Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій

Вид материала

Содержание

2.2 Фактори та напрямки формування експорто-орієнтованої моделі регіональних інноваційних комплексів
Таблиця 2.1 Мотиви входження до РІК
2.3 Регіонально-інноваційні засади формування відкритої економічної моделі України
Висновки до розділу 2

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 12

2.2 Фактори та напрямки формування експорто-орієнтованої моделі регіональних інноваційних комплексів

Метою створення регіональних інноваційних комплексів є насичення внутрішнього ринку інноваційною та високотехнологічною продукцією, прогресивна зміна структури вітчизняного виробництва та вихід з конкурентоспроможною продукцією на світовий ринок. Тому в процесі вивчення та дослідження регіональних інноваційних процесів дисертантом особливу увагу приділено аналізу факторів, що впливають на ефективність їх розвитку, зокрема аналізу мотивів, ризиків та етапності розвитку.

У науковій економічній літературі, на жаль, й донині не приділено достатньої уваги дослідженню розгортання регіонального інноваційного процесу та визначенню етапів його розвитку. Так, М.М. Іванов виділяє інституціональну та підприємницьку стадії розвитку регіональної інноваційної структури [56, 182]. А Д.М.Черваньов виокремлює підготовчу, створення базової інфраструктури, розвитку та комерційну стадії його розвитку [59, 45].

На думку дисертанта, з організаційної точки зору регіональний інноваційний процес охоплює певну послідовність взаємопов’язаних етапів, а саме (рис. 2.4):

Підготовчий етап (етап ініціювання) – визначення мотивації суб’єктів, розробка концепції щодо формування та розвитку технопарку; формування команди; проектування організаційно-управлінського механізму та структур комплексу, визначення й оцінка потенціалу комплексу в цілому та окремих його елементів, структур, організацій.
Проектувальний етап – обґрунтування доцільності створення та функціонування регіонального інноваційного комплексу, прогнозування та планування його розвитку; нормативно-правове забезпечення процесу; проектування просторового розміщення комплексу, його організаційної та економічної структури.
Інвестиційний етап – визначення джерел фінансування РІК та його ресурсного забезпечення; створення управлінських структур; залучення учасників (підприємств та організацій); розбудова відповідної інфраструктури.

Перші три етапи вимагають значного часу, проте штучне прискорення процесу або виключення певних етапів спричинять до серйозних прорахунків та втрат у подальшій діяльності комплексу.

Інноваційний етап, на якому комплекс розпочинає функціонувати. Зазначений етап поділяється на певні періоди (адаптаційний, операційний та реформаційний), що можуть змінювати один одного послідовно або паралельно. Адаптаційний період передбачає здійснення коригуючих заходів, у т.ч. рекламних та маркетингових. В операційному періоді відбувається залучення учасників і реалізація статутної або договірної діяльності.

У даному етапі мають місце певні його фази – зростання, зрілість та занепад, які завершуються або ліквідацією комплексу або новим етапом його розвитку. Як засвідчує світова практика, фаза зростання (тобто досягнення реального позитивного результату) може тривати до 30 років. Незначний час існування РІК у світі не дає підстав для обгрунтованих припущень щодо тривалості інших фаз його розвитку. Проте серед РІК, що перебувають у фазі зрілості, можна назвати Кремнієву долину у США.

Рис. 2.4. Етапи регіонального інноваційного процесу. (Складено автором.)

В операційній фазі РІК у разі виявлення прорахунків на попередніх етапах необхідно вживати коригуючих заходів.

Реформаційний період інноваційного етапу передбачає вирішення виниклих проблем та розв’язання конфліктних ситуацій, удосконалення існуючої або сформування нової системи мотивів, цілей, цінностей РІК і відповідну адаптацію структури комплексу до нових вимог та потреб учасників.

Суб’єктами регіональних інноваційних процесів виступають органи державного управління, органи місцевого самоврядування, органи управління регіональними інноваційними комплексами, юридичні особи різних форм власності, міжнародні організації, фізичні особи тощо. Соціальною базою інноваційного процесу є громадяни з певним соціальним статусом та відповідними можливостями щодо реалізації особистих цілей. Згідно із зазначеними критеріями особи, залучені до інноваційного процесу, поділяються за певними категоріями. Перша – так звані незалежні новатори, тобто спеціалісти, науковці, вчені, інженери, безпосередньо пов’язані з досягненням результату інноваційної діяльності, а також особи, які здійснили певні відкриття, винаходи або проводять наукові дослідження, не за профілем діяльності організації, в якій вони працюють. До другої категорії інноваторів віднесені “новатори за посадою” – фахівці, керівники різних рівнів, які за своїм посадовим становищем виступають учасниками інноваційного процесу або його координаторами. Третя категорія – “новатори за покликанням”, тобто особи з унікальними особистісними характеристиками, значним творчим потенціалом, що спонукає їх до активної участі в інноваційному процесі [71, 262-263].

Регіональний інноваційний процес (РІП) базується на таких принципах: цільової орієнтації, комплексності, системності та адаптивності. До властивостей РІП слід віднести їх ієрархічність, стадійність, динамічність, складність, наукоємність, циклічність, дискретність (локалізованість), високий ступінь ризику, складність щодо прогнозування.

На нашу думку, запорукою успіху РІК на підготовчому етапі є комплексна оцінка потенціалу розвитку; об’єктивно обгрунтована мотивація та відповідне кадрове забезпечення. Оцінка інноваційного потенціалу в контексті регіону будь-якого рівня – досить складне завдання через вузькість трактування даного терміна як такого, що призводить до врахування лише цифрових показників щодо оновлення техніки. Відтак об’єктивно існує потреба у створенні нової методики оцінки інноваційного потенціалу регіону.

Поняття “інноваційний потенціал регіону” визначає здатність і готовність регіону брати участь в інноваційному процесі та характеризується відповідними показниками щодо забезпеченості ресурсами інноваційної діяльності [72, 12]. Врахування потребують також інституціональні та соціально-психологічні передумови інноваційного розвитку.

Серед інституціональних чинників аналізу підлягають стан академічного сектору (наявність, імідж та спеціалізація вузів та академічних установ) і науково-дослідного сектору (наявність, результативність, характер діяльності науково-дослідних установ, обсяг корпоративних витрат на наукові дослідження та конкурентоспроможність останніх, рівень кооперації), рівень розвитку інститутів підтримки та розвитку бізнесу (наявність та активність торгово-промислової палати, інкубаторів бізнесу, агенцій та фондів регіонального розвитку, виставково-ярмаркова активність) та місцевої влади (рівень корумпованості, форми участі у бізнесі, місцеві податки, легкість/складність вирішення процедурних питань, рівень місцевих адміністративних формальностей тощо).

Соціально-психологічні чинники визначають індивідуальне ставлення учасників РІК до процесів, що відбуваються, характеризують його потенційні можливості щодо участі у регіональному інноваційному процесі та найприйнятніших форм організації бізнесу. Досить часто саме соціально-психологічні характеристики (рівень довіри, традиції ведення сімейного бізнесу, схильність до кооперації) визначають успіх справи. Серед соціальних характеристик слід враховувати рівень та період безробіття, градацію працівників за віком, фахом, освітою. Адже індивідуальні якості особи визначають її спроможність здійснювати підприємницьку діяльність, бути незалежним підприємцем чи працювати за наймом.

На проектувальному етапі найважливішим завданням є створення відповідного нормативно-правового поля, що включає як законодавчу базу національного й місцевого рівня, так і локальні акти (статут, установчі документи, положення, посадові інструкції тощо), а також прогнозування розвитку комплексу (визначення відповідних показників, затвердження планів, прогнозів, сценаріїв, виявлення потенційних загроз та ризиків).

Нині однією з найактуальніших проблем розвитку інноваційних структур є їх фінансування. Джерелами фінансування РІК можуть бути внески засновників, дохід від продажу цінних паперів, кошти з державного та місцевого бюджетів, реінвестування прибутку, спонсорська допомога, кошти вітчизняних та іноземних фондів та агенцій з розвитку, позики банків та інших фінансово-кредитних установ, кошти від продажу будівель, приміщень або надання їх в оренду, кошти від залучення венчурних фондів і компаній, плата за надання послуг (трастових, лізингових, консультаційних і т.п.), іноземні інвестиції тощо.

На інвестиційному етапі, який є найбільш витратним у зв’язку з великим обсягом фінансових надходжень, здійснюється організаційно-правове оформлення комплексу та його діяльності, яка розпочинається з нарощування власних потужностей та залучення перших учасників, які оперують такими поняттями, як інтерес, вигода та ризик. З позиції даного дослідження поняття “інтерес” трансформується в систему мотивів конкретного суб’єкта РІК, які визначають причини, цілі, очікувані результати діяльності, напрями співробітництва певного суб’єкта.

Умовно мотиви учасників РІК можна поділити на ресурсні та цільові. Ресурсні мотиви щодо участі у РІК пов’язані з обмеженістю обсягу певного ресурсу у такого суб’єкта. Цільові мотиви учасників РІК пов’язані із усвідомленням неможливості або складності досягнення мети діяльності поза РІК. Кожний із мотивів, представлених у табл. 2.1, можна також проаналі-зувати за сферою виникнення: в інвестиційній, інноваційній або інфра-структурній. Наприклад, ресурсні інноваційні мотиви можуть бути пов’язані із необхідністю придбання технології або набуття знань, а цільові – із необхідністю прискорення реалізації власних розробок та участі у каналах розподілу технологій, отриманням певних можливостей щодо сервісного обслуговування технології тощо. Інвестиційні мотиви пов’язані насамперед з більш простими та вигідними умовами одержання фінансової підтримки, певними фінансовими пільгами або перспективними умовами реалізації інвестиційних та інноваційних проектів.

Таблиця 2.1

Мотиви входження до РІК

Ресурсні	Цільові
Інноваційні
Доступ до джерел технологій специфічних знань; можливість залучити кращих спеціалістів і менеджерів	Прискорення власних НДДКР; плацдарм для моніторингу стану НДДКР та розробок
Інвестиційні
Кращі умови фінансування; фінансові та податкові пільги; кращі умови купівлі-продажу ліцензії	Кращі умови реалізації певного інноваційно-інвестиційного проекту; реалізація цілей стратегічного партнерства
Інфраструктурні (маркетингові, патентні, правові, сервісні)
Динамічніше інформаційне середовище та можливість зменшення витрат на проведення маркетингових досліджень, вивчення ринку та отримання інформації; використання відомих торгових марок; переваги від участі в загальних рекламних кампаніях; менші витрати та складність укладання договорів про використання об’єктів інтелектуальної власності	Полегшення входу до нового бізнесу; діяльність у відповідному правовому полі; можливість пільгового корис- тування об’єктами інфраструктури; легший доступ до патентної інформації

(Складено автором.)

Серед інфраструктурних велике значення на сьогодні мають маркетингові мотиви, особливо враховуючи привабливий імідж РІК у світі. Так, розташування певного підприємства у Кремнієвій долині інформує партнерів і споживачів про характер його діяльності. Також маркетингові мотиви пов’язані із полегшенням входу до нового бізнесу, меншими витратами на маркетинг продукції, участь у спільних маркетингових, рекламних, PR заходах, використання відомих торгових марок тощо.

У ринковах умовах господарювання змінюється мотивація не лише до підприємницької, а й до наукової діяльності. Сучасна система мотивації вченого, що має істотне й навіть принципове значення для досягнення успіху інноваційного бізнесу в Україні, має грунтуватися на системі прав і можливостей, серед яких основними є право ініціювати розробку власних ідей та проектів; право на отримання належної фінансової підтримки для проведення досліджень та науково-дослідних робіт; право на одержання частки майнових прав, що виникають внаслідок проведених досліджень; право на патентування ідеї, розробки, навіть у випадку її фінансування сторонніми особами, в т.ч. коштами державного бюджету; право залучати для виконання розробок додаткові ресурси, сторонні організації; право на професійний менеджмент запропонованої ідеї, розробки; право на отримання доходів від реалізації своєї ідеї, її продажу тощо.

На розвиток регіональних інноваційних процесів впливають численні фактори зовнішнього середовища. Їх вплив може бути як позитивним, так і негативним. Величина та ймовірність негативного впливу зовнішнього середовища формує поняття ризику. Як і у будь-якому виді діяльності, суб’єкти регіональних інноваційних процесів діють у середовищі, що постійно ускладнюється, стає динамічнішим, а тому зазнають впливу все різноманітніших видів ризиків, внаслідок чого у виробництві нового продукту втілюється лише 8,7% нових ідей та лише одна з кожних 12 оригінальних ідей доходить до стадії масового виробництва та продажу [73, 93].

Нині жодна країна, регіон чи підприємство у своїй діяльності при побудові стратегії розвитку не може ігнорувати фактори глобального впливу. Це пов’язане з процесами глобалізації, посиленням співробітництва в межах регіональних інтеграційних угруповань, транснаціоналізацією та інтернаціоналізацією економічних процесів у кожній країні. Кожний суб’єкт економічного процесу повинен зважати на вплив політичних, економічних, науково-технологічних та екологічних чинників світового розвитку. До політичних ризиків відносять несприятливі для суб’єкта рішення міжнародних організацій, прийняття іншими державами законів, що ускладнюють процес імпортування до них високотехнологічних товарів, ініціювання ембарго, антидемпінгових процесів, підвищення стандартів у сфері інтелектуальної власності тощо. Економічні фактори охоплюють широке коло проблем від функціонування світових інвестиційного, валютного, фондового ринків до рівня розвитку зв’язку, комунікацій, транспорту, умов міжнародної торгівлі, у т.ч. високотехнологічною продукцією. Особливо важливим є вивчення та передбачення розвитку науково-технологічної сфери: рівень витрат на НДДКР, пріоритетні напрями досліджень, міжнародні та міждержавні програми співробітництва, стан досліджень у різних галузях та напрямах. Ризики науково-технологічного характеру можуть виникати внаслідок прорахунку у виборі пріоритетних сфер досліджень, неврахування можливості технологічних проривів у певній галузі знань, несумісності технологічних рівнів продукції. При цьому останнім часом особливо актуалізуються екологічні детермінанти міжнародного економічного співробітництва.

Впливу ризиків глобального характеру запобігти майже неможливо. Єдиним шляхом їх елімінації є створення ефективної системи моніторингу світової економічної кон’юнктури на основі активного використання світових інформаційних систем. Це дозволяє визначити пріоритетні напрями досліджень, цілі науково-технологічної й економічної політики та раціонально використовувати кошти для фінансування перспективних довгострокових програм.

Вплив держави на розвиток регіональних інноваційних процесів є визначальним. Політичні ризики – це негативні для суб’єктів зміни в політичній та правовій системах держав, зміни щодо особливого статусу території, нові нормативні вимоги до засновників та учасників РІК, зміни умов щодо участі в міжнародних угодах, зміни законодавства в сфері інтелектуальної власності, іноземних інвестицій, валютного регулювання тощо.

Економічні ризики є наслідком неврахування таких чинників, як структура форм власності, рівень оподаткування, галузева та регіональна структура економіки, рівень доходів на душу населення, рівень відсоткових ставок, рівень доступності кредитних та інших видів фінансових ресурсів, рівень розвитку фондового ринку, наявність кваліфікованих кадрів, рівень заробітної плати, інвестиційна активність, рівень розвиненості фінансових інститутів, ступінь забезпеченості ресурсами (у т.ч. енергетичними), інфляційний ризик тощо.

Ризики науково-технологічного характеру спричинюють до неправильної оцінки потенціалу ідеї, розробки; труднощів щодо технологічного забезпечення виробництва; труднощів отримання ліцензії; неможливіть або складність входження до ринків збуту високотехнологічної продукції.

Враховуючи постійне зростання рівнів стандартів щодо екологічної безпеки продукції, що виготовляється, а також високі вимоги щодо екологічності виробництва, розташованого на території РІК, постає проблема екологічних ризиків, пов’язаних з порушенням вимог РІК, з можливими змінами, забороною або встановленням жорсткіших вимог щодо виробництва певних видів продукції, необхідністю збільшення витрат на охорону навколишнього середовища та інші екологічні потреби.

У процесі розроблення державної науково-технологічної та інноваційної політики намагаються знизити вірогідність настання негативних наслідків як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. В більшості розвинутих країн запроваджено систему довгострокового планування, прогнозування, аналізу й оцінки науково-технологічного, інноваційного розвитку та економічного потенціалу країни. Застосування систем моніторингу світової економічної кон’юнктури, прогнозування, планування та аналізу інноваційного розвитку дасть змогу правильно вибрати перспективні та пріоритетні напрями досліджень. Особлива увага також має бути приділена запровадженню довгострокових державних програм й участі у міжнародних програмах науково-технологічної та інноваційної спрямованості.

Систему ризиків та шляхи їх елімінації наведені на рис. 2.5. На мезорівні також виникають специфічні ризики, особливо в країнах із потужними процесами регіоналізації та децентралізації. Щодо європейських країн, то тут регіональна влада є досить сильною, зважаючи на посилення тенденцій до децентралізації навіть у країнах із традиційно централізованою системою управління.

Рис. 2.5. Ризики та шляхи їх елімінації. (Складено автором.)

Вплив мезоризиків об’єктивного характеру полягає насамперед у скороченні можливостей регіональних і місцевих органів щодо фінансування відповідних програм через скорочення надходжень до місцевих бюджетів. На мезорівні актуальності набувають ризики суб’єктивного характеру, особливо в пострадянських країнах з високим ступенем корупції на місцях.

На рівні мікросередовища умовно можна ідентифікувати ризики за характером, масштабом та сферою виникнення. Залежно від характеру виникнення ризики поділяють на комерційні та управлінські.

За масштабом виділяють зональні ризики (в межах РІК), підприємства, проекту. За сферою виникнення можна виокремити інвестиційний, інноваційний та інфраструктурний види ризиків. Слід зазначити високий динамізм внутрішнього та зовнішнього середовища; значну кількість альтернативних варіантів вибору; складність щодо прогнозування можливих наслідків від реалізації рішень, що приймаються, а також їх взаємозалежність та взаємовплив; виникнення нових, нетипових ситуацій, що потребують прийняття нестандартних рішень.

Управлінські ризики РІК можна поділити на такі, що виникають на доопераційних та операційних фазах розвитку. На початковій стадії становлення важливо правильно оцінити перспективи розвитку РІК, виробити концепцію та стратегію розвитку, визначити форми співробітництва з майбутніми клієнтами та створити відповідні схеми та механізми взаємодії та правового врегулювання відносин, визначити найоптимальнішу структуру управління, механізми прийняття та погодження рішень. У процесі функціонування РІК управлінський ризик, що може виявлятись у тактичних та стратегічних прорахунках, потребує запровадження комплексу заходів щодо його мінімізації, якими можуть стати створення систем моніторингу, оцінки та прогнозування, а також механізмів і методик розв’язання виниклих проблем. Управлінський ризик підприємства пов’язаний з рядом факторів: визначенням організаційно-правової форми, форм співробітництва учасників у межах РІК, побудовою організаційної структури підприємства як такого, системою управлінням підприємством тощо. Під час реалізації окремого проекту може виникнути специфічний ризик, зумовлений характером проекту, його комерційним успіхом, спроможністю підприємства щодо його реалізації.

Ризики управлінського характеру тісно пов’язані із соціально-психологічними факторами інноваційної діяльності. Поряд з істотними мотиваційними ефектами, широкими можливостями щодо самореалізації, які надає інноваційний бізнес, поширеним явищем у таких компаніях є виникнення ефектів “опору змінам” та “синдрому чужого винаходу”, які є наслідком підвищеного рівня ризику та невизначеності. Такі негативні явища здатні призвести до ускладнення та деформації комунікаційних потоків на рівні як підприємства, так і РІК у цілому [74, 235].

Комерційні ризики виникають із проведенням певним суб’єктом інвестиційної або інноваційної діяльності та є наслідком недетермінованості результатів, що можуть бути отримані. Найбільше значення в умовах РІК має оцінка інвестиційно-інноваційних ризиків. Серед них найвагомішими є фінансовий (валютний, кредитний, венчурний), маркетинговий, патентний та технічний. Маркетинговий ризик може виникнути через песимістичний прогноз щодо попиту на інноваційну продукцію або негативних показників збуту, неможливість вийти на зарубіжні ринки, неякісні маркетингові дослідження або рекламну кампанію. С.В. Валдайцев виділяє проектні маркетингові ризики, що можуть виникати на стадії капітальних закупівель та організації поставок за проектом, та такі, що виникають на стадії збуту виготовленої продукції. На першій стадії існує ризик незнаходження належних постачальників унікальних або специфічних ресурсів та обладнання або встановлення останніми неприйнятних цін [75, 182-192].

Технічні ризики випливають з імовірності недосягнення запланованих технічних параметрів інноваційного продукту, випередження інноваційним продуктом технічних та технологічних можливостей виробництва, виникнення побічних проблем (наприклад, екологічних, ергономічних), що не можуть бути усунуті за сучасного рівня розвитку науки та техніки. Інноваційні ризики супроводжують суб’єкт інноваційної діяльності на кожному її етапі. На науково-дослідному етапі завжди існує ймовірність отримання нульового результату, меншого за запланований, незапланованого результату або порушення строків виконання робіт (дослідний ризик). У процесі патентування виникають специфічні патентні ризики, пов’язані з реєстрацією результатів інноваційної діяльності, можливим відхиленням заявки, необхідністю розкриття додаткової інформації, використанням, передачею та можливими порушеннями умов різного роду договорів, предметом яких є патенти. Особливий вид ризиків становить ризик невідповідності якості продукції. Так, обов’язковою умовою реалізації товарів на європейському ринку є наявність полісу страхування відповідальності за якість продукції, наданих послуг чи виконаних робіт. У випадках виготовлення нової продукції або будь-якого інноваційного виробництва, пов’язаного зміною споживчих властивостей продукції, такий ризик завжди існує [76, 37].

Великий масив інноваційних ризиків становлять договірні інноваційні ризики, що виникають внаслідок укладання договорів про передачу та використання результатів інноваційної діяльності, зокрема об’єктів інтелектуальної власності. Особливість даного виду ризиків полягає в тому, що, по-перше, вони виникають на підставі вольових цілеспрямованих дій сторін, по-друге, такий ризик має бути попередньо оцінений і може бути вчасно елімінований за рахунок встановлення санкцій за порушення умов договору, по-третє, після закінчення дії договору ризик може зберігатись у прихованій формі. Характер та окремі елементи різних договорів носять індивідуальний характер, але подібність спричинюваного ними ризику визначається єдиним предметом договору – об’єктом інтелектуальної власності та пов’язаними із ним відчужуваними майновими правами. Найбільшу загрозу для сторін становить використання іншою стороною предмета договору з порушенням його умов (наприклад, несанкціонований продаж третім особам), проведення поліпшень та удосконалень із отриманням нового патентного захисту, розголошення конфіденційної інформації про предмет та умови контракту, нерозкриття стороною, що передає патент, відповідної супроводжувальної конфіденційної (комерційної) інформації, ризик погіршення іміджу товарного знака/торгової марки в результаті непогоджених дій сторін з відповідними фінансовими втратами тощо.

Найбільше значення мають фінансові ризики, серед яких слід зазначити ризик незнаходження джерел фінансування, неправильного вибору методів фінансування, валютний, кредитний, венчурний, фондовий, інфляційний, ціновий, ризик втрати стратегічного партнера тощо. Ризик незнаходження потрібних джерел фінансування виникає у випадку надзвичайно високого ступеня ризикованості проекту, суми необхідних інвестицій. Суттєву роль має фактор часу в реалізації проекту та умови наданих інвестицій.

Ризики можуть бути класифіковані за моментом їх виникнення на такі, що виникають на доопераційних стадіях та в операційний період. Вирізняють ризики, що можуть бути еліміновані, та такі, що мають неконтрольований для суб’єкта характер та не можуть бути еліміновані.

У будь-якому випадку на всіх рівнях управління особливої уваги потребує організація процесу управління ризиками, що включає виявлення факторів ризику, аналіз потенційних ризиків та їх мінімізацію, оцінку та аналіз ефективності вибраних методів управління ризиками. Нестабільний характер економічного розвитку країн пострадянського регіону робить майже неможливим побудову чітких математичних або принаймні кількісних моделей оцінки та елімінації ризику. Тому найбільш корисним на сьогодні може бути використання якісних методик оцінки, що ґрунтуються на ідентифікації та чіткому визначенні джерел ризику [77, 68].

Вибір методів елімінації ризику на мікрорівні залежить від численних факторів: міри ризику (ймовірності настання негативного випадку), стану суб’єкта інноваційної діяльності (фінансової спроможності, можливості диверсифікації), характеру та масштабності проекту, стану зовнішнього середовища тощо.

Елімінація управлінських ризиків має відбуватися шляхом удосконалення системи управління РІК (детальніше буде розглянуто у п. 3.3), зокрема, через запровадження ефективної системи моніторингу, передбачення та вирішення проблем; вибір оптимальних форм та напрямів співробітництва. Основними джерелами елімінації комерційних ризиків є страхування, хеджування, диверсифікація діяльності, диверсифікація джерел капіталу (див. рис.2.5). На жаль, в Україні застосування більшості технологій елімінації ризику обмежено.

У контексті проблем, що розглядаються, слід зазначити, що чим більше осіб та організацій залучено до інноваційного процесу, чим він інтенсивніший, тим більше ризик виникнення конфліктних ситуацій. В інноваційному бізнесі потенційний конфлікт закладено в самому характері та специфіці діяльності, зокрема, він може бути пов’язаний із тим, що економічний ефект інноваційної діяльності може суперечити соціальному, екологічному. Наслідки інноваційного процесу можуть суперечити результатам, або власне процес, його результати або наслідки можуть по-різному оцінюватись учасниками та суспільством. Таким чином, в інноваційній сфері будь-яка проблемна ситуація може перетворитися на інноваційний конфлікт. Серед основних причин, що здатні призвести до інноваційного конфлікту, можна назвати нестачу матеріальних і фінансових ресурсів, пасивність та незацікавленість в інноваціях персоналу, виникнення необхідності в реорганізації (наприклад, зміна форми власності або внутрішня реорганізація підприємства), відсутність координації або погіршення відносин між керівниками, фахівцями різних рівнів – окремих компаній, органів управління комплексом, місцевою владою тощо.

Інноваційний конфлікт може мати як міжособистісний, так і діловий характер. Передумовами виникнення міжособистісного конфлікту може стати почуття невпевненості та невизначеності, недостатня або викривлена інформованість, невизнання певної особи колективом, почуття несправедливості, одержимість певною ідеєю, а також такі індивідуальні риси, як схильність до агресивної поведінки, занижена самокритичність, нетерпимість до вад інших, невихованість тощо. Інноваційний конфлікт може носити як креативний, так і деструктивний характер. Деякі автори – прибічники креативного характеру інноваційного конфлікту – стверджують, що наявність такого конфлікту в організації дає змогу з високою ймовірністю визначити, що інновація, нова технологія перспективні або мають проривний характер [78, 15]. Конфлікт набуває креативного характеру, коли його учасники відповідають певним вимогам, а саме мають високу кваліфікацію та нестандартне творче мислення, вміють знаходити та реалізовувати унікальні рішення, відмовитись від стереотипу, здатні займати в інноваційному процесі активну позицію, ризикувати, у них високий рівень культури, вони комунікабельні, прагнуть до самоосвіти, здатні запозичувати досвід та передавати свій досвід іншим, націлені на співробітництво [71, 261-267]. Діловий інноваційний конфлікт може виникати з приводу розподілу та використання ресурсів, через зіткнення інтересів або несумісність цінностей.

До інноваційного процесу залучаються численні види ресурсів як матеріальних, так і нематеріальних. Їх залучення до господарського обороту може спричинювати конфлікти в межах організації та між організаціями. Так, у великих компаніях створення експериментальних або дослідних підрозділів завжди пов’язане із залученням кращих спеціалістів, техніки та фінансів, як правило, за рахунок інших підрозділів, що зазвичай призводить до конфліктів між існуючими традиційними та новими підрозділами компанії. Уникнути зіткнення інтересів в інноваційному процесі майже неможливо, оскільки завжди є прибічники та супротивники інновацій. Часто не меншою за значенням є прихована проблема несумісності цінностей, типів мислення, стилів управління, культур. Так, наприклад, у високо інноваційних компаніях панує специфічна інноваційна корпоративна культура, яка навряд чи буде сумісною із авторитарним стилем керівництва.

У масштабах регіонального інноваційного комплексу можна виділити внутрішню та зовнішню ефективність. Внутрішня ефективність РІК є похідною від внутрішньої ефективності окремих компаній–учасників: “Компанія правильно робить те, що вона робить”. Розглядаючи поняття зовнішньої ефективності в розрізі функціонування РІК, слід вказати на багатовекторність його впливу на суспільство, причому характер цього впливу може бути неоднозначним. Таким чином, зовнішня ефективність відображує, наскільки функціонування РІК є корисним та важливим для суспільства [79, 107].

Зважаючи на те, що внутрішня ефективність компаній детально розглядається в межах багатьох дисциплін, а також те, що оцінка ефективності інноваційної та інвестиційної діяльності базується на єдиних методах, принципах, положеннях [80, 23], у межах нашого дослідження ми розглядатимемо лише зовнішню ефективність. Слід наголосити, що в існуючій фаховій літературі внутрішня та зовнішня ефективність розглядаються разом, хоча існує нагальна необхідність в їх окремому аналізі.

Так, П.Н. Завлін виділяє економічний, науково-технічний та соціальний ефекти інновацій, Р.А. Фатхутдінов додає екологічний ефект, В.Ф. Гриньов, С.Д. Ільєнкова вказують на існування крім того фінансового та ресурсного ефектів [81, 363; 82, 529; 83, 49; 84, 273-274]. На нашу думку, варто виокремлювати економічний, соціальний, науково-технологічний, екологічний, ресурсний, інформаційний, інституціональний ефект від функціонування РІК.

Економічний ефект виявляється у зростанні обсягів виробництва та реалізації інноваційної та високотехнологічної продукції, збільшенні обсягів та зменшення термінів окупності інвестицій, збільшення прибутків від використання результатів інноваційної діяльності, зростання доходів підприємств і домогосподарств регіону та країни. Критеріями оцінки економічної ефективності можуть слугувати такі показники: кількість новостворених підприємств, у т.ч. із залученням іноземних інвесторів; частка зменшення збиткових підприємств, динаміка надходжень до бюджету; обсяги надходжень вітчизняних та іноземних інвестицій; зростання реальної заробітної плати; кількість підприємств, що сплатили дивіденди своїм акціонерам/власникам; показники імпорту-експорту товарів та послуг, у т.ч. високотехнологічного сектору; обсяг виданих кредитів і сплачених за ними відсотків. Серед вимог, що були висунуті до показників оцінки ефективності, основними стали можливість отримання об’єктивної та достовірної інформації, повнота характеристики об’єкта оцінки.

Соціальний ефект відбиває вплив РІК на стандарти та рівень життя населення регіону, країни. Поряд із позитивним соціальним ефектом, що означає однозначне підвищення рівня життя населення, можуть спостерігатись негативні соціальні явища: зростання соціальної напруги, поляризація населення за рівнем доходів, збільшення безробіття в традиційних галузях, загострення житлової проблеми у зв’язку з пожвавленням міграції до регіону, проблеми на ринку праці (високу плинність кадрів, більшу тривалість робочого дня, відсутність профспілок, дискримінацію стосовно іноземних працівників і т.п.). Критеріями оцінки можуть бути показники збільшення споживання товарів тривалого користування, динаміка витрат домогосподарств на освіту та охорону здоров’я, зниження рівня безробіття (звернень до державної служби зайнятості), процент працевлаштування випускників вузів, динаміка скоєних злочинів, у т.ч. економічних, кількість облаштованих квадратних метрів території суспільного користування.

Науково-технологічний ефект виявляється у поліпшенні стану технічної бази країни, рівня технологій, що використовуються, стрімкому розвиткові науки, зменшенні масштабів “відпливу розуму”. Науково-технологічний ефект може бути оцінений показниками статистики науки та технології, зокрема кількістю публікацій у наукових виданнях (або індексом цитування), кількістю кандидатів і докторів наук, науково-технічних працівників, кількістю поданих заявок на реєстрацію патентів і т.д.

Ресурсний ефект полягає в оптимальнішому використанні всіх видів ресурсів, зменшенні споживання природних мінеральних ресурсів, сприянні появі нових видів ресурсів, матеріалів, синтетичних речовин, зростання значення та якості нематеріальних і людських ресурсів. Оцінка стану людських ресурсів можлива за такими показниками, як кількість осіб, які отримали нову спеціальність та підвищили кваліфікацію, індекс (покращання/погіршення) стану здоров’я, кількість осіб, які отримали освіту в сфері високих технологій та інновацій. Прогресивні зміни у використанні природних ресурсів можуть бути оцінені за динамікою споживання електроенергії промисловими підприємствами, впровадженням ресурсоощадних технологій, обсягом економії природних ресурсів, обсягом продукції, випущеної із заміною природних матеріалів на синтетичні речовини тощо.

Екологічний ефект полягає в сприянні поліпшенню екологічної ситуації в регіоні шляхом оптимізації природокористування, закриття та перепрофілювання підприємств з високим рівнем забруднення довкілля, регенарації ландшафту та збільшення рекреаційних можливостей території. Показниками можуть стати кількість закритих екологічно – небезпечних підприємств, динаміка шкідливих викидів у навколишнє середовище (зменшення аварій, витіків), кількість впроваджених нових екологічно орієнтованих технологій, зниження рівня забруднення території. Поряд з позитивним екологічним ефектом може спостерігатись негативний ефект у вигляді забруднення довкілля, наприклад, важкими металами.

Інформаційний ефект має визначатись у площині оцінки рівня інтеграції РІК до світового інформаційного простору та підвищення ефективності використання інформаційних ресурсів, що супроводжується полегшенням пошуку та доступу до інформації, прискоренням горизонтальних і вертикальних потоків інформації, поліпшенням інформаційного забезпечення діяльності суб’єктів у РІК та регіоні, що може бути оцінено за доступом до Інтернету, кількістю комп’ютерів на тисячу населення, наявністю центрів бізнес-інформації, у т.ч. електронних баз даних, показниками діяльності видавничо-поліграфічного сектору, оборотом ринку комп’ютерних програм бізнес та не бізнес призначення тощо.

Інституціональний ефект полягає насамперед у зменшенні суспільних витрат на регулювання сфери та підвищенні стандартів ведення бізнесу в цілому, що виявляється у діяльності фондової, товарної, валютної, технологічної бірж, кількості укладених договорів (зокрема із використанням інтелектуальної власності: ліцензійних, авторських і т.п.), кількості спорів, вирішених поза арбітражною процедурою (за наявності такого механізму у РІК), кількості звернень до арбітражного суду, наявності фондів, агенцій регіонального, місцевого розвитку.

Оцінка ефективності регіональних інноваційних процесів є проблематичною через відсутність належної статистичної бази даних, важкість визначення деяких характеристик регіональних інноваційних процесів та дублювання методик оцінки інноваційної та інвестиційної діяльності внаслідок недостатньої розробленості спеціальних методик. Таким чином, в процесі розроблення концептуальних засад формування та функціонування регіональних інноваційних комплексів особливу увагу має бути приділено аналізу зовнішньої ефективності його розвитку.

2.3 Регіонально-інноваційні засади формування відкритої економічної моделі України

Входження України до системи міжнародного поділу праці неможливе без формування моделі “відкритої економіки”. В контексті даного дослідження слід зазначити, що визначальним у процесі формування відкритої економічної моделі України є врахування регіонального вектору в міжнародному економічному співробітництві та інноваційного характеру його розвитку. Аналіз динаміки та структури зовнішньої торгівлі України свідчить про те, що в короткій та середній перспективі розраховувати на стрімке зростання експорту українських як товарів, так і послуг при збереженні сучасних тенденцій немає підстав. Програма залучення іноземних інвестицій до країни не дає реальних результатів. Вирішуючи завдання зростання експорту, по-перше, слід враховувати реальні можливості української економіки та, по-друге, стратегічні цілі розвитку, передусім інтеграційного характеру.

Регіональні інтеграційні пріоритети України, спрямовані на входження до єдиного європейського простору, мають визначати стратегію економічного розвитку країни. Включення до загальноєвропейського поділу праці потребуватиме від України реалізації цілої низки великомасштабних та довгострокових заходів не лише економічного характеру. Варіант інтеграції України до Європи як периферійної зони є невиправданим як для нашої країни, так і всього європейського загалу. Тому єдиним правильним шляхом є інтеграція на підставі інтенсивного зростання міжнародної конкурентоспроможності завдяки випереджаючому внутрішньому розвитку інноваційного типу, основою якого має бути інтелектуальний потенціал нації [85, 17]. Затягування в часі реалізації такої стратегії на фоні постійно посилюючихся тенденцій диференціації та дивергенції рівнів економічного розвитку, що постійно посилюються, здатно відкинути Україну на позиції, коли екзогенні чинники не зможуть знайти ендогенної підтримки, а інтелектуальний потенціал буде втрачено.

Прагнучи приєднатися до такого зрілого інтеграційного утворення, як Європейський Союз, треба зважити на необхідність синхронізації процесів відтворення, створення господарського комплексу з тісними взаємозв’язками з іншими національними економіками з пріоритетом власного розподілу праці, пристосування до особливих механізмів регулювання переважно через наднаціональні органи та узгодження політики як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з іншими країнами та групами країн.

Подальший розвиток відносин з ЄС потребує розробки національної концепції співробітництва та інтеграції України в європейський економічний простір, що має передбачати заходи із розвитку експортного потенціалу; формування сприятливого інвестиційного клімату; поглиблення виробничої кооперації; вдосконалення системи валютного регулювання експортно-імпортних операцій суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; врахування особливостей окремих країн ЄС, розвиток субрегіональних відносин; вдосконалення системи взаємовідносин у галузі підвищення кваліфікації спеціалістів, залучення українських фахівців до вирішення ряду актуальних проблем розвитку європейського континенту.

Проте при побудові стратегії інтеграції України у європейський простір слід враховувати й негативні чи деструктивні моменти, які можуть призвести до надмірного відкриття української економіки. До серьйозних наслідків можна віднести деградацію вітчизняного виробничого потенціалу, руйнування галузей та окремих підприємств, що виробляють кінцевий продукт, консервацію надто важкої структури виробництва з переважанням видобувної промисловості, збіднення структури експорту та імпорту товарів і послуг, закріплення за Україною ролі постачальника сировини і споживача готових виробів, послаблення позицій країни в світовій торгівлі, втрату ряду важливих ринків збуту, посилення фінансової та технологічної залежності від розвинутих країн.

Проблему відкритості економіки України слід розглядати в контексті тенденцій глобалізації та регіоналізації. Під впливом глобалізації макроекономічна відкритість країни за досягнення певного рівня економічного розвитку стає неминучою. Перехід до політики відкритості ставить країну в жорстку конкурентну залежність від відносин з іншими країнами та їх угрупованнями. Регіоналізація як один із проявів глобалізації найчастіше стає однією з детермінант стратегії економічного розвитку країни та видозмінює структуру її зовнішньоекономічних зв’язків. Регіональний вектор у зовнішньоекономічній політиці України відіграє надзвичайно велику роль, що зумовлено історичним підгрунтям, геостратегічним положенням України на карті світу, досить високим рівнем внутрішньої регіоналізації країни, наявністю гіпертрофованої регіональної структури зовнішньоекономічних торговельних відносин, зокрема високим рівнем імпортної залежності від стратегічних товарів.

Розглядаючи проблему забезпечення сталого економічного розвитку в Україні, слід звернути увагу на відсутність ефективного механізму інвестиційної діяльності в країні, неспроможність проведення масштабних технологічних змін, стан інвестиційного процесу, який визначається як дещо песимістичний. Використання Україною визнаних у всьому світі, апробованих на практиці багатьма країнами механізмів залучення інвестицій, зокрема у вигляді створення вільних економічних зон, не дає бажаного ефекту. В Україні складається парадоксальна ситуація. Хоча більшість ВЕЗ в Україні має вигідне географічне розташування, часто у прикордонних областях, значні заплановані проектами обсяги інвестицій, адекватний рівень правового забезпечення, в деякі ВЕЗ інвестиції так зовсім і не надійшли. Досвід функціонування вітчизняних ВЕЗ дає змогу виділити деякі проблемні аспекти:

Конкуренція між ВЕЗ відбувається за критеріями: мінімальний обсяг інвестиційних проектів, лояльність/корумпованість місцевої влади, ступінь екологічного забруднення території, необхідність інвестицій в інфраструктуру.
ВЕЗ не витримують конкуренції із територіями пріоритетного розвитку (ТПР) – до ТПР залучено інвестицій майже у 3,8 раза більше.
Орієнтація на великомасштабні проекти, занадто великі мінімальні розміри необхідних інвестицій без будь-якої диференціації по галузях.
Проекти, що затверджуються, стосуються, як правило, традиційних галузей, куди іноземні інвестори “скидають” старі технології, немає належної технологічної експертизи проектів.
Обсяги пільг не враховують ступінь прогресивності технологій.
Відсутність протягом тривалого часу зон науково-технологічної спрямованості.

У контексті проблем, що розглядаються, слід зазначити, що стан економіки та суспільства України, яка за роки незалежності втратила значну частину свого потенціалу, у тому числі до 20% свого інтелектуального потенціалу, характеризується станом граничної неврівноваженості та неоднорідним ступенем розвитку різних секторів економіки. На етапі відродження знаходиться національна інноваційна система, що була зруйнована розпадом СРСР.

Серед особливостей інноваційної сфери України, які стримують її подальший розвиток:

концентрація інновацій у ВПК, обмеження на їх використання у цивільному секторі;
неорганічність, однобічність, закритість існуючих інноваційних центрів;
низька комерціалізація, слабкий зв’язок з виробництвом фундаментальних досліджень, незважаючи на їх високий рівень;
незацікавленість влади у раціональному використанні результатів досліджень;
недостатня ефективність сфери НДДКР;
незадовільне фінансування НДДКР;
екстенсивний розвиток науково-технічного потенціалу;
зменшення обсягів та якості роботи науково-дослідних і дослідно-конструкторських структур на підприємствах;
незначний внесок університетських дослідних центрів;
психологічні чинники: відсутність навиків підприємництва, брак підприємницького таланту;
відсутність реальних дієвих механізмів фінансування інновацій, незадовільне фінансування державних програм;
розрізненість окремих етапів інноваційного процесу;
брак досвіду створення та функціонування регіональних інноваційних структур.

Питома вага інноваційної продукції на внутрішньому ринку України становила у 2001 р. 9,4% загального обсягу продукції, середня частка високотехнологічних товарів в загальному обсязі імпорту становила 21,4%, в експорті – 14,9%. Придбанням та використанням інновацій в країні займається близько 14% промислових підприємств [86, 55-56].Частка України у світовому товарообороті становить 0,2%. Додана вартість, створювана Україною, становить 32 млрд дол. США, що дорівнює доданій вартості, створюваній ТНК “Сіменс”. Водночас додана вартість, створена США, Японією, Німеччиною, Китаєм відповідно становить 9810, 4765, 1866, 1080 млрд дол. США [87, 16].

У 2001 р. загальна сума витрат на технологічні інновації становила близько 2 млрд грн., з яких понад 60% – капітальні вкладення, в результаті чого основні фонди оновили майже 40% підприємств, що здійснювали інновації. Частка витрат на дослідження та розробки не перевищувала 9% усіх витрат. Частка витрат на придбання патентів, ліцензій, об’єктів промислової власності не перевищувала 6,5%. У регіональному розрізі найбільші інноваційні витрати здійснювали підприємства Донецької (26,5%), Харківської (11,3%), Луганської (7,1%), Дніпропетровської (9,8%), Миколаївської (6%), областей та м. Києва (5,9%) [88, 171-172].

Найбільш інноваційними галузями промисловості в Україні, як показано на рис 2.6, є харчова промисловість, машинобудування, легка промисловість. Незважаючи на те, що Україна тривалий час перебувала в стані системної кризи, активізація та використання власного інноваційного потенціалу в поєднанні з оптимальним використанням зовнішніх факторів – єдиний можливий шлях до економічного відродження країни.

Рис. 2.6. Інноваційна діяльність у галузях промисловості Україні у 2002р. (Складено автором за [88, 171-172].)

Упродовж років незалежності в Україні панував інший підхід до реформування та економічного зростання: незважаючи на номінальну орієнтацію на зовнішні чинники – іноземні інвестиції, міжнародні кредити тощо, зростання відбувалося виключно за рахунок внутрішніх джерел. Такі характеристики економічної системи України, як пасивність, хаотичність, замкненість, відсутність налагоджених горизонтальних зв’язків у системі, нерівномірність та несумірність окремих її елементів, превалювання великих елементів значною мірою унеможливлюють подальший адекватний саморозвиток системи, а також сприйняття зовнішніх стимулів. Це ускладнюється такими об’єктивними причинами, як необхідність структурної перебудови, несумісність приватного капіталу, що надходить, з державно-адміністративними методами його розподілу, превалювання вертикальних потоків, великий тіньовий сектор, відсутність середнього класу, «провал» приватизації, гіпертрофована структура власності у суспільстві, корумпованість влади, зрощування влади й бізнесу тощо. Неефективне використання зовнішніх чинників розвитку зумовлене насамперед відсутністю в економічній системі України каналів і механізмів асиміляції та адаптації зовнішніх вливань до структур, що вже сформовані та діють. На нашу думку, механізм спеціальних економічних зон та інших подібних структур не створюють належних систем фільтрів та розподілу зовнішніх вливань та їх перетворення на органічну частину системи, яка не підлягає відторгненню. Таке органічне переплетення зовнішніх і внутрішніх факторів можливе за умови, коли сама система стане готовою до сприйняття зовнішніх стимулів. Зважаючи на необхідність переоцінки ролі зовнішніх чинників в економічному зростанні з метою їх ефективнішого використання, зусилля держави мають бути спрямовані на формування таких системних якостей економіки України, за яких остання набуде ознак внутрішньої врівноваженості, а також забезпечить баланс між внутрішніми та зовнішніми чинниками.

Одним із напрямів відповідного реформування та елементів «пуску» системи ми вважаємо формування регіональних інноваційних комплексів, що дасть можливість вирішити ціле коло проблем на рівні як держави, так і окремих територій. Такі комплекси стануть частиною системи, що органічно входитимуть та не суперечитимуть іншим елементам, потребуватимуть мінімальної адаптації. Активізація одного елементу неминуче призведе до активізації інших, поєднання найактивніших, невеликих елементів – приватного сектору – та найстабільніших великих – державного сектору має забезпечити належне оновлення та рух у системі.

Одним з перших експериментів у цьому напрямі стало створення у 1994–1999 р. у Бродівському районі Львівської області територіального інноваційного центру (ТІЦ) “Броди” з метою впровадження передових вітчизняних та зарубіжних науково-технологічних розробок і винаходів, залучення іноземних інвестицій, розвитку експортного потенціалу сільськогосподарської продукції, створення відповідного кадрового потенціалу тощо. Галузевою спрямованістю ТІЦ “Броди” було сільськогосподарське виробництво, передбачалось проведення великомасштабних заходів із розбудови інфраструктури зони, зокрема створення банку, страхових організацій, лізингових фірм, маркетингових і рекламних організацій, закладів патентного та юридичного захисту інтелектуальної власності, науково-технічної експертизи, освітніх закладів, лабораторій, інформаційного центру [89].

На загальнодержавному рівні створення таких комплексів сприятиме:

переходу до інтенсивного типу економічного зростання;
структурній перебудові;
оптимізації структури форм власності у суспільстві;
формуванню середнього класу та, як наслідок, розвитку малого й середнього підприємництва;
зменшенню зовнішнього боргу країни, поліпшенню стану платіжного балансу;
оптимізації структури державного управління в державі, у т.ч. децентралізації;
конвергенції економічного розвитку регіонів;
збереженню та відновленню науково-технічного потенціалу країни;
прискоренню конверсії ВПК;
оновленню технічного та технологічного рівня країни;
зміцненню українських позицій на світових ринках;
поліпшенню екологічної ситуації;
економії та раціональному використанню ресурсів;
становленню культури «цивілізованого підприємництва»;
фінансуванню науки.

Багатовекторність впливу РІК на економіку країни зумовлює необхідність детальнішого розгляду конкретних напрямів цього впливу. Наприклад, в умовах хронічного недофінансування науки з державного бюджету формування РІК дасть можливість збільшити надходження коштів до конкретних вузів і наукових установ за рахунок недержавних джерел. Так, у США протягом 1993 – 1999 рр. близько 90% приросту національних витрат на науку та техніку забезпечувались за рахунок приватного бізнесу [90, 33]. Фінансування науки за сучасних умов є дуже дискусійним питанням у багатьох країнах, що викликано необхідністю вибору пріоритетних напрямів фінансування та оптимізації його джерел. У США панує підхід, згідно з яким достатньою підставою для фінансування досліджень є поява в результаті їх проведення нового знання. На нашу думку, в межах РІК в Україні може бути віднайдено адекватний економічний, організаційний та фінансовий механізм, що включатиме чітке визначення наукових пріоритетів, найперспективніших напрямів проривних технологій та концентрацію ресурсів по цих напрямках.

Створення РІК значною мірою має бути прив’язано до певного регіону, територіальної спільноти, яка визначає специфіку та спеціалізацію створюваної структури. Таким чином, регіони в особі регіональної та місцевої влади розглядають та мають розглядати інноваційні структури, що створюються на їх території як засіб вирішення місцевих проблем та підвищення іміджу території в цілому [91, 94-95].

На регіональному рівні функціонування регіональних інноваційних комплексів означатиме:

вирішення специфічних регіональних проблем (екологічних катастроф, закриття та перепрофілювання підприємств тощо);
вирішення проблеми безробіття, підвищення рівня зайнятості;
повніше використання потенціалу регіону та створення передумов для прискорення його розвитку;
поліпшення іміджу території;
зменшення соціальної напруги в регіоні;
удосконалення інструментів та механізмів реалізації регіональної політики.

Водночас для ефективного функціонування таких комплексів має бути сформоване стабільне та сприятливе середовище, проведені відповідні інституціональні корегуючи заходи на національному та регіональному рівнях.

Крім очевидного вирішення внутрішніх проблем формування РІК дасть можливість активізувати міжнародне економічне співробітництво, сформувати так звані фільтри, що прийматимуть та розподілятимуть зовнішні надходження, стануть тими «осередками зростання», якими мали бути ВЕЗ і досвід яких поширюватиметься на інші території, регіони та сфери. Основними напрямами взаємодії РІК із міжнародною економікою можуть стати такі, як залучення інвестиційних ресурсів, надання промислових концесій іноземним партнерам на базі новітніх вітчизняних науково-технічних розробок та ідей, залучення іноземних венчурних компаній до фінансування вітчизняних розробок та створення дослідних партій продукції, створення дочірніх підприємств ТНК, співробітництво в сферах міжнародного лізингу, ліцензування, франчайзингу, страхування тощо.

Як свідчить практика функціонування комплексів, порівняно з іншими територіями країни вони мають більший ступінь відкритості та інтенсивності міжнародного економічного співробітництва, що характеризується вищими показниками експорту інноваційної продукції та надходження іноземних інвестицій до високотехнологічної сфери. Вища динамічність міжнародного економічного співробітництва у таких структурах визначається різноманітними факторами, серед яких вищий рівень соціально-економічного розвитку; характер продукції, що випускається; превалювання мобільніших та ризикових фірм у структурі суб’єктів регіонального інноваційного утворення; більшу зацікавленість міжнародних ринків у високотехнологічній продукції; такі організаційні фактори, як більша доступність інформації про компанії, розташовані у РІК, ефект від спільних зусиль щодо формування іміджу, поширення інформації, маркетингових та PR заходів; менші витрати фінансів та часу на погодження, отримання дозволів, інші процедурні питання; розміщення фірм або налагодження контактів; створення спрощених умов для проведення експортно-імпортних операцій, а також культурно-психологічні фактори – більша комфортність середовища, превалювання неформальних контактів та сприятливий діловий клімат. Таким чином, формування регіональних інноваційних комплексів, поза сумнівом пожвавить міжнародне співробітництво в галузі не лише торгівлі, а й освіти, науки, технології, інвестицій.

Висновки до розділу 2

У другому розділі досліджено три основні проблеми. Перша стосується практичної основи поняття такої економічної категорії як “регіональний інноваційний комплекс”. Друга полягає у вивченні вже існуючої систематизації регіональних інноваційних комплексів та розмежуванні думок вчених щодо визначення поняття “регіональний інноваційний комплекс”. При цьому на основі досліджених дисертантом систем, накопиченого практичного досвіду та здійсненого аналізу запропонована оригінальна їх класифікація за певними ознаками. Третя полягає у вивченні факторів сталого розвитку регіонального інноваційного комплексу.

На основі аналізу структури регіонального інноваційного комплексу виділено його інноваційну, інвестиційну та інфраструктурну сфери, а також визначені функції регіонального інноваційного комплексу в забезпеченні економічного зростання та підвищенні міжнародної конку-рентоспроможності країни, а саме: економічну, соціальну, екологічну, інституціональну, зовнішньоекономічну, науково-технологічну, інформацій-но-прогностичну, маркетингову, ресурсну. Провідна роль у функціонуванні регіонального інноваційного комплексу належить соціальній, фінансовій, науково-технологічній, матеріально-технічній та інформаційній його мережам. Важливим результатом дослідження стала ідентифікація ознак мікро-, мезо- та макросередовища регіонального інноваційного комплексу.

Визначені елементи, наявність яких є запорукою формування сприятливого мікросередовища комплексу, зокрема наявність закладів вищої та середньої професійної освіти в сфері високих технологій та відповідно до галузевої спеціалізації комплексу, велика частка сервісних компаній, превалювання приватних та колективних компаній, повний спектр фінансових, маркетингових, консультаційних фірм, обов’язкова наявність бізнес-інкубатора, кількісне переважання малих, середніх та молодих фірм, ефективний органічно вбудований механізм управління.

Провідну роль у формуванні регіонального інноваційного комплексу відіграє аналіз мотивів до здійснення інноваційної діяльності суб’єктами комплексу. Ідентифікація інноваційних, інвестиційних та інфраструктурних мотивів, а також групи ресурсних та цільових є одним з головних елементів побудови концепції регіонального інноваційного комплексу та ефективного вирішення завдань підготовчого, проектувального, інвестиційного та інноваційного етапів його розвитку.

Збереження темпів економічного зростання в межах 6-7% щорічно передбачає необхідність спрямування до 70% інвестицій від загального їх обсягу у розвиток високотехнологічних та інноваційних підприємств. При цьому середовище, сформоване в межах регіонального інноваційного комплексу, є найсприятливішим фактором у розвитку таких підприємств. Але при цьому слід визначити шляхи подолання впливу таких негативних чинників: як концентрація інновацій у ВПК; при досить високому рівні фундаментальних досліджень спостерігається низький рівень їх комерціалізації; недостатня ефективність та незадовільне фінансування НДДКР; скорочення обсягів та зниження якості роботи науково-дослідних та дослідно-конструкторських структур на підприємствах; відсутність реальних дієвих механізмів для фінансування інновацій; розрізненість окремих етапів інноваційного процесу; відсутність досвіду щодо формування та функціонування регіональних інноваційних структур.

Створення та розвиток регіональних інноваційних комплексів є одним із шляхів переходу до інтенсивного типу економічного розвитку, структурної перебудови вітчизняної економіки, оптимізації структури форм власності у суспільстві та структури державного управління. При цьому активізація процесу формування середнього класу зумовить інтенсивний розвиток малого та середнього підприємництва.

Таким чином, макроекономічна стабільність у країні, досягнута переважно завдяки ендогенним чинникам, сприятиме зменшенню зовнішнього боргу країни, покращенню стану платіжного балансу та зміцненню позицій вітчизняних товаровиробників на світових ринках.

Відтак, розвиток регіональних інноваційних процесів в Україні передбачає створення відповідного правового поля та створення науково обгрунтованої концепції управління регіональним інноваційним розвитком в Україні, враховуючи пріоритет інноваційного шляху розвитку.

Blog

Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій

Содержание