, які зазначені у ньому або були на законних підставах вселені у це житло, набувають однакових з наймачем прав на користування ним.
Права й обов'язки сторін у цьому договорі визначаються житловим законодавством.
Права наймача: користуватися отриманим житлом та підсобними приміщеннями, санітарно – технічним та іншим обладнанням; вселяти на законних підставах інших осіб у житло, яке він займає; на обмін житла; на збереження житла при тимчасовому від'їзді; здавати житло в піднайом іншим особам тощо.
Обов'язки наймача: використовувати житло за призначенням; дбайливо ставитися до житла; економно витрачати воду, газ, електричну і теплову енергію; своєчасно вносити плату за житло і комунальні послуги; проводити відшкодування заподіяної шкоди.
Обов'язки наймодавця: надати зазначене в ордері житло; своєчасно проводити його капітальний ремонт; забезпечувати безперебійну роботу інженерного обладнання, належний стан під'їздів та місць загального користування.
Наймодавець має право вимагати від наймача: користуватися житлом згідно з існуючими правилами; відшкодовувати заподіяні збитки; своєчасно вносити плату за житло і комунальні послуги тощо.
Договір найму житлового приміщення може бути змінено тільки за згодою наймача, членів його сім'ї та наймодавця.
Що ж стосується договорів житлового найму в будинках приватного житлового фонду, то вони є договорами майнового найму, які врегульовуються нормами цивільного права, а тому наймодавцем тут може виступати будь-який власник житла, а наймачем - будь-яка інша особа; цей договір є строковим; права й обов'язки сторін у ньому випливають насамперед із самого договору тощо.
11.4 Приватизація державного житлового фонду
Приватизація державного житлового фонду - це відчуження, тобто безоплатна передача або продаж квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) державного житлового фонду на користь громадян України.
Державний житловий фонд - це фонд місцевих рад та фонд, який перебуває у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, установ чи організацій.
Метою приватизації є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення їх до участі в утриманні і збереженні існуючого житлового фонду та формування ринкових відносин.
Відносини, пов'язані з приватизацією, регламентовані Законом «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 р., який визначає правові основи приватизації житла, його подальшого використання й утримання. У законі також урегульовані права і обов’язки наймачів і власників, соціальний захист населення при приватизації.
До об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму, та незаселені квартири, частини будинків, одноквартирні будинки після закінчення їх будівництва, реконструкції, ремонту та поточного звільнення.
Не підлягають приватизації:
1)квартири – музеї;
2)квартири в будинках закритих військових поселень;
3)кімнати в гуртожитках;
4)квартири, віднесені у встановленому порядку до непридатних для мешкання тощо.
Приватизація здійснюється такими способами: шляхом безоплатної передачі громадянам житла з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю; продажу надлишків загальної площі житла громадянам, що мешкають у ньому або перебувають на черзі і потребують поліпшення житлових умов.
Законодавством визначено такий порядок приватизації: 1) громадянин, який бажає приватизувати своє житло, подає заяву до органу приватизації і письмову згоду всіх повнолітніх членів сім'ї на приватизацію; 2) до заяви додаються: довідка про склад сім'ї та характеристика житла, які видаються ЖЕКом; 3) якщо особа має право на пільги, то додає документ, що їх підтверджує; 4) приватизаційний орган, одержавши необхідні документи, проводить розрахунки, приймає рішення про приватизацію, оформляє паспорт на квартиру і свідоцтво на право власності.
Зареєстроване в бюро технічної інвентаризації (БТІ) свідоцтво про право на власність і технічний паспорт на квартиру вручають власникові. Нотаріального посвідчення свідоцтво про право власності на житло не потребує. Тривалість оформлення документів - один місяць.
Глава 12
Основи сімейного законодавства
12.1 Загальна характеристика Сімейного кодексу
Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права та обов’язки подружжя, підстави виникнення , зміст особових немайнових та майнових прав та обов’язків батьків та дітей, інших членів сім’ї та родичів.
Регулювання сімейних відносин здійснюється сімейним кодексом України з метою: зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб, утвердження почуття обов’язку перед батьками , дітьми, та іншими членами сім’ї.
Учасники сімейних відносин, які регулює кодекс - це: подружжя, батьки та діти, усиновлювачі, баба, дід, внуки, рідні сестри та брати ,інші члени сім’ї. Сімейний кодекс не регулює відносини між двоюрідними сестрами та братами, тіткою, дядьком та племінниками, між іншими родичами за походженням .
Сім’я є первинним та основним осередком суспільства. Сім’ю складають особи, що спільно проживають, пов’язані між собою спільним побутом , мають спільні права та обов’язки.
Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за дитиною, батьками та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Права члена сім’ї має одинока особа. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, та таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Особа, що досягла шлюбного віку, має право на створення сім’ї. Сім’ю може створити особа, що народила дитину, незалежно від віку. Кожна особа має право на проживання в сім’ї.
Держава охороняє сім’ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім’ї. Ніхто не може втручатись в сімейне життя, крім випадків, визначених законом.
Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина, що не досягла 14 років. Неповнолітньою вважається дитина, що має вік від 14 до 18 років.
Сімейні відносини регулюються Сімейним кодексом та іншими нормативно-правовими актами. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя. Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного чи соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками .
Жінка та чоловік мають рівні права та обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, доброзичливості відповідно до моральних засад суспільства.
При вирішенні сімейного спору суд за заявою зацікавленої особи може враховувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам кодексу, законів та моральним засадам суспільства.
Частиною національного сімейного законодавства є міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
12.2 Поняття шлюбу, умови і порядок його укладення
Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі актів цивільного стану. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів актів цивільного стану.
Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років.
Особи, які бажають зареєструвати шлюб, повинні досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.
Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку .За заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушення жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Жінка та чоловік можуть перебувати одночасно лише в одному шлюбі. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу.
Не можуть перебувати в шлюбі між собою:
- особи які є родичами прямої лінії споріднення;
- рідні(повнорідні) брат та сестра;
- двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця.
За рішенням суду може бути надано право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним дитина.
Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства. Державна реєстрація шлюбу проводиться урочисто. Державна реєстрація шлюбу засвідчується свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує КМ України.
Заява про реєстрацію шлюбу подається чоловіком та жінкою до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором. Заява про реєстрацію шлюбу подається чоловіком та жінкою особисто. Якщо через поважні причини вони не можуть особисто подати заяву, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх представники, повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені.
Особи, що подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров’я. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження осіб , які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Приховування тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.
Шлюб реєструється після спливу 1-го місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. За наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливання цього строку. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченого або нареченої, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви. Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану може відкласти реєстрацію шлюбу, але не більш ніж на три місяці, таке рішення може бути оскаржено до суду.
Шлюб реєструється в приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану. За заявою наречених реєстрація шлюбу може бути проведена в іншому місці. За заявою наречених реєстрація шлюбу може відбутися за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги, в іншому місці, якщо вони з поважних причин не можуть прибути до державного органу реєстрації актів цивільного стану.
Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації шлюбу є обов’язковою. Реєстрація шлюбу через представника не допускається. Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.
Шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя. Шлюб не може бути підставою для надання особі пільг чи переваг, а також для обмеження її прав та свобод.
12.3 Недійсність шлюбу
Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою ,що одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі.
Недійсним є шлюб, зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також рідними братом та сестрою.
Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною. За заявою зацікавленої особи орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про шлюб, зареєстрований з особами, зазначеними вище.
Шлюб визнається недійсним за рішенням суду:
- якщо він був зареєстрований без вільної згоди чоловіка або жінки. Згода особи не вважається вільною, зокрема ,тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала в стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп’яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна своїх дій і не могла керувати ними, або якщо шлюб зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства;
- шлюб вважається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено чоловіком та жінкою або одним з них без наміру створення сім’ї та набуття прав та обов’язків подружжя.
Також шлюб може бути визнано недійсним за рішенням суду: якщо він зареєстрований між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням вимог кодексу, між двоюрідними братом та сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею, з особою, що приховала свою тяжку хворобу або хворобу, що небезпечна для другого подружжя і їхніх нащадків, з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.
Часом, з якого шлюб є недійсним, є час від дня його державної реєстрації.
12.4 Особисті права та обов’язки подружжя
Право на материнство - дружина має право на материнство. Небажання(нездатність) чоловіка мати дитину може бути підставою розірвання шлюбу.
Право на батьківство - чоловік має право на батьківство. Відмова дружини від народження дитини (нездатність) може бути підставою розірвання шлюбу.
Дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань. Дружина та чоловік мають рівне право на фізичний та духовний розвиток, здобуття освіти, прояв своїх здібностей , на створення умов для праці та відпочинку. Дружина та чоловік мають право на зміну прізвища.
Дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання, на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї, на утримання одного з подружжя.
12.5 Припинення шлюбу
Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Якщо один з подружжя помер до набрання сили рішення суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті. Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один з подружжя помер , вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання.
Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя або одного з них на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану .
Подружжя , що не має дітей, має право подати заяву про розірвання шлюбу до державних органів реєстрації актів цивільного стану. Державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу 1 місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкладена. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.
Шлюб розривається за заявою одного з подружжя ,якщо другий з подружжя:
- визнаний безвісно відсутнім;
- визнаний недієздатним;
- засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк, не менше ніж три роки.
За заявою зацікавленої особи шлюб може розриватись як такий , що визнано фіктивним.
У разі розірвання шлюбу судом він припиняється у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу.
У разі розірвання шлюбу органом державної реєстрації - у день винесення відповідної постанови.
12.6 Права та обов’язки батьків та дітей
Мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони в шлюбі, чи ні. Розірвання шлюбу не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини.
Діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно чи перебували вони у шлюбі, чи ні. Обов’язок батьків - забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я. Обов’язок батьків - зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану.
Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Ім’я дитини визначається за згодою батьків. По батькові дитини визначається за іменем батька.
Батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свободи інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, Батьківщини. Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування .Батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх сина та дочки.
Місце проживання дитини, що не досягла 10 років, визначається за згодою батьків, після 10 років - спільно дитиною та батьками, після14 років—самостійно дитиною.
Батьки та діти , зокрема ті ,що спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. При вирішенні спорів між батьками та малолітніми, неповнолітніми, які спільно проживають, щодо належності майна, вважається ,що воно є власністю батьків.
Право власності дитини на майно ,призначене для її розвитку, навчання та виховання (вважається власністю дитини). Батьки зобов’язані надати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток. Якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження , при цьому вони повинні вислухати думку дитини. Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та невідкладні потреби сім’ї.